Українська національна культура XIX ст.

Український живопис та графіка. Поступально розвивалися й такі види образотворчого мистецтва, як живопис та графіка. Художники-живописці першої половини ХІХ ст. дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності. Багато українських художників діставали мистецьку освіту в Петербурзькій Академії мистецтв і залишалися в Росії працювати.

Значний слід у розвитку українського живопису залишив І. Сошенко (1807-1876 рр.). У своїх роботах - "Хлопчики-рибалки", "Продаж сіна на березі Дніпра", "Пейзаж" або "Біля річки" - він любовно змальовував природу України.

Кращим представником українського малярства й графіки першої половини ХІХ ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає зображати життя та побут селянства ("Циганка-ворожка". "Катерина", "Селянська родина"). Особливо висока майстерність була виявлена Т. Шевченком у граверному мистецтві. Ще у 40-і рр. у нього виник задум створити серію офортів "Живописна Україна", у 1844 р. з'являється шість офортів цієї серії, які відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Саме за свої графічні роботи Т. Шевченко отримав у 1860 р. звання академіка гравюри. Ще одним важливим жанром у художній творчості Т. Шевченка був портрет: його пензлю належить 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

У другій половині ХІХ ст. у творчості українських художників переважали побутовий жанр і пейзаж, значно менше - історичний жанр.

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т.Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов. Справжнім шедевром останнього є картина, написана у пізньоромантичній манері, "Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала". Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. К. Трутовський та Л. Жемчужников продовжили й традиції графічного мистецтва, створивши у 1861-1862 рр. новий альбом офортів "Живописна Україна". І. Соколов та О. Сластіон створили літографії до альбому "Старовина українська і запорізька"). Однак у 90-х рр. у зв'язку з винайденням цинкографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується уже в перші десятиліття ХХ ст.

Великий вплив на розвиток образотворчого мистецтва України справило Товариство пересувних виставок, створене у 1870 р. у Петербурзі. Вже перша його виставка 1872 р. побувала у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту пересувної виставки було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Єлисаветград (Кіровоград). Художники, що входили до товариства, представляли так званий ідейний реалізм, гаслом якого була формула "Мистецтво - на службу громадським ідеям". Найбільш яскраво типові риси передвижництва представлені у творах художників І. Крамського ("Майська ніч"), І. Рєпіна (картини з історії запорізької вольниці, "Мотря Кочубеївна", "Козацькі типи", "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Бокша"), М. Ге, А. Куїнджі ("Місячна ніч на Дніпрі", "Українська ніч", "Дніпро вранці"), М. Ярошенка ("Скрізь життя", "В'язень").

Важливе місце в українському мистецтві другої половини ХІХ ст. належить одеському художнику К. Костанді. Він відомий як чудовий живописець, тонкий майстер колориту, автор значних жанрових творів та сонячних пейзажів ("В люди", "Старенькі", "Рання весна", "Бузок"). Творчість цього художника знайшла визнання далеко за межами України. За картини "Старенькі" та "Рання весна" йому було присуджено медалі на всесвітніх виставках. У 1890 р. за активної участі Костанді в Одесі було створено Товариство південноросійських художників, діяльність якого стала значним явищем у художньому житті України та Росії.

Один із найцікавіших художників Лівобережжя цього часу - Порфирій Мартинович, що створив цілу галерею колоритних селянських образів. П. Мартинович уважається майстром психологічного портрету. У полотні "В канцелярії волосного писаря" (1879 р.) художник правдиво відтворює канцелярську обстановку. Зображуючи втомлених, пригнічених нудьгою дрібних справ канцеляристів та тихого, змученого горем і життєвими турботами прохача, художник створює відчуття якоїсь безнадії, що затопила безкраї "провінції" величезної імперії.

Етнографічні дослідження художника знаходять своє яскраве втілення у картині "Баби хліб печуть". Інтер'єр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці зображено з великою увагою до кожної деталі селянського побуту. Наполеглива, самовіддана праця, відсутність заробітків приводять Мартиновича до тяжкої психічної хвороби. 1888 року він залишає Академію мистецтв і повертається на батьківщину, де продовжує працювати, але згасаючі сили не дають йому змоги втілити на полотні нові спостереження, задуми. Чи не останньою його роботою була картина "Дяк", написана наприкінці ХІХ ст. За своїм змістом, колоритом та широтою письма полотно дуже відрізняється від його попередніх творів. Напівбожевільне обличчя дяка, який поринув у світ своїх химерних почуттів, нагадує дивакуватих сільських попів із творів російського художника Л.Андрєєва.

Серед інших майстрів найбільш масштабною та багатогранною є постать С.Васильківського (1845-1917 рр.), який залишив помітний слід у розвитку українського пейзажного, жанрового, історичного і монументального живопису, портрета. Васильківський - прекрасний пейзажист ("По Дінцю"). Крім того, він широко розробляв козацьку тематику ("Козак Голота", "Козачий пікет", "Козачий табір"), а також історичну - "Ярмарок у Полтаві", "Обрання полковником Мартина Пушкаря", "Чумацький Ромоданівський шлях". Ці дві останні монументальні роботи (панно), а також "Козак Голота" створені ним для інтер'єра Полтавського губернського земства.

Майстром батального живопису став М. Самокиш; з його історичних полотен найбільш відома картина "Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вешневецьким".

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М. Башкирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український ґрунт. В Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дяченка, Ф. Красицького, вже згадуваного А. Куїнджі, а особливо О. Мурашка - майстра психологічного портрета, автора відомої картини "Похорон кошового". На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І.Т руш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, що малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г. Нарбут. У цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, "великого стилю", до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилося у творчості братів Василя і Федора Кричевських, О. Куриласа, А. Монастирського, М. Сосенка, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості. У Києві плідно працювали всесвітньо відомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністчиний напрям розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи Олександра Богомазова.

Таким чином, період ХІХ - початку ХХ ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу. Він подарував людству таких геніїв, як Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, М.С. Грушевський, М.В. Лисенко. На жаль, творчість практично всіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. ХХ ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло ХХ ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати, як складалися долі українського відродження в XIX ст. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німецького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький етап став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави.

2. Проблеми державного відтворення української культури у 1917-1920рр. та особливості національно-культурного розвитку українських земель у 1920-1930-х рр. XX ст.

2.1 Чинники розвитку культури у 1917-1920 рр.

У ІІ пол. XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі:

Поява альтернативних центрів влади (земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства змінили атмосферу в суспільстві, створили передумови для переходу до цивілізованіших форм співжиття, модернізація економіки та завершення промислового перевороту зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки.

Домінуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки кликала до здійснення революції, вона орієнтувала увагу інтелігенції на селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частини української різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства.

Водночас у пореформений період існували чинники, які заважали розквіту української культури, помітно деформували процес її розвитку: Відсутність в українців власної національної держави, асиміляторська політика Російської імперії призвели до трагічних наслідків - еміграції значної частини інтелігенції за кордон; залучення елітної частини українських інтелектуалів (М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, І. Грабар та ін.) у розбудову російської культури; деформацій у духовному розвитку нації тощо.

Контрреформи 80--90-х років суттєво звузили поле культурницької діяльності, посилили консервативні настрої в суспільстві, на деякий час блокували активність національної інтелігенції.

Низький відсоток українців у містах, які дедалі більше перетворювалися на інтелектуальні центри й осередки активного політичного та культурного життя.

З 1917 року українська культура пройшла складний і далеко неоднозначний шлях: одночасно яскравий і трагічний. ХХ ст., як ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, пов'язаними зі зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Цей новітній період розвитку української культури умовно можна розділити на декілька етапів:

коротка доба відновлення української державності (1917 - 1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але її поступ відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

радянський етап (1921 - 1991 рр.), який включає в себе і добу злету в 20-х рр. покоління "розстріляного відродження", яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу "відлиги" з рухом так званих "шістдесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури;

етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови й школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була більш демократичною, ніж царського уряду, і тому вже в березні 1917 р. були видані розпорядження про навчання українською мовою у початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Однак ці обмежені заходи навряд чи могли задовольнити український народ. Справжнім виразником інтересів українського громадянства й учительства у справі освіти стала Центральна Рада - представницький орган українського народу, створений 7 березня 1917 р., очолений видатним українським істориком і політичним діячем М.Грушевським. Вона відразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження української мови і школи. Однак реальну справу розбудови української системи освіти здійснювали різноманітні громадські організації (Товариство Шкільної Освіти, учительські спілки, товариства "Просвіта", кооперативи, культурно-просвітні об'єднання тощо) та органи місцевого самоврядування. Тому перші українські школи відкривалися виключно на громадські й народні гроші. Після проголошення І Універсалу Центральної Ради (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення й учительства. Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації й асиміляції українського населення.

Українська культура на поч. ХХ ст.

Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями історичного процесу в цілому. Модернізм - це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі XIX--XX ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, з'явилися нові явища, виникли нові тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав й водночас загострилися міждержавні протиріччя, різко зросла загроза світового конфлікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Все це відбувається на фоні глибокої кризи класичного європейського світобачення, яке в нових умовах виявилося нездатним адекватно оцінити світ, що проходив стадію модернізації. Людина знову відчула свою самотність, слабкість і непотрібність.

"Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо" - так називається одна з символічних картин французького художника нової мистецької хвилі Поля Гогена. Саме ці болючі питання на рубежі XIX та XX ст. гостро постали не тільки в культурі, а й у житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (від франц. moderne - новітній, сучасний). Ця доволі оригінальна художньо-естетична система об'єднувала декілька відносно самостійних ідейно-художніх напрямів та течій - експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм та ін.

Освіта. До скасування кріпацтва одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл "Букварь южнорусскій". Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. У 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.

На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату, з іншого - розпочата модернізація суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках та піднесення загального освітнього та культурного рівня народу, оскільки тільки за таких умов можна було масово запровадити новітню техніку, передові технології, більш ефективні форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою.

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної - лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами.

У ІІ пол. XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 p., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію - відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів.

Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність у фаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу освіту. Ці обставини сприяли виникненню низки вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Глухівського учительського інституту, Харківського ветеринарного інституту, Південноросійського технологічного інституту в Харкові, Київського політехнічного інституту, Вищого гірничого училища в Катеринославі.

Освіта в західноукраїнських землях. Відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. Ця реформа запроваджувала обов'язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, - до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким.

2.2 Стан науки. Відкриття Української Академії наук (УАН).

Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були Харківський, Київський та Новоросійський (нині - Одеський) університети. Водночас у 70--80-х роках з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено низку наукових товариств - Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки - фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сєченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус - школи молекулярної фізики. У ІІ пол. XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40--90-х роках процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу - було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів "Архива Юго-Западной России" (1859-- 1914), протягом 1863--1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів "Актов, относящихся к истории Южной и Западной России". Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Історична наука не існувала ізольовано від суспільних процесів, і тому народницька ідеологія, що була досить популярною в пореформений період, знайшла відображення в працях вітчизняних істориків. М. Костомаров та В. Антонович стали основоположниками народницького напряму в українській історіографії. На відміну від своїх попередників, які основну увагу приділяли державі та коронованій еліті, вони зосереджувалися на вивченні історії народу, його ідеалів, вірувань, устремлінь, досліджували рух народу в просторі й часі, тенденції його економічного, політичного, культурного життя, боротьбу за свої права. Представниками народницької школи в українській історіографії були також М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.

Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок якого є своєрідним підсумком української класичної філософії XVIII--XIX ст.

Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології видатного мовознавця О. Потебні. У своїх працях "Из записок по русской грамматике", "Мысль и речь", "Заметки о малорусском наречии" та інших він започаткував психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві, активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології тощо.

Національна академія наук Україмни (НАН України) - вища наукова установа України з самоврядною організацією. НАНУ об'єднує дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів, а також всіх наукових працівників, що працюють у її наукових установах, здійснюючи дослідження у галузі природничих, гуманітарних, суспільних та технічних наук. На кінець 2007 року в НАН України працювало 43349 співробітників, з них 19024 - науковці. Керівні органи НАН України перебувають у Києві.

Заснування академії. Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М. Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року.

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

історично-філологічний,

фізико-математичний,

соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН.

Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д. Багалій та О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський та В. Косинський, сходознавці А. Кримський та М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, геологи В. Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф. Тарановський.

На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН професора В. Вернадського, а неодмінним секретарем - А. Кримського.

Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів - історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися М.П. Василенко (1921-1922), О.І. Левицький (1922), В.І. Липський (1922-1928), Д.К. Заболотний (1928-1929), О.О. Богомолець (1930-1946), О.В. Палладін (1946-1962), Б.Є. Патон (з 1962 року).

Перші роки після приходу більшовиків

УАН у 1919-1923 pp. Захопивши Київ, більшовики 11 лютого 1919 р. оголосили декрет про структуру та фінанси УАН. В радянські часи, цілковито замовчуючи попередню діяльність УАН, цю дату називали початком її існування, а більшовиків - засновниками УАН. Після короткотермінового перебування Києва під денікінцями, по поверненні більшовиків, у грудні 1919 р. В. Вернадський подав у відставку, і президентом УАН став О. Левицький (1919-1921). За цих років співробітники УАН жили у важких матеріальних умовах, тоді ж вона зазнала перших репресій. Обраного 1921 року президентом УАН М. Василенка влада не затвердила, а 1923 року його заарештовано і 1924-го засуджено на ув'язнення (пізніше амністовано). УАН одержала у користування садибу пансіону графині Левашової у Києві (тепер приміщення Президії НАН України).

Декретом від 14 червня 1921 р. Рада Народних Комісарів УСРР схвалила "Положення про Українську Академію наук", згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату освіти. Академію було перейменовано УАН на ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук), чим підкреслювала її значення також для укр. земель під Польщею, Румунією й Чехословаччиною та декларувала намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всіх українських земель. Того ж року до УАН приєднано Київську Археографічну Комісію й Українське Наукове Товариство у Києві, які припинили самостійне існування. Від 1920 року до початку 1930-х років окремо діяло при І відділі Історичне Товариство Нестора Літописця. УАН підпорядкували також Всенародну Бібліотеку в Києві (заснована 1918 року під назвою Національна Бібліотека Української Держави, тепер - Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського); 1922 року ВУАН було передали друкарню Києво-Печерської Лаври. Відносини ВУАН з керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу "залізною завісою".

Після історика Ореста Левицького президентом став ботанік Володимир Липський (1922-1928). З переходом до НЕПу бюджет ВУАН у твердій валюті було обмежено і число співробітників значно скоротили: на 1922 р. - до 149 осіб, 1923 р. - до 118. Але ВУАН мала значне число нештатних співробітників, які працювали здебільшого безкоштовно (1921 - понад 1 000). Протягом 1919-30 років було обрано 103 академіки ВУАН. У 1924-25 роках Академія вперше провела вибори іноземних членів, але їх не затвердив нарком освіти.

У 1920 роках у ВУАН існували три відділи - історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 організовано Археологічний інститут. У фізико-математичному працювала найбільша кількість академічних кафедр - 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. У соціально-економічному відділі особливо плідно працювала перша у світі науково-дослідна установа з проблем демографії - Демографічний інститут під керівництвом М. Птухи. У 1920 почали виходити "Записки відділів Академії".

Основні досягнення

НАН України стала одним з визначних наукових центрів, збагативши вітчизняну і світову науку цінними відкриттями й винаходами. Так, вчені-фізики здійснили ряд важливих досліджень в галузі теоретичної фізики, зокрема ядерної фізики, в галузі вивчення напівпровідників (германійові діоди і тріоди). Широко відомі праці О.І. Лейпунського в галузі фізики ядра. Праці М.М. Крилова і М.М. Боголюбова та їхніх учнів є видатним вкладом в галузі дослідження наближених методів математичного аналізу і теорії динамічних систем. Українські математики створили новий відділ математичної фізики - нелінійну механіку. Значним вкладом в науку є праці Г.Ф. Проскури з аерогідродинаміки та дослідження М.О. Лаврентьєва з геометричної теорії функцій комплексної змінної та її застосування до гідродинаміки й аеродинаміки. В Інституті електротехніки академії вперше в СРСР була створена мала електронна обчислювальна машина, яка стала прототипом великої обчислювальної машини, створеної в АН СРСР. В обчислювальному центрі академії створено спеціалізовану машину "Київ" і ряд інших обчислювальних машин.

Вчені АН УРСР мають досягнення в галузі генерування надвисоких частот сантиметрового і міліметрового діапазонів радіохвиль, що знайшли широке застосування в новітній техніці. Здійснено важливі дослідження по вивченню поширення радіохвиль ультракороткохвильового діапазону в топосфері. В Інституті фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського вперше в СРСР здійснені дослідження із застосування важкого ізотопу азоту для вивчення механізму хімічних процесів. 1934 в цьому інституті вперше в СРСР було одержано важку воду, що стало початком розвитку науки про стабільні ізотопи в Радянському Союзі. Видатні відкриття належать вченим АН УРСР в галузі органічної хімії, зокрема органічного синтезу (ненасичених спиртів, ціанінових барвників тощо). В Інституті органічної хімії АН УРСР синтезовано високоефективний антибіотик саназин, який широко використовується медициною СРСР для лікування туберкульозу очей, кісткового туберкульозу та ін. захворювань.

У післявоєнні роки вчені АН УРСР добилися значних успіхів у винайденні легуючих кольорових і рідких елементів. Створено ефективні й економічні технологічні схеми одержання з руд титану, цирконію та інших рідкісних металів. На основі розроблених АН УРСР даних на території республіки було виявлено нові родовища корисних копалин (вугілля, залізних руд, рідкісних металів, нафти тощо). Українські геологи внесли значний вклад у справу розширення меж видобутку корисних копалин Донецького басейну.

Зусиллями вчених АН УРСР розв'язано ряд важливих проблем автоматизації виробничих процесів, розроблено методи розрахунку машин на міцність, створено нові досконалі машини і механізми. Загальнонародне визнання здобула наукова діяльність Є. О. Патона, який зробив великий вклад у рад. мостобудування та автоматичне електрозварювання. В Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона АН УРСР розроблено теорію зварювання та апаратуру для автоматичного і напівавтоматичного зварювання під флюсом для потреб машинобудування, суднобудування, апаратобудування і багатьох ін. галузей промисловості. Розроблені колективом інституту і удостоєні в 1958 Ленінської премії метод і апаратура електрошлакового зварювання металу великої товщини широко впроваджені на багатьох заводах важкого машинобудування. Дослідження проблем порошкової металургії дозволило створити ряд металокерамічних виробів, які знайшли застосування в радіотехнічній промисловості і будівництві енергетичних систем. Інститут чорної металургії АН УРСР успішно досліджує питання інтенсифікації металург. процесів, розробляє нові й удосконалює існуючі процеси, а Інститут гірничої справи у творчій співдружності з працівниками виробництва створив гірничий комбайн для розробки слабких порід марганцьоворудних і буровугільних родовищ, а також оригінальний прилад - метангазоаналізатор безперервної дії Успішно впроваджуються в практику гідробудівництва розроблені науковими працівниками Інституту гідрології і гідротехніки нові методи будівництва гребель з кам'яного накиду.

Видатний мікробіолог і епідеміолог Д.К. Заболотний, засновник Міжнародного товариства мікробіологів, здійснив класичні дослідження в галузі профілактики і лікування ряду гостроінфекційних захворювань. Він вперше розробив ефективні методи протичумної вакцинації. Дослідження акад. О.О. Богомольця в галузі переливання крові, фізіологічної системи сполучних тканин, його антиретикулярна цитотоксична сиворотка широко використовуються в лікувальній практиці. Збагатили світову науку дослідження і багатьох інших працівників академії. Широко відомі фітогормональна теорія тропізмів та інші наслідки досліджень М Г. Холодного; праці О.В. Палладіна з біохімії головного мозку, м'язової діяльності та вітаміну К 3 і вікасолу; до слідження В.М. Любименка з фізіології хлорофілу і фотосинтезу; праці А.О. Сапєгіна з генетики; М.Д. Стражеска з патології кровообігу; праці В.П. Філатова по пересаджуванню трупної рогівки, що зробили переворот у боротьбі з сліпотою. Розроблене В.П. Філатовим вчення про біогенні стимулятори сприяло новому піднесенню багатьох галузей біологічної і медичної науки в усьому світі. Інститут ботаніки АН УРСР видав капітальну працю "Флора УРСР", подібне видання "Фауна України" здійснює Інститут зоології АН УРСР.

Великими тиражами видано в Україні монографічні наукові праці з питань історії українського народу, розвитку народ. господарства УРСР та ін. питань економіки, з проблем українського літературознавства, фольклору та мистецтвознавства. Вчені Академії наук УРСР розв'язали ряд практичних і теоретичних наукових питань в галузі історії, зокрема створено двотомний курс історії Української РСР. В Інституті літератури АН УРСР створено курс історії української літератури, видано твори класиків української літератури (Т. Шевченка, І. Франка, П. Мирного, Лесі Українки, П. Грабовського та ін.). Вчені Інституту мовознавства видали монографії про походження української мови, курс сучасної української літературної мови та її історії, ряд словників та ін.

2.3 Радянський план монументальної пропаганди і початок його виконання

Монументальна пропаганда (також ленінський план "монументальної пропаганди") - висунута В.І. Леніним стратегія розвитку монументального мистецтва та його мобілізація в якості найважливішого агітаційного засобу революції і комуністичної ідеології. План монументальної пропаганди в широкому масштабі забезпечив скульпторів державними замовленнями на міські пам'ятники і тим самим з'явився прямим стимулом для самобутнього розвитку радянської скульптурної школи.

Ідея монументальної пропаганди Леніна сходить до утопічного твору італійського філософа Томмазо Кампанелли (1568-1639) "Місто Сонця", в якому філософ викладає свої думки про устрій ідеального соціалістичної держави. У бесіді з Луначарським Ленін згадував те місце у творі, де Кампанелла згадує прикрашання стін міста фресками:... Які служать для молоді наочним уроком з природознавства, історії, збуджують громадянське почуття - словом, беруть участь у справі освіти, виховання нових поколінь. Мені здається, - продовжував Ленін, - що це далеко не наївно і з відомими змінами могло б бути нами засвоєно і здійснено тепер же. ... Я назвав би те, про що я міркую, монументальною пропагандою.

Основу плану склали два проекти:

· прикрашення будівель і "тобто місць, де звичайно бувають афіші", великими революційними написами;

· постановка пам'ятників великим революціонерам, в "надзвичайно широкому масштабі, - пам'яток тимчасових, з гіпсу..."

Пам'ятники повинні бути поставлені на бульварах, скверах тощо в усіх районах м. Москви з висіченими, виписками або висловами на постаментах або антуражах, щоб пам'ятники ці з'явилися як би вуличними кафедрами, з яких у маси людей летіли б свіжі слова, будируючи розум і свідомість мас.

Початок здійснення плану монументальної пропаганди було покладено декретом РНК РРФСР "Про зняття пам'ятників, споруджених на честь царів і їх слуг, і вироблення проектів пам'ятників Російської Соціалістичної Революції" (затверджений 14 квітня 1918).

На відзначення великого перевороту, що змінив Росію, Рада Народних Комісарів постановляє:

Пам'ятники, споруджені на честь царів і їх слуг, що не представляють інтересу підлягають зняттю з площ і вулиць та частково перенесенню в склади, частково використанню утилітарного характеру.

Особливої комісії з Народних Комісарів Просвітництва і Майна Республіки і Завідувача Відділом образотворчих мистецтв при Народному комісаріаті освіти доручається, за угодою з художньої колегією Москви і Петрограда, визначити, які пам'ятники підлягають зняттю.

Тій ж комісії доручається мобілізувати художні сили та організувати широкий конкурс з вироблення проектів пам'ятників, що потребують ознаменувати великі дні Російської Соціалістичної Революції.

Рада Народних Комісарів висловлює бажання, щоб у день 1- го Травня були вже зняті деякі найбільш потворні ідоли і виставлені перші моделі нових пам'ятників на суд мас...

Відділом образотворчих мистецтв Наркомосу був підготовлений список осіб, яким передбачалося поставити пам'ятники. У список були включені не тільки імена революціонерів і великих громадських діячів, а й великих діячів російської та зарубіжної культури (поетів, філософів, вчених, художників, композиторів, акторів) - всього 69 імен.

Крім пам'ятників окремим особам план монументальної пропаганди передбачав також установку монументальних алегоричних композицій. Чіткої межі завершення робіт над проектами монументальної пропаганди не існує. Як зазначається у Великій Радянській енциклопедії, "у широкому сенсі вся історія радянського монументального мистецтва уявляє собою продовження ленінського плану монументальної пропаганди".

Для здійснення "плану" були залучені відомі скульптори Москви, Петрограда та інших міст. Тим самим був наданий потужний стимул до розвитку скульптури. Важливо відзначити, що державне замовлення на монументальну скульптуру зіграв важливу роль у визначенні магістрального напряму радянської скульптури: переважання міських монументів, суспільна значущість як керівний критерій при виборі тематики, патріотизм, емоційна стриманість, героїчний зміст, узагальненість і ідеалізація образів, часом зайвий пафос, грандіозність масштабів і задумів.

Про оптимістичний настрій серед скульпторів у зв'язку з планом "монументальної пропаганди" свідчать спогади найстарішого російського скульптора Л. Шервуда: "...Я був не тільки втішений, але і здивований тим, що, незважаючи на величезні матеріальні позбавлення, які ми тоді відчували, молодій радянській державі знадобилася скульптура, потреба в якій завжди пов'язувалася з надлишком коштів індивідуального замовника або громадської організації. Тепер, звичайно, для нас зрозуміло, що ленінський план "монументальної пропаганди" був органічно пов'язаний з великою справою культурної революції, з колосальною перебудовою людської свідомості, яку зробили можливою великі дні Жовтня".

В умовах економічної кризи 1920- х років для повноцінної реалізації "плану" не вистачало фінансових коштів. Доводилося йти на компроміси і хитрощі: використовувати недовговічні матеріали (гіпс, бетон, дерево). Тому перші пам'ятники створювалися як тимчасові і передбачалося кращі з них згодом перевести в "вічні" матеріали. Для того, щоб надати бетонної скульптурі благородний вигляд, скульптор Н.А. Андрєєв додавав мармурову крихту як заповнювач для бетонної суміші. Бетон з мармуровою крихтою зовні був дуже схожим на камінь, так що мало хто міг їх відрізнити, але як скульптурний матеріал він все ж залишався важким для обробки і дуже не міцним. Фінансові труднощі не зупиняли процес вироблення і встановлення міських монументів. Ленін особисто займався питаннями фінансування проектів, так як "монументальна пропаганда", як зазначив Шервуд, була одним з найважливіших заходів у справі культурної революції. З поліпшенням господарського становища Радянської республіки у 1922 році з'являються пам'ятники з міцних матеріалів, що збереглися до теперішнього часу. Перші пореволюційні бронзові пам'ятники в Москві датуються 1924 роком.

Широко поширена думка про те, що в проектах, виконаних за планом "монументальної пропаганди" "не було досягнуто яких-небудь видатних художніх результатів". Подібний погляд суб'єктивний: більшість робіт було виконано талановитими і висококваліфікованими скульпторами, серед яких були і видатні, в майбутньому всесвітньо відомі майстри: Меркуров, Коньонков, Віра Мухіна, Карл Залі чиї роботи (включаючи проекти для плану "монументальної пропаганди") високо цінуються російськими мистецтвознавцями.

Також необхідно пам'ятати про обмежують властивості таких важких для обробки матеріалів як бетон, які скульптори вельми успішно долали. І якщо естетична оцінка пам'ятників, споруджених за планом "монументальної пропаганди" може бути дискусійною, то колосальне історичне значення плану "монументальної пропаганди" для розвитку радянської скульптурної школи безперечно. Про визначну роль монументальної пропаганди для радянської скульптури писала Віра Мухіна:

Робота за планом монументальної пропаганди була тим зерном, з якого проросла вся радянська скульптура. Перед мистецтвом розкрилися небачені перспективи, воно збагатилося новими цілями. Завдання, поставлене Леніним, була важлива і необхідна не тільки для народних мас, а й для нас, художників.. ".

Для розвитку скульптури важлива була також активна діяльність друкованих органів з популяризації скульптурних пам'ятників і монументів, особливо в перший час монументальної пропаганди. Відкриття будь-якого пам'ятника завжди супроводжувалося низкою заходів з підготовки громадян до сприйняття нового пам'ятника: публікувалися статті під рубриками "Кому пролетаріат ставить пам'ятники", "Тіні забутих предків" та ін.

До першої річниці Жовтневої революції 7 листопада 1918 на вулицях і площах Москви було відкрито 12 монументів. Найбільш значущим серед них був обеліск, присвячений першій радянській конституції, через півроку доповнений статуєю свободи.

На думку деяких дослідників монумент Радянської Конституції - одне "з кращих творів ленінського плану монументальної пропаганди". Однак цегляний обеліск з бетонною статуєю швидко занепав, простоявши всього лише близько 20 років; у 1941 році його знесли.

За час з 1918 по 1921 Москва отримала більше 25 пам'ятників, Петроград - понад 15.

В даний час монументальна пропаганда асоціюється насамперед з скульптурними пам'ятниками, проте перспектива розвитку монументальної пропаганди обмежувалося засобами образотворчого мистецтва, маючи на увазі широкий синтез всіх мистецтв, включаючи літературу, театр і музику (наприклад, в організації масових видовищ).

Термінологічний словник:

Авангард - найсвідоміша, найпередовіша частина певної суспільної групи, що веде за собою інші суспільні групи.

Альманах - неперіодична літературна збірка творів різних авторів

Графіка - вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є малюнок, виконаний на папері, тканині тощо олівцем, пером, пензлем, вуглиною або відбитий на папері зі спеціально підготовленої форми.

Гравюра - у графічному мистецтві окремий вид творчості. Гравюрою називають відбиток на папері з дошки, на якій був вирізаний (награвірований) малюнок. Гравюра є оригінальна і репродукційна. Оригінальною є гравюра, виконана в цілому художником від початку й до кінця, включаючи обробку дошки. Репродукційна гравюра (зґявилася в Європі наприкінці XV ст.) відтворює оригінали живопису тощо. Поділяється на станкову, розраховану на самостійне існування, та книжково-журнальну як ілюстраційну. Існує багато різновидів гравюрної техніки: різцева гравюра, офорт, суха голка, меццо-тинто, мґякий лак, акватинта, манера олівця, резерваж, лавіс, ксилографія, ліногравюра, гравюра на камені й різних пластинках. Основні матеріали для гравюри на металі - сталь, мідь, цинк, для гравюри на дереві - самшит, пальма, граб, груша.

Експресіонізм - напрям у європейській літературі та мистецтві перших десятиліть XX ст. Головним в експресіонізмі проголошувалося вираження субґєктивних уявлень митця, що зумовило потяг до ірраціональності, загостреної емоційності та гротеску.

Класицизм - один з основних напрямів у європейській літературі й мистецтві XVII - XVIII ст., зразком для якого було класичне давньогрецьке й давньоримське мистецтво.

Меценат - переносно - багатий покровитель наук і мистецтв.

Модерн - архітектурний стиль початку ХХ ст., що використовував залізні конструкції та оздоблювальні матеріали.

"Просвіти" - самодіяльні національно - культурні, економічні та освітні українські товариства.

Реалізм - художній метод в літературі і мистецтві, що відображає реалістичну картину подій, явищ і т. ін.

3. Українська культура початку 40-х до часів встановлення незалежності

3.1 Розвиток української культури на початку Другої світової війни

У 1921 р. громадянська війна в Україні закінчилась. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР. Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття - Чехословаччиною.

До 1923 р. радянський український уряд проводив русифікаційний курс і згідно з ним вороже ставився до української національної культури. З 1923 р. на радянській частині України почала проводитися ленінська політика "коренізації", що згодом дістала назву українізації. Вона була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних народів. Відомо, що під час громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали близько 1 %. Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20- х рр. 80% населення республіки складали українці, 20% - представники інших національностей. Тому політика коренізацї здійснювалася у двох напрямах: українізація й створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

Уже стало нормою характеризувати 20- ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917 - 1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім - освіту, науку, літературу, мистецтво.

У процесі українізації, зокрема у боротьбі з русифікаторською політикою Москви, поважну роль зіграв комісар народної освіти України О. Шумський. Він спрямовував державну політику Української РСР на шлях незалежності від Москви української національної культури. "У партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством ставиться до комуніста-українця", - заявив він на засіданні ЦК партії у травні 1926 р. Шумський створив у партії широкий рух, що згодом отримав політичну назву "шумскізму", проти якого рішуче виступила Москва.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалась 20% знижка для обов'язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських "університетів" для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишалося 35% дітей шкільного віку. В цей же час серед учителів лише близько 23% мали вищу або середню спеціальну освіту. Тому проблема вчителів розв'язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання. При вступі до вищих навчальних закладів ураховувалося соціальне походження. Для вихідців із робітників не вимагалося ані свідоцтва про закінчення середньої школи, ані вступних іспитів. Для "поліпшення" соціального стану студентів при вузах створювались робітничі факультети. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.