Стратегії політичної модернізації країн Латинської Америки

Законодавчі структури втілюють у собі стратегічний зв'язок між системою державного управління і суспільством - це свого роду комунікаційний канал, за допомогою якого суспільство забезпечує підтримку державі, а держава реагує на вимоги суспільства. Стратегічні функції законодавчої влади - приймати закони, діяти як представницький орган, бути противагою і контролюючою інстанцією стосовно уряду, здійснювати рекрутування політиків і підтримувати легітимність даної політичної системи.

Стратегією латиноамериканських законодавчих органів влади є реалізація конституційних повноважень, вдосконалення своєї структури та організації, визначення статусу депутата, аналіз законодавчого процесу, реалізація контрольної функції парламенту щодо виконавчої влади та ін. Одночасно автор звертає увагу на те, що законодавчі органи влади в країнах Латинської Америки звичайно лише впливають на політику або контролюються виконавчою владою за умови ремодернізації. Обсяг влади, якою володіють законодавчі структури, визначається низкою факторів: конституційними повноваженнями законодавчих органів влади, ступенем її політичної незалежності від виконавчої влади, характером партійної системи і рівнем внутрішньої монолітності. Зменшення ролі законодавчих органів влади викликає стурбованість, оскільки вони завжди асоціювалися з ідеалом відповідального і представницького уряду. Законодавчі органи влади втрачають своє колишнє значення внаслідок того, що утворилися партії з міцною внутрішньою дисципліною, зросла роль урядів, виконавча влада ґрунтовніше, ніж парламент, формулює і здійснює політику і, нарешті, з'явилися різноманітні групи інтересів і сучасні засоби масової інформації, значення яких систематично зростає (Аргентина, Венесуела, Сальвадор, Колумбія, Нікарагуа, Парагвай).

В другому підрозділі "Роль президентських форм правління та особливості функціонування виконавчої влади" зазначається, що виконавча гілка державної влади відповідає за виконання та реалізацію політики. В сучасній латиноамериканській моделі президентства є декілька демократичних елементів. По-перше, в багатьох країнах президент обирається на один термін і не має права на переобрання, що зменшує можливості для встановлення режиму особистої влади. По-друге, в країнах діють багатопартійні системи, що створює умови для виникнення парламентської та позапарламентської опозиції президентській владі. По-третє, судова влада посилює свою незалежність. Про це свідчить усунення від влади за рішеннями парламентів та судової влади президентів Бразилії та Венесуели. Імпічмент цих президентів на основі правової процедури створює новий прецедент в Латинській Америці, де президентів усували лише військовим шляхом. Ознакою демократизації президентської влади та посилення її правового статусу є посилення контролю військових. Військова верхівка, залишаючись однією з основних політичних сил в латиноамериканських країнах, демонструє ступінь лояльності до обраних президентів.

Страгічним орієнтиром латиноамериканських країн є вдосконалення президентських систем і запровадження альтернативи надпрезиденціалізму. В цих системах главою виконавчої влади виступає президент, який сполучає повноваження глави держави і глави уряду, йому протистоять законодавчі збори, що володіють конституційною і політичною незалежністю. Влада, якою володіють глави держав і урядів, істотно посилилася за умови факторів, наприклад, тенденції ЗМІ висвітлювати переважно зовнішній і чисто особистісний аспект подій; аналогічний механізм, що діяв в електоральному процесі; розширення практики зустрічей на вищому рівні і міжнародних візитів; складні структури виконавчої влади відчували потребу в політичному та ідеологічному лідерстві. Однак влада глав держав і урядів має і свої противаги, що йдуть від кабінетів, партій, законодавчих зборів, апарату державної служби.

Стратегічними завданнями політичної ланки виконавчої влади є спрямування та контролювання політичного процесу, визначення ступеня організаційного та функціонального поєднання глави держави з виконавчою владою, вдосконалення механізму прийняття рішень урядом, вибір моделі структури уряду та механізмів політичної відповідальності, забезпечення демократичних засад в організації та здійсненні влади інститутом президента, вдосконалення системи формування уряду, механізмів організації виконавчої влади. Систему надпрезидентства в країнах Латинської Америки сформували дві тенденції. По-перше, розвиток національної економіки сприяв невтручанню уряду в життя суспільства за традиційною доктриною та регламентації економічного і громадського життя. По-друге, політичні системи відчули вплив глобалізаційних процесів, відмовилися від своєї традиційної ізоляціоністської політики. Деякі підходи намагалися запропонувати напівпрезидентську систему державного управління, в якій президент, головує в уряді, уряд формується законодавчими зборами і підзвітний їм. Інститут президенціалізму сполучався з каудільїстськими традиціями вихідців з низів суспільства, які швидко ставали великими землевласниками. Суперечливий характер цієї взаємодії в тому, що особиста влада каудільо суперечить демократичним принципам організації політичного життя, що виявилося в латиноамериканському популізмі, наприклад, перонізмі в Аргентині і варгасизмі в Бразилії. В популістських рухах і режимах сполучилися практично необмежена влада харизматичного вождя і реальне включення в політичне життя громадян, що визначалося в періоди ремодернізації.

Стратегічний характер має латиноамериканський варіант поділу виконавчої гілки влади на дві частини - "політичну" і "бюрократичну": перша є "діючим урядом" або "адміністрацією", друга - корпусом державних службовців. За сучасних проблем політичного процесу межу між двома цими частинами провести часом складно. Глава виконавчої влади виконує декілька найважливіших функцій: представляє державу в заходах церемоніального характеру, здійснює стратегічне керівництво процесами розробки політики, контролює апарат державної служби, приймає життєво важливі рішення в ситуаціях критичного характеру.

Підкреслюється, що латиноамериканська політична реальність значною мірою, ніж прийнято вважати, обумовлена комплексом успадкованих від попередньої історичної епохи феноменів, а саме: визначальним впливом виконавчої влади; домінуванням авторитарних тенденцій політичної культури та свідомості. Політичні процеси, хоча й мають на нормативному рівні (конституційних актів, офіційної ідеології) модернізаційну спрямованість, в реальності здійснюються суперечливо. Існує небезпека зовнішнього запозичення ознак демократичної правової державності, громадянського суспільства, ринкової економіки при збереженні рудиментів старого політичного устрою. Основною спільною рисою системи стримувань та противаг в Латинській Америці є її розбалансованість через гіпертрофований вплив президентських структур, фактичні повноваження яких виходять за межі конституційних. Застосовуються різноманітні засоби неполітичного впливу президентів на парламент; деструктивний вплив на виконавчу владу сприяє співіснуванню двох паралельних структур - президентської та урядової; значення для демократизації політичних систем має рівень реальної незалежності судової влади. Специфіка модернізації інститутів державної влади у структурі політичних систем полягає у зміщенні балансу у відносинах президент - парламент, президент - уряд. Таким чином, характер президентської системи може набувати нових ознак авторитарності. Так відбувалося в Бразилії, Перу, Венесуелі. В країнах Латинської Америки затвердилася президентська система правління в її латиноамериканському варіанті.

В третьому підрозділі "Судові системи як чинники політичної модернізації" доводиться, що процес реалізації судових реформ в країнах Латинської Америки висвітлив низку проблемних питань: підвищення соціальної ефективності правосуддя, надмірне захоплення позитивним правом, проблему доступності правосуддя, розвитку адміністративного судочинства. Тому стратегічним орієнтиром є їх подолання. Однією з проблем є втручання у здійснення правосуддя або вплив на суддів. Визначилася системна підпорядкованість судових органів виконавчій владі на основі організаційно-фінансової залежності та механізмі добору і просування кадрів. Неоднозначним є питання про належне співвідношення між політикою і правом. Лібералізм за проблемою громадянських свобод і прав людини схильний обмежувати сферу права функцією підтримки суспільного порядку. Представники консервативної ідеології наголошують на зв'язках між правом і суспільною стабільністю, закликаючи до підвищення ролі закону в питаннях збереження громадської моралі. Судові системи за всіх наявних проблем демократизуються, в деяких країнах суди повертаються до статусу одного з сегментів виконавчої влади, наприклад, в Колумбії.

Стратегією модернізації судової системи регіону є підвищення її ефективності через виконання завдань по захисту прав і свобод, забезпечення правопорядку і законності, захисту прав та інтересів державних і недержавних організацій. Об'єктом захисту є політичні відносини, які регулюються правом. Стратегічним орієнтиром є виконання своїх завдань не ізольовано, а у взаємодії з інишими державними установами, об'єднаннями громадян. Ця взаємодія здійснюється на основі механізму стримувань та противаг.

Як свідчить латиноамериканський досвід, стратегія відокремлення права від політики досягається через реалізацію принципу незалежності і неупередженості суду. Незалежність суду, однак, стає проблематичною, коли рекрутування і кар'єрне просування суддів виявляється в залежності від політичних сил та інститутів. Що стосується неупередженості суду, то вона нерідко виявляється під сумнівом, оскільки соціологічний склад судових органів, як правило, адекватно не відображає соціальну структуру суспільства. Оскільки справою суддів є тлумачення закону, вони неминуче залучені до політики. Межі їхнього політичного впливу, однак, змінюються в залежності від того, як чітко і детально розроблений закон, наскільки він виключає можливість неоднозначних тлумачень.

Без сильної судової влади закладені в президентській республіці потенції посилення виконавчої влади і навіть перетворення її в диктаторську може стати реальністю. Це підтверджує досвід політичної модернізації Бразилії, Аргентини, Чилі. Сама по собі президентська республіка не є гарантією політичної модернізації. Властивий цій формі правління розподіл влади спрацьовує не за всіх умов. Тому важливою латиноамериканською стратегією є посилення судової влади, яка діє в рамках закону, служить гарантією конституційної законності.

В третьому розділі "Структури громадянського суспільства як стратегічні чинники політичної модернізації країн Латинської Америки", обгрунтовується, що стратегією зміни громадянського суспільства є процес становлення місцевого самоврядування, формування партійних систем, вплив громадсько-політичних організацій.

В першому підрозділі "Стратегії розвитку системи місцевого самоврядування як недержавної форми публічної влади" актуалізуються особливості стратегічної політики, орієнтованої на вибір важливих напрямків розвитку місцевого самоврядування, окремих складових, визначення найважливіших методів і засобів їх досягнення й розрахованої на довготривалий період. В умовах політичної модернізації в політичних системах Латинської Америки специфічно поєднуються елементи державного адміністрування і самоврядування (децентралізації), саморегулювання. Форми і способи державного управління є переважними в загальному механізмі управління за сферами та засобами впливу. Водночас у процесі зміни функцій управління суспільства і держави спостерігається ефективне використання механізмів самоврядування, розширення сфери самоврядування та еволюція політичних інститутів і структур управління. Особливо це стосується Бразилії, Аргентини.

Ібероамериканська модель місцевого самоврядування в умовах збереження традиційних рис адміністрації є демократичною противагою центральній владі, надає суспільству додаткові можливості участі в політичному процесі, посилює відчуття належності до місцевого колективу, сприяє політичній мобілізації суспільства, дає можливість інтегрувати в процес модернізації місцеві еліти, залучає її до участі в реалізації на місцевому рівні загальнонаціональної політичної стратегії. Тому партійний склад провінційних та муніципальних рад може відрізнятися від складу вищих органів державної влади, що дає партіям не представленим на загальнонаціональному рівні, компенсацію та розширює спектр політичних сил в країні. Стратегією реформ є визначення певного балансу між централізацією та децентралізацією, адекватний реальним умовам країни. Муніципальні вибори здійснюються частіше загальнонаціональних, що дає легітимну можливість скористуватися політичними правами.

Існує декілька підходів до реалізації стратегій політичних і муніципальних реформ. Перший підхід розглядає самоврядування як форму децентралізації влади та самостійності автономії місцевих органів. Другий підхід розглядає самоврядування як самоорганізацію самого населення. Виходячи з даних концепцій, автор стверджує, що муніципалітет як суб'єкт місцевого самоврядування є місцевим колективом самоврядування адміністративно-територіальних одиниць.

Визначено, що ефективною стратегією політичної модернізації країн Латинської Америки є реформування системи органів місцевого самоврядування. На особливу увагу в досвіді заслуговує створення дворівневої системи управління: центр - орган місцевого самоврядування, відносини між державними адміністраціями округів та столиці і місцевою владою, передача багатьох функцій державою в управління громадою, створення умов для залучення національних та етнічних меншин до вирішення місцевих проблем. Реформи були здійснені в Сальвадорі, Нікарагуа.

В політично організованому суспільстві управління і самоуправління вимагають юридичної легітимації, тобто у державному визначенні форм і засобів участі громадських структур у здійсненні влади. Однак суспільне управління, участь не є синонімом самоврядування. Йому, з одного боку, властиві практично всі проблеми державного управління (наприклад, бюрократизм, відчуженість), з іншого, непрофесійне управління та елементи прямої демократії можуть використовуватися лише для здійснення обмеженої кількості управлінських функцій. За умови ремодернізації запроваджувалися авторитарні стратегії самоврядування, наприклад в Чилі.

В процесі політичної модернізації латиноамериканські країни проходять періоди внутрішньої самоорганізації. Вони визначені об'єктивною тенденцією регулювання соціальних суперечностей. Існування певної системи управління та її вдосконалення є закономірністю політичної модернізації, яка дозволяє детальніше розглянути джерела як негативних тенденцій в муніципальному розвитку Перу, Колумбії, Еквадору, так і позитивні аспекти реалізації теорії і практики латиноамериканського самоврядування.

В другому підрозділі "Політичні партії та партійні системи у виробленні публічної політики" наголошується на необхідності вироблення чіткої стратегії формування партійних систем.

Стратегічний характер мають взаємовідносини між партіями та президентом. Президентами частіше стають не офіційні керівники партій, а політичні діячі, які висунулися на лідерські позиції. Таким чином, латиноамериканські президенти не поєднують в собі главу держави, уряду та вищого партійного функціонера. При цьому зберігається високий ступінь залежності президента від партійної верхівки тієї партії, яка яка своєю підтримкою забезпечила його обрання. Особливо ця залежність виявляється в Мексиці.

Статус глави виконавчої влади може бути достатньо високим для того, щоб він зайняв незалежну позицію від позиції керівництва своєї партії. Використовуючи свої широкі конституційні повноваження, він може спробувати здійснити заходи, які не влаштовують партійних керівників партії, але можуть отримати підтримку в парламенті та громадськості. До того ж в парламентах нерідко більшість складають представники партій, що знаходяться в опозиції до президента та його партії. В цих умовах президент змушений шукати компроміси не лише зі свою партією, але і з опозиційними партіями. Загалом латиноамериканські президенти залежать від партій, до яких вони належать, і в той же час мають певну незалежність від них.

Партії виконують функції представництва, формування політичної еліти і поповнення політичного корпусу, визначення суспільних і державних цілей, вираження інтересів соціальних груп, мобілізації і політичній соціалізації виборців, організації процесів державного управління. Організація і структура партій є важливим чинником, що визначає розподіл влади в суспільстві. Внутрішньопартійна демократія забезпечується або широким розосередженням влади всередині партії, або її концентрацією в руках обраних і політично підзвітних лідерів. Олігархічні тенденції в партії можна розуміти як вияв сучасних організаційних процесів та відповідь на потребу партій в єдності і зміцненні своїх електоральних позицій. Ці стратегії виявлялися ефективними за умови ремодернізації Еквадору, Бразилії.

Далі стверджується, що партійні системи впливають на політичну модернізацію латиноамериканських країн. Від них залежить стабільність урядів; стабільність відносин між виконавчою владою і законодавчими зборами; модернізація характеру політичної культури. Про кризу партій свідчать скорочення їхньої чисельності, падіння рівня їхньої підтримки з боку суспільства і поширення "антипартійних" груп і рухів. Партії ставлять за мету змінити традиційну партійну систему, відмову від компромісів у парламенті і перенесенні акцентів на діяльність в суспільстві. У суспільстві сформувалося уявлення про те, що нинішні партії етично зіпсовані владою, власними амбіціями і корупцією, нездатні виконувати свої обіцянки. В сучасній політичній ситуації партії не здатні виражати нові громадські потреби, що зумовлені феноменами постматеріалізму і постмодернізму. В мажоритарних системах великі партії одержують у процентному відношенні більше місць, ніж одержали голосів на виборах, що призводить до формування однопартійного уряду. У пропорційних системах існує рівне або приблизно рівне співвідношення між відсотком місць і відсотком отриманих голосів, що на практиці найчастіше приводить до формування коаліційного уряду.

Контрмодернізаційною тенденцією латиноамериканських країн є незначна роль парламентської опозиції. В регіоні практично не вдавалося політичну опозицію "заганяти" в правове русло законослухняної поведінки. Досвід країн є підтвердженням того, що в країнах із недостатньо розвинутими демократичними традиціями діяльність парламентської опозиції повинна регламентуватися на рівні законодавства, а не на рівні традицій.

У третьому підрозділі "Неурядові організації як фактор політичної модернізації" підкреслюється роль громадсько-політичних об'єднань, рухів як стратегії політичної модернізації. У розвитку неурядових організацій в латиноамериканських країнах можна виділити як спільні, так і специфічні проблеми. В цих країнах негативний вплив на процес мали: пасивність основної маси населення; адміністративний централізм; правовий нігілізм; наявність консолідованої еліти, яка інколи свідомо протидіє громадянській самоорганізації.

В країнах Латинської Америки була орієнтація на стрімкий розвиток державних інститутів, що значно випередив становлення структур громадянського суспільства. Перешкодою стало блокування громадянської самоорганізації з боку провладних груп корпоративних інтересів. Хоча в сучасних умовах в країнах Латинської Америки наявні лише елементи громадянського суспільства, воно знаходиться на стадії активного становлення. Це характерно для країн, які перебувають на початковій стадії політичної модернізації (Колумбія, Болівія, Гватемала).

Паралельно відбувається реполітизація структур громадянського суспільства, координація їхніх дій з опозиційними політичними формуваннями. Синхронно здійснюється спроба відновити практику одержавлення громадських організацій (профспілок, молодіжного руху). Їх головним завданням стає проведення державної політики у відповідних сегментах суспільства, наприклад, в Перу, Еквадорі, Сальвадорі. За несприятливого ставлення з боку держави громадянські суспільства демонструють тенденції до самоорганізації та розвитку, формування повноцінного громадянського суспільства буде відбуватися протягом тривалого періоду.

В політичній модернізації країн Латинської Америки важливу роль відіграють "групи інтересів" і "групи тиску" як організовані асоціації, що ставлять перед собою завдання впливу на політику або дії уряду. Такі групи в латиноамериканських країнах можна поділити на секторальні і загальносоціальні: перші відстоюють інтереси (переважно матеріальні) своїх членів, інші - загальні цінності, ідеали і принципи. Групи також поділяються на внутрішні (групи-інсайдери), що володіють привілейованим доступом до владних структур, і зовнішні (групи-аутсайдери), у яких такого доступу немає і які тому змушені апелювати до суспільства в цілому.

Існує декілька підходів до стратегії участі латиноамериканських суспільних груп в політиці. Теорії, що тяжіють до принципів плюралізму, акцентують значну роль груп у розосередженні політичної влади і демократизації суспільства. Представники і критики корпоративізму особливу увагу приділяють дослідженню груп, які мають привілейований доступ до владних структур.

Аналіз політичної модернізації латиноамериканських країн свідчить, що групи інтересів як основний суб`єкт політики є основою плюралістичних теорій демократії. Базовими атрибутами груп інтересу є потенційна група, конкуренція та рівновага системи, а основними положеннями концепції груп є первинність їх як фактора політичного рішення, силове співвідношення між групами як результат політики і політика як результат боротьби між групами, тиск групи і взаємна віддача з боку іншої групи, конфлікт інтересів як форма існування політики і визнання державного апарату первинно теж як групи. Для використання ідеї групи інтересу в політичної модернізації потрібно брати до уваги і загальнотеоретичні основи її виникнення. Сучасне розуміння груп інтересів виходить з концепцій плюралістичної демократії, в основі яких біхевіористичний підхід до аналізу модернізації.

Поглиблено розуміння причин впливу груп інтересів на політичну модернізацію країн Латинської Америки. Групи інтересів визначаються як фактор стратегічної схеми політичної модернізації. Групи розуміються як асоціації індивідів та їх організації, необов'язково формально організовані, які намагаються здійснювати вплив на публічну владу. У даному контексті пропонується досліджувати групи інтересів у системному плані, тобто у співвідношенні з іншими елементами політичної системи. Групи інтересів характеризуються співвідношенням за схемою плюралізм - корпоративізм. Ефективною стратегією є використання природи груп інтересів через артикуляцію інтересів, прогнозування латентних інтересів. Розкриваються взаємодії груп інтересів в умовах невідповідності нових політичних інститутів і політичних традицій Колумбії, Болівії, виникнення неформальних утворень, які можуть впливати на політичну модернізацію ефективніше, ніж формально визначені суб'єкти модернізації

В четвертому розділі "Політична модернізація латиноамериканських країн у вимірах демократичних цінностей" розкривається досвід політичної модернізації у вимірах демократизації, політичної ідеології, формування політичної культури та свідомості. Оптимальною стратегією є поєднання традиційних та сучасних факторів модернізації. Ціннісний та культурологічний вимір політичної модернізації свідчить, що в цій сфері також відбулися зміни.

У першому підрозділі "Національні особливості сприйняття демократичних цінностей" стверджується, що політичні цінності інтерпретуються як узагальнені уявлення, як політичні ідеали, принципи політичного мислення, ідеальні критерії оцінки та орієнтації суб'єктів у політичній модернізації.

Оскільки легітимність та стабільність політичної системи суспільства залежать від об'єднуючого консенсусу цінностей, принципів політичної модернізації, то важливими факторами є прагнення до зміни, коригування, оптимізація практичної реалізації цих принципів. Відсутність або ослаблення ціннісного консенсусу може призвести до ремодернізації, дисфункції державно-політичних інститутів. Громадська думка ще не перетворилася на ефективний соціальний інститут, який здійснює функції соціального контролю та управління. Відповідно, вона не виконує роль ефективного механізму формування і прогресивного реформування системи політичних цінностей. Досвід політичної модернізації Чилі, Коста-Ріки показав, що ця негативна риса може бути подолана в процесі політичної модернізації.

Розглядаються та аналізуються процеси формування нового комплексу політичних цінностей і соціальних механізмів. При цьому слід уникати некритичного копіювання цінностей. Визначається необхідність оптимального поєднання національних традицій і культурних зразків з новим потенціалом в умовах інтеграції. Існує пряма залежність між формуванням нової системи політичних цінностей і ступенем політичної модернізації. Поширення нової системи політичних цінностей залежить від ефективності модернізації політичної системи, її здатності задовольняти сформований на даному етапі рівень потреб та інтересів громадян. Ефективним фактором подолання кризових явищ в умовах політичної модернізації має стати консолідуюча національна ідея. Вона повинна акумулювати основні національно-державні цінності, стати стратегією та парадигмою політичної модернізації. Система модернізаційних політичних цінностей є гарантом незворотності політичних процесів. Однак формування такого ціннісного консенсусу на етапі політичної модернізації залежить від ролі демократичних інститутів на національному та регіональному рівнях. Утвердження політичних інститутів демократії, ідеалів і норм як ядра комплексу політичних цінностей визначаються пріоритетними в діяльності органів державної влади та недержавних політичних організацій Чилі, Венесуели, Перу, Болівії.

Важливою стратегією та ціннісним орієнтиром політичної модернізації Латинської Америки є демократизація. Нові демократії узгоджуються з термінологічними критеріями поліархії. Вони визначаються як делеговані демократії, не є закріпленими, інституціональними демократіями, однак вони можуть бути сталими. В деяких випадках відсутні ознаки як прихованої загрози повернення до авторитарного режиму, так і розвитку убік представницької демократії. Існує важливий ефект взаємодії: глибока соціально-економічна криза, успадкована більшістю цих країн від попередніх авторитарних режимів, стверджує уявлення про правильне використання політичної влади і практиці її використання таким чином, що ці країни просуваються в напрямку делегованої демократії (Бразилія, Аргентина).

Для оцінки внутрішніх механізмів і перспектив розвитку традиційних держав на основі латиноамериканських реалій демократію важливо розглядати як мету та умову здійснення політичної модернізації, на відміну від акцентування єдиного пріоритету в латиноамериканських теоріях.

В делегованій демократії всенародно обраний глава держави на свій розсуд користується делегованими йому владними повноваженнями. Діяльність його не обмежена, крім реального співвідношення сил у суспільстві в конкретний момент і термін перебування при владі, відведеного йому конституцією. Президент виступає як фігура, яку більшість населення наділило правом протягом визначеного терміну виступати "втіленням та інтерпретатором вищих інтересів нації". Він свого роду вождь нації, що обирається на обмежений термін. Вибори в Еквадорі, Венесуелі. Панамі, Нікарагуа, Уругваї здобувають емоційне забарвлення, мають більше значення, ніж у країнах з стійкою демократією; визначивши свою волю на виборах, виборці перетворюються до наступних виборів у пасивну групу, що схвально оцінює діяльність президента; місцева влада в регіонах намагається представити себе як втілення інтересів нації і стати над політичними партіями й інтересами окремих суспільних груп; місцеве керівництво недостатньо поважно ставиться до демократичних інститутів, які могли б обмежити повноту його влади, і розглядає їх як перешкоди, що заважають користуванню всіма перевагами влади в періоди ремодернізації.

В другому підрозділі "Політична культура громадян і процес політичної модернізації" актуалізується нагальність вироблення ефективної стратегії політичної модернізації через формування політичної культури латиноамериканських країн. Вона визначається сукупністю психологічних установок людей стосовно таких політичних об'єктів, як партії, уряди і конституції, установок, що виражаються в політичних позиціях, переконаннях, символах і цінностях. Політичні установки і цінності індивідів і груп формуються в процесі політичної соціалізації, яку можна розглядати як процес ідеологічного впливу на людину протягом всього життя. Громадянську культуру правомірно розглядати як наслідок і передумову демократії та політичної модернізації. Часом у дискусіях про громадянську культуру перебільшується значення позитивних орієнтацій людей у політичній сфері і недооцінюються фактори культурної неоднорідності суспільства. Зменшення рівня громадянської активності суспільства відбувається від укорінення індивідуалізму і зростання суспільної нерівності. Це може сприяти ремодернізації політичних процесів.

Наголошується, що специфічні риси менталітету, ментальності впливають на ефективність стратегій політичної модернізації, на формування політичних інститутів і цінностей. Вони є більш стійкими утвореннями, ніж політична свідомість, важко "коригуються", однак значно впливають на формування сучасних політичних цінностей, норм та стереотипів поведінки на ірраціональному рівні. Національний характер Болівії. Бразилії, Перу допомагає передавати їх з покоління в покоління в малозміненому вигляді.

Виявлено в результаті аналізу, що політична свідомість розглядається неоднозначно: як феномен, який відображає сукупність політичних відносин в цілому; крізь призму політичної влади; через взаємозв'язок свідомості з економічними та соціальними відносинами. Підкреслюється важливе цілісне відображення суспільного буття в політичній свідомості. Отже, формування політичної свідомості як сприйняття та відображення суб'єктом модернізації через призму політичних відносин є однією з страгегій політичної модернізації.

В третьому підрозділі "Ідеологічні імперативи модернізації політичних систем" підкреслюється роль політичної ідеології в політичній модернізації країн Латинської Америки. Стратегія визначила і відповідну еволюцію ідеологічних систем: з одного боку, зближуються політичні доктрини неолібералізму, неоконсерватизму, соціал-демократії, християнсько-демократичної ідеології, з іншого боку - одночасно морально й ідейно поєднуються екстремістські, шовіністичні погляди. Таким чином, вирівнювання понять у прихильників "гуманістичних" ідеологій стосовно прав людини, демократії, захисту моральних і сімейних цінностей, політичних цінностей сполучається з поширенням і виправданням тероризму і насильства як головних способів захоплення і використання влади прихильниками інших політичних ідеалів. Для латиноамериканського регіону характерні ідейні полеміки. Наприклад, у групі стійких, стабільних держав демократичної орієнтації ідеологічні суперечки в основному стосуються часткових розбіжностей з питань поточної політики. В країнах, у яких відбувається процес національної консолідації або визначаються шляхи подальшого розвитку держави, дискурс наповнений гострими суперечками національних ідеологій, неоліберальних і неоконсервативних поглядів. Від характеру ідеологічного суперництва залежать і темпи політичної модернізації.

Лібералізм в Латинській Америці часом розуміють як метаідеологію, здатну охопити широке коло суперечливих цінностей і поглядів. В сучасних умовах політичної модернізації поширилася форма соціального лібералізму, що усвідомлює необхідність соціальних реформ в інтересах нижчих соціальних груп і державного втручання в економічне життя. Цей підхід став характерною стратегією сучасного лібералізму, неолібералізму. Саме за цим критерієм можливо виділити групу держав-лідерів політичної модернізації, які забезпечують нову якість перехідних режимів, наприклад, Бразилію, Мексику, Чилі.

Елементами латиноамериканського лібералізму є індивідуалізм, свобода особи, рівність. Це переконання, що людина важливіше соціальної групи або взагалі будь-якого колективу. Прихильність принципу індивідуальної свободи випливає з принципу індивідуалізму і прагнення забезпечити кожному індивідові можливість діяти на власний розсуд. Однак у реальності ліберали визначають "свободу в рамках закону", свобода однієї людини може обернутися загрозою для свободи інших людей і перетворитися у вседозволеність. Тому ідеальним вирішенням проблеми є надання індивідові того максимуму свободи, що не загрожує свободі інших людей.

В ідеологічній стратегії політичної модернізації країн Латинської Америки переважає поміркована лівоцентристська тенденція. Про це свідчить динаміка електоральних процесів. Вона підтверджує залежність настроїв виборців від соціально-економічної ситуації в країнах і вказує на появу нових громадських рухів, що виступають за альтернативний неоліберальному проект розвитку. З 1995 по 2005 рр. в регіоні відбувається ліве зрушення політичних переваг електорату, вплив протестного голосування для циркуляції політичної еліти. Після періоду неоліберальних реформ, що не виправдали себе, регіон поступово лівіє. Це визначилося у Венесуелі, Бразилії, Аргентині та Уругваї.

Стратегія активної участі католицької церкви як впливового інституту політичної системи визначається підтримкою політичних організацій та діяльності правлячих партій. Вона приймає безпосередню участь у політичній діяльності, яка активізується в період виборчих кампаній та референдумів. Церква всупереч офіційному відокремленню від держави виступала партнером та опонентом держави. Авторитет церкви сформований на збереженні культури, політичної спадщини, підтримки національного духу. Католицизм став фактором об'єднання суспільства. Це стимулювало процеси формування громадянського суспільства.

Висновки

У дисертації викладене теоретичне узагальнення та нове розв'язання наукової задачі, що полягає у дослідженні стратегій політичної модернізації країн Латинської Америки як основних напрямків зміни політичних систем і альтернативи традиціоналізму. Аналіз здійснюється через визначення співвідношення традиційних та модернізаційних цінностей, інститутів. Стратегічна політика орієнтована на вибір найважливіших цілей розвитку політичної системи, визначення найважливіших напрямків, методів і засобів їх досягнення й розрахована на відносно довготривалий період.

Політична модернізація означає зростання здатності політичної системи адаптуватися до нових зразків соціальних цілей і створювати нові види інститутів, що забезпечують розвиток політичної системи. Цей процес обумовлений об'єктивними факторами, соціально-економічними і культурними, та суб'єктивними, здатністю політичного керівництва здійснити ефективну зміну політичної системи. Згідно до цієї стратегії визначається комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на сучасній стадії політичної модернізації з адекватним розкриттям сукупності взаємовідносин. Особливостями стратегій є практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії шляхом органічного поєднання політичних, економічних і духовних чинників; здатність політичної системи адаптуватись до нових політичних цілей; диференціацію політичної структури; заміну традиційних еліт модернізаційними; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення активної участі; вдосконалення нормативної і ціннісної систем суспільства.

Проаналізувавши політичну модернізацію латиноамериканських країн, можна стверджувати, що політична модернізація є частиною процесу модернізації, в якому перетворення відбуваються в усіх основних компонентах соціальної системи - в політичній, економічній, правовій, соціальній, культурній сферах. Проте вибір модернізаційного розвитку здійснюється саме у сфері політики. Процес політичної модернізації включає насамперед вдосконалення політичних інститутів і механізмів соціально-політичного розвитку. Пріоритетними проблемами цього напряму є: утворення національних або федеративних держав, централізація та децентралізація влади; здатність держави до структурних змін в усіх сферах суспільного життя зі збереженням стабільності та внутрішньої консолідації суспільства; залучення широких мас населення до участі в політичному процесі і встановленні політичної демократії; вдосконалення соціально-політичних механізмів модернізації, структури і взаємодії політичних інститутів, політична соціалізація особи, спрямована на розширення політичної участі. Послідовну політичну модернізацію можна розглядати як чинник та гарант забезпечення послідовності модернізації в усіх сферах суспільного життя.

Комплекс методів, що був використаний для вирішення поставлених автором завдань дозволив отримати наукові результати, що відображені у наступних положеннях:

1. Теорія політичної модернізації є однією з ефективних концепцій перехідного періоду, яка не втратила актуальності, ефективна на сучасному етапі в регіоні. Основні парадигми політичної модернізація країн Латинської Америки визначили її сутність як механізму цілеспрямованого інституційного, процесуального та соціокультурного вдосконалення політичної влади і громадянського суспільства в умовах навздогінного, етатистського, форсованого характеру політичного процесу. Це дало можливість більш чітко зрозуміти феномен політичної модернізації країн, під яким розуміється процес зміни суспільства, який супроводжується формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією та розширенням політичної участі, поширенням демократичних цінностей і норм, властивих розвиненим країнам, у країнах менш розвинених; процес модернізації означає одночасно і стадію і процес послідовних політичних змін. Основу теорії політичної модернізації складає сукупність різних схем та моделей аналізу, що дозволяють розкривати динаміку подолання відсталості традиційних держав та етатизму. Практично етатизм виявляється в централізації, концентрації і бюрократизації політичної влади, поширенні організаційно-контрольних функцій держави за межі оптимального співвідношення держави й суспільства.

Основними стратегіями латиноамериканської політичної модернізації є:

стратегія-ціль у формі переходу від делегованої до консолідованої моделі демократії, що досягається через демократизацію як переходу на шлях ліберально-демократичних реформ, виявляється у гарантії основних свобод громадян, можливості мати політичний вибір, розширенні громадської участі, правління народу, широкій участі мас у політичному житті, функціонуванні уряду в інтересах усього суспільства, політична партиципація, політична відповідальність, свобода слова, альтернативні джерела інформації;

стратегії-засоби: конституціоналізм як концепція, що припускає, що влада обмежена конституцією, державні інститути і політичні процеси підлеглі конституційним нормам; набір цінностей, які відображають прагнення забезпечити політичну свободу в суспільстві за допомогою системи внутрішніх та зовнішніх обмежень державної влади; парламентаризм як система організації та функціонування верховної державної влади, що характеризується поділом законодавчих і виконавчих функцій за привілейованого стану парламенту; інституціоналізм та неоінститіоналізм як процес формування політичних інститутів прав та свобод, парламентаризму, самоврядування, форм демократії, президента, виконавчої влади, судової влади, збройних сил, опозиції, корпорацій, клієнтел, груп тиску; децентралізація як процес, який передбачає делегування центральним урядом певних повноважень на місцевий рівень з метою оптимізації практичного вирішення загальнонаціональних питань; партиципація як форма активності індивідуальних громадян в рамках закону; політична стабілізація як процес забезпечення стану політичної системи, для якої характерні певна стійкість, єдність і цілісність, здатність до ефективності та конструктивності.

Концепція політичної модернізації латиноамериканських країн може ґрунтуватися на перегляді наступних положень: в якості основної сили модернізації розглядається не політична еліта, яка діє "згори", а мобілізація суспільства, тобто діяльність "знизу", яка часто протистоїть інертному, консервативному уряду. Головними силами модернізації визначаються громадські рухи та харизматичні особи; модернізація не розглядається як рішення, прийняте елітою і нав'язане суспільству, яке спирається на традиційність. Визначається масове бажання громадян змінити політичну систему у відповідності до західних стандартів; на зміну пріоритету ендогенних факторів модернізації приходить усвідомлення екзогенних факторів на основі геополітики та зовнішньої фінансової підтримки, відкритість міжнародних ринків, доступність ідеологічних засобів політичних теорій, які підтримують сучасні цінності; на противагу єдиній універсальній моделі політичної модернізації, яку як зразок повинні були використовувати відсталі країни, запроваджується ідея "епіцентрів сучасності, які рухаються" в напрямку "зразкових політичних систем". Латиноамериканські країни не обов'язково повинні використовувати американську модель модернізації; західна модель не може використовуватися як взірець; уніфікований процес модернізації змінюється багатоманітним процесом. Темпи та наслідки модернізації в різних сферах політичного життя не однакові за відсутності синхронності; з нових позицій потрібно визначити, що традиції можуть визначити свій модернізаційний потенціал; на відміну від стратегії "великого стрибка" оптимальним підходом буде поступовість реформ.

2. Ефективною стратегією політичної модернізації латиноамериканських країн є використання сукупності консервативних та ліберальних факторів. Стратегія консервативної орієнтації визначала модернізованість політичних інститутів не за рівнем їхньої демократизації, а за їхньою організованістю, що гарантує пристосування до нових цілей. У 60-80-х рр. XX ст. в умовах загострення боротьби різних альтернатив і кризи латиноамериканських країн значний вплив у регіоні мали підходи авторитарної модернізації за західною моделлю, закріпивши цінності модернізації, головним чином принципи раціонального розвитку. Якщо консервативна стратегія пріоритетною визначала стабільність політичних інститутів, то ліберальна акцентувала увагу на демократичних виборах, політичній участі. Критеріями політичної модернізації є ступінь залучення населення до системи представницької демократії, політичної децентралізації через відкриту конкуренцію еліт. У 90-х рр. переважний вплив мали ліберальні стратегії модернізації.

3. Стратегія політичної модернізації латиноамериканських країн спрямована на послідовність змін. Латиноамериканський досвід свідчить, що модернізація здійснювалася в декілька етапів: лібералізації, демократизації, консолідації. Лібералізація характеризувалася загостренням суперечностей, виникненням кризи ідентичності, зменшенням авторитету влади, втратою її ефективності, виявленням недоліків інституціональної системи. В результаті початкової стадії "пізнього старту" встановлюється квазідемократія. За таких умов чим нижчий рівень розвитку країни, з якого починається модернізація, тим активнішу роль покликаний відігравати інституціональний фактор, має значення фактор формування середньотривалої і довгострокової політики держави.

Період демократизації визначається інституціональними змінами в сфері влади. Здійснюється конвергенція демократичних інститутів (виборів, партій) і цінностей у політичну систему. Для ряду країн Латинської Америки важливими залишаються завдання першого етапу - становлення і зміцнення інституціональних факторів. Поступово здійснюється перехід до другого етапу через формування в суспільстві позитивного консенсусу щодо норм і правил функціонування демократичної системи. Політична модернізація латиноамериканських країн характеризується асинхронністью і нерівномірністю.

4. Складовою політичної модернізації є стратегія узгодження механізмів державної влади з політичним режимом. Вона залежить від системи стримувань та противаг. Процеси, хоча й здійснюються на нормативному рівні конституційних актів, офіційної ідеології, в реальності реаліцзуються суперечливо. Встановлено, що основною спільною рисою системи стримувань та противаг в Латинській Америці є її розбалансованість через гіпертрофований вплив президентських структур, фактичні повноваження яких виходять далеко за межі конституційних. Надпрезидентство визначається тим, що президентом стає лідер партії, має право розпуску парламенту, призначення місцевої адміністрації та суддів, запровадження надзвичайного стану. Застосовувалися різноманітні засоби неполітичного впливу президентів на парламент. Інститут президенціалізму сполучався з каудільїстськими патріархальними традиціями. Особиста влада каудільо суперечила демократичним принципам організації політичного життя, що виявилося в латиноамериканському популізмі. В популістських рухах і режимах сполучилися практично необмежена влада харизматичного вождя і реальне включення в політичне життя громадян. Гіпертрофований характер президентської системи може набувати нових ознак авторитарності.

5. Стратегічним орієнтиром латиноамериканської політичної модернізації є розвиток інститутів громадянського суспільства, їх взаємовідносин з інститутами державної влади. Основною проблемою латиноамериканських країн є не стільки юридичне оформлення системи стримувань та противаг, скільки характер взаємовідносин між державою та елементами громадянського суспільства. Спільні проблеми їх розвитку в Латинській Америці пов'язуються з недостатньо усвідомленою потребою людей до самоорганізації, низкою факторів, які лежать у сфері політичної культури. Специфічно латиноамериканською стратегією стала політика влади на одержавлення одних інститутів громадянського суспільства та маргіналізацію інших. Ефективність політичної модернізації залежить від підтримки громадян на основі раціонального вибору, сприйняття цінностей політичної модернізпації.

6. Стратегією політичної модернізації регіону є формування консолідованої демократії. Резерви модернізаційного поступового переходу до консолідованої демократії має модель латиноамериканської делегованої демократії. В ній використання демократичних інститутів перебудовано з прав особистості на права лідера; знижена роль правових норм і представницьких органів влади; систематично ігноруються інтереси широких верств населення; вибори є інструментом вирішення конфліктів між кланами усередині правлячої еліти.

Запропоновано розуміння перспектив розвитку демократії та громадянського суспільства в політичних системах через поняття "поліархія можливостей" на противагу широкому використанню термінів "делегована демократія", "демократичний транзит" та їх аналогів у політологічних дослідженнях Латинської Америки. Модель включає три групи: "ексклюзивну демократію", "анклавну демократію" і "делеговану демократію". Такий підхід дозволить здійснити понятійне розмежування нових демократій від ліберальної демократії.

7. У зв'язку з цим, необхідне усвідомлення проблеми ремодернізації або реверсу політичної модернізації. Це повторне повернення до модернізаційних процесів або в результаті здатності демократичного режиму пошук нових ресурсів в умовах руйнування, або після відносно нетривалої стадії помірковано-авторитарного режиму, наступність у певних формах з попередніми демократичними змінами; доведено, що реверси політичної модернізації латиноамериканських країн можуть вплинути на процес зміни режиму в напрямку від демократичного до авторитарного. Це обумовлено комплексом успадкованих феноменів, а саме: визначальним впливом державної влади; наявністю авторитарних тенденцій політичної культури та свідомості. Запозичуються певні ознаки демократичної правової державності, громадянського суспільства при збереженні особливостей старого політичного устрою, централізація влади за умови гіперперсоніфікації, прагненням влади до зменшення ролі представницьких інститутів, політичних організацій, лояльних до влади позаінституціональних політичних механізмів, ігнорування груп інтересів в умовах перманентного, ремодернізаційного управління. Подолання суперечностей між універсальними цілями, вимогами і традиційними національними цінностями є напрямком політичної модернізації.

8. Стратегією політичної модернізації латиноамериканських країн є досягнення динамічної стабільності. Аналітична модель динамічної стабільності визначає рівномірні, передбачені зміни політичних систем, за яких система отримує нову якість, характерна взаємодією політичних сил, вдосконаленням політичної системи без значних втрат. Концепція динамічної стабільності здатна стати основою політичної модернізації, може надати логічної довершеності політичних змін і не сумісна зі стихійним процесом на відміну від стагнаційної стабільності. Прикладом динамічної стабільності є політична модернізація Мексики, Бразилії.

9. В політичній модернізації латиноамериканських країн важлива роль належала партіям та партійним системам. В сучасних умовах відбувається перетворення багатопартійності на слухняний інструмент влади в умовах незначної ролі опозиції. Нерідко багатопартійність не виконує ролі основного посередника між суспільством та владою, яка є головною в партійних демократіях. Серед політичних інститутів партії мають найменший рівень довіри населення. Маргінальність партій обумовлена непартійним устроєм державної влади. Участь партій обмежена законодавчою діяльністю в законодавчих структурах, яка часто залежить від президента. Оскільки перемога не дає партії можливості реалізувати свою програму, зменшується значення програм в змагальності партій. Багатопартійність є стратегією політичної модернізації.

Виявлено, що фактором політичної модернізації є еволюція громадсько-політичних об'єднань, рухів. Групи інтересів та групи тиску як організовані асоціації ставлять перед собою завдання впливати на політику або окремі дії уряду. Такі групи можна поділити на секторальні і загальносоціальні: перші відстоюють переважно матеріальні інтереси своїх членів, інші - загальні цінності, ідеали і принципи. Внутрішні групи-інсайдери володіють привілейованим доступом до владних структур, зовнішні групи-аутсайдери не мають доступу і змушені апелювати до суспільства в цілому. Визначено декілька стратегій до проблеми участі суспільних груп в політиці. Стратегії, що тяжіють до принципів плюралізму, акцентують значну роль груп у розосередженні політичної влади і демократизації суспільства. Прихильники корпоративізму визначають пріоритет груп, які мають привілейований доступ до владних структур.