Міжнародне військове партнерство та його роль у забезпеченні державного суверенітету України

Завершення 01 червня 1996 року вивозу стратегічних ядерних боєприпасів з території України до Російської Федерації з метою подальшої ліквідації під контролем спостерігачів української сторони ознаменувало собою своєчасне і повне виконання українською стороною своїх зобов'язань за Тристоронньою заявою Президентів України, США та Росії від 14 січня 1994 року та пов'язаним з нею пакетом документів [115, с. 13]. Тим самим, на нашу думку, Україна вийшла на новий етап розвитку військового співробітництва з США.

Активізацію українсько-американського військового партнерства було засвідчено Хартією українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, що була підписана і набула чинності 22 листопада 1994 року. У зазначеному документі, зокрема, наголошується: «Україна та Сполучені Штати Америки розуміють, що стратегічне розташування України у центрі Європи дозволяє їй зробити особливий внесок у справу миру, безпеки та стабільності в регіоні. Виходячи з переконання, що безпека України не може бути забезпечена без безпеки Європи у цілому, Сполучені Штати Америки підтримують Україну в її зусиллях, спрямованих на розв'язання суперечностей з її сусідами в дусі миру та співпраці, утримання від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави» [189].

Хартією українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва 1994 року також передбачено: «В рамках програми “Партнерство заради миру” Сполучені Штати Америки мають намір співпрацювати з Україною для розвитку партнерських відносин українських Збройних Сил з силами НАТО з метою спільного планування, навчань та тренувань, а також готовності здійснювати відповідні заходи. У цьому контексті, а також на основі існуючого Меморандуму про взаєморозуміння між Міністерством оборони України та Міністерством оборони США Сполучені Штати Америки підтримують зусилля України дбати про свої законні потреби у галузі оборони, у тому числі через розбудову достатніх звичайних збройних сил у відповідності з обмеженнями Договору про ЗЗСЕ. Визнаючи, що сильні, добре підготовлені Збройні Сили під цивільним контролем і наглядом, які прихильні захисту демократичних принципів, мають життєво важливе значення для безпеки демократичної держави, дві держави мають намір розвивати взаємовигідне військове співробітництво і проводити регулярні консультації з проблем міжнародної безпеки. Якщо в майбутньому виникне зовнішня загроза територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці України, Україна та Сполучені Штати Америки мають намір консультуватися та здійснювати відповідні кроки для досягнення мирного вирішення ситуації у відповідності з міжнародним правом та принципами НБСЄ» [189]. Тим самим зазначений документ заклав фундаментальні засади військового співробітництва України і США, одночасно визначивши його головні перспективи на майбутнє.

Під час візиту до Вашингтона міністра закордонних справ України Г. Удовенка у жовтні 1996 року вперше було виголошено, що Україна та США визначають свої двосторонні відносини як стратегічне партнерство [186, с. 36]. Зазначене поняття позначає систему взаємодії двох або кількох держав, яка ґрунтується на визнанні спільних цінностей та бачення на високому рівні співробітництва у визначених сферах, обопільній зовнішньополітичній підтримці, зокрема в рамках міжнародних організацій, узгодження позицій у кризових ситуаціях та при вирішенні міжнародних конфліктів [121].

Закріплення подібних принципів було здійснене завдяки підписанню 01 квітня 2008 року «Пріоритетів українсько-американського співробітництва (Дорожньої карти)». Вже в пункті 1 Дорожньої карти констатується, що США та Україна, «як важливі друзі та стратегічні партнери, тісно співпрацюють з широкого спектра питань, які становлять взаємний інтерес» [136]. До таких питань у зазначеному документі було віднесено, зокрема, продовження реформ в оборонній та військовій сферах в Україні.

У Дорожній карті було зазначено: «Україна, за допомогою США, здійснюватиме оборонний огляд. США допомагатимуть Україні та консультуватимуть її в питанні придбання та розгортання комунікаційного обладнання для українських збройних сил. Україна проводитиме необхідні реформи системи законодавства та управління з метою трансформації системи управління кадрами та підготовки військовослужбовців для досягнення в результаті цього більш ефективної співпраці з силами НАТО. США надаватимуть технічну допомогу в цій сфері» [136].

Надалі принципові положення Дорожньої карти стали основою Хартії Україна - США про стратегічне партнерство від 19 грудня 2008 року. У розділі І даної Хартії, що визначає основні принципи співробітництва, наголошено: «Співробітництво між демократичними державами в галузі оборони та безпеки є суттєвим для надання ефективної відповіді на загрози мирові та безпеці» [188].

Детальний огляд завдань і перспектив співробітництва в галузі оборони та безпеки здійснено у розділі ІІ Хартії, де вказано: «Україна та Сполучені Штати Америки поділяють життєву зацікавленість у сильній, незалежній та демократичній Україні. Поглиблення інтеграції України до євроатлантичних структур є спільним пріоритетом. Ми плануємо реалізувати програму посиленого безпекового співробітництва, яка передбачає збільшення українських можливостей та посилення України як кандидата на членство в НАТО:

1. Керуючись Декларацією Північноатлантичної Ради на Бухарестському саміті НАТО від 03 квітня 2008 року та Спільною заявою Комісії Україна-НАТО від 04 квітня 2008 року, в якій закріплено, що Україна стане членом НАТО.

2. Визнаючи постійне існування загроз глобальному миру та стабільності, Україна та Сполучені Штати Америки мають намір розширити рівень нинішніх програм співробітництва та допомоги з оборонних та безпекових питань з метою подолання цих загроз та поглиблення миру і стабільності. Партнерство в галузі оборони та безпеки між Україною та Сполученими Штатами Америки є вигідним як для обох країн, так і для регіону.

3. Співпрацюючи в рамках Комісії Україна-НАТО, ми маємо на меті досягнення згоди стосовно структурованого плану щодо збільшення взаємосумісності та координації можливостей між Україною та НАТО, включаючи поглиблену підготовку та оснащення для Українських збройних сил.

4. Визнаючи зростаючу загрозу розповсюдження зброї масового знищення, Україна та Сполучені Штати Америки зобов'язуються боротися з розповсюдженням зброї масового знищення та небезпечних технологій шляхом дотримання міжнародних стандартів нерозповсюдження та ефективної реалізації і посилення режиму експортного контролю» [188].

На глобальному рівні Україна розглядає поглиблення стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами Америки на основі Хартії Україна - США про стратегічне партнерство як головний зовнішньополітичний пріоритет [116, с. 86]. Посилення ефективності інструментарію стратегічного партнерства зі США нині набуває актуальності з огляду на необхідність розбудови мережі міжнародних гарантій безпеки для України.

Н. Сіцінський вказує: «На сьогодні Україна розглядає поглиблення глобального партнерства зі Сполученими Штатами Америки - гарантом міжнародної безпеки на євроатлантичному просторі - як головний зовнішньополітичний вектор, спрямований на зміцнення миру та стабільності, додержання норм міжнародного права і справедливе врегулювання конфліктів. Одним із ключових пріоритетів зовнішньої політики України є розвиток стратегічного партнерства між Україною та США, що ґрунтується на взаємному прагненні посилити двосторонні відносини в економічній, політичній, дипломатичній, культурній та безпековій сферах. Основними стратегічними пріоритетами українсько-американської співпраці є розвиток політичного діалогу, забезпечення принципу верховенства права, мобілізація міжнародної спільноти на захист суверенітету та територіальної цілісності України, зміцнення її обороноздатності, енергетичної та ядерної безпеки, реалізація всеосяжних політичних, економічних та соціальних реформ, розвиток науки та сучасних технологій. Наразі прослідковується чітка тенденція до розвитку нового етапу українсько-американських відносин, зокрема у сфері військово-політичного та військово-технічного співробітництва» [153].

Початок нового етапу українсько-американського військового співробітництва дослідники пов'язують із подіями 2014 року. Розгортання бойових дій на Сході України спричинило пошук українським політикумом можливості отримання Україною статусу «основного союзника США поза НАТО», який характеризує стратегічні й військові відносини Сполучених Штатів з країнами, які не є членами НАТО.

Така ідея знайшла певний відгук в американських владних колах. Зокрема, вона містилась у законопроекті №S2277 «Russian Aggression Prevention Act of 2014», внесеному на розгляд Сенату США 26 американськими сенаторами-республіканцями у травні 2014 року [127, с. 35].

У названому документі було передбачено посилення співробітництва всередині НАТО, нові санкції проти Росії, додаткова допомога державам Східної Європи, підтримка російської опозиції. Ключовим пунктом зазначеного законопроекту було надання Україні, Молдові та Грузії офіційного статусу основних союзників США поза НАТО, за умови, що ці держави збережуть прихильність до демократичних принципів та захисту прав і свобод [116, с. 87]. З часу законодавчого оформлення у 1989 році такий статус отримали 15 держав: Республіка Корея, Єгипет, Японія, Австралія, Ізраїль (1989 р.), Йорданія (1996 р.), Нова Зеландія (1997 р.), Аргентина (1998 р.), Бахрейн (2002 р.) Таїланд, Філіппіни (2003 р.), Кувейт, Пакистан, Марокко (2004 р.), Афганістан (2012 р.). Серед переваг, якими користуються країни з таким статусом, дослідники визначають:

? участь у програмах військово-технологічних досліджень;

? участь в антитерористичних ініціативах;

? можливість закуповувати протитанкове озброєння;

? пріоритетні поставки надлишкового військового обладнання і військових предметів;

? дозвіл використовувати американське фінансування для закупівлі військового обладнання;

? участь у програмах військової підготовки [53, с. 100].

Відхилення законопроекту №S2277 засвідчило наявність певних розходжень у політичній та управлінській еліті США щодо надання союзницького статусу новим країнам. Однак, вже 12 грудня 2014 року Палата Представників США прийняла законопроект №H.R.5859 «Ukraine Freedom Support Act of 2014», який 18 грудня 2014 року був підписаний Президентом США Б. Обамою. У зазначеному документі вже не йшла мова про надання Україні статусу союзника США поза НАТО, враховуючи, що це є прерогативою виключно адміністрації Президента США.

Водночас «Ukraine Freedom Support Act of 2014» передбачив можливість надання Україні допомоги у військовій сфері на суму 350 млн доларів США у 2015-2017 роки (у тому числі 100 млн доларів США - у 2015 році і по 125 млн доларів США у 2016 та 2017 роки), а також постачання в Україну військових товарів та послуг, тренування ЗС України з метою протидії наступальному озброєнню, відновленню суверенітету і територіальної цілісності України, включаючи надання протитанкових та бронебійних засобів, зброї та амуніції, протиартилерійських радарних систем, систем управління вогнем, безпілотних систем спостереження, а також захищених засобів зв'язку [79].

Нині у ЗС України активно реалізуються програми міжнародної технічної допомоги, які надаються урядом США. Так, починаючи з 2014 року, для забезпечення першочергових потреб ЗС України в межах діючих контрактів міжнародної технічної допомоги, від США стала надходити продукція військового призначення [84]. Зокрема, частина цієї допомоги була надана у вигляді устаткування і проведення навчання для українських військових, допомоги щодо контролю над кордоном та посилення територіальної цілісності держави. Серед напрямів допомоги - надання бронежилетів, касок, транспортних засобів, тепловізорів, важкої інженерної техніки, патрульних катерів, пайків, наметів та іншого устаткування [54, с. 37]. Із серпня 2014 року до вересня 2015 року Міністерство оборони США уклало чотири контракти на постачання американської військової техніки в Україну. Зазначені контракти передбачили надання українським Збройним Силам радіосистем, безпілотних літальних апаратів, автомобілів, радарів [241, с. 12].

Ключовим елементом подальшого розвитку військового партнерства України і США в оборонній сфері став поетапний перехід у співробітництві від політики реагування на кризу до стабільного довгострокового стратегічного партнерства. Головною метою співробітництва із США, відповідно до положень Воєнної доктрини України, визначено створення до 2020 року міцних та сумісних з НАТО ЗС України [138].

У Воєнній доктрині України про США мова йде при поясненні основних тенденцій, які впливають на формування й розвиток безпекового середовища у сучасному світі, та при констатації факту, що зовнішньополітичні умови не сприяють врегулюванню збройного конфлікту на Сході України. Зокрема, у Воєнній доктрині України наголошено: «…Україна може розраховувати насамперед на власні сили та підтримку США, держав - членів ЄС і НАТО, які вважають, що збереження незалежності та територіальної цілісності України є одним із визначальних факторів забезпечення світової та регіональної стабільності» [138].

Як зазначають дослідники, еволюцію українського бачення ролі США для національної безпеки нашої країни можна простежити у різних редакціях Стратегії національної безпеки України [10, с. 62]. Таке бачення еволюціонувало від розширення співпраці з США (2007 р.) до розвитку діалогу та співробітництва між Україною та США в рамках Хартії США - Україна про стратегічне партнерство (2008 р.) і, нарешті, до поглиблення стратегічного партнерства з США як гаранта міжнародної безпеки в євроатлантичному регіоні, що розглядається як основний пріоритет зовнішньої політики України (2015 р.) [178].

У такому законодавчому контексті відбувається поетапний перехід до нового формату українсько-американського військового співробітництва та визначаються нові пріоритети двосторонньої співпраці на перспективу.

У 2015 році Міністерством оборони України та Генеральним штабом ЗС України спільно з американською стороною було розгорнуто активну роботу з розробки документа, який визначив би головні напрями подальшого розвитку військового партнерства між Міністерством оборони України та США, спрямованого на удосконалення систем управління та планування, підготовки, освіти та застосування військ, а також комплексної системи забезпечення ЗС України [102].

Співпраця у зазначеному напрямі завершилася тим, що 08 вересня 2016 року в Лондоні глави оборонних відомств України та США підписали «Концепцію розвитку партнерства між Міністерством оборони України та Міністерством оборони Сполучених Штатів Америки» на п'ятирічний період. «Це нова сторінка в історії українсько-американських відносин і писати її ми будемо разом», - підкреслив міністр оборони США Е. Картер. Концепція розвитку партнерства між Міністерством оборони України та Міністерством оборони Сполучених Штатів Америки передбачає такі головні напрямки спільних зусиль:

? зміцнення обороноздатності України;

? реалізація оборонної реформи з метою створення сучасних збройних сил;

? удосконалення процесів оборонного планування;

? управління оборонними ресурсами з метою формування, підготовки, розвитку та забезпечення військ [180].

Значна увага у рамках двостороннього українсько-американського військового співробітництва приділяється питанням реформування сектору оборони, зокрема, реорганізації Міністерства оборони України та Генерального штабу ЗС України, визначенню конкретних потреб в оборонній сфері, практичному забезпеченню розвитку спроможностей ЗС України, розвитку співробітництва у сфері оборонних технологій.

З метою практичної реалізації зазначених завдань лише протягом 2015 року в Україні було проведено більше ніж 20 двосторонніх зустрічей, як з керівництвом оборонного відомства, так і з представниками Сенату й Конгресу США. Так, значною подією став візит Міністра оборони України до США (23-26 вересня 2015 р.).

Крім того, у листопаді 2015 року у м. Києві відбулися чергові українсько-американські Консультації з питань оборони. За результатами яких сторони домовилися щодо подальшої співпраці з метою створення до 2020 року міцних та взаємосумісних з НАТО ЗС України [102].

Активна співпраця України з американською стороною виявила себе й в організаційній сфері. Одним з ключових інструментів стратегічного партнерства України зі США у вирішенні проблем безпеки та оборони постав Об'єднаний координаційний комітет з питань військового співробітництва та оборонного реформування. Ця структура є головною платформою для планування та імплементації заходів військового співробітництва між ЗС України та США відповідно до визначених пріоритетів.

Головним завданням Об'єднаного координаційного комітету з питань військового співробітництва та оборонного реформування є розроблення та впровадження ефективних механізмів взаємодії силових відомств України та США у процесі їх реформування з метою посилення оборонних спроможностей. У рамках цієї організації спільно з групою американських фахівців з питань військового співробітництва та оборонної реформи постійно ведеться робота щодо підготовки документів оборонного планування [116, с. 88].

Варто зауважити, що за ініціативою американської сторони формат комітету був розширений, оскільки до участі в його роботі було запрошено представників Великобританії та Канади. Було отримано офіційні підтвердження від начальників Генеральних штабів зазначених країн щодо готовності приєднатись до спільних зусиль в рамках діяльності комітету. Зокрема, канадська сторона очолює роботу підкомітету військової поліції, а британська сторона погодилася очолити підкомітет логістичного забезпечення [11, с. 58]. Надалі до участі в роботі комітету приєдналася Литва.

Основним досягненням комітету у 2015 році стало розгортання в Україні Об'єднаної багатонаціональної групи (JMTG-U) для проведення заходів підготовки ЗС України (індивідуальної та колективної). Представники комітету оцінюють військові потреби України та визначають пріоритетні напрями співпраці у сфері підготовки військових кадрів, надання військового обладнання та дорадчих ініціатив [59, с. 39].

Крім того, у 2015 році набув особливого розвитку рівень співробітництва між Державною прикордонною службою України та Посольством США в Україні, пріоритетним напрямом якого є формування системи раннього виявлення загроз на морській ділянці кордону. Вказаний напрям співробітництва схвалений як першочерговий Президентом України та передбачає:

- формування суцільної зони радіотехнічного, тепловізійного та візуального спостереження на узбережжі та в акваторії Азовського і Чорного морів, що дозволить у дійсному часі приймати оперативні рішення, виходячи з реальних умов обстановки;

- проведення модернізації корабельного складу Морської охорони Державної прикордонної служби та застосування новітніх зразків безпілотних літальних апаратів для удосконалення висвітлення надводної обстановки;

- посилення потенціалу персоналу взаємодіючих відомств щодо контролю та висвітлення надводної обстановки, недопущення вторгнення, незаконного переміщення зброї, боєприпасів та засобів терору морським шляхом [153].

У 2015 році американська сторона продовжувала надавати оборонному відомству України суттєву матеріально-технічну допомогу (на суму більше ніж 63 млн. доларів США), у тому числі - у галузі медицини, а також забезпечувала лікування у медичних закладах США військовослужбовців ЗС України, поранених в зоні проведення ООС (АТО) [102].

Надаючи військову допомогу, Сполучені Штати Америки водночас виявляють велику зацікавленість у реформуванні підрозділів ЗС України. Зокрема, це засвідчив візит посла США в Україні Дж. Пайєтта і генерал-майора Г. Ленглейла, командувача сил спеціальних операцій (ССО) ЗС США в Європі, у січні 2016 року до м. Хмельницького, де американські військові з десятої групи Військ спеціальних операцій готують українські підрозділи ССО в межах спільної багатонаціональної тренувальної групи. Таке співробітництво, на думку американського дипломата, свідчить про готовність США допомогти Україні створити професійні війська, які б відповідали стандартам НАТО. До кінця 2017 року було заплановано провести удосконалення підготовки всіх частин за стандартами НАТО, а основним засобом для цього постають спільні військові навчання [190, с. 120].

Відповідно, важливим кроком розвитку українсько-американського військово-політичного співробітництва є проведення командно-штабних військових навчань. Г. Шамборовський наголошує: «Вагомий внесок США робить у військовий розвиток України шляхом спільних навчань, як двосторонніх - “Fearless Guardian”, так і за участю інших країн - членів НАТО - “Sea Breeze”. Крім того, відбувається постійне консультування американськими інструкторами офіцерського складу Збройних сил, Національної гвардії та поліції України» [199, с. 31].

Метою спільних військових навчань є підвищення рівня взаємосумісності військ та посилення регіональної безпеки. Вони також надають Україні та іншим партнерам важливий сигнал щодо підтримки з боку США. Крім того, Україна бере участь у багатонаціональних військових навчаннях, які Сполучені Штати Америки проводять у Європі [172].

У жовтні 2014 року Конгрес США затвердив рішення про надання пакету цільової допомоги вартістю 19 млн. доларів США для Національної Гвардії України. Цей пакет передбачає підготовку одного батальйону НГУ (до 900 осіб) на базі Міжнародного центру миротворчості та безпеки Сухопутних військ ЗС України (Яворівський полігон) та повне оснащення його особового складу [30, с. 31].

На виконання зазначеного рішення у 2015 році на Яворівському полігоні відбулись українсько-американські командно-штабні навчання «Безстрашний гвардієць - 2015» під керівництвом десантників США, що перевершили усі попередні за тривалістю та масштабністю проведення. Ці навчання з позиції політичної доктрини «soft power» (без дій) демонструють підтримку України Сполученими Штатами Америки, що призводить до розстановки нових воєнно-політичних акцентів у регіоні.

Військові навчання «Безстрашний гвардієць - 2015» тривали протягом півроку (з квітня до листопада 2015 р.) та складалися з трьох етапів. Протягом цього часу американські фахівці підготували приблизно 900 військовослужбовців Національної гвардії, спецпідрозділів і військових частин [59, с. 39].

Також у 2015 році відбулися спільні військові навчання України та США на Чорному морі, які тривали протягом двох днів. У навчаннях взяли участь американський ракетний есмінець USS Ross і флагман ВМС України фрегат «Гетьман Сагайдачний». Метою участі України в навчаннях було довести готовність співпрацювати в тісному контакті для підвищення морської безпеки і стабільності в регіоні [179].

Надалі практику спільних військово-морських навчань було продовжено. У 2016 році американсько-українські навчання знову активно проходили в Одесі, північно-західній частині Чорного моря та в Миколаївській області згідно з програмою «Sea Breeze - 2016».

У червні 2016 року на Яворівському полігоні у Львівській області відбулися міжнародні українсько-американські командно-штабні військові навчання «Репід Трейдент - 2016», у яких взяли участь понад 1800 військовослужбовців із 13 країн світу. Метою навчань є впровадження в ЗС України передового досвіду армій провідних країн світу, обмін професійними навичками, покращення рівня взаємодії між штабами та підрозділами сухопутних військ України, США, армій країн-учасниць і партнерів НАТО, а також членів програми «Партнерство заради миру». Організація та проведення таких широкомасштабних навчань, а також присутність великої кількості міжнародних партнерів, зокрема, із США, Канади, Великої Британії, Болгарії, Литви, Туреччини, Румунії, Грузії, Республіки Молдова, Республіки Польща, Королівства Норвегія, Королівства Швеція, демонструє широку міжнародну підтримку українського суспільства у боротьбі за суверенітет та територіальну цілісність [105].

Відповідно до зазначених напрямків, протягом 2017 року було поглиблено українсько-американське військове співробітництво. Зокрема, це засвідчено проведенням у вересні 2017 року у Старокостянтинові чергових українсько-американських командно-штабних навчань «Репід Трайдент - 2017». Вони розпочалися на базі аеродрому бригади тактичної авіації імені Петра Франка. У навчаннях взяли участь близько 2500 військовослужбовців із 15 країн світу: України, США, Канади, Болгарії, Грузії, Естонії, Італії, Латвії, Литви, Молдови, Норвегії, Польщі, Румунії, Туреччини, Великої Британії.

Протягом навчань «Репід Трайдент - 2017» заокеанські партнери навчали українських колег методам взаємодії з іншими родами військ у різних умовах, влаштували низку теоретичних та практичних занять з медичної підготовки, зокрема, з аеромедичної евакуації, транспортування і десантування вантажів та особового складу, розповіли про практику транспортування військових вантажів повітряними силами США. Крім того, учасники авіаційної складової навчань відпрацювали і практичну сторону занять. Зокрема, керівники занять на практиці показали українським авіаторам, як правильно компонувати вантажі для їх подальшого завантаження на літак, а також роботу з автовантажним підйомником, ознайомилися з висотно-льотним обмундируванням, засобами рятування під час аварійного покидання літака, стрілецьким та зенітним озброєнням. По завершенні навчань полковник ЗС США Д. Джордан подякував усім учасникам за їхній внесок у розвиток українсько-американського військового партнерства [60].

Найближчі перспективи розвитку військового співробітництва між Україною і США визначаються, насамперед, продовженням практики спільних навчань. Так, 18 січня 2018 року Верховна Рада України прийняла закон про військові навчання за участю контингенту з інших держав в Україні та допуск іноземних військових на українську територію. Зокрема, у 2018 році в Україні відбудуться такі навчання:

- україно-американські навчання «Рапід Трайдент - 2018». Командно-штабні навчання із залученням військ пройдуть у період з червня до листопада і триватимуть 16 діб. У них візьмуть участь до 2 тис. військових з військовою технікою, літаками, вертольотами з США і країн-учасниць НАТО, країн-учасниць програми «Партнерство заради миру». У навчаннях буде задіяно 4 тис. військових з озброєнням і військовою технікою, до 30 літаків, зокрема, від ЗС США - 1 тис. військових, до 10 літаків і вертольотів. Фінансування передбачено, як з української сторони, так і з боку країн-учасниць. На навчаннях будуть відпрацьовані завдання практики проведення і планування операцій з підтримання миру і безпеки у складі багатонаціональних штабів і підвищення рівня взаємодії з іноземними підрозділами;

- україно-американські навчання «Сі Бриз - 2018». Командно-штабні навчання із залученням військ проводитимуться в акваторії Чорного моря, на військових аеродромах і полігонах ЗС України, на посадкових майданчиках Тендрівської коси в м. Очаків, у Міжнародному аеропорту «Одеса», на території Одеського морського торгового порту «Південний», на території військового порту в Очакові. Навчання пройдуть у період з червня по жовтень 2018 року тривалістю до 25 діб. Для участі в них в Україну прибудуть 2200 військовослужбовців з США, країн - учасниць НАТО і країн - учасниць програми «Партнерство заради миру» з озброєнням і військовою технікою, до 20 кораблів (судна і катери), до 5 підводних човнів, до 20 літаків і вертольотів. З них 1 тис. військових, до 2 підводних човнів, до 10 літаків і вертольотів ? з США. Загальна чисельність учасників до 3,7 тис. з озброєнням і військовою технікою, до 50 кораблів (суден і катерів), до 30 літаків і вертольотів, до 5 підводних човнів. Навчання пройдуть за рахунок всіх країн учасниць;

- багатонаціональні навчання «Чисте небо - 2018». Навчання пройдуть в період з травня по листопад 2018 року, тривалістю до 14 діб у повітряному просторі України, на військових аеродромах ЗС України. В Україну буде допущено 350 військовослужбовців, військова техніка - до 20 літаків з США, країн-учасниць НАТО і країн - учасниць програми «Партнерство заради миру». Зокрема, від США передбачено участь 250 військових з озброєнням, військовою технікою, до 15 літаків і вертольотів. Загальна кількість учасників, які будуть задіяні - 700 осіб, з них 350 військових, до 20 літаків і вертольотів - від України. Завдання навчань - підвищення рівня взаємосумісності авіаційних підрозділів країн-учасниць і відпрацювання забезпечення безпечного повітряного простору країн-учасниць. Фінансування військових навчань буде відбуватися спільно країнами-учасницями [24].

Крім того, американська сторона продовжує надавати матеріально-технічну допомогу українським військовим. Так, за даними Washington Post, Держдепартамент США у грудні 2017 року схвалив можливість експорту до України самозарядних великокаліберних снайперських гвинтівок M107A1 фірми Barrett калібру 50, а також боєприпасів і аксесуарів до них - глушників, прицілів та приглушувачів спалахів від пострілів. Обсяг контракту оцінюється у 41,5 млн. доларів США [70].

Подібне пожвавлення військової співпраці США з Україною є дієвим застережливим засобом від подальшого загострення конфлікту на Сході України. Разом з тим, можна припустити, що масштаб співробітництва між США та Україною у військовій сфері може бути значно більшим, оскільки чимало спільних українсько-американських проектів містять державну таємницю і розголошенню не підлягають [199, с. 32].

При цьому американська влада наразі дала згоду на постачання важких озброєнь на прохання Києва, зокрема переносних протитанкових ракетних комплексів FGM-148 Javelin [132]. Тож перспектива реалізації останнього питання протягом 2018 року залишається на порядку денному українсько-американських відносин.

Водночас варто враховувати, що США занепокоєні тим, що українські підприємства, які мають повноваження на право здійснення експорту товарів військового призначення, недостатньо контролюються урядом України. Відсутність достатнього рівня державного контролю не виключає можливість несанкціонованих витоків та потрапляння матеріалів спеціального призначення та зброї до рук екстремістських угруповань, що можуть становити загрозу безпеці США. Цими чинниками зумовлюється тиск США на уряд України з вимогою посилити державний контроль за експортом товарів військового призначення [22, с. 24-25].

Такий підхід актуалізує вимоги США щодо поглиблення демократичних трансформацій на теренах України як ключової умови продовження військового партнерства. На шляху до позитивних змін у сфері розвитку українсько-американського військово-політичного співробітництва існують загрози, що можуть звести нанівець перші політико-дипломатичні успіхи. Зокрема, до них можна віднести відсутність:

- прогресивних змін у напрямах посилення верховенства права в Україні, прозорості на всіх рівнях управління, реалізації дієвої реформи правової системи та судочинства, правоохоронних та безпекових структур;

– проведення реальних заходів боротьби з корупцією в Україні;

– сталих засад демократичного цивільного контролю за діяльністю сектору безпеки і оборони.

Зазначені загрози можуть спричинити зниження рівня довіри американських партнерів та скорочення ініціатив і програм розвитку військово-політичної співпраці та військово-технічної допомоги [153].

Якими ж постають подальші перспективи українсько-американського військового співробітництва? Аналізуючи потенціал українсько-американських відносин у контексті посилення обороноздатності України, дослідники виходять за рамки традиційного тлумачення обороноздатності як суто військової категорії. І. Ничитайло вказує: «Події останнього часу доводять, що елемент жорсткої сили залишається актуальним у сучасній системі міжнародних відносин, проте не може розглядатися у відриві від загальних процесів суспільного, економічного, політичного, гуманітарного і соціального розвитку» [109, с. 265].

Дослідники вказують, що перспективи військового партнерства між Україною і США є тісно пов'язаними із загальним розвитком міжнародних відносин у світі. Насамперед, вони визначаються позиціями США як держави, що з кінця ХХ ст. посідає місце світового лідера. Так, Н. Городня наголошує: «Америка підтримує Україну передусім в інтересах власної безпеки, захисту своїх союзників у Європі, основоположних цінностей і принципів, на яких основана сучасна ліберальна глобальна архітектура. Ця підтримка демонструє лідерство Америки у справі збереження і зміцнення світового порядку» [38, с. 75].

У цьому контексті зазначимо, що зовнішня політика США ґрунтується на трьох фундаментальних опорах:

- доктрині неперевершеної американської переваги (США повинні постійно закріплювати свою військову міць, щоб зберегти статус єдиної світової наддержави);

- концепції превентивної війни (готовності наносити військові удари до того, як по відношенню до США та їхніх союзників будуть застосовані агресивні дії);

- готовності діяти наодинці, якщо багатостороннього співробітництва для досягнення зовнішньополітичних цілей США не буде можливості досягти [139, с. 112].

Становлення «міжнародного порядку» має забезпечуватися американським лідерством за умов ефективної співпраці США з союзниками та партнерами, а американські національні інтереси залишаються вищим і незмінним пріоритетом. Модель американського лідерства, що ґрунтується на економічних і технологічних перевагах та цінностях американського народу, передбачає залучення громадян, відповідальних держав та ефективних регіональних і міжнародних організацій. США підтверджують відданість союзникам і партнерам, вітають їх внесок у спільну справу, декларують готовність і рішучість стримувати, і за необхідності забезпечити нанесення поразки можливим супротивникам [169, с. 130].

Н. Яковенко і Г. Піскорська підкреслюють: «В якості основної гарантії збереження впливу США у світі, як і раніше, розглядаються міцні та боєздатні військові сили попри тези про необхідність використання комплексного підходу щодо забезпечення безпеки держави, який передбачає постійне сполучення політико-дипломатичних, військових, економічних, ідеологічних та інших інструментів впливу на оточення» [207, с. 43]. Відповідно, співробітництво з Україною постає для американського істеблішменту важливим засобом посилення свого впливу в європейському регіоні. З нашої точки зору, Українська держава має реалізувати таке співпадіння інтересів з метою відновлення та зміцнення національного суверенітету шляхом посилення військово-політичного співробітництва.

Разом з тим, варто враховувати, що український напрям не є для США єдиним вектором зовнішньополітичного курсу. Поява нових викликів гегемонії Сполучених Штатів Америки нині пов'язана як з розвитком альтернативних «центрів сили» глобального масштабу (насамперед, Росія і Китай), так і з активізацією регіональних акторів, що спричиняє загострення суперечностей у різних регіонах світу (Близький Схід, Північна Африка, Далекий Схід та ін.).

Зазначена тенденція знайшла відображення у доповіді аналітиків Конгресу США, оприлюдненій 21 грудня 2015 року. У ній, зокрема, підкреслюється, що у середовищі міжнародної безпеки відбувся стратегічний перехід від пост-біполярної системи безпеки до ситуації невизначеності, в якій поновлюється змагання центрів сили, що здатне зруйнувати підвалини нинішнього світового порядку. В умовах багатополярної ситуації очікується посилення конкуренції з-поміж трьох найбільших світових держав - США, Китаю та Росії.

До інших тенденцій розвитку системи міжнародної безпеки належать:

– поновлення вперше у ХХІ ст. ідеологічної боротьби у формі протиставлення авторитарних систем ліберальним і демократичним цінностям;

– поширення наративів щодо зазнаних принижень та утисків зі сторони західного світу, і як наслідок поширення реваншистських або іредентистських ідеологем у зовнішній політиці;

– використання нових форм агресивних або наступальних військових і воєнізованих операцій у формі так званої гібридної або неконвенційної війни або у формі тактики створення сірих зон, що мають на меті посилення контролю над країнами, які входять до їхньої периферії;

– намагання Росії та Китаю кинути виклик ключовим елементам підтримки нинішнього світового порядку, очолюваного США, у тому числі принципу незастосування сили чи загрози силою в якості першочергового аргументу для вирішення міжнародних суперечок, а також принципу відкритих морів, тощо [116, с. 91].

Тож протистояння між Заходом і Сходом на початку ХХІ ст. відновилося, проте за інших, більш небезпечних умов. Нові центри сили і країни, що розвиваються, вливаються в міжнародну систему на власних умовах, часто в обхід США, формують регіональні і глобальні структури без їхньої участі (БРІКС, Шанхайська організація співробітництва, АСЕАН+3, Азійський інфраструктурний інвестиційний банк тощо). Водночас міжнародна ситуація є менш контрольованою через стрімке пришвидшення глобальних трансакцій і зростання можливостей впливу на неї з боку недержавних акторів (терористичних організацій, міжнародних злочинних угрупувань, хакерів тощо), що ускладнює менеджмент криз [38, с. 74]. Така ситуація актуалізує проблему міжнародного військового співробітництва, зокрема - для України і США.

Розглядаючи перспективи розвитку світу у зв'язку із зазначеними тенденціями міжнародних відносин, І. Погорська вказує: «Зростаючі держави почали обережно просувати свої власні погляди щодо кращого управління міжнародною системою і вимагають більшого впливу на міжнародний процес прийняття рішень з точки зору прийняття узгоджених і ефективних міжнародних заходів реагування на спільні проблеми та знаходження стійких договірних можливостей щодо стабільного глобального розвитку. Проектування цих тенденцій в майбутнє середньострокової та довгострокової перспективи дозволяє передбачити високу ймовірність появи нових силових полюсів і можливість процесу перетікання владної потужності, тобто зміни позиції елементів у самих вищих за потужністю щаблях міжнародної системи. Нова природа опонентів Америки на світовій арені спонукає думати про межі унілатерального підходу та розвиток змішаної політики згідно широкого спектру завдань. Значною мірою успіх залежатиме від вміння організовувати союзників і маніпулювати суперниками. Діючи подібним чином, американська адміністрація намагається стримувати деякі держави там, де проблему складно вирішити дипломатією чи навіть війною» [128, с. 96].

Тому, навряд чи варто у найближчій перспективі очікувати принципових змін у методах військового співробітництва США з Україною, зокрема - застосування американських військових підрозділів до прямої участі в бойових діях. Це суперечить курсу на «відхід» від практики ведення потужних наземних війн, на кшталт операцій в Іраку та Афганістані, які були визначальною рисою американської зовнішньої політики у 2000-х роках [169, с. 130].

О. Головань, вказуючи на недоцільність і невиправданість подібних надмірних витрат у непріоритетному для США регіоні, нагадує: «Як показує практика усіх світових конфліктів постбіполярного періоду, де брали участь військові сили США, таке залучення мало під собою або значне порушення прав людини в масштабах всієї країни, або безпосередню інтервенцію в чужу країну, а також пряму агресію по відношенню до громадян США. Так, операції в Іраку, Афганістані, Сомалі, Югославії, Сирії мали виключне значення для національного інтересу США, що стало причиною залучення Пентагону до цих конфліктів» [32, с. 35]. У зв'язку з цим А. Худолій зауважує: «Принциповим недоліком моделі стратегічного партнерства, що формувалася між США та Україною, є відсутність усталених форм співробітництва та ціннісна асиметрія в системах стратегічних пріоритетів двох держав» [190, с. 120].

Експерти не дійшли однозначного висновку щодо прогнозу подальшого співробітництва України та США. У зовнішній політиці Д. Трампа, як засвідчив перший рік його перебування на посаді Президента США, помітним є явний акцент на національних інтересах країни, що спричиняє відмову від занадто витратних зобов'язань США перед партнерами і союзниками [59, с. 41]. Останнє може позначитись і на масштабах співробітництва США з Україною, зокрема у питанні фінансування окремих програм співпраці з українськими Збройними Силами.

Відповідно, перспективи майбутнього розвитку українсько-американського військового співробітництва великою мірою визначатимуться тим, яке місце Україна посідатиме в системі міжнародних відносин. О. Осадча вказує: «Україні варто пропонувати ініціативи, спрямовані на посилення власної обороноздатності в контексті стабілізації регіональної безпекової архітектури в Центрально-Східній Європі. …Саме за цих умов можна очікувати поглиблення стратегічного партнерства зі США у сфері безпеки, з перспективою поступової розбудови нової, більш ефективної, мережі міжнародних гарантій територіальної цілісності та суверенітету України як демократичної держави, де США відіграватимуть провідну роль» [116, с. 91].

Тому, на нашу думку, перспективи поглиблення співпраці з США у військовій сфері не мають обмежувати пошук Україною інших напрямів міжнародного військового співробітництва. За умови успішної реалізації таких ініціатив це сприятиме зростанню її значущості як важливого і надійного партнера у зовнішньополітичній сфері.

Отже, ефективність діяльності української держави у сфері міжнародного військового партнерства безпосередньо пов'язана зі збереженням її суб'єктності. Остання постає визначальною умовою поступального розвитку нашої країни та запорукою її рівноправної участі в системі міжнародних відносин у регіональному, континентальному та світовому масштабах.

Висновки до Розділу 3

Підсумовуючи основні ідеї третього розділу, можна з впевненістю констатувати, що глобальна й регіональна воєнно-політична обстановка засвідчує наявність низки викликів та загроз національним інтересам України у воєнній сфері. У зв'язку з цим особливо важливим є посилення європейської інтеграції України, її входження до світового простору безпеки з країнами, з якими вона поділяє спільні цінності та принципи.

На рубежі ХХ-ХХІ ст. взаємовідносини України з ЄС постали як одні з визначальних у розбудові нової системи європейської безпеки. Так, у березні 1998 року набрала чинності Угода про партнерство і співпрацю між Україною і ЄС. В цілому керівництво України зосередило увагу на процесі імплементації цього та інших юридично зобов'язуючих документів між Україною і ЄС у національне законодавство.

Подальшими кроками в напрямку європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки стали нові конкретні заходи співпраці України з іншими європейськими державами у військовій сфері. Зокрема, така співпраця охопила взаємодію з країнами Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) як регіонального об'єднання у різних сферах, важливих для гарантування національної безпеки України. Поглиблення європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки стало можливим внаслідок прийняття Лісабонського договору який закріпив більш розгорнуту і ефективну правову основу зовнішньополітичної діяльності ЄС. У межах вищеозначеного договору почали діяти такі програми: «План дій Україна - ЄС», «Порядок денний асоціації Україна - ЄС». Пріоритетами європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки постали: розширення формату військово-політичного діалогу між керівництвом ЗС України та Євросоюзу; навчання українських офіцерів в освітніх закладах ЄС; підготовка до спільних військових навчань, а також багатонаціональних операцій з підтримання миру; залучення ЗС України до формування багатонаціональних бойових тактичних груп ЄС.

На сучасному етапі реалізація вектора європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки спрямована на забезпечення інтеграції в європейський економічний, політичний, правовий простір. Міжнародне воєнне партнерство між Україною та країнами ЄС охоплює низку напрямків. Головними серед них дослідники визначають: розширення формату воєнно-політичного діалогу між керівництвом ЗС України та ЄС; підготовка до спільних військових навчань, а також до багатонаціональних операцій із підтримання миру; залучення ЗС України до формування БТГ ЄС; підготовка представників ЗС України з питань Спільної політики безпеки і оборони ЄС; співробітництво з країнами Східного партнерства з питань Спільної політики безпеки і оборони ЄС.

У свою чергу активізацію українсько-американського військового партнерства було засвідчено Хартією українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, що була підписана і набула чинності 22 листопада 1994 року. Основними стратегічними пріоритетами українсько-американської співпраці є розвиток політичного діалогу, забезпечення принципу верховенства права, мобілізація міжнародної спільноти на захист суверенітету та територіальної цілісності України, зміцнення її обороноздатності, енергетичної та ядерної безпеки, реалізація всеосяжних політичних, економічних та соціальних реформ, розвиток науки та сучасних технологій.

Початок нового етапу українсько-американського військового співробітництва пов'язаний з подіями 2014 року. Розгортання бойових дій на Сході України спричинило пошук українським політикумом можливостей для політико-дипломатичної, військової, економічної підтримки з боку США.

На сьогодні концепція розвитку партнерства між Міністерством оборони України та Міністерством оборони Сполучених Штатів Америки передбачає такі головні напрямки спільних зусиль: зміцнення обороноздатності України; реалізація оборонної реформи з метою створення сучасних збройних сил; удосконалення процесів оборонного планування; управління оборонними ресурсами з метою формування, підготовки, розвитку та забезпечення військ.

Одним з ключових інструментів стратегічного партнерства України зі США у вирішенні проблем безпеки та оборони постав Об'єднаний координаційний комітет з питань військового співробітництва та оборонного реформування. Ця структура є головною платформою для планування та імплементації заходів військового співробітництва між Збройними Силами України та США відповідно до визначених пріоритетів.

Найближчі перспективи розвитку військового співробітництва між Україною і США визначаються, насамперед, продовженням практики спільних навчань. Так, 18 січня 2018 року Верховна Рада України прийняла закон про військові навчання за участю контингенту з інших держав в Україні та допуск іноземних військових на українську територію.

На шляху до позитивних змін у сфері розвитку українсько-американського військово-політичного співробітництва існують загрози, що можуть звести нанівець перші політико-дипломатичні успіхи. Зокрема, до них можна віднести відсутність:

- прогресивних змін у напрямах посилення верховенства права в Україні, прозорості на всіх рівнях управління, реалізації дієвої реформи правової системи та судочинства, правоохоронних та безпекових структур;

– проведення реальних заходів боротьби з корупцією в Україні;

– сталих засад демократичного цивільного контролю за діяльністю сектору безпеки і оборони.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз міжнародного військового партнерства та визначено його роль у забезпеченні державного суверенітету України. Головні наукові й практичні результати дослідження є такими:

1. Політологічне дослідження феномена міжнародного військового партнерства охоплює низку питань: відносини двосторонньої та багатосторонньої дипломатії; укладання різного роду союзів і угод, які передбачають взаємну координацію політичних ліній з метою спільного врегулювання конфліктів; забезпечення загальної безпеки або вирішення інших питань, що становлять спільний інтерес для всіх сторін-учасниць; обмін досвідом у модернізації збройних сил; взаємодопомога у розвитку ОПК та військової освіти.

Розуміння сутності міжнародного військового партнерства передбачає здійснення досліджень за такими теоретико-методологічними напрямками: військово-наукові дослідження (аналіз технологій, організації, тактики, що забезпечують успіх у воєнних діях); дослідження безпеки (вивчення проблем безпеки всього суспільства); стратегічні дослідження (розгляд взаємодії політичних цілей та військових ресурсів з урахуванням соціальних, економічних та інших чинників).

2. Міжнародне військове партнерство базується на системі загальних та спеціальних принципів. Загальні принципи утворюють базовий рівень принципів, на яких ґрунтується вся система відносин держав у військовій сфері. Ними є загальновизнані принципи міжнародного права, більшість із яких має характер імперативних норм. До них належать: принцип суверенної рівності (рівноправності) держав; принцип невтручання у внутрішні справи держави; принцип територіальної цілісності держав; принцип непорушності державних кордонів; принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань; принцип заборони застосування сили чи погрози силою; принцип співробітництва держав; принцип поваги прав і основних свобод людини; принцип рівноправності й самовизначення народів та націй.

Міжнародне військове партнерство передбачає спільне вирішення країнами-партнерами таких завдань: з'ясування спільних загроз національній та колективній безпеці; визначення можливості, необхідності, меж застосування військової сили для досягнення певних політичних цілей; встановлення кількісних та якісних характеристик необхідної і достатньої коаліційної (об'єднаної) військової сили; регламентування порядку застосування можливостей військової організації коаліції, шляхів використання військової сили, способів забезпечення військової безпеки, а за потреби - військового впливу на противника або носія загрози для дотримання міжнародного миру і безпеки.

У сучасних політологічних дослідженнях розгляд діяльності суб'єктів міжнародного військового партнерства здійснюється у межах трьох головних теоретико-методологічних підходів: неореалізму, неолібералізму та конструктивізму:

? неореалістичні підходи представлені низкою теоретико-методологічних напрацювань, до яких належать: теорія знешкодження (Ч. Джервіс, Ч. Глейзер); теорія балансу сил (Б. Позен); теорія рівноваги загрози (С. Уолт); теорія внутрішньої мобілізації (Дж. Снайдер, Т. Крістенсен, А. Фрідберг); теорія дилеми безпеки (Р. Росс, У. Роуз);

? сутність неоліберального підходу полягає у визначенні надважливої ролі міжнародних організацій (зокрема - правозахисних) у зміцненні міжнародних відносин військового співробітництва та зменшенні дилеми безпеки (Р. Кехоне, Л. Мартін та ін.);