Сучасна макроекономіка: проблеми та перспективи, їх вирішення

Припустимо, що економічна система знаходиться у станi рівноваги й експерти розраховують на таку стабільність у майбутньому.

Але, виходячи із політичних міркувань, наприклад, в зв'язку з наближенням президентських виборів, уряд, щоб догодити виборцям, вирішує збільшити виплати з державного бюджету, знизити податки й негайно розпочати реалізацію проектів для створення нових робочих місць. Зрозуміло, що зростання реального обсягу виробництва й скорочення безробіття, досягнуте адмiнiстрацiєю президента, зробить неабиякий вплив на результати виборів. Отже, складається проект нереально розширеного державного бюджету на рік виборів. Як тільки ці плани почнуть реалізовуватись, економічна система вийде із стану рівноваги. Дійсно, спочатку реальний обсяг виробництва зросте, безробіття скоротиться, а підвищення рівня цін при цьому буде незначне.

Але, вже у наступному році зарплата, ціни на ресурси й фактори виробництва почнуть інтенсивно зростати. По мiрi того, як фірми будуть пристосовувати свої очікування до нових умов, зростуть не тільки ціни на товари та послуги, але й відбудеться скорочення обсягів виробництва, супроводжуване зростанням безробіття.

Інший варіант виникнення інфляції може бути викликаний державними зламами в Центральному банку. При достатньо низьких темпах інфляції, наслідки можуть виявитись важкими. Наприклад, держава позичає певну суму в Центральному банку, зобов'язавшись повернути її через рік з відсотками та виконує своє зобов'язання. Проте одразу ж звертається в Центральний банк за новим кредитом. Подібна політика продовжується з року в рік, і хоча гроші час від часу повертаються в Центральний банк, кредитна емісія очевидна.

Виникає інфляція і при активних процесах мілітаризації в державі, при високому рівні монополізації ринків, під впливом зовнішніх факторів (ростом світових цін).

Чим би не була спровокована інфляція, вона знецінює доходи бюджету й супроводжується його дефіцитом.

Крім бюджетного дефіциту інфляція обов'язково супроводжується нерівномірним зростанням цін й, звідси, порушенням господарчих зв'язків, гонкою цін між окремими галузями економіки й хвильоподiбним поширенням зростання цін по районах держави й галузям.

Незалежно від стану грошової сфери товарні ціни можуть підніматися внаслідок змін в динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в динаміці виробництва, монополізації ринку, державного регулювання економіки, введення нових податків, зміна кон'єктури ринку, дія зовнішньо економічних зв'язків, стихійних лих і т.д. Отже ріст цін викликається різними причинами. Але не всякий ріст цін - інфляція. Серед вище згаданих причин росту цін важливо виділити справді інфляційні.

Так ріст цін, пов'язаний з циклічними коливаннями кон'єктури, не можна назвати інфляційним. По мірі проходження різних фаз циклу (особливо в його «класичній» формі характерній для ХІХ - початку ХХ століття) буде мінятися і динаміка цін. Їх підвищення в період буму і змінюється їх падінням в фазах кризи й депресії і знову ростом в фазі пожвавлення. Підвищення продуктивності праці, при інших незмінних умовах, повинно привести до зниження цін. Інша справа - якщо підвищення продуктивності праці супроводжується випереджаючим це підвищення ростом заробітної плати. Таке явище називається інфляцією витрат. Стихійні лиха не можуть бути причиною інфляційного росту цін. Так, якщо в результаті повені в якій-небудь місцевості зруйновані дома, то, очевидно зростуть ціни на будівельні матеріали. Це буде стимулювати виробників будівельних матеріалів розширити пропозицію своєї продукції і по мірі насичення ринку ціни почнуть падати.

Що ж можна віднести до дійсно інфляційних причин росту цін? Назвемо найважливіші із них.

По-перше, це диспропорційність, або незбалансованість державних витрат і доходів, що проявляється в дефіциті держбюджету. Якщо цей дефіцит фінансується за рахунок активного використання «друкарського верстата» це призводить до збільшення маси грошей в обігу, а відповідно і до інфляції.

По-друге, інфляційне зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій проводиться аналогічними методами. Особливо інфляційно небезпечними є інвестиції, пов'язані з мілітаризацією економіки. Так, непродуктивне використання національного доходу на воєнні цілі означає не тільки втрату національного багатства. Одночасно військові витрати створюють додатковий платоспроможний попит, що веде до збільшення грошової маси без відповідного товарного покриття, збільшення військових витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів державного бюджету і збільшення державного боргу в багатьох країнах, для покриття якого держава збільшує грошову масу.

По-третє, з зростанням «відкритості» економіки тої чи іншої країни, все більшим втягуванням її в мирогосподарські зв'язки збільшують небезпечність «імпортованої» інфляції.

По-четверте, інфляція набуває самопідтримуючий характер в результаті інфляційних очікувань. Багато вчених країн Заходу і нашої країни особливо виділяють цей фактор, що подолання інфляційних очікувань населення і виробників - найважливіше (якщо не головне) завдання антиінфляційної політики

У станi інфляційної нестабільності орієнтація лише на регулювання з боку співвідношення «попит-пропозицiя» може призвести до затяжних криз з повільним періодом стабiлiзацii i оздоровлення економіки. Про це свідчить досвід розвитку капіталістичних країн часів вільної конкуренції.

За формами виявлення розрізняють:

подавлену (приховану) інфляцію, - коли знецінення грошей відбувається без відкритого росту цін. Ціни утримуються на фіксованому рівні за допомогою адміністративних заходів. Якщо попит перевищує товарообіг в 2 рази, це означає, що рівень отоварення грошової одиниці не перевищує 50 %, тобто вона знецінюється. Така інфляція є незмінною супутницею планової економіки (в колишньому СРСР в кінці 80-х товарне забезпечення кожного карбованця отриманої зарплати коливалося в межах 40 - 60 коп., а в 1991 р. товарна конвертованість знизилася до 28 коп.). Основною формою вияву такої інфляції є загострення дефіциту, коли купівельна спроможність грошей падає у зв'язку з неможливістю придбати потрібні товари. Іншою формою подавленої інфляції є приховане підвищення цін, що виявляється в погіршенні якості товару при незмінній ціні, «вимиванні» товарів дешевого асортименту, продажі старих товарів під новою маркою і відповідно за більш високими цінами. Прихована інфляція також проявляється в наявності незадовільненого попиту, представленого вимушеними заощадженнями, що утворилися через те, що покупці не можуть знайти необхідні товари. Офіційно регульовані ціни прориваються на «чорному» ринку. Динаміка цих цін і є відносним вираженням прихованої інфляції. Тому приховану інфляцію часто називають адміністративною, народжену адміністративними цінами.

відкриту інфляцію, - що виявляється безпосередньо в рості цін.

За факторними формами інфляції, теорія грошей розрізняє багато її видів, серед яких ключове місце належить інфляції попиту й iнфляцiї витрат:

Інфляцію попиту, (мал. 4) - викликає надлишок грошей, доходів й попиту. Вона спостерігається, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, підносячи ціни, щоб зрівноважити пропозицію i попит.

Р D0 D1 S

Р2

Р1

0 У1 У2 У

Причинами інфляції попиту є : надмірне зростання грошової маси, надмірні видатки держави, зростання чистого експорту, структурні зрушення економіки, інфляційні очікування споживачів.

Покупці конкурують за обмежену пропозицію товарів, що призводить до зростання цін. У разі збільшення сукупного попиту рiвень цiн не змiниться, бо буде вiдповiдно зростати й обсяг виробництва, тобто iнфляцiя поки що буде вiдсутня. Це пояснюється тим, що існує велика кількість не залучених у виробництво трудових i матеріальних ресурсів, якi ще можна залучити за існуючих на них цін.

Поступово зростання попиту підштовхує розвиток сукупної пропозиції. Для цього стану економіки притаманне повніше використання ресурсів, а тому їх запаси поступово скорочуються i вони стають дорожчими. Починасться зростання цiн, тобто iнфляцiя. Інфляцію, що виникає таким чином, називають «передчасною», тому що вона починається до появи повної зайнятості i повного використання виробничих потужностей країни.

Подальше зростання сукупного попиту підштовхує сукупну пропозицію до потенційно можливого обсягу виробництва, національний продукт досягає свого максимуму, i тому подальше збільшення сукупного попиту зумовлює інфляцію, яку називають вже «чистою» на відміну від «передчасної».

Слід зазначити, що покриття дефiциту державного бюджету за рахунок кредитно-грошовоi емiсiї є одним з найважливiших чинникiв iнфляцiї попиту, оскiльки зростання пропозицii грошей збiльшує сукупний попит на товари та послуги, який, у свою чергу, пiдвищує рiвень цiн.

Інфляція витрат, (мал. 5) - спостерігається в тому випадку, коли збільшуються витрати на одиницю продукції, тобто середні витрати за даного обсягу виробництва, коли ціни зростають через збільшення витрат виробництва.

Причинами інфляції прозиції є : значний ріст номінальної заробітної плати, зростання процентних ставок на ринку позичкових капіталів, зростання цін на матеріальні ресурси (енергоносії, паливно-мастильні матеріали і т. д.), несприятливий податковий тиск, мілітаризація економіки, монополізм в окремих галузях, інфляційні очікування виробників.



Р D0 S0 S1

Р2

Р1

0 У2 У1 У

Ціни, які зросли, вимагають нового збільшення витрат при купівлі необхідних виробничих ресурсів, що знову «штовхає» ціни вгору там, де ці ресурси застосовуються. Інфляційні стрибки цін в результаті посилюють один одного, їх зростання стає, по суті, самопідтримуючим, при чому із зростаючими темпами.

Два найважливіших джерела, що живлять інфляцію витрат, - це зростання номінальної заробітної плати і цін на сировину та енергію. Надмірне зростання заробітної плати, як правило, породжує інфляцію, тому профспілки, що вимагають постійного підвищення оплати праці, для працівників своєї галузі, повинні рахуватись із загальним економічним станом країни, середнім рівнем заробітної плати. Зростання витрат виробництва, що обертається накручуванням цін, веде до раптового, не передбачуваного, зростання цін на сировинні ресурси, а особливо - на енергоносії, що в повній мірі відчула на собі економіка молодої незалежної України.

Найстрашніше в інфляції витрат те, що вона породжує інфляційну психологію. Це явище виникає тоді, коли в масовій свідомості людей існує впевненість, що інфляція буде наростати і на далі. При цьому працівники починають вимагати підвищення заробітної плати «під майбутнє зростання цін», а підприємці завчасно закладають у ціну своїх товарів очікуване зростання витрат на сировину, енергію, робочу силу і кредит.

Ці види інфляції існують тільки при відкритому її становищі - тобто при відносно вільному ринку. При «прихованій» інфляції ріст цін на товари і послуги може не спостерігатись, а знецінення грошей може виражатись в дефіциті пропозиції.

Також інфляція може бути:

збалансованою і незбалансованою. При збалансованій інфляції ціни піднімаються відносно помірно і одночасно на більшість товарів і послуг. В цьому випадку по результатах середньорічного росту цін піднімається процентна ставка державного банку і таким чином ситуація стає рівносильна стабільним цінам. У випадку незбалансованої інфляції ціни на різні товари і послуги піднімаються неодночасно і по-різному на кожний тип товару.

очікувана і неочікувана. Очікувану інфляцію можна спрогнозувати на який-небудь період часу і вона як правило є прямим результатом діянь влади. В якості прикладу можна навести лібералізацію цін в Росії в 1992 році і відповідний прогноз росту цін напередодні - в грудні 1991 році. Неочікувана інфляція характеризується неочікуваним стрибком цін, що негативно відбивається на податковій системі і грошовому обігу. У випадку присутності у населення інфляційних очікувань така ситуація викличе різке збільшення попиту, що само по собі створює труднощі в економіці і змінює реальну картину суспільного попиту, що веде до збою в прогностичних тенденціях в економіці і при деякій нерішучості уряду ще сильніше збільшують інфляційні очікування, які будуть збільшувати ріст цін. Але у випадку коли раптовий стрибок цін відбувається в економіці не зараженій інфляційними очікуваннями, то виникає так званий «ефект Пігу» - різке падіння попиту у населення в надії на швидке зниження цін. В наслідок зниження попиту виробник змушений знизити ціну, все повертається в становище рівноваги.

Рівень інфляції вимірюється через індекс цін:

Де, I даний - індекс цін даного року.

I даний - індекс цін попереднього року.

Зростання індексу цін визначає рівень інфляції, а зменшення його - рівень дефляції.

Темп інфляції є темпом зміни загального рівня цін i показує ступінь знецінення грошей.

Процес зменшення темпів інфляції отримав назву дезiнфляцiя.

Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, яка має місце тоді, коли загальний рівень цін падає. Дефляція траплялася вкрай рідко в кінці ХХ ст. Підтримувана дефляція, коли ціни постійно падають протягом декількох років, як правило, асоціюється з періодами глибокої депресії.

Інфляція має різні ступені тяжкості. Згідно з цим економічна наука виділяє такі три її види:

помірна інфляція, - характеризується повільним зростанням цін (10 % в рік). Така інфляція дозволяє ефективно коректувати ціни відповідно до умов виробництва і попиту. При цьому щорічний темп інфляції виморюється як правило однозначним числом. Помірна інфляція є типовою сьогодні для більшості економічно розвинутих країн.

галопуюча інфляція, - при цьому виді інфляції ціни зростають від 20 до 100 % в рік, є вже серйозною проблемою для економіки, хоча ріст цін ще не важко передбачити і включити в параметри контрактів і угод.

гіперінфляція, - цей різновид інфляції має місце, коли ціни зростають на 1000-10000 процентів за рік (більше 50 % за місяць). Аналіз виявляє декілька характерних рис гiперiнфляцiї.

По-перше, реальний попит на гроші, вимірюваний як відношення запасу грошей до рівня цін, падає дуже різко.

По-друге, відносні ціни стають дуже нестабільними. За нормальних умов зарплатня робітника майже не змінюється (менш ніж на 1 % в місяць). В умовах гiперiнфляцiї реальна заробітна платня може знижуватись в середньому на третину протягом одного місяця. Дуже відчутним є вплив гiперiнфляцiї на розподіл багатства. Знецінення грошей руйнує заощадження населення, підриваючи економічну свободу суспільства. Ці інтенсивні коливання у відносних цінах i реальній зарплатні, збіднення населення ілюструють головну втрату від інфляції. На щастя, гiперiнфляцiя трапляється досить рідко. Вона має місце переважно під час війни чи в періоди, що йдуть за війнами i революціями. Гiперiнфляцiя сучасного періоду характерна для країн, що здійснювали революційний перехід від соціалізму до ринкової економіки.

Можна казати, що застосовуючи методи боротьби з інфляцією уряд та НБУ подолали марш гіперінфляції по Україні.

Гострота кризового стану функціональної економіки змусила уряд та НБУ докорінно змінити свою політику. Грошово-кредитну політику було змінено. У 1994 році монетарна політика НБУ будувалася орієнтуючись на приборкання інфляції.

Ще наприкінці 1993 року було запровадженно ряд заходів по стримуванню зростання грошової маси в обігу. Якщо в IV кварталі 1993 року середньомісячні темпи інфляції становили 66,4% то в І кварталі 1994 року темпи інфляції було знижено до 12,4%, а в ІІ кварталі - до 5%.

У 1995 році темпи інфляції продовжували знижуватися з 21,2% у січні до 4,6% у серпні з традиційним для України осіннім підвищенням у вересні до 14,1%, 9,1 % у жовтні.

Як вже зазначалося, уряд та НБУ застосовуючи методи боротьби з інфляцією подолали марш гіперінфляції по Україні. Для підтвердження цього факту наведу індекси споживчих цін (індекси інфляції) по Україні:

Таблиця 1: Індекси споживчих цін (індекси інфляції) по Україні

Рік	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003
Індекс за рік	139,7	110,1	120,0	119,2	114,6	106,1	98,1	106,6

Світовий досвід показує, що інфляційні процеси, як правило, супроводжуються зростанням обсягів виробництва та зниженням безробіття. Але вони можуть також відбуватись за умов падіння виробництва, тобто в умовах стагфляції (одночасно відбувається підвищення рівня інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва).

Як бачимо, інфляція є дуже небезпечною для економіки, порушуючи макроекономічну стабільність. Тому антиінфляційна державна політика займає одне з головних місць серед засобів державного регулювання економіки.

Ключовий момент сучасної інфляції розвинутих економічних систем полягає в тому, що вона розвивається як інерційна, i зупинити її надзвичайно важко. Тобто інфляція має властивість залишатися стабільною, поки економічна ситуація не змусить ii підвищитись або впасти.

Зміна стандарту виміру вартості товарів веде лише до зміни її абсолютних величин. І для суспільства не має принципового значення, коли, наприклад, ціна столу буде 10крб. При умові, що вартість цієї грошової одиниці еквівалентна 20 год суспільно необхідного робочого часу, або 1г золота, чи 100крб, при умові, що 10 крб. = 2 год суспільно необхідного робочого часу = 0,1г золота. Головне, щоб як в першому, так і в другому випадках забезпечувався еквівалентний обмін товарами. А це буде, якщо за допомогою одного і того ж стандарту буде вимірюватися вартість усіх товарів.

Наприклад, якщо одночасно підвищити ціни на всі види товарів в однаковій пропорції, то при такій інфляції грошей збережеться попереднє співвідношення при обміні товарів однакової вартості. Якщо в наведеному вище прикладі ви свій товар продасте не за 10, а за 20 крб., то за товар такої ж вартості вам доведеться заплатити також 20 крб. Таким чином, відбувається еквівалентний обмін товарами. Змінюється лише абсолютний вираз їх вартостей, але це не спричиняє ніякої шкоди товаровиробникам.

Але якщо ви свій товар вартістю 10 крб. Продасте за 20 крб., а купуєте інші товари за їх вартістю, тобто по 10 крб., то за решту грошей (10 крб.), які для вас є дармовими, купите товар, безоплатно привласнивши чужу працю. Ось яка кінцева мета інфляції, яка відбувається як за допомогою емісії грошей, так і підвищення цін - перерозподіл доходів на користь тих, хто її проводить.

І весь механізм перерозподілу доходів за допомогою інфляції побудований на тому, що новий, зменшений стандарт виміру вартості товарів прирівнюється в обігу до попереднього, більш вагомого. І ця різниця йде в кишеню тих, хто випустив фальшиві гроші або штучно підвищив ціни і таким чином приховано розбавив цю вартість, інакше кажучи, зайнявся маніпуляцією вартості.

Це називається маніпуляцією вартості тому, що офіційно не зменшено стандарту виміру вартості товару. Він залишається попереднім, хоч фактично вже інший, менший. Це така ж сама маніпуляція, яка буває при продажі товарів, коли стандартну кілограмову гирю заміняють такої ж форми, але значно легшою, сфальсифікованою. І суть її не змінюється від того, хто це робить, окрема людина, чи державний аппарат. Різниця лише в тому, що в першому випадку держава карає таку людину, а в другому вона це робить безкарно. І ця безкарна маніпуляція вартістю стала тепер масовою в банківській і фінансово-кредитній системі, на валютних біржах, що дало їм можливість за порівняно короткий час зосередити в своїх руках величезні кошти країни. І оскільки усяке багатство створюється людською працею, то цей перерозподіл коштів відбувається за рахунок зубожіння основної маси населення країни.

Для збереження попереднього рівня реальної заробітної плати в умовах інфляції номінальна величина заробітної плати повинна збільшуватись прямопропорційно зростанню цін на товари. Але, на думку багатьох економістів, таке підвищення заробітної плати веде до чергового витка інфляції, оскільки збільшиться собівартість продукції, а це, в свою чергу, приведе до нового підвищення цін.

При цьому слід підкреслити, що інфляція відбудеться не тому, що підвищено зарплату, а тому, що вона нарахована без відповідних затрат праці, а, отже, є фальшивою вартістю. На цю величину розбавлено і додаткову вартість. Тому вартість товару також стала розбавленою, що привело до відповідного зростання його ціни.

В умовах інфляції, зумовленої штучним підвищенням цін, існує вже обернена залежність між цінами і зарплатою. Зарплата, яка є грошовим виразом вартості необхідного продукту, в умовах інфляції різко відстає від затрат праці, а, отже, й того грошового виразу, який повинен бути при новому знеціненому стандарті їх виміру. Різниця ця перетворюється в чистий дохід. Тому питома вага зарплати в новоствореній вартості різко зменшується. Відповідно знижується і рівень життя людей.

Щоб виправдати це становище, потрібно рівень зарплати привести у відповідність з вартістю необхідного продукту, виміряного новим, знеціненим стандартом. Тоді знову відновиться попередня її питома вага в національному доході, а, отже, і той рівень життя людей, який був до цього, і таким чином, заробітна плата знову буде відображати фактичні затрати праці, а, отже, й величину новоствореної вартості, тільки вже з новим грошовим виразом.

Отже, підвищення заробітної плати в умовах інфляції є об`єктивно діючим економічним законом відповідності грошових виразів вартості необхідного продукту, виміряних різними грошовими стандартами (офіційно чинним і знеціненим). А тому вимоги трудящих підвищити зарплату є справедливими.

Щодо зростання собівартості продукції, яке відбувається при підвищенні заробітної плати, яке веде до зростання цін, то це вже результат ланцюгової реакції на першопричину інфляції. Воно зв`язано з тим, що як заробітна плата, так і інші складові частини собівартості продукції переводяться із старого на новий, знецінений стандарт їх виміру. І цей процес зростання собівартості продукції буде відбуватись до тих пір, поки ціна і собівартість не будуть вимірюватись одним і тим же стандартом. І тоді знову наступить між ними рівновага, яка була в доінфляційний період. І це є свідченням того, що штучне підвищення цін і спричинена ним інфляція не розв`язує економічних проблем, а лише створює ілюзію їх розв`язання.

Інфляція веде і до знецінення заощаджень населення, які по суті є їх нагромадженою заробітною платою. І це знецінення відбувається рівно в стільки разів, на скільки підвищилися за цей час ціни. Різниця від цього знецінення йде в касу держави, банків і комерційних структур.

При цьому дуже часто урядові особи, маскуючи цей перерозподіл доходів населення, всю вину покладають на інфляцію. А оскільки інфляція представляється як стихійне лихо, з яким невтомно бореться держава, то й винних нема. Очевидно, винні самі вкладники, які довірили державі свої важко зароблені гроші. Мало того, що держава під малі проценти користувалася грішми, розв`язуючи свої проблеми, і, за законом, мала б відповідати за їх збереження, вона тепер ще й переклала вину на інфляцію. Стихію ж не посадиш на лаву підсудних.

Насправді держава, користуючись тимчасово вільними коштами, побудувала фабрики, заводи, виробила товари, які тепер продає за монопольно високими цінами. Таким чином, заощадження населення не згоріли, не зникли. Вони існують тепер у формі мерседесів, лімузинів, рахунків в швейцарських банках і т. д. Їх привласнили ті, хто протягом 2-3 років з рядових громадян перетворилися в мільярдерів, а зараз хочуть приватизувати все національне багатство країни.

Держава, яка за законом несе відповідальність за збереження заощаджень населення, в умовах інфляції повинна постійно їх індексувати відповідно до темпів інфляції. Джерелом цієї індексації є товари, вироблені за допомогою позичених грошей, які тепер вже продаються за завищеними цінами. І нова сума індексованих заощаджень повинна дорівнювати тій сумі грошей, яка тепер потрібна для покупки тієї кількості товарів, яку можна було придбати в доінфляційний період за заощаджені гроші, тобто

де S₀ - сума грошей, що підлягає індексації;

N₀ - кількість товарів, які можна було купити за цю суму грошей

Z₀ - ціни товарів до інфляційного періоду;

Z₁ - ціни товарів інфляційного періоду.

Отже, в скільки разів зросли ціни на товари, в стільки разів повинна бути індексованою і сума заощаджень. Саме в стільки разів і обезцінились заощадження населення під впливом дії цього чинника. Як уже зазначалось, ціни в 1995 р. зросли порівняно з 1990 р. приблизно в 100 тис. разів. В стільки ж разів повинні були б відбутись і індексації заощаджень.

Але, на жаль, держава не поспішає виконувати свій обов`язок перед населенням. Виданий в кінці 1994 р. Президентом України Л. Кучмою указ про індексацію заощаджень населення збільшує їх лише в 2 200 разів.

Але навіть прості розрахунки вказують на помилковість таких тверджень. Наприклад, якщо у вас на ощадній книжці у 1991 році була 1000 карбованців, то, враховуючи і ту індексацію, котра уже була до цього (в 1,4 раза), ваша сума зросте до 2 680 тисяч. Якщо за 1 000 карбованців ви могли тоді придбати 25 пар жіночих чобітків, то за ці індексовані гроші - хіба що одну пару. Аналогічне і з іншими товарами, як і з продуктами харчування. Адже на ринку по суті діють старі ціни 1991 року, щоправда, збільшені в 100 тисяч разів. То ж для розрахунку коефіцієнта індексації заощаджень не треба вдаватися у якісь складні формули. Тут достатньо визначити лише індекс зростання цін загальної товарної маси. Тобто варто порівняти, що можна було придбати за певну суму грошей тоді, ще до інфляції, і яка сума грошей потрібна для придбання цього товару тепер. Оце і вся арифметика.

Часто урядові особи запитують, де взяти гроші, щоб повернути їх вкладникам. І бачать тільки один вихід - емісія грошей, яка приведе до ще більшої, небувалої в світі інфляції. І свідомо не бачать другого, зовсім простого, але єдино вірного шляху розв`язання цієї проблеми - вилучити награбоване у злодіїв і повернути його власникам, як це робиться в усіх країнах світу. При цьому слід покарати тих, хто допустив це розкрадання народного добра, як це робиться завжди щодо рядових членів суспільства. Люди не винні, що це майно розікрали, вивезли і продовжують вивозити за кордон і т. д. Держава повинна була забезпечити надійну охорону національного багатства і соціальну справедливість в суспільстві. Тут є конкретні люди, які проводять ту чи іншу політику, а, отже, вони й повинні відповідати за її наслідки.

4. СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ МАКРОЕКОНОМІКИ: ЗРОСТАННЯ ОБСЯГУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА, СКОРОЧЕННЯ БЕЗРОБІТТЯ ТА ІНФЛЯЦІЇ

Економічна наука вважає, що одним із найкращих і доступних показників, які свідчать про здоров'я економіки будь-якої країни, є обсяг національного виробництва. Тобто чим вищий рівень виробництва, тим суспільство має більші потенційні можливості для забезпечення вищого життєвого рівня.

Стимулювання національного виробництва - це державні закупки у місцевих виробників, навіть не зважаючи на ціни та якість.

Важливим показником, який визначає обсяг національного виробництва є ВНП. Потрібно звернути увагу на деякі причини, з яких ВНП може або завищувати, або занижувати реальний обсяг виробництва, а також чинники, внаслідок дії яких збільшення обсягу виробництва не обов'язково веде до підвищення життєвого рівня народу. Приміром, чимало виробничих операцій не здійснюється на ринку. Отже, у ВНП, що є вимірником ринкової вартості обсягу виробництва, ці операції не включаються.

Обсяг національного виробництва відображає тільки обсяг виготовленої продукції, але нічого нам не говорить про те, наскільки даний набір товарів відповідає суспільним запитам. Сприяє підвищенню життєвого рівня і справедливий розподіл сукупного обсягу виробництва. Отже, національне виробництво є вимірником обсягу сукупного виробництва, але не відображає змін у складі і розподілі продукції, які, у свою чергу, можуть вплинути на життєвий рівень народу. Так, якщо суспільство виробляє багато товарів і послуг, але в ньому значну частку займає продукція воєнного призначення, то це, безперечно, значно знижує потенційні можливості забезпечення економічного добробуту суспільства. Так, якщо обсяг національного виробництва збільшується швидкими темпами, але при цьому і населення зростає швидкими темпами, то рівень життя в розрахунку на душу населення може бути відносно стабільним або й зменшуватися. Таке співвідношення, до речі, має місце у багатьох країнах, що розвиваються.

Динаміка макроекономічних індикаторів у 2002 р. була позитивною, але приблизно вдвічі уповільнилася порівняно з 2001 р. За попередньою оцінкою Держкомстату, реальне зростання ВВП становило 4,1% . Така динаміка є цілком природною, оскільки утримувати високі (9-10%) показники збільшення ВВП, якими ознаменувався 2001 р., вкрай складно. Щоправда, досвід деяких країн Південно-Східної Азії протягом 60-80-х років минулого сторіччя свідчить про таку можливість, але для цього необхідно невпинне потужне зростання, орієнтоване на експорт, якого в Україні сьогодні, на жаль, не відбувається.

Реальний приріст виробництва у промисловості склав 7%. Загальний показник капіталовкладень становив лише 6,2%.

В цілому, 2002 р. розпочинався не зовсім благополучно через складну зовнішньоекономічну кон'юнктуру (українська економіка дуже чутлива до її змін, оскільки на експорт припадає до 56% ВВП), практично вичерпану цінову конкурентоспроможність (наслідок девальвації 1997-1998 рр.) і недостатні темпи модернізації економіки, які спричинили уповільнення динаміки інвестицій в основний капітал і нарощування обсягів ВВП.

Таблиця 2: Динаміка макроекономічних індикаторів, зміна до попереднього року, %

Показник	1994 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.
ВВП	-22,9	- 12,1	-10,0	-3,0	-1,9	-0,2	5,9	9,2	4,1
Продукція промисловості	-27,3	-12,0	-5,1	-0,3	-1,0	4,0	13,2	14,2	7,0
Сільськогосподарське виробництво	-16,5	-3,6	-9,5	-1,9	-9,8	-6,9	9,8	10,2	2,7

Розширення виробництва часто супроводжується забрудненням навколишнього середовища, посиленням шуму тощо. Зрозуміло, що витрати, пов'язані із забрудненням навколишнього середовища, мають негативний вплив на добробут суспільства. Ці викидні витрати, пов'язані з виробництвом, не вираховуються на сьогоднішній день із обсягу національного виробництва, і, таким чином, воно завищує рівень матеріального добробуту суспільства.

Проблема безробіття населення охоплює широкий спектр економічних, соціальних, природоохоронних, етнічних, політичних, культурних та інших відносин, які необхідно враховувати.

Ефективне функціонування економіки пов'язане із забезпеченням якомога нищого рівня безробіття. Основна увага в зменшенні безробіття має звертатися на формування конкурентоздатності всіх груп економічно активного населення як основи забезпечення високої мобільності найманих працівників і підприємців до коливань ринкової кон'юнктури. Політика зменшення безробіття має бути погоджена з пріоритетами і темпами структурної перебудови, націлена на активізацію вивільнення надлишкової робочої сили з підприємств, її перерозподіл у галузі і сфері пріоритетного розвитку або надання кожному економічно активному члену суспільства можливості заняття підприємницькою діяльністю чи індивідуальною працею.

В основі теоретичного обгрунтування державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Проте, слід врахувати, що така політика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки - підвищення цін, тобто інфляцію. Таким чином, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Дослідження показали, що існує досить тісний зв'язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття знижує інфляцію і навпаки. Тобто між інфляцією і безробіттям має місце обернена залежність.

Вплив держави на рівень та динаміку національного виробництва методами політики експансії (фіскальної чи монетарної) - основний елемент механізму державного регулювання зайнятості населення. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов'язане з виникненням безробіття. Таке регулювання спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання виробництва, а створення додаткових умов для працевлаштування безробітних.

Проблема умов жіночої зайнятосгі досить гостра. Серед безробітних переважають жінки тому, що більшість з них використовується тільки для делікатної ручної праці. Також жінки у два раи рідше звертаються до служб зайнятості.

До служб зайнятості звертаються переважно інженерно-технічні працівники і службовці. Крім того, майже завжди є розбіжності між фахами спеціалістів, які шукають роботу, і тими, на які є попит. Щоб у цих умовах найбільш ефективно знайти відповідну роботу безробітному, на службу зайнятості могла б бути покладена функція організації професійного навчання тих, хто цього потребує. Потрібно сформувати активну систему підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації незайнятого населення. Регіональні служби зайнятості не проявляють належної уваги до створення нових робочих місць, до організіції рекламно-пропагандистської та інформаційно-виховної роботи серед населення щодо вибору професій, соціального захисту, проведення профконсультацій і профорієнтації, організації професійного навчання тощо. Правда, вже нагромаджено певний досвід у розробці пакетів науково-методичних, організаційних матеріалів щодо планування, створення відповідних інформаційних банків, організації роботи окремих підрозділів центрів зайнятості на рівні областей, міст, районів; організації профорієнтаційної роботи і професійного навчання, взаємовідносин із підприємствами, організаціями, установами і навчальними закладами, здійсненню заходів соціального захисту безробітних тощо. Створення сприятливих умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я - це і є запорукою скорочення безробіття.

Можливе й масштабне відкрите безробіття. До цього повинні бути готові як державні органи, так і широка громадськість. У даних умовах набуває значення роль профспілок. Вони повинні по можливості протидіяти закриттю підприємств, захищати інтереси працівників (особливо жінок), не допускаючи погіршення умов праці та її реальної оплати; брати участь в організації перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників під час структурної перебудови виробництва; створювати фонди для підтримки своїх членів на випадок їх звільнення у зв'язку з закриттям підприємства або скорочення чисельності працівників; сприяти організації громадських робіт. Щоб передбачити і зменшити масштабне безробіття необхідна досконало розроблена державна соціальна політика. Потрібно не допустити еволюції форм власності, в'ялий розвиток приватного підприємництва та інших гальмівних чинників.

Світовий досвід виробив дві головні концепції антиінфляційних заходів, що спираються на кредитно-грошову i фіскальну політику. Це заходи: або безкомпромісної боротьби з інфляцією, або адаптації, пристосування до життя в умовах інфляційної нестабільності.

Перший метод реалізується шляхом змін у системі оподаткування (як правило підвищення податків) та введенням жорсткого державного контролю цін та зарплати.

Другий - це індексація доходів, застосування механізму коректування процентних ставок відповідно до темпів інфляції та ін. До того ж необхідною є повна адаптація усіх економічних інституцій до функціонування в умовах інфляції.

Адаптаційна політика має свої недоліки: кошти на компенсаційні надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врешті-решт через податки, або робити грошову емісію, що знову призведе до зростання інфляції.

Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiсю цi методи використовуються комплексно, що дає більш виражений ефект, i дозволяє пом'якшити труднощі, припадаючі на долю економіки країни.

В процесі стримування інфляції податки відіграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачів, високі податки носять антиінфляційний характер. Однак, податки можуть також збільшувати витрати виробництва, підвищуючи через це рівень цін на товари.

Слід відмітити, що теоретично можливим є більш швидке зростання відсоткової ставки до сплати податків ніж збільшення інфляції, що зберігає реальну відсоткову ставку постійною.

Як бачимо, навіть очікувана інфляція викликає втрати в економіці, якщо інститути влади адаптовані до неї не повністю. Подібні втрати стають особливо істотними в умовах контролю ставки банківського проценту, неадекватного оподаткування доходів й прогресивного зростання податкових ставок, що збільшують податкові платежі. Під адекватним оподаткуванням в умовах інфляції, мається на увазі такий метод зтягування податків, за якого не оподатковується інфляційний компонент приросту активів.

Використання «стримуючої» податково-бюджетної політики є одним із шляхів усунення загрози інфляції. Державний бюджет на наступний рік може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося із збільшенням чистих податків, компенсуючи очікуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторі економіки. Правильне поєднання: скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних виплат та підвищення податків втримає сукупний попит у бажаному положенні, а економічну систему, в станi стабільності.

Політика податкового регулювання доходів орієнтована на використання податків i створення у фірм та робітників стимулів не піднімати ціни й зарплату.

Фірмам повідомляється, що рівень сплачуваних ними податків залежить від зростання цін на їх продукцію. Наприклад, підвищення цін до 5 % не викликає ніяких штрафних санкцій, за кожний наступний відсотковий пункт уряд збільшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збільшуватись, скажімо на 2 пункти (з 25 до 27 %) за кожний відсоток приросту цін на продукцію фірми.

За умов реалізації такої політики підвищення цін коштуватиме фірмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збільшення цін. Зростання цін по всіх фірмах, таким чином, буде меншим, й темпи інфляції скоротяться. Подібний механізм може бути реалізований й у відношенні зарплати.

Згідно з вищесказаним, фахівцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиінфляційний коефіцієнт. Його призначення - забезпечити зацікавленість товаровиробника у вiдповiдностi темпів зростання товарної i грошової маси, зниженні існуючих темпів інфляції на внутрішньому ринку.

Оскільки ціни в окремих періодах також можуть змінюватися, то для цілей планування, обліку i контролю виробничо-пiдприємницькоi діяльності зручніше вести розрахунок за обсягами реалізації продукції у вартісному вираженні (виручкою).

Для більш дійового i предметного управління процесом товарного насичення ринку доцільно оцінювати не тільки загальну інфляцію, а й інфляцію по окремих товарних групах. У разі ж помітної її вiдмiнностi по регіонах є доцільною i регіональна диференціація цього показника.

Отже, антиінфляційний коефіцієнт виконує функції стабiлiзацiї економіки. Причому на відміну від такого стихійного регулятора, як співвідношення «попит-пропозицiя», який реагує i на вплив випадкових чи уявних факторів, антиінфляційний коефіцієнт забезпечує більш тривалий i сталий характер регулювання діяльності товаровиробників. Це зумовлено наявністю у структурі цього коефіцієнта такого показника, як індекс інфляції, що характеризує стан економічної системи в цілому.

Отже, можна зробити висновок, що на практиці існує дуже тісний взаємозв'язок між оподаткуванням та контролем цін i цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету поставити у невигідне становище тих господарюючих суб'єктів, якi надто інтенсивно піднімають ціни на товари та послуги. Таке корегування цін державою за допомогою податкової системи відноситься до непрямих методів контролю за цінами.

Як відомо, будь-яке втручання в функціонування економіки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз відносно кривої сукупної пропозиції буде стримувати темпи інфляції. Аналогічного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути на сукупну пропозицію. Такий підхід до економічної практики став відомим як «концепція пропозиції».

Основне питання полягає в тому, яким чином здійснити бажане збільшення природного рівня реального обсягу виробництва. Прибічники «концепції пропозиції» як один із способів досягнення цього результату розглядають зміни у податковій політиці. Вони звернули увагу на те, що на протязі 70-х років відбулося припинення зростання природного рівня реального обсягу виробництва у США. Головною причиною такого стану речей, на думку прихильників «концепції пропозиції», стала діюча в США податкова система. Вона ніяким чином не сприяла розвитку процесів накопичення та інвестування, а також зацікавленості у високопродуктивній праці. Інфляція ще більш посилила проблему. Не тільки корпорації i дуже заможні люди страждали від високих податків. Поєднана дія інфляції, прогресивного податку на доход вводила звичайних робітників, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за більш високою ставкою. Основою економічної програми прибічників «концепції пропозиції» стала детально обміркована послідовність дій по зменшенню ставок оподаткування.

По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацію робітників.

По-друге, планувалося реформувати систему податків на доходи від приросту капіталу та ввести різноманітні податкові стимули (пільги для підприємств, що збільшують обсяги виробництва) - це стимулювало б накопичення та інвестиції.

По-третє, практика індексації мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податків не підштовхувались інфляцією.

Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цінами, особливо в умовах кризису економіки i виходу з нього.

Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність цілого ряду заходів - від помірних обмежень, до примусового встановлення верхніх границь зростання цін, що проводяться у рамках економічної політики.

Одним з підходів є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін й надалі їх часткового перегляду. Він полягає у заборонені підвищувати ціни вище визначеного рівня, без спеціального на те дозволу. За граничний рівень цін може бути прийнятий той, що існував на протязі базового періоду перед «заморожуванням».

При цьому підвищення цін вважається:

допустимим, - якщо, наприклад, воно було пов'язано з ростом цін на імпортні вироби (тобто коли збільшення витрат неможливо контролювати);

недопустимим, - якщо, його причиною стало невиправдане підвищення зарплати, що стимулювало підприємців самим обмежувати зростання заробітної плати.

Заморожування цін дозволяє долати iнфляцiйнi очікування населення, господарюючих суб'єктів, кредитної системи, внести деяке заспокоєння в економіку.

В ролі альтернативи прямому державному регулюванню цін іноді розглядаються картельні згоди про ціни, якi можуть зіграти позитивну роль, якщо однією з сторін, що беруть в них участь буде уряд, що забезпечує загальну узгодженість цін.

Пропозиція товарів на внутрішньому ринку в Україні, яка збільшувалась досить високими темпами, та сприятливі умови, що склалися протягом 2002 р. у сільському господарстві, зумовили зниження цін на продовольчі товари (-2,3%), що й стало основною причиною дефляції -- певною мірою не очікуваної. Це було зумовлено, з одного боку, адміністративним впливом на місцеві органи влади щодо контролю динаміки цін, з іншого -- високим врожаєм, завдяки чому ціни на сільськогосподарську продукцію знизилися приблизно на 10%. Неабияке значення мало й те, що практично не підвищувалися тарифи на електроенергію, газ та житлово-комунальні послуги -- для населення вони залишаються низькими, а для виробництва -- високими. Таким чином, рівень перехресного ціноутворення у 2002 р. підвищився, протягом року індекс споживчих цін становив 99,4%.

Заступник держсекретаря Мінекономіки визначила цінову ситуацію 2002 р. як принципово нову для економіки України. Протягом усього періоду незалежності дефляція спостерігалась лише в окремі літні місяці, а в 2002 р. дефляційними були шість місяців. Але необхідно зазначити, що йдеться про дефляцію лише у групі продовольчих товарів (питома вага витрат на придбання цих товарів є найбільшою в загальних споживчих грошових витратах населення -- 63,9%). Зростання доходів населення зумовлює зміни у структурі споживання, і приріст доходу реалізується головним чином на непродовольчому ринку, де спостерігалася інфляція.

Вагомим чинником, який також частково зумовив дефляційну динаміку споживчих цін у 2002 р., була тривала стабільність курсу гривні відносно курсу долара США.

На цінах споживчого ринку не позначилось значне збільшення монетарних агрегатів (у 2002 р. монетарна база зросла на 33,6%, грошова маса -- на 41,6%), оскільки у відповідь на розширення пропозиції валюти на ринку емісія коштів була забезпечена відповідним зростанням виробництва і не носила інфляційного характеру.

Ситуація в бюджетній сфері не створювала жодних передумов для прискорення інфляційних процесів. При формуванні державного бюджету передбачалося, що в 2002 р. дефіцит загального фонду державного бюджету становитиме 2,9 млрд грн., що призвело б до збільшення грошової маси на споживчому ринку. За оцінками Мінекономіки, профіцит загального фонду становить більше 1 млрд грн. Отже, сукупний попит державного сектора скоротився у порівнянні із запланованим майже на 4 млрд грн.

З іншого боку, якщо розглянути явище у більш довгостроковій ретроспективі, то дефляційна динаміка споживчих цін у 2002 р. частково є наслідком близької до нульової (0,9% протягом року) динаміки цін виробників у 2001 р. За словами заступника держсекретаря, такий профіцит значною мірою є штучним, оскільки його було досягнуто за рахунок недофінансування багатьох видаткових статей бюджету -- залишилася заборгованість по заробітній платі, по соціальних виплатах сім'ям з дітьми та малозабезпеченим сім'ям, ще за 2001 р. недофінансовані видатки на науку. Рівень виконання річного плану по доходах склав 87,9%, а по видатках -- 74,6%, і ця різниця є істотнішою за таку в попередньому році.

ВИСНОВОК

Проблемою програми стабілізації економіки України є подолання інфляції та досягнення стабільності в грошово-фінансовій системі. Проте використати досвід інших держав у її вирішенні не так легко. Тому серед економістів щодо цього нема єдиного погляду, а загальні положення розроблені для стаціонарної ситуації, тобто для випадку, коли збурення в економіці невеликі (у межах 10 % інфляції). Україна ж пройшла через гіперінфляцію-понад 10 тис. %. Економіка її явно нестабільна.

Економічна криза в Україні настільки велика, що подолати її не можна ні за допомогою ринкового саморегулювання, ні державного макрорегулювання. До речі, участь держави в економіці концептуально не визначена і зводиться переважно до важелів політичного монополізму.

Економічні проблеми відображені в бюджеті. На підставі аналізу лише формальних показників - питомої ваги державної власності і питомої ваги валового внутрішнього продукту (ВВП), який розподіляють через державний бюджет, - роль держави в українській економіці достатньо велика. Зокрема, питома вага державних видатків щодо ВВП в нашій країні становила: у 1996 році- 35,8 %, а у 1997 р.- 46,6 %. Для економічного зростання потрібно, щоб щей показник зменшився до 30-32 % ВВП. Але вже у 2003 році видатки держави щодо ВВП становили 42 млрд. грн. або 27,9 % до ВВП, що складає 71 % річних призначень.

Оцінки виникаючих в економіці тенденцій дуже важливі для вироблення правильної економічної політики. Вони дають багато які відповіді на вироблення необхідних політичних рішень, тих дій, реалізація яких дає шанси на успіх. При цьому дуже важливо зрозуміти той чинник, при якому може виникнути запаморочення від успіху, тобто не можна піддаватися первинним позитивним тенденціям, при яких не можна чітко сказати: так, ця тенденція буде розвиватися в правильну сторону.

Виходом з такого тяжкого становища може бути тільки найшвидший перехід до ринкової економіки разом з розширенням міжнародних економічних відносин . Україні потрібно більше розвивати свої міжнародні економічні відносини, тобто інтегруватися в світову господарську систему .

Економіка покликана визначати, як максимально ефективно використати обмежені ресурси - природні запаси, капітали, трудові резерви. Детально всім іншим галузям знань, економіка включає набір аксіом і доказів, придатних для аналізу в будь-яких конкретних умовах. І в цьому вузькому значенні вона не може бути національною, також як не може існувати американської фізики або німецької математики. Ціни товарів всюди визначаються співвідношенням попиту і пропозиції, із зростанням прибутку відбувається зменшення споживаної його частини і зростання що нагромаджується.

Але у економіки є принципова відмінність від точних і природних наук: вона має справу не з окремою людиною на незаселеному острові, але з членом суспільства, схильного до впливу традицій, національного менталітету і політичних інститутів. Інструментарій економіста має тому національну специфіку.

Вибраний Україною інноваційний шлях економічного розвитку неможливий без значного розширення внутрішнього ринку, збільшення внутрішніх накопичень за рахунок пріоритетного розвитку галузей, що має самий короткий період обороту капіталів. Саме такий оборот забезпечує, передусім, харчова, переробна, легка промисловість. За відповідних темпів розвитку сільського господарства можна відпрацювати оптимальну народогосподарчу структуру не тільки на перехідний період, але і стосовно до умов самого економічного розвитку.

У порівнянні з короткостроковим або середньостроковим впливом ринку державна інноваційна стратегія повинна стимулювати реалізацію довготривалої мети, в тому числі: структурну перебудову виробництва на основі високих технологій, скорочення энерго-, матеріало-, трудомісткості виробництва, а в кінцевому результаті - підвищення конкурентоздатності економіки.