Бездуховність як чинник саморуйнування людини і суспільства (у контексті інформаційно-енергетичної парадигми)

На думку християнських богословів, мислителів минулого і сучасності, проблема духовності-бездуховності - це вічна проблема добра і зла. Фома Аквінський розумів зло як своєрідне впирання Богові, як духовний розрив з Творцем, відхід від благих добрих намірів праведного життя, тобто за межі, визначені Богом. Добро ж християнський богослов пов'язував з прагненням людини до високості, духовності.

Аналізуючи духовну сутність понять «добра» і «зла» видатний мислитель - гуманіст ХХ ст. А. Швейцер писав, що добро спрямоване на збереження та розвиток життя, зло ж - це те, що знижує вартість життя або перешкоджає його нормальному існуванню.

Аналогічні міркування ми зустрічаємо у Е. Фрома, який розглядав зло як специфічно людський феномен, як спроби регресувати до антилюдського стану і знищити специфічно людське: розум, любов, свободу. На думку дослідника, найбільшим злом є пориви, що спрямовані проти життя [13, с. 106-107]. Відомий психолог увів такі поняття, як «синдром розкладання» і «синдром росту» як протилежні напрями «руху людини» до живого або мертвого, до добра чи зла, духовного або бездуховного.

Видатний філософ ХХ ст. І. Ільїн дуже переконливо доводить надзначущість для людини усвідомлення негативної сутності зла та важливості самоборотьби з цим внутрішнім ворогом людської істоти на шляху її духовного становлення. За його словами, «Отакий духовний закон: той, хто не опирається злу, той поглинається злом та стає одержимим. Бо «зло» - не порожнє слово, не абстрактне поняття, не логічна можливість і не результат «суб'єктивної оцінки». Зло, насамперед, душевна схильність людини, властива кожному з нас; неначе певне пристрасне тяжіння до розгнуздання тварини, що живе в нас, тяжіння, яке завжди прагне до розширення своєї влади та повноти загарбування,. воно прагне. розхитати та розкласти живі грані. особистого духу, наче перевернути та розсипати вольові стіни індивідуального Кремля. Духовне виховання людини міститься у побудуванні цих стін та, що ще важливіше, у формуванні у людини внутрішньої потреби та вміння самостійно будувати, підтримувати та відстоювати ці стіни. Почуття сорому, почуття обов'язку, живі поривання совісті та правосвідомості, потреба у красі та у духовному співрадінні живому, любов до Бога та батьківщини - усі ці витоки живої духовності, у єдиній та спільній праці, створюють у людині ті духовні потреби, яким свідомість надає форму переконань, а позасвідоме - форму благородного характеру. І ось ці духовні переконання чинити «так-то» і неможливості діяти «інакше» надають єдності та визначеності особистому буттю; вони утворюють певний духовний устрій, власне, живий стрижень особистого духу, що підтримує його будівлю, його могутність та державу. Розм'якшення цього духовного стрижня, розклад цього духовного устрою означало би духовний кінець особи, перетворення її у жертву дурних пристрастей та зовнішніх впливів, повернення її у той хаотично дозволений стан, де духовної необхідності немає, а низькі можливості - незчисленні» [7, с. 10].

Отже, як свідчить аналіз літератури з цієї проблеми, якщо більшість дослідників пов'язують зло з бездуховністю, регресом, дисгармонією, деградацією, деструкцією і, врешті, саморуйнуванням та самознищенням особи, то добро, любов - із духовністю, тобто з розвитком, поступом, еволюцією, гармонією, світлом, самооновленням, самовідродженням, самовдосконаленням тощо.

Християнське віровчення трактує бездуховність як смерть душевну - як її байдужий, оціпенілий стан у гріху. Будучи живим тілом, людина може бути мертвою душею від гріха, лінощів і нездатності радіти. На думку Преподобного Макарія Великого, «істинна смерть всередині і вона сокровенна: нею помирає внутрішня людина», а за Святителем Григорієм Паламою, «смерть полягає у відлученні душі від Божества і поєднані з гріхом». Він стверджував, що та душа мертва, котра не має справжнього життя - Благодаті Божої. Коли людина стає одержимою злим духом, з'єднується із сатаною й виконує його волю, то душа її стає мертвою, оскільки сатана не тільки сам є мертвим духом, але й умертвляє і тих, хто наближається до нього [9, с. 112-113].

Невіра в Бога, усвідомлене культивування в собі гріхів смертних чи відмова боротьби зі своїми гріхами, а саме: гордість, захланність, нечистота, заздрість, нестриманість, гнів, лінивство - призводять людину до духовної смерті.

Отже, поняття «бездуховність» тісно взаємопов'язане з усім антилюдяним в людині, з відсутністю у людини зв'язків зі своєю Духовною Вітчизною, з невірою в Бога, з порожнечею власної душі, відсутністю усього «святого і непорушного». Це мертвий стан людської душі, антилюдський рівень існування, де замість вищого стверджується нижче, замість вічного - тимчасове, тлінне, замість прекрасного і правдивого - помилкове і фальшиве. Духовна людина своїми думками, словами, емоціями, почуттями випромінює в навколишній простір позитивну, творчу, конструктивну енергію Любові, Добра, Творчості, дружелюбності, спокою, радості, співчуття, терпимості, толерантності, сердечності, людяності і багато інших позитивних якостей, які сприяють взаємодії, взаємодопомозі, співробітництву і об'єднанню людей у єдине братство. Бездуховна ж людина навпаки випромінює енергію розладу, руйнації, агресії, зла, ненависті тощо.

Якщо духовна особистість пов'язана із світом духовним, який живить її і вона черпає з нього енергію, натхнення, сили, духовне, психічне, соціальне і фізичне здоров'я, то бездуховна людина, не маючи такого зв'язку, змушена жити за рахунок інших енергетичних ресурсів, зазвичай тяжкої їжі, енергії інших людей тощо.

Упродовж життя людина здатна до накопичення як духовного, так і бездуховного досвіду. Вона сама особисто формує власну духовність протягом усього земного життя (а за духовно-езотеричними філософськими джерелами - протягом багатьох земних втілень) шляхом сталої внутрішньої праці щодо власного духовного самовдосконалення. За відсутності такого прагнення до духовності, особистість стає «духовно нерухомою», що рівнозначно загибелі духовності.

Послаблення духовності призводить до бездуховності, деградації, самознищення, розпаду особи і, відповідно, суспільства [12, с. 113-117].

І тому, як справедливо вважав М. Бердяєв, «завоювання духовності, - це найголовніше завдання людського життя» [2, с. 158].

Проблема духовності-бездуховності - це не тільки проблема добра - зла, а передусім проблема духовного, психічного, соціального і фізичного здоров'я, тобто гармонійності співіснування духу, душі й тіла людини. Ця проблема тісно взаємопов'язана з гармонійністю взаємин людини з навколишнім світом в інформаційно-енергетичній системній взаємодії: Людина - Суспільство - Земля - Всесвіт. Феномен

Висновки і перспективи подальших розвідок у даному напрямку

Отже, згідно з дослідженнями як стародавніх мислителів, так і вчених минулих років і сучасності, людина - це відкрита інформаційно-енергетична цілісна система, частина біосфери та ноосфери, з якими вона перебуває у сталій інформаційно-енергетичній взаємодії. Важливою умовою духовної еволюції людини і суспільства, є усвідомлення людиною себе невід'ємною часткою Єдиного Цілого - Світобудови, дотримання Всезагальних Духовних Законів Світу: Єдності, Гармонії, Любові, Істини.

Егоцентрична спрямованість, бездуховність, не дотримання духовних принципів призводить до порушення інформаційно- енергетичного взаємообміну людини і світу: людина перестає отримувати духовно-енергетичне підживлення, прирікаючи саму себе на виродження, духовно-моральну деградацію, регрес та саморуйнування.

Проблему духовності необхідно розв'язувати і на рівні суспільства, і на рівні особи. Суспільство повинно почати жити за Божими Заповідями і створити всі необхідні умови для пробудження і розвитку духовності особистості, актуалізації її духовного потенціалу, оскільки людина є складовою суспільства і саме від кожного залежить його духовно-моральний рівень, ступінь гуманізації та демократизації.

На наш погляд, було б доцільним ввести у школах усіх ступенів спеціальні предмети (спецкурси у ВНЗ), присвячені проблемі духовності, її ролі у житті людини, суспільства і людства, її розкриттю та розвитку, а Інституту духовного розвитку Людини здійснювати відповідну підготовку викладачів, розробити програми, підготувати підручники і посібники для учнівської та студентської молоді щодо вищеозначеної проблеми.

Література

1. Безрукова В. С. Основы духовной культуры: Энциклопедический словарь педагога [Электронный ресурс] / В. С. Безрукова. Режим доступа: http:// studydoc.ru>doc...osnovy-duhovnoj...nciklopedicheskij..,ir.kneu.edu.ua:8080>.

2. Бердяев Н. А. Экзистенциальная диалектика божественного и человеческого / Мир философии. Ч. 2. М., 1991. С. 158-161.

3. Вернадский В. И. Химическое строение биосферы Земли и её окружения. М.: Наука, 1987. 340 с.

4. Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. М.: Наука, 1988. 522 с.

5. Гоникман Э. И. Нервные центры и эндокринные железы. Мн.: ООО Издательство Велигор, 2011. 272 с.

6. Иерофей (Влахос), митрополит Навпакта и святого Власия. Жизнь после смерти. Изд. 4-е. М.: ДарЪ, 2013. 320 с.

7. Ильин И. А. О сопротивлении злу силою // Путь к очевидности. М: Республика, 1993. 432 с.

8. Кучеров Ю. Влияние мускуса на психоэмоциональное и физическое состояние человека / Ю. Кучеров // Науково-практична конференція «На шляху до синтезу філософії, релігії і науки», 16-17 березня 2007 р.: тези доповідей. Львів, 2007. С. 136-139.

9. Митрополит Иерофей (Влахос). Православная психотерапия: святоотческий курс лечения души. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2004. 368 с.

10. Неумывакин И. П. Перекись водорода: мифы и реальность / И. П. Неумывакин. СПб.: «Издательство ДИЛЯ», 2005. 144 с.

11. Терехова В. В. Великий переход: пути обретения здоровья и благополучия / В. В. Терехова //Тези ХІІ Міжн. Наук.-практ. конф. «Етичні та духовні основи розвитку людини та суспільства» (25-26 травня 2012 р., Київ). К.: «Арктур-А», 2012. С. 78-80.

12. Тюріна Т. Г. Феномен духовності особистості: монографія. Львів: СПОЛОМ, 2009. 232 с.

13. Фромм Э. Душа человека. М.: Республіка, 1992. 430 с.

Размещено на Allbest.ru