Сутність соціального управління

Прагнення до цілісного обхвату об'єкту вивчення, до системної організації знання, завжди властиве науковому пізнанню, виступає як проблема вже в античній філософії і науці. Але аж до середини 19 в. пояснення феномена цілісності або обмежувалося рівнем конкретних предметів (типу живого організму), внутрішня цілісність яких була абсолютно очевидна і не вимагала спеціальних доказів, або переносилося в сферу спекулятивних натурфилософских побудов; ідея ж системної організованості розглядалася тільки стосовно знання (у цій області і була накопичена багата традиція, що йде ще від стоїків і пов'язана з виявленням принципів логічної організації систем знання). Подібному підходу до трактування системності відповідали і провідні пізнавальні установки класичної науки, перш за все элементаризм, який виходив з необхідності відшукання простій, елементарної основи всякого об'єкту і, таким чином, вимагав зведення складного до простого, і механіцизм, що спирався на постулат про єдиний принцип пояснення для всіх сфер реальності і що висував на роль такого принципу однозначний детермінізм [4, c. 23].

Завдання адекватного відтворення в знанні складних соціальних і біологічних об'єктів дійсності вперше в науковій формі були поставлені К. Марксом і Ч. Дарвіном. «Капітал» К. Маркса послужив класичним зразком системного дослідження суспільства як цілого і різних сфер суспільного життя, а втілені в нім принципи вивчення органічного цілого (сходження від абстрактного до конкретного, єдність аналізу і синтезу, логічного і історичного, виявлення в об'єкті різноякісних зв'язків і їх взаємодії, синтез структурно-функциональных і генетичних уявлень про об'єкт і т. п.) з'явилися найважливішим компонентом діалектико-матеріалістичної методології наукового пізнання. Створена Дарвіном теорія біологічної еволюції не тільки ввела в природознавство ідею розвитку, але і утвердила уявлення про реальність надорганизменных рівнів організації життя -- найважливішу передумову системного мислення в біології.

У 20 в. Системний підхід займає одне з провідних місць в науковому пізнанні. Передумовою його проникнення в науку з'явився перш за все перехід до нового типу наукових завдань: у цілому ряду областей науки центральне місце починають займати проблеми організації і функціонування складних об'єктів: пізнання починає оперувати системами, межі і склад яких далеко не очевидні і вимагають спеціального дослідження у кожному окремому випадку. У 2-ій половині 20 в. аналогічні за типом завдання виникають і в соціальній практиці: техніка все більш перетворюється на техніку складних систем, де багатообразні технічні і інші засоби тісно зв'язані рішенням єдиної крупної задачі (наприклад, космічні проекти, людино-машинні системи різного роду, див. Система «чоловік і машина»); у соціальному управлінні замість тих, що панували раніше локальних, галузевих завдань і принципів провідну роль грають крупні комплексні проблеми, що вимагають тісного взаємопов'язування економічних, соціальних і інших аспектів суспільного життя (наприклад, проблеми створення сучасних виробничих комплексів, розвитку міст, заходу щодо охорони природи) [3, c. 30-31].

Зміна типу наукових і практичних завдань супроводжується появою загальнонаукових і спеціально-наукових концепцій, для яких характерне використання в тій або іншій формі основних ідей Системний підхід Так, у вченні В. І. Вернадського про біосферу і ноосферу науковому пізнанню запропонований новий тип об'єктів -- глобальні системи. А. А. Богданов і ряд інших дослідників починають розробку теорії організації, що має широке значення. Виділення особливого класу систем -- інформаційних і таких, що управляють -- послужило фундаментом виникнення кібернетики. У біології системні ідеї використовуються в екологічних дослідженнях, при вивченні вищої нервової діяльності, в аналізі біологічної організації, в систематиці. Ці ж ідеї застосовуються в деяких психологічних концепціях; зокрема, гештальтпсихология вводить уявлення, що виявилося плідним, про психологічні структури, що характеризують діяльність за рішенням завдань; культурно-історична концепція Л.С. Виготського, розвинена його учнями, засновує психологічне пояснення на понятті діяльності, що тлумачиться в системному плані; у концепції Ж. Піаже основоположну роль грає уявлення про систему операцій інтелекту. У економічній науці принципи Системний підхід отримують розповсюдження особливе у зв'язку із завданнями оптимального економічного планування, які вимагають побудови багатокомпонентних моделей соціальних систем різного рівня. У практиці управління ідеї Системний підхід кристалізуються в методологічних засобах системного аналізу.

Разом з розвитком Системний підхід «вшир», тобто розповсюдженням його принципів на нові сфери наукового знання і практики, з середини 20 в. починається систематична розробка цих принципів в методологічному плані. Спочатку методологічні дослідження групувалися навколо завдань побудови загальної теорії систем (перша програма її побудови і сам термін були запропоновані Л. Берталанфі). Проте розвиток досліджень в цьому напрямі показав, що сукупність проблем методології системного дослідження істотно перевершує рамки завдань загальної теорії систем. Для позначення цієї ширшої сфери методологічних проблем і застосовують термін «Системний підхід», який з 70-х рр. міцно увійшов до наукового ужитку (у науковій літературі різних країн для позначення цього поняття використовують і інші терміни -- «системний аналіз», «системні методи», «системно-структурний підхід», «загальна теорія систем»; при цьому за поняттями системного аналізу і загальної теорії систем закріплено ще і специфічне, вужче значення; з урахуванням цього термін «Системний підхід» слід вважати точнішим, до того ж він найбільш поширений в літературі російською мовою).

Системний підхід не існує у вигляді строгої методологічної концепції: він виконує свої евристичні функції, залишаючись не дуже жорстко зв'язаною сукупністю пізнавальних принципів, основний сенс яких полягає у відповідній орієнтації конкретних досліджень. Ця орієнтація здійснюється двояко. По-перше, змістовні принципи Системний підхід дозволяють фіксувати недостатність старих, традиційних предметів вивчення для постановки і вирішення нових завдань. По-друге, поняття і принципи Системний підхід істотно допомагають будувати нові предмети вивчення, задаючи структурні і типологічні характеристики цих предметів і т.ч. сприяючи формуванню конструктивних дослідницьких програм [44, c. 32-37].

Значення критичної функції нових принципів пізнання було переконливо продемонстроване ще Марксом, «Капітал» якого далеко не випадково носить підзаголовок «Критика політичної економії»: саме послідовна критика принципів класичної політекономії дозволила розкрити вузькість, недостатність її початкової змістовно-концептуальної бази і розчистити шлях для побудови нового предмету цієї науки, адекватного завданням вивчення цілісного функціонування і розвитку капіталістичної економіки. Вирішення аналогічних завдань виступає важливою попередньою умовою і при побудові сучасних системних концепцій. Наприклад, переходу до конструювання сучасних технічних систем і виникнення системотехніки (яка виступила одній з важливих конкретизацій Системний підхід в області сучасної техніки) передували усвідомлення і критика підходу, що панував на колишніх ступенях розвитку техніки, коли «одиницею» конструювання був окремий технічний засіб (машина, окреме знаряддя і т. д.), а не цілісна функція, як це стало тепер. Умовою розробки ефективних заходів щодо захисту навколишнього середовища з'явилася вельми послідовна критика колишнього підходу до розвитку виробництва, що ігнорувало системний зв'язок суспільства і природи. Затвердження системних принципів в сучасній біології супроводжувалося критичним аналізом однобічності узкоэволюционистского підходу до живої природи, що не дозволяв зафіксувати важливу самостійну роль чинників біологія, організації. Т. о., ця функція Системний підхід носить конструктивний характер і пов'язана перш за все з виявленням неповноти наявних предметів вивчення, їх невідповідності новим науковим завданням, а також з виявленням недостатності вживаних у тій або іншій галузі науки і практики принципів пояснення і способів побудови знання. Ефективне проведення цієї роботи припускає послідовну реалізацію принципу спадкоємності в розвитку систем знання [49].

Позитивна роль Системний підхід може бути зведена до наступних основних моментів. По-перше, поняття і принципи Системний підхід виявляють ширшу пізнавальна реальність в порівнянні з тією, яка фіксувалася в колишньому знанні (наприклад, поняття біосфери в концепції Вернадського, поняття біогеоценозу в сучасній екології, оптимальний підхід в економічному управлінні і плануванні).

По-друге, Системний підхід містить в собі нову в порівнянні з передуючими схему пояснення, в основі якої лежить пошук конкретних механізмів цілісності об'єкту і виявлення достатньо повної типології його зв'язків (див. Зв'язок). Реалізація цієї функції зазвичай зв'язана з великими труднощами: для дійсно ефективного дослідження мало зафіксувати наявність в об'єкті різнотипних зв'язків, необхідно ще представити це різноманіття в операциональном вигляді, тобто зобразити різні зв'язки як логічно однорідні, такі, що допускають безпосереднє порівняння і зіставлення (таке завдання було успішно вирішене, наприклад, в екології завдяки введенню уявлення про харчові ланцюги співтовариств, що дозволив встановити вимірні зв'язки між їх різноманітними елементами).

По-третє, з важливого для Системний підхід тези про різноманіття типів зв'язків об'єкту слідує, що складний об'єкт допускає не одне, а декілька розчленовувань. При цьому критерієм обгрунтованого вибору найбільш адекватного розчленовування об'єкту, що вивчається, може служити те, наскільки в результаті вдається побудувати операциональную «одиницю» аналізу (таку, наприклад, як товар в економічному ученні Маркса або біогеоценоз в екології), що дозволяє фіксувати цілісні властивості об'єкту, його структуру і динаміку.

Широта принципів і основних понять Системний підхід ставить його в тісний зв'язок з ін. загальнонауковими методологічними напрямами сучасної науки. По своїх пізнавальних установках Системний підхід має особливо багато загального із структуралізмом і структурно-функциональным аналізом, з якими його ріднить не тільки операція поняттями структури і функції, але і акцент на вивчення різнотипних зв'язків об'єкту; разом з тим принципи Системний підхід володіють ширшими і гнучкішими змістом, вони не піддалися дуже жорсткій концептуалізації і абсолютизації, як це мало місце з деякими лініями в розвитку вказаних напрямів.

Будучи в принципі загальнонауковим напрямом методології і безпосередньо не вирішуючи філософських проблем, Системний підхід стикається з необхідністю філософського тлумачення своїх положень. Сама історія становлення Системний підхід переконливо показує, що він нерозривно пов'язаний з фундаментальними ідеями матеріалістичної діалектики, що нерідко визнають і багато із західних учених. Саме діалектичний матеріалізм дає найбільш адекватне філософсько-світоглядне тлумачення Системний підхід: методологічно запліднивши його, він разом з тим збагачує власний зміст; при цьому, проте, між діалектикою і Системний підхід постійно зберігаються відносини субординації, оскільки вони представляють різні рівні методології; Системний підхід виступає як конкретизація принципів діалектики [55].

2.2 Особливості соціологічного управління в сфері економічних відносин

Становлення та розвиток теорії соціального управління тісно пов'язане із зростанням ролі «соціального» в житті суспільства і розвитком всіх наук, а особливо соціології та соціології управління. Соціальне управління як їх складова частина вивчає систему соціальних відносин, соціальні процеси, соціальну сферу, соціальні ресурси та управлінські і організаційні відносини, які в них складаються, їх закономірності та принципи. При цьому акцент робиться не тільки на цілі розвитку соціальних систем, а й на методи їх досягнення, соціальні технології.

Виробничий колектив як соціальна ланка суспільства утворює центр багатьох процесів соціального життя людей, який відображає типи соціально-економічних відносин суспільства: економічні, політичні, моральні, естетичні тощо. Соціальні явища мають місце у всіх сферах діяльності виробничого колективу, тому вирішення соціальних проблем - потужний фактор підвищення ефективності виробництва.

Соціальне управління - це один з елементів складної системи управління економікою країни, який повинен забезпечити ефективність розвитку економіки.

Управління соціально-економічним розвитком - одна з найважливіших форм соціального управління, пов'язана із здійсненням господарсько-організаторської функції [3, c. 12-14].

В процесі пошуку раціональних форм управління країна пройшла через ряд етапів. Вже на другий місяць існування Радянської влади, 2(15) грудня 1917 р., при Раді Народних Комісарів була утворена Вища рада народного господарства (ВСНХ), а трохи пізніше - аналогічні органи на місцях. Це були фактично перші органи, на які покладалося управління і регулювання соціально-економічними процесами, узгодження діяльності різних господарських організацій. Вони в тій або іншій модифікації проіснували до початку 30-х рр. і були поступово замінені наркоматами, що втілювали собою галузевий принцип управління. В кінці 50-х рр. була зроблена спроба перейти на територіальний принцип управління, але він був знехтуваний життям, і до 1965 р. знову восторжествував галузевий принцип, який привів до панування міністерств. Відомча була однією з основних причин, що привели до застою, загострення соціальних, етичних і екологічних проблем. Іржа вседозволеності міністерств несла за собою технократизм, залишковий принцип при задоволенні соціальних потреб, ігнорування регіональних і національних інтересів. Вона досягла свого апогею до середини 80-х рр., коли практично на всяку проблему відповідали утворенням нового міністерства або відомства. В результаті ми мали найбільшу кількість міністерств і відомств в світі.

Життя зажадало оновлення і істотної зміни функцій управління. Воно стало у все більшій мірі отримувати соціальну спрямованість. Особливе значення це має при управлінні первинними виробничими організаціями. Управлінські функції на цьому рівні зосереджуються на вирішенні соціальних проблем праці, на його перетворенні на дієвий критерій оцінки діловитості і потенціалу кожної людини. В зв'язку з цим виросло прагнення впливати на умови трудової діяльності, зміст праці і напряму його інтелектуального розвитку. Оскільки суспільство зацікавлене в зростанні добробуту, то питання власності, поведінки людей в умовах ринкової економіки вийшли в число найважливіших проблем соціального управління. І нарешті, підвищення ефективності суспільної і особистої праці неможливе без зацікавленої участі людини в управлінні виробництвом [47, c. 51-53].

Предмет особливої турботи - створення гарантій для справедливого розподілу матеріальних благ, здійснення на ділі відповідності міри праці і міри споживання. Актуальною в зв'язку з цим є соціальна роль багатообразних форм власності, методів організації праці не тільки в промисловості і сільському господарстві, але і у сфері побуту, в торговому і комунальному обслуговуванні. Управління соціально-економічними процесами охоплює і таку важливу сторону життя трудящих, як зміцнення їх здоров'я, забезпечення нормального відпочинку.

Все більш значущою для управління стає демографічна політика, що передбачає регулювання відповідної поведінки населення, сімейно-побутових відносин, створення умов для таких соціальних груп, як молодь, жінки, діти і люди похилого віку.

В умовах ринкових відносин придбали особливе звучання проблеми вдосконалення управління в таких нових виробничих і комерційних утвореннях як акціонерні суспільства, біржі, товариства, спільні і приватні підприємства. Предметом великої турботи стає управління в знов утворюваних вільних економічних зонах, облік і напрями здійснення приватизації, що проводиться в країні.

У всіх економічних системах держава регулює економіку. Таке регулювання в сучасній ринковій економіці здійснюється в менших масштабах, чим в адміністративно-командній системі, але і тут - економічна роль держави велика.

Соціальне регулювання економіки в умовах ринкового господарства є системою типових мерів законодавчого, старанного і контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами і громадськими організаціями в цілях стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

У міру розвитку ринкового господарства виникали і загострювалися економічні, соціальні проблеми, які не могли бути вирішені автоматично на базі приватної власності. З'явилася потреба значних інвестицій, малорентабельних або нерентабельних з погляду приватного капіталу, але необхідних для продовження відтворення в національних масштабах; галузеві і загальногосподарські кризи, масове безробіття, порушення в грошовому обігу, конкуренція, що загострилася, на світових ринках вимагали державної економічної політики [49, c. 22-24].

Об'єктивна можливість соціального регулювання економіки з'являється з досягненням певного рівня економічного розвитку, концентрації виробництва і капіталу. Необхідність, що перетворює цю можливість на дійсність, полягає в наростанні проблем, труднощів, з якими і покликане справитися соціальне регулювання економіки.

У сучасних умовах соціальне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворення. Воно вирішує різні завдання, наприклад стимулювання економічного зростання, регулювання зайнятості, заохочення прогресивних зрушень в галузевій і регіональній структурах, підтримка експорту. Конкретні напрями, форми, масштаби соціального регулювання економіки визначаються характером і гостротою економічних і соціальних проблем в тій або іншій країні в конкретний період.

Особливо важлива роль соціального регулювання економіки в країнах, що розвиваються, створюють незалежну економіку, в колишніх соціалістичних країнах, що здійснюють перехід від планового господарства на базі державної власності до ринкового господарства на базі приватної власності.

Питання про необхідність і межі соціально-управлінських дій на економіку має принципове значення. Поняття “Управління економікою”, що часто вживається, через глобальність і неконкретність керованого об'єкту навряд чи відповідає його реальному змісту. Таке поняття відображає швидше дореформену (радянську) практику централізованого державного планування і управління народним господарством країни і абсолютно неприйнятно для об'єктивного віддзеркалення ролі української держави і його інституційних дій, що змінилася, на економіку, принаймні в її структурному сенсі. З іншого боку, в сучасній практиці промислово розвинених країн пануюче положення займає ідея економічного регулювання, тобто робиться акцент на тому, що вирішення господарських завдань грунтується на пріоритеті економічних критеріїв і методів, хоча такий підхід не заперечує ролі політичних, соціальних, організаційних і інших аспектів, пов'язаних з його реалізацією.

Узагальнюючи вітчизняний і зарубіжний досвід і враховуючи взаємообумовленість економічних і соціальних реформ, можна зробити вивід, що в умовах ринку найбільш адекватною формою управлінських дій держави, необхідних для формування і підтримки стабільного курсу економічного зростання і соціального розвитку, є управління економічними і соціальними процесами або, в загальному вигляді, соціально-економічними процесами. Поєднуючи переваги комплексного підходу до соціального управління у всій облиште функцій (а не тільки регулювання), що відносяться до нього, з визначенням конкретних економічних і соціальних процесів як об'єктів реальних управлінських дій, концепція управління соціально-економічними процесами покликана служити теоретичною основою створення ефективних засобів інституційного регулювання економіки. Для цього необхідно розібратися перш за все в питаннях того, що є соціально-економічними процесами, яка їх природа і як можна управляти ними [48, c. 33].

У економіці як суспільній сфері трудової і господарської діяльності постійно відбуваються два роди процесів, які по своєму характеру розрізняються відповідно як природні і суспільні. Природні процеси здійснюються між людиною і природою за допомогою вживаних ним засобів праці в цілях створення матеріальних (речових) або інтелектуальних продуктів. Суспільні процеси характеризують взаємини між людьми з приводу забезпечення виробництва або придбання вказаних продуктів і їх споживання. На основі інтеграції природних і суспільних процесів, опосредствуемых процесами ринкового і інституційного регулювання, формуються соціально-економічні процеси, які можуть бути визначені як сукупність процесів створення і функціонування соціально-економічної системи, що характеризують динаміку зміни її параметрів на тому або іншому рівні господарювання.

Соціальне управління соціально-економічними процесами означає цілеспрямована дія на природні і суспільні процеси для забезпечення бажаних змін в стані економіки і соціальної сфери. Його суть знаходить віддзеркалення в динаміці зміни таких показників, як об'єм реалізованої продукції (зокрема на експорт) і темпи її оновлення, рівень прибули і платоспроможності, використання виробничих потужностей і інших ресурсів, валовий внутрішній продукт (ВВП) з виділенням в нім частки трудових (і інвестиційних) доходів населення, ВВП на душу населення і на того, що одного працює, фонд заробітної плати, індекс споживчих цін (інфляція), прожитковий мінімум (в середньому на душу населення), чисельність населення з доходами нижча за прожитковий мінімум, рівень безробіття і ін. На основі аналізу і оцінки показників фактичного стану економіки і соціально-трудової сфери прогнозуються можливі зміни їх з урахуванням науково-технологічних і соціальних чинників як в стратегічному плані, так і в тактичному, залежно від тенденцій, що складаються, в зміні ринковій ситуації, обумовлених соціально-економічними процесами, що реально відбуваються.

Залежно від функціонального і цільового призначення можна виділити три основні напрями соціального управління соціально-економічними процесами. Перше націлене на процеси, обумовлені фазами економічного циклу або проведенням економічних реформ і їх соціальними наслідками. У цьому напрямі держава впливає на процеси за допомогою здійснення мерів антикризового регулювання -- запобігання і ліквідації неплатоспроможності і банкрутства, подолання спаду виробництва і досягнення стабілізації з подальшим нарощуванням об'єму конкурентоздатної продукції і послуг, зниження безробіття і зростання доходів трудящих. Другий напрям - держуправління загальноекономічними процесами, обумовленими необхідністю оптимального використання таких ефективних регуляторів економіки, як ціноутворення, оподаткування, кредитування і інвестиції в розвиток підприємництва і технологічної бази товаровиробників. У третьому напрямі соціальне управління охоплює процеси, пов'язані з поліпшенням використання наявних природних, матеріальних, трудових і фінансових ресурсів [65].

Економічні процеси формування і попиту, що складаються, і пропозиції на ринку товарів і послуг регулюються з боку держави вибором тієї або іншої стратегії рішення цієї задачі залежно від поставленої мети. У теорії і практиці це питання вирішується по-різному, наприклад, виходячи із зрілості суспільства з погляду прихильності автократичним або демократичним традиціям, ступені використання ринкових механізмів і тому подібне У країнах з розвиненою ринковою економікою розрізняють два принципово разных підходу. Перший заснований на теорії неоконсерватизма, що розвинулася на базі класичної школи, яка орієнтує на регулювання сукупної пропозиції на мікрорівні, віддаючи перевагу використанню мерів по лінії кредитно-грошової політики. Другий підхід слідує неокейнсианской теорії пріоритетної ролі сукупного попиту на макрорівні з переважним використанням заохочувальних мерів держави в області податково-бюджетної політики.

На відміну від класичної концепції, що відображає точку зору прихильників пріоритету пропозиції, де виробнича функція, що закономірно реалізовується, якісно-кількісні показники продукції і національний дохід залежать від чинників праці, модель Дж. Кейнса виходить з того, що об'єм продукції або національний дохід визначається сукупним попитом на товари і приватними інвестиціями, тобто формально економіка знаходиться в стані рівноваги, якщо сукупна пропозиція вичерпується сукупним попитом.

Практика показала, що і той і інший підходи мають істотні обмеження в умовах свого застосування, визначуваних політикою альтернативного вибору, що проводиться, між двома стратегіями: “пропозицію народжує попит” і “попит народжує пропозицію”. Ці обмеження пов'язані з характером товару, його приналежністю до того або іншого сегменту ринку і динамікою співвідношення попиту і пропозиції, а також із забезпеченістю виробничою базою. Природно вважати, що при створенні нових підприємств (або виробництва) необхідна пріоритетна підтримка попиту, а за наявності вільних виробничих потужностей -поддержка пропозиції. Це означає, що звернення до тієї або іншої стратегії може бути обмежене часом її застосування, відповідним тривалості конкретної ситуації. У всіх випадках необхідна оцінка соціально-економічних наслідків вибору стратегії регулюючих дій по критеріях зростання прибули і поліпшення зайнятості. Отже, в одній і тій же економічній системі можуть одночасно застосовуватися різні підходи в рамках загальної концепції регулювання попиту і пропозиції.

Економічне зростання в умовах ринку безпосередньо виявляється не тільки в збільшенні пропозиції, тобто кількості і асортименту вироблюваних товарів і послуг, хоча така одностороння оцінка нерідко зустрічається на практиці. Функціональна залежність сукупної пропозиції від сукупного попиту, як і зворотна їх залежність, обумовлює необхідність інституційної підтримки зростання і пропозиції і попиту в їх системному взаємозв'язку. Основні заходи соціального управління для вирішення цього завдання полягають в створенні політичних і економічних умов, що забезпечують:

* зростання платоспроможності попиту населення на споживчі товари і послуги шляхом поетапного підвищення рівня реальних доходів (трудових і соціальних) і відповідного розширення споживчої корзини, що стимулюватиме розвиток вітчизняного виробництва цих товарів і послуг; підвищення їх якості, стабілізацію і подальше зниження цін на них;

* зростання платоспроможності попиту товаровиробників на необхідні засоби виробництва, проміжні товари і послуги на основі стимулювання розвитку міжгалузевих виробництв шляхом створення спеціалізованих фірм із змішаним капіталом, інтеграції крупного і малого підприємництва у сфері виробництва, застосування ефективних форм субконтрактних відносин;

* якнайповніше використання наявних виробничих потужностей підприємств і фірм при проведенні їх приватизації, конверсії, процедур банкрутства і інших форм реорганізації в цілях збереження і зростання пропозиції товарів і послуг і пов'язаних з цим робочих місць;

* збалансованість попиту і пропозиції на муніципальному і регіональному рівнях з урахуванням орієнтації на експорт і імпорт товарів, самозабезпечення виробництва і споживання шляхом встановлення відповідних оптимальних пропорцій.

Вказані заходи вимагають для своєї реалізації відповідних законодавчих актів, що забезпечують надійну правову основу економічних процесів у поєднанні з політичними рішеннями, виходячи з діалектичного характеру закономірності змін попиту і пропозиції в їх взаємообумовленості. Ці зміни, природно, відображають інтереси виробників і споживачів, що необхідно враховувати при визначенні пріоритетних напрямів політичного курсу в соціальному регулюванні економічної сфери суспільної життєдіяльності [63, c. 11].

Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежить від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробленого тут матеріального продукту.

Регулювання економіки є найважливішою функцією держави в умовах ринкового господарювання, а тим більше в умовах переходу до нього.

Перехід до ринкового механізму регулювання економічних відносин передбачає постійне поглиблення правового впливу на економічні процеси, розширення сфери застосування загальнодержавних програм розвитку економіки, приватизації державної та комунальної власності, демополізації та конкуренції.

Саме держава встановлює правові основи для прийняття управлінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини.

Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це, на перший погляд, не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління.

Без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочується через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.

За тих умов, а особливо в кризовій економічній ситуації, державне управління є не тільки необхідним, а навпаки його значення значно підвищується. Однак, слід зазначити, що тут йдеться не про поновлення адміністративно-командної системи, а про створення механізму демократичного управління, який би спрямовувався і контролювався, насамперед, виконавчою владою.

Управління даною сферою являє собою складний процес цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеню інтегрованості держави у світове економічне співтовариство [16, c. 214-217].

Державне керівництво у сфері економіки ґрунтується на конституційному положенні, а саме (ст. 13 Конституції України) соціального спрямування економіки. Керівництво має за мету органічне поєднання заходів економічного зростання і фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, наступним підвищенням житлового рівня населення. Основними напрямами, що охоплюються державним керівництвом (управлінням) у сфері економіки, є: фінансова політика та її стабілізація; грошово-кредитна політика і зміцнення банківської системи; інноваційно-інвестиційна діяльність; прискорення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика і залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; політика доходів та регулювання заробітної плати; стимулювання малого бізнесу та соціальна політика.

Отже, на підставі зазначеного, зауважимо, що держава, в інтересах суспільства, визначає і забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економічно і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарюванню установлює правила поведінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.

Однак, здійснення такого регулювання неможливе без використання примусових заходів. 3 їх допомогою обмежуються і придушуються небажані з соціально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.

Звідси випливає, що управління економікою містить у собі елементи соціально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об'єкти.

Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей механізмі складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на відносини у даній сфері.

Організаційно-правові структури -- це суб'єкти державного управління економікою. Організаційно-правові методи і форми -- це ті засоби і прийоми, що використовуються суб'єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності.

2.3 Специфіка соціального управління з точки зору політичних відносин

У процесі спільної політичної діяльності індивіди і соціальні спільноти вступають у певні відносини. Такі взаємовідносини соціальні суб'єкти здійснюють через організаційні структури, які вони створюють з політичними цілями. Завдяки політичним відносинам між цими структурами політична система функціонує як цілісність. Усі політичні структури з'єднуються в єдине ціле вертикальними і горизонтальними політичними відносинами. Розуміння сутності, форм політичних відносин у суспільстві, місця і ролі їх у політичній системі дає можливість з'ясувати політичні процеси і спрямувати їх.

Якщо йдеться про суспільні відносини, то постають запитання: коли і з приводу чого вони виникають, які спонукальні причини цього, зміст відносин, процес їх проходження, наслідки? Ці запитання виникають і при аналізі політичних відносин як одного з видів суспільних відносин.

Суспільні відносини -- це різноманітні відносини, що виникають між народами, націями, соціальними групами, а також всередині них у процесі політичної, економічної, соціальної, культурної життєдіяльності. Окремі індивіди вступають у суспільні відносини як члени спільнот.

Суспільні відносини складаються в процесі діяльності й спілкування людей. Ця діяльність реалізується у певній сфері, і залежно від її змісту відносини набувають певного виду. Змістом будь-якого виду суспільних відносин є зв'язки, взаємодія людей шляхом обміну продуктами діяльності і самою діяльністю. Способом існування суспільних відносин є потреби й інтереси, що проявляються у різноманітній діяльності. Як і сам процес діяльності, всі суспільні відносини взаємопов'язані. Вони становлять певну систему, в якій своєрідне місце займають політичні відносини [9, c. 77-85].

Політичні відносини -- це різноманітні, зумовлені соціально-економічним і культурним рівнем суспільства взаємозв'язки і взаємодії, що виникають між соціальними спільнотами й індивідами, створеними ними політичними інституціями й організаціями з питань втілення політичних інтересів і політичних потреб у сфері завоювання, формування і функціонування політичної влади.

Сутність політичних відносин становить питання про політичну владу, використання її в інтересах кожної з соціальних груп, держави, суспільства в цілому.

Зміст цивілізованих політичних відносин становить заснована на ненасильницьких методах взаємодія суб'єктів політики з метою свідомого використання політичної влади, реалізації політичних інтересів і потреб.

Політичні відносини у системі суспільних відносин мають властиві їм особливості. До них належать: надзвичайна різноманітність; глибока зумовленість соціально-економічними відносинами і культурним рівнем суспільства; визначеність політичними інтересами і політичними потребами; особливість вираження -- у сфері завоювання, формування і функціонування політичної влади, втілення у політичних відносинах факту управління; регулювання відносно всіх інших видів суспільних відносин, у які вступають суб'єкти; прямий або непрямий вплив на систему суспільних відносин; охоплення широких мас, їх спільнот, створених ними організаційних структур участю у політичних відносинах; політичні відносини значно більше, ніж інші, впливають на забезпечення соціальної стабільності, на функціонування всіх структур політичної системи суспільства, забезпечують цілісність її.

Послідовна зміна стану політичних відносин набуває вигляду політичного процесу. Вона може бути пов'язана не тільки з переходом політичних відносин від одного типу до іншого, а й розвитком всередині кожного з них. Типи політичних відносин можуть змінюватися революційним шляхом. Політичні відносини, що утвердилися, вдосконалюються шляхом реформ [69].

Реформи як засіб удосконалення забезпечують наростання кількості існуючої якості, необхідної для переходу до нової якості. Як зміна, так і вдосконалення політичних відносин пов'язані з внутрішнім їх станом і як такі не залежать від бажань політичних лідерів. Це відбувається, наприклад, у такий спосіб.

Якщо в суспільстві створюються умови, за яких об'єкт політики не хоче жити так, як раніше, а суб'єкт політики не може по-старому здійснювати політику і не звертається до реформ, то виникають об'єктивні передумови революції. При наявності зрілого суб'єктивного чинника складається загальнонаціональна криза, що може перерости у революцію. Якщо ж такого усвідомлення немає, то відбувається не революція з її докорінними змінами у політичних відносинах, а політичний бунт.

Політичний бунт являє собою такий політичний виступ мас, який характеризується насильницьким зламом існуючих порядків. У ньому немає елементів організованості, слабкими є уявлення про практичні політичні дії, нечіткими залишаються цілі політичних змін. Політичні бунти не створюють нові політичні відносини. Найчастіше вони вносять дестабілізацію в існуючі політичні відносини. Вони можуть прискорити необхідність політичних змін, але самі не є засобом творення нових політичних відносин. Політичні бунти найбільш характерні для політичної боротьби рабів, кріпаків.

Політичні відносини, впливаючи на всю систему соціальних відносин, відчувають на собі зворотний вплив. Так, зміна економічних відносин тим успішніша, чим рішучіше ламається стара і створюється нова система політичних відносин. Разом з тим політичні відносини можуть розвиватись послідовно як демократичні, маючи під собою як базу розвинені економічні відносини. Наведемо приклад.

Якщо розглядати розвиток суспільства з позицій формаційного підходу, який утвердився в радянському суспільствознавстві як марксистсько-ленінський, то очевидним є те, що розвиток політичного процесу пов'язаний зі зміною і вдосконаленням політичних відносин. Політична революція розкривається як утвердження демократичних політичних відносин, їх необхідність є умовою консолідації загальнополітичних рухів. Політичні рухи -- спосіб існування політичних відносин, їх історично спрямованої демократизації. Політичні рухи як суспільна діяльність спрямовані на реалізацію політичних інтересів, потреб і приведення у відповідність з ними політичних відносин. Як тільки клас, що прийшов до влади, вичерпує свій демократичний потенціал, політичні відносини набувають характеру відкритого панування і підкорення. Історично у цей час завжди формується новий прогресивний клас з новим суспільно-політичним інтересом. Спираючись на загальнополітичний рух, він приходить до влади. Такий безперервний політичний процес свідчить, що політичні відносини на кожному новому циклі політичного процесу включають розширену масу людей, які дедалі більше можуть реалізувати себе як особистість. Цим самим політичні відносини в результаті розмаху загальнополітичних рухів набувають характеру послідовної демократичності. Демократизація політичних відносин при переході від однієї стадії до іншої виступає як загальносоціологічний закон [21].

У реальному житті можуть існувати три діалектично суперечливих варіанту взаємовідношення цивільного суспільства і держави. Цивільне суспільство пригнічується державою. І як наслідок цього виникає тоталітарний режим. Держава виконує волю цивільного суспільства, діє в рамках права, як правова держава. Тоді виникає демократичний режим. Існує хитка рівновага між цивільним суспільством і державою і тоді виникають авторитарні режими різного ступеня жорсткості.

Цивільне суспільство можна представити як свого роду соціальний простір, в якому люди взаємодіють як незалежні один від одного і держави індивідів. Основа цивільного суспільства - цивілізований, самодіяльний, повноправний індивід, від істотних рис якого залежить його якість і зміст

Соціальне управління припускає створення захисних мерів, щоб ніхто не міг лягти нижче за загальний початковий статус, і, природно, однією з його найважливіших функцій є забезпечення мінімуму необхідних засобів існування для всіх своїх членів.

Таким чином соціальне управління є системою забезпечення життєдіяльності соціальній, соціокультурній і духовних сфер, їх відтворення і передачі їх цінностей від покоління до покоління. Ця система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, в завдання яких входить забезпечення умов для самореалізації окремих індивідів і колективів, задоволення приватних індивідуальних або колективних інтересів і потреб. Інтереси і потреби виражаються через такі інститути цивільного суспільства як сім'я, церква, система утворення, наукові, професійні і інші об'єднання, асоціації і організації і так далі

Влада, на відміну від фізичного насильства, надає дію на тіло, душу і розум, пронизує їх, підпорядковує закону своєї волі. По суті до свого вона подібна авторитету. Корелятом її є пошана; етичну цінність вона представляє тоді і тільки тоді, коли так направляє того, що поважає її, що той виявляється на в змозі здійснювати більшу кількість вищих цінностей, на піддававшись безпосередньо дії з боку влади. Влада потребує виправдання, і ці спроби складають істотну частину політичної історії.

Часто соціальне управління ототожнюється з сферою приватних інтересів, потреб. Людині за своєю природою властиво прагнення жити в співтоваристві людей, але в теж самий час йому властива і схильність робити все по-своєму. Само собою зрозуміло, що в реалізації своєї схильності він зустрічає протидію з боку інших індивідів, які теж прагнуть робити все по-своєму. Але для того, щоб не зруйнувати життєві основи суспільства і створила людська цивілізація цивільне суспільство і держава з їх найважливішими інститутами, визначивши їх метою досягнення гармонії між різними інтересами, яка, як показує історичний досвід, весь час залишалася недосяжним ідеалом, мрією, що проте часто утілюється в конкретно-історичний компроміс, що рятує суспільства від взаємного винищування [11, c. 313-317].

Політична сфера - це відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням політичних інтересів і свобод шляхом участі в різного роду партіях, рухах, цивільних ініціативах, асоціаціях. Саме цей інтерес є домінуючим і таким, що визначає політичне обличчя організації, її відношення до існуючої держави.

Соціально-політична функція соціального управління знаходитися в тісній діалектичній єдності з соціально-економічною функцією. Взаємно визначаючи один одного, ці функції приводять в русі соціальні сили суспільного розвитку, підвищують їх ефективність. Економіка обуславливает політичну діяльність, можливі політичні дії. І проте першенствуюча роль належить політиці, яка служить найбільш активним засобом перетворення суспільства.

Характеризуючи соціально-політичну функцію управління, слід розглянути дві її складові. Одна відображає зміст політики, яка виражається в її соціальних цілях, проведенні їх в життя. Інша, не менш важлива, показує, яким способом політика запроваджується в життя. При цьому ключовим питанням залишається питання про владу. Спосіб здійснення влади розкриває зміст соціального політичній функції з погляду механізмів її реалізації. Соціального політична функція управління полягає в організації системи політичних відносин, взаємодії між владою і народом, таким чином, що б відтворювати гармонійний їх взаємозв'язок в безперервно змінних умовах.

У основі функціонування і розвитку форм і методів соціального політичного управління знаходяться інтереси людей, що беруть участь в цьому процесі, їх взаємодія. При збігу головних суспільних цілей соціального груп, національних общностей, існує різноманіття і суперечність інтересів, що постійно виявляються в реальному житті людей.

Завдання соціально-політичної функції управління: знайти крапки і способи зіткнення, в яких різні інтереси зливаються в загальні зусилля і конкретні дії.

Життя підвело нашу країну до необхідності радикальної політичної реформи. Сьогодні в центрі практичної політики знаходяться питання демократизації суспільства. Ми говоримо про нестандартність обстановки, ми бачимо ідейну боротьбу, чуємо різні думки про зміни, що відбуваються, і звичайно ж управляти в такій ситуації не просто. Тому сам механізм управління вимагає свого вдосконалення, зміни, пристосування до нових умов суспільного розвитку.

В даний час на перший план висувалися такі важливі завдання, як забезпечення населення продуктами харчування і товарами першої необхідності, вирішення виниклих на новій основі суперечностей між містом і селом, між розумовою і фізичною працею, зважене регулювання міжнаціональних відносин. Найважливішим об'єктом у сфері соціально-політичних відносин став розвиток демократії безпосередньо на виробництві, а також у всіх сферах суспільного життя [22].

При управлінні у сфері політики величезну роль грає визначення мети, на досягнення якої мобілізуються зусилля багатьох людей. В даний час наше суспільство вагітне величезною кількістю новацій для вирішення політичних проблем. З'являються і тут же зникають незліченні проекти пристрою державних структур, заміни їх новими утвореннями, пропозиціями про проведення експериментів і просто перевірки деяких ідей. Проблема зваженості політичних рішень, прояв політичної далекоглядності загострилася як ніколи раніше.

Як при управлінні наукою, в політиці важливо бачити те, з чого складається результат, на чому він грунтується. Адже показники розвитку соціально-політичних процесів не завжди можуть обмежуватися кількісними характеристиками, наприклад, такими, як кількість партій, відсоток тих, що проголосували, число селян, робочих, представників інтелігенції серед депутатів і тому подібне Від того, як беруть участь люди в управлінні, якими правами володіють, який вплив роблять і можуть надати на ухвалення рішень, залежить нормальне функціонування багатьох політичних структур.

Управління у сфері соціально-політичних відносин не зводиться до деяких технічних прийомів і методів. Мова йде про створенні механізму раціонального управління розвитком і функціонуванням політики, уміло і що органічно поєднує в собі централізацію з самоврядуванням, за участю кожної людини у вирішенні актуальних проблем.

І нарешті, політика є не тільки наукою, але і мистецтвом. Особливого значення набуває мистецтво ухвалення політичних рішень, майстерність, уміння орієнтуватися в конкретних політичних умовах. Проте інтуїція, мистецтво політичного прогнозу не приходять самі собою - вони виробляються в результаті тривалої, копіткої роботи. На жаль ні теорія, ні практика ще не змогли дати скільки-небудь переконливих прикладів політичного передбачення і прогнозування. Навпаки, життя постійно показувало, наскільки були близоруки, недалекоглядні і обмежені всі спроби бачити соціальні наслідки політичних рішень: вони нерідко замінювалися ерзацами ідей, що не мають нічого спільного ні з наукою, ні з мистецтвом.

РОЗДІЛ 3. Соціальне управління - основа розвитку українського суспільства

3.1 Менеджмент економічних відносин сучасному етапі в умовах кризису

Україна останнім часом докладає значних зусиль, щоб подолати кризу, яка має системний характер, позбутися наслідків колоніального минулого і сформувати соціально-економічну модель, засновану на інституті приватної власності. Для цього їй доводиться повністю вибудовувати нову ринкову інфраструктуру.

Україна перебуває під негативним впливом зовнішніх факторів, насамперед економічних процесів, які відбуваються в Росії, через тісну прив'язку до енергопостачання з цієї країни. По суті, в Україні склалася ненормальна, однобока структура постачання енергоносіїв, яку, на жаль, за роки незалежності нам не вдалося змінити.

Економічна криза в Україні спричиняється також повільним та непослідовним проведенням економічних трансформацій. Конкретним механізмом виходу із стану рецесії є проведення курсу жорсткої монетарної політики, підтримуваного Президентом України та Національним банком.

Україна дуже дорого заплатила за відсутність власної національної валюти, а також за помилки останніх двох років. Низка несприятливих зовнішніх чинників (фінансовий обвал в Росії, світова фінансова криза, а також девальвація гривні) призвели до знецінення основного капіталу та зростання цін на нафту, бензин, інші енергопродукти. А оскільки Україна вже є складовою світового господарства, то, природно, були порушені цінові пропорції, які пов'язують Україну з цим господарством. Це завдало серйозних збитків економічному розвиткові загалом, порушило процес економічної стабілізації, спричинило до спаду валового національного продукту.

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб'єктами господарської системи. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінні економічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Вона реалізується через ряд конкретних функцій, частина з яких можуть бути визначені як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структури суспільства та управління нею; фінансування й організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують отримання найближчим часом значних прибутків; допомога проектам високого ризику.

Не менш важливими є функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури.

Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку [27, c. 57-59].

Функція створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регулювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.