У неділю за тиждень до Великодня вшановується свято Вхід Господній в Єрусалим. Коли Ісус Христос їхав в місто на ослі, то жителі міста, які зустрічали його, встеляли перед ним дорогу пальмовим гіллям. Вербною ця неділя називається так, тому що святили вербу в цей час, у багатьох народів вважалося, що верба, яка росте в сирих місцях, біля води, має магічну силу й здатність забезпечити поля й сади вологою.

Господарі, повертаючись із церкви із посвяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілочок або у полі, “щоб росла Богові на славу, а людям на вжиток”, а решту несли до хати і ставили на покуті. Якщо увійшовши до хати, заставали когось, хто проспав заутренню, то били такого посвяченою вербою, примовляючи:

Не я б'ю - верба б'є,

За тиждень Великдень,

Недалечко червоне яєчок!

Молоді хлопці й дівчата граючись лупцювали одне одного вербою ще й біля церкви, а потім по дорозі додому, а б'ючись примовляли:

Будь великий як верба

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!

Верба має велике значення в народній медицині. Посвяченій вербі приписується магічна сила.

Останній тиждень Великого посту називається чистим. На цьому тижні віруючі люди дотримуються так само суворо, як і на першому тижні. Найважливішим днем цього тижня є четвер, який називається чистим, святим, великим, страсним або живним. Чистий четвер - день весняного очищення. Вважалося, що з цього часу й до кінця Великодня велику очисну силу має вода. В Україні побутує повір'я, що в “чистий” четвер, до світанку ворон носить із гнізда своїх дітей купатися в річці. Той хто скупається раніше за пташенят ворона, той буде здоровий протягом цілого року. В “чистий” четвер стригли дітей -“щоб волосся не лізло та щоб голова не боліла”. У Страсну п'ятницю не готували обіду, вдовольняючись хлібом, капустою, огірками. Ні шити, ні прясти в цей день не можна.

У давнину в селах у Страсну п'ятницю виконували лише дві роботи: пекли паску та садили розсаду капусти. У Великодню суботу готують крашанки або, як кажуть в народі, “галунять яйця”. Згідно з народними віруваннями, крашанки потрібно готувати в суботу тому, що яйця пофарбовані у п'ятницю, швидко псуються, а бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят. Звичай виготовляти писанки, крашанки виник на території України дуже давно. Яйце як символ життя і розфарбоване на червоно, жовто - символ оновленого життя. Яйце в очах стародавніх слов'ян із його властивістю перетворюватися у птаха було наповнене таємничим змістом. Таємничу силу, яка містилася в яйці, стали наділяти здібностями переходити на все, що чого воно торкається. Топтати ногами решти пофарбованого яйця - вважається великих гріхом. Згідно з повір'ям того, хто буде товкти ногами свячене яйце, Бог, покарає хворобою. Вживають свячені яйця і від різних хвороб.

У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою спаситель воскреснувши посади в у підземелля під скелею, де він був похований, головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки, ланцюги: всіх по 12. старається, гризе нечистий, знаючи, що як вправиться до Великодня, - настане кінець світу. Ось лишився останній ланцюг, ще мить - впаде й він, і тут… задзвонили в церкві дзвони, заспівали люди “Христос воскрес!”, і поновилися всі перепони, починає він роботу спочатку. А як настане такий час на землі, що люди перестануть співати й вітати одне одного словами “Христос воскрес!”, - впаде останній ланцюг, вирветься сатана на волю, й буде кінець світу”. Так визначив для себе наш народ важливість Великодня - свого найбільшого свята.

Великдень в Україні - це ще й свято весняного воскресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєднання двох вір, двох світів - язичництва й християнства - до сьогодні збереглось у віруваннях та великодній обрядовості українців. Вважається великим гріхом, не вітатися в цей день навіть з ворогом. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, попаде зразу ж у рай. Дитина, яка народилася в цей день, буде нещаслива. На Великдень кожен селянин намагався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо згідно з народними віруваннями це приносило щастя й… родила гречка. Коли на Великдень випадали теплі та сонячні дні дівчата ходили навколо села (а вслід за ними маленькі діти) й співали веснянки. Зібравшись біля церкви виводили “кривого танця”:

Ми кривого танцю йдемо,

Кінця йому не знайдемо.

Ані кінця, ані ладу,

не пізнати котра ззаду.

Великоднього понеділка хрещеники ходили в гості до хресних батьків, онуки - до бабусь, несучи їм гостинця - пироги чи крашанки. Такий самий гостинець їм давали із собою. Цього дня хлопці - гуцули водили своїх дівчат до річки й обливали їх водою - на красу й здоров'я, отримуючи за це писанку. Цей понеділок здобув назву “поливаний”.

Третього дня Великодніх свят селяни збиралися у корчмі на музики - “проводити свята”. Отже, три дні великодня були щасливим часом гостювань, молодіжних розваг і забав. Старші люди шукали в ці дні квітів рясту, а знайшовши, топтали їх: “Щоб і на той рік діждать рясту топтать”. Однією із найрозповсюдженіших розваг молоді в Україні була колись так звана “вулиця” - своєрідні вечорниці дівчат і хлопців під відкритим небом. Починалася “вулиця” від Великодня й тривала все літо. Звичайно, “вулиця” проходила весело й жваво: з музикою, танцями. а найбільше було пісень. Крім пісень, танців під час “вулиці”, проводилися ще й інші веселі забави, що їх так багато знала наша молодь.

“Вулиця” в українському селі - це своєрідна форма традиційної розваги молоді. Там плекалася пошана до народної пісні, народних традицій; розвивалися кращі товариські відносини і зароджувалося справжнє чисте людське кохання.

На 50-й день після великодня, свята воскресіння Христового - весь християнський світ відзначає Трійню - одне з провідних свят церковного календаря. Це свято рослинності, засноване на вірі в магічну силу зела та квітів, дуже любила молодь. Його відзначали з піснями, танцями, розвагами. В Україні перед святом прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували хату - над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки на посівах жита. Зелені святки - свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов'янина - язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров'я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Із зеленими святками в українців пов'язано багато повір'їв про русалок. Вважалося, що впродовж тижня після Трійці (він називається русальним) по землі ходять русалки. Згідно з народною уявою, русалки - це дівчата або молоді жінки, які під час купання втопилися. Місяць і зорі викликають русалок із води. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте волосся, зелене як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки - вінок із осоки, і тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, то. як зачарований, підійде близько до них, а русалки тоді заманять пришельця до себе, візьмуть у своє коло, і будуть гратися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. Ось деякі із пісень русалчиного репертуару:

Ой, біжить, біжить мила дівчина,

А за нею да русалочка,

Ти послухай мене, красна панночко,

Загадаю тобі три загадочки…

По закінченні тижня після Трійці русалок урочисто виряджали з села. “Ідіте, русалочки, ідіте, та нашого житечка не ломіне”, - співали дівчата, проводжаючи вбрану русалкою дівчину (у вінку і самій сорочці), за межі села. В Україні вірили, що кожний, хто помер чи втопився на зелені святки стає русалкою.

Одним з найбільших свят літа є день Івана Купала. За православним календарем 7 липня відзначається Різдво Іоанна Предтечі. Липень розпочинає середину літа й другу половину року. Цей час одвіку був гарячою, страдою порою, коли хлібороб, заклопотаний долею врожаю, пильнував кожну погожу днину, зважав на всіх прикмети, пов'язані з погодою. Чи не тому літом немає великих “річних” свят?

У народній українській традиції день народження Іоанна (Івана Купала, Іван-травник) - це свято літнього сонцестояння. В Україні цей день - це поетичне язичницьке свято торжества сонячного світла й тепла.

Святкування починається ввечері напередодні Івана Купала. Дівчата виготовляють опудала головних персонажів свята - Купала і Марени. Опудало Купала виготовляють із соломи, прикрашають його стрічками і намистом. Взявшись за руки, дівчата ходять навколо Купала й Марени й співають пісень. Молодь перестрибувала через купальський вогонь парами. Якщо при перестрибуванні пара не розійдеться, то це знак, що вона вступить у шлюб. Настрибавшись через вогонь, дівчата несуть Марену (зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобою і голодом) до водоймищ, де її потрібно втопити. Після втоплення Купала й Марени дівчата такають від хлопців, щоб ворожити. Вони запалюють свічки і прилаштовують їх до своїх вінків, пускають на воду. Поки вінки пливуть, дівчата ідуть понад річкою й співають:

В гаю зелененькім соловейко щебече,

Соловейко щебече;

Там дівчина мила віночок пустила

З барвіночку, з барвіночку.

Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,

За миленьким, за миленьким…

Згідно з народним повір'ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, - то ще дівуватиме, а як потоне - заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж піде. Численні легенди пов'язані з цвітом папороті, який можна побачити тільки в ніч на Івана Купала. Хто має цей цвіт, може побачити, як дерева переходять із місця на місце й розуміти їх тиху мову; може розуміти, крім цього, й мову всякого створіння й бачити, де заховані скарби і здобувати їх. За народним віруванням лікарські рослини тільки тоді мають справжню цілющу здатність, коли будуть зібрані в ніч під Івана Купала або вранці з “іванівською” росою.

12 липня - свято першоверховних апостолів Петра і Павла. І хоч дні пам'яті обох святих відзначаються в один день, у народній традиції безумовно більшого авторитету зажив святий Петро. В Україні з Петровим днем пов'язувалося багато повір'їв та звичаїв. На Петра вперше після посту дозволялося готувати молочні страви. Господині варили вареники з сиром, пекли мандрики - сирні бабки. З цього часу переставала кувати зозуля, “мандрикою вдавилась” пояснювали бабусі дітям, бо ж вона, згідно з легендою, вкрала у св. Петра одну мандрику. Святий Петро вважався покровителем пастухів.

Після Петра розпочиналися жнива. В українській петрівчаній пісні співалося:

Минулася петрівка,

Почались жнива.

Наробилася у полі,

Що тільки жива.

В минулому, коли дозрівали жито, пшениця та ячмінь, господині брали із собою хліб - сіль і громичну свічку та йшли в поле зажинати ниву. Вони жали перший сніп чи на покутті, чи у стодолі, де він стояв аж до кінця молотьби. Пізніше цей сніп обмолочували окремо й зерно з нього святили у церкві, а перед посівом змішували його із насінням. А за тиждень після “Петра” в Україні починали жнива. Чоловіки виходили на ниву з косами, а дівчата й молодиці із серпами. Коли уже дожинали ниву, женці залишали трохи недожатих стебел із колосками “Спасові на бороду”. Те недожате колосся зв'язували в пучок червоною ниткою або виплітали колосяну китицю, ніби бороду, й пригинали колосся до землі - це і є “Спасова борода”. Коли всіх хліба вижаті й женці складають снопи в копи, то вони співають:

Ой, задзвеніли стодоли, стодоли,

Ще не повні сторони, сторони…

Збираючи врожай не тільки поля, а й городу, чи саду, за давнім народним звичаєм потрібно щось залишити “на пні”, в землі, чи на дереві. Існує повір'я, що коли зібрати геть усе до чиста, то наступного року не вродить.

Жнива скінчилися. В той день, як скінчили жнива, дожали останню ниву, женці ходили по полю, збирали колоски, плели один спільний вінок із того колосся й співали:

Кінець нивочці, кінець,

будемо плести вінець…

Підходячи до господарських воріт, женці співають:

Одімкни, пане, нові ворота,

Несем віночок з щирого золота;

Ой, вийди, пане, хоч на ганочок,

Ой, викуп, викуп злотий віночок.

Господар, виходячи на ганок, зустрічає женців із хлібом - сіллю, а потім запрошує до хати й частує обідом із горілкою. Вінок і сніп даються господареві в руки зі словами: “Дай Боже, щоб і на той рік уродився хліб!”.

На серпень випадає одне велике християнське свято, що належить до так званих богородичних свят - Успіння Пресвятої Богородиці Пріснодіви Марії. Протягом осіннього періоду є три “Пречисті”, про які в народі говорять так; “Перша Пречиста жито засіває, друга - поливає, а третя снігом покриває”. Після цього свята батьки, що мають дорослих дітей, готуються до весільного сезону. 21 вересня вшановується свято Різдво Пресвятої Богородиці. В цей день Богородицю дякували як подательку всякого благополуччя й покровительку сім'ї й особливо материнства. За народним календарем у жовтні закінчувалася осінь і тому він був перехідним від осені до зими. Початком зими в українському селі вважалося свято Покрови (14 жовтня) - Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії.

За станом погоди в цей день намагались передбачити характер наступної зими: “Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна, і з хуртовинами, якщо з півдня, - то тепла”. Вважають, що культ Покрови - покровительки й заступниці - сформувався на основі давніх культів слов'ян - язичників на честь жіночого божества продовження роду, плодючості (Лади, Живи). Жовтень був порою весіль. Пісню, яку співали дівчата на Покрову є тією давньою й вічною жіночою молитвою:

Покровонько, Покровонько!

Покрий мені голівоньку:

Щоб я жінкою була,

Щоб я весело жила

З чоловіком молоденьким,

З дитяточком веселеньким.

У листопаді земля сповна віддавши людям усе, що вродило, спочиває до нового врожаю, укрившись листом чи снігом. На цей час у господарстві меншає робіт, комори повняться хлібом і гримлять по селах весілля. А щоб завжди була щедро осінь і багато земля, хлібороб, за звичаєм споконвічним, складав подяку родичам - заступникам - Дідам, усім предкам, що й із того світу опікуються живими. Саме з цієї давньої традиції вшанування померлих перед зміною пори року, закінченням чи початком важливого трудового процесу постали Християнські поминальні звичаї. Звичай осіннього поминання померлих календарно поєднаний до дня пам'яті великомученика Дмитра (8 листопада) і відзначається в суботу напередодні. В цей день служаться вселенські, тобто всезагальні панахиди - спеціальні служби, які присвячені пам'яті покійних. Від Дмитра вже не засилали сватів, бо скоро починався Пилипівський піст, і весіль не гуляли. Святий Дмитро вже приносить зиму. В народній колядці співається:

У святого Дмитра труба із срібла…

А як затрубив ще й святий Дмитро,

Та й покрив зимков усі гори біло…

Як бачимо, в основі цих і нині сущих звичаїв лежать давні уявлення наших предків про єдність світобудови і безперервність життя.

3. Невичерпна скарбниця виховних засобів усної народної творчості

1. Мова.

Мова - то не тільки засіб спілкування, а голос Землі і Космосу, ритм колиски з якої починається шлях людини у світ, це пам'ять і поклик предків, закодований у слові, пісня матері для немовляти і батьківська настанова для сина, це і пісня закоханих, і плач осиротілих, щебет солов'я і каркання ворони. Це і критерій справжності людини, і її голос у Всесвіті. Тарас Шевченко мав досить підстав твердити, що мова - від Бога. А згадаймо десять найголовніших заповідей свідомого громадянина, визначені лицарем українства Іваном Огієнком: “Мова - то серце народу: гине мова - гине і народ. Хто цурається своєї рідної мови, то саме у серце ранить свій народ… Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією… Стан розвою літературної мови - то ступінь культури розвою народу.”

Тож говорити про мову - це розмірковувати про універсальну єдність минулого, сучасного і майбутнього, здійснену завдяки мові.

Людина не може ні пізнати себе, ні сформуватися, ні реалізуватися без мови. Як і без батьківщини. Це добре розумів Т.Шевченко: без мови, наголошував він, “погибнеш, згинеш Україно, не стане знаку на землі”. Отож без української мови не залишиться на землі нашого з вами знаку.

Пригадаймо Шевченкові слова: “… що ми? Чиї сини? Яких батьків?”. Невже ми народ, який не пам'ятає себе? Чому ми часом сміялися з тих народів, що вивчають походження свого роду вглиб тисячі років? Бо самі не знали навіть своїх діда й бабу. А не знаючи минулого, не можна усвідомити себе, зрозуміти перспективи майбутнього.

У Шевченка був і інший аспект національного: “Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? На що живем? Чого бажаєм?” Людина, яка не знає історії, її уроків, не може зробити свідомий життєвий вибір.

Мова - це універсальний чинник пам'яті: матері-батька, природи, історії, життя державного і суспільного. І разом з тим - осмислення того, що є. Ось чому мова несе в собі все що дають історія, природа, рід, нація.

Усе з часом минає. Зникають могутні фортеці і будівлі, та людина спроможна створити нові матеріальні цінності. Але не мову. Ось як казав видатний український педагог. Костянтин Ушинський: “Навіть нову батьківщину може створити народ, але мови - ніколи: вимерла мова в устах народу, вимер і народ”.

Наукою доведено: майбутня людина формується в основному до семи років. Саме тоді закладаються і основи духовності. Якщо в цей час дитина не чула рідної мови, то потім хоч і зможе її вивчити, але ніколи не вбере в свою душу, не наснажиться нею.

Ще в “Літописі руському”, написаному в ХІІ ст., мова прирівнюється до морських глибин а в функціональній ролі і до засобів спілкування, і до чинників моралі, етики мудрості, блага, доброчестя. А ще прирівнювалася до коня і зброї воїна, од божественного дорадника в житті. Князь Володимир Мономах навчив дітей: що знаєте, не забувайте чого не знаєте, вивчайте, особливо мову, адже мій батько, сидячи на престолі в Києві, опанував п'ять мов і за це мав шану сусідів.

Традиція київсько-руських князів знати і свою, і чужі мови перейшла і в козацьку добу, і в пізніші час: по шість мов зали гетьмани Богдан Хмельницький та ІванМазепа, десять - Пилип Орлик, багатьма мовами володіли Михайло Грушевський та Іван Огієнко, понад сто мов знав академік Агатангел Кримський.

Сьогодні питання стоїть так: або ми повернемося до своїх джерел, або виростемо бур'яном. І скаржитися уже не має на кого - Україна незалежна держава.

Повторимо слова Шевченка:

Ну що б здавалося слова…

Слова та голос - більш нічого.

А серце б'ється - ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди.

Мова в житті особистості - це не лише граматика і правопис, а комплекс, пов'язаний із культурою людини, її світоглядом. “Без літературної мови, - зазначав видатний український вчений - лінгвіст І.І.Огієнко, - цієї національної підвалини соборності народу, не можу бути повноцінної нації”.

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колискова!

Прийми мій радісний привіт, -

писав наш великий лірик Олександр Олесь, вітаючи відродження українського слова на початку ХХ ст. Ці поетичні рядки звучать особливо актуально в наші дні, коли Верховна Рада України прийняла Конституцію, де законодавчо стверджується державність української мови.

“Мова - не доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревниво ми всі плекатимемо її… - роздумує Олесь Гончар. - Віками народ витворював цю мову, витворив її, одну з найбагатших мов слов'янства, триста тисяч пісень склала Україна цією мовою, в тім числі явивши пісенні шедеври незрівнянної краси, дала світові геніальних поетів, зажило українське слово шани й визнання серед народів близьких і далеких”.

“Діамантом золотим” назвав її колись Володимир Самійленко, а наш сучасник Дмитро Білоус - “дивом калиновим”.

Купана - цілована хвилями Дніпровими,

Люблена - голублена сивими дібровами,

З колоска пахучого, з кореня цілющого,

Із усмішки і сльози, сонця і вітру і грози

Наша мова, -

зазначає Наталя Білоцерківець.

Ну щоб, здавалося слово…

Слова та голос - більше нічого.

А серце б'ється - ожива,

Як їх почує! -

писав Тарас Шевченко. І дійсно, рідне слово - це найдорожчий скарб людини, тому воно зворушує її душу. “Рідна мова дорога людині, як саме життя”, говориться в народному прислів'ї. Це “життя духовного основа”, як підкреслював Максим Рильський. Та найглибше цю думку розвинув Панас Мирний: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу - це його мова, ота жива схованка живого духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє “давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід почування.”

Великі людина нашої землі завжди підкреслювали велике значення рідної мови в житті людини. “Людина, байдужа до рідної мови - дикун, - підкреслює відомий російський письменник Костянтин Паустовський. - Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу”. Тому, за словами чеського педагога Яка Коменського, тільки школа рідного слова може дати людині справжню освіту. Хто не любить рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім'я людини”. Французький письменник Вольтер зазначав, що за шість років можна вивчити всі європейські мови, але треба вчити все життя рідну мову, бо то невичерпна глибочінь.

Українська мова, якою говорили ще наші пращури, дуже старовинна. У ті далекі часи наші предки розмовляли мовою, близькою до сучасної української. Краса цієї мови відбита у чисельних фольклорних скарбах українського народу, зокрема в обрядових піснях, які творилися в сиву давнину.

Українська мова надзвичайно багата словниковим складом, вона поетична, надзвичайно мелодійна, красива і співуча. Доречно тут нагадати результати всесвітнього конкурсу мов, який був проведений в Парижі 1928 року. На ньому визначалося, яка з мов наймилозвучніша. Зачитувалися тексти різними мовами світу. Звучали там і вірші Т.Шевченка. Слід підкреслити що членами журі була належним чином оцінена виразність і милозвучність українського слова. Серед чотирьох переможниць конкурсу українська мова посідала третє місце, поступаючись французькій та італійській і залишивши після себе перську мову.

Про багатство нашої мови, її розвинуту синіміку прекрасно написав поет Олександр Підсуха у вірші “Рідна мова”:

Ой яка чудова українська мова!

Де береться все це, звідкіля і як?…

Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,

Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак.

І така ж розкішна і гнучка, як мрія.

Можна “звідкіля” і “звідки”, можна і “звідкіль”.

Є в ній хурделиця, віхола, завія,

Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.

У нашій мові багато слів і словосполучень, які самі собою дуже поетичні, наприклад: Марічка, веселка, перлина, черемшина, серпанок, світлиця, смерічка.

Краса звукового ладу української мови зумовлюється тим, що вона має виразні чисті голосні й спрощує збіг приголосних.

В українській мові багато пестливих слів, на що звертав увагу російський письменник Лев Толстой. Він говорив: “Я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, пестливих слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько”. У зв'язку цим пригадаймо для прикладу, скільки ніжних, пестливих слів витворив наш народ на означення найдорожчого слова “мати”. Це і матінка, матіночка і матуся, мамуся, і матусенька, матусечка, і мамонька, мамочка, і мамуня, матуня тощо.

Відштовхуючись від багатющих народних джерел, нашу мову плідно збагачували українські письменники.

Я радий, що в тобі луна

Франків вогонь і дух Тарасів,

Що мужність чисту, як весна,

Знайшла ти в Лесиній окрасі…

Що від Довженка твій порив,

А від Сосюри мрійність юна;

Що розум Рильського бринить

В тобі, немов мотив світання;

Що до прийдешніх ти століть

Несеш всі наші поривання.

Павло Загребельний зрівнює нашу мову з величним і могутнім Дніпром - Славутою: “Дніпро - як мова. Мова наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна молода, як весняне листя… Мова вкраїнська, звідки прилетіла, як тут зросла, розцвіла й зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала в небо з його мільйоннокрилим птаством! Мово! Течеш вільно й вічно, як Ріка…”

Неповторна мова у нашого народу. Але цьому слову, такому багатому й мелодійному, як і його носієві, на всіх історичних шляхах розвитку доводилось нелегко.

Костянтин Ушинський писав: “Поки живе мова в устах народу, до того часу живий і народ… Відберіть у народу все - і він усе зможе повернути; але відберіть мову, і він ніколи вже не створить її.. вимерла мова в устах народу - вимер і народ…”

Сьогодні українська мова - державна. Проте проблем у її розвитку чимало І лише всією спільнотою ми можемо подолати, коли берегтимемо скарби, полишені предками коли примножуватимемо, збагачуватимемо її теперішній розвиток.

Отож любімо і шануймо рідну мову, наш найдорожчий скарб. І не забуваймо заповіту великого Кобзаря:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Рідна мова - це саме життя народу, вияв його національного буття, універсальна скарбниця духовних надбань і основний засіб передачі їх із покоління в покоління. К.Ушинський вважав, що рідна мова - “природний вихователь” “найбільший педагог”. Завдяки оволодінню скарбами рідної мови в ранньому віці формується “корінь духовності”.

2. Пісня

“Пісня - душа народу”. Яке це диво - українська народна пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса. Українська пісня - то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення. Любов до рідного краю, мови починається з маминої колисаночки. В ній - материнська ласка і любов, світ добра, краси і справедливості.

Минають віки, зміцнюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю полонити людські серця, допомагати в праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевний біль, множити сили в боротьбі. Пісня - душа людини, незмінна її супутниця. Споконвіку в Україні співали - у горі і радості, на сімейних і народних святах, в церкві і в школі. Пісня супроводжувала людину протягом усього її життя, допомагаючи у праці й прикрашаючи побут. Невипадково великий Гоголь писав: “Покажіть мені народ, у якого би більше було пісень”.

Український народ з давніх-давен мав своїх співців. Любов народу до співу природна. Людина тягнеться до музики, співу, як рослина до сонця. Дитина, ще не розуміючи жодного слова, вторить матері, яка співає їй колискової. Якщо в сім'ї традиційно поважають народну пісню, слово, танець, за дитину можна бути спокійним - чисті витоки її початкового естетичного виховання зроблять свою справу і на все життя прищеплять правильний смак, незважаючи на нові й нові нашарування тієї чи іншої інформації. Пісня - це мова народу, його історія, національне багатство і культура. “Невичерпною криницею чистої життєдайної мудрості народу, його духовної краси” називав Федір Погребенник пісню. І треба дбати, “щоб пісня завжди била ключем”.

Особливо магічну силу мають колискові пісні. Вони надзвичайно образні, мелодійні, лагідні, щирі, задушевні. Передаючи їх немовляті, як і своє молоко, ненька переливає в його душу мудрість народу, виколисує з нього майбутню людину.

Колискова пісня - благословенний світ високої поезії українського народу, це ті Лаври - Хранителі, що становлять духовний закон цілих епох. Дитина це перебуває в захисті материнського лона, а вже до неї лине з глосу матері монотонна пісня. Твориться людина, над нею молиться мати, тихо, інтимно, як перед Богом. Це той найтонший ритм основної мелодії духовного світу неньки, це найперші несвідомі чуття дитини до появи на світ Божий, Космічна вічна душа вливається у своє призначене зачаття, тобто, в момент оживлення цієї краплі в матері живуть дві душі. Душа дитини, що зійшла із вселенського простору, пам'ятає себе і поступово переходить у генетично закодовану родом. Це особлива пам'ять, полум'я якої гріє нашу душу, переливається в пісню. Колискова пісня монотонна - так, саме з монотонної мелодії голосу мати й дитя єднаються пуповиною свідомої правди життя.

Колисанка - це той етнічний мотив, що поступово входить у підсвідомість дитини і стає її здобутком на все життя. Думи й почуття матері, її роздуми про власну долю передаються крихітці - немовляті самою лише мелодією народжуваної колисаночки. Новонародженим пісень майже не співають, а співають спочатку колисанку без слів. Немовлятко присипляється від гойдання колиски та ритму мелодії, який мати варіює, аж доки не дістане бажаного складнішого за ритм - основу всякої мелодії і нема нічого складнішого за голос простої людини. Колихаючи маля своє, мамуся сягає таких тонких нюансів, що й не запишеш на нотному стані.

Реальні потреби життя дитини і родини визначають характер перших співаночок, які чує дитина, спершу колискові про саму дитину, ї сон, харчування:

Ой ну люлі-люлі, налетіли гулі,

Сіли на воротях в червоних чоботях,

Стали думать і гадать, чим дитятко годувать:

Чи кашкою з молочком,

Чи солодким яблучком,

Ой люлечки люлі, прилетіли гулі;

Пісеньки співають, дитя колихають, а-а, а-а.

Немовля з найраннішого дитинства живиться поезією мови мелодіями, виробленими мільйонами матерів. Одна матуся підмітила поетичний образ, а інша прикрасила, мов квітами, щебетанням пташок. Помічниками матері у розвитку уявлень дитини про світ стають вітер і дощ, трави і квіти, які допомагають їй виявляти материнську турботу.

Як засне дитятко, мати стиха промовляє і благословляє: слава родині, слава дитині, слава Богу святому, щоб спала дитина у тихому дому. А-а-а-а. Перші проблиски душевного почуття дитини починаються від перших уявлень про добро і зло. Головним персонажем пісеньок -повчань є кіт:

Ой ну люлі, коточок,

Вкрав у мами клубочок,

Та й поніс поза ліс,

Тарі до Йвасина приніс,

Стала мама котка бити,

Стала мама котка вчити,

Не вчись, коте, красти,

А вчись, коте, прясти, А-а-а-а!

Колискові пісні чарують своєю простотою, безпосередністю, ніжністю. Головне призначення колискової - приспати дитя. Магічною силою володіє поетична абстракція химерних образів Сну та Дрімоти. Вже понад 150 років ця пісня записується фольклористами в різних варіантах. Сон та Дрімота благодатно діють своєю присутністю на дитину, ділять між собою обов'язки:

А ти будеш колисати,

А я буду присипляти.

Ти лежиш у ніжках.

А я лежу в голівках.

А-а-а-а!

Поступово активну уяву дитини розвиває родина та соціально-побутова тематика. Пісні створені дорослими, завше спонукають дитину вислухати життєві потреби матері:

Ой спи, дитя, колишу тя,

А як заснеш, покину тя,

Покину тя над водою,

Накрию тя лободою.

Тебе лишу - будеш спати,

Сама піду в поле жати,

А-а-а-а!

Підростає дитиночка, а з нею і турбота неньки. З'являються все нові і нові образи у пісенному звертанні до неї. Мудресенькі дідусь та бабуся також виспівують колискових, в котрих часом жартома вводять своїх онучат у суворий світ побуту.

За рівнем художньої майстерності колискові стоять у світі високої поезії. Найперші мелодії Т.Г.Шевченка починалися від пісні матері:

Мене там мати повивала,

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину…

Слова материнської пісні - жива артерія життя, ужиткова спадщина, поетичність, щирість та безпосередність якої становить основу естетичних смаків дитини. Недарма український народ вживає найніжніші слова щодо виховання - кохати, викохувати діточок.

Пестливі форми мало не всієї лексики поетичних образів - побажань дозволяють припустити спільність колискової пісні із замовленнями.

Ой щоб сало, щастя мало,

Ой щоб росло, не боліло,

На серденько не кволіло.

Добрий розум в головоньку,

А рісточки у кісточки,

Здоров'ячко у сердечко,

А в роточок говорушки,

А в ніженьки ходусеньки,

А в рученька ладусеньки.

Моральні ідеали народу вчать матір шанувати та на старості віку догодувати. “Щоб росло на потіху, добрим людям на послугу.”

3. Прислів'я, приказки, загадки

Умовою виховання дитини є передача їй духовної спадщини народу, його моральних ідеалів. Тому вчитель постійно звертається до народної творчості. До скарбів українського фольклору належать прислів'я, приказки, загадки та казки. Прислів'я та приказки короткі влучні вислови, в яких виражено повчальний досвід народу. Вони всі тісно пов'язані зі щоденним життям і побутом людини.

У вихованні молоді використовуються прислів'я для пояснення змісту та ілюстрування правил культурної поведінки, яких виражено повчальний досвід народу. Вони всі тісно пов'язані зі щоденним життям і побутом людини.

У вихованні молоді використовуються прислів'я для пояснення змісту та ілюстрування правил культурної поведінки, яких мають дотримуватися діти:

В чужому домі будь привітний, а не примітний.

Вмій пожартувати, та знай, коли перестати.

Жаданий гість - дому радість.

У народних прислів'ях відображається система поглядів українського народу на формування моральних якостей особистості. Прославляючи працелюбність, скромність, розсудливість, сміливість, прислів'я викривають ледачих, брехунів, базік, боягузів:

Де руки і охота, там скора робота.

Тяжко тому жить, хто не хоче робить.

Правда із дна моря виринає, а неправда потопає.

Хто людям добра бажає, той собі має.

Загадка, як вид народної творчості, має тисячолітню історію. Загадка - народний твір. З'явилися вони задовго до того, як люди навчилися писати, читати, друкувати. Століттями загадки поширювалися усно, і тепер уже не можна встановити, хто ту чи іншу склав першим. Відгадування загадок розвиває кмітливість, уміння зіставляти, хто ту чи іншу склав першим. Відгадування загадок розвиває кмітливість, уміння зіставляти, порівнювати предмети чи явища і знаходити в них схожість. Назв “загадка” походить від слова гадати, тобто думати. У загадках предмети чи явища прямо не називаються, про них мовиться у прихованій формі. Невеликий фольклорний твір в інакомовній формі описує предмет, котрий слід назвати. Тут широко використовується метафора алегорія, метонімія, уособлення. Часто задуманому предметові (явищу) дається назва інших на основі їх схожості.

У загадках народ виявляє свою велику дотепність, вміння робити дуже цікаві, часом незвичайні порівняння чи зіставлення. Скажімо, небо у загадках - це голубий шатер, синя шуба, поле неміряне, море безкрає, комар - не звір і не птиця, ні рак, ні риба, летюче, маленьке, кусюче.

Загадки, крім поезії, використовуються і в казках, де виконують роль перешкоди. Загадки широко використовуються і в навчальній практиці. Наприклад загадки у читанках розміщені за тематикою розділів. Кожна з них допомагає глибше зрозуміти головну думку твору, на їх основі можна провести виховну бесіду, до виучуваної теми. використання загадок у роботі зі школярами постає формою збереження й поширення мудрості і є засобом національного впливу на вчинки кожного нового покоління. Це і джерело пізнання, і засіб, що посилює уявлення дітей про дійсність, і форма співпереживання.

Складаючи загадку, народ вживає найяскравіші, найважливіші ознаки речі. Так, гриб асоціюється з однією ногою, на яку накинуто шапочку.

Загадки вчать зіставляти предмети і явища, виділяти в них найістотніші ознаки, коротко та образно висловлюватися, розвивати кмітливість. Як, наприклад ця: На дубі 3 гілки, на кожній гілці по 6 яблук. Скільки всього на дубі яблук? (На дубі яблука не ростуть).

Тематика загадок різноманітна - про природу, людину та все, що з нею пов'язане в житті. Багато можливостей дає загадка для мовного розвитку дітей, для прилучення їх до словесної художньої творчості. Створюючи загадку дітей зосереджують увагу на конкретному предметі. Твори - загадки тим і користі, що під час їх опрацювання дитина вчиться розглядати предмет, виявляти його ознаки. Вчителі розглядають загадку як корисну для дитячого розуму вправу. За словами К.Д.Успенського, загадка - “мальовничий опис предмета”.

Малі форми усної народної творчості заслужено займають вагоме місце в роботі з молодшими школярами. Вони є невичерпним дидактичним матеріалом для різних видів роботи на уроках української мови, читання та інших шкільних предметів, у позакласній та позашкільній роботі, містять глибоке навчальне, розвивальне та виховне значення, розвивають образне та логічне мислення. Недарма загадки, прислів'я, приказки називають зразками народної педагогіки.

Отже, загадки - то справжні перлини народної мудрості, коштовні згустки думки і почуттів, хвилюють розум та уяву людей. Справедливо зазначив М.Шестопал: “Кожна загадка, мов осколок сонця - сяюча і гаряча, мов тятива - натягнута і гнучка, мов спис отой - гостра і разюча. Ніби промені в краплях роси, відбиваються в них творчий геній і душевна краса народу, його розумова і художня обдарованість, його спостережливість і дотепність”.

До вічно свіжих фольклорних джерел, які дарують радість дорослим і дітям, належить українська казка. Це своєрідний спав реальності й уяви, життєвого досвіду і мрій народу. За допомогою казок дитині прищеплюються ввічливість, коректність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі. Вони широко використовуються у вихованні дітей, а це зумовлюється тим, що їх зміст викладений у цікавій формі. Існує чіткий поділ персонажів на добрих і поганих, сутність вчинків яких легко розуміється дітьми і дає змогу визначити моральні якості кожної дійової особи. Це полегшує правильну оцінку дітьми моральної цінності вчинку і дає змогу самостійно зробити висновки щодо правил культурної поведінки. Так, вивчаючи правила поведінки в гостях можна інсценізувати казку “Лисичка і журавель”, проілюструвавши її прислів'ями:

Вміла готувати, та не вміла подавати.

Не роби комусь, що собі не мило.

На язиці медок, а на думку льодок.

Говорить прямо, а робить криво.

Український народ завжди цінував товаришування, надавав великого значення взаємодопомозі готовності відгукнутися на чиєсь прохання чи біду. Навчаючи дітей, як поводитися в колективі для вироблення в учнів товариськості, колективізму можна використати народні казки “Кіт, кріт, курочка та лисиця”, “Цап та баран”, “Волова хата”.

К.Д.Ушинський писав: “Виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах. Він не раз наголошував на величезному значенні пам'яток народної творчості у вихованні та навчанні, на чільне місце серед них поставив народні казки “як перші й блискучі спроби” народної педагогіки.

“І я не думаю, - пише Ушинський, - щоб хто-небудь був спроможний змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм народу… Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних… для дітей освіченою літературою”.

Казки багаті на дива, різноманітні перетворення, мають пригодницький сюжет. Позитивні герої уособлюють народний етичний та естетичний ідеали - працьовитість, доброту, розум, вірність, пам'ятливість, красу. У казках яскраво виявляються висока духовність людей, їхнє прагнення пізнати навколишній світ. В українському казковому епосі особливо виділяються казки про народних богатирів. Казкові герої - богатирі - це вимріяні, узагальнені образи кращих синів народу, які свою силу і розум віддають боротьбі за його інтереси. казкові богатирі мають фантастичне походження. Герої казок для підсилення їх ідеальних рис часто зображаються гіперболізовано. Народ ідеалізує своїх героїв, зображує їх незвичайними ще змалку. У відстоюванні правди, добра, гармонійних стосунків у природі й суспільстві головному героєві допомагають не тільки побратими, а й звірі, птахи, комахи, риби, стихії. Доброзичливе ставлення до природи оплачується сповна. Вона приходить людині на допомогу в найнебезпечнішу мить, довірливо відкриває свої сокровенні таємниці, дарує живу цілющу воду, молодильний напій. Ця казкова екологічна етика сьогодні особливо актуальна і з успіхом служить вихованню у наймолодших громадян країни бережливого ставлення до всього живого.

Світ дивовижного в цих казках створюють продумані і вдало дібрані слова, що завдяки своєму образному звучанню здаються живими. Інтонаційно казка будується вражаюче. Фантазія народу наділяє чудесною силою різноманітні предмети домашнього вжитку - сокиру, коцюбу, гребінець, золоте яйце, золотий міст.

У чародійницьких казках головним позитивними персонажами найчастіше виступають особи чоловічої статі. Козак Мамарига, Котигорошко, Іван-Побиван, Кирило-Кожум'яка. Проте зустрічаються і привабливі жіночі образи, в яких втілені ідеальні риси народу: працьовитість, чесність, вірність, скромність, вміння і готовність виконати найчорнішу роботу для загального добра та благополуччя.

Страшними потворами зображаються в казках негативні персонажі - змії - людожери, кощії - смертоносці, злі відьми, Баба-Яка.

У казках певна моральна теза чи настанова постає не нав'язливо, а випливає з усієї художньої тканини твору. В цьому - особливість великого впливу народної фантастики на формування внутрішнього світу дитини.

Немає, сумніву, що казка через елементи ілюзорного і фантастичного відображення світу справляє глибоке емоційне враження на дитину, приводить в рух її уяву, духовні сили. Логічна послідовність викладу, чітка побудова, влучність у вживанні фразеологізмів викликають неусвідомлене задоволення, сприяють засвоєнню традицій народно-поетичного мовлення. Лексика казок точно відповідає особливостям предметно-образного мислення дитини.

Усе відчутнішим стає інтерес українського народу до своєї історії, давньої культури, способу мислення наших далеких предків. Великий обсяг знань про давні світогляди, етику й мораль приховують у собі міфічні оповідання, легенди. У цих оповіданнях трудящий люд, творець усіх матеріальних і духовних цінностей - дає своє поетичне пояснення походженню і розвитку органічного житті на нашій планеті, висловлює власні погляди на оточуючий людину світ.

Українська міфологія як сукупність переказів про живу й неживу природу та людину розвивалася на основі давньої загальнослов'янської міфології. В українській міфології у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами та повір'ями. Вона ілюструє прагнення людини пояснити і упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи. Українська міфологія включає міфи про сутність і походження явищ природи, про походження людини, про богів, про виникнення Всесвіту, про неминучу загибель світу. В українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним стихіям, явищам оточуючого світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина.

До реліктів давньослов'янських вірувань, що пов'язані із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених культів. Одним з них був культ вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища. Важливого значення надавалося ритуально-очисній функції вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, або позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо).

Священні властивості приписувалися і воді, до якої слід було ставитись обережно, щоб не осквернити її. Особливо цінувалася так звана непочата вода, яку треба було набирати з трьох чи семи криниць до схід сонця. Неодмінним атрибутом лікувальної та господарської магії українців вважалася освячена йорданська вода, якою кропили обійстя, худобу, щоб відігнати нечисту силу.

Культ грози, пов'язаний із давнім слов'янським культом бога Перуна. народна уява наділяла громові стріли магічними властивостями.

Духи природи посідають в українській легендах та міфах виняткове місце. Лісовики, водяники, польові біси, мавки, богині - улюблені образи народної міфології. Існує відома легенда про те, що всі духи природи походять від ангелів, скинутих з неба: де хто з них упав, той і залишився там жити; ті, що впали в воду стали водяниками, на ліс - лісовиками, на поле - польовиками, на людське житло - домовиками, хатніми дідками. Лісовик - міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей лісовик не має тіні. Вважається, що лісовик бував не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім'ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо. Лісовик майже завжди невидимий, але виказує себе голосом. Побачити лісовика можна, дивлячись назад крізь ноги. Позбутися лісовика чи позбавитися впливу його магічних дій, згідно з повір'ями, можна, вивернувши весь свій одяг, що за семантикою давніх мисливських обрядів означало народитися заново. Образ водяника користується в українському фольклорі великою популярністю. Цей персонаж пов'язаний із культом води Він може наганяти рибу, навіть укладати з рибалками угоди про улов, мірошниками крутити жорна, заплутувати сіті. Як і лісовик, водяник не терпить нічної присутності поблизу своїх угідь людей. Дух природної стихії вороже ставиться до людини, оскільки його головна турбота - зберегти і примножити багатства природи. Водяник мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку качура, рибу. Цей володар річок, ставків головував над русалками.

Польовий дух в українській міфології - найчастіше істота чоловічого роду. У легендах польовик виконує лише функції, вороже спрямовані щодо людини. Побачити польовика можна лише сонним. Він міг прибирати різний вигляд і вводити людей в оману. Змальовувався польовик переважно в образі чоловіка з численними звіриними ознаками (шерсть, хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха і великі зуби).

Домовик в українців називається по-різному (хатній дідько, домовий, хованець, годованець, помічник). Найчастіше домовик замальовувався як невеличкий геть оброслий волоссям дідок. Вірили, що домовик є в кожній оселі. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте домовик міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить. Образ домовика як опікуна родинного вогнища переплітається з образом домашнього чорта-дідька. Побутувало повір'я, що дідько сидить у курячому зноску і його може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою. Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

Також в українських легендах, міфах є поширені образи відьми, мавки, русалки, упиря, чорта, заложних мерців.

Відьма (чаклунка, чарівниця, чародійка, потворниця) - популярний демонологічний персонаж українського фольклору. Розрізняли дві “категорії” відьом - родимих та вчених. Останні вважались найбільш активними у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували свої знання від досвідчених чарівниць або від самого чорта. Розпізнати відьму дуже важко: вона може бути бабою і дівчиною, красивою і потворною прибирати вигляд тварин або речей. Найчастіше відьми виявляли себе серед односельців на великі календарні свята: різдвяно-новорічні, Великдень, Юрія, Івана Купала. Вважалося, що коли відкладати кожного понеділка Великого посту по одному поліну та вранці на Паску розкласти них багаття, то відьма сама прийде і поросить вогню. Побутували уявлення про те, що відьму можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді чи поклавши на поріг розігріту кінську підкову або відварюючи у воді шматок сирого полотна з дев'ятьма застромленими шпильками. Вважали, що відьми псували чужих корів, забираючи у них молоко. Вони накликали на людей хвороби, висмоктували кров, сприяли неврожаю зернових. Відьми начебто вміли не тільки проходити крізь стіну, воду чи дерево, а й могли скидати свій людський образ і приймати інші - предметів, тварин тощо. Вірили, що за допомогою зеленої гілки, батога, вуздечки, пояса та певних словесних формул, що зберігалися в глибокій таємниці відьми могли змінювати зовнішній вигляд інших людей.

Мавки - істоти, що уособлювали душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та привабливим виглядом заманюють хлопців і залоскочують їх до смерті. Мали довге лляне волосся. У народі вірили, що на Троїцькі свята мавки літали у вигляді птаха і просили собі хрещення криками: “Христу, Христу!”. Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: “Хрещу тебе”. Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або мавку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди. Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин.

Упир - найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, аби висмоктувати з людей кров. Міг з'являтися у різній подобі (собаки, кота двох хлопчиків), ходити пішки, їздити на коні. Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що упирі бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Роблені упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті - по напрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю. Побутувало повір'я що, крім мертвого упиря, в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого. Щоб знешкодити упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника.

Чорт (диявол, біс, дідько, сатана, люципер) - один із найпопулярніших персонажів української міфології, що уособлював ворожі людині сили. Його звірину породу видають хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, собача морда чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана. Характерні ознаки - довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Звичайне помешкання чорта - млини, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини. Функції чорта досить широкі: він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Особливо страшний він для нехрещених дітей, яких може підмінити.

Размещено на Allbest.ru