Історико-соціологічні концепції М. Грушевського
Вивчення історико-соціологічних концепцій М. Грушевського, його погляди на релігію, як на форму самовизначення особи та спільноти. Місце української ідеї в генетичній соціології Грушевського та застосування його соціологічних принципів у сучасній Україні.
| Рубрика | Социология и обществознание |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.05.2010 |
| Размер файла | 62,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Він показав, що розв'язання головної суспільної суперечності, по-перше, підкоряється певним загальносоціальним закономірностям, насамперед сформульованим їм в принципі, про який iшлося. По-друге, таке розв'язання завжди здійснюється у своїх суттєво специфічних формах, що конкретизують дані закономірності. Це стосується кожного історичного етапу розвитку суспільства, типу культури, менталітету певного народу. Тому мета європейського вибору не є національною ідеєю. Вона потребує конкретизації для кожної європейської країни. Наприклад, існує суттєва різниця між «шведським соціалізмом» і ліберально-консервативною політикою Маргарет Тетчер. У цьому плані українська ідея повинна бути значно більш специфічною ніж національна ідея майже усіх європейських країн.
Дійсно, формування українського народу відбувалось на стику взаємодії двох великих культур -- західної і східної, в умовах відсутності на протязі багатьох століть своєї держави. Тому не лише Грушевський, а й такі видатні українські мислителі як Михайло Драгоманов, Іван Франко, Дмитро Чижевський i багато інших говорили про необхідність свого специфічного шляху розвитку українського народу.
Далі розглянемо ті головні критичні зауваження щодо суті сучасного курсу реформ та пропозиції по внесенню суттєвих змін в нього, по формуванню специфічно української ідеї, які розробляються все більшою кількістю наших учених, політиків, економістів, та які, в основному, співпадають з соціальним принципом Грушевського, а також питання про те, що може суттєво нового внести систематичне застосування останнього у більш глибоке розуміння цих зауважень і пропозицій. Головна помилка наших реформаторів, як вважає більшість цих авторів, полягає у механічному переносі певних західних моделей цих реформ на суттєво інші умови України. Наш пересічний громадянин покладає відповідальність за результати своєї діяльності в значно більшій мірі не на себе, а на певні загальні зовнішні умови, насамперед на керівництво, державу тощо. Тобто колективістична тенденція у нас відіграє значно більшу роль, що не було враховано при виборі моделі реформування нашої економіки. Причому більша роль останньої тенденції порівняно з західним менталітетом пов'язана і з наявністю певних переваг, а саме: з обмеженням індивідуалістично-егоїстичної тенденції, з більшим значенням вищих духовних цінностей, кращим порозумінням між людьми, їх дружбою, допомогою бідним, соборним вирішенням багатьох складних питань, наявністю в Україні багатьох культур, толерантністю до інакомислячих тощо. На жаль історичні умови становлення українського етносу призвели до того, що ця колективістична тенденція так і не дійшла до формування в єдності свідомості та підсвідомості більш-менш чіткої об'єднуючої загальнодержавної української ідеї.
Наприклад, і та невелика кількість керівників наших підприємств, яка хоча б у основному розуміла суть їх реформування на засадах ринкових принципів, як правило, не могла досягнути успіху за таких причин: не існувало відповідної системи законів, не було грошей для того, щоб зробити підприємство конкурентоспроможним та на відповідне перенавчання всього колективу. З іншого боку, цей курс реформ призвів до того, що усі керівники отримали величезні можливості для збагачення. А чиновники створюють для цього відповідну адміністративний захист. Усе це призвело: до невідомих для мирних країн темпів падіння виробництва та зубожіння більшості населення; до швидкого збагачення на цьому фоні тих керівників підрозділів нашої економіки, які отримали майже неконтрольовану владу (особливо, пов'язаних iз зовнішньою торгівлею, газом, нафтою, енергетикою). З точки зору принципу Грушевського, головна вихідна причина усіх наших негараздів полягає в тому, що у нас і досі немає не лише своєї розгорнутої концепції переходу до ринкових відносин, яка враховувала б усю специфіку України, а й української ідеї, яка б могла бути прийнята абсолютною більшістю нашого народу.
Однією з найважливіших причин, яка робить неможливим розробку й прийняття цієї ідеї, є те, як вважають багато з авторів, що в українській політичній діяльності й досі панують ті погляди на антагонізм капіталізму і соціалізму, ідеологій правих і лівих партій тощо, які вже давно подолані в розвинених країнах. Саме ця обставина спричинила те, що в 90-х роках ми здійснили спробу повороту, аналогічного Жовтневій революції 1917 року, але в прямо протилежному напрямі, тобто шляхом руйнування пануючої раніше системи «до основания», хоч і без громадянської війни. У зв'язку з цим папа римський Іван Павло II, який доклав чимало зусиль для ліквідації тоталітарного соціалізму, вже не раз говорив про те, що марксизм і радянське суспільство мали й певні переваги порівняно з капіталізмом, насамперед у соціальному захисті трудящих, у подоланні тієї прірви, яка існує між бідними і багатими тощо. Він вважає також, що поразка соціалізму в пострадянських країнах призвела їх до дикого, корумпованого капіталізму.
З принципу Грушевського треба зробити такі висновки. По-перше, необхідні ідеї центризму, тобто рівноваги та гармонії протилежностей, їх треба розглядати як ідеалізацію, завдяки якій розкриваємо глибину тотожність різноманітних форм прояву загальної суті явищ певної якості (зокрема і в українській ідеї). По-друге, оскільки ця суттєва тотожність є лише ідеалізацією, то вона реально виявляється лише у формі постійної конкурентної боротьби індивідуалістичних та колективістичних тенденцій. Тобто основну мету будь-якої людської діяльності треба розглядати як інтуїтивне чи усвідомлене намагання оптимізувати розв'язання головної суспільної суперечності [21, 98].
Розробку української ідеї ряд дослідників намагається здійснити на введенні поняття «політична нація», яке дійсно відіграло велику об'єднуючу роль в ряді багатонаціональних держав. Але це вже не вирішує проблему співвідношення політичної і етнічно-української нації, бо до останньої відноситься 72% нашого народу. Тому завжди буде існувати і суперечність між тенденціями до збільшення ролі чи української, чи іншої (насамперед російської) культури, мови. І в оптимізації вирішення цієї суперечності закономірності принципу Грушевського можуть відіграти винятково позитивну роль.
І все ж, мабуть, найважливіша, ідея міститься в тому положенні принципу Грушевського, яке визначає, що еволюція і людини, і суспільства здійснюється через постійне коливання пріоритету чи індивідуалістичних, чи колективістичних тенденцій. Визнання пріоритету однієї з цих протилежних тенденцій відіграє позитивну роль лише на певному етапі, а далі воно перетворюється в негативний фактор. Лише в наш час ця закономірність стає все більш зрозумілою. Дана закономірність ще не отримала систематичного застосування до вирішення найважливіших соціальних проблем, що стосується і розробки української ідеї. З цього випливає висновок про те, що жодна соціальна теорія, концепція, в тому числі і українська ідея, що дає якесь однозначне вирішення головної суспільної суперечності, не може вважатись єдиною істинною, що оптимізація такого розв'язання повинна спиратися на постійний діалог між протилежними поглядами. Це стосується як саморефлексійної форми такого діалогу у кожній особистості, так і діалогу між різними соціальними суб'єктами -- від діалогу «я і ти» до діалогу представників різних типів культур. На жаль, більшість наших ЗМІ бояться організувати такий відкритий діалог, особливо між представниками лівих і правих партій, між багатими (олігархами) і бідними, між владою і народом. Власники ЗМІ, особливо телеканалів, часто відстоюють лише свою однобічну, а тому, в основному і примітивну, точку зору.
Ми здійснюємо перехід від тоталітарного соціалізму, де панувала колективістична тенденція, до ринкового суспільства. Такий перехід Китай почав ще 21 рік тому і досяг найвищих у світі темпів росту виробництва. Тому Китай в останній час перейшов за своїм статусом від однієї з найбідніших до середньо забезпечених країн. Безумовно, і китайську модель не треба механічно переносити в Україну, але ще в 1997 році Всесвітній банк рекомендував пострадянським країнам застосувати певні елементи китайської моделі переходу до ринку.
З ідеї про подолання однобічності концепцій, що спираються на пріоритетну роль індивідуальних чи загальних інтересів, випливає і висновок про необхідність їх зближення (конвергенції). На жаль, застарілі погляди на антагонізм таких концепцій наших політичних діячів сильно заважає такому зближенню.
Ще один найважливіший висновок, що випливає з принципу Грушевського (хоч він і не був чітко сформульований ним), полягає в тому, що вся еволюція суспільства пов'язана з двома наступними протилежними тенденціями: по-перше, збільшенням вільного вибору окремими індивідами чи їхнiми групами своєї діяльності, тобто більшою роллю прагнення до задоволення своїх індивідуальних чи часткових інтересів. З другого, це здійснюється на кожному історичному етапі за рахунок виникнення певних загальних інтересів вищої структурної організації суспільства, які накладають і певні нові обов'язки обмеження не лише на вiльний вибір діяльності окремих індивідів, а й груп нижчого рівня (тобто спочатку роду, а далі -- племені в державі тощо). Таким чином, організація суспільства стає усе складнiшою, особливо зараз, коли виникла низка таких глобальних для усього людства проблем, загострення яких загрожує усім нам загибеллю. Тому, коли раніше суперечності між індивідуалістично-частковими і колективно-загальними тенденціями вирішувалися в основному стихійно, то зараз найважливіше завдання, яке стало перед людством, полягає в розробці нової філософської методології оптимізації такого розв'язання. Найважливіші досягнення цієї методології розроблені в синергетичній філософії, яка є новою методологією самоорганізації складних відкритих систем та управління останніми.
Менталітет нашого народу є не гіршим чи кращим порівняно з іншими, а специфічним. Головне ж завдання нашої еліти полягає в розробці тієї розгорнутої концепції наших реформ, яка враховувала б специфіку українського менталітету та конкретних умов цього реформування. Систематичне застосування принципу Грушевського та синергетичної парадигми до розробки цих проблем може відіграти величезну роль не лише в розробці української ідеї та прогресивному розвитку України, а й у тому, що ми займемо своє важливе місце в становленні як загальноєвропейської, так i всієї світової спільноти.
Висновки
Михайло Грушевський -- блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії. Михайло Грушевський -- видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя -- самоствердженню свого народу.
Учень Антоновича, видатний науковець, історик, соціолог, політичний діяч Михайло Грушевський, вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними й психологічними факторами. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. Але особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення й розвитку української й російської народностей, становлення державності в Україні й Росії.
До Грушевського в російської історіографії загальноприйнятою була така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи, неслов'янська колонізація, розселення слов'ян, формування Київської держави, історія, що досягала XII ст. Потім вона переходила до Великого князівства Володимирського, від нього в XIV ст. - до князівства Московського, де розпочиналася історія Московського царства, згодом імперії. З історії українсько-російських і білоруських земель, які залишилися за межами Московського царства, часом бралися найважливіші епізоди (держава Данила, формування Великого князівства Литовського, унія з Польщею й т.п.) із прилученням до російської держави. Ця схема переслідувала генеалогічну ідею - довести право московської династії князів, а потім царів, тримати під владою не тільки власні московські, а й інші, завойовані, землі. Згодом, коли основний акцент був перенесений на історію народу, суспільства, культури, дана концепція була реалізована в роботах з історії великоросійського народу, активно використовувалася для обґрунтування ідеї Москви як «третього Рима».
М. Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені українсько-російськими народностями. Володимирсько-московська держава - це добуток інших, великоросійських народностей. Київський період перейшов не у володимирсько-московський, а в галицько-волинський (XIII ст.), потім - литовсько-польський (XIV-XVI ст.). Володимирсько-московска держава не була спадкоємцем Київської, вона виросло зі свого кореня, і відношення її з Київською можна було б скоріше дорівняти, наприклад, до відносин Римської держави з її галльськими провінціями. Тому це не можна розглядати як спадковість двох періодів у політичному й культурному житті Франції. Те, що московські князі насадили у великоросійські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, не дає права включати Київську держава в історію великоросійських народностей. Етнографічна й історична близькість українських народностей до великоросійської не повинна сприяти їхньому перемішуванню. Запропонований Грушевським підхід дає можливість послідовно представляти історію великоросійської, українсько-російської й білоруської народностей, а не заслоняти історію східного слов'янства історією великоросійського народу; не ігнорувати історію білоруської й українсько-російської народностей або поєднувати її з великоросійської. Він наполягав на необхідності усунення еклектичного характеру «російської історії», припинення зшивання в купу епізодів з історії різних народностей, розгляду історії кожних народностей в «її генетичному спадкоємстві з початку аж до сьогоднішнього дня» [12, 15].
Під час змушеної еміграції (1919-1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинского, В. Старосольского, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинского. Взагалі під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 робіт, присвячених різним аспектам минулого й сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безоплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки суспільного й державного життя, або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія націй (В. Старосольський); держава й державне право (М. Шраг) і ін.
М.Грушевський найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями. Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на рубежі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом. Перебування М.Грушевського у Парижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. Основа соціологічних інтересів М.Грушевського - фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та ін.), М.Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.
Центральним напрямом соціологічних та політологічних досліджень М.С. Грушевського була, безперечно, проблема національного самовизначення. Ґрунтовні знання історії європейських народів і, насамперед, звичайно, України і Росії дозволили йому аргументовано говорити про об'єктивні закони та закономірності, яким підпорядковується соціально-політичне життя націй, народностей, етносів.
У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий історичний, культурний і етнічний об'єкт.
Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз українського етнокультурного матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя.
У традиціях «генетичної соціології» М. Грушевський розглядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості. Способом творення такої громадськості є національне самовизначення українського народу, а формою її існування - національно-культурна автономія в межах федеративної Росії. Тривалий час М. Грушевський обстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де Україна була б суб'єктом федерації. Пізніше Грушевський відійшов від цієї позиції, вважаючи, що після об'єднання й інтеграції більшості українського суспільства, політичних партій та рухів, завданням є створення власної незалежної демократичної української держави.
Список використаної літератури
1. Бочковський О. М.Грушевський - як соціолог.// Кооперативна республіка. -№1-12. - Львів. - 1935.
2. Винар Л. Значення Михайла Грушевського в українській і світовій історії //Український історик. - 1991-1992. - №3-4, №1-4. - Нью-Йорк, Торонто, Київ, Львів Мюнхен.
3. Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. -Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995. - 304 с.
4. Винар Л. Михайло Грушевський - історик України.// Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. - Львів, 1994.
5. Гирич І., Ульяновський В. Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського // Грушевський М.С. Духовна Україна. Зб. тв. - К., 1994. - С. 521-544.
6. Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. В 6 ч.- К.:Українознавство, 1996. - Ч.1.- 228 с.
7. Грушевський М. Історія й її соціяльно-виховуюче значення // Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. - К., 1918. - С. 55-70.
8. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського та ін.- К.: Наук. думка, 1991.- Т.1: До початку ХІ віка.- 648 с.
9. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського та ін.- К.: Наук. думка, 1995. - Т.6: Жітє економічне, культурне, національне ХIV-XVI віків. - 680 с.
10. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - К.: Освіта, 1992. - 192 с.
11. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ віці // Духовна Україна: Зб. тв. - К., 1994. - С. 136-255.
12. Грушевський М. Початки громадянства (Генетична соціологія) / Укр. соціол. інст-т. - Відень, 1921. - 330 с.
13. Домбровський О. Процес розвитку релігійної думки в інтерпретації Михайла Грушевського // Укр. історик. - 2002. - № 1-4 (152-155). - Рік ХХХІХ. - С. 257-265.
14. Домбровський О. Методологічні основи дослідів над ранньою історією України М.Грушевського // Український історик. - 1969. - №1-3. - Нью-Йорк- Мюнхен.
15. Кордуба М. Михайло Грушевський як учений // Український історик. - 1984. - №1-4. - Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен.
16. Крупницький Б. М.Грушевський і його історична праця.// М.Грушевський Історія України-Руси в 10т., т.1. - Нью-Йорк, 1954.
17. Маковецький А. М. Соціологія. - Чернівці, 2000.
18. Оглоблин О. Михайло Сергійович Грушевський //Український історик. - 1966. - №1-2. - Нью-Йорк- Мюнхен.
19. Піча В. М. Соціологія. - Київ, 2000.
20. Піча В. М., Стеблин Б. А.Соціологія політики. - Львів, 1994.
21. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки. -Львів, 1995.
22. Потульницький В.А. Академік М.Грушевський як соціолог // Вісник Київського університету:Історико-філологічні науки.Вип.1. - К.,1991. - С.4-13.
23. Пріцак О. Історіософія та історіографія М.Грушевського. - Київ, Кембрідж 1991. - 78 с.
24. Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. Навч.посіб. - К., 1995.
25. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Г. Городяненка -- К.: «Академія», 2002.
26. Соціологія: терміни, поняття, персоналії: Навч. словник-довідник / За заг ред. В. М. Пічі. - Львів, 2002.
27. Cоціологія. Короткий енциклопедичний словник. - Київ, 1998.
28. Тельвак В.П. Українська церква в історіографічній спадщині Михайла Грушевського // Історія релігій в Україні: Праці ХІІ Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 трав. 2002 р.). - Львів, 2002. - Кн. І. - С. 235-236.
29. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. -К., 1992.
30. Черниш Н. Й. Соціологія: Курс лекцій. - Львів, 2003.
31. Шаповал М. Загальнасоціологія. - К., 1996.
Подобные документы
Роль соціології у житті Еміля Дюркгейма: дитинство та студентські роки, основні чинники формування світогляду. Вклад у розвиток цієї науки. Рівень розробленості соціологічних ідей. Головні погляди та ідеї вченого та їх втілення у його видатних роботах.
реферат [29,0 K], добавлен 06.04.2016Характеристика передумов виникнення соціологічної науки. Дослідження типів суспільства та шляхів його розвитку. Специфіка соціологічного знання. Вивчення ролі соціології у пізнанні та розвитку суспільства. Етапи формування соціологічних ідей про працю.
контрольная работа [48,1 K], добавлен 25.03.2014Характеристика соціологічних переконань Р. Спенсера, аналогія суспільства з біологічним організмом. Е. Дюркгейм - теоретичне обґрунтування предмету соціології, методологія наукового дослідження суспільства. Теорія "Соціальної дії" М. Вебера та її види.
реферат [28,1 K], добавлен 14.06.2009Соціологічні дослідження і суспільна практика. Поняття, структура програми соціологічного дослідження. Практичні поради, визначення мети і завдань соціологічного дослідження. Методи соціологічних досліджень. Класифікація видів соціологічного експерименту.
курсовая работа [68,4 K], добавлен 19.01.2011Характеристика діяльності Володимира Мономаха, Оріховського-Роксолана, Вишневського, Сковороди у протосоціологічний період становлення і розвитку суспільно-політичної думки українства. Виділення основних сфер соціологічних досліджень української діаспори.
контрольная работа [28,6 K], добавлен 26.08.2010Соціологія в системі соціальних наук. Основні етапи історичного розвитку соціології. Соціологічні погляди Е. Дюркгейма. Етапи розвитку соціологічної думки в Україні. Методологічні підходи до вивчення суспільства в соціології. Метод експертних оцінок.
курс лекций [74,0 K], добавлен 25.12.2014Характеристика соціології як науки, що вивчає колективне поводження. Предмет та визначення соціологічних досліджень, історичний їх розвиток та основні фактори. Зв'язок соціології з іншими науками та їх вплив на дослідження різних соціальних зв'язків.
реферат [23,8 K], добавлен 23.07.2010Поняття, функції, задачі і структура соціології. Соціологічні закони: сутність, класифікація і типологізація. Місце соціології в системі наук про суспільство. Поняття та характерні особливості сучасного суспільства. Соціальний інститут і його динаміка.
лекция [68,6 K], добавлен 27.12.2010Підходи до вивчення професійного самовизначення, його етапи. Профорієнтація та професійне самовизначення як соціальний феномен. Дослідження впливу профорієнтації на професійне самовизначення студентів-першокурсників стаціонарної форми навчання м. Львова.
курсовая работа [117,6 K], добавлен 24.12.2015Вивчення об’єкту та предмету соціології культури - галузі соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, її місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства. Основні функції культури.
реферат [26,1 K], добавлен 07.12.2010
