Антиінфляційна політика в Україні

Уряд вимушений був вжити заходів щодо соціального захисту населення. Зокрема було запроваджено часткову індексацію внесків до Ощадбанку, індексацію грошових доходів тощо. Проте незабаром індексацію доходів було замінено повним зняттям державного контролю за оплатою праці у виробничій сфері і періодичними підвищеннями доходів працівників бюджетної сфери. В грудні 1991 р. СРСР перестав існувати за активного сприяння керівництва України. Ця подія поклала початок новій інфляційній фазі, на якій істотно активізувались всі чинники інфляції, та почало змінюватись співвідношення між її формами.

З метою лібералізації цін уряд Росії в січні 1992 р. в односторонньому порядку підвищив ціни в середньому в 3 рази. Уряд України за умови існування єдиного економічного та грошового простору був вимушений на стільки ж підвищити свої роздрібні ціни. Внаслідок цього тільки в січні 1992 р. ціни в Україні зросли на 286,2 відсотка, а за перший квартал -- більше ніж в 3,7 раза. Початкове зростання цін після Їх часткової лібералізації в Україні виявилось вищим, ніж в інших східноєвропейських країнах, які провадили трансформацію економічної системи. Причини цього пов'язані не тільки з тим, що в Україні розбалансованість економіки була значно більшою, ніж в інших країнах. Свою роль зіграло і намагання керівництва країни за рахунок відносно більшого цінового сплеску викликати притік до України товарної маси і хоча б частково зменшити гостроту того кризового становища, яке створилось на українському внутрішньому ринку. Про це свідчить і те, що повної лібералізації цін не було проведено. Як і раніше, залишалась значна номенклатура товарів (більше ніж 50 відсотків), ціни на які держава встановлювала централізовано, хоча впродовж року кількість товарів, на які держава визначала ціни, провадячи відповідне дотування виробництва, продовжувала скорочуватись. Проте зведений рівень адміністративного контролю за цінами (оптовими та роздрібними) наприкінці 1992 р. ще дорівнював 50 відсотків.

Зростання цін в промисловості виявилось дуже нерівномірним, хоча в цілому воно перевищувало загальний індекс інфляції в 2 рази, але в окремих галузях воно було значно вищим, що є свідченням початку інфляції витрат. Особливо відчутно ціни підвищились у паливній (237 разів), хімічній (72,4 раза) і нафтохімічній промисловості (55 разів). При цьому в цілому в промисловості ціни за 1992 р. зросли в 42,3 раза, а на споживчому ринку -- в 21 раз. Причиною такого стрімкого зростання цін на продукцію української промисловості в той період було монопольне становище більшості підприємств. Справа в тому, що в українській промисловості домінують саме великі підприємства монопольного типу. Це визначається структурою виробництва, що склалася історично (переважання важкої промисловості), та формами планового управління. Концентруючи значну частку обсягу виробництва будь-якої продукції, вони не зустрічали достатньої конкуренції при продажу свого товару на ринку і могли значно підвищувати власні ціни у разі зняття адміністративного контролю за їх зростанням (що спостерігалося впродовж 1992 -- першого півріччя 1993 рр., коли зведений індекс рівня адміністративного контролю за цінами знизився з 78,3 до 35,2 відсотка, а контроль оптових цін становив лише 16 відсотків). Крім того, розвитку інфляції сприяла конкретна економічна ситуація в той період:

підвищення цін на імпортовану сировину і паливо викликало зростання цін по спіралі. Підприємства, збільшивши власні ціни, переклали на плечі замовників свої зрослі витрати на матеріальні ресурси.

Досить негативно на стан економіки в цей період вплинуло створення мережі комерційних банків, які на той період перетворились на каталізаторів інфляції. Нерідко саме вони штучно затримували взаєморозрахунки між постачальниками та споживачами, направляючи отримані таким чином кошти на короткострокове кредитування сфери торгівлі та маніпуляції з біржовим валютним курсом. Справив свій вплив у цей період і такий чинник, як зростання дефіциту державного бюджету. Проте найважливішим чинником зростання інфляції була м'яка грошово-кредитна політика НБУ, яка мала на меті збалансувати бюджет, підтримати підприємства державного сектора та використати перерозподільчі процеси в єдиному рубльовому просторі на користь України. В результаті під монопольне зростання цін була підведена відповідна грошова база. З січня по грудень 1992 р. НБУ підтримував облікову ставку на рівні 30 відсотків річних, у той час як інфляція становила 2100 відсотків. За таких умов отримання банківських кредитів перетворилось на надзвичайно вигідну справу, а зростання грошової маси за таких умов не мало економічних обмежень.

Зіграли свою роль також інфляційні очікування. В той період, коли відбувалося підвищення цін, одним з нечисленних реальних активів, альтернативних грошам, стало накопичення товарів. Накопичення грошових активів було малопривабливим через низькі відсоткові ставки (менше 10 відсотків на річні внески). Через це зростання цін було викликане не тільки надлишком грошової маси, а й намаганням зберегти отримані гроші. Це виявилось у прагненні до накопичення товарів, які стали доступними (з'явилися у продажу) після підвищення цін. Більш інтенсивне зростання оптових цін (порівняно з роздрібними) підтверджує цю думку, адже легше накопичувати промислову продукцію і створювати великі товарні запаси підприємствам, ніж населенню зберігати споживчі товари.

Високі темпи зростання цін в Україні спостерігались не тільки в 1992 р. -- безпосередньо після адміністративного підвищення цін, яке потім поступово перейшло у їхню лібералізацію, а й пізніше -- в 1993, 1994, 1995 рр. Підвищення цін та їхня подальша лібералізація, яка не супроводжувалась відповідними перетвореннями в економічній сфері, не дала можливості послідовно зробити бюджетні обмеження для підприємств більш жорсткими, провести заплановану жорстку кредитну і грошову політику, уникнути гіперінфляції. У зв'язку з цим такі дії не стали вихідним пунктом структурної перебудови, а лише посилили кризові процеси. Стабілізації не тільки в кредитно-грошовій, а й у фінансовій сфері досягти не вдалось, а загальний спад виробництва продовжував поглиблюватись. Лібералізація цін не змогла його не тільки зупинити, але навіть стимулювала.

Економічна криза і спад виробництва в перехідний період -- явища не завжди закономірні. Їхні тривалість і масштаби можуть бути різними. Проте тут багато що залежить від загальної концепції перетворень у перехідний період. В Україні в 1992 -- першій половині 1993 р. застосовувалась власна специфічна концепція економічних перетворень. Й сутність можна звести до зняття усіляких адміністративних обмежень на свободу діяльності підприємств державного сектора, в тому числі на збільшення ними цін, при намаганні всіляко підтримати їх кредитними та бюджетними засобами, що і провокувало зростання інфляції. Монополізм виробників не дав можливості створити дійовий механізм ринкової конкуренції, а радикальність перетворень торкнулась в основному підвищення цін. Монополізовані галузі промисловості виступили головними каталізаторами цінового вибуху. Вони першими, отримавши свободу встановлення цін на свою продукцію, штучно завищували на неї ціну, користуючись незбалансованістю товарних ринків з перевищенням попиту над пропозицією, та наявністю значного дефіциту. В кінцевому підсумку це призвело до паралічу спочатку збуту, а потім і виробництва. Тому постійне зростання цін проходило на тлі скорочення виробництва.

Отже, особливістю реалізації першого етапу економічних реформ в Україні стало поглиблення кризи виробництва, поєднане з інфляцією. В таких умовах динаміка оптових цін (а точніше, динаміка відпускних цін підприємств-виробників) прямо свідчить про глибину кризи. Зв'язок тут зворотний: чим більше підвищуються ціни, тим нижче падає виробництво.

Урядова політика підвищення цін була повністю підтримана НБУ, який своєю надмірною емісією створив "сприятливі" умови для реалізації та поглиблення всіх інфляційних чинників, які діяли в Україні. Особливо відчутно негативні наслідки запровадженої НБУ політики "дешевих грошей" стали виявлятись у другому півріччі 1992 р., коли Росія зупинила потік емітованої Україною рубльової маси, запровадивши розрахунки з Україною через централізовані кореспондентські рахунки свого центрального банку. Уряд Росії, по суті, виштовхнув Україну з єдиного рубльового простору в покарання за її намагання використати емісійний перерозподіл на свою користь (як сама Росія це робила до 1992 р.). Після цього вся маса емітованих Україною платіжних засобів була остаточно замкнута її територією, а український рубль (з листопада -- купоно-карбованець) почав знецінюватись ще швидше.

При цьому зростання цін випереджало динаміку збільшення грошової маси, оскільки ціни на частину товарів першої необхідності ще фіксувались державою. Попит на них не задовольнявся навіть при стрибкоподібних підвищеннях цін. Накопичений інфляційний потенціал був настільки великим, що його не зняло навіть чергове підвищення на початку 1993 р. фіксованих цін в 1,8 раза (підвищення фіксованих цін в 1,5--2 рази провадилось державою протягом цього року 4 рази). У такий спосіб давала себе знати відсутність умов для швидкого реформування економічної системи. Залишаючись за своєю природою витратною, стара економічна система в умовах розриву господарських зв'язків і послаблення державного контролю сама перетворилась на потужний інфляційний чинник, а НБУ своєю грошовою і кредитною політикою фактично відтягував її реформування. Так, у формі рефінансування банку "Україна" та Промінвестбанку НБУ спрямував тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки державного сектора майже 1 трлн крб. Такі "кредити" надавались під 30 відсотків річних, хоча облікову ставку вже було підвищено до 80 відсотків, а ставка за кредитами комерційних банків перевищувала 20 відсотків на місяць. Однак в умовах, коли відсутній реальний контроль з боку самої держави за витрачанням цих коштів на державних підприємствах, значна частина Їх фактично опинилась у приватному секторі, а у, державному з'явилась криза неплатежів. Саме можливість отримати пільгові державні кредити на покриття збитків та для компенсації відволікання ресурсів з обороту призводить до появи неплатежів. Через це в умовах подальшого падіння обсягів виробництва і подорожчання імпортованих енергоносіїв величезні кредитні вливання для підтримки державного сектора, які по суті були емісійними, неминуче порушували економічну рівновагу та провокували зростання інфляції не тільки у відкритій, а й у придушеній формі.

Зростання інфляції у придушеній формі пов'язано з тим, що у другій половині 1993 р. держава почала повертатись до адміністративного регулювання економічних процесів. І саме в цей час намітилось зростання товарного дефіциту (незадоволеного попиту на товари з фіксованими цінами), зросли суми неплатежів між підприємствами тощо. В цей період потенціал придушеної інфляції відновився. В червні уряд вимушений був знов підвищити (в 1,5 раза) фіксовані ціни (35,2 відсотка всіх цін), а також всі види грошових доходів населення. Верховна Рада України прийняла рішення про надання підприємствам фінансової та кредитної допомоги на суму майже 7 трлн крб. для покриття збитків і погашення взаємної заборгованості. Тим самим було започатковано новий, надзвичайно стрімкий виток гіперінфляції, який ще більше погіршив ситуацію в Україні.

Статистичні дані свідчать про зростання в 1993 р. інфляції за всіми її складовими. Найбільш високими темпами зростали оптові ціни і валютний курс долара. За рік оптові ціни в промисловості зросли в 97,7 раза (проти 42,3 раза за 1992 р. у цілому), а валютний курс долара США -- в 94 рази. При цьому роздрібні ціни на продовольчі товари підвищились більше ніж в 121,8 раза. Протягом року було зафіксовано чотири піки інфляційної хвилі. Перший пік інфляції в 1993 р. припав на січень (73,2 відсотка), другий на червень -- 71,7 відсотка; наступні -- на вересень (80,3 відсотка) і грудень (90,8 відсотка). В цілому за 1993 р. відкрита Інфляція становила 10260 відсотків або 47,1 відсотка в середньому на місяць і в 4,8 раза перевищила рівень 1992 р. Намагаючись вгамувати таке шалене зростання цін, уряд пішов на часткове повернення до планово-розподільчої економічної системи. Отже, крім високих темпів відкритої інфляції ще однією особливістю інфляції в цей період було те, що державне регулювання цін не тільки мало місце, а й значно зросло. Кількість фіксованих цін зросла більш ніж у 2 рази -- з 35,2 відсотка у другому кварталі до 74 відсотків наприкінці року (контроль за роздрібними цінами сягнув 90 відсотків). А чотири піки інфляції були пов'язані з підвищенням державою фіксованих цін, що характеризувало намагання держави у такий спосіб перевести придушену інфляцію у відкриту форму. Водночас треба визнати, що ефективних засобів трансформування української економічної системи у ринковому напрямі прийнято не було, а це призвело до того, що всі чинники, які провокували інфляцію, продовжували діяти.

У цих умовах Кабінет Міністрів України і НБУ змушені були прийняти ряд заходів впливу на грошово-кредитну сферу з метою гальмування інфляції. Так, було проведено фіксацію валютного курсу, припинено в грудні

1993 р. -- січні 1994 р. аукціонні торги валютою; запроваджено з серпня обов'язковість продажу державі 50 відсотків валютної виручки за фіксованим курсом (в той період він був в 2 рази нижчий, ніж аукціонний курс); запроваджено для комерційних банків 5-відсоткову кредитну стеля, високі норми обов'язкового резервування (25 відсотків), підвищено до 240 відсотків облікову ставку, запроваджено кредитування уряду в межах затверджуваного Верховною Радою України бюджетного дефіциту тощо.

Вжиті заходи дозволили збити хвилю відкритої гіперінфляції та знизити її темпи з 19,2 відсотка в січні

1994 р. до 2,1 відсотка -- в липні. Однак при тодішньому стані економічної системи це означало лише накопичення інфляційного потенціалу в придушеній формі, оскільки глибинні корені інфляції залишились незмінними (монополізм промислових галузей, зростання цін на енергоносії, державна підтримка пріоритетних галузей), а потреби бюджету задовольнялись на 100 відсотків за рахунок емісійних джерел. При цьому посилення жорсткості кредитної політики НБУ стосувалось передусім підприємств державного сектора, що і призвело в 1994 р. до найбільшого падіння виробництва. Обсяги ВВП зменшились протягом року майже на чверть при скороченні промислового виробництва більш ніж на 27 відсотків, що також суттєво вплинуло на темпи інфляції.

Початок реального реформування економічної системи України, спрямованого на зменшення масштабів державного регулювання, на посилення бюджетних обмежень підприємств і створення умов для переходу до ринкової економіки, заснованої на багатоманітності форм власності, було розпочато тільки з другої половини 1994 р. Внаслідок послаблення централізованого державного контролю (контрольованими залишилось лише 35 відсотків усіх цін) рівень цін почав швидко зростати. В жовтні 1994 р. інфляція досягла 22,6 відсотка, а в листопаді -- 72,3 відсотка. В цілому за 1994 р. ціни зросли на 501 відсоток. Про випереджаючі темпи зростання інфляції витрат над темпами інфляції попиту в цей період свідчить зіставлення загального індексу інфляції та індексу оптових цін. Так, на промислову продукцію ціни зросли в 8,7 раза, а на будівельну -- в 11 раз, що засвідчує перехід від превалюючої інфляції попиту до інфляції витрат. Крім того, ці дані можна розглядати як підтвердження того, що придушена інфляція виявилась приборканою, оскільки в цей період роздрібні ціни, які фактично вже не регулювались (менше 27 відсотків), зростали повільніше, ніж оптові, зростання яких також в основному більше не стримувалось державою. При цьому найбільш активно зростали ціни в чорній металургії -- в 13,8 раза, паливній -- 11,3, хімічній промисловості -- в 10 і електроенергетиці -- 9,7 раза. Кількість регульованих цін скоротилась більш ніж в 2 рази. Отже, до початку 1995 р. Україна підійшла з стабільним інфляційним потенціалом, що в основному знаходив вияв у високій відкритій інфляції.

Для ще більшого переведення придушеного інфляційного потенціалу у відкриту форму держава в 1995 р. провадила політику подальшої лібералізації цін. Так, у лютому було відпущено ціни на транспорт, газ, а також підвищено регульовані ціни на комунальні послуги так, що населення стало покривати 20 відсотків їхньої вартості. В травні населення покривало вже 30 відсотків їхньої вартості (хоча спочатку передбачалося 40 відсотків), у вересні -- 40 відсотків (проти намічених 60). У цілому це призвело до того, що ціни на послуги за рік зросли на 584,4 відсотка, в той час як продовольчі товари подорожчали на 250,1, а непродовольчі -- на 220 відсотків. Внаслідок проведення жорсткої монетарної політики темпи відкритої інфляції знизилися з 21,2 відсотка у січні до 4,6 відсотка у грудні 1995 р. В цілому за рік зростання цін становило 281,7 відсотка при середньомісячному рівні 9 відсотків.

Проте вибір жорсткої грошово-кредитної політики як антиінфляційного заходу було лише першим кроком, спрямованим на боротьбу з інфляцією. Щоб ця боротьба була успішною, потрібно було, крім зазначеного вибору, вдатися до ряду конче важливих наступних кроків і зокрема узгодити жорстку монетарну політику, здійснювану НБУ, з відповідною фінансовою політикою, що її здійснювало Міністерство фінансів України, та загальною економічною політикою трансформаційного переходу, яку проводить уряд в цілому.

У результаті проведення більш жорсткої грошово-кредитної політики в умовах зростання конкуренції іноземних виробників різко знизився попит населення на товари широкого вжитку національного виробництва, що спричинило глибокий економічний спад. В цих умовах інфляційний тиск попиту у 1995 р. почав поступово зменшуватись, а превалюючою вже стала інфляція витрат. Розкручуватися вона почала з електроенергетики і нафтохімічної промисловості. Середній темп підвищення оптових цін у промисловості в цьому році становив 270 відсотків. Абсолютним лідером в гонці цін було машинобудування, де темп зростання цін досяг 380,8 відсотка. Найбільшими темпами підвищення цін вирізнялись: хімічне і нафтохімічне машинобудування -- 550,7 відсотка, транспортне машинобудування -- 348, приладобудування та інструментальна промисловість -- 344,2, підшипникова промисловість -- 317,7, металургійне машинобудування -- 306 (в тому числі ковальсько-пресове устаткування -- 340,6 відсотка). Найбільше подорожчали електромашини великі -- на 1040 відсотків, крани баштові будівельні -- на 940, кукурудзозбиральні комбайни -- на 970 відсотків. В лісовій і деревообробній промисловості ціни зросли за рік у 3,3 раза. При цьому пиломатеріали подорожчали в 5,2, а фанера -- в 5,7 раза.

Затратне зростання цін в 1995 р. ґрунтувалось на підвищенні цін на теплову енергію -- 2,9 раза, газ -- у 3,4, дизельне пальне -- у 3,3 раза. Реальна заробітна плата зросла на 28,1 відсотка. Це і визначило розкручування інфляції витрат, а інфляцію попиту, як і раніше, "підштовхували" пільгові кредити і дотації (вугільна промисловість, АПК тощо), які значною мірою визначили дефіцитність державного бюджету.

У 1996 р. тенденція до помірного витратного зростання цін зберігалась. Придушена інфляція переводилась у відкриту форму. Держава і надалі знижувала кількість регульованих цін, зменшувала дотації. В квітні та серпні було проведено чергове підвищення цін на житлово-комунальні послуги. Населення почало оплачувати 60 і 80 відсотків їхньої вартості. Це призвело до того, що середньомісячний індекс інфляції в ці місяці зріс і становив 2,4 і 5,9 відсотка відповідно, хоча в червні та липні інфляція дорівнювала 0,1 відсотка.

Намагаючись провадити жорстку грошову та кредитну політику, держава іде на створення значної бюджетної заборгованості перед населенням та промисловістю. Це дало можливість обмежити інфляцію попиту. Одночасно індекс зростання оптових цін почав відставати від зростання споживчих цін. Якщо високі темпи інфляції характерні для періоду спаду виробництва, то зниження темпів зростання оптових цін має в принципі свідчити про поступове припинення промислового спаду і початок фази депресії, яка передує оздоровленню і піднесенню. Через це уповільнення зростання оптових цін слід сприймати з оптимістичною надією, що цей перелом вже близький. Зниження інфляції могло б стати провісником швидкого наближення фази депресії, тобто припинення і промислового спаду, і зростання цін, якби воно було зумовлене тільки виробничими чинниками. Проте воно відбувається на тлі своєрідної макроекономічної політики: різкого обмеження приросту грошової маси при створенні заборгованості по виплатах з державного бюджету.

Названа обставина не дозволяє вважати сповільнення відкритої цінової інфляції ознакою швидкої депресії. При зростанні прихованої державної заборгованості динаміка цін не може об'єктивно відбивати зміни у виробництві. Залишається констатувати, що і 1997 р., як і 1995-- 1996 рр. для України -- це період економічного спаду, але спаду, який проходить в трохи інших умовах: скорочення попиту за наявності повзучої відкритої інфляції, викликаної зростанням витрат. При цьому період високої інфляції ще не пройдено. Стриманий на певний час зростанням державної заборгованості та кредитом неплатежів, він визріває в надрах промисловості й готовий розгорнутися знов.

Отже, розвиток інфляції як системного утворення в період ринкової трансформації планово-розподільчої економічної системи в Україні можна умовно поділити на три етапи. Перший, який охоплює період з середини 1985 р. до кінця 1991 р., характеризується тим, що тоді інфляція існувала здебільшого у формі дефіциту, характерного для планово-розподільчої системи і була викликана намаганням керівництва колишнього Союзу підвищити темпи економічного зростання шляхом сприяння розширенню внутрішнього попиту. Проведення еволюційних та поступових змін економічної системи до певної міри стабілізувало ціни. Але зростаюча лібералізація економічних процесів сприяла поступовому зростанню темпів інфляції, що з часом почало створювати серйозну економічну загрозу.

Другий етап тривав з початку 1992 р. до кінця 1994 р. Це надзвичайно болісний етап вибору шляху, хитань, пошуку концепції реформування економічної системи вже незалежної України. В цей період інтенсивність інфляційних процесів була найбільшою, сягаючи рівня гіперінфляції, а превалювала і надалі інфляція попиту, яка виявлялась як у відкритій, так і у придушеній формі. При цьому весь час відбувались коливання у співвідношенні різних форм інфляції. Держава то лібералізувала економічну діяльність і давала поштовх відкритій інфляції, то знову посилювала свій регулюючий вплив, провокуючи тим самим появу придушеної інфляції.

Третій етап розпочався з кінця 1994 р. -- початку 1995 р. Тут превалювала саме інфляція витрат. Цей етап характеризується більшою послідовністю у реформуванні економічної системи, ніж попередній. Інтенсивність інфляційних процесів тут суттєво зменшилась, відбувся перехід від галопуючої до повзучої інфляції. Принципово нового значення на цьому етапі набула жорстка грошово-кредитна політика. Як констатує Голова Правління НБУ В. Ющенко, на третьому етапі "були створені й запущені нові механізми, притаманні сучасній соціальне орієнтованій ринковій економіці. Результати її загальновідомі: знизилась інфляція, квазістабілізувався курс карбованця, уповільнились темпи падіння обсягів виробництва". Водночас такі явища, як створення значної заборгованості по виплатах з бюджету, платіжна криза, бартеризація економічних відносин є свідченнями того, що інфляція ще не подолана, а лише відбувся перехід від її відкритої форми до прихованої.

Розділ.2 АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА

2.1 Концептуальний підхід до проведення антиінфляційної політики

Економічні реформи в Україні, які передбачають створення соціальне орієнтованої ринкової економіки, не будуть успішними, якщо вони не здійснюватимуться на основі науковообгрунтованої, виваженої антиінфляційної економічної політики. Вона має враховувати всю сукупність національних, історичних, політичних, соціально-економічних та інших особливостей розвитку України і водночас спиратись на світовий досвід формування та функціонування ринкової економіки.

Відомо, що політика формується в сфері надбудови суб'єктами, в руках яких перебуває влада, і є процесом вироблення політичних рішень у всіх сферах життя. Економічна політика -- це вираження волі влади, її концентровані зусилля у специфічній економічній сфері. Антиінфляційна політика є складовою економічної політики. Про роль цієї складової економічної політики в умовах сучасної ринкової економіки дають уявлення такі твердження американських економістів, які визнають, що в їхній країні "з середини XX ст. урядовці намагаються здійснити певну економічну політику... Метою такої політики є досягнення подвійної мети -- забезпечення повної зайнятості та стабільних цін" Тобто антиінфляційна політика стала однією з досить важливих складових економічної політики. Але на певних етапах розвитку вона може стати навіть домінантою всієї економічної політики. Це відбувається передусім в умовах значного посилення інфляційних процесів.

Особливого значення набуває антиінфляційна економічна політика на початкових етапах трансформації планово-розподільчої економічної системи у ринковому напрямі через наявність значних інфляційних процесів зумовлених лібералізацією економічної діяльності.

Концептуальний підхід до визначення особливостей антиінфляційної економічної політики в перехідний період має ґрунтуватись на кількох положеннях.

По-перше, антиінфляційну економічну політику слід розглядати як складне і багатовимірне поняття. Такий підхід до антиінфляційної політики пояснюється тим, що сама інфляція є системним утворенням, яке зумовлене впливом багатьох чинників. Саме тому антиінфляційна політика має інтегрувати в собі різні складові та ґрунтуватися на кількох елементах, які можуть нейтралізувати вплив визначальних чинників інфляції.

По-друге, всі складові антиінфляційної політики мають бути не тільки скоординовані та проводитись синхронно і узгоджено, а й субординовані, підпорядковані тому елементу антиінфляційної політики, який є провідним у даний момент і за даних умов.

По-третє, антиінфляційна політика, її сутність, роль та еволюція мають пов'язуватись з особливостями розвитку економіки та економічної системи суспільства. Саме тому їх стан є вихідним пунктом аналізу не тільки передумов виникнення інфляційних процесів, а й їх приборкання.

По-четверте, антиінфляційна політика, як і економічна політика в цілому, має змінюватись і коригуватись залежно від тих завдань, які постають перед економікою та її економічною системою на певних етапах її розвитку. З цього випливає необхідність чіткої визначеності завдань тактики та стратегії економічної політики.

Як уже зазначалось інфляція не є суто грошовою проблемою, оскільки через гроші виявляються певні суспільні відносини. В умовах ринкової економіки при посередництві грошей у процесі обміну встановлюється зв'язок між окремими виробниками, без якого неможливе ані просте, ані розширене відтворення. Завдяки такому зв'язку через посередництво грошового механізму і виявляють себе суспільні відносини. Тобто інфляція, яка функціонально виявляється як порушення рівноваги у грошовій сфері, насправді являє собою порушення рівноваги економічної системи суспільства в цілому.

Високі темпи інфляції можуть утримуватися досить довго, але вона не може тривати нескінченно, оскільки виникає проблема її негативних соціально-економічних наслідків. Саме це в кінцевому підсумку впливає на її тривалість. Коли баланс негативних і позитивних наслідків інфляції різко відхиляється в бік негативних, то настає момент активних дій щодо її припинення. Проте складність проблеми придушення інфляції полягає в тому, що в суспільстві далеко не всі соціальні прошарки є її противниками, і, що найголовніше, в ній зацікавлена держава, яка отримує шляхом емісії грошей реальні ресурси. Ці ресурси є важливим доповненням до податкових доходів держави, а на певних етапах розвитку саме вони можуть виступити основним джерелом покриття дефіциту державного бюджету. Водночас не тільки держава зацікавлена в інфляції, її прихильниками є також всі боржники, тобто значна частина промислових, торговельних та інших підприємств, які мають чималу взаємну, банківську та інші види заборгованості. Ці види заборгованості при нерівномірній та зростаючій інфляції можуть реально скорочуватись. В інфляції зацікавлена і банківська система тією мірою, в якій вона сама є боржником. З цього напрошується висновок, що боротьба з інфляцією як суспільним явищем є далеко не простим завданням.

Водночас слід пам'ятати, що в умовах ринкової трансформації економічної системи, коли ринкові інституції повністю ще не сформовані, коли підприємства державного сектора, як і раніше, мають відносно м'які бюджетні обмеження, а підприємства недержавного сектора отримують повну свободу ціноутворення, повністю подолати інфляцію неможливо. Цьому перешкоджає також і характер завдань, які стоять перед економічною системою в перехідному періоді, і структура перехідних економік, і місце їх у світовому господарстві. Через це антиінфляційна політика має бути націлена не стільки на припинення інфляції взагалі, скільки на зведення її до прийнятного рівня, який не просто пом'якшив би її найбільш згубні наслідки, а надав би інфляції конструктивної спрямованості, зробив би її важелем стимулювання позитивних економічних перетворень.

Традиційними елементами, які включаються до складу антиінфляційної економічної політики в межах будь-якої економічної системи є цінорегулювальний, грошово-кредитний та фінансовий. Вони пов'язані з наявними у держави засобами для регулювання інфляційних процесів. Однак ці елементи можуть бути поєднані у різний спосіб та у різних пропорціях, що призводить до необхідності розгляду окремих напрямів антиінфляційної політики, в межах яких і відбувається це поєднання. При цьому ефективність застосування їх суттєво відрізняється в різних економічних системах. Проте найважливішою складовою їх аналізу виступає адекватність їх характеру економічної системи у період її ринкової трансформації.

У межах планово-розподільчої економічної системи антиінфляційна політика як стрижень мала цінорегулювальний елемент, а всі інші елементи були йому підпорядковані. Антиінфляційне регулювання було побудоване на прямому державному контролі та визначенні рівня цін і використанні відповідних адміністративних засобів його утримування. Однак, справедливості заради, слід зазначити, що антиінфляційна політика в формі прямого державного визначення цін характерна не тільки для планово-розподільчої економічної системи. Її використовували і в ринковій економіці задовго до виникнення її планової альтернативи, але лише в періоди воєнно-політичних криз, і лише як тимчасовий захід, викликаний надзвичайними обставинами. Епоха вільної конкуренції не дозволяла державі втручатись в процес встановлення цін і функціонування ринку, оскільки це сковувало його механізми.

Перехід до державного регулювання монополізованої економіки розширив цю практику. Так, під час першої і другої світових війн у більшій частині індустріальне розвинених країн здійснювалась та чи інша форма загального контролю над цінами, яка співіснувала з адміністративним регулюванням обсягів виробництва найважливіших товарів, державним розподілом засобів виробництва та раціонованим постачанням (карткова система) товарів масового споживання. Проте в період між світовими війнами, а також після другої світової війни, державне адміністративне регулювання всіх цін та виробництва в масштабах всієї економіки було відмінено. Хоча в цей час почало запроваджуватися пряме державне регулювання цін в окремих провідних галузях економіки з метою недопущення загальної інфляції внаслідок зростання цін на їхню продукцію.

Наприклад, у СІТІ набуло поширення державне регулювання цін у галузях "суспільного користування": в електроенергетиці, на залізничному, авіаційному транспорті, в телефонному та телеграфному зв'язку. Ці галузі в Західній Європі та Японії були повністю або частково націоналізовані, відповідно, ціни в них прямо встановлювались державою. Необхідність регулювання цін підприємств цих галузей зумовлювалася також наявністю тут природної монополії, і небажаністю надмірного дублювання їхніх послуг внаслідок конкуренції. Згідно з законодавством про таке регулювання держава має запобігати надмірному підвищенню цін на продукцію і послуги таких підприємств щоб не створювати інфляційних збурень у всій економіці. Проте в цілому така практика зумовлювала загальне зростання цін у тривалій перспективі та виникненню повзучої інфляції, оскільки призводила до необхідності розширення державного втручання, збільшення бюджетних видатків за рахунок зростання бюджетного дефіциту.

На короткостроковому часовому інтервалі спостерігався досить яскравий антиінфляційний ефект. Однак він мав тимчасовий характер, оскільки тривале штучне притримування зростання будь-яких цін призводить до збитковості цієї сфери економіки і відливу звідти капіталів. А це порушує довгостроковий баланс попиту і пропозиції та викликає необхідність ще більшого зростання цін для збалансування макропропорцій. Застосування бюджетного дотування становища в принципі не змінює, а лише переводить інфляцію у придушений стан, закріплює диспропорції та відстрочує інфляційний стрибок цін. Аби зменшити негативні наслідки шокового зростання цін у цьому разі і був започаткований періодичний перегляд регульованих державою цін.

Перші спроби широкого відновлення антиінфляційної політики з наголосом на прямому державному контролі за зростанням всіх цін були започатковані на початку 70-х років у США (1973 р.) при адміністрації президента Р. Ніксона. Саме тоді США зіштовхнулись з першими наслідками "нафтового шоку". Потім така антиінфляційна політика набула деякого поширення у вигляді так званої політики доходів, яка передбачає контроль за цінами і заробітною платою (або повне заморожування заробітної плати і цін, або допущення їхнього зростання у заздалегідь визначених межах). Інакше кажучи, поряд з встановленням максимальних адміністративних кордонів для зростання цін встановлюються і максимальні кордони для зростання заробітної плати. Така форма регулювання заснована на уявленні про те, що зростання цін індукується зростанням ставок заробітної плати, що і призводить до втягування до спіралі "зарплата-ціни". Вихід з глухого кута інфляції в такому разі можливий на думку прибічників такого погляду лише при встановленні норм (обмежень) як у зростанні цін, так і заробітної плати.

Політика доходів може реалізуватись за допомогою прямого адміністративно-законодавчого встановлення меж зростання цін і заробітної плати, а також використанням економічних стимулів або санкцій (наприклад, податків) для утримання їхнього зростання в певних заздалегідь визначених межах. Досвід країн де існувала система ринкових відносин, і які досить довго використовували заходи політики доходів (Велика Британія і частково США), свідчить про незначну їх ефективність у сфері адміністративного стримування зростання всіх цін. Адміністративне регулювати всі ціни чи навіть більшу частину їх виявилось практично неможливо. Ефективнішим було регулювання окремих цін на найважливіші товари. Проте навіть, якщо зростання цін трохи і уповільнювалось, то, з одного боку, це викликало дефіцит окремих товарів, а з іншого -- адміністративне притримування зростання цін мало тимчасовий характер і з відміною обмежень відразу надолужувалось прискореним зростанням їх.

Крім того, при проведенні політики доходів заробітна плата легше піддається контролю (оскільки в цьому зацікавлене керівництво підприємств), тоді як контроль за цінами має більш формальний характер. Через це, як правило, заходи політики доходів виявлялись успішнішими в зниженні темпів приросту заробітної плати, ніж інфляції. Крім того, адміністративне обмеження зростання цін поглиблює не тільки виробничі, а й фінансові диспропорції, викликає необхідність зростання субсидування виробництва, що в кінцевому підсумку призводить до збільшення дефіциту бюджету. Через це на довгостроковому часовому інтервалі в чистому вигляді цей напрям антиінфляційної політики рідко спрацьовував навіть у планово-розподільчій економічній системі, де як шпарина для скидання інфляційної пари виступала система подвійних цін.

Викладене свідчить про те, що пряме адміністративне стримування зростання цін як форма антиінфляційної політики може бути застосоване і в перехідний період, але лише на короткостроковому часовому інтервалі та лише як тактичний елемент для зняття пікових інфляційних навантажень, які походять з чітко визначеного джерела. Оскільки прямий державний контроль над цінами деформує нормальний розвиток відтворювального процесу, порушує систему прямих і зворотних зв'язків між виробниками і споживачами, блокує ринкові механізми, стримує процес подолання диспропорцій, що накопичилися, то це в кінцевому підсумку створює умови для інтенсивнішого зростання цін в майбутньому. Водночас він є вкрай необхідним для подолання спекулятивних та стихійних процесів, негативний вплив яких особливо руйнівний в перехідний період.

Ще одним напрямом антиінфляційної політики виступає політика обмеження сукупного попиту, чи дефляцій-на політика, що включає методи обмеження попиту через фінансовий елемент, який охоплює податкові та бюджетні заходи: обмеження бюджетного дефіциту, обмеження приросту державного боргу, зниження державних видатків (здебільшого соціального характеру), посилення податкового пресу. Додатковим, підпорядкованим фінансовому є грошово-кредитний елемент, який доповнює цей напрям антиінфляційної політики. Кредитно-грошовий елемент включає такі заходи, як обмеження темпів зростання грошової маси, підвищення відсотків за кредит, збільшення обов'язкових резервів з метою викликати ланцюгову реакцію обмеження кредитів, введення селективного контролю за окремими видами кредитів тощо. Ціно-регулювальний елемент у формі адміністративного обмеження на зростання цін не застосовується зовсім, або у разі застосування має вкрай обмежений характер (на продукцію окремих державних підприємств і лише в окремих галузях). Дефляційна політика дістала найбільше поширення в індустріальне розвинених країнах з ринковою економікою. По суті немає жодної країни, в якій її засоби не застосовувалися. Однак при використанні дефляційної політики в перехідний період треба пам'ятати, що вона викликає не просто уповільнення економічного зростання, а кризове зниження виробництва і зростання безробіття. Через це використання її має бути надзвичайно обережним і зваженим.

Важливою є ще й така обставина, яка обмежує дійовість дефляційної політики в перехідний період. Багато дослідників говорять про те, що по мірі зростання рівня монополізації економіки розміри зниження попиту, необхідні для досягнення наперед визначеного падіння темпу приросту цін, мають прогресивно зростати ¹ . Рівень же монополізації в економіці України і тепер є досить високим (навіть в умовах значної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності), що свідчить про необхідність надзвичайної обережності у застосуванні цього різновиду антиінфляційної політики в перехідний період.

У сучасній західній економічній теорії склався чіткий розподіл того" яка політика (дефляційна або політика доходів) найбільш сприятлива в кожній конкретній ситуації. Це залежить, по-перше, від тих пріоритетів, які закладаються загальною державною економічною політикою; а, по-друге -- від причин інфляції.

Якщо економічна політика спрямована на обмеження темпів економічного зростання під час циклічного піднесення, то пріоритет віддається дефляційній політиці. Якщо, навпаки, пріоритетним є стимулювання економічного зростання, застосовують політику доходів як такий варіант антиінфляційної політики, що може безболісно співіснувати з стимулюючими заходами і до певної міри пом'якшити їхній негативний інфляційний ефект. При цьому, якщо дефляційна політика стримує інфляцію попиту, політика доходів спрямована проти інфляції витрат.

Поширення монетаризму та похідних економічних концепцій спричинило формування ще одного напряму антиінфляційної політики, в якому наголос було зроблено на інший провідний елемент -- грошово-кредитну політику та на такий чинник інфляції, як кількість грошей в обігу. Це виявилось у тому, що проблеми кількості грошей в обігу стали найважливішими в антиінфляційній політиці.

Важливим чинником, який впливає на величину маси грошей в обігу є кредитна політика комерційних банків. Через механізм кредитного мультиплікатора вони, функціонуючи в єдиній кредитній системі, "роблять" гроші. В розвинених країнах з розгалуженою банківською системою основними емітентами грошей стали саме комерційні банки. Через це грошово-кредитний елемент антиінфляційної політики в цих країнах спрямований не тільки на регулювання грошової емісії центрального банку, а й на регулювання кредитної діяльності комерційних банків. Найпоширенішими інструментами такого регулювання є: а) операції центрального банку на відкритому ринку; б) встановлення центральним банком облікової ставки; в) визначення норми обов'язкових резервів, які комерційні банки тримають у центральному банку. інструмента економічної політики, як операції на відкритому ринку полягає у тому, що центральний банк здійснює на фондовому ринку купівлю-продаж державних боргових зобов'язань (державних цінних паперів) і в такий спосіб впливає на розміри грошової маси та на рішення, що їх приймають комерційні банки щодо загальних розмірів позик та інвестицій. Операції на відкритому ринку вважаються найбільш дійовим знаряддям впливу центрального банку на економіку. За допомогою цього інструмента центральний банк здійснює емісію, або, навпаки, зменшує розміри грошової маси. Купівля-продаж центральними банками державних цінних паперів є тим самим не тільки ефективним засобом регулювання кредитної, а й загальної економічної активності.

Важливим інструментом економічної політики є і облікова ставка. Регулювання економічної кон'юнктури за допомогою облікової ставки полягає в тому, що через зміну її величини здійснюється вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Облікова ставка -- це фактично "ціна", за якою центральні банки "продають" комерційним банкам кредити. Підвищення центральним банком облікової ставки робить кредити дорожчими. І, навпаки, зі зниженням облікової ставки кредити, які купують комерційні банки у "банку банків", стають дешевшими.

Коли облікова ставка зростає, для того, щоб не втратити прибутків, комерційні банки змушені, в свою чергу, підвищувати власні відсоткові ставки за надані ними суб'єктам економіки кредити. Коли ж ціна кредитних ресурсів стає нижчою внаслідок зниження цієї ставки, тоді доступ до кредитів розширюється. Оскільки від розмірів кредитування значною мірою залежить економічна активність, то й маніпулювання з боку центрального банку обліковою ставкою є також одним із інструментів регулювання не тільки кредитної діяльності, а і загальної економічної кон'юнктури.

Доречно зауважити, що в період, коли в економічній ідеології брали гору кейнсіанські теорії та значного поширення набула практика державного регулювання економіки за допомогою фінансових важелів, переважала тенденція до зниження облікової ставки. Відповідно, відсоткові ставки за кредити, що надавались комерційним банкам, були порівняно низькими. В умовах поширення монетаризму та теорії "економіки пропозиції", коли домінантами економічного розвитку стали мобілізація і краще використання ресурсів суспільства, провідним елементом антиінфляційної політики -- грошово-кредитний елемент, перевагу отримала політика "дорогих грошей". Відповідно й облікова ставка стала порівняно високою.

Ще один інструмент грошово-кредитної антиінфляційної економічної політики -- регулювання центральним банком величини обов'язкових резервів, що їх повинні тримати комерційні банки чи у формі готівки у себе чи на безвідсоткових рахунках у центральному банку. Антиінфляційний ефект регулювання грошово-кредитної системи через встановлення норми обов'язкових резервів виникає тому, що підвищуючи норму обов'язкових резервів, центральні банки обмежують кредитні можливості комерційних банків з усіма наслідками, що випливають з цього для економічної кон'юнктури.

Одним з конкретних напрямів антиінфляційної економічної політики в умовах, коли збігаються інфляції і кризовий спад виробництва, який був запропонований монетаризмом, стала політика таргетування (від англ. мішень, ціль), або встановлення цільових орієнтирів для зростання грошової маси на попередній період. Орієнтиром при цьому є тверда межа допустимого приросту грошей, чи "вилка", в яку має втиснутись темп приросту платіжних засобів. Цьому була також підпорядкована ідея встановлення бюджетних орієнтирів, які обумовлюють межі зростання державних видатків і бюджетного дефіциту.

Вперше таргетування грошової маси було застосоване в США в 1970 р. Проте значного поширення ця політика набула лише в другій половині 70-х років. Тоді майже всі розвинені країни почали використовувати політику таргетування, що виявилось дійовим засобом обмеження пікових інфляційних навантажень під час зростання цін наприкінці 70-х -- початку 80-х років. Коли ж суспільний ажіотаж навколо інфляції почав спадати, від нього почали відмовлятись, оскільки він зв'язував руки центральним банкам у проведенні ними активної грошово-кредитної політики.

Водночас аналіз чинників інфляції у період ринкової трансформації економічної системи, в тому числі в Україні, призводить до висновку, що антиінфляційною політикою, побудованою на превалюючому грошово-кредитному елементі за рецептами монетаризму, інфляцію не подолати. Якщо антиінфляційні заходи ґрунтуватимуться виключно на цьому елементі, то неминучим результатом цього стане невідворотне наростання нової інфляційної хвилі, що й засвідчує досвід країн Латинської Америки, де проблема інфляції майже 30 років є проблемою "номер один". У 50--80-х роках в Аргентині, Бразилії, Перу, Болівії, Колумбії за рекомендаціями МВФ періодично здійснювались антиінфляційні заходи.

Вони засновувалися здебільшого на традиційних інструментах грошово-кредитної політики, яка включала посилення жорсткості емісійної політики, обмеження розмірів кредитування, підвищення облікової ставки. Цьому були підпорядковані й деякі інші заходи: скорочення бюджетних дефіцитів і платоспроможного попиту шляхом контролю над заробітною платою, обмеження інвестиційної діяльності в державному секторі, проведення грошових реформ та девальвацій національних грошових одиниць. Вважали, що монетарні заходи дадуть можливість стабілізувати ціни, що сприятиме підвищенню конкурентоздатності національного виробництва, головним чином за рахунок зменшення реальної заробітної плати, і розширити на цій основі експорт. Досягнуте таким чином зростання ефективності виробництва призведе до пожвавлення припливу іноземного капіталу і швидкого економічного розвитку.

Проте ані стабілізації, ані прискорення економічного розвитку досягнути не вдалось. Послаблення обмежень в зовнішньоекономічній діяльності спричинило притік товарів з-за кордону, що погіршило стан платіжного балансу і посилило сприйнятливість економіки до зовнішніх імпульсів інфляції. Водночас кредитні рестрикції вдарили по національному виробництву, викликавши його згортання і загальне зниження інвестицій. Криза, що виникла за таких умов, призвела до зростання безробіття. Однак ціни продовжували зростати, хоча і в трохи уповільненому темпі. Спад виробництва, скорочуючи потенціал випуску товарної продукції, спричинив появу інфляції витрат, що послабило ефективність суто монетарної антиінфляційної політики. Штучно викликана депресія призвела до падіння податкових надходжень, а це спричинило значне збільшення короткострокових запозичень на фінансовому ринку, які використовувались для покриття дефіциту бюджету. Загальна внутрішня нестабільність, помножена на поглиблення спаду виробництва, призвела до того, що значна частина внутрішніх заощаджень, не знаходячи продуктивного застосування всередині країни, опинялась у закордонних банках. Падіння бюджетних доходів посилювалось погіршенням умов зовнішньої торгівлі. Керівництво держав було змушене звертатись до іноземних кредиторів з проханням про надання кредитів на будь-яких умовах. А умови ці були не досить вигідними. Проблема розрахунку за отримані кредити, загальне падіння виробництва, бюджетних надходжень і вивіз капіталу за кордон викликали необхідність повернення до емісійного фінансування. В таких умовах новий виток інфляції став неминучим. Його головною причиною стало те, що в Латинській Америці діяли потужні структурні чинники інфляції, проти яких лише монетарна політика безсила. Грошово-кредитні рестрикції, зрозуміло, спроможні стискати попит, але від них не можна очікувати дійового впливу на ефективність виробництва, яка знижується, та ціни, які зростають внаслідок великої сукупності різних чинників, і не піддаються впливу з боку заходів лише монетарної антиінфляційної економічної політики.

Як тактичні засоби для збивання інфляційних піків використовувались також і грошові реформи. Проте значення їх було надто обмеженим. Досвід таких країн, як Аргентина (де впродовж 20 років було проведено 4 таких реформи) і Бразилія (за останні 10 років там відбулося 6 реформ) свідчить, що не підкріплені іншими заходами грошові реформи давали дуже нетривалий ефект в економіці, за яким наставав новий сплеск інфляції. Зокрема, в 80-х роках у Бразилії грошові реформи провадились періодично, але це не заважало інфляції мати темпи від 300 до 2000 відсотків на рік. Ці реформи призвели до послідовної заміни однієї грошової одиниці іншою (так, "крузейро" в 1986 р. було замінено "крузадо", яку в 1988р. замінила "нокрузадо"), а інфляція пригальмовувала своє зростання лише на нетривалий час. Більше того, після кожної невдалої грошової реформи економічна криза посилювалась і доповнювалась політичною кризою -- недовірою до державної влади.

Викладене дає підстави для висновку, що грошово-кредитний елемент антиінфляційної політики в перехідний період може і має бути провідним лише на першому, початковому (і не досить тривалому) етапі трансформаційного реформування економічної системи. Його метою має бути первинна стабілізація грошової одиниці. Про те, що ця мета досягнута, свідчитиме зменшення темпу приросту цін до 40 відсотків на рік. А потім на роль провідної ланки антиінфляційної політики мають бути залучені інші елементи, які також несуть на собі антиінфляційне навантаження.