Національна кредитна система

Структура сучасної кредитної системи України наближається до цивілізованого ринкового типу. У ході проведення реформ було взято курс на побудову дворівневої кредитної системи, здатної забезпечувати повноцінне комплексне обслуговування господарського обороту [8, 15]. Однак цей процес ще не завершено. Потребує суттєвого вдосконалення діяльність Національного банку України, становлення ринків короткострокових і довгострокових грошових капіталів зумовлює необхідність розвитку спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширення сфер діяльності кредитних установ неможливе без багатьох допоміжних організацій. Та найважливіше значення має розвиток діяльності комерційних банків як первинної і вихідної ланки кредитної системи.

2.2 Роль НБУ в кредитній системі України

Банківська система - одна з найважливіших та невід'ємних структур ринкової економіки. Її ефективне функціонування - запорука успіху проведення економічних реформ у сучасних умовах. На відміну від країн із адміністративною економікою, де державний банк відіграє монопольну роль в усьому комплексі грошових і кредитних відносин, для країн із розвинутим ринком характерною є дворівнева банківська система. Центральний банк у цих країнах - вершина банківської системи. Він створює сприятливі умови для її функціонування та розвитку і справляє вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни. У зв'язку з цим одним із основних завдань ринкової трансформації економіки постсоціалістичних країн є проведення глибокої реформи самої банківської системи, переведення її на дворівневу структуру.

Досвід цих країн з реформування банківського сектора на ринкових засадах і розробки чинного законодавства може мати практичну цінність при формуванні ефективної інституційної структури кредитно-банківської системи в економіці перехідного періоду, в тому числі й в Україні. Взагалі статус центрального банку в кожній країні формується під впливом специфіки історичного розвитку, стану демократичних інститутів у суспільстві, врешті-решт є відображенням усіх процесів, що відбуваються в економіці.

Національний банк України (НБУ) було створено в 1991 р. відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” та Статуту Національного банку України на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР і її обласних управлінь. Його становлення проходило у важких умовах перехідного періоду на тлі зруйнування зв'язків у народному господарстві, великого дефіциту держбюджету.

Згідно з чинним законодавством Національний банк України е центральним банком держави, який стоїть на першому рівні банківської системи і виконує резервні функції. Він у своїй діяльності підзвітний лише Верховній Раді України і має право законодавчої ініціативи. НБУ проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці; він є емісійним центром; організатором міжбанківських розрахунків; координатором діяльності банківської системи в цілому; НБУ визначає курс грошової одиниці України відносно інших валют. Він же створює державну скарбницю та забезпечує її діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали й золотовалютні запаси.

Для забезпечення належного виконання цих функцій, на мій погляд, необхідно більш чітке врегулювання взаємовідносин НБУ з органами влади, насамперед виконавчої, визначення його місця в системі органів влади, тобто створення гарантій незалежності Національного банку України у здійсненні його функцій.

Незалежність грошово-кредитної політики центрального банку забезпечує розв'язання трьох основних питань: довіри до грошово-кредитної політики, ефективності досягнення центральним банком цілей його діяльності, встановлення грошової стабільності. Ці проблеми мають певний взаємозв'язок. Незалежність центрального банку дає змогу здійснювати незалежну грошово-кредитну політику, що підвищує рівень довіри до неї населення та суб'єктів господарювання, а це, в свою чергу, впливає на її ефективність.

Проблема довіри до грошово-кредитної політики центрального банку особливо важлива для економічної системи України, тому що має могутній психоло-гічний аспект впливу рішень НБУ на економічну поведінку учасників ринку. Цей аспект недостатньо враховується на практиці, хоч від нього багато в чому залежать успішність та ефективність заходів НБУ.

Успішність реалізації заходів, спрямованих на становлення та розвиток ефективної грошово-кредитної системи й досягнення макроекономічної стабілізації в У країні, значною мірою визначається статусом Національного банку як незалежного органу, що виконує загальнодержавні завдання захисту Національної валюти та забезпечення функціонування кредитної системи. Але на практиці самостійність НБУ щодо проведення грошово-кредитної політики було істотно обмежено тиском з боку парламенту та уряду. Їхня непослідовна економічна політика негативно впливає на стан як банківської, так і грошово-кредитної системи в цілому. У цих умовах особливе значення матиме прийняття Закону “Про Національний банк України”, який чітко визначатиме функції НБУ, регламентуватиме його відносини із законодавчою та виконавчою владою.

Ключовим моментом відносної незалежності центрального банку від виконавчої влади є перебудова його відносин з бюджетом. Це також було враховано при підготовці проекту Закону “Про Національний банк України”. Принципове значення має чітке розмежування державних фінансів та банківської системи, тобто обмеження можливості уряду користуватися коштами НБУ для покриття дефіциту бюджету як у формі надання кредитних ліній, так і в формі придбання державних цінних паперів на первинному ринку.

Головними завданнями Національного банку України при проведенні грошово-кредитної політики є створення умов фінансової стабілізації в державі із забезпеченням стабільності національної грошової одиниці та підтримка макроекономічної стабілізації через зниження темпів інфляції.

Також одним з основних напрямків діяльності Національного банку є здійснення контролю за функціонуванням банківської системи і виконання ним функцій кредитора останньої інстанції. Це зумовлено необхідністю підтримки стабільності банківської системи, оскільки довіра до національної грошової одиниці передбачає наявність стійких і ефективно працюючих кредитно-банківських інститутів. Однак зараз НБУ і комерційні банки перебувають у стані прихованого протистояння. Як відомо, Національний банк - прихильник політики більш жорстких регулюючих і наглядових вимог до комерційних банків, останні ж. навпаки, виступають за послаблення їх. Обидві сторони аргументують свої вимоги недосконалістю законодавчої бази. При цьому вони трактують норми Закону “Про банки і банківську діяльність” та інших законодавчих актів кожен по-своєму.

Стратегічне завдання НБУ в перехідний період - замінити практику прямого розподілу кредитних ресурсів грошово-кредитним регулюванням з використанням ринкових інструментів - передбачає реформування організаційно-управлінських структур, їхню адаптацію як на верхньому, так і на нижньому “поверхах” банківської системи до роботи в режимі реального ринку. У перспективі, на мою думку, необхідне послаблення резервних вимог з боку НБУ, але за жорсткого регулювання ним основних напрямків діяльності комерційних банків: накопичення власного капіталу та зміни його структури, посилення гарантійних вимог, постійного відслідковування кредитного портфеля з позицій його структури і забезпеченості.

Таким чином, проблеми ринкової трансформації економіки в Україні мають безпосередній вплив на діяльність банків як ключової ланки інфраструктури фінансового ринку, а з іншого боку, банки своїми діями також впливають на стан національної економіки. Незважаючи на серйозні труднощі, в Україні все-таки вдалося створити дворівневу банківську систему, на чолі якої став Національний банк. Однак повноцінне виконання НБУ своїх базових функцій неможливе без забезпечення його повної самостійності щодо прийняття рішень та реалізації грошово-кредитної політики. Тому в цих умовах слід негайно прийняти Закон “Про Національний банк України”, який би підвищував відповідальність НБУ як центрального банку держави за забезпечення монетарної стабільності, що є основою успішного економічного розвитку України, чітко окреслював би його статус, місце і роль у суспільстві та системі державної влади. При цьому доцільним було б одночасно прийняти і Закон “Про комерційні банки України”. Це є логічним, тому що Національний банк і комерційні банки - дві ланки єдиної банківської системи, які повинні діяти спільно в чітко визначеному законодавчому просторі.



2.3 Комерційні банки як основа кредитної діяльності України

Комерційні банки належать до особливої категорії ділових підприємств - фінансових посередників. Вони залучають капітали, заощадження населення та інші вільні грошові кошти, які вивільняються у процесі господарської діяльності, та надають їх у тимчасове користування іншим економічним агентам, які потребують додаткового капіталу.

Сучасні комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування економіки припадає саме на комерційні банки.

Надаючи кредити клієнтам, банки реалізують себе як фінансові посередники, приймаючи гроші від вкладників, що володіють тимчасово вільними коштами, і надаючи їх позичальникам, тобто тим учасникам економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. У результаті цієї діяльності банку у виграші перебувають усі зацікавлені сторони. Тимчасово вільні грошові кошти вкладників банк перетворює на позичковий капітал, який приносить їм реальний дохід у формі процента. Використання кредиту позичальниками сприяє прискоренню обороту капіталу, скороченню витрат виробництва і зростанню прибутків. Комерційні банки отримують доход від зазначених операцій за рахунок різниці між процентами, що стягуються за позиками і виплачуються за вкладами. Здатність комерційних банків створювати в процесі своєї діяльності додаткові засоби платежу є однією з найважливіших функцій, що відрізняє їх від інших інститутів кредитної системи.

Комерційні банки можуть здійснювати операції з купівлі і продажу іноземної валюти, організовуючи фінансування зовнішньої торгівлі; виконувати довірчі операції, пов'язані з управлінням майном, грошовими коштами та іншими матеріальними цінностями фізичних і юридичних осіб за їх дорученням; надавати консультативні послуги своїм клієнтам з питань організації господарсько-фінансової діяльності; здійснювати зберігання грошових і матеріальних цінностей у спеціально обладнаних сховищах, а також ряд інших операцій, пов'язаних з обслуговуванням різних клієнтів.

В історичному плані комерційні банки виникли раніше, ніж інші типи фінансово-кредитних інститутів, а тому розвиток кредитної системи розпочинається саме з виникнення і розвитку комерційних банків.

В Україні розвиток системи комерційних банків та її структуризація перебувають на початкових етапах. Особливо це стосується функціональної спеціалізації банківських установ. У світовій практиці відомі сотні операцій, що здійснюються комерційними банками [5, 36]. Щодо кредитних установ нашої країни, то ними у кращому випадку освоєно один-два десятки операцій. При цьому комерційні банки здебільшого намагаються виконувати всі відомі їм операції, не надаючи явної переваги тим чи іншим сферам діяльності. У результаті в кредитній системі України практично відсутні як дійсно універсальні, так і раціонально спеціалізовані комерційні банки. Це підтверджується реальною ситуацією з галузевою і особливо з функціональною спеціалізацією. На сьогоднішній день у кредитній системі України практично відсутні інвестиційні, іпотечні, трастові, інноваційні і страхові банки, значною мірою “розмиті” раціональні основи галузевої спеціалізації колишніх державних банків. Не сформовано оптимальної структури і за іншими критеріями класифікації комерційних банків. Відсутнє, наприклад, ефективне кількісне співвідношення між крупними, середніми і дрібними банками. Навпаки, існує значний розрив у сферах діяльності між колишніми державними спеціалізованими і новоутвореними банками. Тому однією з найважливіших умов формування в Україні цивілізованої системи комерційних банків є подальша її структуризація, розвиток різних видів банківських установ, кожна з яких може зайняти належне місце на ринку, обслуговуючи певний його сегмент.

Стабільна й активно функціонуюча система комерційних банків та небанківських кредитно-фінансових інститутів у поєднанні з ефективною, виваженою політикою центрального банку займає головне місце в економіці будь-якої країни.

2.4 Проблеми і перспективи діяльності небанківських фінансових посередників

За останні роки кредитна система України зазнала суттєвих змін: створюється нова дворівнева банківська система, все більшого розвитку набуває діяльність незалежних комерційних банків та небанківських кредитно-фінансових інститутів. Помітну роль у фінансово-кредитній системі України відіграє такий їх тип, як кредитні спілки.

Як свідчить міжнародна практика та власна історія України, кредитні спілки виникали там і тоді, коли небагаті люди потребували певних фінансових послуг, яких не надавала жодна фінансова інституція. Ця обставина змушувала людей об'єднуватися і спільними зусиллями створювати для себе такі послуги, які, на додаток, були дешевшими і зручнішими. Саме тому з часом кредитівки зайняли свою нішу на фінансових ринках у багатьох розвинутих країнах.

Кредитна кооперація відроджується і в Україні. Згідно з Тимчасовим положенням про кредитні спілки (що його затвердив Указ Президента України від 20 вересня 1993 року), кредитна спілка - це громадська організація, головною метою якої е фінансовий та соціальний захист її учасників через залучення їхніх особистих заощаджень для взаємного кредитування.

Кредитні спілки завжди виникають і діють на базі певної спільноти людей. Ця спільнота виступає як поле членства для конкретної кредитівки. В Україні такими полями можуть бути трудові колективи, громадські організації, професійні спілки, церковні парафії, територіальні громади. Ознака спільноти свідчить про принципову різницю між кредитівками і суб'єктами господарської діяльності, які засновує довільна група осіб винятково задля отримання прибутку.

Кредитні спілки надають послуги лише своїм членам - фізичним особам. Отже, учасники кредитівки в межах своєї організації виступають одночасно як власники і клієнти.

Кредитна спілка є відкритою організацією, в якій кожному гарантовано вільний вступ і вихід.

Управління кредитною спілкою спирається на принципи демократичного самоврядування. Найвищим органом управління є загальні збори, які належить скликати принаймні раз на рік. З числа спілчан збори обирають три статутних органи, що діють у період між зборами, а саме:

1. Правління, яке провадить оперативне управління поточною діяльністю, формує портфель послуг і виробляє кредитну політику

2. Кредитний комітет, що втілює кредитну політику.

3. Наглядовий комітет, який контролює діяльність органів управління. Всі ці органи працюють на громадських засадах. У разі потреби та за наявності коштів, Правління, ухваливши відповідне рішення, може створити платну Виконавчу дирекцію.

Неприбутковість кредитної спілки полягає в тому, що всю діяльність цієї організації спрямовано не на отримання прибутку, а на надання кредитних та ощадних послуг тільки її учасникам. Отримані за позичками відсотки становлять дохід кредитівки, який вона спрямовує на формування фондів та нарахування відсотків на внески членів.

Узагальнюючи поняття кредитної спілки, варто наголосити, що:

По-перше, кредитна спілка поєднує в собі ознаки громадської організації і фінансової інституції.

По-друге, кредитівка працює у вузькому секторі фінансового ринку, маючи справу здебільшого з дрібними позичками.

По-третє, кредитну спілку створюють як юридичну особу за ініціативою групи людей, об'єднаних за певними (територіальними, професійними тощо) ознаками. Такі ознаки визначають самі особи-засновники відповідно до законодавства та статуту.

По-четверте, кредитівка об'єднує тільки фізичних осіб.

По-п'яте, кредитній спілці, як кооперативній формі господарювання, властива демократичність самоврядування, а саме:

* рівноправність спілчан незалежно від величини внеску та часу вступу до кредитівки;

* можливість брати участь в управлінні в разі обрання до керівних органів;

* право на повну фінансову та іншу інформацію про діяльність кредитної спілки;

* право контролювати діяльність виборних керівних органів.

По-шосте, філософія кредитної кооперації передбачає мінімізацію фінансового ризику, завдяки якій кредитівка більш-менш стійко реагує на постійну мінливість ринку.

Кредитна спілка пропонує:

* різноманітні форми забезпечення кредиту;

* спрощене оформлення документів;

* швидке надання кредиту;

* людяний підхід у складних життєвих ситуаціях.

Можливі проблеми кредитної спілки:

Перша: складнощі добору (й обрання до керівних органів) кваліфікованих і порядних людей, які могли б очолити кредитівку й успішно провадити фінан-совий менеджмент.

Друга; узгодження інтересів позичальників і кредиторів. Перші домагаються якомога нижчих ставок за кредитами, другі - якомога вищих ставок за депозитами. Поєднати ці різні інтереси - неабияке вміння, яке мусять виявляти керівники кредитівки.

Третя: ризик неповернення кредитів. Власне, якраз за це найбільше “болить голова” всім структурам, що позичають гроші. За статистикою, в кредитних спілках такий ризик менший, ніж у банках, але він існує і ніколи повністю не зникне. Тому завжди треба сім разів відміряти, перед тим як “відрізати” кредиті ,

Щодо українського законодавства “Про кредитні спілки”, то статус кредитної спілки визначає Тимчасове положення про кре-дитні спілки, що його затвердив Указ Президента України від 20 вересня 1993 року.

Положення містить 19 статей, які визначають процедуру створення та особливості діяльності кредитної спілки, зокрема: склад засновників, порядок підготовки статуту спілки та його затвердження, порядок управління спілкою, надання позичок тощо. Варто звернути особливу увагу на таку важливу умову створення кредитної спілки: згідно з Тимчасовим положенням, до її складу мають входити не менше ніж 50 осіб.

Відповідно до згаданого Тимчасового положення, фахівці Представництва Всесвітньої ради кредитних спілок в Україні підготували Типовий статут кредитної спілки. Цей документ погоджено з Національним банком України (постанова Правління НБУ за № 25 від 7 лютого 1994 року).

Статут кредитної спілки має містити такі положення:

* назва кредитної спілки, її статус, юридична адреса;

* склад, порядок створення і діяльності органів управління спілки, порядок створення філій (відділів) спілки, їхні повноваження;

* умови і порядок прийняття до спілки та вибуття з неї;

* права й обов'язки членів спілки;

* розміри і порядок сплати вступних та членських внесків;

* порядок використання коштів спілки, зокрема, порядок та умови надання кредитів членам спілки, розмір відрахувань та порядок формування фондів, які створює спілка, порядок звітності та контролю;

* порядок припинення діяльності спілки і вирішення майнових питань, пов'язаних з її ліквідацією.

До статуту кредитної спілки можна внести й інші положення, які стосуються до її діяльності і не суперечать законодавству України.

Кожна кредитна спілка мусить укласти свій статут на підставі Типового статуту. Типовий статут має рекомендаційний характер. Стаття 10 Тимчасового положення про кредитні спілки встановлює, що Національний банк України погоджує статут лише з питань кредитування та розрахунків. Проте НБУ та його обласні управління вимагають від кредитних спілок ухвалювати статути, що точно відповідають типовому.

Наказ Голови Правління Національного банку України (№ 41 від 17 березня 1994 року) затвердив “Положення про погодження статуту кредитних спілок з питань кредитування та розрахунків і надання позичок кредитними спілками”.

Наказ встановлює порядок погодження статуту та ведення обліку статутів у спеціальному журналі, порядок відкриття рахунків кредитних спілок, здійснення фінансових операцій тощо.

Тимчасове положення про кредитні спілки, Типовий статут кредитної спілки, “Положення про погодження статуту кредитної спілки з питань кредитування та розрахунків” склали основну нормативну базу для діяльності кредитних спілок. Ці документи є спеціалізованими і стосуються тільки до кредитних спілок.

Нині в Україні зареєстровано близько 400 кредитних спілок, які об'єднують 40 тисяч членів. Їх грошові кошти становлять понад 10 млн. грн.

Як вже було зазначено вище, діяльність такого виду об'єднань у нашій країні регулюється Указом Президента України “Про тимчасове положення про кредитні спілки в Україні”, виданим в 1993 році. Зараз стоїть питання про прийняття законопроекту “Про кредитні спілки”.

Чимало питань викликає передбачена законопроектом структура кредитної спілки. Їй властиві всі атрибути комерційної організації, зокрема акціонерного товариства, - загальні збори, правління, наглядові органи. Водночас маємо й ознаки суто фінансової установи, скажімо створення страхового фонду. А проте статутного фонду не передбачено, адже кредитна спілка у нас вважається громадською організацією, і її діяльність, згідно із законопроектом, має базуватися “на засадах рівноправності, самоврядування і гласності”. На практиці це означатиме, що кожен член спілки матиме один голос незалежно від свого грошового внеску.

Законопроектом не забороняється членам правління входити також у наглядовий комітет. Зареєструвавшись, кредитна спілка має право залучати до своїх лав нових членів і акумулювати кошти у будь-яких обсягах, нічим фактично не гарантуючи їх повернення.

На мою думку, гарантом повернення коштів вкладників збанкрутілих кредитних спілок мала б бути держава, створивши із цією метою спеціальний резервний фонд. В законопроекті передбачено створення спеціального органу, який, на думку авторів проекту, може контролювати діяльність кредитних спілок і поставити заслін перед усілякими шахраями. Але викликають занепокоєння надто широкі права спілчан, які їм надаються на підставі типового статуту громадської організацій.

Якщо у нашій країні з перехідною економікою створювати кредитні спілки, то, на мою думку, їх діяльність треба було б обмежити тільки взаємним кредитуванням, і лише за наявності державних гарантій.

Зараз у кредитно-фінансовій діяльності гострою є проблема пенсійного забезпечення.

Україна стоїть на порозі пенсійної реформи. Стара пенсійна система в умовах різкого скорочення зайнятості населення та збільшення кількості пенсіонерів фактично збанкрутувала. Сьогодні на 16 млн. працюючих припадає 14 млн. пенсіонерів. Незважаючи на це, за останні 8 років частка громадян, які вийшли на пенсію на пільгових умовах, збільшилась майже вдвічі. Щороку з галузей економіки вивільняється майже 1 млн. чол.

Якщо ж узяти до уваги стабільне погіршення фінансового стану підприємств та недисциплінованість потенційних платників податків, то ситуація з утриманням непрацездатних і уразливих верств населення взагалі критична. Отже, принципова реформа пенсійної системи вкрай необхідна.

Побудована на засадах солідарності діюча система фактично неспроможна гарантувати спокійну, забезпечену старість нікому. Середній розмір пенсії не перевищує третини середньої заробітної плати (на сьогодні середня зарплата не перевищує 40 дол.), а максимальний розмір пенсії за віком ледве досягає встановленої офіційно вартісної величини межі малозабезпеченості (до 15 дол.). При цьому пільговими умовами щодо перерозподілу пенсійних коштів користується 20% загальної кількості пенсіонерів.

Зробити пенсійну систему платоспроможною - ключове завдання майбутньої реформи. Домогтися того, щоб внески до Пенсійного фонду сприймалися не як тягар, а як фінансова передумова свого матеріального захисту в майбутньому, не легко. Потрібні негайні і кардинальні зміни системи пенсійного забезпечення.

Будь-яка пенсійна система має виконувати три найголовніші функції: перерозподіл, страхування і накопичення коштів. Українська одноелементна державна пенсійна система є за своєю суттю системою трансферних програм.

Перехід від солідарної до накопичувальної пенсійної системи передбачає суттєві зміни нині діючого порядку пенсійного забезпечення. Ідеться передусім про створення політико-правових засад для утворення недержавних пенсійних фондів (НПФ).

У правовому аспекті НПФ - це структура, що створюється в чітко оформленому правовому полі з метою накопичення грошових ресурсів для виплат додаткових пенсій. Суть і відмінність НПФ від державного ПФ, по-перше, в добровільності внесків; по-друге, в адресності майбутніх виплат.

Учасники НПФ визначають, кому і в який термін суму внеску з нарощеними відсотками має бути виплачено. Ситуація, що пенсіонер не отримає додаткову пенсію через відсутність коштів у фонді, практично виключається. Активи НПФ розміщуються у вигляді найбільш безпечних і захищених вкладів. Держава дуже пильно контролює діяльність НПФ.

Традиційно НПФ є основними фінансовими структурами, які беруть активну й безпосередню участь у реалізації довгострокових і прибуткових інвестиційних проектів. Держава стежить за тим, щоб гарантією вкладених грошових ресурсів НПФ обов'язково виступали високоліквідні активи - якісна нерухомість, високоприбуткова виробнича й соціальна інфраструктура, високоліквідні цінні папери (як правило, державні) тощо.

Усі інвестиційні вкладення НПФ здійснюються з обов'язковим врахуванням графіка планових пенсійних виплат. Іншими словами, незалежно від ситуації на ринку капіталів, НПФ має достатню кількість грошей на рахунку для здійснення поточних пенсійних виплат.

НПФ разом із компанією з управління активами фонду і банком-“опікуном” (у якому зосереджено рахунки фонду) несе повну і невідворотну відповідальність за фінансовий стан. Не лише керівництво НПФ, а й контролюючі органи держави стежать за тим, аби не відбулося прецеденту банкрутства НПФ,

Я вважаю, що передумовами, наявність яких конче необхідна для започаткування НПФ, мають бути такі:

- нова влада, котра б викликала довіру в населення і реально вболівала за наведення порядку в країні;

- розв'язання проблеми заборгованості з виплат зарплат і пенсій, взаємних неплатежів підприємств;

- адекватна законодавча база, що жорстко регулюватиме діяльність структур, тим чи іншим чином пов'язаних із функціонуванням НПФ, - банківську діяльність, інститут корпоративних розпорядників активами НПФ, процедуру ведення бухобліку, аудиторського нагляду тощо;

- встановлення права власності громадян на активи, в яких “матеріалізовані” їхні ІПФ, у тому числі запровадження практики успадкування ІПФ на випадок смерті власника;

- наявність відповідної інфраструктури, що забезпечуватиме високу ліквідність та абсолютну прозорість фінансових вкладень НПФ;

- наявність висококваліфікованих кадрів, у тому числі юристів, котрі професійно здійснювали б усе розмаїття процесів, пов'язаних із появою та функціонуванням НПФ.

Якщо ми виконаємо ці економіко-правові передумови, то матимемо стабільну систему недержавного пенсійного забезпечення, а отже, потужне фінансове джерело внутрішніх інвестицій для розвитку національної економіки.

У країнах з розвиненою ринковою економікою значну роль у кредитуванні відіграють страхові компанії. Через малорозвинений ринок цінних паперів в українських умовах цей високоефективний елемент ринкової інфраструктури поки що не діє. Страхова справа, яка була монополізована державою, виконувала лише функцію акумуляції вільних коштів населення, що значно обмежувало її вплив на економічну систему. Альтернативні страхові структури лише зароджуються. Отже, ефект від них - в далекому майбутньому, що, істотно, вплине і на процес становлення і функціонування ринкової економіки в Україні.

У період становлення державності України, ринкових відносин у економіці діяльність окремих підприємств та галузей народного господарства зазнає відчутних змін: розпадаються старі господарські зв'язки та налагоджуються нові, постає необхідність у забезпеченні виробництва матеріалами та сировиною власними силами, ринку збуту, гостро постає проблема браку обігових коштів.

Для відновлення народного господарства в умовах вільного ринку необхідно мати суспільно-організований кредит, який може бути особовим або речовим. Особовий кредит потребує для свого розвитку наявності більш-менш встановлених умов господарювання, загальноприйнятих економічних зв'язків та інститутів. Речовий кредит розвивається у нестійкі, перехідні періоди, коли господарські зв'язки розірвані, складаються нові форми економічного життя і відбувається зміна груп, що активно беруть участь у економічному житті.

Здійснення речового кредиту можливо двома шляхами: або забезпеченням позики нерухомістю, тоді матиме місце застава (іпотека), або рухомим майном - тоді матиме місце заклад. До цього виду речового кредиту (закладу) відноситься й ломбардний кредит. Ломбардний кредит - короткотерміновий кредит під заставу рухомого майна, яке можна легко реалізувати. Заставою можуть бути цінні папери, продукція сільського господарства і добувної промисловості (якщо вони є об'єктами операцій на товарній біржі), предмети домашнього вжитку або особистого користування.

З економічної теорії відомо, що об'єктом ломбардної операції є зворотній рух вартості між кредитором та позичальником на умовах сплати.

Реалізація кредитних відносин в Україні забезпечується функціонуванням Національного та комерційних банків, а також небанківських фінансово-кредитних установ, в тому числі ломбардів, роль яких у сучасній ринковій економіці постійно зростає.

Коливання середнього розміру позики за місяцями має велике практичне значення для діяльності кожного ломбарду, адже крива коливань щорічно показує особливу, визначену закономірність. Ці регулярні зміни майже ідентичні як на початку XX століття (у 1913 р.), так і наприкінці століття - у 1999 р. [14, 5].

Починаючи з січня і до самої весни 1913 р. середній розмір позики не змінювався. Навесні розмір позики підвищився. Найвищої позначки середній розмір позики досягав у квітні. На початку літа 1913 р. спостерігалась тенденція до зниження цього показника. Восени середній розмір позики знову починав різко підніматися; лише у листопаді та грудні спостерігалася тенденція до його зниження та стабілізації на рівні початку року.

Щодо сучасних тенденцій, то протягом останніх трьох років спостерігається постійне зростання середнього розміру позики на 2% щомісячно. Серед причин, які викликали таку поведінку кривої коливань, слід відзначити особливості нашого сучасного економічного стану: загальне зниження рівня життя населення, постійне зростання цін на товари та послуги, нестабільність вітчизняної валюти, хронічна невиплата заробітної плати, що найгостріше відчувається влітку. Все це змушує населення звертатись за кредитами до ломбардів з надією, що заставлені речі найближчим часом можна буде викупити.

Аналіз ломбардних позик, наданих у 1999 р., свідчить, що обсяг більшої половини з них (56%) не перевищував 60 гривень. Найбільше позик (38%) надавалося у межах від 31 до 60 грн. 22% позик було надано обсягом 61-90 грн. і ще 22% позик - обсягом більше 90 грн. [14, 7].

Така структура розподілу позик залишається майже стабільною протягом останніх трьох років і ще раз переконує в тому, що ломбарди задовольняють потреби населення у невеликих сумах грошей під заставу виробів з дорогоцінних металів та з дорогоцінним камінням.

Цікавим є також розподіл ломбардних позик за терміном повернення. Найбільшою популярністю у населення користуються застави виробів на 14 днів (38%), потім - 7 днів (26%), 28 днів (18%), 21 день (11%) і 35 днів (7%) [14, 7].

Ломбардна операція - операція фізичних чи юридичних осіб з отримання коштів від юридичної особи, кваліфікованої як фінансова установа згідно із законодавством України. Проведення ломбардних операцій в Україні жорстко регулюється законодавчими актами і, перш за все, Законом України “Про заставу”. Згідно із Законом України “Про підприємництво”, здійснювати цей вид діяльності можуть, крім державних підприємств, повні товариства, учасники яких несуть відповідальність за борги товариства всім належним їм майном (Закон України “Про господарські товариства”). Такий порядок, з погляду держави, має забезпечити найбільшу надійність операцій для клієнтів ломбарду. Ломбардні позики, як один із різновидів цивільно-правових угод, регулюються Цивільним кодексом України.

Діяльність ломбардних установ в сучасний період знову активізується: збільшується кількість клієнтів та самих ломбардів, розширюється спектр їхньої діяльності: від закладів виробів з дорогоцінних металів та з дорогоцінним камінням до аудіо-, відео-, побутової та офісної техніки.

Незважаючи на різноманітність структури кредитної системи, все-таки головною її ланкою у будь-якій країні є банки, що здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій. Діяльність кожного із фінансово-кредитних інститутів повинна регламентуватись законодавством.

2.5 Сучасний стан та перспективи розвитку правового забезпечення і державного регулювання кредитної системи України

В Україні із прийняттям Конституції 1996 року банківське законодавство не зазнало суттєвих змін хоч Основний Закон їх вимагає.

Головна сфера банківської діяльності - кредитування - в Україні фактичноt не має спеціального законодавчого забезпечення. Нині правовідносини в галузі кредитування регулюються окремими положеннями глав 32 і 33 Цивільного кодексу України та Положенням “Про кредитування”, затвердженим постановою Правління Національного банку України № 246 від 28 вересня 1995 р.

Норми чинного Цивільного кодексу щодо кредитування не відповідають вимогам сьогодення, а нормативне регулювання кредитних відносин центральним банком не має системного характеру і не забезпечує сталого функціонування та розвитку кредитних ресурсів України.

Усе ще не прийнято такі важливі для банківської діяльності нормативно-правові акти, як нові Цивільний кодекс, Податковий кодекс, закони про бюджетну систему, про банки і банківську діяльність тощо. хоча в цьому напрямі вже зроблено важливий крок - прийнято Закон “Про Національний банк України”.

Фахівці, які працюють над законодавчим урегулюванням банківської діяльності, безумовно, не сумніваються у необхідності термінового вирішення назрілої проблеми, проте стосовно шляхів і механізмів її розв'язання їхні думки розійшлися. Загалом склалися два підходи щодо правового забезпечення кредитування. Прихильники першого вважають, що кредитні правовідносини мають регулюватися загальними нормами цивільного права, отож достатньо прийняти нову редакцію Цивільного кодексу, яка б містила детально розроблені норми щодо позики та кредиту.

Поборники іншого підходу не заперечують, що Цивільний кодекс є основоположним законодавчим актом, яким визначаються правові підвалини регулювання кредитних відносин, проте вважають, що слід реально оцінювати законодавчі можливості державних органів влади, передусім Верховної Ради, на розгляд якої внесено сотні законопроектів. Коли буде прийнято новий Цивільний кодекс - невідомо. Отже, впродовж невизначеного періоду кредитні відносини залишатимуться законодавче неврегульованими. Прихильники створення окремого Закону “Про кредитування” висувають іще один вагомий аргумент: положення проекту Цивільного кодексу стосуються базових, концептуальних засад регулювання кредитних відносин і не містять конкретних юридичних механізмів щодо порядку надання, використання, повернення банківського кредиту, порядку стягнення заборгованості за кредитним договором та інших важливих аспектів відповідальності суб'єктів кредитних відносин. Саме тому й потрібен спеціальний закон, у якому б деталізувалися загальні положення Цивільного кодексу.

Аргументи прихильників другого підходу враховано в Указі Президента України “Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень”, прийнятому 14 липня 2000 року. Так, Кабінету Міністрів України (за участю Національного банку) було доручено розробити і внести до 1 грудня 2000 року на розгляд Верховної Ради України законопроект про кредитування, в якому рекомендувалося передбачити механізми захисту прав та інтересів кредиторів, посилення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов'язань.

22 листопада 2000 року в Навчальному центрі Національного банку відбувся семінар, присвячений обговоренню цього проекту. Учасники семінару в цілому схвалили проект Закону “Про банківський кредит”, з розумінням поставилися до пріоритетності Цивільного кодексу, проте висловилися за прийняття спеціального закону. Адже нині немає визначеності навіть щодо самого поняття кредиту.

У законопроекті чітко визначено механізми надання банківського кредиту, контролю за його цільовим використанням та погашення кредиту, а також процедуру стягнення заборгованості позичальника за кредитним договором.

Важливо, що у проекті закону визначено ті операції кредитодавців, які не є банківським кредитом, але мають кредитний характер. Передбачається, що норми Закону “Про банківський кредит” поширюватимуться на операції банків, які мають кредитний характер, у частині зобов'язань кредитодавців щодо перевірки платоспроможності боржника, а також - наявності відповідності відповідного забезпечення для виконання зобов'язань боржника, його відповідальності перед кредитодавцем тощо.

Зазначимо, що у законопроекті подано чіткі юридичні визначення основних понять зі сфери кредитування. Так, банківський кредит, на думку авторів проекту, - це грошові кошти в національній чи іноземній валюті, які надаються кредитодавцем позичальнику на умовах повернення, платності, строковості, забезпеченості та цільового використання.

На сьогодні з'явились пропозиції ще й щодо закону про банківську таємницю.

Конфіденційність інформації - той важливий елемент, без якого банки не в змозі ефективно виконувати свої функції. Гостра потреба у надійному захисті інтересів як клієнтів банків, так і банківської системи спонукає по-новому поглянути на правові аспекти роботи, пов'язаної з охороною банківської таємниці.

Коли йдеться про збереження банками фінансових секретів, обов'язково слід враховувати баланс інтересів, що, до речі, передбачено в зарубіжному законодавстві. У країнах Заходу банківська таємниця є принципом банківської діяльності, незаперечним правом юридичних та фізичних осіб.

У статті 52 Закону України “Про банки і банківську діяльність” записано: "Банки в Україні гарантують таємницю по операціях, рахунках то вкладах своїх клієнтів і кореспондентів. Всі службовці банків зобов'язані зберігати таємницю по операціях, рахунках і вкладах банку його клієнтів і кореспондентів”. Але ж це не вся банківська інформація, яку належить зберігати у таємниці.

По-перше, банківська таємниця - це конфіденційна інформація. По-друге, вона є особливою формою власності банківських установ, їхніх клієнтів то кореспондентів, і захищається законом. По-третє, це - товар, який моє свою ціну. Потрапивши до рук конкурентів чи криміналітету, фінансові секрети можуть бути використані проти їх володарів.

Верховна Рада, приймаючи 2 жовтня 1992 р. Закон України “Про інформацію”, теж розцінила інформацію банківського характеру як відомості обмеженого доступу. І все ж, правове визначення поняття “банківська таємниця у нашому основоположному акті - Законі України “Про банки і банківську діяльність”, - на жаль, далеке від досконалості.

Щодо нерозголошення банківської таємниці та допуску до конфіденційної фінансової інформації, то з одного боку, вітчизняний закон про банки, як уже зазначалося, зобов'язує всіх банківських службовців зберігати таємницю щодо операцій, рахунків та вкладів клієнтів і кореспондентів, а з іншого - понад 10 законодавчих актів надають право податковим, правоохоронним то деяким іншим органам у межах своєї компетенції вимагати від банків фінансові відомості, які належать до категорії банківських таємниць, а це знижує довіру до банківської системи.

Деякі юристи пропонують законодавчим шляхом надати суб'єктам правовідносин дозвіл одержувати від банків секретну фінансову інформацію виключно через суд.

Не можна обійти увагою й такого питання, як захист фінансових секретів від комп'ютерного злому. Також варто поставити питання щодо відповідальності за збереження банківської таємниці та зловживання правом на її одержання.

Внесення певних змін до вже згадуваної статті 52 українського Закону “Про банки і банківську діяльність” не вирішить усього комплексу серйозних юридичних проблем, пов'язаних з уведенням жорсткіших вимог щодо зберігання конфіденційної банківської інформації. Вихід один: запропонувати на розгляд Верховної Ради України законопроект “Про банківську таємницю”.

Висновки

Проведене в курсовій роботі комплексне дослідження шляхів кредитного забезпечення населення та шляхів вдосконалення його правової бази дає підстави зробити такі висновки.

Істотне зниження в останні роки соціально-економічного рівня життя населення України, а також його доходності призвело до гостроти питання про кредити. Саме на нього може сподіватися людина у критичному фінансовому становищі.

Проблеми у фінансовому забезпеченні малого та великого бізнесу, а також розвиток товарного виробництва та ряд інших причин спонукають до підвищення ролі кредитної системи у національній економіці.

Проголошення незалежності України та становлення ринкових відносин зумовило перехід до двохрівневої банківської системи України. Тому не менш важливим є питання про правове забезпечення банківської діяльності та діяльності інших фінансово-кредитних установ. Для цього в Україні вже було переглянуто і складено по новому Закон України “Про банки і банківську діяльність”. Ще розглядаються багато законопроектів, що, на мою думку, мають перспективи у майбутньому.

Останнім часом набуло актуальності питання про прийняття Закону “Про банківську таємницю”, що зумовлено такою причиною, як зловживання доступністю до конфіденційної інформації банків та рядом інших важливих причин.

Отже, удосконалення кредитної системи та її правового регулювання на сьогоднішній день є важливою проблемою, яка має в перспективі своє вирішення.

Зокрема в Україні для вдосконалення кредитної системи потрібно перш за все розширити ринок цінних паперів та позичкового капіталу.

Література

1. Антонов Н.Г., Пессель М.А. Денежное обращение, кредит и банки. - М., 1995. - 130 с.

2. Башнянев П.И., Лазур П.Ю., Медведев В.С. Политическая экономия. - К., 2000. - 138 с.

3. Горовнова Е.Г., Продиус И.П. Финансово-кредитная система государства. - К., 1997. - 220 с.

4. Грищенко О. Гроші і грошово-кредитна політика. - К., 1998. - 137 с.

5. Дзюблюк О.В. Комерційні банки в умовах переходу до ринкових відносин. - Терн., 1996. -163 с.

6. Жуков Е.Ф. Деньги. Банки. Кредит. - М., 1999. - 256 с.

7. За ред. Акселя Зіденберга і Лутца Хоффмана Україна на роздоріжжі. - К., 1998. - 387 с.

8. Комплексна програма розвитку банківської системи Україна, стратегія на перспективу // Вісник НБУ. - К., 2000. - №8.

9. Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика. - К., 2001. - 140 с.

10. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. - Терн., 1993. - 234 с.

11. Олексієнко М., Ольшанський В., Першиков Е. Кредит і кредитні правовідно-сини: економічна природа і практика законодавчого регулювання. - К., 1996. - 220 с.

12. Особливості нового Закону України “Про банки і банківську діяльність” // Вісник НБУ. - К., 1999. - №12.

13. Радіонова І.С. Основи економіки. - К., 1995. - 178 с.

14. Сучасні тенденції розвитку ломбардного кредитування населення // Банківська справа. - К., 2000.- №4.

15. Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. - М., 1994. - 197 с.

16. Фредерік С.Мишкін Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків. - К., 1998. - 624 с.