Проблема генезису політичної еліти

Особлива роль у формуванні еліти відводилась СС. У своїй розмові з М.Борманом 27 липня 1942 р. А.Гітлер зазначив, що СС повинні підходити зі значно суворішими, ніж у партії, вимогами до тих, хто зараховується в їх ряди. Це пояснювалось тим, що «СС -- це лише мала частина усієї партії, і їх чисельність повинна бути незначна, щоб зберегти їх елітарний характер» [22, с.475]. Зрештою, і сама нацистська партія -- це теж лише свідомі і віддані ідеалам фашистської імперії її члени. У майбутньому ж, говорив А.Гітлер, «партія об'єднає у своїх рядах тільки політично активну меншість» [22, с.484].

Аналогічно відбуватимуться такі процеси й у Радянському Союзі. Спочатку В.Ленін створив організацію професійних революціонерів, що мала за мету здійснити революцію насамперед у Росії, а потім «мировой пожар раздуть...». Правда, із збільшенням публікацій почала тьмяніти й позолота на більшовицьких гаслах. Тим паче, коли стало відомо про неетичну діяльність більшовицької еліти. Із великим запізненням дійшло до громадян Радянського Союзу, наприклад, повідомлення ще з далекого 1921 p., коли газета «New York Gerald Tribune» повідомляла: «... Скидається на те, що більшовицька революція, яка відбувається у Росії, насправді є гігантською операцією, що має на меті перемістити величезні кошти з-під російського контролю під контроль європейських та американських банків» [3, с.68]. Більшовики завоювали Росію і для одних встановили суворий режим, для інших -- панування, «не обмежене ніякими законами». Для одних -- порядки, коли «громадян, які відмовлялися назвати своє ім'я, розстрілювали на місці без суду... Родина, у будинку якої сховався бандит (йдеться про селян. -- Б.К.), підлягає арешту і виселенню, майно її конфіскується, старшого робітника в цій.родині розстрілюють на місці без суду...» Або: «Станиці і поселення, які переховують білих і зелених, будуть знищені. Все доросле населення буде розстріляне, все майно конфісковане...» [3, с.69]. (Накази комендатур більшовиків із посиланням на рішення ВЦВК від 11 червня 1921 p.). Для інших настав час розподілу багатства та встановлення тоталітарної диктатури. Факт відомий. З невідомою метою вожді революції уже на початок 1921 р. поклали на свої рахунки в банки Європи й Америки 470 млн. швейцарських франків. Коли про це стало відомо, то В.Ленін надіслав Уншліхту секретну записку з вимогою: «... Так працювати не можна... негайно знайдіть ДЖЕРЕЛО ПРОСОЧУВАННЯ... Це НЕПОДОБСТВО, а не робота!» [3, с.84].

Щодо партії, то вона жила за залізним законом олігархії Р.Міхельса: кожна партійна організація -- це могутня олігархія на демократичних ногах, усюди є також влада обраних лідерів над масами, що обирають. Ще за В.Леніна партія почала концентрувати у своїх руках всю повноту політичної влади. Як вказував Е.Карр, три головні моменти характеризували період від Жовтневої революції до смерті В.Леніна: зростаюча влада в руках невеликого керівного партійного центру, перетворення партії з революційної організації у керівне ядро урядової і адміністративної машини і, нарешті, створення для неї монопольного становища через усунення інших партій [35, с.157].

Значно пізніше колишній консультант директивних органів М.Восленський у своїй книзі напише : «... Вождь революції В.Ленін винайшов організацію професійних революціонерів. Глава апарату Сталін винайшов номенклатуру». Спочатку партія була надто нечисленна, щоб в умовах одержавлення усього життя у країні забезпечити заміщення усіх відповідальних посад. Тому замість старої дворянської еліти на посади почали висувати людей, що мали відповідати двом вимогам: бути не дворянського, не буржуазного походження і бути членами нової елітарної партії. Критерій підбору кадрів став суто політичний -- безмежна відданість справі партії, Леніну -- Сталіну. Остання частина цієї формули дещо змінювалась, але не змінювалась суть. Уже в роки «перебудови», на XXVIII з'їзді КПРС, секретар ЦК Є.Лігачов заявив: «Серед найважливіших критеріїв підбору кадрів на перше місце ми ставимо політичні ознаки працівника...». Тим самим Є.Лігачов підтвердив генеральну лінію більшовицької партії, розпочату ще до революції, а 1920 р. організаційно закріплену (з утворенням в ЦКігубкомах РКП(б) обліково-розподільчих відділів). Трохи пізніше Й.Сталін сказав, що вона складається з 3 -- 4 тис. вищих керівників, тобто генералітету, 30 -- 40 тис. середніх керівників, партійного офіцерства і 100-- 150 тис. представників нижчого партійного складу, тобто партійного унтер-офіцерства. Вся ця правляча верства називалась номенклатурою, її основною функцією стало управління, а точніше, політичне керівництво, оскільки управління матеріальним виробництвом було вторинним. Головне в номенклатурі -- це влада. Як писав М.Восленський, «...буржуазія -- клас багатий, а тому пануючий. Номенклатура -- клас пануючий, а тому -- багатий» [6, с.113]. Партія повністю контролювала знизу догори висунення та розстановку керівних кадрів, починаючи з нижніх ланок і до верхніх щаблів. Слушно зазначав колишній секретар ЦК Спілки комуністів Югославії М.Джілас: панування партії в суспільстві, ототожнення влади й апарату партії з партією, залежність права на висунення ідей від місця в ієрархії -- ось риси, невід'ємні й органічно притаманні кожній комуністичній бюрократії, в руках якої опинилась влада[10, с.236]. Класи і маси не реалізують влади, бо це не їхні функції, цим від їх імені займаються партії. Оскільки ж у всякій партії, а тим паче в масовій, формується партапарат, то влада поступово концентрується в його руках. Якщо ж партія займає монопольне становище в суспільстві, то й влада апарату стає монопольною. Кожна монополія рано чи пізно призводить до застою, деградації. Влада тоді перетворюється у самоціль. М.Джілас писав, що в такому разі влада стає головною метою і засобом усякого руху як для кожного члена партії, так і для кожного політичного руху. Тому «... жага влади в комуністів невтоленна, безмежна. Перемога тут означає злет до висот божих; програш -- глибоке приниження і спаплюження... Справжній комуніст -- це суміш фанатика з неприборканим правителем» [10, с.240].

На жаль, розуміння цього прийшло далеко не до всіх, та й досить пізно... згаданий раніше Є.Лігачов уже пізніше був вимушений визнати, що «застій був не на робочих місцях, а в керівному політичному ядрі країни» [15, с.14]. Жага влади була властива всім радянським політикам. Можливо, це й природно, якщо вона не ставала патологією. Бо навіть для ініціатора перебудови вона стала другим «я». Як стверджує В.Печенєв, колишній помічник М.Горбачова, описуючи образ генсека, «влада є тією єдиною ідеєю, що керує його поведінкою, яка зміцнює усе, що, як здається, суперечить одне одному в його діях, дає змогу вловити в них внутрішню, тверду логіку і ясний зміст: від позицій і поглядів «застійних» часів до реалістичного повороту на початку «перебудови», від ініціювання широких демократичних процесів у тоталітарній державі до кривавих подій у Баку, Тбілісі, Вільнюсі» [21, с.95].

Перш, ніж узагальнити сказане вище, зазначимо, що у зв'язку з об'єктивними обставинами в період до Другої світової війни концепції елітарності розроблялись переважно у Європі, відтак після війни -- усе більше у США. Там сформувалось декілька течій, насамперед т. зв. макіавеллістів, ліберальна та структурно-функціональна течії. У 80-ті роки до них приєдналися дослідники консервативного елітаризму. Послідовно розвивається ліберальний елітаризм, що став відомим завдяки європейським ученим, зокрема К.Попперу, К.Манхейму та відомому італійському політологу Н.Боббіо. До цього напряму належать і С.Ліпсет та Р. Дал, які розробляли ідею плюралізму еліт.

Звичайно, європейська й американська політичні теорії з цієї проблеми значно багатші, мають більшу кількість прізвищ, ніж тут зазначено. Це і австро-американський економіст Й.Шумпетер, який використав деякі елементи елітаризму для пояснення демократичних процесів, і Дж.Бернхем, автор відомої праці «Макіавеллісти» (1943), який спробував поєднати елітаризм із марксизмом та троцкізмом, а також колишній марксист Чарлз Р. Міллс з його напівпамфлетом «Владарююча еліта». Відомі також праці Г.Лассуелла, А.Каплана, Г.Боттомора, П.Бахраха, Дж.Сарторі, Р.Арона, Дж.Хейлі та багатьох інших, які певною мірою торкнулися проблем елітарності. Інтерес до цієї проблеми постійний. Доки великі групи людей братимуть участь у політичному житті, доти існуватиме постійна потреба у керівництві. Ця проблема існуватиме, доки людське життя перебуватиме в організованому стані, доки, поряд з прямою участю у політиці, буде й представницька участь у політичних процесах. Проблема існуватиме також доти, доки малі групи будуть швидше, точніше, яскравіше висловлювати настрої, ментальності великих людських груп і знаходити чіткіші, більш адекватні засоби й шляхи їх реалізації. Зрештою, масі завжди потрібні взірці для наслідування, оскільки вона інстинктивно потребує на когось рівнятися, когось ідеалізувати.

Можна стверджувати, що на кожному історичному етапі розвитку людства вирізнялися привілейовані верстви, які і були в суспільстві панівними. Характерною ознакою цієї провідної меншості була безпосередня участь у прийнятті й реалізації політичних рішень. В Європі обрані верстви пройшли у своєму розвиткові низку історичних етапів. Перший розпочався в Стародавній Греції й Римі (поява евпатридів й патриціїв), другий пов'язаний із формуванням в Європі рицарства, яке послужило основою для утворення дворянства. Джерелами їх виникнення були сила й гроші. Епоха революції і розвитку капіталізму підірвали політичний, соціально-економічний вплив дворянства. Частина дворянства зуміла пристосуватися до нових умов, інша ж, не пристосувавшись, вимерла. Значні зміни відбулися і у формуванні джерел еліти, основними стали гроші. Розвиток науково-технічного прогресу сформував тенденцію до поєднання таких джерел формування еліти, як гроші і знання, що означатиме реалізацію постулату «знання -- сила».

Відповідно елітарні ідеї та концепції пройшли теж декілька етапів -- від античних мислителів (Геракліт, Платон, Аристотель) до Середньовіччя включно (Т.Аквінський). У Нові часи ідеї елітарності розвивали Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Ш.Монтеск'є. Наприкінці XIX ст. у нову перехідну епоху ці ідеї знайшли своє відображення у працях Ф.Ніцше та концепціях еліт В.Парето, Г.Моски, Р.Міхельса. На новому етапі були зроблені спроби абсолютизувати окремі аспекти концепцій у фашистській Італії, Німеччині, а також у Радянському Союзі [13, с.186]

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ

2.1 ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Українська політична думка виникла за часів Київської Русі і розвивалася на рівні політичної думки передових країн світу, оскільки українські політичні мислителі уважно стежили за досягненнями світової суспільно-політичної думки, часто безпосередньо спілкувалися з провідними мислителями зарубіжних країн і досліджували в дусі сучасних їм концепцій і поглядів проблеми як загальнолюдського значення, так і українські.

Конкретні внутрішні і зовнішньополітичні умови, починаючи з Київської Русі, визначали зміст української політичної думки. Цей зміст пронизаний ідеалами демократії, гуманізму, свободи, християнської моралі та доброчинності і, звичайно, пошуків шляхів до єдності всіх частин української землі, єдності народу українського, шляхів відродження української держави.

В історії української політичної думки виділяють 7 етапів її розвитку. Зазначимо, що для періодизації розвитку вітчизняної політичної думки не можна спиратися на хронологічний підхід (від Київської Русі майже 700 років не існувало української держави), до цього можна вдаватися тільки до часу існування Київської Русі, а після цього використовувати змістовий підхід, бо всі наступні етапи, за своєю суттю, виглядають як процес розгортання в українській політичній думці ідей демократії, гуманізму, християнської моралі і доброчинності, започатковані за часів Київської Русі.

1. Становлення української державності і зародження суспільно-політичної думки збігається з часом виникнення та існування Київської Русі. І саме в цей час українська політична думка почала відсторонюватися від Візантії, започатковано осмислення державності, морально-повчальний характер суспільно-політичної думки у жанрі «Слова…», «Повчання...», «Моління...», «Повісті...». Згадаймо «Повість минулих літ» літописця Нестора (ХІІ ст.), «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про Ігорів похід» (1187 р.), «Руську правду».

2. Зародження і становлення загальнодемократичного напряму в розвитку української суспільно-політичної думки (від часів втрати Україною державності і до кінця ХVIІІ ст.), коли Україна перебувала у стані певної невизначеності, бездержавності. В цей час формуються загальногуманістичні і загальнодемократичні принципи.

Відбувається процес розпаду державності і трансформації Київської Русі в трьох напрямках:

· західному (Україна);

· північно-західному ( Білорусь);

· північно-східному (Росія).

Втіленням української державності стає Галицько-Волинське князівство. Формується українське козацтво.

До цього етапу належить спадщина Ю. Котермака-Дрогобича, С. Оріховського, напрямок гостро-полемічної літератури, діяльність церковних братств, праці відомих представників Києво-Могилянської академії, творчість Г. Сковороди, універсали Б. Хмельницького, статті Ю. Немирича, Конституція П. Орлика, "Права, за якими судиться малоросійський народ".

З. Формування і розвиток українського лібералізму: початок ХIХ ст.--60-ті роки ХIХст. В продовження загальнодемократичних ідей виникає ліберальна думка. Починається осмислення місця України в геополітичному просторі Російської держави, що сприяло самоусвідомленню українства, і викладено в книзі невідомого автора "Історія Русів" (1846р.). Але ще не було сформульовано потреб національної само визначеності, швидше висловлювалися побажання щодо них. Для цього етапу характерним було висунення і формування здебільшого загальнолюдських проблем, підходів, ніж вирішення конкретних українських. Не було ще вироблено прагматичного підходу до вирішення існуючих проблем.

В цей період з'являється феномен західноукраїнської політичної думки. Проте вона мала переважно релігійний характер, що засвідчує діяльність заснованого у 1816р. Товариства галицьких греко-католицьких священників. Більше романтично-етнографічний напрям відбирала перша книжка українською народною мовою "Русалка Дністрова", видана у 1837 році студентами-теологами М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, Я. Головацьким. Такий характер західноукраїнської політичної Думки пояснюється тим, що Західна Україна, перебуваючи у складі Австро-Угорської Імперії, не зазнавала таких жорстких національних утисків, як це мало місце в Російській Імперії.

4. Утвердження політичної науки в Україні. Пов'язується передусім з Іменем М. Драгоманова, який виховав плеяду науковців, започаткував політичну школу, яка намагалась осмислити місце України в світі. Він справив значний вплив на всю українську політичну науку до часів УНР.

До цього етапу належить спадщина М. Костомарова, С. Подолинського, О. Терлецького, І. Франка, М. Грушевського.

5. Осмислення шляхів національного саморозвитку українства (1900-1918роки). На цьому етапі М. Міхновський започаткував національно-радикальний самостійницький напрям в українській політичній науці, у політичних поглядах М. Грушевського з'являються національно-демократичні ознаки, хоча він і залишається на ліберальних позиціях. Послідовники М. Драгоманова перейшли від автономно-федералістичних поглядів до національно-самостійницьких. На це вплинули національно-визвольні потуги поневолених народів у світі, прагнення до національного відродження.

До цього етапу належить також спадщина Ю. Бачинського, К. Левицького, погляди і діяльність В. Винниченка, В. Антоновича, чотири Універсали Центральної Ради.

6. Пошуки виходу з бездержавного існування українського народу. Від поразки УНР (1919р.) до здобуття Україною національної незалежності і власної державності. В межах цього етапу виділяються: міжвоєнна доба, коли виникає український націонал-комунізм і еміграція, та повоєнна, тобто після Другої світової війни.

Після падіння УНР в українській політичній думці визначаються два напрями:

· закордонна еміграція (друга хвиля), яка перенесла з собою всі політичні течії, що існували в Україні, - лібералізм, консерватизм, націонал-самостійництво, соціал-демократизм. У такому вигляді еміграційна українська політична думка розвивалася до наших днів.

· розвиток політичної думки в підрадянській Україні відбувався в межах однієї ідеологічної течії -націонал-комуністичної, представниками якої були боротьбисти, укапісти, соціалісти-революцінери, а також шумськисти, хвильовисти, волобуєвці в самій КПУ В 1933р. з загибеллю М. Хвильового націонал-комуністична течія зникає і відроджується знову в 60-ті роки в русі дисидентів: І. Дзюба, М. Руденко. Представниками антикомуністичної течії стали В. Чорновіл, Л. Лук'яненка.

7. Український політологічний ренесанс і становлення вітчизняної школи політології. Це пов'язано з виникненням незалежної самостійної держави України, де з 1991р. почалося відновлення політичної науки. Поруч з політологією, політична думка розвивається і в історичних, і в філософських дослідженнях. У Києві, Львові, Харкові, Одесі з'являються наукові політологічні школи, що досліджують історію політичної думки в Україні. У дисертаціях досліджуються теоретична спадщина таких українських політичних мислителів, як Д. Донцов, М. Драгоманов, В. Липинський, М. Грушевський, В. Винниченко, М. Туган-Барановський та ін. Видається ряд наукових журналів і збірників, у матеріалах яких аналізується спадщина відомих, а також малодосліджених вітчизняних мислителів. Це такі видання, як "Віче", "Розбудова держави", "Генеза", "Філософська і соціологічна думка", "Політологічні читання", "Політичний менеджмент", "Нова парадигма" тощо. Нині політична наука досліджує багато важливих проблем політики, політичних відносин, політичної системи, політичного устрою, політичної модернізації, політичного прогнозування, політичного управління [9, с.7].

2.2 ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ

Політичні зміни в українському суспільстві внаслідок руйнації радянської політичної системи і відмови влади від комуністичної ідеології зумовили поведінку та дії нової владної еліти, яка почала формуватися в умовах незалежної держави. Очевидно, що роль, суспільні функції та міра відповідальності нової управлінської еліти значно розширюються в період трансформаційних процесів перехідних суспільств, до яких належить і сучасна Україна.

На пострадянському просторі політична наука здійснює пошук теоретико-методологічного визначення і практичного обґрунтування феномена політичних еліт нових державних утворень. Хоча можна досить впевнено сказати, що процес формування нових політичних систем на теренах колишнього СРСР здійснюється безсистемно, суперечливо, а іноді й безглуздо, балансуючи між авторитаризмом і демократією. Причин тут кілька. Серед найбільш очевидних: брак досвіду переходу від соціалістичних форм господарювання та управління до капіталістичних; низький, а іноді й примітивний рівень загальної і, особливо, політичної культури більшості представників владних органів; історично сформований менталітет народних мас, спрямований найчастіше не на демократичні форми і методи правління, а на владу вождів чи політичних лідерів; зруйнування колишнього соціально-економічного стану суспільства і вульгарне уявлення про швидке реформування і щастя; сприйняття більшістю населення демократичних цінностей як вседозволеності, що прямо суперечить законодавчо-правовим нормам справді демократичних суспільств; низький стан духовності і загальної культури значної частини населення, яке зазнає все потужнішого агресивного впливу вестернізації та низькопробних зразків західної «масової культури» або примітивного націоналізму.

Політологи пострадянської доби зробили вагомий вклад у дослідження проблем політичного елітизму. На сьогодні значно розширився термінологічний склад, який визначає феномен елітизму. Так, у дослідницьких працях, присвячених цій тематиці, вживаються такі назви, як «правлячий клас», «політична еліта», «правляча еліта», «політичний клас» та інші. Останнім часом простежується тенденція підміни поняття «політична еліта» словосполученням «політичний клас». Що всі термінологічні поняття політичного елітизму мають право на науково-дослідницьке життя, але кожна з цих дефініцій повинна мати зрозуміле змістове тлумачення.

«Правлячий клас», як його визначав ще Г. Моска [42, с.189], об'єднує всі владні структури та інститути держави, а також суспільно-політичні рухи і партії, які програмно й ідеологічно формують владу. Можна цілком погодитися з висновком О. Криштанівської, що «правляча еліта» є верхівкою «правлячого класу», своєрідною його інтелектуальною і професійно-компетентною аристократією.

До «політичної еліти» можна віднести й верхівку правлячих структур усіх гілок державної влади, які приймають закони та інші законодавчо-правові акти, втілюють програмні положення в практичну діяльність, очолюють провідні політичні інститути суспільства. Безумовно, до політичної еліти належать не тільки представники правлячого авангарду, а й верхівка опозиційних політичних сил (партій, рухів, інститутів громадянського суспільства, громадськості). Доцільно вважати елітарною складовою політичного олімпу представників політизованої інтелігенції - керівників і провідних співробітників ЗМІ, суспільствознавців академічної науки, керівників і професуру навчальних закладів, представників творчих спілок та організацій, які беруть активну участь у політичному житті.

«Політичний клас», на мою думку, більш загально-інтеграційне поняття, найбільш широке визначення всіх учасників політичного процесу в суспільстві незалежно від владного статусу і керівних повноважень, від ступеня впливовості і важелів управління, від ідеологічних та духовних особливостей, від кількісного і якісного складу тощо.

Таким чином, політичний клас - це правляча і політична еліта, політичні лідери, політичні партії і рухи, адміністративно-управлінські структури загальнодержавного і регіонального рівня, всі прошарки населення, які більш-менш активно діють у політичних процесах суспільства.

Особливу роль в політичних процесах останнього десятиліття, а особливо подій «революції гідності», слід віддати «вулиці». Саме політично активні маси людей в Україні стали тою рушійною силою, яка почала не просто впливати на політичну ситуацію, а й кардинально змінювати представників влади і весь політичний курс держави. Вже сьогодні можна стверджувати, що хто б не прийшов до влади, буде керувати з оглядкою на «майдан». Адже ці події безповоротно змінили свідомість українців і почали формувати справжнє громадянське суспільство.

Іноді можна почути твердження про необхідність формування політичного класу в щось монолітне і згуртоване але це марні сподівання. Суттєва відмінність соціально-економічних програмних положень, ідеологій, зовнішньополітичних орієнтирів, духовних та внутрішньополітичних завдань, поглядів на владу і форми державного управління - все це не може згуртувати будь-який політичний клас. Це політична ілюзія. Що стосується поняття «політичний клас», то воно вже є. Воно існує.

В основі поділу суспільства на політичну еліту і маси маємо фактори більш соціального та економічного характеру, а потім уже - політичного. Нині політична еліта розглядається частіше у площині владної структури, яка виробляє політичні рішення і здійснює їх виконання [20, с.39].

В Україні, як і в інших країнах пострадянської доби, на зміну колишній номенклатурній еліті радянського зразка прийшла нова еліта - політико-фінансової олігархії. Процес становлення і первісного формування пострадянської правлячої еліти пов'язаний з об'єднанням у владних структурах представників різних політизованих прошарків суспільства. Утворився своєрідний симбіоз вихідців з колишніх радянських владних структур, кланів нових промислово-фінансових кіл та колишніх опозиціонерів зі складу націоналістів. У новій ситуації привілеї правлячої бюрократії багаторазово зростали, а обов'язки перед державою і суспільством фактично були втрачені.

Існує точка зору, що сучасна політико-управлінська еліта складається з трьох взаємозв'язаних елементів.

1. Носієм владних функцій виступає політична еліта, яка є частиною правлячої. Її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, ситуацією наявності та співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю і гостротою політичних конфліктів. Зазвичай політична еліта володіє непересічними психологічними, соціальними і політичними якостями та бере безпосередню участь в ухваленні та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта, яка охоплює представників управлінського апарату, котрі мають владні повноваження і впливають на виконання важливих державних функцій.

3. Ідеологічна, або комунікаційна еліта - це представники політизованої верхівки науковців, культури, духовенства і засобів масової інформації.

Таким чином, до політико-управлінської еліти входять різні верстви суспільства. Це групи, які посідають центральні позиції в політичній системі, стоять біля керма державного управління, багато в чому визначають характер, напрями і форми політичного розвитку суспільства.

У політичній літературі існує кілька поглядів стосовно сучасної владної еліти української держави: 1) практично сталася повна заміна старої, радянської еліти на нову; 2) відбулася лише внутрішня трансформація колишньої еліти; 3) стара радянська еліта фактично збереглася, лише ідеологічно перефарбувала своє обличчя.

Остання точка зору найчастіше поширюється на рівні повсякденної свідомості, особливо напередодні важливих передвиборчих кампаній [20, с.40].

Нова пострадянська політична еліта формується на досить широкій плюралістичній основі. До її складу входять представники різних управлінсько-адміністративних структур, власники сучасного капіталу багато з яких вихідці з кримінальних угруповань 90-х, керівництво впливових політичних партій і громадських організацій, верхівка політизованої наукової і художньої інтелігенції, керівництво впливових засобів масової інформації, генералітет армії та МВС, а також вищі чини прокуратури, судів та інших адміністративних органів. Є помітна тенденція зрощування окремих управлінських кіл з мафіозними структурами, про що свідчать численні правопорушення в багатьох сферах сучасного життя, а також значна корумпованість державних службовців. Хочеться надіятись, що нова влада хоча б спробує змінити дану ситуацію. Тим більше, що всі можливості і мандат довіри в неї сьогодні є.

За роки незалежності Україна не досягла необхідного рівня економічного розвитку, не забезпечила власним громадянам прийнятого, за мірками розвинутих демократій, рівня життя і захисту громадянських прав. Держава на міжнародній арені часто асоціюється зі словами «корупція», «авторитаризм» тощо, що заважало їй стати членом спільноти демократичних країн, об'єднаних чи інституційно, чи лише системою спільних цінностей. Головний виклик для України завжди містився не зовні, а всередині, мав внутрішній характер і полягав у невідповідності її сучасного стану прийнятим у демократичному світі критеріям. На цей виклик правляча еліта України не відповіла, хоча мала досить часу і більш ніж досить повноважень. А у 2014 році наша держава отримала «ніж в спину» від «братньої» Росії, яку ніколи не вважала зовнішньою загрозою. Прозріння, нажаль, прийшло в найтяжчі для нас часи.

Склад сучасної української політико-управлінської еліти науковці з проблем державного управління найчастіше визначають чотирма угрупованнями: 1) державні управлінці і керівники всіх владних структур загальнодержавного і регіонального рівня; 2) бізнес-еліта, або фінансово-підприємницька олігархія; 3) партійна бюрократія найвпливовіших політичних партій і партійних альянсів; 4) політизована інтелігенція.

Сучасна світова політична наука визначає загальні характерні риси політико-управлінської еліти: 1) корпоративна згуртованість; 2) наявність власної ідеології; 3) однодумство; 4) доступ до влади; 5) доступ до секретної інформації; 6) панування у фінансово-економічній сфері; 7) панування у засобах масової інформації; 8) наявність власних політичних структур (партій, рухів тощо); 9) закритість або напівзакритість; 10) здатність на самопожертву у випадках небезпеки втрати влади.

Проблема управлінської бюрократії, теоретиком-засновником якої був М. Вебер, одержала подальший науковий розвиток у працях Ф. Ландберга, Р. Мертона, Л. Мизеса, А. Гоулднера, С. Ліпсета та інших. У більшості наукових концепцій бюрократизація уявляється процесом раціонального управління суспільством.

М. Вебер визначає два типи бюрократії: 1) традиційну, або патримоніальну, якій притаманні ірраціональні методи управління; 2) сучасну раціональну, яка розмежувала економічну і державно-політичну діяльність і створила два підтипи управлінської бюрократії [4, с.708].

По-різному оцінюють стан і політичну вагу сучасної еліти вітчизняні політологи. Так, Д. Видрін і Д. Табачник вважають, що це конгломерат колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів, так звана «до еліта», яка має клановий характер поведінки і лобіює переважно групові інтереси. Д. Видрін зробив такий висновок: «Реалії такі - політична еліта роз'єднана на клани дрібніші, ніж економічна» [5, с.21].

С. Рутар і С. Гелей вважають, що правлячу еліту в Україні на етапі державотворення можна назвати ідеологічною, бо вона не змогла подолати кризові явища і забезпечити послідовність проведення обраного курсу економічних реформ.

Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої та опозиційної груп, які розпадаються, на думку М. Михальченка, на такі специфічні еліти: 1) класів, прошарків, професійних груп населення; 2) політичних партій, громадських організацій, рухів; 3) державних інституцій; 4) регіонів; 5) надпартійні, які спираються на приватні економічні структури і засоби масової інформації [11, с.198].

І. Мигович визначає неоднорідність, строкатість, не завжди компетентність української правлячої верхівки і виділяє основні групи, які входять до неї: 1) колишні партійні, державні, господарські керівники; 2) вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції; 3) відкриті ідейні противники радянського устрою (колишні політв'язні, дисиденти, члени їх сімей); 4) підприємці, банкіри, комерсанти; 5) кар'єристи-демагоги [40, с.19].

За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. Вона при владі, панує у фінансово-економічній сфері та засобах масової інформації, допущена до державних секретів, має власні політичні структури. Але ця еліта ще не має чіткої ідеології, а також не здатна на самопожертву в боротьбі за владу [43, с.3]. До останнього часу українська правляча еліта демонструвала всьому світові безглузду управлінську політику в усіх сферах соціально-економічного і духовного життя суспільства, а методи її володарювання можна з повною відповідальністю назвати абсурдними і направленими на збагачення правлячого клану.

Світова політична практика знає небагато прикладів, коли розгорталась запекла боротьба всередині правлячої коаліції. Суперечності виникають у кожній державі, і коли вони досягають певної гостроти, тоді коаліції розпадаються, а політична криза завершується новими виборами. В українській практиці все навпаки. Внутрішньокоаліційна боротьба в вже довго балансує між хитким примиренням і непримиренною конфронтацією. Наслідком цих конфліктів є і брак переконливої соціально-економічної програми урядів. А. Яценюк, будучи ще Голова Верховної Ради ,зробив висновок, що «Україна деградує політично й економічно як усередині, так і ззовні» [39, с.3]. Але з цим висновком можна погодитися частково. Не Україна деградувала, а деградувала українська правляча еліта, яка загрузла в кланових інтересах і байдужа до долі народу. Все це і призвело до політичних і економічних криз в державі та соціальних вибухів на кшталт «майданів» 2004р. та 2013-2014рр.

Різноманіття поглядів на оцінку сучасної української політико-управлінської еліти не слід драматизувати. Процес формування еліти триває не одне десятиріччя (інколи століття). Він тісно пов'язаний з економічним та соціально-політичним станом у країні, зовнішньополітичною ситуацією. Елітотворення має охопити кілька поколінь і відбуватися еволюційним, а іноді і революційним шляхом, спираючись на власний політичний досвід і власну політичну культуру, яка здатна поєднати історичний менталітет і сучасний політичний кругозір.

Сьогодні окремі політологічні дослідження обґрунтовують точку зору, що пострадянська правляча еліта досить інституалізована в сучасному суспільстві, а її справжніми інститутами є політичний, економічний і військовий. Але немає єдиного керівного класу, а існує багато керівних угруповань: 1) політичні лідери та військові начальники; 2) власники засобів виробництва і капіталу чи їх управителі; 3) державно-адміністративна бюрократія; 4) лідери політичних партій, профспілок та інших громадських структур; 5) партійні ідеологи, вчені, священики та політизована мистецька інтелігенція.

Нині, в умовах трансформаційних процесів, які переживає політична система України, створений досить потужний управлінський апарат, який є головним засобом виконання державних програм і заходів. Державне управління тісно зростається з урядовим керівництвом. У такому випадку структура управлінського персоналу і сукупність насущних завдань виходять на перший план, що веде до збільшення армії державних службовців, або бюрократії.

Які ж шляхи формування нової політичної еліти пропонує сучасна наука? Їх кілька, і вони об'єднують близькі потреби та конструктивні дії.

1. Повна гласність у процесі розвитку нової еліти: доступ до публічної інформації, справжня свобода слова, брак монополії будь-якої соціальної групи в засобах масової інформації, наявність альтернативних владі органів мас-медіа, виключення будь-якого переслідування інакомислення.

2. Наявність сильної опозиції і забезпечення політичного плюралізму, вільної конкуренції та суперництва політичних еліт, контроль за політичними діями з боку широких мас.

3. Справжній розподіл повноважень усіх гілок влади, що може забезпечити рівноправність, політичний компроміс, баланс несхожих соціально-політичних сил, стати перешкодою для прагнення безконтрольного зосередження політичної влади в одних руках.

4. Відкритість еліти: а) для соціальної мобільності і входження до неї найбільш здібних представників широких верств населення; б) для постійного зворотного впливу мас на елітарну частину суспільства, який найбільш проявляється в умовах виборчих кампаній.

5. Суворе дотримання законності, демократичних процедур.

Таким чином, можна зробити висновок, що перехід до нового соціально-політичного стану країни передбачає створення політичної еліти нового типу, яка б відповідала завданням демократизації суспільства. Для цього необхідно створити державні програми підготовки і виховання елітних управлінських кадрів на засадах державної ідеології, національної культури, прогресивного світобачення. Це непросте завдання може бути вирішене лише протягом тривалого часу.

ВИСНОВКИ

В даній курсовій роботі висвітлена одна з найважливіших проблем політичної науки, присвячена суб'єкту політики, зроблено спробу дати відповідь на запитання, хто керує політичними процесами, хто приймає політичні рішення, хто нав'язує тип політичних відносин. Оскільки політична влада спирається на фундамент нерівності та ієрархічності, то й політичне життя неминуче провадить до виділення політичної еліти.

Термін «еліта» має багато визначень, і якщо підвести риску під цими визначеннями та зробити висновок, який об'єднав би їх, то йдеться про привілейовану верству суспільства, яка в силу свого становища та виконуваних нею функцій є панівною.

Політична еліта взагалі трактується, як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка в більш-меншому ступені володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, є теорія еліт.

Політична еліта як найактивніша, компетентна і впливова частина суспільства грає ключову роль в політичному процесі. Вона бере участь в розробці і ухваленні стратегічних рішень і керує їх реалізацією, визначає напрями суспільного розвитку, формує оборонну політику країни, представляє країну на міжнародній арені. Еліти також грають основну роль у виробленні тієї або іншої ідеології або політичної течії, у формуванні громадської думки і в мобілізації мас для участі в політичних акціях і рухах.

В сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт - це антрепренерську і систему гільдій.

Існують декілька напрямів наукового обґрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний та технократичний.

Iсторичнi етапи розвитку елiти:

· в античності (Геракліт, Сократ, Платон, Ціцерон, Аристотель);

· розвиток ідей елітарності в середньовіччі (Т.Аквінський);

· ідеї елітарності в Новий Час (Н.Макіавеллі, Дж. Міл);

· розвиток елiтарних iдей до ХIХ ст. (Ф.Ніцше );

· розвиток егалітарних концепцій (Т.Мор, Т.Кампанелл, Фур'є, Оуен);

· класичнi теорiї політичної елiти (Г.Моска, В.Парето, Р.Мiхельс);

· посткласичні теорії еліти (Х.Ортега-і-Гассет, Г.Лассауел, Й.Шумпетер, К.Манхейм, М.Вебер, Ч.Міллс, Дж.Сарторі, Д.Трумен, Д.Рісмен, Р.Даль, С.Келлер, Х.Зіглер, Т.Дай, Є. Етзіоні-Халеві).

Для періодизації розвитку вітчизняної політичної думки не можна спиратися на хронологічний підхід (від Київської Русі майже 700 років не існувало української держави), до цього можна вдаватися тільки до часу існування Київської Русі, а після цього використовувати змістовий підхід, бо всі наступні етапи, за своєю суттю, виглядають як процес розгортання в українській політичній думці ідей демократії, гуманізму, християнської моралі і доброчинності, започатковані за часів Київської Русі.

В історії української політичної думки виділяють 7 етапів її розвитку:

1. Становлення української державності і зародження суспільно-політичної думки збігається з часом виникнення та існування Київської Русі.

2. Зародження і становлення загальнодемократичного напряму в розвитку української суспільно-політичної думки (від часів втрати Україною державності і до кінця ХVIІІ ст.), коли Україна перебувала у стані певної невизначеності, бездержавності. В цей час формуються загальногуманістичні і загальнодемократичні принципи.

3. Формування і розвиток українського лібералізму: початок ХIХ ст.--60-ті роки ХIХст. В продовження загальнодемократичних ідей виникає ліберальна думка. Починається осмислення місця України в геополітичному просторі Російської держави, що сприяло самоусвідомленню українства.

4. Утвердження політичної науки в Україні. Пов'язується передусім з Іменем М. Драгоманова, який виховав плеяду науковців, започаткував політичну школу, яка намагалась осмислити місце України в світі.

5. Осмислення шляхів національного саморозвитку українства (1900-1918роки). На цьому етапі М. Міхновський започаткував національно-радикальний самостійницький напрям в українській політичній науці, у політичних поглядах М. Грушевського з'являються національно-демократичні ознаки, хоча він і залишається на ліберальних позиціях. Послідовники М. Драгоманова перейшли від автономно-федералістичних поглядів до національно-самостійницьких.

6. Пошуки виходу з бездержавного існування українського народу. Від поразки УНР (1919р.) до здобуття Україною національної незалежності і власної державності. В межах цього етапу виділяються: міжвоєнна доба, коли виникає український націонал-комунізм і еміграція, та повоєнна, тобто після Другої світової війни.

7. Український політологічний ренесанс і становлення вітчизняної школи політології. Це пов'язано з виникненням незалежної самостійної держави України, де з 1991р. почалося відновлення політичної науки.

Політичні зміни в українському суспільстві внаслідок руйнації радянської політичної системи і відмови влади від комуністичної ідеології зумовили поведінку та дії нової владної еліти, яка почала формуватися в умовах незалежної держави. Очевидно, що роль, суспільні функції та міра відповідальності нової управлінської еліти значно розширюються в період трансформаційних процесів перехідних суспільств, до яких належить і сучасна Україна.

Також не слід драматизувати різноманіття поглядів на оцінку сучасної української політико-управлінської еліти. Адже процес формування еліти такої молодої держави, як наша, триває не одне десятиріччя (інколи століття). Він тісно пов'язаний з економічним та соціально-політичним станом у країні, зовнішньополітичною ситуацією. Елітотворення має охопити кілька поколінь і відбуватися еволюційним, а іноді і революційним шляхом, спираючись на власний політичний досвід і власну політичну культуру, яка здатна поєднати історичний менталітет і сучасний політичний кругозір. Всі ці процеси ми можемо спостерігати в сьогоденній Україні.

Шляхами формування нової політичної еліти є дотримання таких принципів:

· Повна гласність у процесі розвитку нової еліти: доступ до публічної інформації, справжня свобода слова, брак монополії будь-якої соціальної групи в засобах масової інформації, наявність альтернативних владі органів мас-медіа, виключення будь-якого переслідування інакомислення.

· Наявність сильної опозиції і забезпечення політичного плюралізму, вільної конкуренції та суперництва політичних еліт, контроль за політичними діями з боку широких мас.

· Справжній розподіл повноважень усіх гілок влади, що може забезпечити рівноправність, політичний компроміс, баланс несхожих соціально-політичних сил, стати перешкодою для прагнення безконтрольного зосередження політичної влади в одних руках.

· Відкритість еліти: а) для соціальної мобільності і входження до неї найбільш здібних представників широких верств населення; б) для постійного зворотного впливу мас на елітарну частину суспільства, який найбільш проявляється в умовах виборчих кампаній.

· Суворе дотримання законності, демократичних процедур.

Таким чином, можна зробити висновок, що перехід до нового соціально-політичного стану країни передбачає створення політичної еліти нового типу, яка б відповідала завданням демократизації суспільства. Для цього необхідно створити державні програми підготовки і виховання елітних управлінських кадрів на засадах державної ідеології, національної культури, прогресивного світобачення. Це непросте завдання може бути вирішене лише протягом тривалого часу.

Головне, що всі передумови для формування нової української еліти і не тільки політичної у нас сьогодні є. Український народ в останні часи склав напевно один з найголовніших іспитів до побудови справді демократичного громадянського суспільства. Якщо це вдасться, то стане плацдармом для докорінних змін у всіх сферах життя держави. Щиро в це вірю.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Алатри Паоло. Происхождение фашизма. -- М., 1961. -- 431с.

2. Асмус В.Ф. История античной философии. -- М., 1965. -- 604c.

3. Бунич И. Золото партии. Историческая хроника. -- СПб., 1992. --638c.

4. Вебер М. Избранные произведения. - М.: Прогресс, 1990. - 850с.

5. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ століття: політичний прогноз. - К.: Либідь, 1995. - 320с.

6. Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. -- М., 1991. -- 445с.

7. Гегель Георг. Лекции по философии истории. -- СПб., 1993. -- 658с.

8. Гитлер Адольф. Моя борьба. - Ашхабад, 1992. -- 443c.

9. Горбатенко В.П., Остапенко М.А., Горбатенко І.А. Історія політичної думки в Україні: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2007. - 128 с.

10. Джилас Милован. Лицо тоталитаризма. -- М., 1992. -- 536c.

11. Журавський В., Кучеренко О., Михальченко М. Політична еліта України: теорія і практика трансформації. - К.: Логос, 1999. - 365с.

12. Кузнецов В. Н. Немецкая классическая философия второй половини XVIII - начала XIX века. - М., 1989. -- 623с.

13. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідери. -- Л. - 1996. -- 456с.

14. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ - початок ХХ століття). - К.: Стилос, 2001. - С. 218 - 291.

15. Лигачев Е. К. Загадка Горбачева. - Новосибирск, 1992. -- 403c.

16. Лопухов Б. Р. Фашизм и рабочее движение в Италии. 1919-1929 гг. -- М., 1968. -- 469c.

17. Монтескье Шарль. Избранные произведения. -- М., 1955. -- 576с.

18. Нюрнбергскии процесе над главными немецкими воєнними преступниками. Материалы -- М., 1960. -- 796с.

19. Ортега-и-Гассет Хосе. Дегуманизация искусства и другие работы. -- М., 1991. -- 523c.

20. Пахарєв А. Д. Державне управління і кадрова політика в сучасній Україні: Навч. посібник. - К., 2005. - 398с.

21. Печенев В. Горбачев: к вершинам власні. -- М., 1991. -- 504c.

22. Пикер Генрих. Застольньїе разговорьі Гитлера. -- Смоленск, 1993. --753с.

23. Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд, Л.М.Герасіна, Н.П.Осипова, М.І.Панов, О.М.Сахань, О.В.Ставицька - Харків, Право, 2001., - 460с.

24. Понеделков А. В. Элита. - Ростов н/Дону, 1995. - С. 11 - 85;

25. Разумович Н. Н. Политическая и правовая культура. Идеи и институтьі Древней Греции. -- М., 1989. -- 450с.

26. Раушнинг Герман. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. -- М., 1993. -- 563c.

27. Рюде Джордж. Народные низы в истории. 1730--1848. -- М., 1984. -- 579с.

28. Соколов В. В. Средневековая философия. -- М., 1979. -- 519с.

29. Токвиль Алексис. Старий порядок и революция. -- СПб., 1861. -- 365c.

30. Филиппов И. Ф. Записки о «третьем рейхе». -- М., 1966. -- 426c.

31. Юрій М.Ф. Політологія: підручник. -- Київ.: Дакор, 2006, -- 514с.

32. Аристотель. Политика.: Сочинения: в 4-х т. -- М., 1983. -- Т. 4. - 542с.

33. Гегель Георг. Энциклопедия философских наук -- М., 1977 -- Т. 3. - 752с.

34. Гоббс Томас. Избранные призведения: В 2-х т. - М. , 1964 -Т. 1 -- 620с.

35. Kapp Эдвард. История Советской России. Большевистская революция 1917-1923. -- М., 1990. -- Кн. 1. -- 617с.

36. Ницше Фридрих. Сочинения: В 2-х т. - М., 1990 -- Т 2 -- 662с.

37. Платон. Государство.: Сочинения: В 3-х т. - М., 1971. - Т. 3(1). -- 489 с.

38. Реале Джованни, Антисери Дарно. Западная философия от исто-ков до наших дней. - СПб., 1994. - Т. 2. Средневековье. -- 446.

39. Еженедельник „2000”. - № 22, F - 1. - 2008. - 30 мая - 5 июня.

40. Мигович І. І. Політична еліта в Україні // Віче. - 1995. - № 8. - С. 19 - 20.

41. Михельс Роберт. Социология политической партии в условиях демократи // Диалог. -- 1990. -- №5, 7, 9, 11.

42. Моска Г. Правящий класс // Социологические исследования. - 1994. - № 10.

43. Пахарєв А. Політична еліта. Формальна? Справжня? // Віче. - 1997. - № 11. - С. 3 - 14.

44. Человек: образ и сущность (Гуманитарные аспекти. Человек и власть) // Ежегодник ИНИОН. -- М., 1992. --№3. -- 346c.

Размещено на Allbest.ru