Оскільки Україна постійно опиняється у центрі різних політичних скандалів, важливо розробити чітку схему регулювання на них.

Необхідно із залученням вітчизняних та зарубіжних політологів визначити природу і мету кожного конфлікту, а також найоптимальніші шляхи реагування на нього. Г. Почепцов, який у своїй новій книзі (“Информация и дезинформация”. - Киев: Ника - Центр Эльга, 2001) досліджує український “ касетний скандал” як варіант модельної інформаційної війни, визначив наступні слабкі місця державного реагування в інформаційному просторі.

1. Невміння працювати в оперативному динамічному режимі, що, вірогідно, пов'язано як з відсутністю у держави відповідальної за це структури, так і складної бюрократичної організації інформаційної сфери, яка постійно вимагає погодження і не бажає брати на себе відповідальності.

2. Невміння створювати достовірний інформаційний продукт, оскільки, наприклад, спростування є більш інтелектуально складним завданням, ніж звичайний перерахунок фактів: журналісти мають немов би автоматично “з'їдати” пропоновані інтерпретації, але в період кризи вони перестають це робити, а інший тип продукту державна машина поки що виробляти не може.

3. Відсутність у країні академічної, активної і навіть практичної підтримки інформаційної сфери, все управління вичерпується призначенням у те чи інше крісло тих чи інших осіб.

4. Інформаційні події, що відбулися, продемонстрували варіант спричинення медіа- катастрофи з мовчанки влади та її ЗМІ.

5. Відсутність системної роботи із закордонною громадською думкою випадкове породження інформації ніколи не буде ефективною.

6. Влада також не навчилася говорити зі своїм власним народом в результаті чого відбувається неухильне падіння довіри до неї.

7. Невміння вести владну інформаційну боротьбу силовими структурами країни, для яких вона взагалі залишається таємницею.

Все це свідчить про необхідність підготування України до подальшого розвитку ситуацій, яких у сучасному світі відбувається все більше. Чим краще буде підготовлена до них держава тим більше вона матиме шансів на успіх.

Україні необхідно планувати та здійснювати узгоджені акції політико-дипломатичного, економічного, інформаційного та іншого загально - державного характеру. У сучасному світі будь-яка подія незалежно від ступеня її важливості та значимості, потребує реклами. Сьогодні можна найдрібніший захід подати як епохальне явище і здійснити справді значне досягнення. Ми могли зайвий раз переконатися у цьому під час закриття Чорнобильської станції 15 грудня 2000 року. Так, газети й світові інформаційні агентства детально висвітлили цю подію. Але лише від дипломатичних представників України лунала думка, що це був мужній крок з боку нашої держави, пожертвування власними інтересами в ім'я спокою всього людства.

Реалізуючи невикористаний потенціал позитивного іміджу України, слід також дотримуватися принципу: що занадто, то не добре. Наприклад, наші нагадування про те, що ми добровільно позбулися ядерної зброї, вже починають викликати роздратування у Заходу.

Однак прерогативою держави все ж таки є створення умов, за яких “проходження шляху успішності” буде стартово можливим для кожного її громадянина, тоді досягнення у сфері захисту прав людини стануть підґрунтям формування нового позитивного образу України в очах світової громадськості.

А питання підвищення ефективності інформаційної роботи гостро стало на нараді в МЗС України Глава нашої держави Л. Д. Кучма, справедливо при цьому зазначаючи, “ працювати треба” на випередження. Якщо Україна висуває ініціативу, то... світова й українська громадськість мають знати про це заздалегідь. Вони повинні мати повну інформацію про те, що ми робимо і чому. А в деяких випадках - і що це нам коштуватиме” [6, с.12-13].

Вище ми вже торкалися питання використання Міністерством закордонних справ світу сучасних інформаційних технологій. Насамперед із фінансових причин МЗС України дещо забарилися із запровадженням інформаційних технологій у своїй роботі. Ще на початку 1995 року значна кількість документів виготовлялася в міністерстві на елементарних друкарських машинах, а комп'ютери часто були привілеєм приймалень керівництва. Наступні роки стали для МЗС періодом справжнього прориву в цьому напрямі, внаслідок чого нині ми маємо іншу картину. Комп'ютери стоять якщо не на кожному робочому столі, то принаймні по кілька в кожному кабінеті, а друкарські машинки остаточно відійшли в минуле.

Протягом останніх років, комп'ютеризація становила одне з провідних питань, які перебували під особистим контролем міністра переломним став 2000 рік, коли міністерство відкрило власну сторінку в Internet. 27 березня в МЗС відбулася презентація веб-сайту міністерства, створеного в рамках трирічного спільного з Програмою розвитку ООН (ПР ООН) проекту “Зміцнення потенціалу МЗС України”.

Компанії «Геос-інформ» та «Інтерактивні системи» створили комп'ютерну мережу та «Систему електронного документообігу МЗС України», яка успішно працює з 4 січня 2000 р. За 9 перших місяців роботи в неї було внесено дані про понад 60 тис. вхідних документів, 20 тис. вихідних та 2 тис. внутрішніх службових документів. Позитивною стороною системи є показники обладнання. Оскільки робота організована за принципом «клієнт-сервер», високий рівень апаратного забезпечення не є необхідним, а відтак зменшується потреба у фінансових затратах на впровадження системи і збільшується кількість місць у мережі. Це також дає змогу одночасно працювати в мережі значній кількості користувачів, не сповільнюючи процесу обробки бази даних.

Система дала можливість значно прискорити та уніфікувати способи обробки документів, створила умови для ефективного контролю їх використання, швидкого доступу користувачів до інформаційних ресурсів нагромаджуваної за допомогою системи бази даних, довела свою ефективність при проходженні документів -- обробленні їх у підрозділах МЗС. Особливо корисною є можливість використання НТМ-технології для статистичної обробки даних, альтернативних способів пошуку документів, здійснення контрольних функцій. Система дає змогу швидко визначити місцезнаходження та виконавців документа на різних етапах його обробки. Ще однією позитивною стороною системи є лабільність -- можливість внесення поправок та вдосконалень, не перериваючи її роботи. Успішний досвід використання системи в МЗС дав підстави запланувати впровадження «Системи електронного документообігу» в закордонних установах у 2001 р.

Як і в багатьох міністерствах світу, спочатку локальна мережа створювалася на рівні окремих управлінь і лише потім була поширена на все міністерство аж до керівних ланок. Протягом кількох років до створення мережі на міністерському рівні вона вже була випробувана в рамках Консульського управління. Станом на жовтень 2000 р. в мережу об'єднано 62 персональні комп'ютери, дедалі більше робочих місць отримують вихід в Інтернет. Завдання комп'ютеризації міністерства було покладене на фахівців Управління організаційно-технічного забезпечення, які відповідають за встановлення та підтримання дієздатності комп'ютерних систем. Найскладніше сучасне програмне забезпечення створювалося на замовлення МЗС професійними програмістами -- фахівцями вже згадуваних фірм «Геосінформ» та «Інтерактивні системи», з якими міністерство має домовленості про співробітництво.

Спеціальні програми було складено для бухгалтерського обліку, кадрової політики, обліку та контролю за діяльністю міністерства і закордонних місій, створена й активно застосовується пошукова машина «Інтердок» для користування міністерською базою даних. Паралельно МЗС намагається підвищити рівень комп'ютерної грамотності персоналу, для чого запроваджено спеціальні освітні курси. Курси спеціальної підготовки до роботи в мережі пройшли понад 100 осіб, які тепер мають доступ до міністерського Інтернету. В цілому не можна не відзначити вражаючого прогресу, якого за короткий термін вдалося досягти в запровадженні новітніх інформаційних технологій. На цьому напрямі МЗС випереджає всі інші урядові установи України. Водночас використання наявних технічних можливостей, наприклад, обміну документацією по мережі, ще не стало для українського зовнішньополітичного відомства таким атрибутом повсякденної роботи, як на Заході. А саме активність використання Інтернету на рівні рядових співробітників є першим показником ефективності цієї системи. Ще більший невикористаний потенціал існує в такій сфері, як інформаційний обмін між міністерством та закордонними місіями (нагадаймо, що під час згаданої Сінгапурської конференції держав Британської Співдружності саме це питання було виділено свого часу як одна з семи ключових проблем у діяльності нового міністерства закордонних справ). Створення спільної мережі міністерства та закордонних місій за західними зразками є ще питанням майбутнього.

Якщо тема комп'ютерної грамотності та обладнання МЗС ще 10 років тому не видавалася надто актуальною, то проблема кадрового забезпечення є для дипломатичних служб вічною і, мабуть, найпекучішою для тих з них, що перебувають на перших етапах свого існування. Як уже зазначалося, МЗС України вирішує кадрову проблему дещо іншими способами, ніж це робиться в традиційних західних дипслужбах. Дипломатичні кадри в Україні готують два навчальні заклади: з одного боку, дипломатичну освіту здобувають студенти Інституту міжнародних відносин Київського національного університету та інших спеціалізованих вищих навчальних закладів, з іншого -- слухачі Дипломатичної академії при МЗС. У міністерстві також реалізується низка програм підвищення кваліфікації співробітників, які вже перебувають на дипломатичній службі [12].

2.3 Основні напрямки діяльності МЗС щодо формування іміджу України

В даному підрозділі розглядається точка зору фахівців Міністерства закордонних справ України щодо напрямків діяльності МЗС по формуванню іміджу України, а також шляхи його забезпечення ( Із засідання Наукової ради МЗС України).

В.О. Чалий, директор міжнародних програм Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова:

Проектом “Позитивний імідж України” займався і наш Центр. Почав ще з березня 2000 року. Хочу запропонувати деякі порівняння ситуації, що була тоді, і є зараз. Я погоджуюсь, що проблема - в подачі інформації. Тоді ми дивились і бачили, що інформації про Україну дуже мало. Був фрагментарний погляд на неї. Сьогодні ситуація дуже змінилась. Її не можна оцінити однозначно - добре це чи ні. Це предмет дослідження.

Теза, що позитивна інформація повинна супроводжуватися негативною, з методологічної точки зору вірна. Але ми зараз маємо зовсім іншу ситуацію - переважає негативна. Наш тодішній висновок - Україну сприймають переважно негативно, на жаль, лишається в силі. Але, справді, ті позитиви, які з'явилися ( в економічній сфері), не залишиться непоміченим. Другий висновок - є певні стереотипи. І вони відчуваються. Ми їх долаємо потрошку. Тоді ми були переконані, що вся негативна інформація фабрикується і це робиться свідомо, спеціально. Щоб нас знищити. Це так і було в деяких сферах. Але все ж таки нагатив переважно має внутрішнє українське походження. Тому 90% роботи по формуванню іміджу - це внутрішня робота, 10 % - інформаційна. Але це говорять про те, що піарівська робота повинна бути дуже ефективною. Я дуже радий, що деякі пропозиції, які звучали два роки тому - про створення неурядового фонду - виконуються: є Указ Президента про нашу інвестиційну політику, є завдання розробити програму формування інвестиційного іміджу. Тобто є вже певні інструменти. Я сподіваюсь будуть і реальні дії.

Теорія - це прекрасна річ. Питання - як це робити? Тобто, що ми маємо для того, щоб наповнити всі ці пропозиції конкретним змістом. У розвиток інформаційних технологій в Україні вкладається в розрахунку на 1 особу 3 долари, а в Польщі - 28, в Штатах - 250. Що ж тут можна зробити? На ту ж програму інформатизації виділено в 2001 році із 125 млн. тільки 8 млн. грн. Я можу наводити й інші приклади. Але головне в тому, що без матеріальної, кадрової, фінансової підтримки будь - які заходи не будуть мати результатів.

Я погоджуюся з тим, що потрібно активно співпрацювати. Є стереотипи. Я запитував деяких наших політиків щодо нашого іміджу. Постійно робити акцент на діяльності МЗС, дипломатичної служби. На моє переконання, у МЗС є багато інших завдань. Завдання формування міжнародного іміджу - це завдання всієї держави, неурядового сектора, влади, опозиції. Це не під силу одному відомству. Треба відходити від цього стереотипу. Потрібно об'єднувати зусилля.

Що стосується нашого Центру, то пробуємо щось зробити. Налагодили постачання - дякую МЗС за сприяння - нашої друкованої продукції в усі посольства за кордоном. Ми розповсюджуємо її й тут серед закордонних представництв. І десь у 300 адрес провідних аналітичних центрів за кордоном. Це вже дає певний ефект. Справді, коли людина не має інформації, то тут дуже важливо, що їй попадеться перше в руки [56].

Є певні зрушення, критикувати себе не треба. Але треба абсолютно точно розуміти проблеми, які потребують вирішення, і концентрувати на пріоритетних напрямах фінансові і кадрові можливості.

Н.М. Зарудна, начальник Управління культурного та гуманітарного співробітництва МЗС України: Так сталося, що я багато років присвятила і техніці, і технології, і теорії створення іміджу. Тому хотілося б поділитися деякими міркуваннями з цього приводу. Імідж держави за рубежем - це один з відомих постулатів - не може бути кращим від її іміджу всередині країни. Добрий імідж - це інший постулат - коштує грошей. Але всі гроші, витрачені на його створення, повертаються в країну в багатократному розмірі. Насамперед у вигляді інвестицій, прибутків від туризму і політичних дивідендів. Це вступ до міжнародних організацій, надання особливого статусу, скасування обмежувальних санкцій тощо.

Ще одне. Не можна будувати світлий образ України в окремій державі, адже ніхто не має монополії на розповсюдження інформації в інформаційну епоху. Отже, програма створення позитивного іміджу має бути індивідуальною, різноманітною, комплексною, але насамперед Державною. Вона має включати в себе як зовнішні, так і внутрішні аспекти.

1. Щодо чисто зовнішніх або зовнішньополітичних способів позитивного впливу на формування іміджу держави. Насамперед це орієнтація і успішне проведення широкомасштабних міжнародних самітів, форумів, конференцій або симпозіумів. Вплив таких акцій може бути дуже позитивним.

2. Висування важливих міжнародних ініціатив, які б мали широкий розголос та отримали широку підтримку з боку світової спільноти. Особливо в боротьбі з негативними соціальними явищами - корупцією, тероризмом, незаконним обігом наркотиків, торгівлею жінками та дітьми, незаконною торгівлею зброєю, найманством. А також у захисті природного довкілля та культурної спадщини. Але при цьому важливо, щоб ці ініціативи не мали характеру одномоментних акцій. Вони потребують систематичного і системного опрацювання.

3. Участь у миротворчих операціях за кордоном. Безумовно, без будь-яких ексцесів і зловживань.

4. Посередницькі послуги при врегулюванні міжнародних конфліктів. Але тільки в разі згоди всіх зацікавлених сторін та впливових акторів на міжнародній арені. Тобто якщо ми починаємо рекламувати якусь послугу, а вона потім не отримує підтримки, це скоріше негатив, ніж позитив.

5. Проведення фестивалів культури та мистецтв України, резонансних виставок та гастролей українських колективів за кордоном. Ще не повернулася наша виставка скіфського золота з колекції Національного історичного музею, яка більше двох років діяла у Сполучених Штатах, Канаді і Франції і яку відвідало понад один мільйон людей. За цей час з'явилося тисячі позитивних публікацій по Україні. Я вивчала досвід польської широкомасштабної виставки у Сполучених Штатах декілька років тому. Тільки в Балтиморі з'явилося 300 позитивних публікацій про Польщу в контексті цієї виставки. Тобто такі події спонукають людей, не обов'язково політиків, а всіх людей, звернути увагу і на публікації, що з'являються в тих розділах газет, які читають усі.

6. Цілеспрямована та різноманітна діяльність розгалуженої мережі інформаційно-культурних центрів України за кордоном або принаймні забезпечення дипломатичних установ України за кордоном усіма необхідними матеріалами для здійснення такої роботи. Тут говорилося про досвід різних країн. Я думаю, нам треба було б уважніше придивитися до досвіду Інституту Швеції. Це найбільш економна система організації такої роботи. Вона виникла ще на початку минулого століття. Але головне що? Це значною мірою незалежна структура, але при Міністерстві закордонних справ, яке виконує координуючу роль. Вона виступає замовником всієї необхідної літератури, матеріалів, відеотеки, фільмів і т.д., які потім розповсюджуються через посольства. Власне, вона працює через посольства і значною мірою залучає неурядові організації, довіра до яких дуже висока Тобто не через офіційні установи, а через тих людей, до яких найбільша довіра.

7. Широкомасштабні дитячі, молодіжні та спортивні акції в Україні. Тут знов-таки дуже важливо, щоб ми кожну таку акцію проробляли надзвичайно детально і комплексно. Ось у Ялті буде фестиваль. Організується він спільно з "Таврійськими іграми" і кількома російськими фірмами. Ми вчора отримати матеріали з Фінляндії, що там одержують запрошення на фестиваль від росіян, які навіть не згадують, що він проходитиме в Україні. Результат від такої акції буде не зовсім сприятливим. Тому нам потрібно все це враховувати.

Щодо ролі піар-компаній. Я поїхала в Америку великою прихильницею таких компаній. А повернулася в повному розчаруванні. Я вивчила чимало пропозицій і роботу в цьому напрямі кількох посольств, зокрема румунського, польського, з такими компаніями, їхня роль дуже обмежена. Як свідчить досвід, зарубіжні компанії можуть бути корисні при підготовці і редагуванні текстів статей, виступів, брошур та інших матеріалів про державу. Вони можуть посприяти в наведенні контактів з деякими діячами засобів масової інформації. Але загалом їхні можливості не перевищують можливостей добре працюючого посольства. 80-90 відсотків того, що пропонували нам зробити такі компанії, робили ми самі. Звичайно, їх слід використовувати, але дуже обмежено і не слід думати, що це є панацея.

Втім, оскільки розробка стратегії і тактики інформаційно-роз'яснювальної роботи в кожній країні має здійснюватися з урахуванням її особливостей, має бути індивідуальною, важливо залучати місцеві соціологічні центри на першому етапі для того, щоб з'ясовувати увесь комплекс сприйняттю України громадськістю цієї держави. Як це робить, зокрема, Швейцарія. Коли виникла проблема з єврейським | золотом, особливо у Великобританії, вони найняли місцеві фірми, які вивчили, чому саме, хто, як сприймає, якими є можливі шляхи поліпшення цього іміджу. Після цього почали працювати, але власними силами.

Дуже великою є роль негромадських організацій у формуванні іміджу, на кшталт "Місія України - відома". Ми , вітаємо цю ініціативу і вважаємо - її слід І поширювати. Ця роль може бути дуже вагомою, бо ці організації мають більше можливостей для проведення неформальних заходів або навіть візитів в Україну впливових діячів інших країн. Жоден журналіст або жоден працівник апарату конгресу не приїде в Україну на запрошення державної організації. Але відразу відгукнеться на запрошення неурядової.

Важливим є відкриття кореспондентських пунктів за кордоном. Не тільки для того, щоб журналісти правильно інформували про те, що відбувається там. Присутність такого кореспондента на регулярних брифінгах у Державному департаменті, у Міністерстві закордонних справ, у конгресах та інших установах є дуже важливою можливістю постійно отримувати реакцію цієї держави на події в Україні. Я згадую, як кореспондент Укрінформу Дем'янюк працював у Брюсселі під час кризи в Югославії. Кожного дня - я слухала ці брифінги - він говорив про те, що відбувається в Україні у зв'язку з цією кризою і яка буде реакція НАТО на ці події. Тобто це ще один канал формування ставлення в певних державах до подій в Україні. Такі матеріали використовують й інші кореспонденти, а довіра до їхніх повідомлень набагато більша, ніж до тих, які розповсюджуються офіційними джерелами України.

І останнє. Звичайно, дуже важливе значення має іномовлення. Але наше іномовлення ведеться на тих хвилях, які майже ніхто не слухає.

Водночас люди дивляться телебачення. Взагалі уся робота по створенню іміджу має будуватися на образах. Ми повинні вкладати в голови людей не цифри, а образи. Є багато можливостей розповсюдження нашої інформації навіть за нинішньої системи. На жаль, ані з боку державного, ані комерційного телебачення поки що немає готовності до такої роботи, бо вона потребує додаткового навантаження. Це спеціальна робота, це спеціальні матеріали, які мають створюватися.

Кілька слів про вибори та імідж. Говорити, що будь - які вибори в Україні можуть поліпшити імідж держави, дуже важко. Тому що скоріше йдеться про пом'якшення або нейтралізацію можливих негативних наслідків для України, оскільки під час передвиборної кампанії відбувається, принаймні у нашій державі, могутній викид значною мірою необґрунтованих компроматів. Регулярно, постійно і вже почалось.

Крім того, спостерігається тенденція використання "чорного піару" із застосуванням незаконних методів отримання інформації. Відтак дуже важливою є негайна і безкомпромісна реакція влади на порушення законодавства з покаранням винних у судовому порядку [56, с.18].

Ще однією небезпекою є адміністративне втручання у хід передвиборної кампанії або у сам хід голосування, що негативно сприйматиметься на міжнародному рівні. Отже багато чого залежатиме від того, як влада реагуватиме на такі повідомлення або які запобіжні заходи (бодай косметичні) вживатиме в цьому плані. Як варіант, можемо вже зараз починати говорити, що в нас немає можливості використовувати адміністративний ресурс. Чому? Представники влади розпорошені між різними блоками і партіями. І вже, хочемо ми цього чи ні, У нас створено своєрідний контроль. Тобто саме таким шляхом ми повинні йти.

2.3.1 Внутрішньополітичні проблеми України

Успіх майбутніх суспільних перетворень в Україні незрідка донині обґрунтовується в межах класичної марксистської парадигми: візьмімо політичну владу і за рахунок впливу на матеріальне виробництво здійснимо економічну реформу. Загалом шлях випробуваний, і не лише в експерименті з побудовою комуністичного суспільства. Він може бути успішним, коли політична влада досить сильна і стабільна. Прикладом цього є досягнення Франції, Південної Кореї, Таїланду, Греції та інших країн. Але в Україні політична влада часто була слабкою, неконсолідованою.

Постійні суперечки між законодавчими і виконавчими структурами стали нормою. Слабка, малоефективна судова система. Боротьба різних соціальних і політичних сил, криміналізованість частини суспільних відносин незрідка паралізують ініціативу як центральних, так і місцевих органів влади. Це послаблює політичну владу в цілому, стримує вироблення і реалізацію ефективної стратегії економічних перетворень, отже, позначається на загальній ситуації в країні.

По-перше, стала помітною стагнація процесу становлення нової структури громадянського суспільства. Формування нового економічного істеблішменту (ринкового) відбувалося дуже повільно: значною мірою він формувався як частково кримінальний, мафіозний; непоодинокими стали випадки зрощування його з адміністративними структурами держави. Мафіозні угруповання повели досить жорстку боротьбу проти традиційного економічного істеблішменту, частково втягуючи його у сферу своїх операцій, частково виштовхуючи на периферію економічного життя.

По-друге, проявилася небезпечна тенденція кількісного зростання люмпенізованих і маргінальних соціальних груп як наслідок економічної кризи. Це зробило внутрішню ситуацію в державі загрозливою. Як свідчить світовий досвід, критерієм стабільності в суспільстві є кількість людей у таких групах. Вона не повинна перевищувати 35% від працездатного населення. Якщо ця межа досягається, то ситуація стає нестабільною і потенційно небезпечною для різного роду заколотів, масових рухів непокори. Нині, за різними підрахунками, ці групи становлять близько 70% від працездатного населення, але непокоїть високий рівень у них молоді. Це говорить про великий потенціал нестабільності суспільства на найближчі десять - п'ятнадцять років.

По-третє, відбулися різкі зміни в орієнтаціях на системи цінностей та ідеалів.

Пріоритети довіри від ідеальних програм, які автоматично виведуть з кризи, все більше змішуються у площину пошуку авторитарної особи ("доброго царя") або відкидання авторитету влади. Одночасно помітна ще одна тенденція серед частини населення, яка орієнтується на традиційні цінності, - це несприйняття перманентних змін у структурах влади, бажання якоїсь сталості.

Такі неоднозначні процеси в Україні пояснюються тим, що в суспільствах з недостатньо розвиненою політичною культурою масова свідомість квантована, мале усвідомлює події як необхідний процес, різко змінює орієнтації. Психологія маси виявляється реальнішим чинником дій, ніж раціональні політичні й економічні ідеології.

Водночас в Україні поки що не набула руйнівної сили тенденція відкидання авторитету влади взагалі, як ми бачимо у деяких державах, котрі виникли на терені СРСР. Ба більше, позитивні очікування добрих змін пов'язуються зі змінами у системі влади. При цьому негативно сприймається перманентна боротьба виконавчої і законодавчої влад, яка породжує зайву напруженість у суспільстві, втягує в протистояння різних гілок влади велику кількість людей.

Можна назвати ще багато чинників, які впливають на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Та нас передусім цікавлять найвпливовіші в деструктивному плані:

1. Брак розумної герметизації державно-політичного простору, що робить Україну вразливою до різних зовнішніх впливів.

2. Загальна неефективність структур влади, зумовлена її перехідним характером, протистоянням різних гілок, протиріччями стосовно цілей, порушенням взаємодії центральних і регіональних влад.

3. Збереження сепаратистській прагнень у певних регіонах і підбурювання деякими внутрішніми і зовнішніми силами міжнаціональних, міжконфесійних конфліктів.

4. Провокації політичних сил ультра-радикальної правої і лівої орієнтації на тлі посилення загальної соціальної конфронтації в суспільстві.

Ці та інші чинники зумовлюють формулювання головного завдання забезпечення політичної стабільності всередині українського суспільства. Це перехід від некоординованих, часто суперечливих, хаотичних владних впливів на різні сфери суспільного життя до проведення чітко виваженого відповідального політичного курсу. Його неодмінна умова - законослухняність усіх суб'єктів історичного процесу, і насамперед влади, виконання взятих на себе зобов'язань державою і громадянином.

Цей політичний курс має витримуватися при розв'язанні стратегічних проблем вибору форми державного устрою, розмежування й уточнення функцій влад горизонтально і вертикально, визначення характеру виборчої системи.

Однією з суттєвих точок болю "внутрішньополітичного розвитку" є відносини: держава-партії-особа. Ми маємо виробити ефективний механізм їхньої взаємодії, який спирався б на закон, що спонукав би всіх суб'єктів політичного життя до відстоювання інтересів України як пріоритетних. Наприклад, бажано в XXI столітті мати закон про політичні партії, який би підштовхував їх до подолання "дрібнопартійності". Провідна роль партій у суспільстві можлива, якщо вони стануть масовими, відображатимуть інтереси різних верств населення і працюватимуть виключно в рамках Конституції України. Ймовірно, що пропорційна виборча система може бути застосована в Україні в майбутньому, якщо партії матимуть довіру серед населення (на жаль, 2000 року довіра партій серед населення коливалась у межах 0,7 - 0,8% від усієї кількості виборців). У найближчі 5-10 років в Україні може залишитись 10-15 більш-менш впливових партій, якщо новий закон про партії поставить перепони їхньому розмноженню, клонуванню без мети й юристи для народу України.

Розбудова держави, формування і функціонування партій - вирішальні чинники політичного життя. Але фундаментальною його цінністю має стати в Україні безпосередня участь громадян у прийнятті та реалізації кардинальних політичних рішень - через референдуми, громадську думку тощо.

Гармонізація взаємовідносин можлива на основі погодження їхніх інтересів, включення систем мотивацій до створення в Україні демократичного громадянського суспільства. У цьому випадку формуються передумови мобілізації різних соціальних структур на подолання кризи в суспільному житті, подальший розвиток державності, формування громадянськості! й патріотизму.

Надзвичайно вагомою для політичної стабільності є міжнаціональна злагода. Україна як багатонаціональна держава прагне забезпечити рівні права і свободи всім народам. У XXI столітті цю політику необхідно посилити, не забуваючи, втім, і про права титульної нації.

Український народ - поняття політичне й поліетнічне. Він вбирає в себе людей різній націй, що почувають себе громадянами України. Кредо міжнаціональної політики - загальна участь усіх національних спільнот у творенні незалежної, заможної України. Це, зрештою, сприятиме і подоланню сепаратистських прагнень, що існують у деяких регіонах.

Ефективно вирішувати проблеми міжнаціональних відносин можна і на основі виробленого стратегічного курсу, і через цілеспрямовану, активну регіональну політику. На жаль, до цього часу відбуваються дискусії щодо концепції територіального устрою й управління регіонами. Немає чітких уявлень щодо способів запобігання міжнаціональних і регіональних конфліктів, відцентрових тенденцій, забезпечення гармонійного поєднання інтересів держави і регіонів. В особливо конфліктних регіонах України (наприклад, Крим) немає не тільки регіональних програм вирішення проблем міжнаціональних відносин, налагодження цивілізованого життя депортованих народів, а й бажання їх розробити.

Можна зрозуміти теоретичні труднощі цієї роботи, хоча в Україні є багато наукових установ, які працюють у цьому напрямі. Проте головною перепоною проведення ефективного політичного курсу, сильної регіональної і національної політики є звужені можливості економіки, що зводить нанівець не тільки ці, а й інші соціальні програми.

Ще однією причиною затримки радикальних реформ у політичній сфері є брак єдиного фронту реформаторів. Прибічники політичних реформ розпорошені за принципом "персональних симпатій і антипатій" і часом більше мислять категоріями амбіцій, а не державотворення. Основою об'єднання в XXI сторіччі повинні стати не старий і не новий партійні родоводи, а ставлення до економіки, внутрішньої і зовнішньої політики. Реформи не робляться без партії реформ. І необов'язково останню уявляти на кшталт КПРС. "Партія реформ" - це може бути строката в політичному та ідеологічному відношенні соціальна група, яка очолює рух реформаторів.

Єдність реформаторів особливо потрібна сьогодні і завтра, коли в економіці співіснують нові, ще слабкі, ринкові механізми та старі командні важелі; коли опір реформам чинять працівники, які користуються методами адміністративно-розподільчої системи, торгують кредитами, експортними квотами і ліцензіями; коли знову і знову спалахують дискусії: повернутися до колишньої державної економіки чи йти до створення абсолютно незалежного від держави ринку. Така єдність необхідна за умов, коли виникає багато політичних опонентів і партій, котрі апелюють до соціального незадоволення, соціальної напруги, яких під час реформ не обминути.

Точніше кажучи, сьогодні є два способи гарантій реформ і недопущення повернення назад. Перший -- що більше економічних змін і що більше людей у ці процеси задіяно, то складніше повернути країну до старих часів. При цьому важливо, щоб результати реформ були за можливості закріплені конституційне. Другий - створення та удосконалення політичної бази реформ, яка б гарантувала пошук розумного співвідношення між швидкістю реформ і реальною соціальною платою, між ефективним державним регулюванням і ринковими механізмами. Єдність економіки і політики діятиме в XXI столітті так могутньо, як і в XX столітті.

Усі тепер погоджуються, що економічна й політична реформи необхідні. Але вони не можуть бути ефективними, якщо не будуть забезпечені духовно (ідеологічно). Без духовної єдності хоча б більшості населення і хоча б у головних питаннях реформ суспільне перетворення у глобальних масштабах неможливе. Ідеологічна лінія на проведення реформ не повинна розглядатись як спроба створення нової монопольної ідеології. Сьогодні надто широкий ідеологічний плюралізм призводить до надмірної непослідовності й суперечливості суспільних процесів, втрати традиційних моральних орієнтирів народу, дегуманізації життя й культури, готовності людей вірити у випадкові ілюзії та спекулятивні ідеї. Тому в XXI столітті пошуки інтегративних і консолідуючих суспільство ідей залишаться надзвичайно актуальними.

Головною метою реалістичної і довгострокової генеральної стратегії консолідації ідеологічного плюралізму в межах України є схвалення курсу на стабільність і незалежність держави. Такий курс може зняти протистояння радикальних реформаторів і противників перетворень.

Зміцнення молодої української держави, її внутрішня стабільність є гарантом зменшення загрози для будь-якої сусідньої країни і, навпаки, зміцнення перспектив інтеграції України у світову спільноту, що не заперечує нормальних зв'язків з країнами СНД і Заходу.

У своїх державних прагненнях Україна буде шукати власне геополітичне місце в світі, особливо ж у Європі. Не слід, мабуть, прагнути стати супердержавою Європи, тим більше через виробництво зброї. Історичний процес повинен тривати своїм шляхом. Стане Україна могутньою державою в економічному і політичному плані чи ні, залежить головним чином від праці народу України, від нашої згуртованості й відповідальності.

Нині треба не демонструвати свою другорядність, і орієнтуватися на рівноправні відносини, що визначаються реальним економічним і політичним потенціалом, авторитетом партнерів.

2.3.2 Зовнішньополітичні проблеми України

Зовнішній світ здебільшого не хоче бачити Україну могутньою економічною і політичною державою. У будь-якому разі сьогодні його влаштовувала б ситуація, якби Україна була другорядною державою, на території якої можна було б розмістити шкідливі виробництва. Повінь слів про те, що наші західні й східні партнери мають інші цілі, не підтверджується реальними кроками в організації допомоги, кредитів, рівноправного співробітництва у військовій сфері.

Наприкінці 2000 року стало зрозумілим, що існують усі ознаки кризи у відносинах і з Росією, і зі США, і з Європейським Союзом. Причин для цього виявилося багато: борги, Чорнобиль, політика в енергетичній сфері, недостатній динамізм реформ, проблеми зі свободою слова, втрата інтересу до України як рівноправного партнера і т.д. У цих умовах політика балансування між Сходом і Заходом перестає бути ефективною. Настав час формувати незалежний зовнішньополітичний курс, виходячи з національних інтересів України, а не підлаштовуватись або під Москву, або під Вашингтон.

XXI століття може стати часом народження нового зовнішньополітичного курсу України. Але напрямки цього курсу, його форми - це ще країна inkognita. То які ж шляхи обрати Україні у цій ситуації? Вибір перший - євроцентристська орієнтація із поступовим еволюційним входженням у єдину Європу, використовуючи регіональні альянси з найближчими сусідами в Європі, встановлення особливих стосунків з Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Туреччиною, Польщею, не забуваючи при цьому перспективи партнерських відносин з Німеччиною, Францією, Великою Британією та іншими країнами Європи.

Вибір другий - євро-азійська орієнтація. Без тісних стосунків з Росією, Казахстаном, середньо-азійськими і кавказькими державами нам не обійтись, але тут є небезпека. Враховуючи, що Росії бракує традицій, досвіду, механізмів рівноправного співробітництва з менш сильними партнерами, а також враховуючи наявність її сировинного, економічного та військового потенціалу, ми знову можемо побачити спробу підкорення народів колишнього СРСР, перетворення їхніх держав на маріонеткові. І цю загрозу треба бачити і нейтралізувати через відповідні угоди і з Росією, і з НАТО.

Вибір третій - роль "вільного стрільця", який шукає свого талану по всьому світі, з орієнтацією на світові центри економічного розвитку, капіталу (щось близьке до стратегії Великої Британії, яка має опорні пункти в усьому світі, досвід сторіч щодо торгівлі у світі, механізм співробітництва). Британська співдружність націй і сьогодні має конкурентоспроможну економіку й ефективну політику.

Для України найперспективніший - перший вибір, і він може здійснитися. Але не повністю, і має доповнюватись окремими частинами другого й третього варіантів дій.

Під час реалізації обраного курсу дій важливо враховувати низку моментів, які проявилися вже за останні три роки.

Нині світ (особливо економічно розвинені країни) стрімко втрачає інтерес до держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, хоча такий інтерес і декларується урядами та політичними партіями розвинених країн.

По-перше, їх лякає можливість розвалу вже Росії як держави при збереженні безпідставних імперських амбіцій. Справді, справи складаються так, що дезінтеграція Росії можлива, а "смутні часи" можуть тривати ще 10 - 15 років. Негативне сприйняття Росії, деяких республік Кавказу і Середньої Азії частково відбивається й на Україні. Тому дистанціювання від дій Росії та її лідерів у регіонах дуже бажане.

По-друге, світ дивує слабка активність України в економічних реформах і в сфері міжнародних відносин, особливо в сфері економіки. А наша "рідна" бюрократія, хабарники лякають їх ще більше.

Для Європи Україна є цікавою головним чином у двох площинах: нейтралізація чи "санітарний кордон" щодо загрози зі сходу, з боку Росії; як місток зносин із Близьким і Середнім Сходом через Південь України і Чорне море, Кавказ.

Україні теж вигідно не потрапити в орбіту російської військово-політичної стратегії як сателіт. Але не така вже добра перспектива стати східним кордоном Західної і Центральної Європи.

Зовнішній політиці України, що будується на послідовному відстоюванні національних інтересів, властиві відкритість і співпраця, твердість і партнерство. Тому вона не спрямована на конфронтацію із сусідами та іншими країнами. Тому небезпека стати прикордонною державою у протистоянні Західної та Центральної Європи і Росії не може бути привабливою.

Україна зацікавлена у створенні стратегічної системи безпеки XXI століття, яка б виходила із системи міжнародних і європейських договорів і логічно доповнювалася двосторонніми (чи багатосторонніми) угодами з близькими і дальніми сусідами. Такі захисні механізми спроможні протидіяти очевидній або прихованій агресії щодо України. Як одна з держав Єврорегіону Україна повинна і надалі все тісніше інтегруватись у системи колективної безпеки, що суттєво поліпшить геополітичну ситуацію в цьому регіоні.

У взаємовідносинах з країнами, що виникли на терені СРСР, потрібен диференційований підхід. Поряд з Росією вони також відіграють велику роль у системах колективної безпеки.

Останнім часом у стосунках держав СНД проявилися нові тенденції, відбулися певні зміни. Значною мірою це пояснюється тим, що попередня політична тактика Росії щодо цих республік не дала бажаних наслідків, а СНД, навіть як економічна організація, втратив будь-яке значення.

Створилися на терені колишнього СРСР країни із значним економічним, потенціалом, високотехнологічними виробництвами та кваліфікованими кадрами, які або зовсім не увійшли до Співдружності (Литва, Латвія, Естонія), або ж дотримуються власних поглядів щодо її ролі (Казахстан, Україна, Туркменістан). Такий саморозпад СНД триватиме й надалі. І з цим фактом треба рахуватися при розробці зовнішньополітичного і зовнішньоекономічного курсів України.

Останні саміти представників країн СНД засвідчили, що ніякі конкретні угоди, програми не укладаються. А ті, що були підписані в 1992 - 2000 pp., не виконуються. Декларації, які оприлюднюються після ритуальних з'їздів глав держав, не відіграють важливої ролі в міжнародних відносинах.

Нині всі країни СНД, у тому числі й Росія, переживають найскладніші моменти своєї історії. Погіршується соціальне становище більшості населення цих країн, поглиблюється соціальне розшарування, що загрожує чималою небезпекою. У більшості з них ще не прийшли до нормальної ринкової економіки. У багатьох країнах триває громадянська війна, і взагалі немає сенсу говорити про реформи. А там, де реформи здійснюються, спостерігається розчарування щодо їхнього розвитку і підсумків. Тому найближчим часом не слід чекати значних економічних і політичних успіхів на просторах СНД.

В Україні ситуація ще декілька років буде дуже складною порівняно з країнами, які забезпечені паливно-енергетичними ресурсами або не були економічно занадто мілітаризовані. До 2005 р. нашій державі доведеться пережити тяжкі випробування. Два з них треба назвати окремо. У них поєднані внутрішній і зовнішній аспекти розвитку кожної країни й інших країн СНД.

Перший. Конверсія чи закриття величезних підприємств ВПК, які зараз не потрібні, триватиме й надалі. Це доведеться робити у країні, яка вже відчула, що таке масове безробіття. А на черзі модернізація вугільної, металургійної промисловості та інших галузей народного господарства, які призведуть до нових скорочень робочих місць.

Співробітництво в межах СНД суттєво не збільшує кількості робочих місць. Приватний і колективний сектори власності неспроможні швидко працевлаштувати велику кількість колишніх оборонників, вугільників, будівельників, металургів, частина з яких може взагалі не знайти собі роботи. І якщо сьогодні не відпрацювати ефективну структуру соціального захисту цієї категорії населення, то вже завтра армія безробітних перетвориться на страшну політичну зброю в руках екстремістів, її можуть спрямувати проти кого завгодно - нової буржуазії, старої бюрократії, націоналістів, комуністів, міжнародних фінансових інституцій і т. д.

Другий. Взаємовідносини України зі своїми сусідами. Вони залишаються суперечливими, хоч за різних часів були підписані різного роду договори, які начебто забезпечують невтручання у внутрішні справи одне одного.

Справді, з розпадом Організації Варшавського договору і Радянського Союзу в Європі змінилися соціально-політичні умови. НАТО втратило б супротивника і перспективи на існування, якби на Сході не виникло нове військово-політичне об'єднання. І воно виникло у вигляді військово-політичного союзу Росії і деяких країн СНД. Держави Європи повертаються до політики, коли їхня доля залежить від реалізації власних геополітичних інтересів. Вони не можуть не рахуватися з появою в центрі материка великої п'ятдесятимільйонної держави - України, з ходом новітньої історії якої, результатом її боротьби за справжню незалежність помітно буде пов'язана доля Європи. Але хотіли б мати в союзниках Україну, яка не є "хворою людиною" Європи, а динамічно реформується.

Докорінно змінилася площина взаємовідносин з Росією, північними, південними і східними партнерами. Збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної взаємодії на терені колишнього СРСР ускладнило характер цієї взаємодії. Пролягли нові чи зафіксовані як державні старі умовні кордони, міжнародно-правова легітимність яких часто піддається сумніву з боку сусідів. Виникають нові регіональні зв'язки, угруповання і нові протиріччя. За цих нових історичних умов постійно виникає вакуум довіри й безпеки в окремих регіонах, з'являються передумови виникнення нових зон конфліктності, що загрожує стабільності у світі загалом.

У цій ситуації небезпечними є претензії деяких країн на військове втручання в колишніх радянських республіках під приводом "миротворчої діяльності" (Poсія, Туреччина, Іран). Власне кажучи, такі домагання цих держав на право інтервенції є відродженням доктрин Монро і Брежнєва, за якими США і СРСР "мали право" здійснити інтервенцію в будь-яку країну, щоб захистити статус-кво. Сьогодні практично кожен свідомий громадянин визнає, що ці доктрини були шкідливими як для світу, так і для самих США і СРСР.

Для України дуже небезпечними видаються спроби деяких політичних інституцій і лідерів Росії застосувати доктрину Брежнєва проти колишніх радянських республік, висуваючи привід "захисту етнічних росіян". При цьому політика захисту "етнічних росіян" проголошується як стратегічно важлива. Цікаво, чи ця стратегія буде застосована і проти США, Німеччини, Франції та інших західних країн, куди росіяни від'їжджають мільйонами? Республіки, які входили до СРСР, не винні в тому, що були специфічно інтегровані в минулому, завдяки чому не лише 25 млн. росіян мешкають поза межами Російської Федерації, а й 35 млн. неросіян живуть поза територіями свого історичного походження. Розлучення Росії з новими державами має бути і в XXI столітті цивілізованим і ненасильницьким, у дусі рівності прав і обов'язків титульних напій і національних меншин.

Якщо Росія піде шляхом застосування цієї доктрини або нової доктрини В.Путіна, то першими жертвами стануть неслов'янські, а потім і слов'янські держави. Тиск екстремістських кіл Росії на 14 нових країн уже стимулює конфлікти (наприклад, у Криму) і водночас актуалізує дві тенденції. По-перше, порушується стабільність політичних систем держав і підривається авторитет урядів в очах населення. Як буде ставитися населення до уряду, який може бути насильницькими методами в будь-який час усунений від влади? Тим самим зменшується здатність урядів справитися з необхідними реформами. По-друге, серед населення цих республік виникає і поширюється антиросійський націоналізм, а це ускладнює життя тих росіян, які бажають жити в нових державах як повноцінні громадяни.

Жертвою такої недалекоглядної політики стає сама Росія. Нова мілітаризація держави означатиме, що їй доведеться утрингувати більшу армію та військово-промисловий сектор. Російські військові будуть гинути в інших країнах невідомо за що. Вони вимагатимуть більшого впливу в державній політиці. Таке становище зробить перехід Росії до ринкової економіки і демократії значно важчим.

Остаточними жертвами стануть мир і співробітництво у світі. Нова мілітаризована імперія знову породить гонку озброєнь і світове протистояння блоків, де потреби особи будуть задовольнятися за залишковим принципом. Тобто застосування неодоктрини Брежнєва не принесе добра нікому - ні неросіянам, ні самій Росії, ні міжнародному співробітництву.

Розумнішою політикою країн, що виникли на терені СРСР, є не протистояння, а взаємодія. Подолати успадковану бідність у кожній окремо взятій республіці легше шляхом взаємодопомоги. Нині ми бачимо, що поступово минає "дитячий" період співпраці, коли головна надія була на створення якоїсь євразійської структури, котра стала б початком нової наддержави. Може бути якась співпраця на рівні СНД і на основі двосторонніх зв'язків. Може бути за допомогою колишньої метрополії - Росії, а може бути безпосередньо: Україна - центрально-азійські держави, Україна - Прибалтика і т. ін.

Особливої ваги набуває налагодження стосунків України з країнами Центральної Азії, які мають необхідні нам паливні та інші ресурси. Наша ж промисловість може працювати на добробут їхнього населення.

Таким чином, посилення інтересу України до цих країн за умов розбудови національних економік - зрозуміле. Цей процес, з одного боку, підштовхне їх до активнішого виходу на світові ринки, в тому числі й на ринок України, а з другого - стимулюватиме становлення регіонального ринку. Розширення зв'язків України і держав Центральної Азії з сусідами у регіонах і провідними західними країнами має ще один надзвичайно важливий аспект. Воно значно збільшує можливості політичного та економічного маневру України і центрально-азійських країн у стосунках з Росією та іншими республіками колишнього Союзу.

На нашу думку, всі описані процеси можна охарактеризувати як ознаки структурної перебудови СНД. Із переважно моноцентричного, де більшість зв'язків була орієнтована всередину - на Росію, Співдружність трансформується в утворення поліцентричної орієнтації. Новими центрами тяжіння для країн СНД стають США, Китай, Туреччина, країни Середнього Сходу (такі, як Іран, Пакистан), західноєвропейські держави.

За цих умов і Україна не повинна втратити свій шанс зайняти достойне місце при формуванні нових політичних та економічних пріоритетів центрально-азійських держав. А це, своєю чергою, вимагає активізації нашої політики в цьому регіоні. Особливо актуальним є це саме сьогодні, коли зв'язки більшості держав Центральної Азії з Росією послаблюються, а з сусідами по регіону та західними державами ще не розвинуті достатньою мірою. Вирішення цього завдання має два аспекти: політичний та економічний.

Перший з них - необхідно вести постійний діалог на політичному рівні з представниками Туркменістану, Узбекистану, Киргизстану та Казахстану з метою вияснення їхніх сучасних політико-економічних пріоритетів і можливих аспектів співробітництва з Україною за нових умов.

Другий аспект - оскільки контроль за виконанням міжурядових угод відбувається дуже важко, важливо інтенсифікувати, за прикладом Китаю, торговельно-економічне співробітництво за прямими міждержавними поставками та максимально сприяти комерційним структурам, які самостійно виходять на центрально-азійський ринок.

На Близькому і Середньому Сході внаслідок розвалу СРСР і послаблення економічних позицій США утворився економіко-політичний вакуум, у заповненні якого зацікавлена Західна та Центральна Європа, а також Україна. Враховуючи, що Балкани стали "пороховою діжкою", хоч і вже менш небезпечною, а Середземномор'я вже давно є таким регіоном (Ліван, Ірак, Лівія, Ізраїль), шлях через Україну, Туреччину, Грузію буде досить зручним.

Стає реальністю формування ще однієї світової економічної зони - Казахстан, інші країни Центральної Азії, Кавказ і Близький Схід. У посередництві між цим регіоном (а далі, може, і з Китаєм) і Західною Європою - ще один із шансів України. Але він може бути використаний лише за умов політичної стабільності в Росії і Україні.

Для політичної стратегії Української держави XXI століття важливо визначитися із орієнтацією на окремі країни Західної Європи.

Враховуючи Історичні традиції, сучасну політичну та економічну карту Європи, можна висунути гіпотезу, що наймогутнішим партнером України є Німеччина. Але відносини з нею треба збалансувати стосунками з іншими країнами Європи, щоб не налякати їх віссю "Бонн - Київ", яка була б небезпечною для сусідів і Німеччини, і України.