Проблема сирітства в Україні

Чому ми сьогодні говоримо про те, що у ранньому віці діти мають більше можливостей потрапити на виховання у родину - бути усиновленими, влаштованими у прийомну сім'ю? Тому, що усиновлювачі у більшості своїй бажають всиновити дитину якомога меншого віку (взагалі до року) і це зрозуміло - вони ототожнюють себе з біологічними батьками та мріють пройти весь період розвитку дитини, не виключаючи і так званий "пелюшковий", прийомні батьки говорять про влаштування у їхню родину дітей віком 5, 6, 7 років, мотивуючи це тим, що вони у такому віці мають більше можливості вплинути на розвиток та навчання дитини, краще підготувати до школи, впливати на успіхи у навчанні.

Вперше за період роботи служби у справах дітей у сфері усиновлення цього року виникла черга кандидатів в усиновлювачі, незважаючи на те, що на місцевому обліку служби станом на 20.10.2009 перебуває 39 дітей, які мають підстави бути усиновленими.

Можливість потрапити у сім'ю дитині старшого віку зводиться майже нанівець ще й тим, що дитина протягом цих років виховувалася в негативних умовах, коли була позбавлена належного батьківського піклування та нагляду, тому має, як правило, значні виховні вади.

Необхідно звернути увагу місцевих органів опіки та піклування, сільських лікувальних закладів на посилення уваги до сімей, які опинилися в надзвичайних ситуаціях, де є діти дошкільного віку до 3 років, та які виховуються вдома, не охоплені дошкільними закладами. Це найбільш соціально вразлива група дітей, в зв'язку з тим, що зв'язок сім'ї з суспільством найменший. Вік дітей малий і вони не потребують більших витрат, ніж шкільного віку. Тому, дуже часто бабусі, інші родичі самі утримують дітей за свій кошт і не повідомляють нікому, що мати не висилає кошти, не приїздить, ніяким чином не займається вихованням. І так може тривати роками. Це - порушення прав дітей.

Найголовніше завдання перед органами опіки та піклування, навчальними та лікувальними закладами - своєчасно виявляти такі випадки та належним чином захищати права дітей.

Сьогодні наше завдання у тому, щоб якомога ширше коло громадськості, відчуло та зрозуміло що справа захисту прав дітей - процес тривалий, включає у себе не одну сходинку, пов'язує між собою не одну ланку, але це необхідний шлях, бо він дає можливість налагодити нормальні сімейні стосунки та зберегти сім'ю і створити нормальні умови утримання дитини. А у разі неможливості збереження сім'ї, довести винну поведінку батьків та здійснити захист дитини з вагомою доказовою базою. І сьогодні, після всіх виступів, у яких ми почуємо обсяг роботи кожної установи, закладу, служби, ми зможемо чітко окреслити кожну таку сходинку та визначити усі можливі зв'язки між ланками (суб'єктами соціальної роботи). [9,2]

Педагоги стосовно дітей -сиріт

Стан задоволення фізичних потреб вихованців закладів державного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в сучасній Україні можна вважати задовільним. Це підтверджується постійним зростанням державних виплат до вказаної сфери; зростанням ролі третього сектора - тобто достатньо активною діяльністю громадських організацій по наданню доброчинної допомоги установам і дітям; державним моніторингом рівня забезпеченості інтернат них закладів. Однак, психолого-педагогічні дослідження вихованців закладів державного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування свідчать про уповільнений темп фізичного та психічного розвитку розглядуваної категорії дітей. На нашу думку, це викликано низьким рівнем задоволення (тобто фрустрацією) однієї із базових фізичних потреб дитини - материнської любові, сенсорних відчуттів, рухової активності, обмеженості соціального середовища розвитку дитини, що в науковій літературі називається терміном "деривація". Таким чином, не можна вважати повністю задоволеними фізичні та біологічні потреби вихованців сучасних закладів опіки у зв'язку з неможливістю забезпечити їм нормальний фізичний розвиток. Якщо говорити про досвід задоволення фізичних потреб вихованців А.С. Макаренка, то тут варто відзначити декілька факторів. З одного боку, депривація має тим незворотніший характер, чим раніше дитина потрапляє до закритої установи; оскільки до колонії потрапляли переважно діти шкільного віку, то ця проблема стояла менш гостро. Крім того, вже під час перебування в колонії, А.С. Макаренку вдавалося зменшувати сенсорну депривацію дітей за рахунок постійної зміни діяльності, розширення меж функціонування закладу, залучення дітей до активної участі в житті установи, поїздок до міста, тощо - тобто урізноманітнення сенсорних відчуттів вихованців. З іншого боку, хоча в житті колонії були часи, за яких потреби вихованців у їжі та теплі мало задовольнялися, але це було відображенням стану тогочасного суспільства. Як доведено в роботі С.А. Козлової, існує закономірність: сильні особистісно значимі переживання активізують процес соціалізації особистості [10: 16], тобто такі переживання давали дітям відчуття приналежності до групи, що також допомагало долати депривацію.

Крім того, сьогодні залишаються невідомими факти подальшої життєдіяльності за межами виховної установи колишніх вихованців колонії ім. М. Горького. Це є важливим з боку оцінки ефективності даного досвіду, оскільки серед найважливіших наслідків материнської депривації учені виділяють неможливість подальшої самореалізації вихованців у сімейній та інтимній сферах.

Наступним, більш високим, щаблем потреб виступає потреба в самореалізації, що характеризується активною участю особистості в таких сферах життєдіяльності, як освіта, відпочинок, релігія, отримання естетичного задоволення, тощо. Сучасна система утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування переважно задовольняє усі перераховані потреби дітей, окрім релігійної самореалізації, оскільки законодавством України проголошено розмежування релігійного і світського виховання. Відсутність у вихованців можливості релігійній самореалізації (за власним вибором або національністю) може бути одним із факторів виникнення в дітей проблем морального характеру. У запропонованій А.С. Макаренком системі також був відсутній релігійний чинник. Однак, на нашу думку, його було замінено ідейним вихованням майбутнього громадянина СРСР. Так, у колонії існувала піонерська та комсомольська організації, на які, в тому числі, було покладено функції контролю за моральним станом дітей

Таким чином, у світлі сьогодення важливим є створення та участь вихованців закладів державного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в дитячих та релігійних організаціях за інтересами. Крім того, у зв'язку зі спрямованістю державної політики на полікультурне виховання громадян України, актуальною є проблема задоволення релігійних потреб дітей залежно від їх походження та прагнень.

Наступна група розглядуваних нами потреб - емоційні потреби в любові, почутті потрібності, дружбі, відчутті приналежності. Незадовільний стан задоволення цієї групи потреб уважається дослідниками інтернатних установ в Україні та за кордоном провідною причиною відхилень у особистості та поведінці дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. На думку польської вченої С. Бадори "середовищем, що сприяє здоровому і погідному дитинству, є досвід любові, безпеки й приязні, а також усіх зв'язків, які служать їх існуванню" [11,101]. Специфікою цієї групи потреб є те, що її неможливо профінансувати або зобов'язати, вона є результатом особистісної готовності спеціалістів до роботи в зазначеній групі закладів. Задля покращення ситуації, що склалася, в Україні проводиться реформування системи державного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: розформовуються крупні інтернатні установи, поширюється мережа дитячих будинків сімейного типу, пропагується та заохочується усиновлення та встановлення опіки над дітьми фізичними особами. А.С. Макаренко по-іншому підійшов до розв'язання поставленої проблеми: ці потреби зміг задовольнити колектив.

Принципи розробленого вченим колективного виховання дітей дозволяють їм відчути приналежність до певної соціальної групи, реалізувати потреби в почутті потрібності, належності, дружби і любові.

Найвищими, за А. Маслоу, потребами особистості є позитивне самоприйняття, яке формується на основі ідентичності, самоповаги, впевненості в собі. Дослідження психологів свідчать про неадекватність самооцінки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського виховання, які проживають в інтернатних установах

Така ситуація є наслідком незадоволення всіх груп попередньо розглянутих потреб та відсутності значущих близьких, які надавали б позитивний зворотний зв'язок дитині. Однак у колонії ця потреба задовольнялася декількома факторами: участю дітей у різноманітній робочій діяльності, що давало можливість самовизначитися, забезпечувало рефлексію своїх здібностей та властивостей характеру, зумовлювало дію механізмів самоідентифікації вихованців; існування дієвої системи заохочення та інституту командирів, ідей колективізму надавало можливість здійснювати корекцію самооцінки дітей, виховувало їх самоповагу, тощо. Таким чином, цей досвід можна перенести на діяльність сучасних закладів державного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. С.А. Козлова наголошує на необхідності при ознайомленні дітей із соціальним світом формувати не лише знання, а й ставлення до себе, до інших людей, до подій соціального життя; створювати умови для активного залучення її до соціальної дійсності.

Це дозволяє підвищити особистісну значимість для нового покоління того, що відбувається навколо. Одночасно уточнюються знання, корегуються та формуються оцінки, виробляються підходи до узагальненої системи поглядів, переконань, тобто закладаються основи світорозуміння та світогляду [10: 41]. Результати аналізу задоволення потреб дітей, позбавлених батьківського піклування в теорії та практиці А.С. Макаренка узагальнені нами в табл. 1.

Таблиця 1. Ресурси задоволення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

Таким чином, саме спроможність того чи іншого соціального інституту забезпечити задоволення потреб дитини є визначальною умовою педагогічного потенціалу установи: "ефективне виховання можливе лише там, де наявні життєво необхідні структури праці, пізнання, спілкування, що задовольняють безпосередні потреби дитини" [12,11].

Проблема самовизначення дітей-сиріт в соціально-психологічній роботі

В наш час доводиться констатувати, що до всього психічного розвитку діти, що виховуються без піклування батьків, відрізняються від однолітків, що виховуються у родині. Темп розвитку, по-перше, вповільнений, їхній розвиток і здоров'я мають ряд якісних негативних особливостей, які відрізняються на всіх ступенях розвитку - від дитинства до підліткового віку й далі. Особливості по-різному й у неоднаково виявляють себе на кожному віковому етапі. Але всі вони можуть мати серйозні наслідки для формування особистості підростаючої людини.

Дослідження показують, що позбавлення дітей материнської турботи з наступною психічною депривацією у сирітських установах, катастрофічно позначаються на їх соціальному, психічному й фізичному здоров'ї.

Більшості покинутих дітей не вистачає особистої уваги й емоційного стимулювання необхідного для розвитку. Діти, ізольовані з народження до шести місяців назавжди, залишаються менш говіркі, чим їхні однолітки з родин. Ізоляція дитини від матері від 1 до 3 років звичайно приводить до важких наслідків для інтелекту й особистісних функцій, які не піддаються виправленню. Розлука з матір'ю, починаючи із другого року життя, також веде до сумних наслідків, що не піддаються реабілітації, хоча їхній інтелектуальний розвиток може нормалізуватися.

Важливою є проблема ізольованості дітей, що пов'язана з потребою у самовизначенні, потребою в отриманні соціальних навичок і навичок комунікації. Сфери, у яких процес становлення особистості здійснюється найбільш ефективно: діяльність, якою займається дитина, її спілкування й розвиток, становлення самосвідомості.

Особливості психологічного розвитку дітей, що залишилися без піклування батьків, дошкільного віку, причини, що визначають несприятливий психологічний розвиток дітей, що виховуються в закритих дитячих установах, дані про стан психічного здоров'я вихованців являються особливо важливими при складанні індивідуальних реабілітаційних програм для забезпечення повноцінної реалізації та самовизначення дітей-сиріт.

Часто сироти не ототожнюють себе із суспільством, оточуючими людьми, а протиставляють себе їм. Одержуючи освіту, спеціальність, створюючи родину, народжуючи дітей і виховуючи онуків, вони продовжують називати себе сиротами, підтверджуючи теорію про те, що приналежність до групи - це доля.

В таких випадках потрібно розвивати здатність до розширення границь простору життєдіяльності, що може сформуватися при наявності в людині такої базової якості, як автономія. В умовах дитячого будинку ці здатності можуть тривалий час залишатися в прихованому стані й потрібні особливі психологічні впливи для їхньої актуалізації. Для того, щоб забезпечити можливість розширення границь простору життєдіяльності дитини, необхідно враховувати логіку його природного розвитку, що опирається на задоволення базових потреб.

У кожному віковому періоді виділяється провідний тип діяльності, який має найбільш істотний вплив становлення психологічних новоутворень, що визначають рівень розвитку окремих психічних процесів, особистості дитини в цілому, а також впливають на формування інших особливостей, що задають перспективу розвитку на наступних вікових етапах. Тільки завдяки спілкуванню з дорослими стає можливим засвоєння дітьми суспільно - історичного досвіду, у ході якого відбувається їхній психічний розвиток.

Якщо найбільш істотні завдання соціально-психологічної роботи залишаються на даному віковому етапі невирішеними, то це призводить до затримки розвитку особистості, робить неповноцінним її розвиток. Можливий і прихований прояв цього явища, коли завдання соціалізації не вирішено на якомусь віковому етапі, але зовні це не відображається на розвитку особистості в даний період, а через певний проміжок часу вона проявляється, що приводить до невмотивованих вчинків і рішень, а також гальмує формування особистості.

В українському суспільстві існують стереотипи, пов'язані із вихованцями закладів опіки. Зверхнє ставлення вихователів та викладачів, неповага до особистості, стигматизація та ізоляція дітей, непристосованість через ставлення до цього дорослих до нормального життя у соціумі закладені у самій системі державних закладів опіки.

Особливості розвитку самовизначення особистості дитини-сироти розкриті в дослідженнях, де показано, що в умовах неблагополучної родини або дитячого інтернатного закладу найчастіше формується дезадаптивна особистість.

Дитинство - це період, коли закладаються фундаментальні якості особистості, що забезпечують психологічну стійкість, моральні орієнтації, життєздатність і цілеспрямованість, що є важливими факторами в становленні самовизначення особистості. [13].

Виховання дітей-сиріт, та дітей позбавлених батьківського піклування

З цього приводу К.Д.Ушинський зазначав: "Мистецтво виховання має ту особливість, що майже всім вона здається справою знайомою й зрозумілою, а декому навіть справою легкою і тим зрозумілішим і легше здається воно, чим менше людина з нам обізнана теоретично чи практично. Майже всі визнають, що виховання вимагає терпіння; дехто вважав, що для цього потрібні вроджена здібність і вміння, тобто навичка, але дуже мало хто прийшов до переконання, що, окрім терпіння, вродженої здібності та навички потрібні ще й спеціальні знання ."

Кожне цивілізоване суспільство в процесі саморозвитку ставить перед собою конкретні цілі, орієнтуючись при цьому на відповідні ідеали. Ці ідеали відображають рівень розвитку суспільства, завдання, які воно ставить перед собою, його уявлення про суспільну гармонію. Своє місце серед суспільних ідеалів посідає і виховний ідеал - уявлення про те, якою має бути людина, щоб її особистісні якості,з одного боку, відповідали рівню духовного розвитку суспільства і його прагнення, а з другого - в силу притаманності особистісним якостям активного характеру - спонукати людину до самовдосконалення, сприяли дальшому розвитку суспільства.

Законодавством нашої країни передбачається позбавлення батьків батьківських прав, якщо вони не виконують своїх обов'язків з виховання дітей, зловживання своїми правами, жорстоко обходяться з дітьми, негативно впливають на них своєю аморальною і анти суспільною поведінкою.

Соціолог Харчев А. Г. вказує на те, що в теперішній час " є визначена кількість сімей, які більше морально калічать, ніж виховують дітей. До них належать діти алкоголіків і аморальних людей. В результаті звільнення таких батьків від виховання дітей порушується один з видів соціальних контактів - кровно споріднені зв'язки, значення яких для кожної людини, а особливо для маленької дитини, переоцінити важко.

Створення закладів інтернатного типу для сиріт являється прогресивною формою виховання дітей. В основу системи виховних закладів інтернатного типу покладені гуманні ідеї нашої держави - збереження дітям, позбавлених батьківської опіки, близьких і рідних людей - братів і сестер.

Проблема, яку ми обговоремо - вважати дітей, які виховуються поза сім'єю, здоровими чи хворими - дуже складна. Однак обидві ці позиції, з нашої точки зору, ігнорують принципово важливу обставину - специфіку психологічного розвитку дітей в закладах інтернотного типу, специфіку, яка визначається за критерієм " норма чи патологія".

Дослідження, проведені в багатьох країнах світу, свідчать про те, що поза сім'єю розвиток дитини йде особливим шляхом і у неї формуються специфічні риси характеру, поведінки, особистості. З точки зору соматичного і психічного здоровя, з урахуванням обтяженої спадковості, несприятливого протікання пренатального розвитку, тяжких умов в ранньому віці діти, які народилися і виросли в сім'ях, де батьки алкоголіки, складають по суті " групу ризику"

Результати комплексної оцінки стану здоровя вихованці шкіл-інтернатів показали, що серед них практично відсутні здорові діти з нормальним розвитком і рівнем функціонування організму (І група здоровя). Вихованці, які мають функціональні відхилення (ІІ група здоровя) складають до 10% в І-ІІІ класах. Найбільш чисельною (до 70%) є ІІІ група, в яку включені учні , які мають хронічні захворювання в компенсую чому стані. Вихованці з хронічним захворюваннями в стані субкомпенсації складають приблизно 10% і належать до ІV групи. В школі - інтернаті цю групу в основному складають вихованці, які мають порушення психоневрологічної сфери. Вони мають суттєві відхилення в фізичному розвитку. Спостерігається його дисгармонія, один з показників якої - низький (нижче середнього ) зріст, який відмічається у 59% вихованців молодших класів інтернатів, та порушення осанки у 55% дітей молодших класів.

Інтелектуальний розвиток дітей, які виховуються поза сім'єю в закладах інтернатного типу, відрізняються дисгармонічність. У вихованців шкіл інтернатів слабо розвинуте невербальне мислення, переважає його наочність, характерна обмеженість практики рішення задач, бідність конкретно-чуттєвого досвіду і особливості шкільного навчання, які накладаються на це і зводяться до відпрацьовання формально-логічних операцій, окремих знань та навичок, приводять до систематичності, абстрактності мислення дитини, коли розвиток формальних сторін інтелекту, класифікації, систематизації - замінює собою конкретне пізнання світу.

Порівняльний аналіз психічних особливостей дітей шкіл-інтернатів та дітей загальноосвітніх шкіл

Мотиваційну сферу вихованців школи-інтернату характеризують бідність та однобокість. На думку Прихожан А. М. та Толстих Н. М. це пояснюється не тільки відомою обмеженістю їх життєвого досвіду, але й характером відносин з дорослими. Позитивна мотивація в дітей до дорослого(вчителя, вихователя) базується на дефіциті спілкування з дорослими і, внаслідок цього, понад цінності цього спілкування. Так особливість мотивації спілкування з дорослими не тільки не сприяє становленню навчальної діяльності, але часто заважає нормальній течії цього процесу. Дитина намагається сподобатися дорослому, звернути на себе його увагу, що це затуляє від неї зміст роботи, яку вона виконує.

У моральному вихованні підростаючого покоління важливо не тільки сформувати моральну свідомість, моральні почуття, але саме головне - включити школярів у різноманітні види діяльності, де розкриваються їхні моральні стосунки. У моральних відносинах школярів в процесі діяльності відображається рівень їх моральної вихованості. [14].

При визначенні морального виховання необхідно врахувати три аспекти: по-перше, соціально-етичні вимоги, які пред'являються особистості в системі моралі; по-друге, сукупність психологічних властивостей, якостей особистості і рис характеру, які являються носіями моралі; по-третє, можливості і особливості морального розвитку учнів різних вікових груп.

Трагедію дітей, які потрапили в дитячі будинки із-за втрати батьків, посилює потреба в близьких. Дім, де немає людини, люблячої тебе, немає людини, яку ти поважаєш, - це вже не дім, а казенний заклад, де тільки їдять, сплять. Почуття дітей не розвиваються швидко, і дуже складно завоювати у виховному закладі повагу і довіру до дітей.

Діти тонко відчувають фальш. Особливо це почуття розвинуто у вихованців шкіл-інтернатів. Вони швидко можуть роздивитися за зовнішньою добротою внутрішню байдужість до себе, а інколи й презирство; у своїх відносинах з іншими людьми головним вважають повагу людської гідності.

В нашій країні створено 50 шкіл-інтернатів, біля 70 дитячих будинків родинного типу. На думку Кобзаря Б. С., школа-інтернат має більше можливостей і кращі умови для виховання дітей-сиріт і дітей, що залишилися без батьківської опіки. Але справа в тому, як ці можливості краще реалізувати. Мова де про створення умов, наближених до здорової морально-психологічної атмосфери сім'ї, умов, які наповнили б життя малої людини глибоким змістом, оточили її теплом та турботою. [15, 73-74].

Завдання не з легких, адже як засвідчують обстеження , діти потрапляють у школи-інтернати з різними відхиленнями. Так приблизно 32% вихованців спостерігається надмірна рухливість, у 20%- інертність, 77% - бувають запальні, роздратовані, 46% - грубі у стосунках, 27% - плаксиві, 65% - неуважні і тільки 30% мають стійку увагу. У багатьох дітей помічена брехливість, безвідповідальність, у багатьох наявні негативні егоїстичні, зокрема аморальні, не властиві цьому вікові, потреби. Більше як половина їх палить, немало пробували вживати алкоголь, дехто схильний до статевої розбещеності . У багатьох дітей деформовані духовні, пізнавальні, естетичні потреби, зокрема втрачений інтерес до навчання. Багато дітей відстає за рівнем освіти від ровесників зі звичайних шкіл. Проте це відставання, як і відсутність позитивного інтересу до знань, аж ніяк не визначається інтелектуальними можливостями учнів, а є наслідком упущень у навчально-виховній роботі, невихованості в них належної уваги до навчання.

Діти, які потрапляють в школу-інтернат не з будинків малюків, дуже важко адаптуються до нових умов, не відчувають себе захищеними, схильні до афектних вчинків. Це викликано тим, що у дитини руйнуються стереотипи поведінки і необхідний час, щоб виробити певні психологічні і поведінські звички, вміння й навички, необхідні для постійної нормальної її життєдіяльності в дитячому колективі.

І чим пізніше дитина з неблагополучної сім'ї потрапляє в школу- інтернат, тим складніше, гостріше, несподіваніше проходить її адаптація до нових умов життя .

В цих школах має панувати спокійна обстановка, поважне ставлення до особистості кожного вихованця. Тільки ті вчителі і вихованці, що завоювали авторитет у дітей, зможуть формувати в них добрі риси характеру, моральні якості, повернути в них віру в добро.

Система морального виховання передбачає: виконання завдань морального виховання, поставлених перед школою на сучасному етапі її розвитку; відповідність змісту виховної роботи розвитку школярів; застосування форм, методів виховної роботи, які сприяють формуванню особистості учня; системний облік та оцінку результатів морального виховання школярів.

Серед основних завдань, які стоять сьогодні перед школою-інтернатом у напрямі розвитку особистості вихованців, одне з чисельних місць належить вихованню в них самостійності. Саме самостійність виступає тією якістю, наявність і належний рівень якої служать підґрунтям для формування творчих,ініціативних, відповідальних людей, здатних самостійно мислити, творити, мати власну думку, вміти відстоювати її, планувати свою діяльність, передбачати її результати. Дитина, що вступила до школи-інтернату, потрапляє у нове для себе середовище, у неї виникають нові контакти ( з вчителями, вихователями, однокласниками), з'являються обов'язки, пов'язані з перебуванням у цьому закладі. В цей час відбувається процес входження маленької людини в колектив вихованців, що змінює і поглиблює систему її взаємин з навколишньою дійсністю, впливає на формування її характеру і змісту емоцій.

Основним засобом формування провідних якостей самостійності є праця. Зберігаючи частоту ї постійність включення діте у трудову діяльність, вихователь має постійно слідкувати за дитячим ставленням до виконавчої роботи, поповнювати її зміст, варіювати форми і методи, дотримуватися належного рівня дозування трудових доручень, підтримувати інтерес і бажання діяти. Успіхи у роботі викликають у вихованців емоційний підйом, почуття задоволення, гордість; спонукають до відповідної поведінки; сприяють формуванню та закріпленню практичних вмінь і навичок; надихають на участь у нових справах. І навпаки, невдачі ведуть до переживань, виникнення невіри в свої справи, формування незадоволення собою, низькою самооцінкою, негативної "Я - концепція".

Виходячи з цього, важливе значення має стиль взаємовідносин між вихователем і дітьми, манера його спілкування з ними. Найефективнішим тут буде демократичний стиль, який забезпечує кожному учню активну позицію, допомагає створити в класі, групі атмосферу співробітництва, створює сприятливі умови для зняття втоми, напруги, переключення дітей з одного виду діяльності на інший, вираження схвалення, надання допомоги та внесення коректив.

Вимогливість і повага, свобода і контроль за роботою, педагогічний зразок і надання можливості самостійних дій, колективна життєдіяльність і індивідуальна самостійність, корегування поведінки - основні моменти у вихованні самостійності. [25,83 ].

Метою виховання має бути особистість як носі моральної системи національних і загальнолюдських цінносте, гармонійно різнобічно розвинена, здатна до саморозвитку та саморегуляції.

Складовою різнобічно розвиненої особистості є здоров'я, її фізичний та психічний розвиток. З досліджень виявлено, що вихованцями шкіл-інтернатів є діти та підлітки з певними соціально-психічними проблемами і такі що мають вади у фізичному та розумовому розвитку.

Стратегічні завдання щодо підвищення ефективності фізичного виховання дітей і підлітків в загальноосвітніх школах-інтернатах та створення умов по формулюванню здорового способу життя. [25,189].

Серед них виділяємо такі:

- динамічний, диференційований режим дня;

- система фізичного виховання, в центрі якої дитина;

- оптимальна матеріально-технічна база для занять фізичною культурою і спортом;система санітарно-гігієнічна робота з вихованцями;

- науково-методична підготовка педагогічних працівників з питань здорового способу життя;

- систематичний, моніторинг з питань здоров'я вихованців і введення здорового способу життя;

Аналіз наявних умов утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в інтернатних закладах свідчить про порушення цілої низки вимог положень Конвенції ООН про права дитини, зокрема з питань:

· якнайкращого забезпечення інтересів дитини (стаття 3);

· обов'язків батьків і у відповідних випадках опікунів, які за Законом відповідають за дитину, належним чином управляти та керувати дитиною відповідно до її здібностей (стаття 5);

· забезпечення максимально можливою мірою виживання та здорового розвитку дитини (стаття 6);

· здійснення реєстрації дитини відразу ж після її народження і реалізації права дитини з моменту народження знати своїх батьків і їхні права на піклування (стаття 7);

· права дитини на збереження індивідуальності (стаття 8);

· надання дитині на її прохання необхідної інформації щодо місця перебування членів її сім'ї, якщо надання цієї інформації не завдасть шкоди дитині (стаття 9);

· забезпечення дитині, здатній сформулювати власні погляди, права вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю (стаття 12);

· надання дитині можливості бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган (стаття 12);

· гарантій того, що дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте та сімейне життя, незаконного посягання на її честь і гідність, недоторканість житла, таємницю кореспонденції (стаття 16);

· надання батькам і законним опікунам належної допомоги у виконанні ними обов'язків по вихованню дітей, забезпечення розвитку мережі дитячих установ (стаття 18);

· вжиття всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань (стаття 19);

· визнання, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і створюють можливість активної участі у житті суспільства (стаття 23);

· сприяння розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечення її доступності для всіх дітей та вжиття таких заходів, як введення безоплатної освіти та надання, у випадку необхідності, фінансової допомоги для її отримання; забезпечення доступності вищої освіти для всіх, з урахуванням здібностей кожного, за допомогою всіх необхідних засобів (стаття 28);

· вжиття всіх необхідних заходів для сприяння фізичній та психологічній реабілітації та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань або будь-яких жорстоких, нелюдських або принизливих видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення та реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров'я, самоповагу і гідність дитини (стаття 39);

· використання належних та дійових засобів з метою широкого інформування про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей (стаття 42).

Якщо найбільш істотні завдання соціально-психологічної роботи залишаються на даному віковому етапі невирішеними, то це призводить до затримки розвитку особистості, робить неповноцінним її розвиток. Можливий і прихований прояв цього явища, коли завдання соціалізації не вирішено на якомусь віковому етапі, але зовні це не відображається на розвитку особистості в даний період, а через певний проміжок часу вона проявляється, що приводить до невмотивованих вчинків і рішень, а також гальмує формування особистості.

В українському суспільстві існують стереотипи, пов'язані із вихованцями закладів опіки. Зверхнє ставлення вихователів та викладачів, неповага до особистості, стигматизація та ізоляція дітей, непристосованість через ставлення до цього дорослих до нормального життя у соціумі закладені у самій системі державних закладів опіки.

Особливості розвитку самовизначення особистості дитини-сироти розкриті в дослідженнях, де показано, що в умовах неблагополучної родини або дитячого інтернатного закладу найчастіше формується дезадаптивна особистість.

Дитинство - це період, коли закладаються фундаментальні якості особистості, що забезпечують психологічну стійкість, моральні орієнтації, життєздатність і цілеспрямованість, що є важливими факторами в становленні самовизначення особистості.

Дитячі будинки сімейного типу: механізм подолання соціального сирітства в Україні

Стратегія деінституціоналізації дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, стала першочерговим напрямом у реалізації державної політики соціального захисту дітей-сиріт у більшості країн світу, починаючи з другої половини XX ст. Одним з основних завдань соціально-демографічної політики України сьогодніє скорочення чисельності дітей, що виховуються в інтернатних закладах. З 2006 р. в Україні розпочався процес деінституціалізації дітей-сиріт, що передбачає комплекс дій по виведенню дітей з державних установ піклування з метою створення умов для виховання і розташування дітей поза закладами інтернатного типу. Президент України В. А. Ющенко у 2007 р. видав Указ "Про проведення в Україні у 2008 році Року підтримки національного усиновлення та інших форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування". Зазначений документ визначив необхідність координації зусиль суспільства і держави щодо скорочення кількості дітей, що перебувають у дитячих будинках та інтернатах. Це потрібно з метою реалізації основного завдання держави - здійснення права дитини на виховання в родині. Зростання сирітства в країні актуалізує наукове вивчення форм виховання дітей, що залишилися без піклування батьків. Особливу значимість мають дослідження процесу виховання дітей-сиріт, котрі передані у родини. Родина є незамінним інститутом соціалізації дитини, що дає можливість їй опанувати базові соціальні ролі. Вивчення проблем улаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, довело, що сім'я в Україні, безперечно, є пріоритетною формою виховання. У той же час збільшується кількість дітей, над якими немає можливості встановити опіку або направити їх на усиновлення. Такі діти і надалі потрапляють до державних закладів: будинків дитини, дитячих будинків, шкіл-інтернатів. Сучасна система опіки над дітьми-сиротами має поєднувати два напрями: реорганізацію інтернатних установ та поширення форм сімейної опіки. Дослідженню стану розвитку дитинства, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, присвячено наукові роботи низки вітчизняних та зарубіжних фахівців.

У зарубіжній соціології та психології вчені приділяють увагу дослідженню причин соціального сирітства, адаптації вихованців закритих державних закладів. Поширеними є наукові розробки вчених: Дж. Боулбі, Я. Корчака, Т. Шульги, А. Пріхожан, В. Ослона. Спеціальні психологічні дослідження, що проводять такі науковці, як: І. Дубровіна, Т. Землянухіна, М. Лисіна, В. Толстих - підтверджують тезу - вихованці інтернатних закладів відрізняються від дітей, які виховуються у сім'ях, за станом здоров'я, розвитком інтелекту та особистості.

У вітчизняній науці основні напрями дослідження присвячені правовим аспектам функціонування сімейних форм опіки і піклування і, зокрема, дитячих будинків сімейного типу (О. Карпенко, І. Жилінкова, В. Москалюк), проблемам (Л. Дробот, В. Слюсаренко, В. Яковенко).

Окреслена проблематика не вичерпується існуючими дослідженнями. Реформа державних закладів виховання, що здійснюється в нашій країні, виявила необхідність перегляду ряду принципових засад, на яких до цього часу базувалося регулювання відносин щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Потребують наукового комплексного обґрунтування напрями оптимізації виховних моделей з метою подальшого розвитку сімейних форм.

Порушення природних контактів, що відбувається у випадку раннього розміщення дитини в державні установи закритого типу, перешкоджає розвитку її здатності в майбутньому успішно контактувати з людьми, в результаті - затримуються емоційний, соціальний і фізичний розвиток людини.

Випускники дитячих будинків частіше своїх однолітків виявляються учасниками та жертвами злочинів, частіше втрачають роботу і житло, перебувають за межами суспільних відносин.

Поширення практики улаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у сім'ї залежить від рівня обізнаності населення України щодо причин та наслідків соціального сирітства; специфіки розвитку альтернативних державним сімейних форм виховання дітей-сиріт.

Розглянемо деякі причини збільшення кількості дітей, що опиняються на державному забезпеченні - в установах інтернатного типу, у прийомних та опікунських родинах. Зростання кількості наркотично та алкогольно залежних батьків (в Україні нараховується близько 700 тис. громадян, залежних від алкоголю, на обліку в органах МВС України за немедичне вживання наркотичних засобів перебуває понад 152 тис осіб). Прояви агресивної поведінки щодо членів родин, що становить безпосередню загрозу для емоційного, психологічного та фізичного розвитку дитини. (Проблема насильства в сім'ї актуальна для 81 % респондентів в Україні, 86 % опитаних вважають, що за насильство в сім'ї необхідно передбачити кримінальну відповідальність, 85 % респондентів головною причиною насильства у родині назвали зловживання алкоголем. Результати соціологічного дослідження, проведеного Українським інститутом соціологічних досліджень ім. О. Яременка у березні 2007 р.) [27].

Феномен соціального сирітства, на жаль, характерний для багатьох країн світу. Кожна держава визначає власні шляхи подолання цього явища та надання соціального захисту дітям, які залишилися без піклування батьків. Підхід влади до визначення ступеня необхідності улаштування дітей-сиріт значно різниться залежно від країни і зумовлюється загальною ситуацією в країні, насамперед її економічною спроможністю, рівнем розвитку її культури та моральності.

Зарубіжна практика в деяких випадках залишає форму інтернатного закладу, як державну установу утримання дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування. Але в процесі деінституалізації державні виховні установи зазнали структурної трансформації, передусім зменшилася кількість їх вихованців. У середньому в одній установі перебуває 10-50 осіб. У країнах Західної Європи діти-сироти, що виховуються в сімейних дитячих будинках чи будинках-інтернатах, зобов'язані закінчити курси "незалежного проживання" і одержати сертифікат про закінчення цієї виховної установи.

Інститут фостерного виховання і утримання дитини є найбільш вдалою формою поєднання державної системи піклування з сімейної опікою. Така форма є першої дієвою альтернативою у реформуванні державних інтернатних закладів на кшталт діючим в Україні.

Особливим типом дитячих будинків сімейного виховання є дитячі села. Модель такого села уперше виникла в 1949 році в Австрії у місті Імст. Засновником його став відомий австрійський педагог Герман Гмайнер. Дитяче село, як правило, складається з 12-15 сімейних будинків. Керівництво такою нетрадиційною дитячою установою здійснює директор дитячого села, який зі своєю родиною живе у цьому ж селі й активно допомагає кожній родині. Мета дитячих селищ SOS - забезпечити постійну домівку і стабільне середовище проживання, побудувати структуру, подібну до сімейної, з опорою на чотири основні складові: мама, брати і сестри, дім і селище. Міжнародна організація " SOS -Кіндердоф Інтернешл" діє у понад 130 країнах світу [28,с. 39].

Простежуються загальні тенденції у забезпеченні соціального захисту дітей-сиріт з досвіду зарубіжних країн, а саме:

* професіоналізація виховної, профілактичноїта охоронно-захисної діяльності, уведення спеціальних посад соціальних педагогів, соціальних працівників, практичних психологів з сімейного виховання;

* створення мережі спеціальних структур, покликаних допомагати родині, школі, дітям, підліткам, юнацтву;

* функціонування психологічних служб, консультацій, телефонів довіри, соціальних притулків для дітей, які потрапили в критичну ситуацію;

* корекція поведінки дітей та підлітків, які мають певні відхилення;

* надання соціально-правової, психолого-педагогічної допомоги і підтримки родині, як головному інституту соціалізації.

В Україні поширюється позитивний досвід організації різних форм родинного виховання дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, реалізації їх прав на проживання в сім'ї. Серед них: біологічна сім'я; усиновлення (удочеріння); опікунство; прийомні сім'ї; дитячі

будинки сімейного типу; державне утримання: заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Законодавчу базу щодо вирішення в Україні проблем захисту прав дітей і передусім відстоювання права на виховання в сім'ї складають: Закон України "Про охорону дитинства", Сімейний та Кримінальний кодекси України, Закон України "Про попередження насильства в сім'ї", Закон України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" тощо.

Створення дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) регулюється Сімейним кодексом України і "Положенням про дитячий будинок сімейного типу" (Постанова Кабінету Міністрів України № 564 від 26.04.2002 р.). Дитячий будинок сімейного типу - це родина, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, котра не перебуває у шлюбі. Беруть на виховання і спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей у ДБСТ не повинна перевищувати 10 осіб, включаючи й рідних дітей. На підставі рішення про створення ДБСТ, між батьками-вихователями і установою, що прийняв рішення про його створення, складається договір. До дитячого будинку сімейного типу передусім влаштовуються діти, які перебувають між собою у родинних стосунках. За вихованцями зберігаються пільги та державні гарантії, встановлені законодавством для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

У цілому динаміка створення дитячих будинків сімейного типу є позитивною. У 1998 р. В Україні діяло 75 дитячих будинків сімейного типу, у 2000 р. - 91 дитячий сімейний будинок. Наприкінці 2007 р. кількість дитячих будинків сімейного типу становила 259, в них виховувалося 1669 дітей, прийомних сімей нараховувалося 1117, в них перебувало 1748 дітей. На початку 2008 р. в країні вже функціонувало 300 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховувалося 1960 дітей [29].

На заваді національного усиновлення є бажання українських родин мати дитину віком до 5 років без фізичних, розумових відхилень. Але така категорія дітей складає від 3 до 5 % від загальної кількості дітей, що мають юридичні підстави для встановлення опіки чи усиновлення. І саме дитячий будинок, як форма сімейного виховання, має можливість охопити більшу кількість сиріт і тим самим надати їм можливість виховуватися у сімейному середовищі. У такому контексті потрібно і надалі розвивати і підтримувати існуючі будинки та стимулювати громадян до їх створення. Щодо подолання сирітства, то перебування дитини у сімейному дитячому будинку є беззаперечною альтернативою державній системі. Також дитина, перебуваючи на вихованні у сімейному будинку, має більше позитивних можливостей на усиновлення. Особливо це стосується дітей віком від 10 до 16 років. Проте проблеми функціонування дитячих будинків сімейного типу залишаються. Однією з нагальних таких проблемам, передусім, є матеріально-технічне і фінансове забезпечення дитячих будинків сімейного типу, що покладене на місцеві органи виконавчої влади.

Неврегульованим залишається поліпшення житлових умов родини у випадку поповнення її вихованцями. І практично зовсім не вирішується забезпечення житлом вихованців. А також не завжди відповідально здійснюється підбір і підготовка батьків-вихователів. Недосконалість вітчизняного законодавства створює перешкоди щодо процедури оформлення статусу будинку, а також залишаються неврегульованими окремі аспекти його діяльності. У пункті 19 Положення зазначено, що батьки-вихователі несуть відповідальність за життя, здоров'я, фізичний і психічний розвиток дітей. Але неузгоджені критерії й процедура позбавлення статусу батьків-вихователів у разі неналежного виконання ними своїх обов'язків. У Положенні немає норм, які регулювали б місце та правові відносини рідних дітей батьків-вихователів у дитячому будинку [30].

Створення дитячих будинків сімейного типу гальмують:

* адміністративні перешкоди, затягування у часі оформлення будинку;

* тривале вирішення питання з житлом, меблями тощо;

* неточності та неповність документації на дітей, яких передбачається взяти на виховання до сім'ї;

* недостатня забезпеченість кваліфікованими спеціалістами, котрі спроможні взяти на себе соціальний супровід прийомних сімей та дитячих сімейних будинків.

Міжнародна практика свідчить, ефективне супроводження соціальний працівник може здійснити, якщо працюватиме не більше, як з 10 родинами. Також існують труднощі в процесі добору дітей для виховання в родинах. Керівництво дитячих будинків, шкіл-інтернатів не зацікавлено і не хоче передавати своїх вихованців у родини. Ще одна сторона проблеми - забезпечення соціальним житлом, як це передбачено чинним законодавством. Законодавством передбачено надання держаним органом, який ухвалив рішення про створення дитячого будинку, житлового приміщення, підготовленого для проживання. І саме це ускладнює процедуру створення ДБСТ. Місцеві органи влади через бюрократизм у переважній більшості випадків не бажають займатися житловими питаннями. На процес виховання дітей у родині впливають такі фактори, як рівень педагогічної культури і психолого-педагогічних знань батьків, ступінь їхньої мотивації й відповідальності за виховання дітей, психологічна атмосфера життя у родині, сімейний побут. Непідготовленість багатьох батьків і матерів до виховання дітей, нерозуміння ними процесу розвитку дитини, невміння розпізнавати характер і ступінь впливу різних факторів на виховання дитини нерідко спричинюють серйозні невдачі у сімейному вихованні, негативно впливають на адаптацію дитини у сім'ї та суспільстві.

Враховуючи соціально-педагогічні особливості виховання дітей у дитячих будинках сімейного типу, необхідно забезпечити відповідний рівень підготовки і роботи з відбору потенційних батьків-вихователів. Підготовка батьків-вихователів має відбуватися із залученням соціально-педагогічних методик, психологінчих та правових семінарів і тренінгів.

Створений дитячий сімейний будинок потребує постійної допомоги, передусім психологічної. В Україні завдання по реалізації підтримки та супроводження сімей покладено на структурні підрозділи державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді, а також їхні спеціалізовані формування. Існуючий соціальний супровід є недостатнім, більшість соціальних працівників мають значні навантаження у кількості сімей. У соціальних центрах немає кваліфікованих спеціалістів зі сфери практичної психології, які спеціалізуються безпосередньо на адаптації сиріт та прийомних батьків, усиновителів до нових умов. Не достатньо розвинутою є мережа телефонів довіри та центрів надання анонімних консультацій. Інформація про існування таких центрів не розміщується у ЗМІ, вже не кажучи про їхню популяризацію. Але позитивні зрушення у стимулюванні населення щодо поширення сімейних форм виховання все таки відбуваються.

Сучасний стан захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки

Зарубіжний досвід утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Досвід роботи з дітьми у різних країнах й загальні проблеми, що виникають у процесі підготовки дітей до виходу в соціум, ще раз підтверджують важливість та актуальність проблем дитинства. Це засвідчує "Консультативна зустріч "Навколишнє середовище і розвиток - насамперед турбота про дітей", організована з ініціативи ЮНІСЕФ Комітетом у справах дітей Східної і Центральної Європи (1995 рік).

Феномен соціального сирітства, на жаль, характерний для багатьох країн світу. Кожна держава визначає власні шляхи подолання цього явища та надання соціального захисту дітям, які залишилися без піклування батьків.

Підхід влади до визначення ступеня необхідності влаштування дітей-сиріт значно різниться в залежності від країни і обумовлюється загальною ситуацією в країні, насамперед її економічною спроможністю, власне, попросту кажучи, рівнем розвитку її культури.

У багатьох країнах розвинуті превентивні служби, які надають допомогу і батькам, і дітям у скрутній ситуації. Відрив від сім'ї застосовується лише у крайньому випадку, оскільки вважається, що дитина, позбавлена батьківського опікування і переведена в систему державної опіки, має набагато більше проблем у дорослому житті, ніж дитина, вихована у власній сім'ї, навіть не зовсім благополучній.