Політичні процеси і культурне життя України

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка - «Звенигород», «Арсенал», «Земля». В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру - Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав ; рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені , на початок XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво і на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об'єднання «Березіль» - дітища Л. Курбаса - одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.

Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік «естетичного театру» - від шаблонів акторського виконання, від гри «нутром». З цієї студії швидко виріс «Молодий театр» (1916), який виголосив у своєму «маніфесті» про «поворот до Європи», характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон; новий актор не буде імітатором, в ньому інтелект сполучатиметься з високою акторською технікою й досконалим фізичним тренажем. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі, як його розумів філософ Анрі Бергсон: чистому розумові самому діяти не під силу, тим більше в царині мистецького осягнення світу.

Мистецтво. Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов'язаний з цими процесами органічно - він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень - і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.

Авангардизм у живопису - це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху. Передусім, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі - воно їх повністю ігнорує...

По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму - від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника. І кожна нова авангардна течія відкриває свій спосіб проникнення у сутність речей та явищ. Тому важливою рисою авангарду є його аналітичність.

Авангардне мистецтво - і це теж його особливість - несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються зрушення всіх традиційних координат життя. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10-20-х років стала «Композиція», де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все сум'яття і невпорядкованість свого часу. І вони ж виявляють пристрасні пошуки нової точки опори для людини у розбурханому й нестабільному світі.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10-20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах - і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші - ще сприятливі для розбудови національної культури - пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

Висновки

Нова економічна політика і деяка демократизація державно-правового життя були обумовлені кризою, продиктованою "воєнним комунізмом". На жаль, ця нова політика тривала недовго. Запекла боротьба за владу, що точилася між вождями правлячої більшовицької партії та держави після смерті Леніна, закінчилася у 1927 p. перемогою Сталіна. Прихід до керівництва Сталіна та екстремістське настроєної партійної верхівки призвів до згортання непу і демократичних елементів у державно-правовому житті.

Натомість формувалася та міцніла командно-адміністративна система управління, яка створювала найсприятливіші умови для зростання бюрократизму і посилення позицій його носіїв -- партійно-державної номенклатури, яка ставала своєрідним каркасом усього соціально-економічного і політичного ладу республіки. Її представники обіймали усі керівні посади в партійних, державних, господарських, профспілкових, кооперативних та інших ланках усіх рівнів.

Наслідком таких процесів був тоталітаризм або просто сталінізм, усі негативні та злочинні прояви якого відчула на собі Україна.

Серйозні зміни у політичному розвитку України були викликані в цей період утворенням в 1922 р. СРСР, який дуже скоро, не змінюючи своєї форми "союзу республік", став перетворюватися на жорстко централізовану державу. Вже з моменту підписання Союзного договору розпочався процес все більшого обмеження, а потім -- і ліквідації державного суверенітету УСРР.

Суперечливий характер мав і розвиток українського права. На початку 20-х років було проведемо кодифікацію права, покликану перш за все забезпечити ефективне здійснення непу. Проте у міру формування командно-адміністративної системи управління все більше і більше стала переважати тенденція посилення примушування як основного методу регулювання суспільних відносин, що найбільш чітко виявлялося у кримінальному праві. Законодавство України стрімко інтегрувалось в загальносоюзне законодавство, для якого були характерними виключний централізм і відсутність гуманістичних начал.

Використана література

· Історія України: курс лекцій. Кн. 2. XX століття. К, 1992..

· Голод 1921--1923 років в Україні: 36. док. і матеріалів. К., 1993..

· Борисов ЮС., Курицын В. М, Хван Ю.С. Политическая система конца 20--30-х годов. О Сталине и сталинизме // Историки спорят. 13 бесед. -- М., 1988..

· Рибалка I. К. Сталінщина і розселянювання країни // УЇЖ. -- 1989. *N« 11..

· Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історія Української РСР.;

· Газета “Історія України” № 33. 2000 р.

Політологічний енциклопедичний словник. / За ред. Ю. Шемшученка, В. Бабкіна. - К.: Генеза. 1997..

Див.: Игрицкий Ю. Концепция тоталитаризма: уроки многолетних дискуссий на Западе // История СССР.

Корнаи Я. Социалистическая система. - М. 2000.

Желев Ж. Фашизм // Філософська і соціологічна думка.-1991. - №4.

Friedrich, C. J. and Brzezinsky, Z. K. (1962). Totalitarian Dictatorship and Autocracy. New York: Frederick A. Praeger, Inc., Publisher.

Арон Р. Демократия и тоталітаризм. - М.: Текст. 1993.

Размещено на Allbest.ru