Трансформація ставлення християнства до науки: релігієзнавчо-філософський аспект

Зазначається, що основні інтерпретаційні моделі теологів католицизму зосереджуються на виявленні “існування” випадкових, незначних історичних обставин, які призводили до конфліктів між релігією і наукою. На основі софізмів і паралогізмів богослови-католики здійснюють обґрунтування детермінантної ролі церкви в процесах наукового пошуку. Це необхідний момент для утвердження різноманітних форм захисту попередніх оцінок і прийнятих керівниками церкви в минулому рішень. Як вважають теологи, колишні непорозуміння стали можливими через “надмірну чуттєвість душі, схильність розуму до апріоризму, а також історичні помилки ідеологів церкви, які не змогли вчасно переорієнтуватись і знайти нову теологічну модель, перевести існуючий релігійний світогляд на нову теоретичну основу” (С. Які).

Деякі теологи сучасного протестантизму, осмислюючи історичні наукові відкриття й пояснюючи виникнення Всесвіту, обстоюють думку про відповідність новітніх наукових досягнень біблійним ученням. Їх погляди спрямовані на захист дій католицької церкви в справах Галілея, Дж. Бруно тощо і вирізняються такими непереконливими аргументами, як “надмірна квапливість експертів, які робили висновки з даного питання”: своє завдання теологи вважали за “порожню формальність”, яка не потребувала глибокого наукового аналізу. Окремі теологи вказують як на причину на тогочасну “велику всезагальну смуту, коли людьми правили інтриги, особисті та суспільні інтереси”, коли “більша частина освіченого духовенства стояла на боці Галілея, а його суперниками були насамперед люди світські”, які й доклали зусиль, щоб “перевести боротьбу на богословську основу”. Як наслідок, у цій справі “церковні ієрархи постраждали не менше від самого Галілея” (Ч. Хаммель).

Ставлення протестантів до дарвінізму змінювалось відповідно до форм і методів переосмислення даного учення. З часом, зрозумівши неможливість подальшого протиставлення учення Біблії й теорії Дарвіна, теологи проголосили себе прихильниками еволюційної ідеї й усі зусилля спрямували на обґрунтування тези про відсутність суперечностей між двома ученнями. Цьому сприяв розвиток філософських теорій К. Берга, Є. Гартмана та ін.

Отже, на ранньому етапі протестантські богослови активно заперечували як космогонічні, так і еволюційні відкриття, оскільки вони не узгоджувались із біблійними істинами. З ХІХ ст. протестанти шляхом метафізичного обґрунтування ролі Творця стали пояснювати виникнення й рух Всесвіту, відкриваючи широкі можливості для теологічних спекуляцій довкола наукових відкриттів як у минулому, так і в теперішньому. Сучасні теологи, використовуючи різні елементи софістики та метафізики, захищають дії католицьких богословів стосовно космологічних учень Коперника, Галілея, Ньютона. Окремі з них обстоюють ідею біблійних витоків наукових відкриттів Ньютона, Галілея, Коперника, Дарвіна. У цілому ж представники сучасного протестантизму намагаються модернізувати свої учення.

У четвертому розділі - “Гносеологічний аспект взаємовідношень між релігією і наукою (конфесійний зріз)” - показано, що багатоманіття підходів та оцінок християнством сучасних наукових досягнень спричинено існуванням різних конфесійних поглядів на пізнання; розкриваються сутність та умови формування релігійної свідомості: у гносеологічному аспекті (на відміну від інших форм суспільної свідомості) вона є відображенням надприродного світу, її специфіка полягає в намаганні пояснити явища природи й надприродні сили.

У дослідженні зазначено, що в православ'ї створюються різні метафізичні системи ірраціонального обґрунтування існування надприродних сил. Їх метою оголошується пізнання Бога, для чого зовсім не обов'язковими бачаться наукові знання. Характерною особливістю богословського пізнання є стихійність і відсутність системності, що обумовлює приниження ролі людського розуму, а релігійне пізнання намагання в специфічній формі відобразити мінливість буття. Зі зміною останнього змінюється багато сторін релігійного вчення: від конкретно-образного, наочного до більш узагальнено-абстрактного.

Водночас у пізнанні помітним є зростання значущості віри для онтологічного й історичного доведення. При цьому у свідомість людини закладається ідея, що пізнавальна діяльність, перш за все, має бути зорієнтована на осягнення Бога, а сам процес має свої межі, інтегрування яких обмежене християнськими догматами.

Порівняльний аналіз наукового та релігійного пізнання свідчить, що їх мета, способи та критерії знань за своєю суттю протилежні. Спільним у науковому і релігійному пізнанні є те, що кожне із них розпочинається з накопичення інформації. Суперечливість в осмисленні останньої та пов'язані із цим сумніви легко долаються численною різноманітністю засобів релігійного навіювання. Відтак, важливе значення в цьому процесі належить світоглядним особливостям самого суб'єкта.

У дисертації зазначається, що в процесі опанування віровченням у людини може створюватися видимість реального дотикання до Бога. Релігійна свідомість завдяки психологічному сприйняттю ближча до емпіричного мислення. А богословсько-теологічний рівень, що включає наявність абстракцій і оперування ними, за формальними ознаками можна віднести до теоретичного мислення. Однією з його функцій є спроба логічними доказами захистити ірраціональне за своєю суттю релігійне вчення. З цією метою добираються відповідні факти, покликані довести обмеженість розуму та засобів логічного пізнання, його неспроможність пізнати світ не тільки надприродний, але й реальний.

Християнський ірраціоналізм найбільш виразно виявляється в ученні про одкровення, під яким богослови розуміють відкриття невідомого майбутнього, оголошення таємничого, роз'яснення незбагненного для природи людського розуму. Оголошуючи оточуючий світ ірраціональним, принципово не доступним логічному пізнанню, теологи в цілому намагаються вивести всю релігію із раціоналістичного аналізу. Представники сучасної православної церкви, захищаючи ірраціоналізм, ідуть шляхом оновлення теологічних аргументів та пошуку різних методів і форм для узгодження дій, поглядів релігії та науки. Загальною логічною схемою таких побудов є передусім вирізнення реально існуючих непізнаних явищ, що є свідченням “обмеженості людського розуму”. Ці явища містифікуються та проголошуються діяннями надприродного.

Теологічне обґрунтування відношення “раціональне - ірраціональне” розкривається через “розумове” пізнання ірраціонального, “надрозумового”, у світлі якого тільки й можливо зрозуміти розум та свідомість людини загалом. Реальність ірраціонального теологи обґрунтовують, виходячи з положення, що на рівні буденної релігійної свідомості складні процеси психічної діяльності, природа, мислення, процес формування переконань, моральних, естетичних почуттів не осмислюються віруючими в їх науковому вигляді. А тому кожне складне явище, що виходить за рамки обмежених знань віруючих і не вкладається в систему їх наочно-конкретних уявлень і найпростіших логічних схем, оголошується таким, що перевершує людський розум.

У процесі гносеологічного осмислення істин наука і релігія мають точки зіткнення - здатність до абстрагування, оперування поняттями, наявність уяви, активність свідомості та її емоційне забарвлення.

Водночас між означеними формами суспільної свідомості існують і суттєві відмінності. Релігійне пізнання базується не на аналізі та розумінні об'єктивно існуючих суперечностей людського мислення, де абстрагування пов'язане із процесом конкретизації, аналіз із синтезом, де теорія в цілому виходить із практики та перевіряється практикою, а на ігноруванні (не завжди свідомому) об'єктивної діалектики пізнавального процесу.

У релігійному пізнанні відбувається абсолютизація поняття відносно відображуваного ним об'єкта, внаслідок чого саме поняття перетворюється на самостійну сутність, якій характерні ідеальні, духовні властивості.

Концепція пізнання у православній традиції охоплює такі елементи: об'єкт і суб'єкт пізнання, мета пізнання, можливість і джерела пізнання, шляхи й форми пізнання, критерій істинності отриманих знань. Містичне пізнання дає змогу людині простежити процес творення всього сущого. Воно є визначальною тенденцією православних богословів. Для її осягнення необхідно обов'язково “творити розумну ...молитву”, що відкриває шлях до “богословської творчості” (С. Булгаков). Містичне пізнання богослови розуміють як засіб найбільш повного осягнення істини й водночас як необхідну умову гармонійного розвитку особи, її цілісності, умову її свободи у виборі мети своєї діяльності. А “найвищим, цілісним пізнанням” є віра. Саме вона “при сприянні Бога” пробуджує “нове життя”.

Питанню віри та її співвідношення із розумом (знанням) надавалося важливе значення в російській релігійній філософії, одне із найважливіших понять якої - “цілісне знання”. Цілісна істина розкривається тільки цілісній особистості. Зібравши всі свої духовні сили - чуттєвий досвід, раціональне мислення, естетичний і моральний досвід, а також, що дуже важливо, релігійне споглядання, - людина починає розуміти істинне буття світу й осягає надприродні істини про Бога. Характеризуючи загальні ознаки цілісного знання, В. Соловйов уважав, що воно є таким, яке має своїм предметом істинно-суще, матеріалом - дані людського досвіду у всіх його видах (і не тільки у вигляді наукового досліду), основною формою пізнавальної діяльності - розумове споглядання - інтуїцію, залучену до системи шляхом логічного мислення, і, нарешті, дійовим джерелом (творящою причиною) - вплив вищих ідеальних істот на людський дух (В. Соловйов).

Тому суто раціональне пізнання, на думку теологів, без релігійно-містичного осягнення світу не має істинних та гуманістичних критеріїв, які надають йому цілісності та спрямованості в процесі удосконалення світу й людини. Наукове пізнання православні теологи характеризують як відносне, а тому у своїй основі воно не усталене. Такий підхід применшує роль науки, обмежує її функції сферою перехідного, більш низького, ніж сфера одкровення, у яку наука принципово не може проникнути. Повнота “живого досвіду” дана тільки в містичному сприйнятті (М. Бердяєв). У зв'язку з обмеженням сфери пізнавальної діяльності науковців богослови дійшли висновку, що без віри за допомогою тільки науки та техніки людина може вирішити лише окремі проблеми свого існування. Отже, обмеження людських можливостей у теоретико-пізнавальній сфері призводить до встановлення меж у чуттєво-матеріальній, практичній діяльності людства. Визнання тільки деяких наукових істин на тлі постійного зростання ролі досягнень науки й усе більшої доказовості, обґрунтованості природничо-наукових та космогонічних відкриттів змушує богословів спрямовувати свої зусилля на трактування проблем, позначених значним світоглядним навантаженням. При цьому концентрується увага на релігійному тлумаченні таких фундаментальних фізичних відкриттів, як теорія відносності, явище електромагнетизму, квантова теорія, гравітація.

Таким чином, сучасні теологи концептуально змінили своє ставлення до оцінок істинності наукових знань. Причиною цього є коадаптація науки та релігії. В її основі знаходиться теорія подвійної істини. Від неї богослови відмовитися не можуть, бо поряд із реальним світом (і знанням про нього) вони визнають існування “іншого світу” і богословського знання про нього.

У роботі показано, що формування теорії пізнання в католицизмі відбувалося впродовж тривалого історичного часу. У його надрах розроблено чимало підходів до вивчення можливостей людського пізнання. Католицизм, поряд із томістською філософською школою, допускає існування декількох інших, близьких за духом учень.

Проблема поєднання віри і знання, богослов'я і науки важлива в сучасному католицизмі: головне завдання вбачається в раціональному розкритті й виправданні істин теології. При цьому остання повинна орієнтуватись на власні критерії раціональності і спрямовуватись у кінцевому рахунку “істиною віри”. Цілісність людського знання постає в гносеології такою, якій притаманна ієрархічна будова, скерована “світлом віри”. Однієї з особливостей католицької теології нині є применшення ролі та значення наукової теорії пізнання як шляху до традиційного метафізичного обґрунтування існування Творця. Учення про пізнання в сучасному католицизмі є історично довготривалим процесом становлення “механізму”, яким намагаються забезпечити поворот від наукової теорії пізнання до метафізичного обґрунтування теології. Використовується щонайменша можливість, аби завдяки фідеїстському тлумаченню отримати будь-яку нову аргументацію для захисту релігійних учень. Стверджується, що наука дає лише загальні знання про явища і факти, але не може розкрити першопричину, пояснити первісні джерела буття, наповнити змістом й осяяти метою життя людини; на це спроможна лише релігія. При цьому заперечується світоглядне значення наукових знань, а вирішальна роль у розумінні світу відводиться релігійній вірі.

Варто зазначити, що розуміння поняття “віри” залежить від осмислення сучасними теологами нераціонального й ірраціонального. Під вірою теологи розуміють власне нераціональне знання, не доступне повною мірою раціональному пізнанню. Таке знання сформоване на неусвідомленій внутрішній згоді; воно виявляється у вільному акті вибору. Сучасні теоретики католицизму, хоч і стверджують правомірність існування “наукової віри”, відмежовуються від неї як “імовірної”, хоча, на їх думку, саме вона (яку ще називають переконанням) справді і має об'єктивний предмет “віри”. Окрім “наукової віри”, теологи виділяють “філософську”, наголошуючи, з одного боку, на її значенні, а з іншого - вказуючи на обмеженість можливостей, оскільки їй належить роль проміжної ланки, “буфера” між “науковою вірою” і “теологічною вірою” (Г. Клокер).

“Віра в надприродне” в томізмі і неотомізмі побудована на ілюзорному уявленні про оточуючий світ, у пізнанні якого католицькі теологи шукають різні шляхи до обґрунтування провідної ролі нераціонального. Специфічним у неотомізмі є продовження відомої суперечки про співвідношення віри і розуму та ієрархічність філософського і богословського знання, до якого неотомісти підійшли (у цілому зберігаючи вірність традиції) з оновленим понятійним апаратом, поглибленими і модернізованими положеннями своїх попередників.

Феномену віри відводиться центральне місце в неотомізмі, який дотримується модернізованого формулювання концепцій “подвійної істини”, “законної автономії земних цінностей” (В. Бруггер).

Осмислення співвідношення науки і теології, космології і релігії охоплює широке коло питань не тільки стосовно конфронтації цих полярних сфер людської діяльності в історії їх розвитку, але й еволюції поглядів на місце та роль кожної з них у суспільній свідомості. Нині в католицизмі існує дві межові позиції стосовно значення раціонального і нераціонального знання. Одна з них визнає цінність тільки раціонального знання, ставлення до якого історично еволюціонує від анафеми раціоналізму до тези “церква - друг науки” (Пій ІІ) - тези, що розкривала необхідність позитивної оцінки науково-технічного прогресу й адаптації до його наслідків.

Інша позиція визнає пріоритет виключно нераціонального знання, применшує значення раціонального або ж розуміє його як щось другорядне, побічне. У межовому вияві ця позиція дістала назву ірраціоналізму. Вихідні основи сучасного томізму не дають йому можливості зайняти з даного питання якусь із цих межових позицій.

Католицькі теологи поділяють групи об'єктів пізнання та сфери знання умовно на три різновиди, хоч реально їх є дві: доступні для розуму й не доступні. Третя, хоч і належить до доступного для розуму пізнання, виконує роль “єднальної ланки” між двома основними різновидами. Це уможливлює існування “середньої” позиції. При цьому поділ знань у них спроектовано на онтологічну основу пізнання, а вихідні онтологічні посилки підігнані під факти, які були відомі ще задовго до самого процесу “виявлення” очевидного.

Особливого значення в процесі раціонального обґрунтування католицькі богослови надають теології. Остання, з позиції католицької релігійної філософії, є вершиною раціонального знання, доступного людині. Тим самим теології надається статус науки, вона є “рівноправною” з іншими галузями знань (В. Бруггер). Неотомістська “наукова” теологія й “наукова” релігійна філософія - це та основа, завдяки якій сучасні богослови намагаються опанувати всю сферу раціонального знання й забезпечити його “гармонійне” поєднання з релігійним нераціональним, яке охоплює знання про світовий порядок на різних його рівнях, здобуте способами, не доступними безпосередньо для перевірки з позиції розуму. У розмовно-побутовому слововживанні таку сукупність відомостей часто ототожнюють із “вірою”. Завдяки нераціональному знанню “релігійного типу” сучасні теологи намагаються підготувати в сфері знання “об'єктивну” основу для обґрунтування віри в надприродне (Г. Клокер). Використовуючи складність історичного розвитку людської думки, різноманіття понятійних визначень, що трапляється в ній, теологи намагаються обґрунтувати таку єдність раціонального і нераціонального, у якій би переважало останнє, що має стати “об'єктивною” основою для релігійної віри.

Отже, сучасні католицькі теологи шукають різні шляхи для обґрунтування домінантної ролі істин одкровення в пізнанні навколишнього світу. “Теологія одкровення” не є наукою у повному розумінні цього слова, хоча вона спирається на певні наукові принципи і може дати цікаві історичні факти про життя і погляди різних народів. Не є наукою й “природна теологія”, оскільки “очевидність фактів” є достатньою підставою для твердження про існування “Всевишнього”. Інтерпретація науки як змістовної категорії спрямована на те, аби обґрунтувати її кореляцію із трансцендентним, що, зрештою, призводить до представлення науки як явища, яке виникає й існує в межах релігійної свідомості (К. Фабро).

Протистояння між релігією та наукою в різні історичні часи, на думку теологів, є формою оновлення релігії. Науці відводиться роль історично перехідного і суб'єктивного за своєю природою стимулу до релігійного оновлення. Застарілі наукові відкриття, виконавши свої функції, безслідно зникають з арени духовного життя, а релігійні істини, оновлюючись, існують вічно, набуваючи значення загальнолюдських цінностей. Єдина позитивна функція науки зводиться католицькими теологами до того, що її досягнення підтверджують універсальність релігійних цінностей. За такого розуміння чимало богословів-модерністів убачають у науці чинник, що сприяє вдосконаленню релігії.

Осмислення надприродного, за розумінням католицьких теологів, є стрижнем людського існування та пізнання. У цьому контексті наука уявляється феноменом, підпорядкованим релігії, і розглядається у співвідношенні із трансцендентним началом. А тому католицькі теологи пропонують використовувати науку із подвійною метою: постійно зростаючі наукові знання покликані не тільки сприяти осягненню закономірностей світу, але мають бути спрямовані на пізнання універсальної істини надприродного. Наука включається в систему релігійних цінностей, а її досягнення обмежуються видимим, чуттєвим, конкретним, тоді як Бог - вища духовна субстанція - лежить поза межами осягнення наукою, оскільки вона нічого не може сказати про сферу трансцендентного.

Теоретики протестантизму включають у структуру пізнання такі елементи, як моделі, аналогії, уяву тощо. В їх розумінні в акті творчої уяви відсутні чіткі правила й обмеження. Нові поняття або їх співвідношення та зіставлення найчастіше формулюються за аналогією до інших понять, які піддаються експлікації. Часто така аналогія в подальшому переходить у концептуальну модель відображуваного об'єкта, який не можна спостерігати безпосередньо. Модель призводить до вироблення узагальненої теорії.

У сучасному протестантизмі вважається, що структури релігійного та наукового дослідження частково подібні, хоча вони і відрізняються за декількома важливими моментами. Вихідними даними для пізнання в протестантизмі є досвід, перекази й обряди окремих релігійних громад. Концепції, вірування та доктрини розробляються, переосмислюються, інтерпретуючи означені релігійні явища, і поширюються на пізнання природи. Сучасні теологи протестантизму у своїх гносеологічних концепціях шукають різноманітні шляхи доведення коадаптивних тенденцій у процесі пізнання. Одним із напрямків теологічної аргументації є звернення до окремих аспектів наукового осягнення і намагання їх ототожнити із релігійною теорією пізнання. Фактично, теологи, які так чи інакше розглядають проблему взаємозв'язків науки та релігії, зупиняються на аналізі окремих елементів релігійної гносеології (Дж. Х. Брук).

Отже, неможливість розрізнити суб'єктивне й об'єктивне, нерозмежованість образу і предмета, здатність уяви створювати образи предметів і ситуацій, яких не існує в дійсності, відносність будь-якого знання, відірваність раціонального рівня пізнання від чуттєвого, сутності від явища, загального від окремого й одиничного тощо служать гносеологічними передумовами тлумачення сучасних досягнень науки.

Дисертант робить висновок, що наука та релігія як світоглядні орієнтири протилежні за змістом і виступають компонентами різних форм суспільної свідомості. Наука спрямована на адекватне пізнання дійсності, розкриття об'єктивних законів розвитку світу, а відтак, вона не може бути включена в систему релігійних категорій, оскільки розглядає дійсність із позиції протилежного їй світогляду.

У п'ятому розділі - “Коадаптаптивні тенденції у процесі ставлення християнства до науки на сучасному етапі” - розкриваються загальні тенденції пристосовування у взаємовідношеннях християнства і науки, виокремлюються їх конфесійні особливості.

Основи розвитку коадаптивних тенденцій закладені в діяльності, спрямованій на осягнення істини: вони підживлюються досвідами науки і містики. Наука і релігія повинні підпорядковуватися “світу релігійної віри” не для спростування теологічних істин, а для “просвітлення” цих істин у повноті знання і життя (М. Бердяєв). У православ'ї з певною умовністю приймаються коадаптивні концепції, викристалізувані в католицизмі та протестантизмі. Зазначається, що сучасні богослови не заперечують посилення ролі науки, але вказують на необхідність повернути її в “реальні емпіричні межі, а у світоглядній сфері повернутися до християнських витоків”. Констатується, що сучасні природничі науки “не суперечать релігії” і “не можуть довести відсутність Бога”. Водночас перевагою релігії є те, що, на відміну від науки, вона дає відповіді на запитання “чому і для чого виник світ?” Нині окремі православні теологи намагаються адаптувати космогонічні й еволюційні вчення до богословських доктрин, а, по можливості, різними метафізичними аргументами применшити їх роль.

Модернізуючи православ'я, значна кількість його сучасних теоретиків вимушена визнати, що Біблія не може бути підручником із різних предметів, у тому числі й з астрономії. Для вирішення окремих космогонічних і космологічних проблем вони використовують алегоричне трактування низки біблійних міфів, трансформуючи досягнення науки відповідно до релігійних постулатів і залишаючись на ортодоксальних позиціях, сформульованих вищими ієрархами церкви.

Отже, для коадаптації релігійних і наукових пояснень виникнення світу, життя та людини використовуються різні метафізичні аргументи. Водночас стверджується, що наукові відкриття малозначущі через те, що “не спроможні пояснити” процеси, які мали місце в розвитку Всесвіту. Основою ірраціонального пізнання світу в православній ідеології є християнський світогляд. Існування Всесвіту “викликане законом причинності”, а емпірична наука не містить раціональних пояснень, оскільки в окремих випадках вона “перестає підтверджуватись”. Християнське світорозуміння, на їх думку, має стати методологією для сучасних наукових досліджень, а теологічна віра і серце - головними категоріями православного пізнання істини. Поширеним елементом теологічної аргументації першооснови світу є його “гармонійність”. Розвиток матеріального світу пов'язується не з еволюцією, а з “рушійними силами”, що перебувають за межами матеріального.

Теоретики католицизму доводять необхідність гармонії розуму і віри, вважаючи плідним верховенство теології і метафізики над конкретними галузями теоретичного розуму, обстоюють ідею відродження природної філософії (Г. Морріс). Ними створюються феноменологічні теорії, які синтезували б дані наукового і релігійного досвіду для розкриття змісту еволюції Всесвіту, яка призвела до появи людини. Цей процес підпорядкований своєму регулятору й своїй кінцевій меті - “точці Омега”, втіленням якої є Христос. Ідея єднання раціонального та ірраціонального бачиться панацеєю від усіх проблем людства. Важливою умовою реалізації цієї ідеї може стати духовний фактор - зрозуміла і свідома віра стає найвищою цінністю еволюції (Тейяр де Шарден).

Сьогодні світоглядні дискусії є академічнішими. Католицькі теологи, як і раніше, намагаються інтерпретувати сучасні наукові відкриття з позицій божественного творення Всесвіту. Для цього використовується наукова космологія (як в емпіричному, так і в теоретичному аспектах), яка надає теологам можливість братися за ті принципові питання, вирішення яких було залишено для подальших етапів пізнання. Саме такі, науково не вирішені, питання ставали основою для теологічних обґрунтувань ідеї креаціонізму (С. Які), ця проблема є центральною в сучасних католицьких ученнях і такою, що ввібрала основні світоглядні колізії останніх двох тисячоліть. Сучасні зміни в інтелектуальному кліматі науки призвели до того, що космологія вийшла зі стану тривалої ідейної ізоляції. Нині саме теорія еволюціонуючого Всесвіту стає центром кристалізації нової наукової картини світу.

Показано, що особливістю нашого часу, за теологічною аргументацією, є використання різних паралогізмів дотомістської духовної традиції. Нині утверджується думка, що космологічні “істини” християнської теології взагалі не доступні науковій конкретизації, не кажучи вже про їх “експериментальну перевірку”.

У роботі показано, що сучасні протестантські теологи в різний спосіб намагаються довести провідну роль Біблії й християнської релігії в цілому щодо розвитку науки. У залежності від того, як вони аналізують наукові відкриття, умовно їх можна поділити на модерністів та фундаменталістів. Прихильники модернізму намагаються знайти компроміс з еволюційним ученням, натомість фундаменталісти вимагають заборони його поширення. Загалом же, переважають коадаптивні тенденції, які можна спостерігати в процесі переходу від відкидання еволюційного вчення протестантськими теоретиками до подальшого пристосування до його здобутків.

Нині протестантські теологи, узгоджуючи релігійну картину світу з науковими відкриттями в астрономії, астрофізиці та інших науках, готові припустити, що Бог безпосередньо творить лише первинну матерію, процес же формування конкретних об'єктів відбувається без участі Бога і є наслідком перетворень матерії за встановленими ним законами. Однак у вирішальних моментах світової історії (виникнення життя, людини та її свідомості) теологи вважають за необхідне визнати безпосередню участь Бога.

Протестанти прагнуть поєднати досягнення науки й релігії. Протиставлення віри і знання, підкреслюють вони, - це вигадка тих, хто бореться проти віри й церкви (К. Барт). Своє покликання вони вбачають у тому, аби в усіх моментах дійсного або уявного розходження між наукою і релігією показати, що правда останньої залишається непохитною. Християнські богослови при цьому нагадують, що знання знаходиться в постійному розвитку. На відміну від релігії, наукові теорії й гіпотези змінюють одна одну. Те, що здавалося в науці незаперечним учора, безслідно зникає сьогодні. Галузям усіх знань, зауважують протестанти-теологи, повинна бути надана повна свобода у вибудовуванні будь-яких гіпотез при з'ясуванні природи тих чи інших явищ, бо всі ці гіпотези можуть бути замінені іншими, як це не раз уже підтверджувалось. На відміну від наукових, основні положення християнського віровчення залишаються незмінними. Християнське вчення про світ і людину повинно спиратися на одвічні істини одкровення і бути предметом віри. При цьому християнська віра аж ніяк не усуває вивчення природи, але вона допускає можливий вплив надприродного у світі в межах закону причинності. Теоретики протестантизму до певної міри визнають право розуму, відкидаючи його абсолютну автономію, заперечуючи, що він стоїть вище за віру, і вказуючи на обмеженість можливостей розуму. Відтак, духовність християнина має бути зорієнтована на поєднання віри й знання, а не на протиставлення їх одна одній. І це стосується не лише світу невидимого, але й видимого, який відкривається нам у досвіді.

У дисертації зазначено, що у цілому теологи орієнтуються у своїх проектах навіть на щось більше, ніж просто на інформаційну “коадаптацію” із сучасною наукою. Використовуючи у своїх інтересах такі особливості її розвитку, як тенденцію (що все більше посилюється) до інтеграції різних наукових дисциплін, взаємопроникнення пізнавальних засобів і методів, дехто із теологів вважає цілком можливим створення нових форм організації союзу науки й релігії на зразок “міждисциплінарної співпраці”. В її межах теологи-професіонали та науковці різних спеціальностей (не тільки фахівці в галузі людинознавства, але й фізики, хіміки, космологи) спільно трудилися б, розробляючи “адекватну нашому століттю” нову “науково-релігійну картину” Всесвіту. При цьому стверджується, що в створенні такої картини принципово зацікавлена не тільки сучасна теологія, але й наука. Щодо теології, то причини такої зацікавленості зрозумілі: в альянсі з наукою деякі сучасні богослови бачать один із можливих шляхів подолання релігією світоглядної кризи. Що ж до науки, то тут досить вміло використовуються поширені останніми роками на Заході антисцієнтистські настрої. Некритична фетишизація науки, віра в її всемогутність, абсолютизація її методів, приписування науці по суті прогнозуючого антиавторитарного мислення - усі ці компоненти сцієнтистських настроїв, що мали міцну опору в широких верствах технократично орієнтованої інтелігенції Заходу, похитнулися наслідками двох світових війн, вибухами атомних бомб, Чорнобильською трагедією. Сцієнтистські настрої все помітніше стали згасати в міру наростання кризових явищ, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища, загостренням проблеми сировинних і енергетичних ресурсів та цілої низки інших глобальних питань сучасності. Отримали широке розповсюдження погляди на науку як на силу, не здатну вирішити суттєві проблеми її буття. За цієї ситуації криза віри в науку, її союз із релігією “могли б сприяти тому, аби наука нарешті знайшла й мудрість, і справжні людські цінності, збережені і примножені релігією”. З метою надання більшої переконливості, подібна аргументація доповнюється посиланнями на сучасну філософію і соціологію науки, особливо її частину, наближену до функціоналістичного напряму, у межах якого відмінності науки та релігії набувають вигляду спеціалізованих підсистем людської культури, які принципово не мають якихось істотних відмінностей. У той самий час активно експлуатуються і деякі інші особливості розвитку сучасного наукового пізнання, пов'язані з тенденцією до тіснішої інтеграції наук про природу та людинознавства, що ґрунтуються на світоглядних позиціях глобального еволюціонізму. І тут досить показовим є приклад того, як теологія, спираючись на науку та використовуючи при цьому у своїх інтересах не тільки її досягнення, але й пізнавальні труднощі, намагається повернути собі території, що належали їй свого часу, але потім віддані (зовсім не мирним шляхом) природознавству.

У дисертації розкриваються підсумки минулого й “перспективи інтеграції” науки й релігії. Можливість останньої, насамперед, спричинена окремими світоглядними проблемами космології та гносеології, які виникають у сучасних теологічних обґрунтуваннях - неспроможність конституювати цілісну картину світу.

Показано, що існування нинішніх проблем і парадоксів космогенезу призводить до розробки різноманітних фізичних та філософських систем і моделей наукового пошуку; цей процес має тривалий характер. Його невирішеність протягом певного періоду спричиняє появу найрізноманітніших релігійних тлумачень космогенезу. Поза увагою теологів не залишаються й еволюційні проблеми. При цьому, як правило, не враховується існування їх різних форм у природознавстві та космогенезі. Якщо визначальним моментом для науки є дух інновації, пошук нового знання, то для релігії знання уже дане в богооткровенних істинах, а тому для встановлення істинності будь-якого знання теологи пропонують його зіставляти із положеннями віровчень.

Отже, у період глобалізаційних процесів спроби синтезу релігії й науки є руйнівними для християнства, оскільки, незважаючи на відносний модернізм, воно є досить традиційним. Дух інновацій більше імпонує сучасній людині, ніж традиційність релігії; з іншого боку, ортодоксальність релігії може стати дійсною опорою в період зневіри, викликаної бурхливими соціальними процесами, прагненнями до постійного оновлення. А тому, коли західні й окремі представники східного християнства намагаються інтегруватися з наукою, це відкриває дорогу до інновації, змінюваності в межах самого християнства. Воно уже не може бути основою сподівань людини віднайти стійке й абсолютне, не може стати підґрунтям до подолання світоглядної кризи. Християнство не можливе без ідеї церкви, яка є оберегом колективного “ортодоксального” досвіду і гносеологічним критерієм теологічного пізнання. Лише церква, на думку теологів, може адекватно розкривати таємниці світобудови, оскільки вони не підвладні людському розуму. Будь-яке самостійне тлумачення християнського догмату може призвести до його єретичного, викривленого розуміння. Наука, на відміну від християнства, заперечує догматизм влади будь-якого авторитету, оскільки найважливішими критеріями науковості є доказовість і певні можливості перевірки.

Синтез із наукою для християнства може обернутися появою численних вір, засновники яких не тільки відмовлятимуться від основоположних догматів християнства, але й досить вільно тлумачитимуть їх зміст, творитимуть власні віроповчальні праці, авторитет яких ставитиметься вище за авторитет Біблії. Водночас відмова навіть від одного догмату християнства руйнує його цілісність. Найважливіша особливість традиційного християнства полягає в тому, що воно засноване на вірі, а не на силі раціонального доказу, що, з одного боку, відрізняє релігію від науки, універсальним критерієм якої є раціональність, а з іншого - створює певні особливості світосприйняття, характерні саме для християнства і які визначають відповідне розуміння ним сутності світу і свого місця в ньому. Сутність християнської віри полягає в тому, що вона передбачає такий стан душі, при якому відбувається спілкування людини з Богом. Набутий містичний досвід контактування людини з Богом є глибоко особистісним і не може бути переданим іншій особі.

У сучасному релігієзнавстві побутує думка, що утвердження теологами ідей про можливість коадаптації віри із розумом не сумісне із християнськими вченнями, оскільки для них є згубним втручання раціо у сферу віри. Про це свідчить історія західної культури. Розвиток науки створює передумови для процесу секуляризації, оскільки це є інший, ніж у християнстві, спосіб осмислення світу. Якщо в релігії ним була віра, то в науці людина покладається тільки на власний розум. А розум, проникаючи у віру, поступово руйнує її. Це пов'язано із тим, що в умовах техногенної цивілізації та глобалізації християнство уже не може віднайти опори ні в традиції, ні в авторитеті. А тому воно починає шукати підтримки в розумі, який насправді є його ворогом. Галуззю віри є не те, що не пізнане, а те, що не може бути пізнаним. Про це свідчить поділ християнських догматів на ті, які можуть бути обґрунтовані за допомогою розуму, наприклад, безсмертя душі або існування Бога, і такі, які розуму абсолютно не доступні.

Сучасне християнство створює різноманітні уявлення про основи світобуття, що і призводить до зростання кризи. Його пантеїстичний варіант поглиблює моральний релятивізм, а також не дає людині відчуття захищеності й гарантій справедливості, яке давало її традиційне християнство. Водночас в останні роки спостерігаються і протилежні тенденції у розвитку християнства, зокрема, звуження релігійного поля в умовах розвитку науки є новим симптомом, оскільки розвинена наука формує в людях саєнтистську свідомість, у яку дуже легко вкладаються старі формули. Релігію починають розуміти утилітарно, як феномен, що допомагає в організації суспільного життя, у наведенні порядку. Її підміняють правилами і нормами моральної поведінки.

Вищезазначене свідчить, що проникнення розуму в релігію згубно діє на християнство і призводить до його зближення з наукою. Як наслідок, виникають найрізноманітніші теологічні трактування християнських доктрин. Особливо це є характерним для представників значної частини західного християнства, яке поширюється й на теренах України. З іншого боку, інтеграція науки і релігії спричиняє урізноманітнення світоглядів, зокрема і в тому питанні, що різні картини світу можуть не тільки мирно співіснувати одна з одною, але й можуть узгоджуватись у світогляді однієї людини.

Отже, результатом спроби інтегрування науки і релігії стає одночасне суміщення різних космологічних доктрин. Особливо актуальним цей процес стає в період постнекласичної науки й сучасної глобалізації. У світогляді людини формується багатоманіття поглядів, які призводять до того, що вона вірить у що завгодно або ж не вірить ні у ніщо. А тому намагання інтегрувати науку й релігію викликає підрив віри як у науку, так і в релігію. Наслідки такого синтезу у своїй основі мають негативний характер і для науки, оскільки остання перетворюється на псевдонауку або ж паранауку. Подібний розвиток цього процесу викликає появу найрізноманітніших вірувань у чудо, запозичення наукової термінології для підтвердження незвичних псевдо- і параконцепцій тощо. Останнє виказує прояви імітації окремих ознак науковості, претензії на її гносеологічний статус, але водночас повністю відкидає дійсні критерії науковості. Дослідження різних форм коадаптації науки і християнства, яке характерне у значній мірі для сучасних протестантських теологів і представників псевдохристиянських вірувань, показує, що інтеграція науки і християнства не тільки не сприяє подоланню світоглядної кризи християнства, але й поглиблює її, оскільки прискорює перетворення християнства в псевдохристиянство, а також призводить до появи нових псевдорелігійних і псевдонаукових культів.

Адаптуючись до глобалізаційних процесів соціуму, християнські богослови для поширення своїх віровчень використовують досягнення науки, у тому числі новітні інформаційні та телекомунікаційні технології. Зокрема інтернет може стати простором для проектування і формування зв'язків між наукою і релігією, освітою і різними сферами практики, може бути засобом формування релігійних цінностей, а також засобом утворення спільнот, що їх культивуватимуть. У соціальному просторі може бути започаткований інтернет-діалог між релігією і наукою.

Сучасне ставлення християнства до науки сформоване довготривалим розвитком європейської культури протягом усієї своєї історії, яка багато в чому визначала характер трансформаційних взаємовідношень між ними.

Висновки

У дисертації вперше проведено аналіз процесу трансформації ставлення християнства до науки, у якому розкриваються не лише різноманітні зміни в підходах богословів до наукових досягнень, але й відображаються, з одного боку, консерватизм релігієзнавчих віровчень і догматів, з іншого - сприйнятливість до нових тенденцій у розвитку сучасного християнства. Розбіжність між знанням і релігійною вірою може виявлятися в одній із трьох основних позицій: абсолютизація знання і повна елімінація віри; гіпертрофія останньої і занепад, втрата сили знання; спроба суміщення обох полюсів.

1. На різних етапах розвитку християнство змінювало своє ставлення до науки. В основі осмислення цього процесу представниками релігійної і філософської думки спостерігається різний ступінь контроверзи “знання - віра”, що змінювався з історичним часом.

2. Становлення наукового пізнання, особливо на ранньому етапі християнства, перебувало в прямій залежності від осмислення теологічних доктрин, закладених у Біблії, вчень отців церкви і філософів середньовіччя. Усе це детермінувало інваріантність розуміння богословських істин. У перших європейських університетах поступово почали розвиватись і утверджуватись осередки науки. Відмінності “західного” і “східного” способів мислення наклали відбиток на способи осягнення істини, що детермінувало появу наукових відкриттів, які нерідко підривали догматичні основи церкви.

3. У християнстві виділяється декілька напрямів трансформації ставлення релігії до науки. Суть одних полягає в намаганні повністю відокремити один від одного ці способи ставлення до світу, спрямованість інших - віднайти точки дотикання в пізнанні. Спільним у наведених характеристиках є намагання звести наукове розуміння поняття “віри” до релігійного. Особливістю релігійної віри є осягнення світу, хоч у специфічний за формою спосіб; у той самий час інший, раціональний, напрям цього процесу спонукає до розвитку наукового пошуку. Християнські теологи намагаються здійснити богословський аналіз релігійних вірувань, обґрунтувати їх епістемологічний статус, визначити умови їх раціональності, істинності, здійснити експлікацію особливостей релігійної символіки і термінології, охарактеризувати природу і функції релігійного (особливо містичного) досвіду, розробити можливі “моделі віри”.

4. Нинішні теологи обґрунтовують думку, що церква не перешкоджала розвиткові науки в періоди Відродження і Нового часу: їх пояснення зводяться до незначних непорозумінь між наукою і релігією, що призводили до виникнення конфліктів. Ними стверджується, що церква всіма доступними їй методами сприяла розвиткові науки і допомагала природодослідникам у цьому процесі.

5. Представники сучасного православ'я, характеризуючи витоки наукового пізнання і становлення науки, дотримуються двох поглядів. Одні вбачають їх джерела в теологічних ученнях (М. Дронов), інші - у реформаційних процесах ХVI cт. (М. Назаров). Негативне ставлення церкви до наукових відкриттів пояснюється ними наявністю антихристиянських чинників, які ґрунтувалися на світоглядних принципах філософії Платона, епохи Відродження тощо. Причини існування конфліктів християнства із науковцями містяться в намаганні “втягнути” учення Коперника в контекст магічних вірувань. З появою теорії Ейнштейна стала заперечуватись класична модель світобудови, яку “домислила” наука Нового часу.

6. Значні зусилля теологи католицизму спрямовують на обґрунтування безпомилковості прийнятих рішень церкви щодо “справи Галілея”. Вони доводять, що наукові відкриття того періоду стали можливими через “позитивну роль папства” і креаційне розуміння виникнення Всесвіту і життя. Світоглядні основи католицизму ґрунтуються на томістських принципах, згідно з якими розум виконує допоміжну функцію.

7. Теоретики протестантизму з метою виправдання дій католицької церкви, які призвели до конфлікту з наукою у ХVІІ ст., зосереджують увагу на незначних фактах і причинах, що не мають стосунку до світоглядних протистоянь. З іншого боку, вони стверджують, що тогочасне християнство дозволило науці “розквітнути” в Європі, а пізнання “цілеспрямовуючої сили” допускає використання таких методів сучасного наукового пошуку, як експеримент і спостереження. Головні зусилля теоретики протестантизму спрямували на обґрунтування відповідності або ж невідповідності еволюційної теорії біблійним ученням. Модернізація ставлення до наукових досягнень у протестантизмі відбувалася із розвитком філософських учень.

8. Різні оцінки сучасних наукових досягнень спричинені конфесійними особливостями пізнання й орієнтовані на осягнення Абсолюту. “Перетинання” з науковим пізнанням зумовлено бажаннями окремих теологів віднайти в космогенезі, природі живого аргументи на користь зовнішнього креаційного впливу. Загалом, релігійне і наукове світобачення - різні, вони, хоч і можуть у світоглядних питаннях перехрещуватися, але не можуть поєднуватись через різні джерела їх формування. Спільним між ними є їх взаємодія. Як розвиток науки призводить до світоглядних змін релігії, так і розвиток релігії потребує глибшого наукового дослідження, особливо це актуалізується сьогодні, коли сучасні природничі науки у своїх дослідженнях використовують нанотехнології.

9. Розум у православному пізнанні істини відіграє тільки допоміжну роль, наукові знання визнаються “необов'язковими”, оскільки усі явища природи повинні розглядатись крізь “призму уявлення про Бога”. Його сутність недосяжна для розуму. З кінця ХІХ ст. у православ'ї почала утверджуватись думка про можливості благотворного впливу релігії на процес наукового пізнання. Основою взаємодії повинно стати містичне заглиблення людського розуму в осягнення божества; останнє відкриває шлях до пізнання природного світу і людини. У сучасному православ'ї релігійний раціоналізм слугує для захисту ірраціонального за своєю суттю релігійного віровчення, елементами якого є надприродне й природне. Останнє є однією із точок дотикання до наукового пізнання.

10. У прагненні пізнання істини теоретики католицизму і сьогодні спираються на ідеї, в яких принижується роль та значення теорії наукового пізнання. Релігія є стрижнем людського існування та пізнання. З таких позицій наука уявляється католицькими теологами дечим відірваним від релігії й розглядається у співвідношенні із трансцендентним началом. А тому католицькі теоретики пропонують використати науку із подвійною метою: постійно примножувані наукові знання покликані не тільки сприяти осягненню природи людського існування, але мають бути спрямовані на пізнання універсальної істини. З іншого боку, наука включається в систему релігійних цінностей. Останні не заперечують визнання незначних досягнень науки, але обмежують сферу і методи її дослідження межами видимого, чуттєвого, конкретного, тоді як Бог - вища духовна субстанція, яка лежить поза межами осягнення наукою.

11. З появою космологічних та еволюційних учень частина теологів протестантизму їх категорично заперечувала, інші в процесі теологічної модернізації намагались віднайти точки дотикання до науки. Унаслідок цього виділились три головні напрями протестантського віровчення: традиціоналізм, модернізм і лібералізм. Вони відрізняються особливостями пізнання істини, спеціальними критеріями оцінок сучасних наукових теорій - оцінок, які перехрещуються з дискурсами наукового пошуку. За своєю гносеологічною суттю теологи протестантизму відшуковують різні шляхи доведення наявності коадаптивних процесів у взаємозв'язках між християнством і сучасною наукою.

12. Починаючи з 20-х років ХХ ст., у науці здійснюються відкриття і виникають теорії, які не вписуються в механістичну модель світу, що обумовило необхідність серйозного її перегляду. Це теорія відносності, яка змінила уяву про взаємозв'язок простору і часу, закони фізичного мікросвіту тощо. На основі цих та інших наукових відкриттів і теоретичних побудов поки що не вироблена сучасна наукова картина світу (така ж цілісна, як і створена на основі механіки), надії на яку науковці пов'язують із розробкою загальної теорії поля тощо.

13. Коли в другій половині XX й на початку ХХI століття вчені або філософи говорять про релігію, у їхніх судженнях панує теза, що науковій думці потрібна віра, як правій руці ліва. Обґрунтовується це тим, що в науковому і релігійному пізнанні задіяні різні структури людської свідомості. У науці людина діє як “чистий розум”, а віра, любов, порядність, совість - усе це підмога в роботі розуму науковця. Але в релігійно-духовному житті, навпаки, “розум - це лише робоча сила для серця”.

У сучасній постнекласичній науці все частіше висловлюються ідеї щодо необхідності врахування багатоманітного духовного досвіду людства - у тому числі й релігійного. Деякими зарубіжними та вітчизняними вченими здійснюються спроби широкого цілісного світоглядного осмислення дійсності, поєднання “точних наук” (математики, теоретичної фізики та ін.) з філософією, релігієзнавством.

14. Розкривається, що сучасна церква, відстоюючи свої догматичні основи, відшуковує різноманітні аргументи для обґрунтування коадаптивної єдності науки й релігії. Особливо активні в цьому процесі сучасні протестантські й католицькі теологи. Їх аргументи ґрунтуються на переосмисленні невирішених або ж недостатньо вирішених проблем сучасної науки.

15. Адаптуючись до глобалізаційних процесів соціуму, християнські богослови для поширення своїх віровчень використовують різні досягнення науки, у тому числі новітні інформаційні та телекомунікаційні технології. Так, застосування інтернет-комунікацій, які можуть стати важливим інструментом поширення релігійного світогляду, спонукатиме до формування нових способів культивування християнських цінностей. З іншого боку, вони можуть допомогти візуалізувати те, що складає “таємницю таємниць” - ідеірування, рефлексію, моделювання, і зробити предметом свідомого ставлення віруючих, а також сприятимуть керуванню інтенціями свідомості віруючих задля охоплення і розробки сучасних теологічних доктрин - зі зміщенням акцентів від комунікації до мислення, від ідеалізації до поняття, що значно розширює позиційну мислительну сферу. Інтернет може стати простором для проектування і формування зв'язків між наукою і релігією, освітою і різними сферами практики, може бути засобом утвердження релігійних цінностей, а також утворення спільнот, що їх культивуватимуть. У соціальному просторі може бути започаткований інтернет-діалог між релігією і наукою.

Основні публікації

1. Стадник М.М. Трансформація становлення взаємовідносин християнства і науки: релігієзнавчо-філософський аспект: Монографія. - Переяслав-Хмельницький, Видавництво СПД Карпук С. В., 2006. - 259 с (15, 05 д. а.).

2. Стадник М.М. Християнство // Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. - С. 211-238 (1, 54 д. а.).

3. Стадник М.М. Релігійні вірування Київщини // Київщинознавство: Посіб. для вчителя / За ред. І.Л. Лікарчука. - К., 2001. - Вип. 1. - С. 137-157 (1,1 д. а.).

4. Стадник М.М. Поняття // Логіка: Навчально-методичний посібник з курсу / Укл.: М.М. Стадник, Б.М. Стадник, Л.П. Саракун. - К.: КСУ МГІ, 2004. - С. 38-64 (1, 2 д.а.).