2.Розробляти та здійснювати заходи, спрямовані на реалізацію довготермінової державної політики щодо розвитку трудового потенціалу. Ці заходи мають забезпечувати суб'єктів ринку праці повною та оперативною інформацією про вакантні робочі місця.

3.Вживати певних заходів щодо стимулювання та активізації безробітних. Це обумовлено тим, що частка безробітних після певного періоду безуспішного пошуку роботи, відмов роботодавців у прийнятті на роботу "опускає руки", припиняє пошук роботи.

Нинішню систему регіонального управління в Україні в цілому успадковано ще із радянських часів. За своїм змістом вона майже не змінилась, хоча її реформування почалось. Таким чином, регіон є виконавцем державної регіональної політики. Що стосується визначення поняття регіону, то думки вітчизняних фахівців з цього приводу не збігаються. Більшість з них, за традицією, дотримується об'єктивістського підходу, розглядаючи зазначене поняття як однорідне соціально-економічне та еколого-географічне утворення. При цьому ігнорується такий чинник, як наявність автономної системи управління. У такому аспекті автор приєднується до думки тих фахівців, що ототожнюють регіон з адміністративно-територіальним розподілом країни.

Функція ж регіонального управління зводиться до визначення переліку соціально-економічних проблем, характерних для певного регіону та оцінки рівня пріоритетності в рамках цільового блоку державної регіональної політики [11].

Як і раніше здійснюється механізм централізованого управління регіональними процесами за допомогою регіональних і місцевих програм зайнятості населення, що враховують особливості демографічного і соціально-економічного розвитку територій.

Але внаслідок обмеженості фінансового забезпечення цей вплив недостатньо дієвий. Загальні причини такого становища: недосконалість управління регіональним розвитком і перехідний характер економіки України, яка до того ж перебуває у фазах спаду і депресії.

Пріоритетними напрямами регулювання зайнятості населення в регіоні повинні бути:

1. Створення нових і додаткових та збереження старих робочих місць.

2. Стимулювання нетрадиційних форм зайнятості: зайнятості неповний робочий час, тимчасової зайнятості, роботи на дому, сумісництва.

3. Організація професійного навчання безробітних.

Втілення цих напрямів вимагає удосконалення регіонального управління, яке має полягати у:

v забезпеченні на відповідній території реалізації державної політики у сфері зайнятості населення;

v здійсненні моніторингу у сфері зайнятості та загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, аналізові та прогнозуванні розвитку процесів у соціально-трудовій сфері відповідної території;

v організації на засадах соціального партнерства проведення переговорів і укладення угод між місцевими органами виконавчої влади, об'єднаннями роботодавців та профспілок;

v внесенні пропозицій до програм соціально-економічного розвитку відповідних територій щодо раціонального розміщення продуктивних сил, підвищенні мобільності працівників, заохоченні підприємництва, застосуванні гнучких режимів праці та праці на дому, розвитку тимчасової та самостійної зайнятості;

v організації розроблення та подання на розгляд держадміністрацій відповідного регіону територіальних програм зайнятості населення, спеціальних програм щодо стабілізації зайнятості населення з визначенням фінансового забезпечення для регіонів з кризовою ситуацією на ринку праці;

v аналізові демографічної ситуації, прогнозуванні її впливу на ринок праці та зайнятість населення;

v здійсненні аналізу міграційних процесів на відповідній території, підготовці місцевим органам державної влади пропозиції щодо регулювання міграційних потоків.

На базовому рівні (районному і міському) триває робота з удосконалення управління зайнятістю населення шляхом впровадження Єдиної інформаційно-аналітичної системи.

Ця Система дає змогу в кожному районі мати оперативну інформацію про потребу в працівниках, пропозицію робочої сили та можливість професійного навчання в Україні; створити можливість перенесення з базового на регіональний рівень формування статистичних звітів, нарахування та організацію виплати всіх видів матеріального забезпечення.

На мою думку, розгортання такої системи підвищить ефективність роботи державної служби зайнятості щодо надання соціальних послуг безробітним громадянам та роботодавцям, підготовки перспективних і поточних державних і територіальних програм зайнятості населення тощо.

Такий підхід потребує радикальної зміни існуючої практики застосування центрами зайнятості заходів щодо активного сприяння працевлаштуванню, переходу до програмно-цільових принципів управління їхньою діяльністю. Кожна програма має розраховуватись для певних категорій безробітних відповідно до потреб конкретних клієнтів, а не навпаки, коли на перше місце ставиться виконання плану профнавчання або громадських робіт [7].

Активність безробітних у пошуку роботи багато в чому визначається ознаками, критеріями і порядком визнання людини безробітною. Власне активність і є межею, що відрізняє неробу -- особу, яка не має роботи і не докладає зусиль для працевлаштування, від безробітного -- непрацюючої людини, яка наполегливо намагається змінити свій соціальний статус і майнове становище. У міжнародній практиці є правові норми, за якими безробітними вважають осіб, які "не можуть дістати підходящу роботу і справді шукають роботу". Для України актуальним є питання формування освіченого, конкурентоспроможного, мобільного на ринку праці працівника нового типу, з раціональною поведінкою, почуттям відповідальності.

Для удосконалення державного управління в сфері зайнятості населення потрібно вирішити суперечності законодавчо-правового, економічного, організаційного та соціального характеру засобом "збудження" органів державної влади в їх єдності з громадськістю та реалізації активної політики зайнятості.

Законодавчо-правовий чинник має включати:

v розробку та законодавче затвердження державних соціальних стандартів;

v заходи щодо забезпечення здійснення прав і гарантій громадян, зафіксованих у Конституції України, інших законодавчих актах;

v розробку проектів законів, спрямованих на розвиток трудового потенціалу та його ефективне використання.

Економічний чинник управління містить:

v запровадження сприятливої державної інвестиційної політики;

v створення державних і недержавних фондів розвитку трудового потенціалу;

v цільова спрямованість фінансування до сфери відтворення та використання трудового потенціалу;

v реформування системи оплати праці з метою підвищення її відтворювальної, мотиваційної та інших функції;

v заходи щодо забезпечення умов екологічної безпеки, охорони здоров'я та життєдіяльності населення.

До організаційних чинників управління належать:

v розробка Концепції та Національної програми народонаселення до 2020 p.;

v розробка та фінансове забезпечення Державної програми відтворення та розвитку трудового потенціалу України;

v наукове і кадрове забезпечення реалізації концепції трудового потенціалу;

v розробка Комплексної програми створення і збереження робочих місць;

v створення дієвого моніторингу соціальних процесів;

v забезпечення координації заходів щодо розвитку трудового потенціалу з іншими напрямами соціально-економічної політики держави.

Соціальний блок управління включає:

v забезпечення державою соціальної стабільності суспільства;

v врегулювання соціально-трудових відносин відповідно до етапів реформування економіки;

v створення умов для соціального партнерства, відносин між найманим працівником, роботодавцем та державою;

v удосконалення інституту страхування.

Лише в такий спосіб удосконалення державного управління в сфері зайнятості населення отримає потужні "важелі впливу", реалізація яких дозволить поліпшити ситуацію з формуванням і використанням трудового потенціалу, піднести на новий рівень його розвиток в перспективі.

• 2.3 Майбутнє Української політики в області зайнятості
• Суть у тому, що діюча політика зайнятості повинна в нинішніх умовах мати попереджуючий характер і включати цілий комплекс мір державного регулювання, що запобігають росту безробіття і його переходу у застійну форму. Немаловажно при цьому спиратися на світовий досвід регулювання безробіття, викладений вище.
• Ось найбільш важливі міри такого роду:
• Перерозподіл наявного попиту на працю шляхом стимулювання переходу підприємств на неповний робочий день, неповний робочий тиждень і т.д. Такі підприємства повинні одержати податкові пільги, щоб компенсувати витрати на прийом нових працівників.
• Бюджетне субсидування додаткової (стосовно фактичного рівня) робочої сили на діючих підприємствах. Воно може мати вид кредитування державою зарплатою додатково найнятих робітників. Підприємства, що розширюють зайнятість стосовно її рівня в минулому році, можуть одержати пільговий кредит, рівний зарплаті, що сплачена додатково зайнятим на виробництві.
• Зниження фактичної пропозиції робочої сили за рахунок зниження встановленого законом пенсійного віку. Такий же ефект може обумовити розвиток служб перепідготовки кадрів і підвищення кваліфікації [6].
• Надання робочих місць, не орієнтованих на одержання прибутку, а зв'язаних з роботою в інтересах суспільства, наприклад: робота в області охорони навколишнього середовища і т.д.
• Перехід до створення системи соціального партнерства, у тому числі створення механізму вироблення тристоронніх угод (роботодавці - профспілки - держава) з метою обмежити ріст заробітної плати. З роботодавців варто стягувати податок на засоби, додатково витрачені на заробітну плату, і направляти його на субсидування зайнятості.
• Розширення зайнятості в майбутньому залежить і від іноземних інвестицій. У цілому інвестиції в реконструкцію і технологічне переобладнання підприємств будуть мати працезберігаючий ефект. Але збільшення капітальних вкладень означає створення нових робочих місць.

Рішення проблеми "осередкового" безробіття в районах, де в місті знаходиться 1-2 підприємства, буде здійснюватися через стимулювання інвестицій і малого бізнесу на рівні регіонів і реалізацію регіональних програм сприяння зайнятості.

Значно скоротити кількість незайнятих можна за рахунок структурних змін в оборонній промисловості. Процес конверсії має великий потенціал для збільшення зайнятості, бо навіть її стабілізація сьогодні буде великим плюсом у регулюванні ринку праці.

Не можна шкодувати засобів на боротьбу з безробіттям. По-перше, тому що запобігання йому на початку зажадає набагато менше витрат, чим у майбутньому.

По-друге, тому що боротьба з безробіттям може бути досить ефективною. Наприклад, кредитування державою додаткових робочих місць у США в 1977-78 р. зовсім не було киданням грошей на вітер. При тому, що заробітна плата кредитувалася не більше чим на 2%, а абсолютна величина кредиту не перевищувала 100 тисяч доларів, багато корпорацій змогли створити до 50 нових робочих місць.

По-третє, тому що фінансова стабілізація неможлива без продуманого запобігання її негативним наслідкам і, як ми вже переконалися, приводить до дефіциту держбюджету, для скорочення якого вона і створювалася.

За останній час безробіття придбало вид великого макроекономічного явища, перетворившись в самостійний фактор розвитку економіки. Проте на Україні дотепер не вироблено такої політики в області зайнятості, що сприяла б успішності реформ. Сьогодні ясно, що роль безробіття як неминучого наслідку фінансової стабілізації була недооцінена.

У світі накопичений великий теоретичний і практичний досвід по регулюванню ринку праці. Україна ж має потребу в особливому, комплексному підході. Сьогодні результативна політика зайнятості повинна йти ледве попереду реального розвитку ринку праці і превентивно усувати ті перешкоди, що можуть підвищити безробіття.

Схоже, що ще кілька років нам доведеться миритися з високим рівнем безробіття. Сьогодні основна мета - знизити безробіття якщо не в середньостроковому, то в довгостроковому періоді [12].

Парадоксально, але дотепер жодна політична партія, жоден впливовий політик не висловили взагалі ні однієї точки зору по настільки актуальній проблемі. Це всерйоз змушує засумніватися в компетентності українських владних структур і їхнього реального бажання вивести економіку зі спаду в підтвердження до їх слів про оптимістичні прогнози розвитку.

РОЗДІЛ ІІІ. ІНФЛЯЦІЯ: ПОНЯТТЯ, ПРИЧИНИ ТА ВИДИ

3.1 Поняття інфляції

Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. Вважається що її поява пов'язана з виникненням паперових грошей, з функціонуванням яких вона нерозривно пов'язана.

Термін інфляція (від лат. Inflatio - надування) вперше почав вживатися в Північній Америці в період громадянської війни

1861 - 1865 рр. І означав процес збільшення паперово - грошового обігу. В ХІХ столітті цей термін вживається також в Англії і в Франції. Широкого розповсюдження в економічній літературі поняття інфляції одержало в ХХ столітті відразу після першої світової війни.

На початок 90-х років ХХ сторіччя не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не відчула руйнівного впливу інфляції. У класичній економічній теорії інфляція трактується як частина теорії грошей. Вона є процесом підвищення загального рівня цін та зниження купівельної спроможності грошей. Кейнс вперше проаналізував інфляцію як елемент макроекономічної теорії.

Мілітаризм, змінивши кейнсіанській теорії у 80-х роках вже не просто включає проблеми інфляції в макроекономічну теорію. Проблеми інфляції стають найважливішою складовою частиною останньої. “Під інфляцією, - пише М. Фрідмен, - я розумію стійке та безперервне зростання цін, що завжди і всюди виступає як грошовий феномен, викликаний надмірною масою грошей по відношенню до випуску продукції”. Це положення переконує в тому, що причини інфляції - у сфері обігу. А тому допускається обмеження впливу держави в процеси суспільного відтворення [10].

На противагу цьому в кейнсіанських теоріях під інфляцією розуміється надмірний попит, причини якого - як на стороні пропозиції, так і попиту: ”В разі якщо пропозиція грошей у порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшилася, має місце інфляція”.

З середини 60-х років у світовій економічній науці формується новий напрям у дослідженні інфляцій. Його представники виходять з необхідності комплексного аналізу явищ грошової сфери, що враховують загальні зміни в економіці 2-ї половини ХХ століття. Згідно з цим підходом, найважливішою рисою сучасних інфляційних процесів є тісне переплетіння грошових та загальноекономічних факторів росту цін. Звідси випливає, що незалежно від того, які причини є початковими імпульсами, будь-яке підвищення цін викликає необхідність підвищення обсягів грошової маси, і навпаки.

Іншими словами, зростання обсягів грошової маси часто виступає вже не як причина росту цін, а як його похідна. Грошові та загальноекономічні фактори в цьому процесі змінюють місцями причини та наслідки інфляції. Тому всіляке зростання рівня цін викликає підсилення інфляції і стає тим самим інфляційним. Згідно з цією теорією, інфляція, особливо в умовах перехідної економіки, зумовлюється багатьма процесами, що відбуваються у сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Де б не розпочалася дія інфляційних факторів - чи у виробництві, чи у сфері державних фінансів, чи у, власне, грошово кредитній сфері - інфляційне зростання цін супроводжується збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в активному обігу за рахунок зменшення нагромаджень, а потім зростає загальна маса грошей. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції в її класичному вигляді.

Інфляція - це процес зростання загального рівня цін в країні в наслідок порушення закону грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знецінення, гроші “дешевіють”, а ціни набувають тенденції до зростання. Інфляція є тонке соціально - економічне явище , породжене диспропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція - одна із найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.

3.2 Причини інфляції

Незалежно від стану грошової сфери товарні ціни можуть підніматися в наслідок змін в динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в динаміці виробництва, монополізації ринка, державного регулювання економіки, введення нових податків, зміна кон'юктури ринку, дія зовнішньо економічних зв'язків, стихійних лих і т.д. Отже ріст цін викликається різними причинами. Але не всякий ріст цін - інфляція. Серед вище згаданих причин росту цін важливо виділити справді інфляційні [10].

Так ріст цін, пов'язаний з циклічними коливаннями кон'юктури, не можна назвати інфляційним. По мірі проходження різних фаз циклу (особливо в його «класичній» формі характерній для ХІХ - початку ХХ століття) буде мінятися і динаміка цін. Їх підвищення в період буму і змінюється їх падінням в фазах кризи й депресії і знову ростом в фазі пожвавлення. Підвищення продуктивності праці, при інших незмінних умовах, повинно привести до зниження цін. Інша справа - якщо підвищення продуктивності праці супроводжується випереджуючим це підвищення ростом заробітної плати. Таке явище називається інфляцією витрат. Стихійні лиха не можуть бути причиною інфляційного росту цін. Так, якщо в результаті повені в якій-небудь місцевості зруйновані дома, то, очевидно зростуть ціни на будівельні матеріали. Це буде стимулювати виробників будівельних матеріалів розширити пропозицію своєї продукції і по мірі насичення ринка ціни почнуть падати.

Що ж можна віднести до дійсно інфляційних причин росту цін? Назвемо найважливіші із них:

По - перше, це диспропорційність, або незбалансованість державних витрат і доходів, що проявляється в дефіциті держбюджету. Якщо цей дефіцит фінансується за рахунок активного використання «друкарського верстата» це призводить до збільшення маси грошей в обігу, а відповідно і до інфляції.

По - друге, інфляційне зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій проводиться аналогічними методами. Особливо інфляційно небезпечними є інвестиції, пов'язані з мілітаризацією економіки. Так, непродуктивне використання національного доходу на воєнні цілі означає не тільки втрату національного багатства. Одночасно військові витрати створюють додатковий платоспроможний попит, що веде до збільшення грошової маси без відповідного товарного покриття, збільшення військових витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів державного бюджету і збільшення державного боргу в багатьох країнах, для покриття якого держава збільшує грошову масу.

По - третє, з зростанням «відкритості» економіки тої чи іншої країни, все більшим втягуванням її в миро-господарські зв'язки збільшують небезпечність «імпортованої» інфляції.

По - четверте, інфляція набуває самопідтримуючий характер в результаті інфляційних очікувань. Багато вчених країн Заходу і нашої країни особливо виділяють цей фактор, що подолання інфляційних очікувань населення і виробників - найважливіше (якщо не головне ) завдання антиінфляційної політики

Безліч причин інфляції відмічається в практично у всіх країнах. Але комбінаційна залежність від конкретних економічних факторів. Так , зразу після Другої світової війни в Західній Європі інфляція була зв'язана з гострим дефіцитом багатьох товарів. В наступні роки головну роль в розкачуванні інфляційного процесу почали грати державні витрати, співвідношення «ціна - заробітна плата», перехід інфляції з інших держав і деякі інші фактори.

3.3 Види інфляції

Інфляція як явище виникла водночас з паперовими грошима, адже при золотомонетному обігу надлишку грошей не може бути. Розрізняють “класичну” і сучасну інфляцію [10].

Для “класичної” інфляції (XVIII - XIX ст.) характерним є її тимчасовість. Вона виникла за надзвичайних обставин (тривалі війни, які збільшували видатки держави тощо). Сучасна інфляція має хронічний (сталий) характер. Вона перетворилась в постійний елемент процесу відтворення. Демонетизація золота, розрив зв'язків між паперовими, чековими і кредитними грошима і золотом, надали рухові грошової маси автономного характеру, відносно незалежного від обігу товарів, їх пропозиції.

Причиною інфляції спочатку вважали повсюдний перехід до паперових грошей. Однак навіть після того, грошова емісія була взята під строгий контроль, інфляція не зникла. Виявилось, що в інфляції можуть бути різні причини і сама вона буває різною.

Інфляція може протікати помірно - бути «повзучою», при цьому виді інфляції ціни зростають не більше чим на 10% в рік. Така інфляція дозволяє ефективно коректувати ціни відповідно до умов виробництва і попиту, що змінюються.

«Галопуюча» інфляція, при цьому виді інфляції ціни зростають від 20 до 200% в рік, є вже серйозною проблемою для економіки, хоча ріст цін ще не важко передбачити і включити в параметри контрактів і угод.

Найбільш згубною для економіки є гіперінфляція, котра являє собою астрономічне зростання кількості грошей в обігу і як наслідок катастрофічний ріст цін на товари. Роль самих грошей в таких випадках сильно зменшується і населення, і помислові підприємства переходять на інші, менш ефективні форми розрахунку, наприклад - бартер. В окремих випадках появляються окремі паралельні валюти, сильно зростає роль іноземних валют. Гіперінфляція наносить сильний удар навіть по найбільш заможним прошаркам суспільства.

При інфляції попиту надлишок грошей виникає внаслідок зростання сукупних грошових витрат підприємств, державних і домашніх господарств. Попит в країні в цілому виявляється більшим сукупної пропозиції товарів і послуг, а це неминуче веде до зростання рівня цін.

Не менш небезпечною є інфляція витрат, коли ціни зростають через збільшення витрат виробництва. Зрослі ціни вимагають нового збільшення витрат при купівлі необхідних виробничих ресурсів, що знову “штовхає” ціни вгору там, де ці ресурси застосовуються. Інфляційні стрибки цін в результаті посилюють один одного, їх зростання стає, по суті, самопідтримуючим, при чому із зростаючими темпами.

Два найважливіших джерела, що живлять інфляцію витрат, - це зростання номінальної заробітної плати і цін на сировину та енергію. Надмірне зростання заробітної плати, як правило, породжує інфляцію, тому профспілки, що вимагають постійного підвищення оплати праці, для працівників своєї галузі, повинні рахуватись із загальним економічним станом країни, середнім рівнем заробітної плати. Зростання витрат виробництва, що обертається накручуванням цін, веде до раптового, не передбачуваного зростання цін на сировинні ресурси, а особливо - на енергоносії, що в повній мірі відчула на собі економіка молодої незалежної України.

Найстрашніше в інфляції втрат те, що вона породжує інфляційну психологію. Це явище виникає тоді, коли в масовій свідомості людей існує впевненість, що інфляція буде наростати і на далі. При цьому працівники починають вимагати підвищення заробітної плати “під майбутнє зростання цін", а підприємці завчасно закладають у ціну своїх товарів очікуване зростання витрат на сировину, енергію, робочу силу і кредит.

Всі ці види інфляції існують тільки при відкритому її становищі - тобто при відносно вільному ринку. При «прихованій» інфляції ріст цін на товари і послуги може не спостерігатись, а знецінення грошей може виражатись в дефіциті пропозиції.

Також інфляція може бути збалансованою і незбалансованою. При збалансованій інфляції ціни піднімаються відносно помірно і одночасно на більшість товарів і послуг. В цьому випадку по результатах середньорічного росту цін піднімається відсоткова ставка державного банку і таким чином ситуація стає рівносильна стабільним цінам. У випадку незбалансованої інфляції ціни на різні товари і послуги піднімаються неодночасно і по-різному на кожний тип товару.

Існує також очікувана і неочікувана інфляція. Очікувану інфляцію можна спрогнозувати на який-небудь період часу і вона як правило є прямим результатом діянь влади. В якості прикладу можна навести лібералізацію цін в Росії в 1992 році і відповідний прогноз росту цін напередодні - в грудні 1991р. Неочікувана інфляція характеризується неочікуваним скачком цін, що негативно відбивається на податковій системі і грошовому обігу. У випадку присутності у населення інфляційних очікувань така ситуація викличе різке збільшення попиту, що само по собі створює труднощі в економіці і змінює реальну картину суспільного попиту, що веде до збою в прогностичних тенденціях в економіці і при деякій нерішучості уряду ще сильніше збільшують інфляційні очікування, які будуть збільшувати ріст цін. Але у випадку коли раптовий скачок цін відбувається в економіці на зараженій інфляційними очікуваннями , то виникає так званий «ефект Пігу»- різке падіння попиту у населення в надії на швидке зниження цін. В наслідок зниження попиту виробник змушений знизити ціну, все повертається в становище рівноваги [13].

3.4 Соцiально-економiчнi наслідки інфляції

Два найважливіших джерела інфляції, зумовленої зростанням витрат - це збільшення номінальної зарплати і цін на сировину і енергію.

Інфляція, викликана підвищенням зарплати, є різновидом інфляції, зумовленої зростанням витрат. За певних обставин джерелом інфляції можуть стати профспілки. Це пояснюється тим, що вони якоюсь мірою здійснюють контроль над номінальною зарплатою шляхом колективних договорів. Припустимо, що великі профспілки вимагають і домагаються великого підвищення зарплати, тоді цим підвищенням вони встановлять новий стандарт зарплати робітників, що не є членами профспілки [10]. Якщо підвищення зарплати в масштабі всієї країни не урівноважується якимись протидіючими чинниками, такими, як збільшення обсягу продукції, що випускається за одну годину, то збільшаться витрати на одиницю продукції. Виробники дадуть відповідь на це скорочуванням виробництва товарів і послуг, що викидаються на ринок. При незмінному попиті це зменшення пропозиції приведе до підвищення рівня цін. Цей тип інфляції називається інфляцією, викликаною підвищенням заробітної плати.

Інфляція, викликана порушенням механізму пропозиції. Вона є наслідком збільшення витрат виробництва, а отже і цін, що пов'язане з раптовим, непередбаченим збільшенням вартості сировини чи витрат на енергію.

В реальному світі ситуація значно складніше, ніж просте розділення інфляції на два типи - інфляцію, викликану збільшенням попиту та інфляцію, зумовлену зростанням витрат. На практиці важко розрізнити ці два типи.

Більшість економістів вважають, що інфляція, зумовлена зростанням витрат та інфляція попиту відрізняються одне від одного ще в одному важливому відношенні. Інфляція попиту триває до тих пір, поки існують надмірні загальні видатки. Інфляція, зумовлена зростанням витрат автоматично сама себе обмежує, тобто або поступово зникає, або ж самовиліковується. Інфляція, зумовлена зростанням витрат породжує спад, тоді спад у свою чергу стримує додаткове збільшення витрат.

Самий факт інфляції - це зниження покупної спроможності грошової одиниці, тобто зменшення кількості товарів і послуг, що можна придбати за цю грошову одиницю, - не обов'язково призводить до зниження особового реального прибутку чи рівня життя. Інфляція знижує покупну спроможності грошової одиниці, проте ваш реальний прибуток чи рівень життя знизиться тільки в отому випадку, якщо номiнальний прибуток буде відставати від інфляції.

Інфляція карає людей, що одержують відносно фіксований номiнальний прибуток. Інакше кажучи, вона перерозподіляє прибуток, зменшуючи його у одержувачів фіксованого прибутку і збільшуючи його у інших груп населення. Класичним прикладом є літні подружжя, які проживають на приватну пенсію чи ренту, які забезпечують фіксований щомісячний розмір номiнального прибутку.

Інфляція також погіршить положення землевласників, що отримують фіксовану ренту, тому що з плином часу вони одержуватимуть грошові одиниці, які матимуть меншу вартість. Меншою мірою жертвами інфляції опиняться деякі «білі комірці», частина службовців державного сектору, прибуток яких визначаються фіксованою тарифною сіткою, а також ті що живуть на фіксований прибуток по соціальному забезпеченню та інші трансфертні прибутки сім'ї.

Люди, що проживають на нефіксований прибуток, спромагаються виграти від інфляції.

Номiнальний прибуток таких сімей спромагаються обігнати рівень цін чи вартість життя, внаслідок чого їх реальний прибуток збільшиться. Робітники, зайняті в галузях промисловості, що розвиваються і представлені потужними профспілками, спромагаються добитися, щоб їх номiнальна зарплата йшла в ногу з рівнем інфляції чи випереджала його [18].

З іншого боку, від інфляції страждають і деякі наймані робітники. Ті, хто працює в нерентабельних галузях промисловості і позбавлені підтримки сильних, бойових профспілок, спромагаються опинитися в такій ситуації, коли зростання рівня цін випередить зростання їх грошового прибутку.

Виграш від інфляції можуть одержати керуючі фірм, інші одержувачі прибутку.

Інфляція може також розчарувати власників заощаджень. Зі зростанням цін реальна вартість чи покупна спроможність заощаджень, відкладених на чорний день, зменшується. Під час інфляції зменшується реальна вартість термінових вкладів в банці страхових полiсів, щорічної ренти і інших паперових активів з фіксованою вартістю, яких колись вистачало, щоб упоратись з важкими непередбаченими обставинами чи забезпечити спокійний вихід на пенсію.

Головними соціально-економічними наслідками інфляції є: перерозподіл доходів, прихована державна конфіскація грошей у населення через податки, прискорена матерiалiзацiя грошей, падіння реальної відсоткової ставки на капітал.

Основний розподільчий вплив інфляції виникає через вiдмiнностi у активах i пасивах, якими володіють люди. Для індивіда, що отримав позику i мас вносити по ній щорічний (або щомісячний) платіж згідно зі ставкою відсотку, інфляція фактично с моментом позитивним. Наприклад, позичено 100000 долл. для купівлі будинку i щорічні платежі по закладній становлять 10000 долл. У разі підвищення цін у 2 рази, тобто наявності інфляції, платежі по закладній ніяк не зміняться i будуть становити тi ж самі 10000 долл. за рік, хоча кількість благ, що можна придбати на цю суму зменшиться вдвічі. Боржник при цьому тільки виграє, оскільки реальний процент за використання капіталу зменшився наполовину.

В цілому непередбачена інфляція перерозподіляє багатство від кредиторів до боржників, а непередбачене зниження темпів iнфляцiї дає протилежний ефект.

Інфляція є головним чинником, що впливає на вiдсотковi ставки, оскiльки пiд її дiєю змiнюється купiвельна спроможнiсть грошових одиниць i зменшується реальна прибутковiсть iнвестицiй.

Окрiм перерозподiлу доходiв iнфляцiя впливає на економiку через загальний обсяг виробництва. Такий вплив робиться на рiвень обсягу виробництва в цiлому. Тут слiд зауважити, що безпосереднього зв'язку мiж цiнами i обсягом виробництва немає. Збiльшення сукупного попиту збiльшує i цiни, i обсяг виробництва. Проте потрясiння в пропозиції, перемiщуючи вгору криву сукупної пропозицiї, пiдвищать цiни i зменшать обсяг виробництва.

Iнфляцiя також породжує багато iнших спотворень в економiцi. Часто уряди не змiнюють реальної вартостi своїх програм, що фактично скорочується, коли цiни зростають. Це вiдбувається частково тому, що бiльшiсть трансфертних програм не iндексованi в залежностi вiд зростання рiвня цiн. Деякi види державних закупок можуть “проходити” по статтях бюджету у номiнальному розмiрi. Такий стан речей призводить до того, що номінальні витрати будуть меншi за необхiднi при зростаннi рiвня цiн, так що реальнi витрати будуть зменшуватись.

Iншi наслiдки: зростають цiни на товари та послуги, що купує держава у рамках соцiальних програм. Тодi, наприклад, урядовi витрати на медицину можуть зменшуватись у реальному вираженнi, якщо уряд с неспроможним збiльшувати бюджет вiдповiдно до зростання витрат на медичне обслуговування.

У регульованих державою галузях iнколи виявляється, що прохання фiрм про збiльшення цiн повнiстю не задовольняються або вiдкидаються в iнфляцiйнi роки.

Серйознi загрози для нацiональної економіки, що створює iнфляцiя, мають як внутрiшнiй, так i зовнiшнiй прояв. У разi iнфляцiї витрат, країни, економiка яких залежить вiд зовнiшньої торгiвлi перш за все промисловими, легкозамiнюваними товарами, можуть втратити експортні ринки, якщо цiни та витрати в цих країнах зростають швидше, нiж в iнших країнах. Таким чином, проблема стабiлiзацiї цiн тiсно пов'язана з питаннями збереження конкурентноспроможностi держави на зовнiшніх ринках [16].

Звичайно, негативний вплив iнфляцiї на економiчну систему цим не обмежується, iншi, не менш важливi, наслiдки iнфляцiї буде розглянуто у наступних питаннях.

РОЗДІЛ ІV. АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА ОСНОВНІ ЗАСОБИ БОРОТЬБИ З ІНФЛЯЦІЄЮ

4.1 Антиiнфляцiйна полiтика держави

Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцiї антиiнфляцiйних заходiв, що спираються на кредитно-грошову i фiскальну полiтику. Це-заходи або безкомпромiсної боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзується шляхом змiн у системi оподаткування ( як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий-це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування відсоткових ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцiї та iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцiї. Адаптацiйна полiтика має свої недоліки: кошти на компенсацiйнi надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцiї.

Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiєю цi методи використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, i дозволяє пом'якшити труднощi, припадаючi на долю економіки країни [16].

В процесi стримування iнфляцiї податки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований.

У разi, якщо податкова система країни мас труднощi з адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорції до номiнальних доходiв незалежно вiд розміру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його прогресивної форми мас тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складi реальних доходiв.

Друга проблема пов'язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже складна проблема, оскiльки зростання капiталу, пов'язане з приростом ринкової вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй країнi не вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу.

Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у виглядi вiдсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що iнфляцiя збiльшується з 5 до 10% й вiдсотковi ставки зростають разом з iнфляцiєю в пропорцiї один до одного, як це й припускається залежнiстю Фiшера. Iз збiльшенням номiнальної вiдсоткової ставки на 5 пунктiв реальна вiдсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюється. Але, якщо номiнальний доход на вiдсотки оподатковується в розмiрi, скажiмо, 28%, то уряд забирає у виглядi податку 1,4 вiдсоткового пункту(0,28 5%) з сукупних п'яти пунктiв iнфляцiйної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дiї iнфляцiї, тодi як уряд мас зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що й с одним з негативних ефектiв iнфляцiї.

Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберігає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо інститути влади адаптованi до неї не повнiстю. Подiбнi втрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського відсотку, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляцiї мається на увазi такий метод стягування податкiв, за якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричиняється iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США [17].

Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики с одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцiї. Державний бюджет на наступний рiк може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося iз збiльшенням чистих податкiв, компенсуючи очiкуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторi економіки. Правильне пеєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних виплат та пiдвищення податкiв втримає криву сукупного попиту у бажаному положеннi AD, а економiчну систему в станi стабiльностi.

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiєнтована на використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.

TIP-це система, при якiй за допомогою податкової системи фiрми й зайнятi на них робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд зростання рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Фiрмам повiдомляється, що рiвень сплачуваних ними податкiв залежить вiд зростання цiн на їх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає нiяких штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.

За умов реалiзацiї такої полiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцiї скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннi зарплати.

Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцiєнт. Його призначення-забезпечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностi темпiв зростання товарної i грошової мас, зниженнi iснуючих темпiв iнфляцiї на внутрiшньому ринку.

Для бiльш дiйового i предметного управлiння процесом товарного насичення ринку доцiльно оцiнювати не тiльки загальну iнфляцiю, а й iнфляцiю по окремих товарних групах. У разi ж помiтної її вiдмiнностi по регiонах є доцiльною i регiональна диференцiацiя цього показника.

Отже, антиiнфляцiйний коефiцiєнт виконує функцiї стабiлiзацiї економiки. Причому на вiдмiну вiд такого стихiйного регулятора, як спiввiдношення “попит-пропозицiя”, який реагує i на вплив випадкових чи уявних факторiв, антиiнфляцiйний коефiцiєнт забезпечує бiльш тривалий i сталий характер регулювання дiяльностi товаровиробникiв. Це зумовлено наявнiстю у структурi цього коефiцiєнта такого показника, як iндекс iнфляцiї, що характеризує стан економiчної системи в цiлому.

Отже, можна зробити висновок, що на практицi iснує дуже тiсний взаємозв'язок мiж оподаткуванням та контролем цiн i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб'єктiв, якi надто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Таке корегування цiн державою за допомогою податкової системи вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами.

Скорочення податкiв у свiтi “концепцiї пропозицiї”. Як вiдомо, будь-яке втручання в функцiонування економiки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз вiдносно кривої сукупної пропозицiї буде стримувати темпи iнфляцiї. Аналогiчного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути на сукупну пропозицiю. Такий пiдхiд до економiчної практики став вiдомим як “концепцiя пропозицiї”.

Основне питання полягає в тому, яким чином здiйснити бажане збiльшення природного рiвня реального обсягу виробництва. Прибiчники “концепцiї пропозицiї” як один iз способiв досягнення цього результату розглядають змiнення у податковiй полiтицi. Вони звернули увагу на те, що протягом 70 рокiв вiдбулося припинення зростання природного рiвня реального обсягу виробництва у США [16]. Головною причиною такого стану речей, на думку прихильникiв “концепцiї пропозицiї”, стала дiюча в США податкова система. Вона нiяким чином не сприяла розвитку процесiв накопичення та iнвестування, а також зацiкавленостi у високопродуктивнiй працi. Iнфляцiя ще бiльш посилила проблему. Не тiльки корпорацiї i дуже заможнi люди страждали вiд високих податкiв. Поєднана дiя iнфляцiї, прогресивного податку на доход вводила звичайних робiтникiв, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за бiльш високою ставкою. Основою економiчної програми прибiчникiв “концепцiї пропозицiї” стала детально обмiркована послiдовнiсть дiй по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацiю робiтникiв. По-друге, планувалося реформувати систему податкiв на доходи вiд приросту капiталу та ввести рiзноманiтнi податковi стимули (пiльги для підприємств, що збiльшують обсяги виробництва) - це стимулювало б накопичення та iнвестицiї. По-третє, практика iндексацiї мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податкiв не пiдштовхувались iнфляцiєю.

4.2 Першочергові антиінфляційні засоби

Збивати темпи інфляції - то скорочувати різницю між грошовою і товарною масою в господарстві. Для цього підходять всі ті засоби, що ведуть економіку до рівноваги. До першочергових мір відносяться ось такі:

Забезпечення країни у достатній кількості продовольством. Це найперша умова будь-яких реформаторських зусиль. Для налагоджування продовольчої справи в країні слід оказати державну фінансову допомогу сільськогосподарським підприємствам всіх видів власності і провести м'яку реформу колгоспів і радгоспів:

a. встановлення порядку надавання кредитів сільськогосподарським підприємствам під векселя з погашенням їх за рахунок прийдешнього врожаю;

b. встановлення державних закупівельних цін, а також цін на ресурси, що споживаються в сільськогосподарському виробництві на рівні, що забезпечує рентабельну роботу товаровиробників і утворення системи контрактної торгівлі промисловими товарами в обмін на сільськогосподарську продукцію.

Відтворення зруйнованого інвестиційного поля народного господарства, без якого функціонування економіки стає неможливим. В цих цілях слід передусім відтворити шляхом iндексування на банківських рахунках підприємств амортизаційні суми і власних оборотні грошові кошти загублені через різке зростання цін і знецінювання карбованця.

Налагоджування постачально-збутових зв'язків між підприємствами. Господарські зв'язки підприємств в ринковому режимі найбільш ефективні в основному через систему великих оптових купців-синдикатів. Ці структури можуть функціонувати як в рамках окремих регіонів, так і в загальноукраїнському і міждержавному масштабі.

Замість податку на додаткову вартість, що стимулює в сучасних умовах господарювання в Україні зростання інфляції і вкрай важко контролюється податковими інспекціями, визначити основним платежем в бюджет податок на прибуток, диференціюючи його ставки залежно від зростання рентабельності і зростання обсягу виробництва, що буде націлювати виробників на зростання маси, а не тільки норми прибутку.

На час кризи необхідно централізувати банківську систему країни, маючи на увазі обов'язкове виконання комерційними і інвестиційними банками директив Центрального банку по пріоритетностi і пільговості кредитування регіонів, галузей, підприємств, додержання нормативних термінів документообігу [15].

Для стабiлiзації споживчого ринку доцільно:

1. створити систему стимулювання розвитку дрібного бізнесу в сфері виробництва і послуг. Ввести державні кредити на оренду виробничих приміщень і лiзинговий кредит на оренду устаткування (з можливістю послідовного викупу), а також ввести обов'язкове страхування малих підприємств на перші 3-5 років діяльності, коли ризик руйнування особливо великий;

2. створити умови для широкого розповсюдження паралельно з існуючою системою торгівлі споживчих кооперативів на підприємствах, в закладах і по місцю проживання для закупки і реалізації продовольчих і промислових товарів членами кооперативу (по наявному і безготівковому розрахунку) по безприбутковим роздрібним цінам. Такого роду кооперативний рух широко розвинений в багатьох iндустрiальних країнах. Без нього неможливо уявити їх економіку. Споживкооперація буде сприяти нормалізації цін і поза кооперативного сектору.

Протягом кризового періоду треба також проводити раціональну державну політику захисту внутрішнього ринку і суворого контролю приватної експортної діяльності. Всі експортні операції повинні здійснюватись через кілька великих фірм і синдикатів, що контролюються державою і виконують експортні операції на комiсiйних податках.

4.3 Прямі та непрямі засоби боротьби з інфляцією

Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиiнфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Непрямі засоби включають:

1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.

2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.

3. Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

4. Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

5. Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком [13].

Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої "ринковості". Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.

Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:

1. Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.

2. Державне регулювання цін.

3. Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.

4. Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

Практика прямого регулювання грошової маси широко розповсюджена на заході. США неодноразово в 60х-70х роках заморожували ціни на численні товари. Півтора десятиріччя після другої світової війни знадобилося країнам західної Європи для початку лiбералiзації цін, та навіть неповної. Франція повністю лiбералiзувала ціни на внутрішньому ринку лише в 1986 року. Ф. Рузвельт виводив США із найглибшої кризи 30х шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони, що обмежують прибуток від торговельного посередництва [16].

Нормалізація валютного курсу є абсолютно необхідною мірою для припинення усіляких нееквiвалентних міжнародних торговельних операцій. Реально оцінюючи можливості регулювання валютного курсу за рахунок інтервенцій центрального банка треба скати, що надій на успіх такої політики практично не існує. Очевидно, що курс долару зростає стрибками - в деякий момент центральний банк не має можливостей стримувати курс і його як би "прориває". Останній час центральний банк навчився використати кризові політичні моменти для таких стрибків.

До тих пор, поки іноземна валюта не буде використатися лише для задоволення імпорту і інших поточних платежів політика "ігри на пониження" приречена на поразку.

В цілому, слід визначити, що реально в нашому сьогоднішньому положенні реально ефективні тільки прямі засоби боротьби з інфляцією - регулювання кредитів, цін і заробітної плати, регулювання валютного курсу і зовнішньої торгівлі. Проте схожі дії цього уряду не представляються можливими, вони ще більше похитнули би положення і без цього зазнавшу поразки на виборах "урядову" партію. Дії уряду за останні півтора роки змушують його тепер метатися між стримуванням грошової емiсiї і роздачею кредитів після чергового виступу промисловості.

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Виходячи з вищевикладеного проблема безробіття є ключовим питанням у ринковій економіці, і, не вирішивши його неможливо налагодити ефективну діяльність економіки. Особливо гостро проблема безробіття стоїть зараз перед Україною, що не дивно, тому що стан економіки України зараз обтяжуючий. Величезний економічний спад, розваливши промисловість, не міг не торкнутись ринку праці.

Донедавна Уряд України не приділяв належної уваги даній проблемі, що викликало досить справедливі побоювання. Але стан помінявся з прийняттям деяких законів і положень, у яких наголос робиться на удосконалювання ринкових механізмів регулювання зайнятості.