Соціологічне поняття суспільства

Самопізнання мислитель розглядає як засіб, що дає змогу людині відчутисвою вищу, "божественну" сутність, бо щастя, мир, рай, бог "внутри тебяє ". Осягнення такої мети формує істинну людину, бо така людина тотожна Богові.

Самопізнання - це перманентний процес руху людини до вищої істини відстадій чуттєвого сприймання явищ зовнішнього світу, коли вона орієнтуєтьсяна земні цінності ( "плоть" і "прах", але не знаходить у цьому щастя, бо "Бранн кумир" стає тісним, обмеженим, породжує розчарування, духовнукризу. Вихід із цього Сковорода вбачає в принципі "Пізнай самого себе".

Самопізнання полягає в необхідності усвідомлення полярності світу, його "Діхотомічності", роздвоєності не бачимо - невидиме, матеріальне - духовне,гідне - негідно і т.ін. в таких ситуаціях людина завжди знаходиться встані гострої драматичної напруги; вона поставлена перед вибором, котрийвизначає відповідні шляхи подальшої діяльності між високим і ницим,благородним і негідним, між добром і злом, блаженством і стражданням тощо. Правильний вибір пов'язаний з "невидимою натурою", яка зумовлює справжнюсвободу на відміну від обмеженого "лайливого кумира": "Духовний ... людинає вільний. У висоту, в глибину, в широту летает безмежно ».

Сковородінська концепція людини цікава й плідна в тому відношенні. Щовона виходить із визнання примату "серця", духовності над тілесністю, протеїй притаманні і певні недоліки.

Г. Сковорода розглядає людину переважно як атомарному істоту позасистемою соціальних зв'язків, визнаючи при цьому її загальні Сутнісніродові ознаки: "якщо хто єдиного людини знає, то всіх знає». Аджесамопізнання сковорода розглядає як суто індивідуальний, особистий акт. Соціальний контекст впливу на людину, на процеси формування, розвитку тадіяльності її випадає з поля зору. Людина аналізується поза історичнимпростором і часом. Але люди не народжуються мудрими чи злими, щедрими чискупим і не завжди можуть вибрати "Гродно" працю в силу соціальнихобставин. Ці якості й можливості визнаються й живе людина як продуктсуспільства та його член. Але це вже деталі.

Найважливішою заслугою українського мислителя є спроба розкритисутність людини, визначити притаманні їй специфічні риси, запереченнязведення її до природного організму чи механізму, "людини-рослини" чи "Людини-машини" (як це мало місце в концепціях французьких просвітителів). Його розуміння людини було на порядок вищим і випереджали час.

Концепція людини в творчості Григорія Сковороди набула подальшогорозвитку в ученні про "Гродно" працю.

У складній алегорічній, символічній системі вчення Сковороди. Чий "Жереб з голяками" визнавав сам автор, чітко відображені основні духовніцінності селянської маси, просвітніком якої він був. Про це свідчатьСковородинські заклики до поміркованості в житті. Захист "голяків". Пропаганда народних морально-етичних принципів тощо, але особливо близькимдля селянського менталітету є шанобливе ставлення Сковороди до праці якістотного атрибута людської природи й умови досягнення щастя, бо "сердечнерозрада. Душевну фортеця "людина досягає лише в процесі своєї праці.

В дослідженні ролі й значення праці Г. Сковорода виступив як учений -новатор, що сказав своє оригінальне слово про "Гродно працю" як сутніснійатрибут людського життя й розглянув окремі механізми процесу перетворенняпраці із засобу життя в умову досягнення людиною щастя і благо.

"Гродна праця" є однією з найважливіших категорій в системіфілософських і соціологічних поглядів Сковороди в розумінні людини, їїдіяльності та сенсу життя. Вона дає можливість блага і щасті, системувиховання, своєрідність його інтерпретації соціальної рівності й нерівностіміж людьми та ін.

Що є таке "сродна (споріднена) праця" чи, за його термінологією, - "Споріднена праця»?

Сковорода, розглядаючи двоєдіну природу людини, вважав, що вонанароджується з певними, так би мовити, "запрограмований" задатками (здібностями, нахил) до того чи іншого ( "Бог, природа і Мінерва є теж ") вкоріненій і в людині. В процесі самопізнання вона відкриває в собівище начало, котре єднає її з Богом і робить богорівною насамперед завдякиусвідомленню свого власного покликання, адекватно оцінює свої природнізадатки й реалізує їх у відповідних формах діяльності. Тоді вона досягаєщастя.

Найповніший аналіз "сродної праці" викладений у творі "Розмова,званий алфавіт, або буквар світу », де в зв'язку з цією проблемоюрозглядається ряд інших соціальних проблем, на яких коротко зупинимось.

Вчення Сковороди про "споріднена" (споріднену) працю розкриває джерела "Сродності" - призначення, покликання людини до конкретного видудіяльності. Їх закладає природа-бог з моменту народження людини. Тому все "Споріднена" є природним у людині.

Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні "сродні" доземлеробства, другі - до військової справи, треті - до богослов'я і т.д. Якість і міра обдарувань теж різні: "Бог подібний багатому фонтану,наповнює різні посудини по їх місткості. Над фонтаном напис ся: «Неравное всем равенство» ... Менший сосуд менше має, але в тому є рівнийбільшого що однаково є повний. І що дурнішого, як рівна рівність, щодурні у світ ввести даремно роблять замах? »

Нерівність між людьми - у відмінності їх природних задатків, але це непідстави для соціальної нерівності. В суспільстві існує "стоспорідненостей, сто званнів ", але всі вони почесні, однаково потрібні, томупізнання власної сродності як реалізація здібностей у відповідній сферідіяльності робить людину щасливою і рівною серед інших людей, бо кожен видпраці заслуговує на повагу. А бігати за званнями й посадами, до яких людинане має здібностей, є "невідкладний знак несродної», бо неспорідненістьпотвори і вбиває всяку посаду і "це суспільству шкідливо"

Сковорода зазначає, що пізнати свою "сродность" важко, але можливо, бокрім самопізнання кожна таємниця має власну "тінь", тобто є зовнішніознаки, за якими можна розпізнати "сродность". Це вже мистецтво педагогіки. Якщо одна дитина робить ярмо, а інша підперізує шаблю, то це і є показникомпокликання першої до землеробства, а другої - до військової справи.

Невідповідність природних задатків посаді - джерело особистих невдач ісуспільного зла. Людина не на своєму місці страждає сама і приноситьнегаразди оточуючим: "хто неподобство і розтліває будь-яку посаду? Несродної. Хто замордовує науки і мистецтва? Несродної. Хто збезчестивчин священицький чернечий? Несродної. Вона кожному званнювнутрішній отрута і вбивця ... роби те, до чого народжений, будь справедливий імиролюбний громадянин ... »Якщо Бог створив людину" землероб, чи гончарем,чи бандуристом ", то їй потрібно слідувати за цим покликанням, а ненамагатися займатись чимось вищим чи іншим, але "неспорідненою".

Якщо людина не має природного нахилу до праці, то вона лише шкодитьсуспільству, бо "природа - мати охоти", охоти, котра запалює людину допраці, рухає нею. Якщо ж її немає, коли людина не на місці, то й працяздається їй тяжкою, і жодна наука тут не допоможе, бо наука без наявності "Сродності" виявляється безсилий.

Сковородінська концепція "сродної праці" є засобом пояснення численнихфеноменів соціального життя і набуває методологічного значення в розкриттіїх причин та механізмів. Так, вчення про "споріднена працю" намагаєтьсяпояснити деякі процеси суспільного поділу праці. Проте вразливою стороноюконцепції є факт заздалегідь "передвізначенніх" сфер діяльності всуспільстві, тоді як історично суспільний поділ праці передував становленнюспеціалізованих сфер діяльності - конкретним професіям чи то в галузяхматеріального виробництва, чи в сферах розумової діяльності. В суспільствінайчастіше не "сродність", а соціальний статус людини зумовлює можливостівибору нею відповідної праці, навіть коли вона "неспорідненою" для неї. Аджепредставники вищих класів ніколи не займались селянською чи реміснічоюсправою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б "сродность" доінтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їхпросуванню вгору.

Проте в ідеалі така постановка питання Григорієм Сковородою дуже цікавай плідна, бо він порушує питання про соціальні умови реалізації природнихзадатків людини в суспільстві, які оптимально могли б здійснюватися накористь і людині й суспільству одночасно, сприяти гармонії особистих ісуспільних інтересів.

Звичайно. Що за браком даних наукового характеру мислитель не мігусебічно розкрити поставлену і це й досі не вірішену проблему. Цим можнапояснити. Що він констатує суспільний поділ праці як статичну даність і нерозглядає її історичний генезис. Що зумовлює появу нових професій,спеціалізацій, посад і т.д. і т.п. проблематичним є розуміння Сковородою "Сродності" як одного можливого варіанта здібностей. Насправді ж людина маєбагато чи, принаймі, кілька "сродность" - здібностей, нахилів, задатків, іза певних умов вона маже реалізувати один із них у відповідній формідіяльності, навіть змінючі професію, але працюючи за покликанням. Крімтого, перед визначеність "сродность" прірікала б суспільство на стагнацію. Сьогодніми знаємо сотні нових професій, не відомих Сковороді. Вонивикликані соціальними потребами суспільства, породжені об'єктивною логікоюрозвитку матеріального й духовно виробництва. Тому посадово-професійнезаповнення місць праці відбувається не на основі природженої "сродності", азавлякі її широким потенційним можливостям пристосовуватися до відповіднихсоціальних потреб і запитів на дану професію чи вид діяльності, а це вжезалежить не стільки від людини, скільки від суспільства, членом якого вонає.

Соціально-професійну структуру суспільства Сковорода розглядаєстатично: є набір "сродность" і відповідних їм суспільних видів діяльності - Професій, посад тощо: "сто сродность, сто званий". Виходячи зпаралельності "їх співіснування, автор помилково інтерпретує соціальнуструктуру суспільства, оскільки вбачає причини соціальної нерівності впередвізначеному "нерівного всім рівності", котре можна подолати відомимизасобами самопізнання й вибору відповідного заняття (бо сокола, а нечерепаху можна навчити літати). Принаймні, такий вигляд має проблемасоціальної нерівності в його інтерпретації.

Проте Григорій сковорода був мудрою людиною, філософом, він бачивіснуюче соціальне зло, нерівність і несправедливість, і його ставлення доцього - негативне, осудліве, але це осудження зовнішнього спостерігача,котрий переконаний у нездоланності існуючого зла, хоча шляхи й рецептиподолання цього йому відомі. Цю особливість соціального протесту Сковородипроти "світу лукавого" його кумирів та ідолів тонко підмітив Іван Франко,підкресливши, що мислитель цінив над усе свободу і бачив дуже добре, що дляйого поглядів і ідеалів, його вдачі і моральної чистоти не було місця всуспільній ієрархії.

Спосіб життя Григорія Сковороди був відповідний його особистимпереконанням, ідеалам і вченню в цілому. Народний мудрець мріяв проідеальне суспільство, засноване на принципах свободи людської взаємопріязніта щастя.

Виходячи з розуміння двоїстої природи людини, він створює модельідеального суспільства на основі осягнення смислу Біблії як символічногосвіту. Тому суспільний ідеал, а вірніше - ідеал суспільства Сковородауособлює (і це є цілком логічно) у вченні про "Горній Єрусалим".

У праці "Книжечка про читання святого письма, названа жінка Лотова» Сковорода описує ідеал суспільства, суспільних відносин і цінностей, вкотрих він вбачає "сім'я істини", вилученої на основі символічноїінтерпретації Біблії. Насправді ж мислитель переносить свій ідеал людськихземних взаємин в "гірничо республіку", де 2новий світ і люд божий, земля живихі царство любові, гірський Єрусалим, і, понад підлого азіатського, євишній. Немає там ворожнечі та розбрату. Ні в оной республіці ні старості, ністаті, ні різниці - все там спільне. Суспільство в любові, любов у бога, бог всуспільстві. Ось і кільце вічності. Від людей це неможливо ».

Таким чином, ідеал суспільства й соціальних відносин Сковорода вбачаєне в світі матеріальних, уречевленої предметних відносин, а у відносинах,що спираються на глибинні духовні й моральні засади, на внутрішніпереконання людини, котра здатна керувати тілом і тілесними пристрастями,які суперечать божественному й людському духовні, ідеалам добра, щастя, таістини.

"Горній Єрусалим" Сковорода не розглядає як потойбічний світ чи рай. Уцьому і полягає складність розуміння його філософських і соціологічнихпоглядів, котрі часто подаються у вигляді метікуватої символіки. Він даєвласну інтерпретацію Біблії і вбачає в "горінь республіці" свій соціальнийідеал, що уособлює в "Горній республіці" свій соціальний ідеал, що уособлюєвіщі духовно-етичні цінності Бога-всесвіту та мікрокосму - людини в їхсінкретізмі й неподільності, коли людина пізнає в собі Бога, а божественнестановить сутність людського (духовного) життя. Може, у цьому й міститьсяключ до розуміння останньої фрази з процитованого уривка: «Від людей ценеможливо », якою він підкреслює відмінність між реальним суспільством ійого ідеалом.

Сковорода здебільшого розглядає людину не як рід, а як індивіда, особу,та це не значить, що він обминає проблему суспільства. Останнє вінрозглядає як складну систему, уподібнюючі її машині: "Суспільство є те ж саме,що машина. У ній замішання буває тоді, коли її частини відступають відтого, до чого оні своїм хитруном зроблені », тому потрібно уникати подібнихзамішань і берегти основу суспільства, "заступати суспільства підстава - правду ». Правду як головне підгрунтя суспільства Сковорода трактує в дусітрадиційних народних уявлень як уособлення істини, антитезу неправди. Яквідповідність верховному закону, а цей закон "духовний є". Якщо праця єнеобхідною умовою фізичного існування людини й суспільства, то правда - його духовний базис. Адже істинна людина створена "по Богу в правді іпреподобії істини ".

На принципах правди, істини, прагнення до щастя й засновуєтьсяідеологія сковородінського гуманізму. Характерними рисами його є визнанняцінності людини та її життя, право людини на свободу. Щастя, самореалізаціюв "сродній праці" тощо. Мислитель відомі шляхи досягнення цього6 черезсамопізнання та морально-етичну досконалість, а це вихід за межі тілесного,матеріального. Проте не всі це розуміють і зупиняються на очевидно, щопороджує негаразди в суспільстві: "Хто не бажає чесний, сребла, волостей? Ось тобі джерело нарікань, скарг, печалі, ворожнечі, тяжеб, краденого, татьбьі,всіх машин, гачків і хитрощів. З цього джерела народжуються зради ... падіннядержав і нещастя безодня ».

Люди прогнути багатства, чинів задоволення плотських потреб. Женутьсяза матеріальним і не розуміють своєї істинної людської духовної сутності,того, що справжнє щастя "внутри нас еть". Тому за наявності існуючих науклюдині не вистачає найголовнішої, "Верховна" науки - науки про людинута шляхи досягнення нею щастя. Сковорода так пише про це: "я наук не хулю ісаме останнє ремесло хвалю; одне то хули гідно, що, на них сподіваючись,нехтуємо верховну науку, до якої всякому віку, країні істаном, і статтю і віком для того відчинено двері, що щастя всім безвибору є потрібне, чого, крім неї, ні про яку науку сказати не можна ».

Думка про необхідність такої науки була це раніше висловлене Сковородоюв його праці "Асхань" (1769), де він визначає її як "глибоку іновітню ", оскільки ще" ніде їй не обучаються ", хоч вона є одночасно й "Предревняя тому, що самонужнейшая". І це справді так, бо, не пізнавшиглибинних джерел власного буття, людина завжди буде приречена настраждання.

Значну частину свого наукового доробку Г. Сковорода присвятив розробціцієї науки. Найголовнішим здобутками її стали ідеї про природну людину,котра хоч і слідує "блаженній натурі", але внутрішня сутність її незводиться до природного тілесного начала, бо таким для людини є внутрішнядуховна й морально-етична сутність і "сродність", само пізнавши які людиназдатна свідомо керувати собою, бути внутрішньо вільною і щасливою; працюючиза покликанням і усвідомлюючи велич його змісту - розгадане, пізнаного заприхованими символами, людина виходить "з тілесних речовин кордонів насвободу духу ».

Сьогодні, коли соціологія та соціальна філософія поставили на архівніполиці де гуманістичні концепції й принципи розуміння людини, соціальнихспільного як механізмів, "гвинтиків", організмів, прямолінійніхвульгарізаторськіх залежностей їх життєдіяльності від матеріально-технічноїбази чи економічних відносин і фетішізації притаманних їм закономірностей,відносин і фетішізації притаманних їм закономірностей, потреба в "Верховний" науці, орієнтованій на людину. На знання людського "серця",чи, так би мовити, науки "кардіацентрічної" не зменшується, а зростає. Нашвеликий співвітчизник поставив в умовах нового часу цю проблему - проблемунеобхідності створення науки про людину - людінознавство. Розуміння їїпотреби вже назрівало в світовій науці й особливо стало вітчутнімнаприкінці XVIII-на початку XIX ст., коли в західноєвропейськійсоціальній думці складалася криза, породжена безплідністю двох протилежнихпідходів у пізнанні людини й суспільства: емпірізмом історіографії тапозбавленими соціокультурного емпіричного матеріалу спекулятивного,абстрактного їх аналізу філософією та філософією історії. Першими, хтовказав на це, були К.А. Сен-Сімон та О. Конт: перший поставив питання пронеобхідність "науки про людину", а другий спробував його реалізувати усвоїй "соціальній фізиці", більше відомій як соціологія. Але це вже було XIX.

Григорій Сковорода до ідеї необхідності науки про людину приходитьраніше й іншими шляхами: для нього людина - не стільки тілесність, скількискладний внутрішній духовно-психологічний феномен, для Сен-Сімона й Конта - об'єкт спостереження, експерименту, атомарна одиниця в системі загальнихзв'язків. Тут кожен по-своєму правий і однобічний, а тому сучасна наука пролюдину інтегрує ці підходи й розглядає її як синтез. Систему складноговзаємопов'язання тілесного, духовного, соціального в їх, так би мовити,соціальному ФІЛО-та онтогенезі. Але видатний український мислитель маєрацію в тому, що без науки про людину, котра мусить розкрити її глибиннусутність, людська душа ніколи не наповниться щастям.

Г. Сковорода, можливо, був першим мислителем у Європі, хто усвідомивсуперечність між науково-технічним і моральним прогресом. В "Разговре п'ятиподорожніх про істинне щастя в житті »він однозначно констатує, зо новінаукові й технічні досягнення не роблять людину щасливою, їй "бракуєчегось ». Хоч люди "виміряли море, землю. Повітря і небо, та обезпокоілічерево земне ради металів, розмежували планети, дошукалися у Місяці гір, річокі місто, знайшли закомплетних світів десятитисячки безліч, будуємо незрозумілімашини, засипаємо безодні, повертаємо і залучаємо прагнення водні, щоденно нові досліди і дикі винаходи. Боже мій, чого не вміємо, чого ми неможемо! Але те горе, що при всьому тому здається, що чого-то великогобракує. Немає того, чого й сказати не вміємо: одне тільки знаємо, щобракує чого-те, а що воно таке, не розуміємо ". Продовжуючи далі цюдумку, Сковорода пише, що математика, медицина, фізика, механіка, музика,чим більше їх Смакуємо ( "з'їв"), "тим пущі палить серце наше голод іспрага ». Він бачить вихід з цього в розвитку науки про людину, але длясучасного читача абсолютно адекватно сприймається сковородінське відчуттяякоїсь неповноти, дефіциту "серця", відсутності душевної рівноваги таспокою на фоні сучасного стану розвитку науки, техніки, технології, які незробили людину і людство щасливими, не вгамували "голод і спрагу", анавпаки, викликали ще більший неспокій за непередбачені наслідкисуспільного розвитку, бой сьогодні людям "чогось великого не вистачає". Аможе цей дефіцит і є тим вічним двигуном, що рухає людину вперед?

Безумовно, Г. Сковорода має рацію, що створений людиною матеріальнийсвіт речей і технологій (друга природа) не може забезпечити їй щастя, бовона в душі, розумі й "серці" людини. Як його пізнати, не відомо й досі.

7. Соціологічні погляди І.Я. Франка

ФРАНКО Іван Якович (15/27.08. 1856 -- 13/26.05.1916) -- письменник, мислитель, громадський діяч. Народився в с. Нагуєвичах (Дрогобиччина) в родині коваля. По закінченні Дрогобицької гімназії (1875) вступив на філос. ф-т Львівського ун-ту. Тут вів активну громадську діяльність (спочатку через студентський "Академічний гурток", а відтак через радикальні молодіжні організації, що керувалися настановами М. Драгоманова), займався видавничою роботою (ж-ли "Друг", "Громадський друг", збірники "Дзвін", "Молот" та ін.), літ. творчістю практично в усіх видах і жанрах; здійснював соціалістичну пропаганду, за яку його неодноразово заарештовували й ув'язнювали. 1891 р., будучи автором кількох вагомих поетичних збірок і прозових книг, наукових досліджень та безлічі літературно-критичних, фольклористичних, етнографічних, бібліографічних і публіцистичних статей,

Франко закінчив Чернівецький ун-т, а 1893 р. здобув ступінь доктора філології у Віденському ун-ті. Однак спротив влади і народовських кіл не дозволили йому обійняти університетську кафедру. І надалі активно працював на ниві красного письменства й гуманітаристики, продуктивно займався науково-організаційною, видавничою та редакційною роботою (ж-ли "Житє і слово", "ЛНВ"), брав активну участь у громадсько-політ. житті. У 1896 -- 1907 рр. видав низку праць ("Поза межами можливого", "Народники й марксисти" та ін.), в яких виразив своє світоглядне кредо. Вершинним досягненням Франка -- поета і мислителя -- стала поема "Мойсей" (1905). Попри драматичні обставини останніх років життя і важку виснажливу хворобу, вів інтенсивну літературну діяльність майже до самої смерті. Помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

Гігантська і розмаїта, хоча й не завжди рівна за глибиною, ідейна спадщина Франка охоплює естетико-психологічні ("Із секретів поетичної творчості"), історіософські ("Що таке поступ?"), політологічні ("Соціалізм і соціал-демократизм") та соціологічні ("Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм") праці, роботи з історії суспільної думки України ("Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова") тощо. Втім філософське обдаровання Франка щонайбільше увиразнено у художніх творах (поеми "Смерть Каїна", "Ex nihilio", "Іван Вишенський", "Похорон", "Мойсей" та ін.), в яких граничні проблеми людського буття інтерпретовані в етико-антропологічному ракурсі. Почавши з успадкованого від М. Драгоманова раціоналізму позитивістського штибу і засад реалістичної естетики, оспівування "розуму владного" та утвердження громадського змісту мистецтва і його доступності, Франко згодом наближується до філософії життя і до засад "ідеалістичного реалізму", опертого на нац. романтичну традицію та віру в творче призначення духу.

Центральну для себе проблему "особистість і загал" Франко розгортає у різних площинах: герой і маса, творець і народ, митець і публіка, будитель і спільнота. Ця суперечність в її різних модифікаціях осмислюється і переживається поетом як смисложиттєва, спроектована на долю укр. інтелігента, що за вкрай несприятливих обставин життя бездержавної спільноти має бути готовим до жертовного подвигу, щоб сприяти перетворенню маси на активну й самосвідому нац. силу. Його опорою на цьому шляху є віра в ідеал -- головний рушій прогресу суспільства і спільноти. Таким ідеалом для зрілого Франка є "ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації". Змагання до цього ідеалу під силу цілісній людині: "Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоби наближуватись до нього ." Примат суб'єктивності -- віри в ідеал -- на грунті єдності розуму, почуттів і волі; переконання у поступальній ході історії, критерієм якої є "емансипація людської одиниці", й передчуття загрозливості "розвою матеріальних відносин", "раціоналізм у справах віри і реалізм у штуці" -- з одного боку, а з іншого -- віра в ідеал і романтизм "огню в одежі слова"; усвідомлення необхідності культурницької діяльності в Україні та її недостатності; поринання в безконечні буденні клопоти і високий духовний аристократизм; повага й увага до загальнолюдських проблем і докори укр. марксистам, котрі не відчули того, що вони "наперед українці, а потім соціал-демократи"; звертання в "образках з життя" до натуралістичних засобів і наголошення креативності поетичної фантазії -- ось деякі з тих незчисленних дилем, з яких виростає напруга думки Франка і драматизм його поетичного слова.

І.Я. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство -- зло, а праця -- добро. Праця у розумінні Франка -- єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франка Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Одна з основних соціологічних ідей І.Франка -- думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина -- носій духу, а той дух є "вічний революціонер".

Отже, духовний світ людини -- її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність -- це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння -- людську душу -- кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Соціологічні ідеї Франка -- це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його погляди -- це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г. Сковороди і Т. Шевченка.

Список використаної літератури

Арон Р. Этапи розвитку соціологічної думки. - М., 2005

Громів І.А., Мацкевіч А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретична соціологія. - М., 2006.

Давидов Ю.Н. Історія теоретичної соціології // Соціологічні дослідження. - М., 2006. -- № 5.

Дюркгейм Е. Соціологія. Її предмет, метод, призначення. - М., 2005

Размещено на Allbest.ru