Науково-історична і богословсько-теологічна складові релігії

Без догмата про гріхопадіння прабатьків немислима християнська теїстична картина світу в цілому. Тільки завдяки ученню про гріхопадіння християнському світорозумінню вдається уникнути двох згубних для теїзму крайнощів. З одного боку відкритого дуалізму: зло не визначально притаманне створеному Богом світу, воно привнесено у світ людиною, яка зловжила свободою. З іншого боку пантеїзму, розчинення Бога у створеному ним світі: відсторонена від Бога людина стає проміжною ланкою між Богом і світом, що робить можливим опосередковане відношення всеблагого Бога до світу, який лежить у злі з вини людини.

Не можна сказати, що за допомогою біблійського міфу про гріхопадіння християнству вдалось створити хоч скільки задовільне (хоча б з формальної точки зору) пояснення світу і людини. Сам Бог, який є, за християнським ученням, причиною й центром світобудови, всемогутнім і благосним і, допускаючи панування зла у світі, постає парадоксальною істотою. Ще менш зрозумілі й пояснювальні дії Бога, спрямовані на усунення наслідків гріхопадіння: він посилає свого сина Христа на смерть (яка в принципі для Бога неможлива), щоб викупити гріх Адама і Єви у самого себе. Ідея про посередника, який добровільно приносить себе в жертву, щоб спокутувати всі гріхи людства, висунута ідеологами раннього християнства, знайшла благодатний соціально-психологічний ґрунт у середовищі прихильників дохристиянських релігій, яким було притаманне уявлення про жертву спокути скривдженому божеству. У жертвенній смерті свого засновника християнство створило легко зрозумілу форму внутрішнього спасіння від зіпсованого світу, утішання у свідомості, до чого всі так палко прагнули. Ця особливість християнства й стала однією з причин його порівняно легкої й швидкої перемоги.

Ситуація людини в християнстві, будучи відображенням її реального положення в класовому суспільстві, не менше парадоксальна: з одного боку, вона "ніщо", "пропаща істота", з іншого центр всього світу, предмет рятувальної опіки вищих сил. У процесі формування християнської доктрини подвійність у підході до людини і в її оцінці отримала подальший розвиток і всебічний характер.

Щодо власне християнської міфології, то як за змістом, так і за формою вона суттєво відрізняється від давньогрецької і давньосхідної міфології, яка стала джерелом новозавітних оповідей. Міфи про народження, смерть і воскресіння божества, які склали центральну частину Нового завіту, виявились настільки серйозно переробленими, що втратили багато рис міфу, наблизившись до історичної оповіді.

Отже, на відміну від давньосхідної міфології з якої запозичені елементи міфу про Христа, цей міф співвіднесений не з природними феноменами, що повторюються, а з історією людства. Народження, смерть і воскресіння Христа трактуються як унікальні історичні події. Разом з тим описані в євангеліях події стосовно подальшої історичної емпірії мають характер початкових і суто сакральних і повністю зберігають силу парадигми (яка визначає норми й форми культу тощо), тобто основну структуру міфу. Стосовно класичних зразків міфів біблійська міфологія знаменує початок процесу деміфологізації.

Християнські письменники звернулись до міфології в той час, коли вона в цілому вже втратила свою соціально-економічну основу -- общинний уклад, коли міфологічна свідомість знаходилась на етапі розкладу, а більшість її принципів було переборено. Ранньохристиянські письменники висловили світовідчуття і самовідчуття людини нової, тобто рабовласницької формації, яка до того ж знаходилась у стадії кризи. Новозавітні оповіді формувались в умовах ліквідації старих колективістських спільнот людей, в умовах інтенсивного міжнаціонального спілкування, значного поділу праці, в умовах, коли на перший план висунулись проблеми індивідуального буття й міжособистісних відносин, коли широко поширились нерелігійні форми духовного засвоєння світу, освіченість тощо. Усе це визначило, з одного боку, радикальну перебудову новозавітного міфу, так що елементи старих міфів отримують у його структурі смисл прямо протилежний їх первісному значенню, з іншого боку, широке застосування християнськими письменниками так званого термінологічного методу, понять сучасної їм філософії й науки, оперування не тільки міфологічними сюжетами, але й реаліями життя. У зв'язку з цим християнська антропологія з самого початку включала в себе не тільки елементи міфологічного, але й філософського людинознавства при домінуванні перших.

Новизна християнського міфу полягає перш за все в тому, що на місце космологізму, характерного для античного світогляду, християнство поставило антропоцентризм. Як і інші релігії особистого порятунку, воно адресувалось індивідуальній людині, втілюючи в собі новий тип управління життям суспільства не через звичай, ритуал і врешті решт общину, а через управління поведінкою індивідів, що складають суспільство. Індивідуальна орієнтація християнства знайшла своє відображення в концепції особистого безсмертя.

На місце циклічної концепції розвитку, яка методологічно визначала античну міфологію й філософію, християнство поставило концепцію прямолінійного розвитку. Християнському фіналізму, підготовленому історичною або псевдоісторичною орієнтацією основних біблійних міфів, відповідає уявлення про неповторність людської особистості, відмова від теорії перевтілення душ, від так званого колеса життя.

Релігійний (християнський) світогляд, будучи виразом самосвідомості й самовідчуття людей нової епохи, виступає не тільки наступницею міфів, але й її запереченням, яке веде до усунення цілого ряду її рис, послабленню інших при збереженні й навіть розвитку типологічних ознак релігійно-міфологічного відображення людини в цілому. Релігійний (християнський) світогляд переборює такі риси міфологічних концепцій людини, як слабка віддиференційованість людини від природи й від людського співтовариства, цільність людської істоти й пов'язаний з нею антипсихологізм. На зміну міфологічній традиції неуваги до внутрішніх переживань і до внутрішньої мотивації вчинків християнство стверджує загострений інтерес до внутрішнього світу людини, пояснення не тільки вчинків, а й спонукань, замість байдужості й цілеспрямованості епічних героїв християнство виробляє стиль психологічного самопоглиблення й рефлексії. Душа проголошується найбільшою цінністю, перед якою ніщо не значать всі цінності світу. Християнство закликало людину глибше подивитись у себе й усвідомити себе духовно-особистісною істотою, вільною від зовнішнього світопорядку. Узявши на озброєння сократівське гасло "Людина, пізнай себе!", християнські ідеологи наповнили його релігійно-моральним змістом.

Нарешті, така риса міфологічного світогляду, як залежність людини від вищих сил, що визначають її існування й дії, успадковується в цілому християнським людинознавством, але виражена тут ученням про призначення людини Богом. Отже, ця риса серйозно послабляється й закривається протилежними догматами: про свободу волі людини, про загробну відплату. Така суперечливість неминуча, оскільки християнська доктрина відображає одночасно дві протилежні тенденції у суспільному становищі людини класового суспільства: залежність від анонімних сил суспільного розвитку й зростання суб'єктивізації й індивідуалізації особистості як один із проявів суспільно-історичного прогресу.

Размещено на Allbest.ru