Банкрутство, ліквідація та реорганізація підприємства

орендарям усіх або частини майнових активів банкрута з дальшим розподілом коштів, виручених від оренди, між кредиторами; передання заставленого майна заставодержателю; залишення боржникові збиткового майна або такого, що має незначну цінність і не впливає на збільшення майнових активів. Можна використовувати й будь-які інші способи реалізації, затверджені в судовому порядку.

У разі, коли суб'єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або господарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна належить державі, проведення аукціону (конкурсу) здійснюється органом приватизації. У разі, коли суб'єктом банкрутства є юридична особа, заснована на недержавній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо проводити аукціон, або доручити його проведення спеціалізованому ліцензованому підприємству (установі).

Усі форми продажу майна банкрута (через викуп, на аукціоні, за конкурсом) оформляються договорами купівлі-продажу, який укладається між ліквідаційною комісією від імені підприємства-банкрута та покупцем.

Ліквідаційна комісія за погодженням зі зборами (комітетом) кредиторів визначає послідовність реалізації об'єктів ліквідаційної маси та критерії їхнього відбору для продажу, оскільки допускається продаж як цілісних майнових комплексів, так і окремого індивідуально визначеного майна, об'єктів незавершеного будівництва або законсервованих об'єктів.

3.3 Черговість задоволення претензій кредиторів

Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів (рис. 4). Вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. За браком майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно сумі, належній кожному кредиторові.

Рис. 4. Черговість задоволення претензій кредиторів.

Вимоги, не задоволені за браком майна, уважаються погашеними. Не розглядаються і вважаються погашеними також вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для пред'явлення претензій.

Майно (крім коштів державних підприємств-банкрутів), що залишилося після задоволення вимог кредиторів і членів трудового колективу, передається власникові або відповідному органу приватизації для реалізації, якщо арбітражний суд прийняв ухвалу про ліквідацію юридичної особи-боржника.

Кошти, що залишилися після задоволення державним підприємством-банкрутом вимог кредиторів і членів трудового колективу, зараховуються до відповідного позабюджетного фонду приватизації.

Після завершення реалізації майнових об'єктів, що входять до складу ліквідаційної маси і є необхідними для повного задоволення всіх вимог кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами ліквідаційна комісія складає й подає в Арбітражний суд ліквідаційний баланс.

У ліквідаційному балансі мають бути відображені показники обсягу майнових активів (ліквідаційної маси), дані їхньої інвентаризації, відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу, а також суми розподілу виручених коштів поміж кредиторами.

Результати розгляду арбітражним судом ліквідаційного балансу становлять кінцевий етап ліквідаційної процедури. Арбітражний суд виносить ухвалу про затвердження ліквідаційного балансу в разі, коли ліквідаційна комісія належним чином здійснила заходи для виявлення та реалізації всіх майнових активів, що підлягали включенню до ліквідаційної маси, і в установленому порядку розподілила одержані суми між кредиторами.

Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна і не надійшло будь-яких заперечень, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію цієї юридичної особи.

У разі, коли Арбітражний суд доходить висновку, що ліквідаційна комісія не виявила або не реалізувала всіх наявних майнових активів, необхідних для повного задоволення кредиторів, він виносить ухвалу про призначення нових ліквідаторів.

Нова ліквідаційна комісія знову здійснює всі етапи ліквідації підприємства.

Комітет кредиторів (за браком такого -- збори кредиторів) або будь-який окремий кредитор можуть опротестувати ліквідаційний баланс.

Після розгляду заперечень Арбітражний суд ухвалює рішення щодо затвердження (не затвердження) балансу.

Після затвердження ліквідаційного балансу:

1) суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи боржника;

2) оприлюднює цю ухвалу;

3) звільняє ліквідаторів від виконання своїх обов'язків.

У разі незатвердження звіту суд може висунути вимогу про виправлення виявлених недоліків або, як уже було сказано, призначити нових ліквідаторів.

Отже, справа про банкрутство вважається закритою тільки після затвердження плану реструктуризації чи санації майна боржника або після затвердження ліквідаційного балансу.

Згідно з чинним законодавством, якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він уважається вільним від боргів і може продовжити свою підприємницьку діяльність. Арбітражний суд має право винести ухвалу про реорганізацію (ліквідацію) юридичної особи тільки тоді, коли в неї залишилось майнових активів менше, ніж потрібно для її функціонування згідно із законодавством, або на клопотання власників її майна.

Розділ 4. Про проблему банкрутства підприємств Харкова

Економічна, політична та соціальна кризи другої половини 90-х років змінили ставлення до банкрутства підприємств, яке стало реальністю. У 1996--1997 pp. в Україні було створено 11 територіальних агентств з питань банкрутства, предметом діяльності яких є складання та уточнення списків неплатоспроможних підприємств.

Харківське територіальне відділення агентства з питань банкрутства почало роботу 10 жовтня 1997 р. Свою діяльність воно здійснює по трьох областях -- Харківській, Полтавській та Сумській. До кінця 1998 р. в агентстві було зареєстровано 926 заяв бід підприємств, порушено 689 справ про банкрутство, визнано банкрутами 225 юридичних осіб, підписано ліквідаційні баланси 143 підприємствам. В основному банкрутами визнаються підприємства недержавної форми власності: 78% з них -- це МП, товариства з обмеженою відповідальністю та приватні фірми, а 17% -- AT. І тільки 5% банкрутів припадають на державні підприємства. При цьому іноді у діючих підприємств державного сектора фінансове становище буває набагато гіршим, ніж у визнаних недержавних підприємств-банкрутів.

Банкрутство служить однією з підстав для припинення діяльності підприємства. Під «банкрутством» розуміється пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі нездатність юридичної особи -- суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити вимоги своїх кредиторів у встановлений для цього строк. Зовнішня ознака банкрутства підприємства -- припинення його поточних платежів, якщо воно не забезпечує виконання вимог кредиторів протягом місяця з дня настання його строків або явно не здатне зробити це. Підприємство може бути визнане банкрутом або добровільно, або за рішенням арбітражного суду. Добровільна ліквідація підприємства під контролем суду здійснюється на підставі офіційного оголошення про його неспроможність і заяви боржника, поданої до арбітражного суду, а примусова -- на підставі рішення арбітражного суду.

Питання про визнання підприємств банкрутами розглядаються арбітражними судами відповідно до Арбітражного процесуального кодексу України, Законів України «Про банкрутство», «Про банки та банківську діяльність», а також роз'яснень Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про банкрутство» (квітень 1993 p.).

Як правило, в економіці, що нормально функціонує, більшість банкрутств виникає через помилки в поточному управлінні підприємством, і тоді вся відповідальність повинна лягати на його керівника. В ряді випадків неспроможність підприємства пояснюється неподіленістю та невирішеністю завдань загальноекономічного характеру і господарською ситуацією, що склалася на ньому.

В умовах ринкової економіки банкрутство підприємств -- звичайне явище. З кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишаються 20--30. У США, наприклад, загальна кількість підприємств, оголошених банкрутами у 1997 р., становила близько 30000, а в Росії -- 2040. В Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості порушених справ про банкрутство.

Причини банкрутств українських підприємств різноманітні. Головне у пошуках шляхів фінансового оздоровлення неспроможних підприємств -- це кваліфіковане дослідження причин, які породжують банкрутство.

Банкрутство підприємства є наслідком одночасного впливу на нього усіх цих факторів. Втім у розвинутих країнах з ринковою економікою, з стійкими політичною та економічною системами банкрутства звичайно на 1/3 зумовлені зовнішніми факторами і на 2/3 -- внутрішніми.

Для України нестача ліквідності більшої частини виробничих підприємств пояснюється структурно-технічними диспропорціями, залишеними нам у спадок колишньою плановою системою, а також діями сучасних державних органів управління і ніяк не пов'язана з реальною ефективністю й соціально-економічною значущістю відповідних виробництв.

У 1996 р. арбітражними судами України розглянуто 3600 справ про банкрутство, в результаті чого 1700 підприємств визнано банкрутами. У 1997 р. кількість справ про банкрутство зросла більш як у 2 рази. Ця тенденція зберігається і надалі. Примітним є той факт, що із загального числа обстежених українських підприємств-банкрутів лише 38% були збитковими, а решта 62% -- рентабельними. Причому останні -- залежно від показників фінансового становища -- можна поділити на такі групи (% до загальної кількості):

-- підприємства з низькими рентабельністю і фінансовою стійкістю (30%);

-- підприємства, які при низькій рентабельності нарощували обсяги виробництва продукції (11%);

-- підприємства із задовільними показниками рентабельності та фінансової стійкості, які проводили ризиковану товарну політику (8%);

-- новостворені підприємства з високими темпами розвитку, низькою рентабельністю та обмеженим основним капіталом (5%);

-- підприємства з хронічним дефіцитом ліквідних засобів, які мають задовільні показники рентабельності та низькі показники фінансової стійкості (4%);

-- підприємства з жорсткою структурою управління, які мають високі накладні затрати, задовільні показники рентабельності та фінансової стійкості (4%).

Неплатоспроможність підприємств негативно впливає як на окремі сектори економіки, так і на загальноекономічне становище держави. В усіх секторах економіки доходи мають тенденцію до неухильного зниження. Так, скорочення доходу в її нефінансовому секторі набрало характеру економічної загрози державі, підірвавши не тільки нормальний відтворювальний цикл у основних виробників товарів і послуг, але й такі важливі складові економіки, як фондовий і грошовий ринки.

Так, на початку 1999 p. було порушено питання про визнання банкрутом ЗАТ виробничої компанії «Нова Баварія» (Харківська область), предметом діяльності якого є виробництво пива й мінеральної води. Примітно, що це підприємство має великий досвід роботи -- понад 100 років, однак ні зміна форми власності у 1994 p., ні розширення асортименту вироблюваної продукції, ні застосування нових технологій не допомогли йому вийти з кризи. Станом на 1 січня 1999 p., сума збитку від реалізації продукції становила тут 1,3 млн. грн., а кредиторська заборгованість -- 3,9 млн. грн.

Слід відзначити і той факт, що у більшості випадків багато керівників українських неспроможних підприємств приймають рішення про застосування процедури їх ліквідації, щоб відтягти порушення справ про банкрутство і за річною «амністією» приховати переміщення їх активів.

Самоліквідація є виправданим заходом, якщо хоч одне з виділених дочірніх підприємств здатне працювати прибуткове. В такому випадку, по-перше, виключається ризик визнання проведеного рік тому передання майна до статутного фонду дочірнього підприємства (Закон України «Про банкрутство» дозволяє це, якщо процес порушено не пізніше, ніж через рік після відчуження майна), а по-друге, ліквідацію можна проводити з максимальним урахуванням інтересів рентабельного «дітища» (питання про включення або невключення того чи іншого об'єкта до ліквідаційної маси вирішуються на місці ліквідаційною комісією, яка складається з представників підприємства, що самоліквідується, а не представників стороннього кредитора).

Самостійна ліквідація має ще одну особливість. У разі банкрутства підприємства його акціонери -- це найнезахищеніша категорія інвесторів, змушена задовольнятися тим, що залишиться після продажу майна та роздавання боргів. У процесі ж ліквідації (особливо -- якщо хоч щось з майна є ліквідним, і є потенціальні покупці) найбільші акціонери, які визначають роботу ліквідаційної комісії, дістають можливості для маневру.

Описана схема має істотні недоліки, пов'язані з необхідністю балансувати на межі закону. Щонайменша неточність при розпродажу активів може спричинити порушення кримінальної справи за ухилення від сплати податків.

Більшість цих недоліків ліквідується, якщо з самого початку було ініційовано процедуру банкрутства. В такому випадку, якщо не виявлено грубі зловживання за попередній рік, то підприємство повністю розраховується з боргами -- незалежно від того, вистачить його активів для розплачування з кредиторами чи ні.

Для реалізації державної політики щодо запобігання неспроможності (банкрутству) підприємств і негативним соціальним наслідкам, пов'язаним з реорганізацією та ліквідацією неплатоспроможних підприємств у разі визнання їх неспроможними, велике значення має пошук практичних шляхів до їх фінансового оздоровлення.

Слід приділити увагу санації, передбаченій Законом України «Про банкрутство». Відповідна процедура передбачає, що після порушення справи про банкрутство усі заінтересовані особи (інвестори) повинні подати до суду заяви про те, що вони готові прийняти на себе усі борги підприємства-банкрута. І якщо в усіх питаннях з кредиторами буде досягнута згода, то санатор стає власником або співвласником цього підприємства і сплачує усі борги. Як правило, такий власник розпоряджається підприємством дуже ефективно.

Однак у нас процедура санації проводиться дуже рідко, оскільки бажання стати власником висловлюється, перш за все, по відношенню до (державних підприємств. У разі санації необхідно дістати згоду Фонду держмайна України, яку він дає не дуже охоче. Якщо ж такий санатор не знаходиться, то арбітражний суд змушений оголосити боржника банкрутом і здійснювати ліквідаційну процедуру -- реалізацію майнових активів і розподіл виручки між кредиторами.

Головна мета процедури банкрутства полягає в переданні майнових активів за допомогою процедур інституту неспроможності від невмілих господарів до ефективних власників і стратегічних інвесторів. Але в Україні ККД таких процедур є надто низьким.

Поки що процедура санації у справах про банкрутство підприємств не набула належного поширення в Україні та застосовується досить рідко. Так, у 1996 р. усіма арбітражними судами України було винесено усього 28 постанов про затвердження режиму санації. Прикладом підприємства, яке | офіційно пройшло процедуру санації у 1997 р., є ВО «Легхарчопром» (Харківська область). У ролі санатора виступили заінтересовані приватні підприємці. Але при цьому результати санації простежити не вдалося.

Багато підприємств проходять процедуру санації всередині своїх галузевих об'єднань, не залучаючи арбітражний суд та інших офіційних осіб. 

Висновок

На завершення скажемо, що падіння рівня життя населення нашої країни внаслідок кризи в українській економіці, у першу чергу, стосується працівників підприємств, які балансують на межі банкрутства. На період до повної та успішної реалізації намічених шляхів фінансового оздоровлення неспроможних підприємств їх працівники потребують серйозного соціального захисту. Тому слід визначити цілі та способи фінансування вирішення соціально-побутових проблем, а також розробити механізми захисту фінансових інтересів акціонерів. Комплекс цих питань повинен стати програмою соціального захисту як для акціонерів неспроможного підприємства, так і для його трудового колективу. Масові звільнення працівників через банкрутство підприємств в умовах триваючого спаду виробництва можуть викликати непередбачувані соціально-економічні наслідки. Тому так важливо виробити, обґрунтувати та законодавче закріпити практичні пропозиції щодо фінансового забезпечення соціального захисту працівників і акціонерів неспроможних підприємств.

Важливо і те, що серед підприємств, чиї справи про банкрутство розглядаються судами, значною є частина таких, які тимчасово потрапили у кризове становище. Вартість їх активів не перевищує дебіторської заборгованості. За умови проведення санації ці підприємства могли б розрахуватися з боргами і успішно функціонувати надалі. Однак внаслідок недосконалого законодавства, відсутності достатнього теоретико-методологічного забезпечення процесу санації, дефіциту кваліфікованого фінансового менеджменту, неодержання виробничими структурами державної фінансової підтримки, а також з інших суб'єктивних і об'єктивних причин велика кількість потенціальне життєдіяльних підприємств стають потенціальними банкрутами.

Список використаної літератури

1. Бойчук І.М., Харів П.С., Хопчан М.І. Економіка підприємств. - Львів, 1999.

2. Веслов Л. Розвиток підприємництва в умовах трансформації форм власності та шляхи зростання його ефективності. - Львів, 2002.

3. Економіка підприємства: Підручник / Під заг. ред. С.Ф. Покропивного. - Вид. 2-е, перероб. та доп. - К., 2001.

4. Ейлер В. Экономика предприятия: Курс лекций. - М., 1999.

5. Зубовський В. Економіка підприємства. - К., 1999.

6. Основи економічної теорії: політ економічний аспект: / Відп. ред. Г.Н. Климко. - 4-те вид., перероб. і доп. - К., 2002.

7. Примак Т. Економіка підприємства. - К., 1999.

8. Раицкий К. Экономика предприятия: Учебник. - М., 1999.

9. Третяк О. Про проблему банкрутства підприємств. // економіка України. - № 2, 2000.

10. Ситнік Л. Економіко-історичні передумови сучасного кризового становища підприємств. // Економіка України. - 2000. №5.

11. Програма “Україна - 2010”. // Економіст № 12, 2001.