Предмет та еволюція науки про політику. Історія світової політичної думки і становлення сучасної політології. Розвиток політичної думки в Україні

Політичні вчення у Франції

На шлях революційних перетворень Франція стала значно пізніше, ніж Голландія та Англія, -- наприкінці XVIII ст. Політичні вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної Франції набули значного поширення й розвитку, а принципи свободи й рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому ґрунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення. Саме у Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво -- впливовий європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності. Найвидатнішими діячами французького Просвітництва були Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій. Найбільш завершені політичні вчення створили Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689--1755) -- відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат,величина території, рельєф місцевості, ґрунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний -- породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах -- схильні до підкорення чужій волі тощо.

Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право (визначає відносини між народами), політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право (регулює відносини між громадянами).

Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави. Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск'є, мають відповідати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск'є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу. За цією ознакою він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія -- це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами.

Для характеристики кожної форми правління III. Монтеск'є вводить поняття «принцип правління», під яким розуміє те, що примушує державу діяти, ті пристрасті, які рухають нею. У республіці, особливо в демократії, таким принципом є доброчесність, у монархії -- честь, в деспотії -- страх. Мислитель різко засуджував деспотію, протиставляв їй республіку й конституційну монархію як помірковане правління.

Особливу увагу Ш. Монтеск'є приділяє проблемі співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що

Дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: «Свобода є право робити все, що дозволено законами». Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління, а не в деспотії. Державою, в якій найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Ш. Монтеск'є була англійська конституційна монархія.

Ш. Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею.

Треба, щоб різні влади могли взаємно стримувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади III. Монтеск'є вважав законодавчу. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск'є, а й у політичній науці в цілому.

Якщо Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у ЇЇ боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму, то його співвітчизник -- видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712--1778) захищав у цій боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо, в якій викладені його політичні погляди, має назву «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762).

Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обґрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав «золотим віком», в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності -- фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі. Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело не до появи громадянської свободи, а до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї. політична наука історія концепція

На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні. Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет, отже, належить народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.

Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.

Залежно від того, кому доручається виконавча влада -- всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу. Наслідуючи Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною

Для малих держав, аристократія -- для середніх, а монархія -- для великих.

Народ, за Ж.-Ж. Руссо, не лише має право на опір тиранам, а й може змінити форму правління, навіть розірвати сам суспільний договір і знову повернути собі природну свободу. Ця та інші демократичні ідеї мислителя відіграли надзвичайно велику роль у процесі підготовки і здійснення Французької буржуазної революції. Ще більш радикально-демократичними, спрямованими на захист інтересів простого народу, були політичні погляди представників французького утопічного соціалізму XVIII ст. -- Жона Мельє (1664--1729), Габріеля Бонно де Маблі (1709--1785), Мореллі (роки життя невідомі) і Гракха Бабефа (1760--1797). У приватній власності вони вбачали джерело всіх соціальних бід, рішуче засуджували феодалізм, політичний абсолютизм і релігію, розробляли проекти заснованого на спільній власності комуністичного суспільного устрою і закликали народ до боротьби, як засобу переходу до нього. Характерно, що у представників цього етапу розвитку соціалістичних учень так само, як і у їх попередників -- Т. Мора і Т. Кампанелли, проекти комуністичного устрою передбачають тотальну регламентацію державою всіх сфер суспільного та особистого життя.

Політичні вчення Німеччині XVIII ст.

За своїм соціально-політичним розвитком у в Німеччина значно відставала від передових країн тогочасної Європи. Лише наприкінці цього століття під впливом Великої французької революції в ній активізувалися соціальні й політичні рухи. Проте німецька буржуазія, яка була провідною силою опозиції феодальному режиму, боялась радикальних суспільних перетворень з участю широких народних мас. її ідеологи намагалися адаптувати революційні ідеї епохи до німецької дійсності, перевести їх у сферу спекулятивної філософії. Вищими цінностями вони проголошували свідомість, розум, дух тощо, не обходячи при цьому й актуальних питань соціально-політичного розвитку. Найпомітнішими постатями в філософії другої половини XVIII -- першої третини XIX ст. були видатні німецькі філософи І. Кант, І.Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724--1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Його політико-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797). І. Кант виходив з того, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й не може бути знаряддям здійснення хоч би яких і чиїх би то було планів. Як суб'єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, людина у своїй поведінці має керуватися веліннями морального закону. Цей закон, який І. Кант називає «категоричним імперативом», має апріорний і безумовний характер, він не зазнає впливу ніяких зовнішніх обставин і не зв'язаний з конкретними предметами чи реальними подіями. Категоричний імператив проголошує: «Чини так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом загального законодавства», тобто кожен індивід мусить чинити так, щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише тоді, коли індивіди у змозі вільно слідувати голосу «практичного розуму», яким охоплюються сфери як етики,так і права. Проте, наголошує І. Кант, далеко не кожен використовує індивідуальну свободу лише для реалізації вимог категоричного імперативу, часто ця свобода переростає у свавілля.

Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через об'єктивний загальний закон свободи, він називає правом. Право покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей, людські вчинки, а суб'єктивною стороною -- мисленням і почуттями -- має керувати мораль. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як примусове. Надати йому примусовий характер здатна лише держава -- первинний носій примусу в суспільстві.

І. Кант визначає державу як об'єднання «множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов'язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої акції. Як і багато інших мислителів того часу, І. Кант вважав, Що держава прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом договору.

Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди. Саме в державі вони отримують справжню свободу. Державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону й не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі. Філософ категорично заперечує право народу на повстання, припускаючи лише легальний і пасивний спротив існуючій владі. Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необхідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише суверенній «колективній волі народу». Виконавча влада зосереджується в законного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою. На думку мислителя, субординація і згода цих видів влади здатні запобігти деспотизму й гарантувати благополуччя держави. Залежно від числа тих, хто приймає закони, І. Кант розрізняв три форми правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення. Головним він вважав не форму, а методи й засоби здійснення влади. У зв'язку з цим мислитель розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга -- на їх злитті. За І. Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а автократія -- деспотії. Самодержавна форма влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом.

Висунення та обґрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю,що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дає підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави і представником ліберального напряму в історії політичної думки.

На відміну від І. Канта, його співвітчизник -- геніальний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770--1831) виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820). Обґрунтування ним необхідності і тлумачення сутності держави і права, як і його філософія в цілому, дуже складні за змістом, а особливо за формою, тому розглянемо лише ключові питання гегелівського вчення про державу.

Держава, за Гегелем, -- це ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що «держава -- це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю». Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, «дійсно розумним» утворенням. Гегель заперечує договірну теорію походження держави.

Свобода особи, на його думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної власності. Необхідним моментом у здійсненні розуму є договір, у якому самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ, яка тільки й може бути довільно відчужена її власником, тобто договір виходить із волі окремих осіб. Всезагальне ж, представлене у моральності й державі, не є результатом волі об'єднаних у державу осіб, отже, й держава не є результатом суспільного договору. Опосередковану працею систему потреб, яка базується на пануванні приватної власності і загальній формальній, правовій рівності людей, Гегель визначає як громадянське суспільство й пов'язує його формування лише з утворенням буржуазного ладу. На його думку, буття держави як абсолютної самої по собі цінності, що не потребує ніякого утилітарного обґрунтування, передує розвиткові громадянського суспільства. Держава не залежить від громадянського суспільства, навпаки, суспільство неможливе без держави.

Проведення одним із перших в історії політичної думки чіткого розмежування громадянського суспільства й держави є безумовною заслугою Гегеля. Однак відповідно до логіки своєї філософії він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства, тоді як у дійсності наявне протилежне їх співвідношення: не держава творить громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство творить державу.

За своєю сутністю гегелівська ідея держави є правовою Дійсністю, в ієрархічній структурі якої держава виступає як найбільш конкретне право, як правова держава. Ідея держави, за Гегелем, виявляється трояко: по-перше, як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, державного ладу, внутрішнього державного права; по-друге, у відносинах між державами як зовнішнє державне право; по-третє, у всесвітній історії. Індивідуальна держава -- це держава як дійсність конкретної свободи. У своєму розвиненому й розумному вигляді така держава є заснованою на поділі влади конституційною монархією. Наявність ідеї держави Гегель пов'язував лише з тодішніми розвиненими європейськими державами, в яких реалізована християнська ідея свободи, досягнуті особиста незалежність і рівність усіх перед законом, запроваджені представництво та конституційне правління. Трьома видами державної влади Гегель вважав законодавчу владу, урядову владу і владу правителя. Він заперечував ідею самостійності і взаємного обмеження видів влади, за якої, на його думку, ніби заздалегідь передбачаються їхні взаємна ворожість і протидія. Гегель виступав за органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожного з них пануванню цілого -- державній єдності, в якій і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави. Законодавча влада, за Гегелем, -- це влада визначати і встановлювати всезагальне. Вона належить законодавчому зібранню. Урядова влада, до якої належить і влада судова, полягає в тому, щоб підводити особливі сфери та окремі випадки під всезагальне. Завдання урядової влади -- виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів та установ. Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель зазначає, що в досконалій конституційній монархії об'єктивний бік державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього свою волю. Всесвітню історію Гегель розумів як прогрес в усвідомленні свободи і трактував її як історію суверенних держав, розвитку форм держави. Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних світи: східний, грецький, римський і германський, яким відповідають такі форми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія, сучасна конституційна монархія. Носієм світового духу є пануючий на даному ступені історії народ. Таким народом з часів Реформації Гегель вважав германську націю, під якою розумів передусім німців.

Таким чином, Гегель підносить державу як ідею, дійсність права, як правову державу -- таку організацію свободи, в якій механізм насильства та апарат політичного панування опосередковані й обмежені правом. У цьому його незаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував германську націю над іншими, що складає консервативні й антидемократичні елементи його політичного вчення.

Отже, в XVII--XVIII ст., які були періодом ранніх буржуазних революцій, у Західній Європі сформувалися два найважливіших напрями суспільно-політичної думки -- лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну спрямованість, другий -- анти капіталістичну. Ці основні напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні століття.

Класичний лібералізм

Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж.С. Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції Декого з них. Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Конспгап де Ребек (1767--1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його політичне вчення викладене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816-1820). Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для нових народів, тобто для народів передових країн тогочасної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади вже не має колишнього значення. Для них свобода -- це передусім особиста, громадянська свобода, яка полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина вже не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні самі працювати й не терплять втручання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обґрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків громадянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосереджену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу. Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805--1859) -- історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця -- «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи.

Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню єдності, балансу рівності і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути. Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу державної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристократії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встановлює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає душителем свободи. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий грунт для деспотизму. Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. На його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття.

Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності і благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обґрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748--1832), яке дістало назву «утилітаризм».

У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Принципи законодавства» (1789) та інших І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. Метою ж розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної свободи, а інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь. Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічними, бо їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою -- найбільше щастя найбільшої кількості людей.

Погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спочатку він підтримував конституційну монархію в Англії і засуджував демократію як «анархію». Та згодом виступив з гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як її політичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. А виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються. Ці та інші ідеї

І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток політичної науки. Критично-утопічний Паралельно з лібералізмом і на противагу йому соціалізм в передових країнах Західної Європи набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками цього напряму суспільно-політичної думки були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен. Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст., яка проголосила гуманістичні гасла свободи, рівності і братерства всіх людей, не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву. На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке, на їхню думку, не знатиме експлуатації і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування. Заслугою французького соціолога Клода Анрі де Рувруа (Сен-Сімона) (1760--1825) вважаються насамперед визнання ним закономірностей суспільного розвитку і віра в неперервний прогрес людства. У працях «Листи женевського мешканця до сучасників» (1802), «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814), «Про індустріальну систему» (1821) та інших він доводив, що суспільство закономірно розвивається по висхідній лінії. А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділяється на «непродуктивні класи» (феодалів і «посередницький клас» -- юристів, військових, землевласників-Рантьє) і «промисловий клас» (промисловців, торговців, банкірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців). Цей поділ шляхом усунення «непродуктивних класів» буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану -- «золотого віку», суспільство проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. На першій стадії -- в античному і феодальному суспільствах -- панують релігійні уявлення. Друга стадія, яка охоплює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою революцією, характеризується переважанням абстрактних філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням позитивної науки; тут сформується справедлива суспільно-промислова система, яка забезпечить «найбільші вигоди для найбільшої кількості людей».

Вирішальним рушієм суспільного розвитку А. Сен-Сімон вважав прогрес знань, науки і техніки, а на їхній основі -- виробництва. Якщо на першій стадії в суспільстві панували священики і феодали, на другій -- юристи і філософи, то на третій пануватимуть вчені і промисловці. У новому суспільстві керована ними держава буде прагнути, максимально скорочуючи непродуктивні витрати, зосереджувати ресурси на наданні роботи всім здоровим людям з метою забезпечення їхнього фізичного існування, а також на поширенні серед них позитивних знань, що сприятиме розвиткові інтелекту.

А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетворення суспільства. Перетворення старого ладу він пропонував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив усунення спадкової знаті, викуп землі у тих власників, які її не обробляли, полегшення становища селян тощо. Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: усунути від влади «непродуктивні класи» й передати керівництво державою в руки талановитих представників «промислового класу».

Введення на позитивній стадії суспільного розвитку промислової системи не вимагатиме ні усуспільнення власності, ні руйнування традиційних державних структур. Збережуться інститут монарха, уряд, представницькі установи, але вся повнота влади реально зосередиться в новоствореному парламенті -- Раді промисловців. Економічні й політичні зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відповідно до розумно складеного плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства. Планомірна координація зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю застосувати обов'язкову для всіх працю на благо суспільства.

8. Політична думка України ХІХ - поч. ХХ ст.