Історія економічної думки на Україні

З часом дедалі більшу увагу Р. Орженцького, як і більшості послідовників маржиналізму та математичної школи, привертає проблема взаємозалежності між ціною та витратами виробництва. Йому, зокрема, імпонував підхід до вирішення цієї проблеми, запропонований видатним російським ученим-економістом та математиком В. Дмитрієвим у його широко відомих на той час у науковому середовищі «Экономических очерках» (Серия 1-я: Опыт органического синтеза трудовой теории ценности и теории предельной полезности. М., 1904), В Дмитрієв пов'язав аналіз рівня суспільно необхідних витрат праці з питанням про співвідношення попиту та пропозиції і широко використав положення теорії граничної корисності, вважаючи надзвичайно важливим урахування психологічних передумов при економічному обґрунтуванні теорії ціни. Рівняння, запропоновані В. Дмитрієвим, базувалися на використанні одного з варіантів теорії витрат виробництва Д. Рікардо і так земної догми А. Сміта у варіанті розкладу ціни на заробітну плату та прибуток. Це дозволило йому дати математичне вираження залежності ціни від витрат виробництва, визначаючи величини заробітної плати і прибутку не в ціннісному вираженні, а у вигляді функціональних залежностей під технічних умов виробництва .

Систему рівнянь В. Дмитрієва для аналізу ціни використав і Р.Орженцький (Политическая экономия, 1909), розкладаючи ціну на заробітну плату робітників та середній прибуток.

З часом погляди Р. Орженцького розвиваються в напрямі розширення та поглиблення соціального обґрунтування економічних явищ та понять. У праці «К вопросу о природе психологических явлений и методе их изучения», опублікованій в «Юридическом вестнике» у 1914 р., і економічна поведінка, і економічні явища, зокрема цінність (ціна), виступають уже не тільки як продукт суб'єктивно-психологічних факторів, а й як результат їхньої взаємодії з об'єктивними соціальними факторами, які включають і обмеженість ресурсів. При цьому соціальні фактори значною мірою обмежують економічний принцип поведінки індивідуума. Звідси й цінність «не визначається законами цінності, тобто цінність, або на практиці-ціни, не зумовлюються відданням переваг індивідуумів, «формуються на основі неіндивідуальних, а суспільних оцінок корисності благ». Проте, як справедливо зазначає один з відомих на Заході українологів І. Коропецький у праці «Асаdemic Есоnomics іп the Nineteenth-Сеntury Ukrain» (Selected contribution of Ukrainion Scholars to Есоnomics, 1984), Р. Орженцький широко цитує «Принципи економіки А. Маршалла відносно розуміння природи економічного явища як синтезу суб'єктивно-психологічних та об'єктивних соціальних факторів, але теорії ціни А. Маршалла уваги не приділяє. Перегляд власних поглядів Р. Орженцьким відбив їх еволюцію від засад теоретичної економії як точної абстрактної науки в бік уявлень, характерних для представників соціального напряму політичної економії.

Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх розвиток і поглиблення відбилися і в творах іншого відомого представника цього напряму - професора Київського університету О. Білімовича. Послідовник Київської психологічної школи, він був переконаним противником трудової теорії цінності. «В основі процесу розцінки господарських благ (ціни.-Л. Г.),-писав О. Білімович в одній з своїх найбільш ґрунтовних праць того часу «К вопросу о расценке хозяйственных благ» (1914), - лежить один факт, який впливає на напрям усього господарського життя. Це факт існування у кожної господарюючої людини певних, притаманних їй потреб». Виразом цих потреб, які О. Білімович трактує як почуття, що «випливає з відчуття відсутності», «прагнення усунути нестачу», і є суб'єктивні цінності. Пов'язуючи величину цінності з інтенсивністю потреб, учений вважав, що гранична корисність «є не що інше, як відбиття того задоволення потреб, яке залежить від даної кількості блага». Проте на відміну від теоретиків австрійської школи О. Білімович заперечував можливість вимірювання таких суб'єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб'єктивна цінність речей не тільки на практиці, а й в теорії.

Теорію граничної корисності О. Білімович, подібно до Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Дж. Кларка та ін., доповнює теорією витрат виробництва, вносячи у неї засади маржиналізму, а також подає у власному трактуванні теорію вмінення. Ціна продуктів, вважає він, регулюється цінами факторів виробництва, кожен з яких має свою продуктивність і створює відповідний доход. «Кожна теорія цін товарів,- писав О. Білімович у праці «Социальная теория распределения» (1916), - відірвана від розцінки участі виробничих факторів, і кожна сучасна теорія створення доходів, що здійснюється через ринковий обмін, відірвана від розцінки продуктів,- логічно неможлива».

Отже, розподіл учений теж вважав складовою загальної проблеми створення цін: «Кожний доход є ціною, що сплачується на ринку за користування відповідними факторами виробництва... Вчення про створення доходів тоді виявляється окремим випадком загальної теорії розцінки». Відзначаючи особливості «оплати» кожного з факторів виробництва (О. Білімович розглядав їх як групи факторів: різні види капіталу, праці та природних ресурсів). Він, як і Є. Бем-Баверк, пояснює прибуток різницею оцінок теперішніх благ (заробітна плата або спожиті продуктивні блага) та благ майбутніх (засоби виробництва і праця) і трактує його як результат «очікування» капіталу. Заробітну плату О. Білімович розглядає як оплату всієї праці робітника і пов'язує її розмір з рівнем продуктивності праці, тобто ставить заробітну плату, як і прибуток, у пряму залежність від суто економічних факторів.

До останнього часу у вітчизняній історико-економічній літературі такий підхід, що розглядав усіх учасників виробництва як рівноправних партнерів незалежно від їхнього класового походження, таврувався як відкрита й злісна апологія капіталістичного способу виробництва. Лише в останні роки окремі дослідники доходять висновку, що саме такий підхід відбивав формування системи розгалужених механізмів інтегрування пролетаріату у буржуазне суспільство, яке розпочалося на рубежі століть і було пов'язане з могутнім динамізмом у поступальному русі капіталізму, інтенсивному наростанні нових явищ і модифікаційних процесів у господарській системі і т. ін.

На думку вчених-маржиналістів, забезпечити ефективність цього поступального руху можна було лише шляхом раціонального використання основних факторів виробництва-праці й капіталу, що, в свою чергу, неможливо без гармонізації відносин між ними, досягнення їхньої єдності і взаємодії. Вони не були противниками соціальних реформ, лише вважали, що останні повинні здійснюватися в межах заходів, які б не порушували основ існуючого господарського ладу, що базується на принципі госпрозрахунку, не стримували економічного поступу. «Нагромадження капіталів і підвищення продуктивності людської праці,- писав О. Білімович у праці «Піднесення товарних цін у Росії» (1909),-були і залишаються тим основним фоном, на якому тільки й могло розгорнутися таке характерне для XIX століття... піднесення робітничих мас у західноєвропейських державах. У створенні їх і у нас лежить головним чином запорука тривкого поліпшення матеріального становища робітників».

Під впливом соціальної теорії розподілу, розробленої М. Туганом-Барановським незалежно від теорії ціни й цінності, О. Білімович доходить висновку про слушність ідеї регулювання рівня заробітної плати через сферу розподілу національного доходу і про можливість поступового включення ряду соціально-психологічних елементів у схеми теорії розцінки: «Навіть вплив таких умов, як розвиток самосвідомості у робітничого класу і пов'язані з ним згода чи небажання... працювати за певну плату,- писав він у праці «Социальная теория распределения»,- може бути включена у теоретичну схему шляхом введення даних про суб'єктивну обтяжливість праці для робітника і певну інтенсивність його потреб у різних господарських благах».

Ще однією характерною рисою формування і розвитку маргінального напряму в Україні була добра обізнаність його представників з досягненнями математичної школи як на Заході, так і в Росії, плідне їх використання і розвиток. Вважається, що саме Білімович дав в економічній літературі того часу найбільш детальне висвітлення всіх аргументів за і проти застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Сам учений при цьому заперечував можливості застосування математичного методу для аналізу економічних явищ, розглядав його тільки як метод викладення тих чи інших положень економічної теорії.

Проте математичний метод поступово виходив за межі ілюстративності і перетворювався на вагоме знаряддя економічного аналізу, знаходження нових шляхів вирішення ряду важливих економічних проблем. Застосування методологічних підходів математичної школи та математичного апарату значною мірою сприяло виявленню і подоланню обмеженості теоретичних підходів у руслі моністичного пояснення ряду важливих економічних проблем як з позиції класичної теорії трудової вартості, так і не менш популярної тоді теорії граничної корисності.

Переконливим свідченням цього є творчість А. Маршалла, який прагнув перетворити економічну теорію на математичну науку, будував свій аналітичний метод (метод «часткової рівноваги») на широкому використанні та розвитку здобутків математичної школи. Застосування функціонального аналізу дозволило вченому сформулювати ряд перспективних ідей, які змінили саме бачення економічної ситуації, що до того ґрунтувалося на уявленні про закон спадної родючості землі, поширений і на капітал. Він сформулював принцип зміни віддачі всіх факторів виробництва залежно від розумної їх комбінації, яка сама перетворюється на один з факторів зростання.

Як зазначалося вище, у тому ж 1890 р., коли вийшли у світ «Принципи політичної економії» А. Маршалла, подібну ідею синтезу трудової теорії цінності з теорією «граничної корисності» і власний закон пропорційності трудових витрат граничним корисностям та відповідну його формулу запропонував М. Туган-Барановський. Недосконалість вихідної бази та формули запропонованого ним закону долалися саме на шляху застосування економіко-математичних методів. Так, у 1902 р. відомий математик Столяров представив на засіданні Київського фізико-математичного товариства аналітичний доказ теореми М. Тугана-Барановсько-го (Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г. М. И. Туган-Барановским политико-экономической формулы: предельные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их трудовим стоимостям. К., 1902). Завдяки застосуванню диференційного обчислення Столяров зумів певною мірою подолати обмеженість запропонованого у теоремі чисто суб'єктивного розуміння корисності: у Столярова граничні корисності господарських благ виступають як частинні похідні функції суспільної корисності. До речі, вважається, що саме він вперше у світовій літературі виразно сформулював цю функцію.

На цьому ж шляху В. Дмитрієвим була доведена доцільність урахування впливу на ціну всіх елементів виробничих витрат або факторів виробництва, вдосконалене формулювання концепції витрат виробництва Д. Рікардо тощо; українськими вченими Р. Орженцьким, В. Арнольдом й іншими використовувалася і модифікувалася система рівнянь Дмитрієва, пропонувалися власні аналітичні вираження для структури ціни (Арнольд В. Ф. Политико-экономические этюды. Одесса, 1904).

У міру подолання обмеженості моністичних підходів класичної школи та школи граничної корисності, суперечностей їхніх теорій цінності та ціни вдосконалювалися і самі економіко-математичні методи дослідження та запропоновані на їхній базі нові теоретичні підходи. Неоціненний вклад у цю справу вніс всесвітньо відомий український вчений-економіст, видатний математик і статистик, випускник Київського університету, а згодом (з 1911 до 1926 р.) викладач Київського комерційного інституту професор Є. Слуцький. Ще навчаючись в університеті, він написав працю «Теория предельной полезности» (не опубліковану), яка була удостоєна університетської золотої медалі. Коло його наукових інтересів було надзвичайно широке - від дослідження економічних поглядів У. Петті до аналізу теоретичних та методологічних засад маржиналізму, від найскладніших проблем математичної статистики до започаткування не тільки принципово нових підходів до розв'язання складних економічних проблем, а й нової галузі науки - праксеології (розробка принципів раціональної поведінки людей при різних комбінаціях умов).

У 1915 р. Є. Слуцький публікує в італійському журналі «Giornalle degli economisti revista di statistica» (Vol.L 1, № 1) працю «До теорії збалансованого бюджету споживача» (перевидану тільки в 1963 р. у Москві), яка започаткувала якісно новий етап у розвитку теорії попиту, визначила принципово нові підходи до розв'язання проблеми зв'язку між ціною, попитом та функцією корисності. Що ж нове вніс Є. Слуцький у розв'язання цієї проблеми в руслі математичної економіки порівняно з австрійською школою, неокласиками та математичною школою?

Послідовний прихильник ідей маржиналізму, він, проте, не поділяв поглядів його провідних представників, зокрема Є. Бем-Баверка, А. Маршалла й інших так званих кординалістів на можливість установлення величини граничних корисностей, тобто вимірювання суб'єктивних цінностей. Є. Слуцький відштовхується від ідеї про необхідність звільнити функцію корисності від чисто суб'єктивного трактування, використовує категорію віддання переваг споживачем як однієї з детермінант сукупного попиту, в якій і знаходить вираження корисність товару; виходить з можливості кількісного аналізу віддання переваги, їх порядкового зіставлення.

Слід зазначити, що цілий ряд попередників Є. Слуцького, зокрема, Л.Вальрас, В. Парето, В. Войтинський, зробили ряд важливих кроків, щоб звільнити теорію попиту і пропозиції від жорсткої прив'язки до поняття суб'єктивної цінності, зв'язати аналіз функції корисності з грошовими доходами, з споживчим бюджетом, тобто представити функцію корисності як певну систему віддання переваг споживача. Проте звільнити цю функцію від чисто суб'єктивного трактування, від уявлень про можливість визначення ступеня корисності благ, пов'язати функцію корисності з рухом цін та доходів їм не вдалося. Уперше це зробив саме Є. Слуцький у науковій розвідці, яка й стала основою сучасних економіко-математичних досліджень проблеми споживчого попиту.

Вважаючи, що кількісному аналізу підлягають віддання переваг, система яких становить основу поведінки споживача, він зосереджує увагу на чіткішій постановці питання про корисність наборів споживчих благ, які входять до бюджету індивідуума. Є. Слуцький переносить акцент з безперспективної у методологічному відношенні проблеми визначення ступеня корисності благ на проблему порівняння відносних рівнів корисностей різних благ. Отже. він доходить висновку, що корисність може визначатися відносно, через рух поверхнею рівня функції корисності (а не шляхом визначення абсолютного значення цієї функції або її похідних, як вважали його попередники), що тільки цей рух у тому чи іншому напряму дає можливість врахувати реальний економічний зміст цієї функції.

У світовій економічній літературі утвердився погляд Є. Слуцького на корисність будь-якого сполучення благ як на величину, що може набувати тим більшого значення, чим кращим це сполучення виявляється для даного споживача. Виходячи з цього, Є. Слуцький дає своє вираження функції корисності і формулює основне обмеження (доход споживача) при визначенні максимуму цієї функції.

На основі застосування досить складного математичного апарату вчений виявляє ряд умов, за яких функція корисності досягає свого максимуму, пропонує способи обчислення її параметрів. Він розробляє цілий ряд формул, які дозволяють досліджувати поведінку функції корисності та функції попиту залежно від руху цін і доходів, можливостей взаємозамінності та взаємного доповнення споживчих товарів тощо. Є. Слуцький виводить рівняння, в якому відбився його основний висновок щодо можливостей передбачення коливань у попиті, виразно представлені залежності цих коливань для компенсування змін ціни.

Ідеї, викладені Є. Слуцьким у публікації 1915 р., вважаються в сучасній зарубіжній економічній літературі основоположними у розвитку теорії поведінки споживачів як одного з важливих розділів економетрики. Дж. Хікс, який одним з перших використав у своїх дослідженнях ці ідеї, визначив, зокрема, що Є. Слуцький був першим економістом, який зробив значний крок уперед порівняно з «неокласиками». Сучасна математична теорія попиту, заснована на аналізі поведінки споживачів при заданих цінах і доході, теж широко використовує ідеї цієї праці Слуцького (праці Р. Аллена, Дж. Хікса, Х.Хауттакера, Ерроу, Ж. Дебре і ін.).

Таким чином, цілий ряд українських учених-економістів відіграли визначну роль не тільки у внесенні в економічну культуру України та Росії засад маргінальної школи політичної економії та її математичного напряму, а й у ряді випадків зробили значні кроки у їх подальшому розвитку. Вплив цього напряму на формування наукової економічної думки тут був надзвичайно великим. Саме на теоретичні висновки суб'єктивно-психологічної школи та її маргінального відгалуження дедалі більше спиралися представники й іншого, поширеного в Росії та Україні соціального напряму політичної економії, що базувався на концептуальних засадах інституціоналізму. Процес цей був тісно пов'язаний з переглядом і переоцінкою цілого ряду вихідних положень не тільки класичної школи політичної економії, а й передусім марксистської економічної теорії.

4. Економічна теорія марксизму та її оцінки

Марксизм в Україні, як і в Росії, мав своїх прихильників і стійких противників. Незважаючи на його величезну популярність в останній третині XIX - на початку XX ст. у громадських та наукових колах, послідовними противниками марксизму, його економічної, соціальної та політичної доктрини залишалися представники психологічного напряму у політичній економії. Так, головним достоїнством київської школи, яке прославило її, О. Білімович вважав те, що в багатьох найважливіших питаннях як в економічній теорії, так і в економічній політиці вона різко розходиться з іншою школою російських економістів - марксистською в теорії і народницькою в політиці (Памяти Д.И. Пихно, СПб., 1913). Справді, за певних відмінностей теоретичних уявлень учених київського напряму та рівня цих уявлень, про які йшлося вище, єдність вихідного методологічного принципу (психологізму) у дослідженнях економічних явищ, послідовний еволюціонізм у поглядах на поступальний розвиток суспільства та певний прагматизм у розумінні ролі економічної теорії в цьому процесі тощо обумовлювали їхнє стійке протистояння марксизму від М. Бунге до О.Білімовича.

Теоретики київського напряму та їхні послідовники - маргіналісти не сприймали запропоноване марксизмом діалектико-матеріалістичне пояснення розвитку суспільства зміною суспільно-економічних формацій. Схему майбутнього суспільства, його економіки вважали абсолютно нереальною. Заперечували марксистське розуміння основних категорій політичної економії - праці, капіталу, прибутку, ренти, заробітної плати тощо. Р. Орженцький, зокрема, висловлював своє глибоке переконання в тому, що конкретні види праці методологічно неможливо звести до праці абстрактної, що праця не є єдиною спільною властивістю благ, які обмінюються: кількість праці - вимірювач цінності, а не її причина, подібно до того як термометр - це індикатор температури, а не її джерело. Виходячи з методологічних засад маргіналізму, його українські послідовники відкидали і трудову теорію цінності, а також додаткової цінності К. Маркса. Сприймаючи поступово засади неокласицизму, вони долали обмеженість австрійської школи на шляхах використання окремих елементів класичної школи, а не марксової економічної теорії. Цілий ряд моментів їх критики цієї теорії починали знаходити дедалі більше визнання в широких колах учених-економістів іншого, соціального, напряму політичної економії.

Багато з них, наприклад, П. Мігулін, 1. Янжул, О. Русов, Т. Осадчий, К.Воблий та інші, завжди були далекі від марксизму, не сприймали ні його теоретичних і методологічних засад, ні тим більше суспільно-політичних висновків. Так, наприклад, К. Воблий у цілому ряді праць - «Вопрос о методе в истории политической экономии» (1907), «Начальний курс политической экономии» (1918) та ін.-розцінював це вчення як неоригінальне, побудоване на цілому ряді ідейних та теоретико-методологічних запозичень з різних шкіл, течій і напрямів суспільно-економічної думки, починаючи від утопістів і кінчаючи класичною школою. Прихильний до історико-емпіричного методу дослідження, він по суті не зрозумів і тих раціональних моментів, які були в марксистській методології дослідження, метод К. Маркса розцінював як штучний, занадто абстрактний і схоластичний. Проте багато вчених-економістів цього напряму тою чи іншою мірою відзначали позитивні ідеї марксизму.

У поширення марксистського вчення, подолання на його основі народницьких ілюзій щодо можливості обминути капіталістичну стадію у розвитку суспільства вагомий внесок зробили такі відомі російські та українські вчені, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, Б. Кистяківський, М.Лежнєв, В. Водовозов, М. Ратнер та ін., що починали в 90-ті роки XIX ст. свою наукову та громадсько-політичну діяльність в руслі соціал-демократичного руху в Україні, а на початку 1900-х років склали серцевину соціального напряму. При цьому, як було показано вище, сприйняття і поширення так званими легальними марксистами марксового вчення було далеким від ортодоксії. Головну увагу вони приділяли його переосмисленню в нових історичних умовах та розвитку окремих його положень.

Видатний вчений-економіст, палкий прихильник соціалістичної ідеї М.Туган-Барановський, якого Г. Плеханов відносив до «академічних марксистів», а В. Ленін - до буржуазних учених, апологетів капіталізму і т. ін., у 1899 р. писав Г. Плеханову: «Моє глибоке переконання, що підтримати марксизм можна тільки його критикою та дальшим розвитком». І у тому ж листі: «Я вірний прапору, який вже іншими вважається застарілим - соціал-демократичному». Аналогічно своє ставлення до марксизму формулює у тому ж році у статті «Против ортодоксии», опублікованій в журналі «Жизнь», П. Струве. Він вважає за необхідне, твердо дотримуючи соціологічну теорію додаткової праці, відмовитися від економічної теорії додаткової цінності та взагалі критично передивитися всю економічну теорію Маркса як таку.

Позиція П. Струве мала великий вплив на погляди В. Водовозова, Б.Кистяківського, П. Лебедева, С. Булгакова й інших учених, які на початку 1900-х років входили у київську групу «Освобождение» або примикали до неї. Так, В. Водовозов, який у 90-ті роки вів активну революційну діяльність, пропагував марксизм, у 1900 р. у листі до П. Струве висловив повну згоду з поглядами останнього. Б. Кистяківський, відомий як активний учасник українського культурницького руху, член драгоманівського гуртка, поширювач в Україні ідей марксизму, вже з 1902 р., разом з П. Струве починає випускати журнал «Освобождение», очолює у 1904 р. київську групу цієї організації і виступає з цілого ряду питань критичного перегляду марксизму.

При певній відмінності теоретико-методологічних підходів у творчості цих економістів перегляд ними теорії марксизму або її окремих положень мав багато спільного. Усі вони вважали, що найважливіші і найгостріші проблеми економічної науки, пріоритет у розробці яких належить класичній школі політичної економії - трудова теорія цінності, заробітної плати, прибутку, ренти, уявлення про класову структуру та класові суперечності буржуазного суспільства й ін., одержали у марксистській теорії таку інтерпретацію, яка дозволила її основоположникам перетворити її на так звану доктрину або догму наукового соціалізму. Тому перегляд цієї доктрини відбувався у контексті переосмислення в нових історичних умовах як здобутків власне класичної школи, так і виявлення методологічних та ідеологічних засад їх інтерпретації марксизмом.

Передусім це стосувалося теорії цінності та додаткової цінності К. Маркса. Вчені вважали помилкою Маркса те, що проблему цінності він зробив вихідною для пояснення всіх соціально-економічних явищ капіталістичного суспільства. У статті «Трудовая ценность й прибыль» (Научное обозрение. № 3. 1900) Туган-Барановський визначив трудову цінність як «фікцію», хоч і корисну з точки зору використання її в єдиній теорії цінності як «методологічного прийому, свідомого абстрагування певного явища від усіх ускладнюючих моментів і пристосування цього явища для простоти аналізу до одного з цих моментів». Що ж до поняття додаткової цінності, вчений вважав, що воно взагалі не має важливого значення. Пояснюючи цю думку, яку поділяла абсолютна більшість вчених, Туган-Барановський в роботі «Основная ошибка абстрактной теории капитала Маркса» (Научное обозрение. № 5. 1899) писав: «Звичайний здоровий глузд та вульгарні економісти безумовно праві, заперечуючи яку б то не було різницю в розумінні створення прибутку між знаряддями праці та «робочою силою». Тобто вчений заперечував положення марксизму, що всяка нова або додаткова цінність створюється живою працею, є продуктом лише змінного капіталу. Звідси випливав висновок і про надуманість марксистських положень щодо підвищення рівня (норми) додаткової цінності, падіння середньої норми прибутку, зростання ступеня експлуатації з розвитком капіталізму, сформульованого Марксом загального закону капіталістичного нагромадження-усієї, за виразом Тугана-Барановського, конструкції абстрактної теорії капіталізму Маркса.

Запропонований методологічний підхід до аналізу сутності економічної теорії марксизму давав підстави і для висновку, що Марксу, як і теоретикам класичної школи, не вдалося розв'язати головного суперечливого моменту в теорії трудової цінності - розкрити співвідношення ціни й цінності. Введене у третьому томі «Капіталу» поняття ціни виробництва як перетвореної форми цінності, навколо якої, за Марксом, коливаються ринкові ціни товарів, суперечило, на думку більшості вчених-економістів тієї доби, висновкам класичного аналізу цінності у першому томі, спростовувало Марксове вчення про додаткову цінність. Дійсно, якщо у першому томі розглядається відношення додаткової цінності лише до змінного капіталу, то в третьому томі - її відношення до всього капіталу (норма прибутку). У результаті, відзначав, зокрема, С. Булгаков, у статті «Третий том «Капитала» К. Маркса» (Русская мысль. 1895), К. Маркс доходить «парадоксального висновку, що міновий закон має силу лише при слабкому розвитку обміну, але не в розвинутому капіталістичному суспільстві», тобто закон цінності в умовах розвинутого капіталізму перетворюється у нього - лише на методологічну умовність. По суті це були ті вузлові моменти економічної теорії марксизму, аналіз яких призвів до перегляду на початку XX ст. і остаточної переоцінки усієї системи марксистського вчення, змісту запропонованих ним категоріального апарату та висновків з цілого ряду найважливіших політико-економічних проблем. Широкі дослідження новітніх економічних явищ на базі останніх здобутків економічної теорії приводили вчених до висновку про невідповідність теоретичних засад марксизму та його практичної функції новим історичним умовам. Разом із тим у творчості багатьох учених-економістів соціального напряму зберігалася висока оцінка «Капіталу» К. Маркса як однієї з вершин теоретичної думки середини XIX ст., як досить глибокого теоретичного відображення сучасних йому умов розвитку капіталізму вільної конкуренції, що склалися в результаті промислового перевороту.

Як позитивна риса марксизму, порівняно з класичною школою, розглядалося внесення ним в економічну теорію засад історизму, відзначався його великий вплив на подальший розвиток суспільствознавства. Цей вплив, вважали вчені, марксизм здобув завдяки ствердженню ним ряду положень, що міцно увійшли до арсеналу суспільних наук: про визначальність економічних сил та їх організації, зростаюче значення машинного виробництва, економічну структуру буржуазного суспільства та взаємозв'язок і взаємини його продуктивних сил та суспільних відносин, про історичну минулість останніх та роль класової боротьби тощо. Проте розуміння ними цих положень марксизму докорінно відрізнялося від ортодоксального їх сприйняття.

М. Туган-Барановський вважав центральною і найсильнішою ідеєю марксизму вчення про концентрацію і централізацію. суспільного виробництва. У праці «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905) він зазначав, що це вчення найлегше пояснює, «яким чином капіталістичний господарський лад перетворюється на свою протилежність, яким чином з нещадної боротьби, гноблення, експлуатації та зненависті, пануючих нині, виростає з необхідністю природного процесу сім'я мирної, вільної й рівноправної асоціації майбутнього». Що ж до висновків, які зробив з цієї ідеї К. Маркс, то на думку М. Тугана-Барановського, потрібно мати на увазі, що всі його основні соціальні погляди склалися в 40-х роках XIX ст., що «Маркс стояв на ґрунті сучасних йому історичних фактів», які багато в чому розбіжні з дійсністю кінця XIX - початку XX ст.

У цьому зв'язку вчений звертав увагу на ті явища, які не вкладалися в Марксові висновки. Це, зокрема, успішне співіснування частини дрібної промисловості з крупним виробництвом, яке іноді навіть сприяє її розвитку. Крім того. у сільському господарстві не спостерігається нічого подібного концентрації та централізації виробництва, які так характерні для еволюції промисловості. Селянське господарство не тільки не знищується крупним капіталістичним землеробством, але навіть зростає у більшості випадків за рахунок цього останнього. Разом з тим, наголошує М. Туган-Барановський, той факт, що «до сільського господарства схема Маркса зовсім непристосовна... тільки послаблює, але не знищує значення цієї схеми по відношенню до всього суспільного господарства у сукупності». Оскільки все суспільне виробництво, вважав він, у цілому концентрується, незважаючи на зростання селянського господарства, загальна чисельність пролетаріату швидко зростає, а кількість самостійних виробників відносно падає. Незважаючи на занепад крупного капіталістичного землеробства, капіталістичний спосіб виробництва дедалі більше підпорядковує собі суспільне господарство.

С. Булгаков в одній з своїх найґрунтовніших праць «Капитализм и земледелие» (1900) робив висновок, що «в землеробстві не тільки не відбувається ніякої концентрації, а й з надзвичайною силою виступають децентралізуючі тенденції». Цю точку зору поділяла абсолютна більшість українських учених-економістів, зокрема О. Посніков, В. Косинський, В. Левитський, М. Ратнер, В. Желєзнов, О. Русов, Т. Осадчий та інші. Вони заперечували значення Марксової теорії ренти взагалі і абсолютної зокрема, саму ідею націоналізації землі, обґрунтовували тезу про стійкість трудового селянського господарства тощо, робили висновок про недосконалість теорії марксизму в галузі аграрного питання в цілому. «Вся проблема в тім, - писав у 1899 р. М. Ратнер у праці «Аграрные вопросы в европейской литературе» (Русское богатство. №8. 1899), - що «Капітал» написаний на досвіді Англії і аграрне питання в «Капіталі» є прогалиною, оскільки тут сільське господарство знаходилося у зовсім виняткових умовах».

Не менш гостру реакцію серед учених-економістів викликали і висновки Маркса про зубожіння робітничого класу як необхідний наслідок основного закону капіталістичного нагромадження: «наступні історичні факти позбавили (їх. - Л. Г.) ...всякого значення», вважав М. Туган-Барановський, ці факти є свідченням «безсумнівного економічного, морального та інтелектуального піднесення робітничого класу в найновіший час». Відомий економіст, викладач Київського університету професор В.Желєзнов, у дослідженнях якого однією з центральних була проблема заробітної плати, хоч і проголошував своєю «точкою опори» теорію Маркса, вважаючи загальний погляд останнього на економічні відносини плідним, проте був переконаний, що висновки К. Маркса відносно заробітної плати вже застаріли. Він детально досліджує Марксову концепцію заробітної плати в монографії «Заработная плата. Теория. Политика. Статистика» (1918) і переконливо доводить, що доктрина марксизму про стрімке нагромадження капіталу всупереч інтересам пролетаріату наочно спростовувалася пізнішими фактами: на основі піднесення продуктивних сил суспільства та внаслідок боротьби робітників з підприємцями і регулювання суспільною владою заробітна плата мала тенденцію до зростання.

Критична переоцінка теоретичної системи марксизму супроводжувалася не менш глибоким критичним аналізом його філософських та методологічних засад. Особливу увагу вчені звертали на метод історичного матеріалізму, проголошений Марксом та його ортодоксальними послідовниками єдино науковим для пояснення всіх явищ суспільного життя та визначення законів його розвитку. На зламі двох століть з'являється ціла низка праць, в яких поглиблено досліджується ця проблема. Серед них - праці О. Миклашевського («Реализм и идеализм в политической экономии», 1896), М. Лежнєва («Маркс и Кант. Критико-философская параллель», 1900), С. Булгакова («От марксизма к идеализму. Сборник статей», 1896-1903, 1904), П. Струве («Марксовская теория социального развития», 1905), М. Тугана-Барановського («Теоретические основы марксизма», 1905, «Современный социализм в своем историческом развитии», 1906) та ін.

Віддаючи належне марксистському методу, вчені звертали увагу на обмеженість його економічного детермінізму, моністичного погляду на розвиток людського суспільства, визначення людини виключно як продукту середовища, наголошували на неправомірності зосередження теорії в сфері інтересів одного класу та надмірної її ідеологізації тощо. Показова у цьому відношенні є, зокрема, праця Б. Кистяківського, опублікована в 1900 р. в журналі «Жизнь», «Категории необходимости социальных явлений».

Нікому до Маркса, вважав учений, не вдалося так глибоко зазирнути в суть соціального процесу, саме Маркс і Енгельс «вперше висловили вимогу всеосяжного застосування причинного пояснення до соціальних явищ». Та разом з тим, посилаючись на ідеї 1, Канта, Б. Кистяківський різко заперечує проти фетишизації історичного матеріалізму, спроби шукати причинний зв'язок явищ тільки в економічному житті, проти виключення із сфери причинних зв'язків духовних засад, юридично-правової надбудови. Він відкидає спроби марксизму відкрити закони суспільного розвитку. запропоноване ним діалектико-матеріалістичне трактування закону, віддає перевагу розумінню економічних законів у вченнях А. Сміта та Д. Рікардо та ін. По суті Б. Кистяківський, як і переважна більшість учених-економістів того часу, відстоював позитивну функцію суспільних наук у цілому і політико-економічної науки зокрема.

М. Туган-Барановський вважав недостатнім і неефективним зосередження політичної економії на поясненні класового поділу суспільства, розуміння цього поділу як основи господарського ладу, прагнення вирішити всі теоретичні питання крізь призму ідеології виключно робітничого класу і на цій базі обґрунтувати свою практичну програму. В «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма» він писав: «...прагнення марксизму звести весь робітничий рух до політичної боротьби робітничого класу за свої класові інтереси уявляється нам поганою і такою, що не досягає своєї мети політикою».

Інший відомий в Україні і Росії вчений-економіст, викладач Харківського університету М. Соболев у праці «Экономические интересы и группировки политических партий в России» (1906) визнав Марксову ідею суспільних класів і їх боротьби геніальною та «найвищою мірою плідною у справі вияснення процесу історичного розвитку». Що ж до практичної політики марксизму, то він викладав її вже в дусі реформаторських програм західноєвропейської, передусім німецької, соціал-демократії. М. Соболев наголошував, що соціал-демократична партія полишила ідею «насильницького перевороту» і тепер «стоїть на ґрунті еволюції, виходить з того, що ніякий політичний та соціальний порядок не може бути створений міцно, якщо не існує усіх умов для такого здійснення і якщо водночас новий етап не відповідає загальним потребам широких верств суспільства». Подібний підхід до розвитку ідей марксизму був типовим на початку XX ст. для прихильників цього вчення. Особлива увага зверталася (як, до речі, і в нашій сучасній-економічній літературі) на ті моменти в «Капіталі» Маркса, які, на думку багатьох учених, свідчили про нібито передбачену Марксом можливість еволюційного розвитку суспільства, розв'язання мирним шляхом класових антагонізмів тощо.

Дещо відмінну від такої позиції займав Туган-Барановський. Наголошуючи у згаданих вище «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», що «проблема здійснення нового господарського ладу була зведена соціальним матеріалізмом (тобто марксизмом.- Л. Г.) до відкриття закону розвитку капіталістичного способу виробництва», вчений справедливо зауважував, що К. Маркс не надавав майже ніякого значення тим явищам, які знаменували собою ознаки зароджування нового суспільного ладу як результату закономірної еволюції капіталізму: ні робітничим союзам як засобу поліпшення економічного становища робітничого класу, ні кооперативному рухові робітників у формі споживчих товариств. «Кооперативний рух,- справедливо зауважував М. Туган-Барановськнй,- не відіграє у практичній програмі марксизму майже ніякої ролі».

Що ж до оцінки наміченої марксизмом схеми суспільно-економічного устрою майбутнього суспільства, то абсолютна більшість учених-економістів розглядала її як утопію. Це стосувалося і тієї соціальної місії, що відводилася пролетаріату, і економічного порядку, заснованого на колективній власності, централізованій планомірній організації виробництва, нетоварних його формах тощо. Відомий український економіст і громадський діяч - земський статистик Т. Осадчий у своєму дослідженні «Общественный быт и проекты его улучшения в XIX столетии» (1902) визнав марксизм як одну з передових доктрин побудови справедливого суспільства, але розцінив її як утопічну, що «не може мати практичного застосування...». Недосконалість і обмеженість марксистського вчення він бачив у тому, що в ньому ігнорувалася психологія людей, їх мораль, «юридичний бік суспільного буття був зовсім затемнений боком економічним» тощо. Крім того, соціалістичний ідеал зводився марксизмом до задоволення інтересів тільки одного класу, у той час як таким ідеалом, вважав Т. Осадчий, повинне бути «створення сприятливих суспільно-економічних умов для діяльності не одного якого-небудь класу або суспільної групи, а для всіх».

Найзмістовнішу оцінку рівня розробки марксизмом засад економічної теорії соціалізму дав Туган-Барановський, який присвятив дослідженню сутності марксизму, порівняльному його аналізу з іншими соціалістичними вченнями цілий ряд ґрунтовних праць, зокрема «Теоретические основы марксизма» (1905), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905), «Современный социализм в своем историческом развитии» (1906), «Общественно-экономические идеалы нашего времени» (1913) та ін. «Маркс не надавав ніякого значення розробці планів майбутнього соціального влаштування,- наголошував учений. - Позитивна економічна творчість, до якої закликали утопісти, не користувалася ніяким співчуттям політиків школи Маркса».

Цікаво зазначити, що П. Лященко, близький до ортодоксального сприйняття марксизму (проте далеко не усіх його позицій, зокрема, з аграрного питання, проблеми відтворення. ринків, криз тощо), приходив, хоч і з іншого боку, до аналогічного висновку. В «Истории экономических учений» він пише: «Наукова догма соціалізму, як вона знайшла собі закінчене вираження у Маркса, містить у собі майже виключно науковий аналіз капіталістичного суспільства, а не які-небудь утопічні плани майбутнього влаштування соціалістичного суспільства». І далі: «...у Маркса в його «Капіталі» про це немає ні слова, а мова йде виключно про «буржуазний лад». Проте Лященко вважав «Капітал» «найбільш соціалістичним твором», оскільки «він дає суворо наукові докази неминучості кризи капіталістичного суспільства, його краху і переходу до усуспільненого господарства».

Ця тенденція - переважання критичних засад порівняно з позитивною творчістю в галузі економічної теорії - наочно виявилася у течії ортодоксального марксизму, яка почала формуватися після вступу на арену суспільно-політичної боротьби В. Леніна. Перші його праці, з появою яких у нашій історико-економічній літературі традиційно пов'язувався початок нового ленінського етапу у розвитку суспільно-економічної думки, припали саме на кінець XIX - початок XX ст. В. Ленін веде безальтернативну боротьбу проти будь-яких спроб передивитися теоретичну й політичну доктрину марксизму, і тим самим заперечує здобутки сучасної йому економічної науки. У праці «Матеріалізм та емпіріокритицизм» він пише, що ні одному професору політичної економії, здатному давати найцінніші праці в галузі фактичних, спеціальних досліджень, не можна вірити ні в одному слові, коли мова заходить про загальну теорію політичної економії, бо ця остання - така ж партійна наука в сучасному суспільстві, як гносеологія.

Прагнучи використати марксизм стосовно до нових умов, В. Ленін був переконаний, що капіталізм у XIX ст. існував у класичних формах. Монополістичний капіталізм він розглядав лише як короткочасний ступінь розвитку цього класичного капіталізму, своєрідну надбудову над ним - «загниваючий» і «відмираючий» капіталізм з до краю загостреними суперечностями і наявними об'єктивними та суб'єктивними передумовами для соціалістичної революції. Він безальтернативно відкидав будь-які спроби розвинути марксизм у руслі лібералізації цього вчення, збагачення його філософських засад та соціологічних уявлень, реальної оцінки здобутків економічної теорії марксизму, визначення її історичних меж та можливостей. Леніну були абсолютно чужі сумніви провідних учених того часу у вичерпності методу історичного матеріалізму для пояснення усієї складності суспільно-історичного процесу та достовірності обґрунтованої Марксом та Енгельсом на цій основі теорії соціалістичного руху та переходу до соціалізму.

Основні напрями та характер розвитку В. Леніним у руслі цих уявлень марксистського вчення в галузі аналізу закономірностей розвитку капіталізму, теорії імперіалізму та соціалістичної революції всебічно висвітлені в нашій історико-економічній літературі, ставши на довгі десятиліття догмою для нашої економічної науки. Нагромаджений людством майже столітній досвід суспільно-економічного розвитку та його сучасне переосмислення надають можливість реально оцінити ті чи інші узагальнення і висновки, зроблені Леніним на початку століття, а також зіставити їх з висновками західної суспільно-економічної думки, з одного боку, і плеяди відомих російських і українських учених-економістів кінця XIX - початку XX ст., з іншого.

Що ж до відчутного впливу ленінських розробок на розвиток суспільно-економічної думки взагалі та марксистської, зокрема, як в Росії і Україні, так і в Західній Європі (як це стверджується в усіх історико-економічних дослідженнях радянського періоду), то він реально позначився лише у роки, що передували соціалістичній революції. Проте цей вплив дуже мало поширювався на власне економічну теорію, на професійних економістів - теоретиків і практиків. Ленінський напрям суспільно-економічної думки в Україні відчутно виявив себе фактично лише у численних публікаціях більшовиків, які активно виступили у широко розгорнутій тут напередодні жовтневої революції більшовицькій пресі. Однак ці виступи - з питань імперіалізму, соціалістичної революції, робітничого контролю тощо - в основному популяризували або конкретизували стосовно до умов України основні ленінські положення. Професійних економістів серед українських більшовиків було зовсім мало - статистики О. Шліхтер, О. Цюрупа. П. Попов і деякі інші, праці яких на той час будь-яких серйозних розробок в галузі економічної теорії не містили.

Таким чином, вже на початку XX ст. головний водорозділ як у російській, так і українській економічній думці проліг саме по лінії ставлення до марксизму - між його ортодоксальними послідовниками та всіма іншими течіями економічної думки, включаючи й так званих легальних марксистів і економістів, що прихильно ставилися до цього вчення. На цей час більшість з них повністю відходить не тільки від суспільно-політичної доктрини марксизму, а й від більшості його теоретичних засад і висновків. Саме з творчістю цих учених-економістів, які становили серцевину соціального напряму у політичній економії, пов'язаний цілий ряд визначних здобутків, внесених поряд з представниками маргінальної та математичної шкіл у розвиток економічної науки в Україні.