Господарський механізм

Методом прямого регулювання економіки є, передусім, фінансова політика, яка є складовою фінансової системи. Тому розглянемо попередньо сутність останньої.

Поняття "фінанси" походить від лат. financia, що означає дохід, платіж; у період пізнього феодалізму воно розглядалось як фінансовий платіж; на початкових етапах розвитку капіталізму - як грошові ресурси, що мобілізуються державою для виконання власних функцій. За сучасних умов у найбільш узагальненій формі фінанси в політекономічному аспекті виражають відносини економічної власності, які складаються між різними суб'єктами щодо формування і привласнення грошових доходів у процесі капіталістичного відтворення. Конкретніше фінанси виражають, з одного боку, відносини між державою, підприємствами і громадянами з приводу привласнення грошових доходів, а з другого - це грошові фонди і фінансові ресурси, які опосередковують рух матеріальних та людських ресурсів.

Хоча поняття "фінанси" органічно пов'язане з грошовими відносинами, але воно вужче від останніх, бо охоплює лише ту їх частину, яка відображає процес виробництва та реалізації товарів і послуг, а також розподіл та перерозподіл сукупного суспільного продукту і, передусім, національного доходу.

Сутність фінансів повніше виявляється в їхніх функціях. Основними функціями фінансів є, по-перше, накопичення необхідної кількості грошових фондів (у тому числі капіталу) для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних сил і, насамперед, основної продуктивної сили - людини-працівника. По-друге, регулювання державою за допомогою фінансів розвитку економічної системи, зокрема технологічного способу виробництва та відносин власності. У межах цієї функції виділяють контрольну функцію фінансів, яка передбачає контроль держави за порядком акумулювання та розподілу грошових коштів підприємствами, фінансово-кредитними інститутами та організаціями. По-третє, розподільча функція, яка полягає у розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту, в тому числі національного доходу, між окремими сферами, галузями, соціальними верствами та групами [15; 49].

Основними суб'єктами фінансової системи є державні фінанси, фінанси підприємств та організацій і фінанси населення.

Державні фінанси - сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються для виконання її (держави) соціально-економічних функцій. Складові елементи державних фінансів - державний бюджет, позабюджетні фонди і державний кредит.

Фінанси підприємств та організацій - сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення (тобто виробництва, обміну, розподілу і споживання) у межах підприємства або організації (фінанси тих організацій, які не займаються комерційною діяльністю).

Фінанси населення - грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової та господарської діяльності або зі спадщини і спрямовуються на примноження їхньої власності. Складовою ланкою фінансів населення є фінанси домашніх господарств.

Крім названих суб'єктів фінансової системи виділяють фінанси, пов'язані з особистим та майновим страхуванням громадян. У процесі взаємодії всіх сфер і ланок фінансових відносин, пов'язаних із комплексом відповідних форм і методів їх акумулювання, перерозподілу та використання, формується цілісна фінансова система.

На основі вищесказаного можна дати таке визначення фінансової системи: це сукупність фінансових відносин між економічними суб'єктами з приводу привласнення різних видів фінансових ресурсів та взаємодії між ними у сферах суспільного відтворення. Такі відносини є важливою підсистемою відносин економічної власності. Відносини економічної власності в межах фінансової системи втілюються на практиці завдяки таким організаційним заходам, як складання та використання бюджету, різних платежів до бюджету та ін. Основними ланками фінансової системи є державні (центральні) фінанси, фінанси місцевих органів влади, державних підприємств і спеціальних фондів.

Найважливішою ланкою фінансів за сучасних умов є державні фінанси. Якщо на нижчій стадії капіталізму вони виконували, здебільшого, фіскальну функцію, то за сучасних умов - важливу відтворювальну функцію щодо розширеного відтворення економічної системи капіталізму. Це виявляється у значному впливові державних фінансів на підтримання темпів економічного зростання, проведення структурної політики (передусім, щодо розвитку наукомістких і капіталомістких галузей промисловості), у розвитку основної продуктивної сили тощо. Найповніше така функція державних фінансів втілюється у витратах сучасної держави на економічні та соціальні цілі, про що вже йшлося при розгляді державного бюджету. Таку фінансову політику можна визначити як форму економічної політики, що передбачає сукупність важелів держави щодо мобілізації фінансових ресурсів для виконання покладених на неї функцій [11; 169].

Загалом формування державних бюджетів через механізм податків і здійснення на цій основі державних витрат є найважливішим інструментом фіскальної політики (або податково-бюджетної). У західній економічній літературі поняття "дискреційна" (або активна) фіскальна політика відображає комплекс державних заходів щодо зміни оподаткування, маніпулювання податками, з одного боку, і витратами, передусім, зміною структури державної закупівлі товарів і послуг з другого боку.

Найважливішими цілями фіскальної політики є стабілізація темпів економічного зростання, зменшення амплітуди коливань економічного циклу, недопущення високих темпів інфляції.

Серед цих важелів велику роль відіграє проведення реформ в оподаткуванні підприємств різних секторів економіки. Використання податків як засобу регулювання економіки здійснюється через зниження податкових ставок або їх тимчасового скасування на частину прибутків, що спрямовуються на інвестиції, на проведення НДДКР, створення робочих місць, прискорений розвиток окремих галузей, регіонів, видів корисних копалин тощо, на охорону навколишнього середовища та ін.

Після Другої світової війни (до 1957 р) прибутки компаній США до 25 тис. дол. оподатковувалися за ставкою 25%, а вище цієї суми - за ставкою 48%. Поступово відбувалося скорочення верхньої шкали оподаткування монополій. У 1987-1988 фінансовому році максимальна ставка податку на прибуток знизилася до 34%. Значно нижчими ставками оподатковується малий бізнес [11; 245].

Поряд із цим активна фіскальна політика передбачає зміну структури трансфертних витрат (наприклад, між витратами на допомогу безробітним і виплатою пенсій різним категоріям працівників), різке збільшення або зменшення витрат на проведення громадських робіт.

Іншим різновидом фіскальної політики є пасивна фіскальна політика, яка означає автоматичну зміну рівня державних податків і витрат, передусім, використання автоматичних стабілізаторів. Останні означають такі економічні механізми, які зменшують амплітуду циклічних коливань економіки без прямого впливу держави, що досягається шляхом застосування прогресивного податку з доходів, надання субсидій фермерам та ін.

Наступною формою економічної політики в межах державного регулювання економіки є проведення грошово-кредитної політики та відповідного типу регулювання.

Грошово-кредитне регулювання - це сукупність форм, методів і важелів державного впливу на грошово-кредитну сферу. Основними напрямами такого регулювання є:

1) управління державним боргом;

2) регулювання банківської ліквідності і 3) регулювання обсягу кредитних операцій, грошової емісії, ризику і ліквідності.

У свою чергу, наприклад, регулювання банківської ліквідності здійснюється такими методами: центральні банки розвинених країн світу, по-перше, регламентують співвідношення між касовими резервами банків і депозитами, між резервними активами і депозитами, між позиками і депозитами. По-друге, крім того, банки Англії, наприклад, зобов'язані вносити частину акумульованих засобів на спеціальний рахунок у центральний банк. За цим рахунком вони отримують відсоток, який дорівнює середній ставці за казначейські векселі на останніх торгах. Банки також зобов'язані вносити на спеціальний рахунок центрального банку додаткові спеціальні депозити у випадку, коли приріст відсотків на вклади перевищує встановлену центральним банком норму. Резервна норма згідно з рішенням центрального банку США може коливатися у певних, але незначних межах. За цих умов розширення кредиту комерційних банків залежить від нарощування банківських пасивів, але має перевищувати суму такого приросту більш як у 5 разів. Із підвищенням резервної норми центральним банком банківські обороти зменшуються, а з її зменшенням - зростають. Підраховано, що при збільшенні норми обов'язкових резервів з 10% до 12% за умов незмінності пропозиції резервів вклади знижуються майже на 20%. Зі зростанням резервів банку його можливості надання кредитів своїм клієнтам також збільшуються [22; 104].

По-третє, через продаж або купівлю цінних паперів чи надання банкам кредитів. Так, коли центральний банк США купує частину цінних паперів (акцій, облігацій тощо), то отримані при цьому кошти осідають у банках і за рахунок цього збільшується надання кредитів. Щоб досягти зворотного ефекту, центральний банк продає частину цінних паперів і заморожує використання отриманих коштів. Центральний банк Англії для обмеження банківської готівки продає цінні папери банкам або приватному сектору за межами банківської системи. Кількість готівки в банках зменшується, оскільки покупці для оплати цінних паперів знімають кошти зі своїх рахунків у банках.

Другий напрям грошово-кредитного регулювання - управління державним боргом - здійснюється через купівлю або продаж державних зобов'язань з метою стабілізації їх цін, зміни ціни облігацій та умов їх продажу тощо. Державний борг погашається за рахунок викупу державних цінних паперів коштами бюджету. Тримачами федеральних облігацій державних позик у СІЛА є державний сектор, у т. ч. федеральна резервна система (фонд соціального страхування та інші державні організації), корпоративний сектор, комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, корпорації, кредитні асоціації, пенсійні фонди корпорацій та ін., індивідуальні й іноземні тримачі.

Третій напрям грошово-кредитного регулювання - регулювання обсягу кредитних операцій і грошової емісії. За сприятливої економічної кон'юнктури здійснюється політика обмеження обсягу кредитів і скорочення грошової емісії (т. зв. політика рестрикції). За умов погіршення економічної кон'юнктури центральний банк здійснює політику на збільшення банківських позик і грошової емісії (т. зв. політика кредитної експансії). Відсоток, за яким банки надають позики своїм клієнтам, залежить у США, насамперед, від величини відсотка за кредити Федеральної резервної системи, які вона надає комерційним та іншим кредитним установам. Точніше, величина відсотка за кредити ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів. Він отримав назву відсоткової ставки. Відсоток, за яким комерційні банки надають позики своїм клієнтам - комерційний відсоток. Так, у 1985 р. облікова ставка у СІЛА становила 7,5%, а комерційна (для першокласних позичальників) - 9,5%. У Німеччині у 1995 р. облікова ставка (нижня вартість грошей) становила 4%, повсякденна ставка грошового ринку - 4,5%, ломбардна (найвища) - 60%. Підраховано, що збільшення норми відсотка на один пункт у розвиненій соціально орієнтованій ринковій економіці скорочує інвестиції на обладнання на 10-15% [22; 237].

Для обмеження ризику в деяких країнах встановлюють співвідношення власних і оборотних коштів. Так, у Швейцарії воно становить 1: 8, у Великобританії - 1: 20, у Люксембурзі - 1: 33. У Великобританії комерційні банки мають інформувати центральний банк про кожний депозит, який становить 5% від суми всіх депозитів. У Франції сума всіх кредитів, які надає банк, не має перевищувати більш ніж у 20 разів його власні кошти.

Обсяги кредитів регулюються прямими й непрямими методами. До перших в Англії належить вимога до банків розміщувати встановлену центральним банком частину банківських ресурсів у короткотермінових державних боргових зобов'язаннях, депонувати частину залучених банками коштів у центральному банку. До других - розширення або обмеження випуску білетів державної скарбниці, векселів, облігацій тощо, зміна умов їх купівлі-продажу, регулювання курсу й дохідності державних облігацій тощо. У США для розширення кредитних можливостей позичково-ощадним установам дозволяється інвестувати до 20% власних активів у комерційні папери, облігації корпорацій та ін.

За умов НТР важливе значення має проведення державою такої форми економічної політики, як наукової. Основними елементами такої політики, що утворюють у сукупності її господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної політики), є, по-перше, визначення та встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної стратегії розвитку, прогнозування науково-технічного розвитку. Основні суб'єкти формування та проведення цієї політики - держава (як колективний асоційований капіталіст) і крупний капітал. За останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогресивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаблення негативних наслідків НТП.

Від початку сучасного етапу розгортання НТР (приблизно з середини 70-х років) у розвинених країнах Заходу відбуваються істотні якісні зрушення у пріоритетах науково-технічного розвитку. Оскільки головною метою загальнодержавної стратегії тут проголошено розвиток наукомістких і високотехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчислювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототехніки, розгалуженої інформаційної системи, створення нових композитних матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної енергії, створення телекомунікації з використанням лазерної техніки та ін), то, відповідно, розробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється їх фінансування. Характерним для цих країн є інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріального виробництва. Другий елемент здійснення науково-технічної політики в розвинених країнах Заходу - організаційне та ресурсне забезпечення реалізації ключових напрямів науково-технічного прогресу. Основними ланками цього елементу НТП є:

1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (приватним і державним, а в межах останнього - між державними лабораторіями, вузами й між неприбутковими науковими центрами) і виконання досліджень та розробок у державних наукових центрах;

2) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування науково-дослідних розробок і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій;

3) непряме державне стимулювання НДДКР у приватному секторі господарства через податкову, амортизаційну, патентну, антитрестівську та зовнішньоторговельну політику;

4) формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктурі, забезпечення досліджень і розробок, у тому числі національних служб науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво;

5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка й перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.

Третім основним елементом здійснення науково-технічної політики є оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої політики.

Водночас із прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополістичного та немонополістичного капіталу на НДДКР. У 80-ті роки були розроблені заходи щодо надання фінансової, організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, а також інформації, консультацій, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄС у 1985 р. утворена Асоціація венчурного (ризикового) капіталу, мета якої - надати у межах цієї організації допомогу невеликим новаторським компаніям.

Проведення державою науково-технічної політики пов'язане з певними проблемами, що значно послаблює її ефективність, ускладнює досягнення рівноваги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. Це, передусім, значна мілітаризація економіки (у 1988 р.80% вартості контрактів укладалися з Міністерством оборони та космічних досліджень), відсутність координаційних центрів, дублювання наукових досліджень, розпорошення фінансових коштів, гострий брак засобів для проведення НДДКР у багатьох цивільних галузях промисловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР та їх недостатнє використання у цивільних галузях, що спричиняє поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною власністю [15; 420].

Ще одним важливим елементом господарського механізму є державне регулювання цін. Таке регулювання здійснюють державні органи прямо й опосередковано. У першому випадку держава встановлює ціни на акцизні товари, на продукцію базових галузей промисловості (вугілля, електроенергію та ін.), які, переважно, є державною власністю, надає державні субсидії, в тому числі цінові, встановлює договірні ціни на товари і послуги військового призначення тощо. У межах ЄС наддержавні органи встановлюють фіксовані ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснюють уніфікацію транспортних тарифів, гармонізують податки, соціальні виплати тощо, що свідчить про пряме й опосередковане наднаціональне регулювання цін.

У межах окремих країн опосередковане регулювання цін здійснюють через механізм прискореної амортизації (до витрат виробництва в цьому випадку зараховують завищені амортизаційні відрахування), встановлення податку на додану вартість, стимулювання експортної діяльності вітчизняних товаровиробників, наданий їм пільгових кредитів тощо. Важливу роль в останні роки відіграє ухвалення законодавчих норм "забороненого" технологічного регулювання. Так, у США прийнято рішення, що через кілька років питома вага шкідливих викидів автомобілів в атмосферу має значно знизитися, що змушує автомобільні корпорації вдосконалювати якість машин, державне регулювання цін значно посилюється під час кризи.

У контексті досвіду розвинених країн світу щодо розвитку і функціонування господарського механізму розглянемо особливості становлення такого механізму в Україні.

Розділ 3. Шляхи удосконалення господарського механізму