Модернізація українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів

4. Усунення другої з управлінських криз -- кризи проникнення -- потребує: 1) формування інститутів та умов суспільної організації, за яких людина може стати власником, вільною особистістю; перехід від нормативно-правового до практичного утвердження демократії, прийнятної і вигідної для переважної більшості громадян держави, з опорою на такі елементи, як народний суверенітет, демократичні права і свободи, економічні, соціальні та інші права особи; подолання ейфорії щодо можливостей суспільства у подоланні олігархізації як соціально-політичного явища; 2) подолання вузькопартійних інтересів, групової ієрархії, визначення потенційно незаконних інтересів через моделювання виражених у законі інтересів щодо інтересів суспільства в цілому; реалізація соціальних інтересів через їхній тісний взаємозв'язок з владою і державним управлінням, практичне утвердження функції державної влади, що полягає в реалізації загальнонаціональних інтересів за допомогою організації державного управління поведінкою людей і соціальними процесами; 3) сприяння розвиткові децентралізації як демократичного контрольованого політичного процесу, котрий передбачає делегування центральним урядом чітко визначених повноважень на місцевий рівень з метою розв'язання питань загальнонаціональної ваги, а також втілення у життя специфічних регіонально-локальних програм;

5. Криза розподілу в Україні може бути подолана за умови забезпечення основних напрямів суспільно-політичного розвитку, що зумовлюють: 1) розвиток малого підприємництва як дійового засобу додаткових робочих місць, насичення ринку товарами та послугами, формування середнього класу; захист законних інтересів вітчизняних підприємців і споживачів, підвищення конкурентоспроможності товаровиробника на внутрішньому й зовнішньому ринках; вирішення проблеми власності з урахуванням соціальної справедливості, створення реального, відповідального перед суспільством власника чи групи власників на кожному приватизованому об'єкті; 2) створення в суспільстві ситуації рівності у забезпеченні основних прав і обов'язків, а також допущення соціальної і економічної нерівності на основі справедливості, яка дає можливість надання компенсаційних переваг для кожної людини й зокрема для менш забезпечених членів суспільства; створення такої схеми соціального партнерства, яка здатна зацікавити кожного громадянина, в тому числі людей з невисоким соціальним становищем та статусом; поєднання індивідуальної свободи і справедливого розподілу матеріальних благ, рівність і відкритість доступу до владно значущих відповідальних посад на основі конкурентного відбору; 3) подолання лицемірства представників влади, пов'язаного з намаганнями приховати опікування виключно власним добробутом за гучними заявами про їхнє прагнення до забезпечення народного добробуту, а також цинізму населення, пов'язаного з поступовою втратою значимості моральних норм та ідеалів.

Подолання кризового синдрому модернізації вкрай необхідне для виведення українського суспільства із зони невизначеного існування, запобігання згортанню модернізаційного процесу. Розв'язання цих завдань потребує послідовної орієнтації влади на підтримку соціальних сил, зацікавлених у справжній модернізації, готових забезпечити здійснення соціальних перетворень. Розгортання модернізації в історичному часі потребує утвердження виваженої політики, спрямованої не лише на стабілізацію сучасного становища, а й на тривалу стратегію оновлення суспільства, яка має базуватися на глибоко усвідомленій відповідальності вільної людини.

У зазначеному розділі аналізується поняття і реалії “уявного конституціоналізму” як одного із сутнісних проявів трансформації перехідної постсоціалістичної держави. Визначено основні причини виникнення названого явища, до яких належать: недостатній розвиток стійких елементів громадянського суспільства; відсутність необхідної кількості активних соціальних суб'єктів правового реформування, здатних не тільки підтримувати, а й проводити демократичні перетворення; бажання й потреба отримання швидкого ефекту від утілення реформ за короткий історичний проміжок часу; наявність у попередньому історичному розвитку системи соціалізації населення, орієнтованої на формальний характер існування конституції, а також значного розриву між конституційними нормами і реально діючими інститутами; неоднозначне (в розрізі легітимності) сприйняття значною частиною нового складу парламенту (1998 р.) принципових положень і окремих статей конституції.

Подолання уявного конституціоналізму можливе за умови розв'язання у подальшому суспільно-політичному розвитку України таких першочергових проблем як розвиток конкуренції у середовищі державних службовців, їх рекрутування на основі професіоналізму і особистих якостей, а не за принципом протекціоналізму; гармонізація співвідношення більшості і меншості суспільства, надання меншості засобами законодавства та політичного авторитету державних діячів широких можливостей відкрито, в межах загальноприйнятих процедур і вимог захищати свої власні та суспільні інтереси; максимальне наближення держави до людей через підвищення довіри населення до її діяльності; втілення децентралізаційної політики та подолання самоусунення держави від відповідальності за долю і якість ринкових перетворень; відмова від ліберально-ринкової суспільної моделі на користь соціально-ринкової, в якій держава виступає ініціатором гармонізації та соціальних процесів; утвердження у життя обов'язку для всіх владних структур підпорядковувати свою діяльність загальнодержавному інтересу, задоволенню соціальних потреб населення, підтриманню в суспільстві спокою і соціального миру; відхід від стереотипу ототожнення владною елітою і сервілістично налаштованими правознавцями конституційної і правової держави; подолання непердбачуваності, непослідовності і ненадійності владних рішень, нігілістичного ігнорування закону представниками державної влади; створення дійового механізму взаємодії державних інститутів зі структурами громадянського суспільства.

У дисертації утверджується думка про те, що процес модернізації перехідного суспільства потребує адекватного культурно-ціннісного забезпечення. Основною ланкою у цьому процесі виступає так звана “ідеологія модернізації”, покликана орієнтувати суспільство на консолідацію довкола розв'язання модернізаторських завдань з урахуванням суттєвих відмінностей окремих соціальних груп і верств. Нова ідеологія не повинна бути державною чи однозначно державноорієнтованою. Вона повинна мати загальнонаціональний характер, бути здатною до саморегуляції. Основне її покликання гармонізація наявних у перехідному суспільстві суперечностей, консолідація інтересів усіх соціальних груп та політичних схем, забезпечення еволюційного розвитку суспільства.

У четвертому розділі “Новітні цивілізаційні процеси і основні напрями переорієнтації української політики” аналізується суспільно-політична ситуація в усій сукупності динамічних цивілізаційних змін останнього десятиліття ХХ ст. Зазначена ситуація останнім часом знаходить плідне осмислення у концепціях постмодернізації, котра вважається не лише альтернативою попередній ідеї модернізації, а й своєрідним наслідком її інноваційної орієнтації, а також її продовженням. І якщо модернізація означає рух у бік сучасного суспільства, то постмодернізація заглиблення в неусвідомлену до кінця й непередбачувану сутність постсучасного суспільства в умовах суперечливості між реальністю (сьогоденням) тієї чи іншої країни і піднятою західною модернізацією планкою стандартів соціального розвитку та зразків співжиття на суспільно-індивідуальному рівні.

Поняття “постмодернізація” визначається автором як сучасна, досконаліша форма модернізації, що передбачає перехід від традиційного чи сучасного суспільства до постсучасного, здатного забезпечити собі стабільність, життєздатність і розвиток на основі багатоаспектних підходів з максимальним використанням можливостей окремих індивідів, інституційно-інформаційного та соціального потенціалу, оптимального поєднання традиційних і сучасних цінностей, збереження особливостей і неповторності буття певного соціуму. Утвердження постмодернізації пов'язане зі змінами, які відбуваються у світі в останній чверті ХХ ст., насамперед у передових західних країнах. Ці зміни пов'язані з переходом від суспільства індустріального типу з домінуючою інструментальною раціональністю до постіндустріального, де панують цінності постмодерну, які несуть із собою цілий комплекс соціально-політичних змін, від рівноправ'я жінок до утвердження демократичних політичних інститутів і занепаду тоталітарних режимів.

Перехід до постсучасного суспільства осмислюється дисертантом через аналіз п'яти домінуючих цивілізаційних процесів, якими вважаються:

1. Децентралізація, що включає поступове подолання централізації з притаманними їй вертикальною структурою і субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі. У зв'язку із зазначеним процесом вирішального значення набуває розв'язання у масштабах світового співтовариства наступних питань: надання місцевим органам влади можливостей самостійного вирішення екологічних, ресурсозберігаючих та інших проблем формування альтернативної цивілізації; максимального самозабезпечення на рівні місцевих громад та адміністративно-владних самоврядних структур; урахування динамізму суспільного розвитку на локально-місцевому рівні та його здатності швидко реагувати в умовах мінливого характеру, постійного ускладнення й наростання глобальних проблем; всебічного сприяння активізації участі місцевих організаційних структур різних держав у розміщенні системи міжнародних організацій, інтернаціоналізації загальнодемократичного процесу і подолання ізоляціонізму.

2. Гуманізація суспільства, тобто поступове повернення до цінностей гуманізму на принципово новій основі, через зближення матеріального і духовного рушіїв людського розвитку. Процес гуманізації включає: подолання індустріальних форм відчуження людини, поступове визнання людської особистості основним багатством суспільства; зростання значення освіти, зміну її змісту, форм і методів у напрямку безперервності навчально-освітнього процесу, широкої гуманітаризації освіти; гуманізацію діяльності державної адміністрації, створення багатоступеневого механізму добору та підготовки кадрів у цій сфері суспільної діяльності; деетатизацію суспільства, відхід від схеми домінування держави і правлячої еліти у сфері регулювання всіх суспільних відносин; адаптацію держави до нових умов, відхід від формалізації державних, міждержавних та міжрегіональних форм і методів правового і політичного регулювання.

3. Демократизація суспільства, яка поєднує в собі класичні риси демократичного розвитку і особливості, що випливають з характеру плюралістичного постмодерного суспільства. В умовах постмодернізації зазначене поняття, на відміну від класичного тлумачення демократії, дає змогу включати до сучасної теорії демократії нові політичні аспекти і феномени, що постають з динамізму суспільного розвитку: ідейний і організаційний плюралізм, співвідношення вертикального і горизонтального вимірів демократичної політики, конфліктогенні чинники і рушії постмодернізаційного процесу тощо. На розвиток процесу демократизації суспільства на сучасному етапі існування людської цивілізації визначально впливають наступні чинники: втрата привабливості й делегітимація авторитаризму як моделі національно-державного розвитку внаслідок виявлення його економічної неефективності в якості інструмента модернізації суспільства; глобалізація територіального поширення сучасної демократичної хвилі й масове зростання у світі привабливості демократичних моделей та зразків політичної поведінки внаслідок культурних впливів, що йдуть від західної цивілізації; наявнісь міжнародно-правових стандартів, а також специфічних універсальних чинників (високий рівень індустріального, економічного розвитку, урбанізації; розвиненість масових комунікацій; наявність ринкової, конкурентної економіки; соціальний плюралізм; масовий характер освіти), які підтримують демократичні імпульси в різних країнах.

4. Інформатизація суспільства, рівнем якої в сучасних умовах перевіряється та оцінюється ступінь зрілості суспільства, розвиненості країни, а також готовності державної влади до адекватного сучасним потребам виконання свого призначення. У свою чергу влада, якщо вона сповідує демократичні принципи й діє в умовах відкритого суспільства, також зацікавлена в ефективному використанні інформатизації всіх сфер суспільного розвитку та індивідуального буття. В умовах значного підвищення динаміки суспільно-політичних процесів та розширення інформаційних потоків виникає принципово нова система здійснення політичної комунікації. До базових параметрів, які реформують зазначену систему, можна віднести: безперервність процесу обміну інформацією і стабільність інформаційного обміну політичним досвідом; зростання значення механізмів зворотнього зв'язку, що значно розширює можливості групового та міжособистісного спілкування, участі громадян у політичних процесах; залежність якості політичної комунікації від ступеня демократичності політичного режиму, а також від рівня політичної культури; взаємозв'язаність ефективної політичної комунікації та компетентності й толерантності суб'єктів передачі інформації (комунікаторів).

5. Індивідуалізація з орієнтацією на людину як основного об'єкта і суб'єкта модернізаційного процесу в його сучасному розумінні. Основними складовими процесу індивідуалізації є: зміна орієнтації від опікування матеріальним добробутом і фізичною безпекою до якості життя, постматеріальних цінностей; поява нових груп індивідів, територіальних громад, які характеризуються самобутністю (феміністи, екологісти та ін.); орієнтація на забезпечення соціального порядку і справедливого існування через спроби синтезу елементів традиції і сучасності, пошук балансу між універсальним характером прав людини і спільним благом; зростання значення ідеї справедливого суспільства з притаманною йому рівновагою між соціальним порядком і автономією особистості.

Екстраполюючи проблеми постсучасного суспільства на українську суспільно-політичну ситуацію кінця ХХ початку ХХІ ст., дисертант, зокрема, зазначає, що перехід від утопічних програм майбутнього до його моделювання в сучасний період потребує відмови від будь-якого припасовування минулого до сучасності чи протиставлення сьогодення минулим епохам, модернізації національній чи соціально-історичній традиції. Постсучасне суспільство, навіть якщо воно формується фрагментарно, як це відбувається в Україні, здатне стати носієм і репрезентантом епохальної зміни орієнтацій, у зв'язку з чим необхідні: плюралізм пізнавальних парадигм і стилів мислення; вибір як глибоко усвідомлений акт окремої людини, народу, країни; визнання суверенності й самоцінності окремої особистості, розширення можливостей моральної оцінки соціального вибору; схиляння терезів світового розвитку на користь еволюційної парадигми, яка потребує значної активізації соціальної енергії та інтелектуальних зусиль окремого індивіда; формування і постійне вдосконалення духовного потенціалу суспільства, відкритості останнього для постійного діалогу, пошуку консенсусу, соціально-політичної злагоди; перехід від національної державності до розширення зони відповідальності за межі власного соціально-державного простору; переорієнтація поглядів на молодь як на суб'єкт ідеологічного, виховного впливу і подолання її відчуження від суспільно-політичних процесів; розвиток індивідуально орієнтованої освіти, особистої компетентності на всіх рівнях і особливо у політичній сфері, подолання спотвореного розуміння політики як загальнодоступної справи; формування громадської думки як можливості особистісного впливу на розвиток і вдосконалення політичної ситуації та суспільно-політичних відносин.

У “Висновках” до дисертаційного дослідження проблеми модернізації суспільства сформульовано ряд положень, що мають теоретичне і практично-політичне значення.

Теорія модернізації, виникнувши у 50-і рр., пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Як і більшість теорій, що займаються вивченням суспільно-політичних процесів, вона пережила декілька кризових моментів, породила ряд суперечностей, пов'язаних зі значним відривом теоретичних рецептів від практики суспільно-політичного реформування. Поетапне вивчення особливостей теоретичних підходів дає змогу зафіксувати оптимістичний погляд на зазначену теорію. Підставою для оптимізму можуть бути: трансформація стереотипних уявлень про модернізацію як засіб теоретичного забезпечення політики Заходу щодо країн, які звільнилися від колоніальної залежності, у бік її розуміння як інструмента комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку; поступове подолання в західних наукових підходах європоцентризму, "вестернізації" з урахуванням самоцінності цивілізаційної культури окремих соціумів, неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу; широке розмаїття інтерпретацій політичної модернізації (політичний розвиток, системна трансформація, сталий розвиток, демократизація, контрмодернізація та ін.), що дає змогу екстраполювати означену теорію на українське суспільство і поєднати на нинішньому етапі його розвитку індустріальні та постіндустріальні тенденції, синтезуючи їх як необхідні складові вітчизняної моделі демократичного вдосконалення й еволюційного самовідтворення соціуму.

Модернізація як широкомасштабний цивілізаційний процес може бути контекстом адекватного визначення місця у ньому України та особливостей модернізації українського суспільства. Відносна цілісність і зразковий характер західних модернізаційних процесів для решти світу не позбавляють необхідності враховувати суперечності й негативні наслідки розвитку означеного типу людської цивілізації. На сучасному етапі вони особливо виразно виявляються в руйнівних для світового співтовариства, у тому числі й для західного суспільства, американо-та західноцентричних прагненнях, у атлантизмі та мондіалізмі. Відтак геополітична орієнтація України має бути виваженою, враховувати як позитивні, так і негативні наслідки суспільно-політичного втілення західної моделі модернізації та сучасні егоїстичні інтереси впливових урядів і військово-політичних кіл Заходу. Важливою особливістю сучасного світового розвитку є глобалізація процесу модернізації, кристалізація неповторних особливостей його практичного втілення на просторах Незаходу. Розгортання цього процесу засвідчує суттєве обмеження західного впливу, неприйняття ідейно-політичних цінностей індивідуалізму й лібералізму, а також поступове зростання значення незахідних цінностей для самого Заходу. Все це породжує серйозні сумніви щодо західного шляху як єдино можливого й дає підстави вченим і політикам України для переосмислення прозахідної орієнтації і врахування світової тенденції до зростання політичного впливу незахідних країн. Дослідження характеру та порівняння західних і незахідних модернізаційних процесів переконує в тому, що Україна, незважаючи на історично зумовлений переважно залежний характер її суспільства, займає своє місце у глобальних світових зрушеннях, започаткованих епохою Нового часу. Пройшовши кілька етапів історичного розвитку, Україна вступила у сучасно-модернізаційний, транзитно-кризовий етап свого розвитку, який поступово виріс у самодостатній широкомасштабний процес з яскраво вираженим етнонаціональним забарвленням. Цей процес, зокрема, засвідчує: вільні ринкові відносини за певних умов здатні створювати перепони для ефективної реалізації принципів плюралістичної демократії; українська культурна матриця є багатовимірною і потребує органічного поєднання окцидентальної індивідуалістичної та орієнтальної колективістської форм організації суспільно-політичного життя; демократія не може вважатися результатом практичного втілення постулатів лише однієї з ідеологічних течій і потребує синтезу досягнень лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших течій.

Транзитний (перехідний) розвиток українського суспільства характеризується на сучасному етапі поєднанням кількох основних криз у своєрідний кризовий комплекс, так званий "кризовий синдром модернізації". Це потребує об'єднання представників влади і всього суспільства довкола життєво важливого завдання -- подолання основних криз суспільно-політичного розвитку (ідентичності, легітимності, участі, проникнення і розподілу). Консолідація суспільства у розв'язанні цієї проблеми дасть можливість вивести українське суспільство із зони невизначеного існування, запобігти згортанню цілеспрямованого модернізаційного процесу, зорієнтувати владу на підтримку соціальних сил, зацікавлених у справжній модернізації і готових забезпечити здійснення соціальних перетворень.

Утверджуючи національну державність, Україна потрапила в тенета так званого "уявного конституціоналізму", що потребує наповнення реальним політико-правовим змістом сформульованого у ст. 1 Конституції України положення про Українську державу як "демократичну, соціальну, правову". Подолання цієї особливості перехідної Української держави можливе на шляхах гармонійної взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства як життєвої необхідності. Забезпечення еволюційного характеру функціонування українського суспільства після кількох століть його розвитку в умовах постійних воєн, стресів, насильства потребує культурно-ціннісного забезпечення. Останнє має здійснюватися відповідно до потреб суспільних перетворень та орієнтуватися на прагматичну, багаторівневу “ідеологію модернізації”, яка, з одного боку, не повинна відтворювати досвід ідеологічного обґрунтування “реального соціалізму”, та з іншого -- однозначно орієнтуватися на ліберальну ідеологію західного зразка. Поряд з плюралістичною спрямованістю “ідеологія модернізації” повинна орієнтуватися на вироблені українською ментальністю базові та динамічні цінності й орієнтири, здатні консолідувати суспільство.

Сучасний світ є настільки мінливим, а процеси у ньому розвиваються настільки стрімко, що досвід людей одного покоління вже неможливо застосувати для розв'язання проблем, які постають перед наступними поколіннями. В надрах сучасного суспільства постійно виникають постсучасні тенденції, які вже впливають і вирішальною мірою впливатимуть у майбутньому на якість людської цивілізації. До таких процесів дисертантом віднесені децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація та індивідуалізація. Вказані процеси зумовлюють поступову переорієнтацію суспільства у бік гуманістичної детермінації політики, що передбачає: подолання залишків зовнішньої і внутрішньої несвободи людини; розвиток індивідуально орієнтованої освіти, особистої компетентності на всіх рівнях, подолання розуміння політики як загальнодоступної справи; пріоритет духовного начала над матеріальним; розвиток громадської самодіяльності та формування громадської думки; постійну увагу до молодіжного середовища, як потужного визначального чинника людського життя в майбутньому.

Концептуальний підхід із застосуванням системного, синергетичного, історичного, порівняльного та інших методів спонукає до переосмислення проблеми модернізації. Визначення її основних аспектів та напрямів в українському суспільстві на широкому тлі цивілізаційних процесів дає змогу не лише поглибити уявлення про реформування суспільства перехідного типу, а й утвердити позиції вітчизняної політології як науки, здатної пояснювати новітні суспільно-політичні явища і процеси та продукувати евристично плідні концепції.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія. К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. 240 с. (Рецензія: Кресіна І.О. Нова концепція політико-правового розвитку України // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип. 3. К., 1999.)

2. Політологія: Методичні рекомендації до вивчення вузівського курсу / За ред. Є.Ф. Безродного. К.: НМК ВО, 1992. 104 с. С. 59-69.

3. Програма з курсу “ Основи політології для шкіл, гімназій і ліцеїв гуманітарного профілю (11-й клас) // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. 1993. № 1516. 64 с. С. 3-32 (співавтори О.В. Бабкіна, В.Й. Скиба, В.В. Туренко).

4. Соціологія. Курс лекцій / За заг. ред. Є.Ф. Безродного. К., ІСДОУ, 1994. 212 с. С. 73-87.

5. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки / Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. К.: Основи, 1996. (Трансформація гуманітарної освіти в Україні). 717 с.; 2-е вид. К.: Основи, 1998. 718 с.

6. Політологічний енциклопедичний словник. Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. К.: Генеза, 1997. 400 с. (упорядник і наук. редактор; 17 авторських статей).

7. Політологія: Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти. Проект для обговорення на Всеукраїнській нараді завідуючих кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін. К.: Генеза, 1997. 48 с. (у співавторстві з членами робочої групи Міністерства освіти України по розробці проекту типової програми).

8. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І. Римаренка. К.: Либідь, 1997. 656 с. С. 185-227; 377-391.

9. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. К.: Видавничий центр “Академія”, 1998. 368 с.

10. Нація і держава: Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз /За ред. Ю.І. Римаренка. Книга 1. Київ-Донецьк, 1998. 392 с. 185-227; 377-391.

11. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.: За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. К.: Вища школа, 1998. 415 с. С. 203-219; 300-307.

12. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. К.: Укр. енцикл., 1998. Т. 1: А-Г. 672 с., іл. (відповідальний секретар редколегії, наук. редактор; 70 авторських статей).

13. Горбатенко В.П. Туган-Барановський і Україна // Україна. 1992. № 31. С. 19-21.

14. Бабкін В.Д., Горбатенко В.П. Шляхом компетентності і наукової творчості // Віче. 1994. № 8. С. 154-157.

15. Горбатенко В.П. Концепція місцевого самоврядування у політологічній спадщині Михайла Драгоманова // Суспільно-історична спадщина М.П. Драгоманова і сьогодення. Тези Драгоманівських читань. Київ, 21 червня 1995 року. К., 1995. 34 с. С. 14-15.

16. Горбатенко В.П. Політична модернізація і місцеве самоврядування // Правова держава: Щорічник наукових праць. Вип. 7. К., 1996. 328 с. С. 199-205.

17. Горбатенко В.П. Подолинський Сергій Андрійович // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін. К.: Довіра: Генеза, 1996. 942 с. С. 875-876.

18. Горбатенко В.П. Самоврядні потенції української ментальності // Уряду України, Президенту, законодавчій владі. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Людина і духовність”. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Кер. авт. кол. А.І. Комарова. Київ, 1996. Т. 5. 418 с. С. 98-100.

19. Горбатенко В.П. Проблема місцевого самоврядування у понятійно-інституціональному вимірі // Ідеологія державотворення в Україні: Історія і сучасність. Матеріали науково-практ. конфер. 22-23 листопада 1996 р. К.: Генеза, 1997. С. 212-215.

20. Горбатенко В.П. Туган-Барановський Михайло Іванович // Світова та вітчизняна етнодержавницька думка: У персоналіях. Київ-Донецьк, 1997. С. 252-254.

21. Горбатенко В.П. Громадські організації та рухи // Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. К.: Генеза, 1997. 400 с. С. 76-77.

22. Горбатенко В.П. Децентралізація // Там само. С. 101-102.

23. Горбатенко В.П. Еліта політична // Там само. С. 117-118.

24. Горбатенко В.П. Лідерство політичне // Там само. С. 186-187.

25. Горбатенко В.П. Місцеве самоврядування // Там само. С. 203-204.

26. Горбатенко В.П., Козенюк А.І. Етнодержавознавство: утвердження нової парадигми національного поступу // Генеза. 1997. № 1(5). С. 234-235.

27. Горбатенко В.П. Парадигма модернізації // Нова політика. 1998. № 4. С. 41-51.

28. Горбатенко В.П. Оруэллизм // Зарубежная политология: Словарь-справочник / Под ред. А.В. Миронова, П.А. Цыганкова. М.: Соц.-полит. журн., Независимый открытый университет, 1998. 360 с. С. 170-171.

29. Горбатенко В.П. Централизация // Там само. С. 335.

30. Горбатенко В.П., Сироткіна С.О. Макіавеллізм у концепції “чинного” націоналізму Д. Донцова // Метеріали науково-практичної конференції, квітень 1998 р. К.: КДТУБіА, 1998. 92 с. С. 76-77.

31. Горбатенко В.П. Абсентеїзм // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. К.: “Укр. енцикл.”, 1998. Т. 1: А-Г. 672 с., іл. С. 10.

32. Горбатенко В.П. Автаркія // Там само. С. 21-22.

33. Мадіссон В.В., Горбатенко В.П. Авторитаризм // Там само. С. 30.

34. Горбатенко В.П. Адміністративно-командна система // Там само. С. 54-55.

35. Погорілко В.Ф., Горбатенко В.П. Бездіяльність влади // Там само. С. 206.

36. Горбатенко В.П. Безпосередня демократія // Там само. С. 214.

37. Горбатенко В.П. Велика Французька революція // Там само. С. 321-323.

38. Бургін М.С., Горбатенко В.П. Відносини суспільні // Там само. С. 428.

39. Горбатенко В.П. Волюнтаризм // Там само. С. 515-516.

40. Горбатенко В.П. Воля // Там само. С. 516.

41. Горбатенко В.П. Громадянськість // Там само. С. 647-648.

42. Горбатенко В.П. Ab ovo: Друге народження ідеї модернізації або синтагма постмодернізації // Людина і політика. 1999. № 1. С. 29-33.

43. Горбатенко В.П. Кризовий синдром модернізації в контексті етнонаціональних конфліктів // Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. Авт. колектив. Відп. ред. Ю. Римаренко, І. Тимошенко, Є. Степанов. К.: Вид-во Укр.-фін. ін-ту менеджм. і бізнесу, 1999. 279 с. С. 62-64.

44. Горбатенко В.П. Замість безликого натовпу чіткі профілі особистостей // Віче. 1999. № 7. С. 49-64.

Размещено на Allbest.ru