Потрясіння пострадянського транзиту

Таблиця 3 Макроекономічні показники України (1991--1998)

Джерело: Держкомстат (http://www.ukrstat.gov.ua/).

Негативна динаміка перших років незалежності значною мірою стала результатом непослідовної та невиразної економічної політики, яка коливалась від крайнього лібералізму до жорсткого державного диригування. Останнє почало набирати обертів за Кабміну Ю. Звягільського, а з поверненням до керма уряду В. Масола у середині 1994 р. -- стало основою державної економічної політики. Наприкінці 1993 р. Нацбанк упровадив офіційний курс національної валюти, який примусово «спускався» суб'єктам господарювання. Кабмін В. Масола почав використовувати адміністративні засоби на повну силу, не бажаючи скорочувати державні витрати (бо це розходилося б із гаслами та ідеологічними засадами лівих партій). Суттєво зросли податки як для господарського сектору, так і для громадян (податок на додану вартість виріс до 28 %, податок на прибуток для фізичних осіб досягав 90 %). Розгорнулась урядова кампанія проти виведення капіталів та валютних коштів: підприємці, не бажаючи міняти валюту за заниженим неринковим державним курсом, різними схемами намагалися її залишити за кордоном. Була призупинена приватизація. Частка державних витрат у національному валовому доході 1994 р. сягнула майже 85 %, тоді як на початку реформ у 1992 р. вона становила 61,7 %.

Відповіддю на недолугу адміністративну урядову політику стало небувале зростання тіньового сектору. Несплата податків, нелегальне працевлаштування, корупційне співробітництво на всіх рівнях перестали сприйматися як соціальне зло. Навпаки, вони перетворилися на соціально допустимий засіб виживання в умовах неефективного державного врядування. У такому психологічному кліматі втрачалася мотивація виробничої діяльності, не кажучи вже про передові науково-технологічні розробки. Нереформовані промислові підприємства заледве виживали, натомість швидко зростали торгові компанії, не обтяжені ні тягарем минулого, ні соціальною відповідальністю. Доля країни повторювалася у долі сотень тисяч людей, які кидали свої професії (часто маючи високу кваліфікацію), емігрували або йшли у торгівлю. Необладнані базари просто неба у центрах українських міст і містечок були ознакою та квінтесенцією часу. Руйнувався не тільки промисловий і науково-технічний, але й соціальний і людський капітал суспільства.

Президент Л. Кучма, який до цього не був послідовним прихильником ринкових реформ, на антитезі до лівого популістського парламенту та лівого неефективного уряду зіграв роль ефективного ринкового реформатора. У жовтні 1994 р. він виступив із програмною доповіддю «Шляхом радикальних економічних реформ», в основу якої було покладено стратегічний документ «Про основні засади економічної та соціальної політики» Шляхом радикальних економічних реформ. Про основні засади економічної та соціальної політики. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/216/94-%D0%B2%D1%80. У своєму виступі у Верховній Раді президент Л. Кучма закликав до зміни стратегії -- переходу від «адміністративно-директивної до ринкової економіки». Пріоритетами були названі:

— стабілізація фінансово-грошової системи (перегляд бюджетної політики, реформа податкової та банківської систем);

— формування інституційних основ ринкової економіки шляхом активізації приватизації та створення у промисловості потужних фінансово-промислових груп (ФПГ) і холдингів;

— перегляд пріоритетів промислової політики на користь високотехнологічних галузей та секторів зі швидким обігом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, агропром, торгівля та побутові послуги);

— проведення земельної реформи, кінцевим результатом якої мало стати утвердження приватної власності на землю;

— активізація зовнішньоекономічної діяльності та розгортання співробітництва з міжнародними фінансовими структурами (насамперед Міжнародним валютним фондом);

— підвищення ефективності соціальної політики, яка б пом'якшила для громадян труднощі перехідного періоду.

Наприкінці 1994 р. за ініціативи президента Нацбанк дещо лібералізував режим курсоутворення (це спочатку призвело до закономірного «просідання» національної грошової одиниці до економічного обґрунтованого рівня, але за рік стабілізувало валютно-грошову систему) та припинив хибну практику кредитування уряду (тобто «вимкнув» друкарський станок). Кроки в дусі монетаризму вгамували інфляцію, але без структурної перебудови економіки не спроможні були забезпечити стале економічне зростання. Крім амбіційних планів президент насправді не мав достатніх важелів для їхньої реалізації в умовах протидії з боку популістських лівих парламенту та уряду. Парламент вже у грудні 1994 р. ухвалив рішення про віднесення 6 тис. великих і середніх підприємств до переліку таких, що мають стратегічне значення, і тим самим фактично зупинив роздержавлення. За рік до переліку були додані ще 2,4 тис. підприємств.

Не менш яскравим виявом бойкотування парламентом реформ стала боротьба навколо створення великих корпоративних структур в економіці. У січні 1995 р. Л. Кучма видав указ «Про фінансово-промислові групи в Україні», у якому ФПГ розглядалися як «статутна або договірна юридична особа, створена шляхом об'єднання промисловими підприємствами, організаціями, банками та іншими суб'єктами підприємницької діяльності... належного їм (закріпленого за ними) майна, фінансових ресурсів, а також передачі права управління господарською діяльністю для централізованого управління виробничою, науковою, фінансовою та комерційною діяльністю» Указ Президента України «Про фінансово-промислові групи в Україні». Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/85/95. Однак у березні 1995 р. Верховна Рада наклала на указ вето. Водночас комуністи заявили, що указ Президента сприятиме легалізації кримінальних капіталів, суттєво зменшить податкові надходження до державного бюджету, створить великі монополії тощо. Наклавши вето, парламентарі запропонували Кабміну В. Масола разом із відповідними парламентськими комісіями та Адміністрацією Президента терміново розробити інший законопроєкт про ФПГ. Вихолощений закон, ухвалений у листопаді 1995 р. під назвою «Про промислово-фінансові групи в Україні», передбачав, що вони «створюються за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України» Про промислово-фінансові групи в Україні. Сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/437/95-%D0%B2%D1%80. За процедурою для створення ПФГ необхідно було зібрати майже 200 підписів чиновників на чолі з прем'єр-міністром. Не дивно, що цей по духу соціалістичний документ виявився мертвонародженим, оскільки абсолютно не враховував ринкові принципи. 1998 р. Л. Кучма зробив ще одну безуспішну спробу змусити парламент переробити закон. А 2010 р. його скасували як юридично та економічно неактуальний, оскільки за 15 років на його основі була створена тільки одна ПФГ «Титан», і та розвалилася Див.: Головко В. Українські фінансово-промислові групи в модернізаційних процесах 1991--2009рр. Київ, 2012. С. 172--177.. Через безкрай створюваних депутатами та чиновниками бюрократичних перепон об'єктивні для ринкової економіки процеси консолідації промислового та фінансового капіталу «пішли в тінь» і відбувалися без контролю з боки держави, що лише загальмувало вихід країни із соціально-економічної кризи та призвело до тіньової монополізації цілих галузей національного господарства.

Ситуація з реформами кардинальним чином змінилася з відставкою уряду В. Масола, призначенням на посаду прем'єр-міністра Є. Марчука та отриманням Л. Кучмою додаткових владних повноважень у рамках Конституційного договору 1995 р. Ефективність економічної політики підвищилась: темпи інфляції зменшилися, почали зростати реальні доходи населення, нормалізувався стан банківської системи.

Позитивним сигналом для команди Л. Кучми стало налагодження співпраці з міжнародними фінансовими установами. В умовах припинення фінансування з радянського центру та за відсутності золотовалютних резервів важливим фактором виходу із соціально-економічної кризи мало стати залучення капіталу з-за кордону. Про це свідчив досвід постсоціалістичних країн. Через політичну невизначеність в Україні, лівацькі ухили парламенту та урядів, нереформованість економіки сподіватися на масштабний прихід іноземного приватного капіталу не доводилося. Тож першим кроком на шляху його залучення могла стати співпраця з міжнародними фінансовими установами, насамперед Міжнародним валютним фондом та Міжнародним банком реконструкції та розвитку. 27 квітня 1992 р. Україна офіційно стала їх членом, але домовитися про виділення кредитів не вдавалося протягом кількох років. До того ж з боку цих фінансових інституцій лунали сигнали про небажаність розширення економічного суверенітету України. Зокрема, представники МВФ виступали проти її виходу з рублевої зони. На нову державу дивилися крізь призму інтересів Російської Федерації. Перший кредит у понад $760 млн (у рамках програми системної трансформаційної позики) Україна отримала під заявлені реформи президента Л. Кучми наприкінці 1994 р. Згодом було узгоджено трирічну (1995--1998) кредитну програму на майже $2 млрд. Запозичення пішли на підтримку національної валюти та фінансування дефіциту платіжного балансу країни.

Восени 1995 р. сформувалися сприятливі передумови для введення національної валюти -- гривні. Але прем'єр-міністр Є. Марчук вирішив не ризикувати, оскільки не було певності, наскільки вдасться вирішити проблему дефіциту державного бюджету, від чого залежали темпи інфляції. Дійсно, наступний 1996 р. характеризувався значним зростанням бюджетної заборгованості. Зворотнім боком монетаристського підходу, якого дотримувалась тоді виконавча гілка влади та НБУ, стала системна затримка із виплатою заробітної плати бюджетникам (сфера охорони здоров'я, освіта, культура та навіть правоохоронні органи та армія) і пенсій. Тобто, вихід з кризи відбувався за рахунок соціально вразливих та залежних від держави верств населення.

Водночас уряд Є. Марчука провалив «велику приватизацію». З 1995 р. була розпочата практична фаза так званої сертифікатної приватизації. Отримання сертифікатів населенням було організоване неефективно, не було проведено адекватної роз'яснювальної кампанії. Влада не спромоглася навіть дотриматися термінів, відведених на неї. Сертифікатна приватизація була закінчена лише 1998 р. Він же став першим роком коли, за офіційними даними, обсяг продукції, виробленої у приватному секторі, перевищив показники державного.

У 1996 р. уряд з метою зниження державних витрат і збалансування бюджету намагався урізати пряме субсидування економіки. Зокрема, були суттєво зменшені дотації найменш реформованим на той час вугільній галузі та агропрому. Є. Марчук повідомив, що кожен із секторів потребував дотацій у розмірі 300 трлн купоно-карбованців (за тогочасним курсом майже $2 млрд). Анонсували закриття кількох десятків неперспективних шахт, які за жодних обставин не спроможні були перейти на госпрозрахунок. У відповідь галузеве вугільне лобі вдалося до звичного засобу -- загальнонаціонального страйку. У лютому та квітні відбулися масові акції за участі сотень тисяч осіб як на заході, так і на сході країни. Кабмін був змушений піти на часткові поступки, погасивши борги із заробітної плати, але відмовився відновити субсидії шахтам і підтримувати безперспективні шахти. Протести тривали. Страйк шахтарів було використано з політичною метою. Зокрема, із середини травня 1996 р. шахтарі Західного Донбасу два тижні протестували у центрі Дніпропетровська і згодом рушили маршем на Київ. Це стало вагомим аргументом на користь відставки Є. Марчука з посади прем'єр-міністра і призначення на його місце «дніпропетровського» П. Лазаренка.

Новий голова Кабміну П. Лазаренко не вирішив проблеми української вугільної промисловості. У липні розпочався новий масштабний страйк шахтарів із блокуванням автошляхів та залізничних колій. Для угамування страйкового руху було застосовано правоохоронні органи, проведено арешти осіб, причетних до блокування транспортних комунікацій. Однак уряд пішов на поступки. Варто додати, що проблеми шахтарів були лише частковим віддзеркаленням критичної соціально-економічної ситуації в країні загалом. У вересні 1996 р. до масових страйків через багатомісячну затримку з виплатою заробітної плати вдалися доведені до відчаю освітяни.

У вересні 1996 р. Україні вдалося скористатися позитивними результатами монетарної політики: нарешті була запроваджена повноцінна національна грошова одиниця -- гривня. Однак її курс був завищеним (1,8 грн до $1), що стримувало позитивну динаміку в нарощуванні експорту, яка намітилася з другої половини 1996 р. Українські підприємства поступово знаходили свої ніші на міжнародних ринках. Та це була переважно продукція галузей із низькою додатковою вартістю, хоча знаходила збут і продукція високотехнологічних підприємств, зокрема оборонно-промислового комплексу. Загалом 1996 р. позитивне сальдо зовнішньої торгівлі склало $340 млн. За підсумками року, темпи падіння промислового виробництва загальмувалися до 5,1 % Головко В. Владу створюють... С. 125..

Без відновлення економічного зростання виконавча гілка влади ледь встигала затикати бюджетні дірки. Нагальність системного реформування чимдалі більше усвідомлювали навіть найконсервативніші політичні сили. Ознакою неефективності економічної політики було постійне зростання боргів із зарплати. 1996 р. вони сягнули 4,1 млрд грн, а 1997 р. -- 5,1 млрд грн. Колосальне накопичення боргів почасти спричинялося бажанням штучно стримати інфляцію, почасти -- неадекватною податковою політикою. В умовах дефіциту грошової маси підприємства широко застосовували бартерні відносини. Це вимивало обігові кошти, пришвидшувало зростання неплатежів між суб'єктами господарювання, зростання заборгованості перед державним та місцевими бюджетами, а також -- за енергоносії та житлово-комунальні послуги.

Улітку 1996 р. за цих обставин стартувала податкова реформа -- її цільовим показником було проголошено зменшення частки державних витрат до 45 % ВВП. У серпні запрацювала Державна податкова адміністрація України. Утім, уряд П. Лазаренка не встиг підготувати податкову реформу і подав у парламент проєкт держбюджету на базі чинної системи податків. Після ухвалення проєкту в першому читанні Л. Кучма виступив з попередженням, що не підпише закон про бюджет, якщо він не буде зверстаний на основі нового концепту оподаткування. Конфлікт між Кабміном та Адміністрацією Президента з цього приводу став причиною відставки у грудні 1996 р. голови Адміністрації Президента Д. Табачника. Суперечностями на верхніх щаблях виконавчої гілки влади скористався лівий парламент, який також відмовився піти на компроміс щодо бюджету на 1997 р. У результаті, країна майже півроку (до 27 червня 1997 р.) прожила без затвердженого Державного бюджету. Видатки розраховувались у обсягах і на базі положень закону про держбюджет 1996 р., а у випадку асигнувань на нові установи або на потреби, які не були передбачені у попередній рік, фінансування здійснювалося на основі тимчасових кошторисів, затверджених парламентською Комісією з державного бюджету. Тим самим Кабмін не міг використовувати бюджет як основний інструмент управління економікою, соціальною сферою, та, власне, проведення реформ. Лише у квітні 1997 р. Верховна Рада ухвалила нову систему оподаткування, і бюджетний процес відновився.

Загалом реформування 1995--1996 рр. відбувалося у вузькому коридорі можливостей, було частковим і в ручному режимі намагалося стабілізувати розбалансований соціально-економічний організм. Найбільшим досягненням того часу слід вважати виведення України з-під загрози дефолту, що дало змогу повільно стверджувати на міжнародному рівні імідж прогнозованого партнера і шукати шлюзи для залучення зовнішніх інвестицій. Однак про жоден сценарій прогнозованого позитивного розвитку, не кажучи вже про «українське диво», не йшлося. Для виходу на траєкторію сталого економічного зростання потрібні були системні зміни, які б враховували соціально-економічний і демографічний потенціал країни, соціальні зміни та інтереси нового гравця -- великого приватного бізнесу.

Кінець соціалістичної України. З середини 1990-х років в українській політиці та економіці усе важливішу роль відігравали підприємницькі кола. В умовах дезорганізації господарського комплексу та неефективності державної влади створювалися комерційні структури, здатні отримувати надприбутки. На початковому етапі поява великих статків була переважно пов'язана з організацією поставок в Україну енергоносіїв та експорту продукції важкої промисловості. З другої половини 1990-х років структури, що панували на цих напрямах, конвертували економічний потенціал у власність, скориставшись для цього допомогою високопосадовців. Найпотужнішою була корпорація «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ) на чолі з Ю. Тимошенко, якій вдалося забезпечити собі підтримку уряду П. Лазаренка. ЄЕСУ намагалась монополізувати поставки російського газу в країну і вже на отримані кошти приватизувати найліквідніші промислові підприємства Головко В. Українські фінансово-промислові групи... С. 183--187.. Молодшим партнером ЄЕСУ у поставках енергоносіїв в одну з найбільш промислово розвинутих областей -- Донеччину -- виступила корпорація «Індустріальний союз Донбасу», підконтрольна місцевим політичним і бізнес-елітам. «Похід» великого бізнесу в політику та масштабна корупція в системі державного управління за описаних вище соціально-економічних умов стали двома визначальними трендами новітньої історії України. Гальмування назрілих реформ та невизначеність соціального спрямування держави як такої призвели до загострення політичної боротьби на вищих ешелонах влади: ліві сили та екснаціонал-комуністи не збиралися здавати без бою свої позиції.

Феномен зрощення великого бізнесу та влади, яскраво продемонстрований урядом П. Лазаренка навесні 1997 р., викликав занепокоєння команди президента Л. Кучми. Той ще у вересні 1996 р. заявив про плани виставити свою кандидатуру на президентських виборах 1999 р. Головко В. Владу створюють... С. 128.. На той час його основним конкурентом був О. Мороз. Відповідно, Адміністрація Президента намагалась знайти шляхи, як відправити того у відставку з посади спікера Верховної Ради і сподівалась на допомогу з боку прем'єр-міністра. Однак П. Лазаренко не тільки ігнорував відповідні сигнали, але й публічно виступив за перетворення України на парламентську республіку, тим самим демонструючи готовність до союзу з лівими силами. У цій ситуації час грав проти Л. Кучми, адже на чергових парламентських виборах навесні 1998 р. пропрезидентські сили мав вести прем'єр-міністр. Зростали ризики отримати у майбутній Верховні Раді не тільки прямого конкурента О. Мороза, але і нелояльного П. Лазаренка. Здійснюючи незалежний політичний курс, чинний прем'єр-міністр різко активізував свої міжнародні контакти, позиціонуючи себе як майбутнього главу держави.

Президентська команда вирішила діяти на випередження. У липні 1997 р. П. Лазаренко був відправлений у відставку. Новим прем'єр-міністром було призначено довірену особу Л. Кучми В. Пустовойтенка, який не мав президентських амбіцій. Відставка П. Лазаренка призвела до переформатування наближених до влади бізнес-структур. Правоохоронні органи паралізували роботу корпорації ЄЕСУ. Ринок імпорту природного газу був переданий державним структурам. У 1998 р. була створена Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», якій передали основні нафтогазові активи країни, зокрема систему магістральних газопроводів (ГТС), якою здійснювався транзит російського газу до Європи.

Новий Кабінет міністрів зіткнувся з тими ж проблемами, що і попередники, та водночас мав продемонструвати позитивні результати до виборів. На щастя, фінансово-економічна стабілізація попередніх років та вдосконалення податкової політики почали приносити позитивні результати -- 1998-й мав стати першим в історії незалежної України роком економічного зростання. Проте соціально-економічна ситуація у країні залишалася важкою, і ліві політичні сили з їхнім виразним патерналізмом користувалися широкою підтримкою розчарованих громадян. Утім, 1996 р. відбувся знаковий розкол у таборі Соцпартії: після виключення з її лав Н. Вітренко та В. Марченка, останні створили власний політичний проєкт -- Прогресивно-соціалістичну партію України, яка стрімко набрала популярності, відбираючи голоси у материнської партії.

Чим більше затягувався вихід суспільства з кризи, тим фрагментованішим ставав політикум. Формат структурування майбутньої Верховної Ради визначило оновлене виборче законодавство: вибори мали проходити за новою системою: 225 депутатів обиралися за партійними списками (встановлювався чотирьохвідсотковий бар'єр), а 225 -- у мажоритарних округах (переможцем оголошувався кандидат, який отримував більшість голосів, безвідносно до того, скільки виборців узяли участь у голосуванні). До виборчого процесу за партійними списками були допущені 30 партій та блоків, а у одномандатних округах балотувалися представники від 43 партій (блоків).

Підсумки виборів знову засвідчили перемогу лівих сил: чотирьохвідсотковий бар'єр подали три політсили, що сповідували комуністичну ідеологію: КПУ на чолі з П. Симоненком, блок «За правду! За народ! За Україну» (Соцпартія на чолі з О. Морозом та Селянська партія на чолі з О. Ткаченком) та ПСПУ на чолі з Н. Вітренко (табл. 4). Друге місце посіла також опозиційна до Л. Кучми право-центристська політсила -- Народний Рух України (пізніше партія зазнає кризи і розпадеться на кілька політичних проєктів). Пропрезидентські сили також пішли кількома колонами: «партія влади» -- Народно-демократична партія, список якої очолив прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, Партія зелених України, яка позиціонувала себе як позаідеологічна сила, і це імпонувало розчарованим виборцям, СДПУ (о) подавала себе як нових лівих, але насправді представляла бізнесові кола. НДП та СДПУ (о) вдалося провести, відповідно, 14 та трьох кандидатів у мажоритарних округах.

Таблиця 4 Результати парламентських виборів 1998 р.