Міфи існували на всіх територіях, причому міфи народів світу мають багато спільних рис і мотивів. Г. Булашев вважає, що в основу давньоукраїнської міфології "без сумніву покладено загально-арійський міф, що знайшов собі ясне відлуння навіть у космогонічних переказах американських індійців чи певаї". М. Костомаров виділяв три джерела витоків міфологічного мислення пранародів:

1) перенесення язичницьких ознак на природу, що оточувала людину;

2) уявлення про загробне життя і вшанування покійників;

3) вбачання таємничої сили у речах чи явищах та волхвування.

Давній прасловґянський міф - це не стільки оповідь про створення світу, як сукупність поглядів, на основі яких пояснювали природні та суспільні явища, здійснювали ритуали та обряди, - тобто своєрідна система уявлень людини про Всесвіт. Труднощі дослідження української міфології полягають у тому, що вона майже не зафіксована у писемній формі, а існуючі згадки про стародавні вірування надто фрагментарні. Окрім того, побутуючи усно, міфи з часом видозмінювались, підпадаючи під різноманітні впливи. З уривків прадавніх міфів, які дійшли до нас, важко вибудувати єдину систему.

Говорячи про світоглядний пласт прасловґянських племен, О. Знойко виокремлює в ньому міфи різного етнокультурного походження. Принаймні чітко виділяються два періоди: перший - до часу трипільської культури, коли основним заняттям давніх племен було скотарство та полювання; другий - трипільської культури, по. вґязується з переорієнтацією прасловґян на землеробство. У сучасній системі фольклору міфічні елементи побутують і в епічній, і в ліричній (передусім пісенній) формі. З огляду на давність їхнього походження, важко сказати, яка з цих форм була первинною. Вірогідно й те, що міфи могли виникати паралельно у різних формах.

За тематичним принципом міфи можна поділити на кілька циклів.

1. Героїчні - найдревніші міфи. Герої в них - космічна категорія і втілюють в собі весь видимий світ. Він є втіленням різних стихій або проходить їх, має звґязок із небом і підземеллям; є частиною природи, розуміє мову птахів, звірів, риб. Нерідко герой постає божеством чи має божественну природу.

2. Космогонічні - про створення світу, елементів Всесвіту та виникнення життя. Одним з найархаїчніших міфів цієї групи є "Міф про перший вік творіння" із "Записок о Южной Руси" П. Куліша, де, за словами М. Сумцова, збереглися "уламки давньословґянського міфу про участь у створенні світу миші і горобця і про походження світу з яйця". Інший міф побутує не тільки в оповідній, а і в пісенній формі: серед моря ріс явір (дерево світу), на якому три голуби радилися, як світ "сновати". Вони створили землю з піску, небо - з золотого каменю.

Є ще один міф - про Білобога (уособлення добра, світла) та Чорнобога (уособлення зла, мороку) і про їхню боротьбу при створенні світу, а також міфи про те, як цар Вогонь і цариця Вода світ сотворили. До цієї ж групи належать міфи про створення небесних світил та природних явищ. В одному з них Сонце постає як красива панна в золотих шатах, Місяць - як парубок, що хоче з нею одружитись, але згодом закохується в Зорю. За це Сонце своїм мечем розрубує Місяця навпіл, і з того часу він стає щербатим. У міфах Місяць часто постає як цап, що басує з цапенятами (зорями), або як голова вужа, що ховається у Чумацькому Шляху.

3. Антропогонічні та антропологічні - про створення людини та її життя. В одному з них оповідається, що людина при народженні отримує свою зірку-рожаницю. Прамати при появі на світ дитини починає прясти нитку її життя, привґязавши її початок р,° зірки, а коли людина вмирає, - перерізує нитку, і зірка падає.

4. Тотемічні - про тотемних предків різних племен. Сюди відносимо міфи про чоловіка та вужа (знак Дани), якого чоловік году6 молоком, і який потім за це віддячується (насправді вужі не їдять молока, його, очевидно, приносили в жертву вужам або богині Дані)! а також - про козу, козла (цапа), які є символом Перуна.

5. Теогонічні - про походження богів. Це - міфи про народження Місяця в сузірґї Перуна, про народження Коляди, Дани, інших божеств, а також міф про Зорю, яка сповіщає про появу на світ богів та різдво Всесвіту.

6. Анімістичні - про духів, що наповнюють світовий простір. Сюди відносяться численні оповіді про водяників, лісовиків, домовиків, перелесників, русалок і таке інше. Так, перелесник уявлявся крилатим змієм, який влітав уночі в хату і, вдарившись об підлогу, ставав красивим парубком, а водяник - володарем підводного царства.

7. Календарні - про річні цикли природи та обряди, повґязані зі зміною пір року та господарською діяльністю. Ось, як в одному з них пояснюється зміна пір року: Живе золота Жар-Птиця (сонце), що може одним своїм пером освітити сад. Зимовий Холод її викрадає, але вона встигає знести золоте яйце, з якого навесні знову народжується джерело світла і тепла. Коли нова Жар-Птиця виростає, настає літо. Міф "Зоря, ключі, роса і мед" оповідає про те, що Зоря на світанку відмикає ключами небесні ворота і випускає сонце на небо. Сонце (Полель) женеться за Зорею (Ладою), але вона останньої миті стає росою і падає на землю. Бджоли пґють "святу росу" і приносять мед, народжується життя. До цього циклу належать також міфи про богів. Наприклад, міф про боротьбу Велеса з Перуном, в якому говориться, що Велес викрадає череду худоби (в інших варіантах - людей або дружину Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю. Велес ховається за каміння, під деревами, перетворюється в різних істот. Дощ, який іде із "прорваного неба", поїть землю, що дає життя тваринам і рослинам.

8. Культовобіографічі, історичні - про події, випробування та вчинки окремих персонажів (богів, героїв) - обґєктів культів. Серед них - міф про Василіска - Дракона-царя, в якого голова півня (символ сонця, вогню), а тулуб і хвіст - жаби й змії (символ води). Поширеним був міф, який у різних формах зберігся до цього часу, про культ Золотого Плуга за царя Тарчитая і царевича Колоксая, а також міф про морську пані, в яку закохане сонце, і яка бризкає на нього водою. До цього циклу належать міфи про походження Дніпра та Дунаю з крові богатирів-богів та інші про виникнення річок, озер, гір тощо.

9. Есхатологічні - про кінець світу та потойбіччя.

Ці теми можуть переплітатись та поєднуватись, героями в них Можуть виступати і божества, і люди, і фантастичні персонажі.

З розвитком людської свідомості (особливо - реалістичного Світосприймання) міфічні оповіді значно трансформувались. Дещо застигало у прадавній формі, інше сприймалось як уявне, фантастачне. Головною ознакою давньої української міфології є те, що в Ній відображена тогочасна народна свідомість. Серед найприкметніших рис міфологічної поетики чітко виділяється алегоричність - характер образотворення, в якому відбиваються давні погляди та вірування, а також численні епітети, порівняння, паралелізми, метафоричність та асоціативність як ознаки давнього мислення. Незважаючи на те, що до нашого часу не збереглись міфи у чистому вигляді, залишки міфософії знаходимо в образах та звичаях, у багатьох фольклорних жанрах - замовляннях, колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях та ін. Тісно повґязаний з давньословґянською міфологією і народний епос, зокрема легенди, перекази та бувальщини, які черпають з неї фабули, сюжети, мотиви та образи. Багато міфологічних елементів знаходимо і в казках, але вони відрізняються від міфічного світосприйняття своїм ставленням до дійсності (тобто не сприймаються як реальність). На думку Г. Булашева, "жоден з розрізнених членів міфічного переказу не живе в народі окремо, сам по собі; всі вони взаємопереходять один в одного, повґязуються міцними узами повірґя, зґєднуються і зміщуються, підпорядковуючись грайливій фантазії народу, зображувальній і художній. Часто загадка переходить у цілу поему, і поема скорочується до загадки; прислівґя народжується з легенди і стає невідґємною частиною поеми, хоча й ходить в устах народу окремо; клятва й замовляння відчленовані від переказу, розвиваються в цілу легенду або стають звичайним прийомом в епічній оповіді; навіть прикмета, звичайно домислювана, а не висловлювана, іноді стає щедрим джерелом для епічного вимислу".

Знання давньої міфології відкриває нові можливості до розуміння інших жанрів усної народної творчості та фольклору як функціональної системи в цілому.

На основі давньої української міфології (великою складовою частиною якої є демонологія) виникло безліч повірґїв, які побутують у багатьох варіантах і мають свої особливості та відмінності на різних територіях.

Повірґя - пласт народної творчості, в якому відобразились народний світогляд, язичницькі релігійні вірування, міфологічні демонологічні уявлення та погляди, табу. Визначальною ознакою повірґїв є те, що вони не існують в композиційно довершеній епічній формі, а побутують як система уявлень та поглядів без сталого словесного оформлення. У сучасній системі усної народної творчості повірґя значно чисельніші, ніж міфи. їх велика кількість дійшла до нашого часу в первісному вигляді або з незначними змінами. За тематикою повірґя можна поділити на такі ж групи, як і міфи. В них також чітко виражені елементи анімізму, тотемізму та фетишизму, хоча, на відміну від міфів, простежується тісніший звґязок з життєдіяльністю людей. Такими є повірґя про цвіт папороті (Перунів цвіт), який зґявляється раз у рік на Купала і приносить щастя людині, яка його знайде. О. Потебня звертає увагу на те, що цвітіння папороті, за уявленнями, супроводжується землетрусом, громовицею і спалахами блискавки, що уподібнює її до Перуна. Тому на деяких територіях вважали, що цвіт папороті захищає від грому та блискавки або ж має здатність викликати дощ і грозу. Анімістично-тотемістйчні вірування позначились на повірґях про змій чи вужів, що стережуть закопані скарби чи тварин-охоронців. Останні вважалися залежними тваринами (як правило, це були коні), яких або приносили в жертву і хоронили разом з їхніми умерлими власниками, або закопували живцем разом із багатством, і з того часу вони були звґязані з цією могилою чи місцем поховання.

За народними уявленнями коні-охоронці можуть зґявлятись у тих місцях, де заховані скарби, і взагалі здатні до надзвичайних дій, долання будь-яких перешкод. Подекуди існують повірґя, що ці коні стають крилатими, або, виринаючи з-під землі, виносять свого володаря, і тоді люди можуть бачити вночі вершника на коні, який виходить з могили. Є цілий ряд повірґїв про тварин, які лякають людей, - зокрема, про вовків, що виють і клацають зубами; ведмедів, що ревуть; квочку, що лізе в очі; козеня, що скаче на шию; зрідка - левів, що лежать на скринях; змій.

Риси анімізму та тотемізму спостерігаємо у повірґях про те, що білий цап (символ Перуна) є ворогом домовиків, які заплутують гриви коням; про русалок, які можуть залоскотати людину, але бояться запаху полину; про чугайстерів, які, зустрічаючи в лісі людину, змушують її танцювати; про людей-вовкулаків, що вночі обертаються на вовків; про перелесника, який вночі прилітає до жінок і кохається з ними, тому його імені не можна згадувати проти ночі та ін. Ці та інші міфологічні сюжети та повірґя здавна цікавили дослідників усної народної творчості. Вже у 19 ст. їх вивчали Манжура, Сумцов, Драгоманов та інші.

Коли повірґя втрачають оповідну форму, вони продовжують існувати у вигляді забобонів. Забобони - це численні вірування та уявлення, повґязані з пересторогами, обмеженнями, заборонами, первісна міфологічна мотивація яких частково або повністю втрачена. Численні забобони, які дійшли до нашого часу, стосуються найрізноманітніших сфер людського життя, родинно-сімейного укладу, господарської діяльності.

Наприклад, існувало багато пересторог щодо того, в які дні можна починати чи виконувати певну роботу, а в які ні. Особливими днями Вважалися середа (день Лади) та пґятниця (день Дани). Цілий ряд забобонів стосувався новонародженої дитини, мерця, людини, яка вирушала в дорогу, тому дітям клали певні предмети-обереги у КОЛИСКУ, мерцям - у гріб, за людиною, що на довгий час покидала домівку, виливали глек чистої води, щоб чистим був шлях назад. На багатьох територіях було заборонено наступати на поріг чи зупинятись на ньому. Це, очевидно, повґязано з тим, що як межа між хатою та вулицею, поріг вважався межею між цим світом та потойбічним. Вважалось, що під ним перебувають душі предків, що, можливо, повґязано з традицією закладати живих тварин чи людей у фундамент будівель. Дотепер існують забобони, яких люди дотримуються за традицією, пояснення яких повністю втратилось. Наприклад, чому потрібно сісти людям перед дорогою чи тричі постукати об дерево, щоб не занепала справа, про яку говориться. У цьому сенсі зрозумілими стають слова М. Новикової, що "забобон - це віра, що втратила свою світовидчу систему, а тому - й істинний сенс кожної з частин цієї системи". Звґязок жанрів магії та міфології з художньою літературою Елементи язичницької словґянської міфології зафіксовані уже в давніх літописах та історичних памґятках літератури. Зокрема у "Слові о полку Ігоревім" відображені вірування, древні культи природи, астральні культи, елементи персоніфікації неживих предметів та сил, уявлення про сон, провіщення, замовляння та ін. Суть язичницького світогляду і протиставлення йому християнства відтворено у драмі Ф. Прокоповича "Володимир", де поряд з постатями київських князів (Володимира, Ярополка) виведено образи жерців (Жеривіла, Курояда та Піяра), бісів, вістуна, ідолів та ін.; їм протиставляються образи апостола Андрія та ангелів. З белетризацією літератури і зародженням новітньої української літератури елементи магії та міфології проникають в сучасні жанри. Так вони широко представлені в "Енеїді" І. Котляревського, зокрема в картинах різноманітних ворожінь (навіть гаруспікації), у стилізаціях проклять, заклинань, повірґїв тощо. Немало прикладів цих жанрів є у творчості Г. Квітки-Основґяненка (оповіданнях "От тобі й скарб", "Мертвецький великдень", повісті "Конотопська відьма" та ін.).

Елементи найдавніших фольклорних жанрів поширені у творчості письменників-романтиків: у баладах Л. Воровиковського ("Маруся", "Віщба", "Чарівниця" та ін.), творах М. Костомарова, І. Срезневського ("Корній Овара") та ін. Картини ворожіння зґявляються в поезії М. Маркевича ("Приметы по коню", "Вороные кони"). Язичницькі міфологічні божества є образами поезії М. Шашкевича "Згадка". Найяскравіше міфологія та магія представлені у творчості М. Гоголя (збірки "Вечера на хуторе близ Диканьки", "Миргород"). Мотиви міфології та ворожіння нерідко використовував у своїй творчості Т. Шевченко. Найяскравішим прикладом є його поема "Відьма"; на основі язичницьких уявлень про смерть він створює подібний образ у поезії "Косар" (цикл "В казематі").

Чи не найширше прадавній пласт народного світогляду відображений у повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків", де поряд із образами людей діють образи духів лісу, поля, мавки, Щезник, Чугяйстер тощо. Тут також зображені картини магії та ворожінь (зокрема в образах мольфара Юри та Палагни). Такою ж колоритною в плані відтворення міфології є драма Лесі Українки "Лісова пісня", де виведено ряд міфологічних постатей. Міф про Перелесника поетеса також творчо опрацювала в поезії "Як я люблю оці години - раці". Розгорнутою опоетизованою картиною життя громади з елементами поклоніння природі (сонцю, деревам, камінню) є повість j# франка "Захар Беркут".

Великою мірою народна міфологія представлена у творчості письменників зламу віків. Найяскравішими прикладами є поетична збірка В. Пачовського "Ладі й Марені терновий огонь мій"; язичницькі мотиви пронизують збірки Б. - І. Антонича "Три перстені", "Книга лева", "Зелена євангелія", а також поезії В. Бобинського (кульмінацією розвитку мотивів є вінок сонетів "Ніч кохання" та збірка "Тайна танцю").

Народна міфологія є основою драматичних творів та поем О. Олеся "На зелених горах", "Над Дніпром", "Ніч на полонині", а також книга оповідань М. Івченка "Шуми весняні". Язичництво з його провідною темою сонцепоклонства становить змістову домінанту збірки П. Тичини "Сонячні кларнети", а також його недовершеної поеми-феєрії "Дзвінкоблакитне". Міф про схід і захід сонця як його пожирання вовком опрацьований у поезії П. Тичини "Ми кажемо". Мотив про захід сонця як вбивство чорним вершником дівчини використано М. Рильським у поемі "Марина". Рильський вводить й інші язичницькі мотиви у вірш "Косовиця", де подає поетичні стилізації замовлянь до землі, вітру, сонця, хмар: "Гей ти, земле, хліборобська мати", "Гей ти, вітре, парубче співочий", "Гей ти, сонце, мудрий господарю", "Гей ви, хмари, турки-яничари", "Ясна водо, молодая вродо", "Сестро, сестро, ти зелена рута".

Перегуки із жанром замовлянь зустрічаються у віршах В. Сосюри ("Минай, проклята ніч, минай!"). Цей автор у своїй поезії також неодноразово звертався до образів небесних світил, розкриваючи їх у контексті астральних культів. Стилізацією під древній жанр є вірш В. Поліщука "Заклинання", фольклорне джерело якого підтверджене епіграфом "Роса плаче без голосу".

Новим етапом введення язичницьких мотивів у художню літературу стала творчість письменників Празької школи. їх широко використовували Є. Маланюк (збірка "Земна Мадонна"), О. Ляту-Ринська (збірки "Гусла", "Княжа емаль", "Чар-зілля"). Образи язичницьких богів, оспівання природних стихій, відповідно до духу уявлень давніх русичів виявляється у збірці Ю. Дарагана "Сагайдак"; поганський еротизм, в якому відлунює традиція українського фольклору, пронизує збірку Н. Лівицької-Холодної "Вогонь і попіл". Творчість О. Стефановича є оригінальним синтезом дохристиянської Міфології (поезії "Див", "Див кличеть", "Над світом кличе чорний Див", "Перун" та ін., де зустрічаються образи Ярила, Лади, водяників русалок тощо) та біблійних мотивів, що складає своєрідне поетичне двовірґя, суголосне з двовірґям у народній творчості. Художньою інтерпретацією давнього язичницького жанру є вірш Ю. Липи "Прокляття".

Звґязок з давніми жанрами виявився і в прозі 20 ст. Мотиви дохристиянських вірувань використав Ю. Опільський у творах "Іду на вас", "Сумерк", "Ідоли падуть", "Золотий лев". У життя первісного суспільства заглибився й І. Сенченко у повісті "Руді вовки"; народна міфологія верховинців і вірування відображені в романі В. Гренджі-Донського "Сини Верховини", романі Докії Гуменної "Золотий плуг (епізоди вивчення Мадієм давньої Скіфії)".

З-поміж сучасних поетів язичницькими мотивами та образами чаклунів, князівен-ящірок, містичних звірів, народним анімізмом і поганською ритуальністю пронизані поезії В. Свідзинського (збірка "Поезії"), збірка В. Нечерди "Лада", І. Калинця (збірки "Вогонь Купала", "Світогляд Святовида", "Звениславині купави", "Дванадцята сумна книжечка", "Тринадцять алогій", "Міф про козака Мамая", "Ладі і Марені" та ін.). Подібними мотивами наповнені збірки Ірини Калинець "Лісовий Никифор" та "Оранта".

Словґянська міфологія стала основою сучасної української химерної прози 70-х років, зокрема творів В. Земляка "Лебедина зграя", "Зелені млини"; В. Дрозда - повістей "Ирій", "Самотній вовк", новел "Сонце", "Три чарівні перлини", "Білий кінь Шептало", роману "Листя землі"; Вал. Шевчука "Три листки. за вікном", друга частина роману "Дім на горі" - "Голос трави" містить ряд оповідань з народної демонології: "Відьма", "Перелесник", "Свічення", "Перевізник", "Чорна куля" та ін.

Дослідження жанрів магії та міфології Як відомо, вірування, повірґя та міфологічні уявлення до останнього часу залишалися поза увагою сучасних вітчизняних учених або ж трактувались досить однобічно, хоча міфологічний пласт народної обрядовості та словесності здавна цікавив українських дослідників, зокрема представників міфологічної школи. Першими спробами проаналізувати давній пласт народної культури були праці "Краткий мифологический лексикон" (1767) та "Словарь русских суеверий" (1872) М. Чулкова, "Описание древнего славянского языческого баснословия" (1768) М. Попова, "Славянская мифология, или О богослужении русском в язычестве" (1817) I. Срезневського, "Русские народные праздники и суеверия" (том 1-4, 1837-1839) М. Снєгірьова, "Начертание славянской мифологии" (1841) М. Касторського. Ґрунтовною розвідкою, здійсненою в руслі досліджень західноєвропейських фольклористів (зокрема німецького міфолога Ф. - І. Крейцера, "Символіка і міфологія давніх народів.", 1810-1812) була праця М. Костомарова "Славянская мифология" (1846). Ці проблеми піднімалися к0яс в його працях "Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях" (1871) та "Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею" (1872), "Малорусские народные предания и рассказы" (1877). Ці дослідження були продовжені О. Потебнею, зокрема у його працях "О некоторых символах в славянской народной поэзии" (1860), "О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий" (1865), "О доле я сродных с ней представлениях" (1865-1867), "О купальских огнях й сродных с ними представлениях" (1914).

Окремі дослідження міфологічного світогляду, жанрів магії, повірґїв та демонології належать Я. Головацькому ("Очерк старославянского баснословия или мифологии", Львів, 1860), І. Нечуєві-Левицькому ("Світогляд українського народу. Ескіз української міфології", 1876), Т. Рильському ("К изучению украинского народного мировоззрения", 1888), М. Сумцову ("Культурные переживания", Київ, 1890; "К объяснению малорусских гаданий", 1891), В. Милорадовичу ("Заметки о малорусской демонологии", 1899; "Малорусские народные поверья и рассказы о Пьятнице", 1902), А. Свидницькому ("Остатки от времён доисторических (Народные предания)"), А. Онищуку ("Матеріали до гуцульської демонології"), В. Шухевичу ("Гуцулыцина"), І. Франкові ("Людові вірування на Підгірґю", Львів, 1898), Ф. Колессі ("Людові вірування на Підгірґї в с Ходовичі Стрийського повіту", Львів, 1898), В. Гнатюку ("Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків", тритомне видання "Знадоби до української демонології"), Д. Щербаківському ("Сторінка з української демонології", Київ, 1924), В. Дашкевичу ("До питання про залежних тварин в уявленнях українського народу (3 поля вивчення народного світогляду)", Харків, 1927) та ін. Космогонічних міфологічних проблем українського фольклору торкалися І. Срезневський, М. Гоголь, П. Куліш, Ю. Федькович, П. Чубинський, Г. Булашев та ін.

У радянський період розвитку фольклористики було накладене ідеологічне табу на дослідження жанрів міфології та магії, космогонії давніх словґян. У наш час ця прогалина заповнюється новими Дослідженнями та виданнями. Помітними стали, зокрема, М. Москаленка "Фольклорний алфавіт давньоруського космосу" ("Золотослов", К., 1988), Знойка О.П. "Міфи Київської землі та події стародавні" (К., 1989), "Українці: народні вірування, повірґя, демонологія" (К., 1991), Плачинди С "Словник давньоукраїнської міфології" (К., 1993), "Українські замовляння" (К., 1993), Войтовича В. "Сокіл-Род. Легенди та міфи стародавніх українців" (Рівне, 1997) та ін.

Сноски

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т.12, с 693.

² Там же.

³ Там же, с.694.

⁴ Там же. т. 20, с.347.

⁵ Докладно про це див.: Kaeapoвa Е.Г. Культ фетишей, растений и животных в Древней Греции. - Спб., 1913, с.326.

⁶ Плеханов Г.В. О религии и церкви. - М., 1957, с.290.

⁷ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с.309.

Размещено на Allbest.ru