Функціонування політичної системи

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948р.),Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950р.), Європейський соціальний статут (1961р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990р.) та ін.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990р., в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного закріплення прав і свобод людини, в Україні починається процес переорієнтації правової системи, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес отримав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996р., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі сучасної ліберальної концепції прав людини у відповідності із загальновизнаними світовим співтовариством стандартами в галузі прав людини. Їїпринципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу особи полягає: по-перше, у відмові від класового підходу при закріпленні правового статусу особи; по-друге, у визнанні суб'єктом прав і свобод людини і громадянина. Людина як член громадянського суспільства є суб'єктом прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Права громадянина, тобто людини як члена політично організованого суспільства, випливають із позитивного права, вони закріплюються за особою в силу її належності до громадянства України, вони також носять невід'ємний характер. Лише громадяни України володіють у повному обсязі правами, що відносяться до загально визначених прав людини та правами, які КонституціяУкраїни пов'язує з належністю до громадянства України; по-третє, у визнанні суб'єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб'єкта у вигляді “народу”, “трудящих”, “робітничого класу” тощо. Це не означає повного заперечення колективного суб'єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування прав і свобод кожної людини, її індивідуальної свободи; по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи.

Основні положення ліберальної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини, які визначені міжнародною спільнотою у відповідних документах, що були ратифіковані Україною і стали частиною її національного законодавства (ст.9 Конституції України).

33. Проаналізуйте особисті права і свободи українського громадянина

Особливість політичних прав і свобод полягає, насамперед, у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Політичні права і свободи закріплені в Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать:

1.свобода думки і слова; -- це можливість вільного вираження особою своїх поглядів і переконань у будь-якій формі, можливість особи на власний розсуд збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію в усній, письмовій формі або в будь-який інший спосіб (винятки щодо реалізації цього права мають закріплюватися в законі); це -- заборона цензури (ч. З ст. 15 Конституції).

2.свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій; Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39 Конституції) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо.

3.право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування; Право на звернення (ст. 40) може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи цих органів. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Переслідування громадян і членів їхніх сімей за подання і звернення забороняється.

4.право на об'єднання; Право на об'єднання у політичні партії та громадські організації дає змогу громадянинові брати активну участь у громадському і політичному житті суспільства. Громадяни набувають можливості впливати на прийняття тих чи інших економічних рішень, на визначення політичного курсу країни. Ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно, об'єднавшись у партії, профспілки, громадські організації, інші об'єднання.

5.право на участь в управлінні державними справами;

6.виборчі права.

Питання 35. Проаналізуйте політичні права і свободи українського громадянина

Політичні права та свободи - це можливості людини брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, органів місцевого самоврядування, політичних партій та інших об'єднань громадян політичного спрямування. До політичних прав і свобод громадян України належать:

- право на участь в управлінні державою (ст. 38 Конституції України);

- право на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39 Конституції України);

- свобода думки і слова (ст. 34 Конституції України);

- право на об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36-37 Конституції України);

- право на індивідуальні та колективні скарги (ст. 40 Конституції України);

Право на участь в управлінні державою. Стаття 38 Конституції України закріплює таке право громадян. Складовими елементи цього конституційного права є положення:

- право громадян на участь в управлінні державними справами;

- право громадян на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

- право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Право громадян на участь в управлінні державними справами фактично означає, що будь-який громадянин може стати державним службовцем чи посадовою особою органів місцевого самоврядування і реалізувати своє право на управління державними справами. Всі громадяни України, які досягнули 18 років і яких не визнано судом недієздатними, мають право на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, тобто право брати участь у всеукраїнських чи місцевих голосуваннях з питань внесення змін до Конституції України, затвердження чи прийняття нових законів, вирішення інших важливих загальнодержавних чи місцевих проблем. Всі громадяни України, які досягнули 18 років і яких не визнано судом недієздатними, мають також право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (володіють виборчим правом). В розвиток положень ст. 38 Конституції України (право на участь в управлінні державою) законодавцем прийнято низку законів:

- про вибори народних депутатів України:

- про вибори Президента України;

- про депутатів і голів місцевих рад;

- про всеукраїнський та місцеві референдуми тощо.

Характеризуючи конституційне право - право на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, насамперед варто звернути увагу на положення ст. 39 Конституції України, в першій частині якої йдеться, що громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

Отже, Основним Законом передбачена можливість організації та проведення громадянами таких публічних заходів:

1) зборів; 2) мітингів; 3) походів; 4) демонстрації.

Також має бути виконано дві умови:

1) публічний захід має мати виключно мирний характер і учасники його повинні бути без зброї;

2) такий захід має бути санкціонований - попередньо погоджений і дозволений органами влади на місця.

Обмеження для реалізації цього конституційного права можливі лише за рішенням суду і мають на меті запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відсутність належного правового регулювання (насамперед на рівні законів) робить реалізацію цього конституційного права дещо утрудненою.

Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань закріплено в ст. 34 Конституції України. Основні положення такої конституційної норми:

- кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;

- кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, на свій вибір.

Здійснення права на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом у випадках, якщо цього вимагають інтереси національної безпеки, якщо реалізація цього права загрожує територіальної цілісності держави, якщо цього вимагають інтереси забезпечення належного громадського порядку.

Всі ці обмеження можуть здійснюватися тільки з метою:

- запобігання заворушенням чи злочинам;

- належної охорони здоров'я населення;

- належного захисту репутації або прав інших людей;

- запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;

- підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Це конституційне право має комплексний характер - об'єднує декілька конституційних прав (свобода думки, свобода слова, право на інформації). Перелічені категорії за своєю сутністю є досить різними. Якщо поняття «свобода слова» як можливість насамперед говорити те, що вважаєш за потрібне, може бути обмежене (наприклад, не можна ображати своїм словом інших людей), то обмеження в такій категорії, як «свобода думки» - є абсурдні. Як практично і в яких випадках можна обмежити думку людини? Право на вільне вираження своїх переконань як певна категорія є також непростим явищем. Для його реалізації необхідні мінімум дві умови:

- можливість сформувати ці переконання (йдеться про доступ до потрібної інформації чи право на інформацію);

- доступність способів вираження своїх переконань.

Найбільш поширені способи вираження своїх переконань:

- усно (слово, пісня);

- друкованим способом (газети, журнали, листівки, плакати тощо);

- телебачення, радіомовлення;

- електроні носії - електронна пошта, Інтернет, телефакс;

Основними положеннями щодо сутності конституційного

права на об'єднання в політичні партії та громадські організації є таке:

- громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів;

- політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах;

- членами політичних партій можуть бути лише громадяни України;

- громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів;

- ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян;

- ніхто не може бути обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій;

- усі об'єднання громадян рівні перед законом;

- політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

І останнє з політичних конституційних прав громадян - це право на звернення.

Таке право громадян закріплене у статті 40 Конституції України та деталізоване в Законі України «Про звернення громадян».

Під зверненням громадян законодавець розуміє викладену у письмовій або усній формі:

- пропозицію (зауваження);

- заяву (клопотання);

- скаргу.

Основні конституційні положення цього права громадян:

- усі мають право направляти індивідуальні письмові звернення;

- усі мають право направляти колективні письмові звернення;

- усі мають право особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Суб'єктами цього конституційного права є усі фізичні особи:

- громадяни України;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства.

Адресатами звернень (тими, до кого можуть бути направлені ці звернення) законом визначені:

- органи державної влади (всіх трьох гілок: законодавчої, виконавчої та судової);

- органи місцевого самоврядування (насамперед голови та виконавчі комітети місцевих рад );

- посадові особи державних органів та органів місцевого самоврядування;

- установи, організації та підприємства (незалежно від форми власності);

- засоби масової інформації;

Законом передбачено види звернень :

- індивідуальні (особисті);

- колективні.

Чинним законодавством передбачено низку вимог щодо правильного оформлення звернень громадян. Не підлягають розгляду анонімні звернення.

34. Причини конфлікту між виконавчою і законодавчою гілками влади

Конфлікти між гілками влади виникають у сфері відносин з приводу поділу владних повноважень. Згідно з Конституцією України систему органів державної влади становлять органи законодавчої, виконавчої і судової влади, які мають власну структуру, компетенцію й відповідне законодавство.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -- Верховна Рада України. Саме законодавча функція дає змогу парламентові здійснювати значний вплив на всі політичні процеси, що відбуваються в державі і суспільстві. Процедура формування парламенту на засадах загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування забезпечує вирішальну роль народу у визначенні його складу і гарантує незалежність законодавчої влади від інших гілок влади.

Відповідно до Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Щодо конституційного визначення статусу Президента, то воно тлумачиться як надання Президентові певного кола повноважень щодо органів, які належать до всіх гілок влади. Так, він має право здійснювати кадрові зміни у Кабінеті Міністрів, скасовувати урядові акти, у певних випадках, коли Верховна Рада виявляє неспроможність своєчасно виконувати конституційно покладені на нього функції -- припинити її повноваження. Отже, Конституція України забезпечує главі держави таке правове поле, де він є одним із провідних елементів політичної системи.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До системи центральних органів виконавчої влади входять міністерства, державні комітети та органи виконавчої влади із спеціальним статусом.

Функцію здійснення виконавчої влади на місцях, тобто в областях і районах, покладено на місцеві державні адміністрації. Визначаючи специфіку виконавчої влади в системі поділу влад, і зокрема її взаємовідносини із законодавчою владою, зауважимо, що парламент має право остаточного рішення щодо законодавчої діяльності чи бюджетного контролю, але більшість інших рішень приймають уряд та місцеві державні адміністрації.

Важливою складовою системи державної влади є судова гілка влади. Конституція України передбачила функціонування в державі Кон-ституційного Суду та єдиної системи судів загальної юрисдикції, визначила її побудову за принципами територіальності і спеціалізації, заборонила створення надзвичайних та особливих судів. Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. розвинув і деталізував основні положення, закріплені Конституцією України, щодо побудови судової системи, самостійності судів, незалежності і не-доторканності суддів. Запровадження збалансованого механізму утворення судів, визначення процедури утворення апеляційних, касаційних, вищих спеціалізованих судів, інстанційних повноважень різних рівнів і гілок системи судів загальної юрисдикції, форми участі народу в здійсненні правосуддя має сприяти підвищенню ролі суду в системі органів державної влади.

Проблема поділу влад -- це завжди проблема поділу базових функцій, повноважень, специфічних форм діяльності. У здійсненні своїх повноважень кожна з гілок влади відносно самостійна, кожна прагне бути незалежною від впливу інших.

Проте надто велика концентрація влади в однієї з гілок за відсутності або неефективності контролю кожної влади з боку інших об'єктивно може стати причиною виникнення суперечностей між ними і, за певних умов, навіть призводити до диктату однієї гілки влади.

Прикладом цього є конфлікти у перші роки після здобуття Україною незалежності між Верховною Радою України і Президентом України, парламентом і урядом. Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем'єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював з перебоями. Верховна Рада продовжувала діяти як вищий владний орган держави, часто-густо втручаючись у сферу діяльності уряду, беручи на себе розв'язання поточних питань. Законодавча ж діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, перебрати на себе частину повноважень парламенту. Тривалий час судова влада за відсутності реального реформування судоустрою і судочинства залишалася в тіні двох перших влад. Це пояснюється передусім соціальною інерцією, впливом авторитарно-командного, тоталітарно-бюрократичного типу радянської влади, який панував в Україні за радянських часів.

В умовах політичної кризи у червні 1995 року було прийнято Конституційний договір, який став компромісом між парламентом і Президентом. Цей нестандартний крок дав змогу відійти від конфронтації, зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади.

Отже, молода українська держава дуже непросто йшла до утворення балансу гілок влади [40, с. 358-365].

Протиріччя та суперечності у здійсненні державної влади за принципом її поділу між трьома гілками продовжують існувати й після прийняття Конституції України. За цей період фактично сталися певні зрушення у системі співвідношення позицій органів державної влади, відбувся певний перерозподіл їхньої компетенції, що призвело до "автономізації гілок влади".

Залишається конфліктогенною проблема реалізації гілками влади обсягу конституційних повноважень. Відбувається дедалі більший розрив між конституційно визначеною моделлю поділу влади та її практичним утіленням. Існує об'єктивна необхідність визначення вектора політичних сил, що домінують у вищому представницькому органі держави і зобов'язані взяти на себе відповідальність не тільки за напрями законотворення, а й за дії виконавчої влади [69]. Усе це об'єктивно зумовлює потребу у проведенні конституційної реформи. Як зауважує академік В. Тацій, Конституція не може залишатися незмінною, якщо її чинні приписи не дають можливості розкрити потенціал народовладдя, є недосконалими або ж не деталізовані належним чином на рівні конституційного та поточного законодавства [99]. Перспектива реформування існуючої моделі поділу влади полягає в тому, щоб, по-перше, забезпечити демократичні принципи організації та функціонування державної влади на засадах її поділу, по-друге, на-ділити ці гілки влади необхідним балансом повноважень та відповідальності, по-третє, оптимізувати державне управління через підкон- трольність державної влади суспільству.



35. Визначте специфічні особливості українських революцій

Словом "революція" прийнято позначати будь-які швидкі й радикальні (засадні) зміни в будь-якій галузі людської діяльності -- світогляді, науці, техніці, суспільно-політичному житті -- на противагу еволюції -- довготривалим, поступовим й частковим удосконаленням. Політичні революції можуть бути насильницькими і мирними.

Помарамнчева революмція -- кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді -- грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими нібито переміг його суперник -- Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004 як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.

Революція Гідності(також Київський Майдан,Євромайдан та Єврореволюція) -- політичні та суспільні зміни в Україні з 21 листопада 2013 до лютого 2014 року, викликані відходом політичного керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на Європейську інтеграцію та подальшою протидією цьому курсу. Однією з головних причин протестів стала надмірна концентрація влади в руках Віктора Януковича та його «сім'ї».

1. Чіткість вимог і мети 2004. Усі зусилля були сконцентровані на одній меті - не допустити фальсифікацій виборів Януковичем і відстояти перемогу Ющенка. Мотивації та уявлення про майбутнє у різних учасників революції могли бути різними, але в дні Майдану всі - від кандидата в президенти до демонстрантів у найдальших містечках і селах - працювали на одну чітку мету.

2013. Люди, звісно, всі «за Європу», але організатори протестів так і не сформулювати чіткої мети, заради якої люди мають відкласти всі справи і днювати та ночувати на майданах. Натомість у виступах на мітингах та в зачитаній Турчиновим у неділю резолюції лунає маса вимог - від скликання позачергової сесії Верховної Ради до відставки уряду і звільнення Тимошенко. Вимога ж підписання Угоди про Асоціацію з ЄС губиться десь у середині списку.

2. Єдність акції

2004. Штаб Ющенка, опозиційні партії, депутати, структури «Пори», «Студентської хвилі», «Знаю!» та інших громадських рухів тісно координували свої дії. Громадські діячі з повагою ставилися до політиків, а політики розуміли важливість місії громадських рухів і всіляко їм допомагали. Спірні питання обговорювалися, а прийняті рішення - виконувалися. Непорозуміння й конфлікти, як правило, швидко гасилися. Така синергія дій відкрила шлях до перемоги.

2013. У Києві є два постійно діючих мітинги - на Майдані Незалежності і на Європейській площі, - які керуються різними штабами. Перший - громадськими активістами, другий - парламентською опозицією. Більше того, лише на третій день протестів різні ініціатори громадської акції на Майдані Незалежності змогли об'єднатися, та й то не до кінця.

3. Єдиний символ.

2004. Помаранчева символіка стала потужним об'єднувальним і притягальним фактором, символом революції.

2013. Логіка підказує, що символом акції мали б стати прапори України та ЄС, однак насправді домінування такої символіки забезпечено лише в окремих містах. Де-юре у акції взагалі немає символіки, а де-факто у Києві домінують різні партійні прапори, що може єднати прихильників конкретних партій, але ніяк не всіх прихильників європейського вибору.

4. Організаційне забезпечення

2004. Всупереч поширеним уявленням про раптовість і стихійність Помаранчевої революції, Майдан готувався довго й ретельно. Звісно, масова підтримка звичайних людей стала вирішальною, але якби не ретельна підготовка, цим людям було б просто нікуди прийти/приїхати, а ті, хто прийшов, швидко б розійшлися.

Організатори Майдану-2004 ретельно працювали над сотнями питань: де і скільки ставити наметів, як захищати сцену і наметове містечко, що їстимуть і де спатимуть революціонери (особливо приїжджі), скільки потрібно спальних мішків чи біотуалетів, яка музика має лунати зі сцени, якими мають бути гасла Майдану, хто має скласти кістяк мітингувальників до того, як збереться багато киян, як оптимально організувати підвезення великих мас людей до Києва і т.п.

За кожен напрямок відповідали конкретні люди і здебільшого досягався якісний результат.

2013. Організаційні заходи фрагментарні. Окремі складові виконані непогано, але цілісності дій і їх підпорядкованості меті не відчувається.

5. Інформування людей і роздаткові матеріали.

2004. Людям на Майдані масово роздавалися помаранчеві стрічки, прапорці, наліпки, листівки, газети. Ця ж продукція поширювалася партійними і громадськими агітаторами в різних куточках Києва і всієї країни. Це давало можливість прорвати інформаційну блокаду і підтримувати загальну «помаранчеву» атмосферу.

2013. Гостра нестача навіть елементарних стрічок з символікою України і ЄС очевидна. Якщо громадські активісти можуть пояснити це браком коштів, то для парламентських партій виготовити пару мільйонів невеликих стрічок не становить проблеми. Чому ж символіка, яка користується таким попитом у Києві, не поширюється зовсім або поширюється мізерними партіями?

Адже насичення нею хоча б Києва створило б візуальну атмосферу загальної солідарності і збільшило б масовість протестів. Зараз же людям просто нічого повісити собі на одяг чи авто, зав'язати на міліцейському щиті чи паркані. Про справді масову роздачу наліпок, листівок чи газет годі й казати. На щастя, зараз в Україні значно більше, ніж 9 років тому, користувачів Інтернету. Але уявлення організаторів Євромайдану, що всі беруть інформацію з мережі, та ще й саме ту, яку потрібно донести до людей тут і зараз, далекі від реальності.

6. Залучення людей

2004. Залученню людей на акції приділялася величезна увага. І не лише партійних чи громадських активістів. Було розгорнуто широку роботу у навчальних закладах, установах, на вулицях, базарах, у транспорті. Адже важливо було залучити до протестів якомога більше людей. Такі складові як страйки навчальних закладів чи вихід на акції цілих офісів забезпечували постійний приток киян.

Не менше важливо було організувати швидке й масове довезення всіх бажаючих до Києва і забезпечення їх хоч якимось дахом над головою.

Постійна робота з киянами, які селили людей у своїх квартирах, офісах, кімнатах гуртожитків, підсобних приміщеннях не лише наводнювала столицю приїжджими демонстрантами, але й втягувала в орбіту революції все більше киян, які переймали приклад сусідів чи колег. 2013. Складається враження, що головним способом залучення людей організатори акцій вважають заклики через гучномовці чи Інтернет «іти на Майдан» і «залишатися тут». Такі заклики необхідні, але їх ефективність не надто висока без супровідної організаційної роботи. Їхати в Київ хоче маса людей, проте реалізувати це бажання можуть лише ті, кому є де жити і як оплатити дорогу та перебування в столиці.

7. Робота з владою та правоохоронцями

2004. Приділялося велике значення залученню на свій бік або принаймні нейтралізації представників влади та правоохоронців. Заяви окремих службовців, депутатів, міліціонерів про відмову виконувати злочинні накази чи й пряму підтримку опозиції підтримували протест і деморалізували владу.

Міліціонерів постійно агітували, прагнучи забезпечити їх нейтралітет. Водночас агресивні дії міліціонерів чи кримінальних елементів фіксувалися і протоколювалися, збиралися правові докази, щоб у майбутньому винуватці були покарані.

2013. Робота з міліцією практично не ведеться, навпаки, демонстранти нерідко провокують сутички без гострої потреби, що налаштовує міліцію проти учасників акцій. Так само непомітно, щоб значні зусилля приділялися розколу лав влади і пошуку там хоча б тимчасових союзників.

39. Прослідкуйте дієвість публічного лобізму в Україні.

Лобізм в тій чи іншій формі практикується практично у всіх країнах, він неодмінний супутник державного урядування. Лобізм - це діяльність, яка охороняється конституціями багатьох країн, в тому числі і Конституцією України. Конституція України, хоч прямо і не регулює лобістську діяльність, але створює умови для такої діяльності. Сьогодні в Україні ніхто не поставить під сумнів існування прихованого лобізму на усіх рівнях влади. Проблема лобізму є однією з важливих і складних в українській політиці. І справа не в його наявності, а переважно у формі, в якій він здійснюється. Перший етап розвитку лобізму в Україні, напевно, можна назвати олігархічним. Він мав ознаки нецивілізованого лобіювання, відмінною рисою якого було придбання власності і бізнес-переваг неконкурентними методами - закриті конкурси і тендери. З розвитком нормального ринку наступає період цивілізованого лобізму, що характеризується конкурентними методами впливу - PR і рекламні кампанії, ініціація експертних оцінок проектів адміністративних рішень. До лобістів відносять в першу чергу представників профспілок, ділові асоціації, громадсько-політичні об'єднання, комітети, комісії. Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести:

· прийняття законів;

· затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об'єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію;

· проведення парламентських слухань, «круглі столи», семінари, конференції, інші заходи, пов'язані з законотворчою діяльністю.

В цілому можна констатувати, що сучасна політична, адміністративна, соціальна та економічна системи потребують комплексного вирішення питань взаємодії з владними структурами і питання про пошук оптимальної моделі лобізму є доволі актуальним, однак підхід до цього питання має базувати на раціональному та адекватному розуміння діючої ситуації, реформуванні системи загалом та гарантуванню однакових прав на відстоювання і лобіювання власних інтересів всім громадянам України.Враховуючи особливості української політичної системи та специфіку державно-управлінського апарату, слід зазначити, що кроки назустріч введення цивілізованої лобістської діяльності, направленої на формування рівних можливостей для відстоювання своїх прав пропорційно для кожної верстви населення, має проходити перш за все синхронно з комплексної реформою адміністративних органів, які б взяли на себе провідні функції для реалізації вищезазначених положень.

36. Проаналізуйте діяльність груп тиску в Україні

Система тиску "зацікавлених груп" активно формується і діє в сучасній Україні. Загальна економічна криза створює умови, в яких найбільш сильним і помітним для влади є тиск економічно важливих груп.

Так, помітно вплинули на законодавчу й виконавчу владу шахтарські страйки, організовані та спрямовані страйккомами. Ця сила тиску виникла стихійно, без попереднього політичного планування, без свідомих політичних цілей.

Інша, найзацікавленіша група в Україні - це директорсько-адміністративний корпус, представлений у парламенті безпосередньо господарниками і депутатами, що до них приєдналися чи симпатизують. Сьогодні тільки ця група істотно визначає політичні й економічні рішення влади з моменту проголошення незалежності України. Досить широко представлена в парламенті група господарників, яка має зовнішню силу тиску на владу. Ця група досить багата, щоб заплатити за роботу юристів, політологів, економістів, тобто вона може забезпечити себе системою знань і документів, необхідною для парламентської роботи. Та часто брак політичного професіоналізму в цій групі призводить до інтуїтивних пошуків вигідних для себе політичних рішень, а це в свою чергу викликає коливання їх позиції. Звідси схильність до частих переголосувань у Верховній Раді.

Третя група - це національно-демократична опозиція. Вона представлена в парламенті й може здійснювати тиск через суспільство (наприклад, відомі протести студентів біля Верховної Ради), підтримується національно-демократичними й націоналістичними партіями та рухами. Але ця група економічно слабка і не може ефективно лобіювати. Тому вплив цієї групи не такий значний, як двох попередніх.

Державна власність більшості підприємств України ставить уряд у значно більшу залежність від груп тиску, ніж в Америці чи Англії. Та очевидно, що процес прийняття політичних рішень в Україні більшою мірою контролюється групою господарників.

Ще однією формою тиску на процес прийняття політичних рішень в Україні є регіональний тиск на центр. Історично сформовані економіко-географічні центри в різних регіонах України - це вираження та зосередження інтересів великих спільностей людей. Точки зору спільностей міст, районів інтегруються в загальнонаціональні точки зору, позиції. Політичні орієнтири в різних регіонах настільки нетотожні, що вплив політичних партій та рухів в Україні регіоналізований.

У регіональних спільностях формується самостійний погляд на політику центру і, відповідно, своє розуміння правильності рішень. Понад те, в регіонах рішення приймається раніше, ніж це зробить центр, і з позицій вже прийнятого рішення регіони починають здійснювати тиск на нього.

Такі значні регіональні центри тиску в Україні, як Львів на Заході, Севастополь у Криму, Луганськ, Харків, Донецьк у Східній Україні, а також Київ, наче візуально натискуючи на центральну владу, впливають на прийняття в сучасній Україні політичних рішень.

Формування регіонального курсу тиску може розглядатися в системі відносин "центр регіону - периферія регіону". В центрі регіону формуються політичні, економічні, культурні ідеї, те, що становить ідеологію регіону, котра в завершеному вигляді виступає як регіональний патріотизм.

Через регіональний патріотизм населення регіону усвідомлює себе географічно й ідеологічно особливою частиною в єдиній державі. Ціннісна система, що сформована регіональною ідеологією, впливає на усвідомлення індивідами державного патріотизму, розуміння та прояв якого коригується пануючими регіональними уявленнями. Матеріалізація регіональних ідеологій на політичному рівні проявляється як тиск на центральну владу з метою наблизити політику центру до інтересів регіону.

Проблема регіонального тиску на прийняття центром політичного рішення має для України велике значення, тому що тлумачення сучасної політики України багато в чому відрізняється в різних регіонах, якщо не сказати, що є прямо протилежним. Масовість демонструється через збір підписів, численні листи, дзвінки, телеграми в центр. Єдність краще демонструвати теле- і радіорепортажами з підприємств, селищ, мітингів та демонстрацій.

Рішучість краще розуміється центром, коли заходить мова про страйк або коли він починається. Це дуже модна сьогодні в Україні форма тиску. Забезпечення єдності й рішучості - обов'язок локальних еліт і міських економічних груп при координації з боку регіонального центру.

Дослідження процесу прийняття політичних рішень в Україні повинне враховувати групові й регіональні тиски як один з важливих формотворчих чинників, що впливають на діяльність політичного центру.

Проблема неформального впливу політика на прийняття рішень може розглядатися як проблема індивідуального впливу. Індивідуальний вплив може базуватися на груповому тиску, тобто впливає лідер через організацію ресурсів групи. З іншого боку, індивідуальний вплив лідера, навіть спираючись на групу, є результатом мобілізації його індивідуальних ресурсів..

Індивідуальні ресурси даються великим політичним досвідом та авторитетом політика. Безумовно, індивідуальний вплив відіграє певну роль у процесі прийняття рішення, але розглядати його як системоутворюючий чинник, що перекриває за значенням або прирівнюється до боротьби більшості й опозиції, групового й регіонального тиску як чинник зміни формальних механізмів проходження або прийняття рішень, не слід. Індивідуальний вплив більш істотний для внутрішньогрупових рішень. Проявляючись зовні, він скоріше є основою для підозри в корупції та політичному компанійстві.

Нестійкість політичного впливу підтверджується багатьма прикладами зради й жертвування політиками з числа своїх найближчих соратників і друзів заради продовження кар'єри. Способи індивідуального впливу, якими користуються політики, намагаються описати й систематизувати психоаналітичні напрямки в політології, коли тому чи іншому лідеру приписуються певні способи політичної дії і відповідно індивідуального впливу.

37. Розкрийте особливості тероризму в сучасній Україні

Треба відзначити, що в Україні не виявлено терористичних організацій, орієнтованих на повалення державного ладу. Проблема тероризму в Україні перебуває в іншій площині - це "кримінальній тероризм" всередині країни та діяльність закордонних терористичних організацій на території України.

Комплекс причин, що може породити тероризм в Україні, досить різноманітний і включає:

- глибинні суперечності в економічній сфері, що зумовлені об'єктивними труднощами переходу до ринку, а також суб'єктивним несприйняттям певними частинами населення нових економічних відносин або засобів переходу до них;

- зростання соціальної диференціації громадян (критичний показник співвідношення доходу 10% найбагатших до 10% найбідніших громадян України) вдвічі перевищує світові стандарти, населення, яке перебуває за межею бідності, сягає 60 відсотків, з яких, за даними деяких соціологічних досліджень, близько 20% схвалоють нові економічні відносини, приблизно 30% залишилися люмпенізованими і 4053% - на роздоріжжі;

- зростання зареєстрованого і прихованого безробіття (4,1%);

- наявність у країні значної частини громадян, яка вважає необхідними найголовніші зміни полтичної системи (понад 60% населення);

- низька ефективність роботи державного апарату і правоохоронних органів, відсутність ефективних механізмів правового захисту населення;

- низький рейтинг влади у суспільній свідомості, зростання недовіри до неї у переважної бльшості громадян. Рівень довіри населення України до керівництва держави не перевищує 10% (критичний показник 20-25%);

- найжорстокіша боротьба за владу політичних партій або ж суспільних об'єднань чи груп, котрі сповідують політичні цілі;

- зниження ефективності функціонування захисних механізмів у сфері моралі, втрату орієнтирів у виховній роботі, передусім серед молоді;

- нарощування тенденцій розв'язання виникаючих суперечностей і конфліктів силовими методами, від 10% до 40% населення країни заявляють про готовність до участі в акціях протесту і непокори;

- погіршення етнополітичної ситуації в країні (проблеми облаштування депортованих, насамперед кримських татар, проблеми "експорту в Україну етнічних проблем" (біженці, поширенню ідей ваххабізму і панісламізму), проблеми російських меншин в Україні тощо);

- посилення соціальних суперечностей під впливом зростання злочинності. Як наслідок, у суспільстві зберігається високий конфліктний потенціал.

Таким чином у період гострої кризи нашого суспільства активно відбувається процес майнового розшарування, ідеологічного розмежування, організаційного оформлення політичних рухів, партій, організацій, які сповідують різні політичні течії та ведуть боротьбу за владу. Тому водночас з майновою йде і політична поляризація населення.

Сьогодні тероризм слід розглядати і як широкомасштабне явище, яке становить загрозу життєво важливим інтересам особи, суспільства і держави. Це пояснюється тим, що, по-перше, тероризм "підриває" систему державної влади й управління, знижує ефективність управління суспільством, регулювання соціально-політичних процесів; по-друге, послаблення державних і суспільних структур, він посилює вплив у суспільстві опозиційних антиконституційних утворень; по-третє, активізуючи морально-психологічний вплив на населення, викликає хаос, безпорядки, жорстокість людей, що використовується у своїх політичних інтересах; по-четверте, виходячи за межі державних кордонів, тероризм набуває міжнародного характеру й становить небезпеку для міжнародного співтовариства.

Размещено на Allbest.ru