На світову арену виходять нові держави та їх угруповання, що прагнуть утвердитися в геополітичному просторі планети, у зв'язку з чим складається нова конфігурація міжнародних взаємин Поява України та ряду інших нових незалежних держав у світовому політичному просторі у 1991 р. певною мірою була однією зі складових процесу формування нової міжнародної системи. Тому чутливість до змін у міжнародному середовищі, готовність адекватно реагувати на нові можливості та виклики, зокрема шляхом участі в інтеграційних об'єднаннях, є важливою умовою подальшого розвитку української державності і зміцнення її національної безпеки. Пріоритетним завданням України є органічне входження в європейську та світову спільноти, вихід у багатовимірний світ складних міжнародних відносин і нових структур безпеки глобального і регіонального рівня. Україні потрібно знайти власне місце в цьому просторі, яке відповідало б її потенціалу великої європейської держави і гарантувало б її стабільність і розвиток[14, 22]. В сучасних умовах зовнішньополітичний курс Української держави визначається як багатовекторний, що в практичній площині часто розуміють спрощено.

Представники різних політичних сил намагаються оприлюднити свої погляди щодо зовнішньополітичних пріоритетів і пріоритетів безпеки України відповідно до власних ідеологічних уподобань. Найбільш гострі дискусії розгортаються між тими, хто орієнтований на пріоритетний розвиток партнерства з посткомуністичною Росією і тими, хто головним завданням вважає включення України в євроатлантичні структури. Орієнтації політичної думки лише на два вектори віддзеркалюють стереотип біполярності світу, обтяжений уявленими про його конфронтаційну побудову. Як відомо, ця схема мислення склалася за часів "холодної війни" і, слід визнати, досить ще вкорінена у свідомості різних прошарків населення. З огляду на радикальні зрушення, що відбулися протягом останнього десятиріччя, правильніше говорити про багатополярну побудову геополітичного простору, на який утворилася фактично монополярна структура світового порядку, маючи на увазі безперечне домінування США[10, 43].

Геополітичний простір нині розділений внутрішніми лініями напруженості між сферою, де панує закон і міжнародне право, де пріоритетними є права людини, і сферою, яка характеризується беззаконням, численними локальними конфліктами, гіпертрофією сил кримінального гатунку тощо - всім тим, що несе загрозу безпеці, стабільності і розвитку людської цивілізації. Отже, саме в цьому сенсі можна говорити про основну вісь конфронтації в сучасному світі. Протидія деструктивним силам є найважливішим пріоритетом кожної держави, згідно з яким вибудовується і подальша система її зовнішньополітичних орієнтацій, ведуться пошуки партнерів і союзників. Відповідно до такої позиції формуються різні вектори зовнішньої політики і політики безпеки України. Проблема геополітичного вибору може бути поставлена не тільки в площині "багатовекторності", але також і в площині двосторонніх взаємин з окремими країнами світу. У зв'язку з цим постає питання стратегічного партнерства, в тому числі в сфері безпеки, яке на цей час виглядає досить заплутаним, оскільки до рангу "стратегічних партнерів" часто зараховуються не держави, чиї національні інтереси по стратегічних напрямках збігаються з інтересами України, а лише ті з них, з якими у неї існують просто добрі відносини. Іноді мається на увазі скоріше потенціал розвитку взаємин, ніж їх реальний стан. З іншого боку, вибір стратегічно важливих партнерів - це питання ефективності включення України в існуючу систему розподілу ролей у сучасному геополітичному просторі[15, 55].

Строго кажучи, Україна й досі не має надійних стратегічних партнерів серед країн світу. Їх пошук і визначення - це тривалий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Відносини стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємозацікавленості як у геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах. У напрямку налагодження відносин саме такого типу Україна, безумовно, працює, виходячи з власних інтересів і спираючись на набутий досвід взаємодії з різними країнами світу. Пріоритетність відносин з європейським світом визначається національними інтересами України, яка прагне інтегруватися в європейські структури не за будь-яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. З іншого боку, на Заході існує чітке розуміння того, що Україна посідає виключно важливе місце в Європі.

У визначальних документах НАТО і виступах провідних політиків євроатлантичної спільноти постійно підкреслюється, що Україна відіграє і буде відігравати ключову роль в системі європейської безпеки. Таким чином вибір Україною стратегічного курсу на інтеграцію в європейські економічні і політичні структури, вимагаючи структури безпеки, далеко не випадковий і визначається як національними інтересами України, так і пріоритетами самої європейської спільноти. Проте сьогодні з цілого ряду економічних, політичних та соціально-психологічних причин ні Україна, ні Захід не готові до інтеграції України в євроатлантичні військово-політичні структури в якості повноправного члена. Майбутнє ж системи європейської безпеки, як і майбутнє відносин між Україною, НАТО, ЗЄС чи ОБСЄ значною мірою залежатиме від результатів пошуку Україною, ЗЄС і, до речі НАТО, "raison d'еtre" "raison d'atre" свого існування, своєї ролі та місця у новій Європі. Європейські і євроатлантичні структури безпеки ще не повністю трансформували себе відповідно до фундаментальних змін в європейській безпеці. Україна ще й досі не вирішила (навіть для самої себе) проблем геополітичної ідентичності.

Тому майбутнє відносин України з цими структурами повинно розглядатися не тільки у контексті реалій сьогодення, але й у контексті можливих змін структурних і функціональних принципів цих організацій та вірогідних трансформацій у ціннісних системах і геополітичних пріоритетах України. Цікавими є спроби побудувати всеохоплюючу модель безпеки для Європи на основі ОБСЄ як пропонує Росія і ряд інших країн, і створити Раду Безпеки Європи (РБЄ) на кшталт Ради Безпеки ООН, вірогідно будуть контрпродуктивними і принесуть більше проблем і важких питань ("Які країни будуть членами РБЄ?", "Хто отримає право вето?", "Чи будуть рішення РБЄ обов'язковими для всіх країн і організацій, включаючи НАТО?" тощо), ніж продуктивних рішень[19, 24]. Ще більш тривожним є спроби Росії отримати від Заходу визнання території колишнього Радянського Союзу "сферою інтересів Росії".

Можливо саме цим і пояснюється подвійний стандарт ЗЄС до України і інших центральноєвропейських країн? Україна має з усією визначеністю дати зрозуміти, що будь-які поступки в цьому питанні з боку Заходу в цілому, і країн НАТО зокрема, негативно позначиться не тільки на майбутньому відносин між Україною і НАТО чи ЗЄС, але й на всій системі європейської безпеки. Відносини з Російською Федерацією Україна будує як рівноправний партнер. Свідченням такого підходу є Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, Програма економічного співробітництва на 1998-2007 рр. Ми прагнемо спільними зусиллями досягти вищого рівня співробітництва. Саме це і відповідає стратегічним інтересам обох країн, як суверенних, незалежних держав. Не менш важливими з точки зору національної та міжнародної безпеки є для України її відносини з країнами СНД, хоча треба зазначити, що існуючі механізми кооперації в рамках СНД ще дуже далекі від досконалості. Різними є і стратегічні цілі учасників цієї структури. Для України та деяких інших республік головна притягальна сила СНД полягала в створенні рівноправного економічного об'єднання суверенних держав без будь-яких наднаціональних структур.

Вони категорично відкидають ідею створення нового центру в Москві. Саме тому Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у політичному та військовому співробітництві. Молдова проголосила, що її участь обмежена виключно економічною сферою. Туркменістан та Азербайджан здебільшого утримуються або відмовляються підписувати угоди СНД, брати участь у реальній кооперації. Провідні міністерства України дійшли висновку, що підготовлені у Москві пропозиції щодо митного і монетарного союзів разом з пропозиціями Російської Федерації по приєднанню України до запропонованого економічного союзу як повноправного члена є передчасними. Особливо беручи до уваги, що пропозиції України щодо захисту економічного суверенітету країн СНД не були враховані при підготовці відповідних документів. Раціональна політика України щодо СНД повинна, по-перше, базуватися на національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, а по-друге, бути спрямованою на закріплення й утримання альтернативного лідерства в цій організації й загалом у регіоні. Як вже відзначалося, СНД фактично вже має біполярну полюсну структуру. Формування угруповання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) при лідерстві України й підтримці інших країн, які розуміють всі переваги й вигоди створення регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної підтримки, були лише першою ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР. Результатом цих процесів буде формування регіональних структур і союзів "без Москви", і Україна може претендувати на місце "першого серед рівних" в цих новоутвореннях. Висновок Отже у нових умовах існування досить складно визначити механізми безпеки будь-якої держави середньої ланки, виробити відповідні критерії для насичення їх дієвими складовими, адекватно спрямувати зовнішньополітичні зусилля на вирішення проблем без пекового існування, на досягнення суто прагматичних результатів. З огляду на це,у формуванні без пекового простору навколо Української держави, особливої уваги вимагають і теоретичний і практичний ракурс міжнародно-політичних систем глобального, регіонального та субрегіонального рівнів; механізмів дво і багатосторонньої співпраці у реалізації зовнішньої політики України, яка є учасницею сучасних процесів глибокої трансформації. Висновки Сьогодні, як ніколи раніше, постає питання про вирішення загроз, які постали перед національною безпекою України. Важливим є забезпечення безпеки громадян, створення умов для їхнього життя, розвитку.

Саме ця проблема лягає на плечі наших законотворців, тому що саме з їхньою допомогою ці питання повинні бути вирішені. Негайне нівелювання зовнішніх і внутрішніх стане запорукою майбутнього розвитку на Україні верховенства права, свобод людини, воно зведе нанівець бажання наших країн сусідів, які прагнули розширити свої території за рахунок наших земель. Стане можливим викорінення корупції на сам перед з державного апарату, розвиток промисловості, забезпечення людей соціальним пакетом. Важливим також є захист населення від загроз, які виникли у ХХІ ст. Усе це виглядає досить утопічно, адже ефективний економічний розвиток, успішність проведення швидких реформ і модернізації, напряму залежить від політична стабільності держави. Важливою передумовою цього є ефективність влади як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Зараз першочерговими завданнями є формування довгострокової стратегії розвитку держави, яку розуміє, поділяє і підтримує суспільство, а також створення широкої соціальної бази державної політики. Водночас пріоритетними залишаються питання недопущення нових політичних криз і потрясінь, а також подолання негативних тенденцій у формуванні довіри людей до влади і держави.

Ключовим завданням найближчого часу має бути проведення в Україні ефективної антикризової політики, в рамках якої будуть поєднуватися реалізація реформ і мінімізація негативних впливів на Україну нових загроз національній безпеці.

Поширення корупції як загроза національним інтересам України

Кандидат юридичних наук П.О. Комірчий

Ефективна протидія корупції в Україні, крім наявності відповідної політичної волі, вимагає належного законодавчого забезпечення (комплекс нормативно-правових приписів, що регулюють механізми запобігання корупції, а також відповідальність за вчинення корупційних правопорушень), формування дієвої системи державних органів, забезпечення належного координування формування та реалізації антикорупційної політики, превентивні заходи запобігання корупції, а також її мінімізації. Побудова такої інституційної системи повинна відповідати міжнародним стандартам (зокрема, конвенціям ООН та Ради Європи проти корупції, а також рекомендаціям ГРЕКО та Стамбульського плану дій антикорупційної мережі ОЕСР) і передовій світовій практиці, а також враховувати особливості національної правової системи.

На високий рівень корупції в Україні впливає низка факторів, таких як:

-непрозорість діяльності органів державної влади;

-відсутність політичної волі щодо запровадження дієвих механізмів протидії корупції, неефективна участь у цій протидії правоохоронних органів;

-надзвичайна розгалуженість дозвільно-регуляторної системи;

-надмірний вплив окремих олігархічних груп на прийняття державних рішень і кадрові призначення;

-неврегульованість конфлікту інтересів; відсутність правил професійної етики на публічній службі;

-низький рівень забезпечення захисту прав власності;

-недотримання законодавства у сфері протидії корупції, а також недосконалість нового законодавства з цих питань у цілому;

-недосконалість системи судоустрою;

-відсутність системності в роботі з виявлення корупції в органах державної влади;

-відсутність публічного контролю за доходами та видатками державних службовців, а також ефективних механізмів участі громадянського суспільства у формуванні та реалізації антикорупційної політики.

Статтею 5 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» визначені спеціально уповноважені суб'єкти які безпосередньо здійснюють у межах своєї компетенції заходи щодо протидії корупції.

Національну безпеку як об'єкт впливу зазначених суб'єктів можна визначити як захищеність життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, що забезпечується під час оперативно-службової діяльності органів (підрозділів) спеціального призначення, які входять до організаційної структури правоохоронних органів і наділені у зв'язку з цим повноваженнями щодо застосування оперативно-розшукових методів і засобів з метою запобігання, виявлення та припинення злочинів та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють внутрішню загрозу життєво важливим інтересам України.

Що стосується загроз національним інтересам, то вони у ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначені як «наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України». До внутрішніх загроз, які є об'єктом впливу (реагування) спеціальних суб'єктів, на нашу думку, необхідно віднести поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики.

Державні правоохоронні органи забезпечують національну (державну) безпеку України у певних напрямках. У науковій літературі такі напрямки класифікуються, як правило, залежно від методів та засобів, які застосовуються під час оперативно-розшукової діяльності, та мети їх застосування. Одним з таких напрямів можна визначити протидію поширенню корупції, сутність якої полягає у виявленні, запобіганні, припиненні та розкритті корупційних правопорушень.

Одним із небезпечних проявів корупції у нашій державі є злочинне зрощення бізнесу і політики (влади), протидія чому також належить до основних напрямів діяльності правоохоронних органів. На відміну від інших напрямів, цей не отримав законодавчого закріплення як завдання чи повноваження спеціальних суб'єктів, однак пріоритетність протидії зрощенню бізнесу і політики актуалізована в іншому законодавчому акті, який визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, а саме Законі України «Про основи національної безпеки України» (ст. 7).

Небезпечність зрощення бізнесу і політики (влади) полягає у тому, що така влада буде насамперед відстоювати (лобіювати) власні інтереси, а не державні. Яскравим прикладом цього є сучасна політична ситуація в країні (енергетичні, цукрові, автомобільні, податкові, приватизаційні та інші кризи, які безпосередньо пов'язані із прізвищами відомих політиків та державних діячів). Протидія зрощенню бізнесу і політики полягає у здійсненні правоохоронними органами заходів із застосування специфічних методів і засобів з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття злочинних дій у цій сфері, зокрема, корупційних, а також у розшуку осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням таких злочинів.

З метою запровадження реальних механізмів реалізації Національної антикорупційної стратегії на 2011-2015 роки вважаю за доцільне запропонувати наступні заходи:

Прямі та інституційні заходи протидії корупції:

-розробка правових підстав і механізму інформування банківськими установами правоохоронних органів про “підозрілі” переміщення капіталів;

-запровадження контролю за переходом державних службовців на посади керівників комерційних структур після їх звільнення зі служби;

-впровадження відкритості процесу прийняття рішення особами, що виконують функції держави, відносно себе, родичів та інших зацікавлених осіб;

-спрощення процедури притягнення депутатів до відповідальності;

-оптимізація правоохоронних органів (удосконалення професійного відбору кадрів правоохоронних органів, підвищення зарплатні правоохоронців, рівня технічного забезпечення, введення сучасних інформаційних технологій, кадрове оновлення й забезпечення надійного захисту);

-перегляд структури статистичної звітності про стан злочинності та протидію її проявам, за основу повинні братися кінцеві результати роботи правоохоронних органів - результати розгляду судами кримінальних справ;

-використання антикорупційних можливостей судів, розповсюдження практики застосування цивільних позовів держави проти конкретних чиновників;

-запровадження державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення;

-розробка й впровадження окремих відомчих антикорупційних програм, залежно від специфіки органу, що працюватиме над запобіганням вертикальної корупції (зосередження зусиль на протидії корупційним проявам з боку високопоставлених посадових осіб, викриття корупційних мереж);

-розроблення механізму обов'язкового беззаперечного відшкодування державою збитків, у тому числі необґрунтованих втрат, заподіяних громадянину внаслідок неправильного застосування або невиконання чи неналежного виконання норм законодавства державним службовцем, з наступним стягненням витрачених на це коштів із службової особи, з вини якої були завдані такі збитки або втрати.

Водночас аналіз системи демократичного контролю за діяльністю сектору безпеки свідчить про необхідність вжиття окремих заходів щодо її удосконалення, зокрема доцільно звернути увагу на те, що відповідно до рекомендацій ПАРЄ ? 1713 (2005), контроль за діяльністю спецслужб та правоохоронних органів має здійснювати спеціальний комітет парламенту, який у Верховній Раді України на сьогодні відсутній.

Одним із шляхів покращення ефективності протидії корупції правоохоронними засобами є інституційна реформа органів, що здійснюють дізнання, досудове слідство та кримінальне переслідування у справах про корупційні правопорушення.

Існуюча система органів з протидії корупції в Україні включає низку підрозділів в різних правоохоронних органах (органах внутрішніх справ, Служби безпеки, прокуратури та податкової служби), які часто дублюють одне одного, зосереджують свою увагу на незначних кримінальних справах або справах про адміністративні правопорушення, а також не мають достатніх повноважень і засобів для ефективного попередження, виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень. Особливо неефективною є протидія так званій високопосадовій корупції, тобто правопорушеннями, що вчиняються вищими посадовими особами органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Це може бути досягнуто шляхом створення спеціально уповноваженого органу з питань антикорупційної політики, який також буде уповноважений вести досудове слідство у справах про корупцію та координувати діяльність інших правоохоронних органів у цій сфері діяльності. Створення такого спеціалізованого правоохоронного органу стане ефективною інституційною основою для попередження, виявлення, припинення та розслідування корупційних злочинів; зменшить корупційні прояви шляхом забезпечення ефективної протидії корупційним правопорушенням, що вчинені вищими публічними посадовими особами та становлять особливу суспільну небезпеку.

Размещено на Allbest.ru