Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті

Водночас саме цей напрям набув досі небувалого стратегічного значення на сьогодні як основна комунікаційна артерія європейської вертикалі. На фоні політичного маніпулювання Росії навколо транспортування її енергоносіїв до Європи, нафтогазоносний шлях із Близького Сходу та басейну Чорного моря через Україну на північ і захід Старого континенту є буквально обеззброюючою альтернативою. Як показує сучасний досвід, саме уздовж таких шляхів розміщуються оази економічного процвітання. Тож для України в цьому контексті головне - не втратити, не віддати нікому свій шанс. Що ж до інтеграційних можливостей у рамках геополітичної осі “Північ - Південь”, то з південного боку їх обмежує природний і, до певної міри, цивілізований бар'єр, а з північного - уже знайома проблема з інтеграційним простором ЄС.

Навіть для досягнення цілей у “близькому зарубіжжі” державі знадобляться добрі відносини із такими світовими потугами, як США, Китай, Індія, Японія, “нафтовими королівствами” ОАЕ, Іраном, Іраком, розвинутими країнами Латинської Америки (Чилі, Аргентина, Бразилія). Показовим у цьому плані негативним прикладом для України є відмова під тиском США від Іранського проекту ядерного реактора, що віддало вигідний контракт конкурентам і водночас створило негативний імідж державі як ненадійному міжнародному партнерові. Проте про будь-які варіанти інтеграції бути й мови взагалі не може через цілком об'єктивні географічні та цивілізаційні фактори.

Підсумовуючи сказане, можна ствердити, що Україна, котра завжди перебувала й перебуває на перехресті геополітичних осей Європейського континенту, зобов'язана вийти із туманної концепції багатовекторності і обрати єдиний шлях, єдину долю. Яким буде цей вибір - це, на жаль, не завжди залежить від людей, котрі проблему достатньою мірою усвідомлюють. Звичайно, що природним напрямком інтеграції для України може бути лише розвиток у європейській спільноті. Це диктується реаліями сучасного світу, потребами континентальної та світової безпеки. А коли й далі в Україні залишиться проблема вибору зовнішньополітичної орієнтації поміж багатьма напрямками і націоналізм не стане стержнем національного інтересу, суб'єкт міжнародної політики має всі шанси перетворитися на об'єкт.

Розділ ІІІ. Націоналізм і зовнішня політика країн світу

3.1 Європейський Союз - США: міжнародні непорозуміння і протиріччя у відносинах трансатлантичного партнерства

Ми повинні уникати дуже спрощеного уявлення, що зникнення радянської військово-ідеологічної загрози знищує базис партнерських відносин між країнами НАТО та між Європейським Союзом і Сполученими Штатами зокрема. Саме НАТО пережив свого комуністичного ворога, що може бути розцінене як досягнення альянсу. Але, хоча територія членів альянсу залишалася відносно стабільною і мирною протягом “холодної війни”, ми не маємо змоги точно оцінити, до якої міри це забезпечувалося діяльністю організації. В часи пізньої “холодної війни” і особливо після її закінчення акцент у стосунках між Західною Європою та Сполученими Штатами Америки поступово почав зміщуватися в бік економічних, фінансових, наукових, культурних відносин - іншими словами, в бік невійськових стосунків. Відповідно змінилася й природа непорозумінь та суперечок між двома світовими лідерами. Незважаючи на це, відносини у сфері безпеки, і військової безпеки зокрема великою мірою визначають зміст контактів між ЄС та США.

В часи “холодної війни” концепція безпеки в Європі розумілася майже виключно у військових термінах. Однак саме Європейське Співтовариство змогло розширити таке традиційне розуміння безпеки за межі воєнної загрози. Якщо після закінчення “холодної війни” НАТО всіма силами намагалася довести свою важливість у нових умовах, легітимність структур Європейського Союзу ніколи не ставилася під сумнів - вони значно більшою мірою відповідали вимогам безпеки нового часу. Глобальні зміни в економіці, політиці, соціальній системі, міжнародних відносинах, екологічній ситуації привели до того, що так звані “суспільні небезпеки” стали нагальнішими, ніж більш традиційні воєнні загрози. Поза давнім головним болем Західної Європи - екологічним забрудненням, - її економічно благополучні, але охоплені процесом загального старіння суспільства відчувають постійний тиск з боку порівняно бідніших і молодших мігрантів зі Сходу, з Африки тощо, які не тільки намагаються поліпшити своє матеріальне становище, а й уникнути політичної нестабільності, соціальних негараздів, утисків недемократичних політичних режимів і т. п. Західна Європа як відносно відкритий та політично негомогенний у порівнянні із США регіон наражається на небезпеки, пов'язані з корупцією та організованою злочинністю, торгівлею наркотиками, людьми та зброєю, відмиванням грошей. Ці небезпеки, так само як і багато політичних І, особливо, жорстоких етнічних конфліктів, часто беруть свій початок у неблагополучних країнах - сусідах Європейського Союзу на сході і півдні.

Разом з тим, на обох берегах Атлантики визнають, що загрози у військовій сфері, де співпраця між Західною Європою та США є традиційною і звичною на відміну від кооперації у згаданих вище питаннях, залишаються не менш реальними і потребують належної уваги. Але це одна із сфер, де непорозуміння між союзниками надзвичайно великі.

Тим часом Європа, в свою чергу, також постала перед видозміненими і диверсифікованими геополітичними загрозами. Після зникнення прямої воєнної небезпеки з колишнього Радянського Союзу спільний вектор захисту і протидії у Західній Європі почав поступово розпадатися на багато невеликих різнонаправлених відтинків. Так, північні країни Європи (Фінляндія, Норвегія) більше занепокоєні розвитком подій в Прибалтиці та західній частині Росії. Південні країни, як, наприклад, Іспанія, Португалія, Італія, а також такі члени НАТО як Греція і Туреччина - проблемами Середземномор'я, до яких останнім часом додався конфлікт у Косові. Також існують і важливі ознаки погіршення військової співпраці. Після закінчення “холодної війни” різко скоротилася кількість американських військ у Європі - з 314 000 у вересні 1990 року до 227 000 у лютому 1992 та 200 000 в кінці 1992 року. Коли у 1993 році до влади прийшла адміністрація президента Клінтона, стало зрозуміло, що до 1995 року ця кількість зменшиться до 100 000. Зараз американський військовий контингент у Європі складає 120 000 осіб. Американські видатки на дослідження та розвиток плюс постачання армії зменшилися на 60% з 1990 року. Країни Західної Європи (Велика Британія, Франція, Німеччина) також зменшили кількість своїх збройних сил. Без прямої воєнної загрози на східних кордонах, електорати та уряди західноєвропейських суспільств не готові направляти додаткові ресурси на зміцнення воєнної безпеки, що є логічним для керівництва НАТО.

Незважаючи на всі ці речі, Америка не має намірів полишати свої інтереси у сфері європейської безпеки і чинить великий тиск на ЄС у цьому питанні. Так, ще у березні 1992 року в одному з Документів Пентагону було зроблено спробу попередити виникнення “виключно європейських схем безпеки, які шкодитимуть НАТО”.

Слід приділити увагу можливому європейському військовому союзу, базис для якого, починаючи із спільної зовнішньої та оборонної політики, поступово закладається на наших очах. Такий союз в перспективі може привести ЄС до політичного паралелізму із Сполученими Штатами Америки, що і є його головною метою. Це вже саме по собі є достатньою причиною, щоб забезпечити повну участь і підтримку Франції, яка у 1996 році повернулася до військової організації НАТО, однак не перестала бути головним архітектором незалежної військової ідентичності Західної Європи. Після запровадження єдиної європейської валюти 1 січня 1999 року це є другий найбільший проект об'єднаної Європи. Якщо американці сприймають військову залежність Європи від США як правильний і найкращий стан речей у міжнародних відносинах, то європейці, очевидно, мають кардинально відмінну точку зору. Війна у Косові дуже рельєфно та інколи вкрай неприємно продемонструвала європейцям їхню залежність від американської військової сили та, поміж іншим, залежність їхньої спільної валюти від цього фактору. У червні 1999 року у німецькому місті Кельні відбулася зустріч представників країн-членів Європейського Союзу, які вирішили розпочати створення автономних європейських збройних сил, які б мали відповідний політичний статус і достатню військову могутність для ведення воєн власними силами. До кінця 2003 року потрібно ухвалити необхідні рішення, щоб європейський військовий союз став реальністю. Для ЄС це означає гарантування його валюти і перетворення економічної могутності на військову і навпаки. Американські офіційні особи під час святкування 50-ї річниці НАТО у квітні 1999 року підписали загальну угоду про те, що вони підтримають ідею європейської армії. Однак справа не обходиться без питань. Маючи за плечима 50-літню історію військової співпраці із Сполученими Штатами, Західна Європа відчуває на собі усі наслідки свого клієнтського ставлення до власної безпеки. При тому, що Старий і Новий світи мають майже однакові показники ВВП, витрати ЄС на військові потреби значно поступаються витратам США, а також є менш ефективними. Так, США витрачають 290 мільярдів доларів на оборону щорічно, а ЄС - 140 мільярдів доларів. Війна у Косові справді показала, що європейці поступаються США в першу чергу у нових високоточних комп'ютеризованих і високотехнологічних видах зброї, використанні новітніх супутникових інформаційних і розвідувальних систем (ЄС має лише один військовий супутник, який належить Франції). Розробка і виробництво такої зброї буде довготривалим процесом і вимагатиме багато коштів. Америка, природно, не виявляє великого бажання розкривати свої найновіші ноу-хау союзникам по НАТО - принцип, який існує з часів ранньої “холодної війни”, але, з другого боку, негативно ставиться до спроб союзників зменшити свою залежність від неї у сфері озброєнь. Логічні зауваження американців, що у структурі НАТО таке повторне “вигадування власного велосипеда” є неефективним, не мають достатньої сили переконання для європейців. Це свідчить про те, що у їхній свідомості необхідність подальшого оборонного союзу із Сполученими Штатами і його позитивна місія, а також відданість Америки інтересам захисту Західної Європи поставлені під сумнів.

Однак, 1995 року був погоджений новий Трансатлантичний порядок денний (New Transatlantic Agenda), націлений на більш ефективну трансатлантичну співпрацю та спільне світове лідерство ЄС і США у різних сферах, починаючи від лібералізації торгівлі до безпеки та гуманітарних операцій. Він базувався на Трансатлантичній декларації, прийнятій у 1990 році. Ключовим поняттям у співпраці між ЄС і США з цього моменту офіційно визнається саме сприяння вільній світовій торгівлі та лібералізації світової економіки. Щодо безпеки, то США погодилися широко співпрацювати з ЄС у так званих “м'яких питаннях”, пов'язаних з тероризмом, організованою злочинністю, контрабандою і розповсюдженням наркотиків. Таким чином, США не готові були визнати Європейський Союз важливою військовою силою сучасності або найближчого майбутнього.

Територія Європейського Союзу значно поступається своїми розмірами території Сполучених Штатів. Населення ЄС у 1998 році становило 375,3 мільйона осіб, населення США - 271,5 мільйона. Густота населення ЄС та США відповідно 300,5 та 72,7 осіб на квадратну милю. Індекс кількості природних ресурсів на душу населення відповідно дорівнює 67 та 265. При цьому ВВП їх майже рівний: ЄС - 8345,9 та США -8230,9 мільярда доларів у І998 році, що становить відповідно 22238 та 30316 доларів на душу населення. Таким чином, відносно бідний на ресурси, однак більш густонаселений Європейський Союз, який до того ж не може вповні користуватися перевагами політичної єдності, досягнув однакового із США обсягу ВВП. Це може бути ще одним свідченням того, що особливе становище Сполучених Штатів у світі як єдиної наддержави визначається в першу чергу військовою та політичною могутністю.

ЄС та США є дві найбільші економіки у світі, які разом складають приблизно половину всієї світової економіки з щоденним трансатлантичним торговим та інвестиційним потоком в 1 мільярд доларів. Європейський Союз та Сполучені Штати Америки, за даними Європейської Комісії, є найбільшими торговими та інвестиційними партнерами один одного. У 1998 році двостороння торгівля між ними була здійснена на суму 474,7 мільярда доларів. Об'єднана частка ЄС та США у світовій торгівлі становить близько 40%. Інвестиції ЄС в американську економіку у 1998 році становили 481,7 мільярда доларів, або 59% усіх іноземних прямих інвестицій у Сполучених Штатах. Прямі інвестиції США у ЄС у тому ж році склали 433,7 мільярда доларів.

Попри величезні суми товарообігу між ЄС та США, обидві сторони застосовують значні протекціоністські заходи щодо своїх фірм, їхні ринки добре захищені один від одного, а суперечки щодо торгових санкцій стосовно третіх країн (санкції щодо Ірану та Лівії, а також Куби 1996 року) та між окремими компаніями (“бананові війни” та непорозуміння щодо генетично-модифікованих організмів) часто не поступаються за масштабністю досягнутим результатам співпраці. Існують деякі тенденції, які серйозно непокоять партнерів-суперників по обох берегах Атлантики. Так, європейці набагато більше, ніж американці, вдаються до державного контролю над підприємствами, запроваджують широкі соціальні програми і зазвичай платять своїм працівникам найбільшу у світі зарплатню. Зі своєю концепцією соціального ринку, яка все більше потрапляє під вогонь критики через невиправдано великі соціальні витрати, Європейський Союз поступово стає менш конкурентним на світовому ринку. Він фактично пропагує конкуренцію, не підтримуючи її на власній території.

У свою чергу, Сполучені Штати Америки, також потерпаючи від найрізноманітніших проблем, впевнено показують кращі результати, ніж об'єднана Європа. Вони переживають восьмий рік свого зростання, маючи приріст ВВП (95/96 рр.) 3,9%, в той час як ЄС мав приріст 2,8%. Рівень безробіття в США вдвоє менший, ніж у Європі (4,5% та 10%; 1998 р.). При цьому Сполучені Штати створюють 3 мільйони нових робочих місць щорічно - Західна Європа не змогла організувати стільки нових робочих місць за останні 10 років. США також залишаються наймолодшим суспільством розвиненого капіталістичного світу, що на найближче майбутнє позбавляє їх жорстких демографічних проблем, перед якими ЄС стоїть сьогодні.

Небезпеки, перед якими постають Сполучені Штати, криються саме в їхньому зовні бездоганному процвітанні і добробуті. Америка - одна з небагатьох країн світу, які можуть дозволити собі безтурботно жити в борг, не тільки тому, що зможуть цей борг відшкодувати, а ще й тому, що ніхто не зможе його за наявних обставин належним чином стягнути. На сьогодні Сполучені Штати споживають на 2% ВВП більше, ніж виробляють, а 1999 року їх торговий дефіцит перевищив 400 мільярдів доларів. Значною мірою таке становище обумовлено пануванням долара як світової валюти, коли США взамін реальних товарів з успіхом розплачуються зеленими папірцями. Очевидно, що подібний стан справ є надзвичайно вигідним для американців, хоча у довгостроковій перспективі він може стати пасткою. Так, уже сьогодні капіталізація американського ринку склала близько 150% (у 1990 році вона становила 70%). Це означає, що номінальне паперове багатство у півтора раза більше реального. Ці показники перевищують показники 1929 року перед початком “великої депресії”.

Ще одним фактором, який викликає трансатлантичне напруження, є запровадження єдиної європейської валюти євро. Хоча офіційна американська позиція щодо неї є досить прихильною, такий крок може серйозно підірвати становище долара як світової валюти і зумовити подальшу неможливість для Сполучених Штатів жити в кредит, споживаючи реальні товари з усього світу і розраховуючись за них лише паперовими грошима.

Загальний зовнішній борг США зараз становить приблизно 2 трильйони доларів. Цей фактор, підсилений досить швидким зсувом від долара до євро як альтернативної світової валюти, а також у поєднанні з іншими фінансово-економічними чинниками, повинен призвести до різкого падіння курсу долара, в тому числі і щодо євро. Це, своєю чергою, знизить привабливість європейських товарів і підвищить конкурентоздатність американських. В будь-якому випадку різкі зміни курсів цих двох потужних валют, а також інші порушення трансатлантичної рівноваги у фінансово-економічній сфері можуть негативно позначитись на стані світової економіки і окремих економік різних країн. Хоча глобалізація, як вже зазначалося, має суто західні витоки, і найменше у розбалансуванні сучасної світової системи зацікавлені її теперішні керівники - країни Заходу, негативні наслідки відчуватимуть усі залежні від Заходу в тій або іншій мірі країни - а це більша частина світового співтовариства. В сучасних умовах Захід отримує значну частину своїх прибутків за рахунок третіх країн - якщо не їх прямої експлуатації, то дискримінації та приведення їх у відповідність до західних стандартів. Що ж до глобалізації, то вона, скоріше за все, може стати небезпечною для Заходу лише в тому випадку, якщо він не буде спроможний утримуватись на вершині цього процесу або не зможе захистити себе від конкуренції більш молодих і витриваліших та амбіційніших суспільств. Це не виключає існування інших загрозливих процесів, які Захід вже сьогодні не здатний успішно контролювати і які об'єктивно знищують його цивілізацію. Йдеться насамперед про кризу старіння західних суспільств, екологічну кризу, а також духовну кризу суспільства споживання.

Проте перед обличчям таких небезпек Захід не тільки не може досягти своєї колишньої згуртованості часів “холодної війни”, а навпаки, його члени постійно перебувають у стані суперництва між собою. Одним з останніх важливих кроків у цьому сенсі стало підписання Угоди про вільну торгівлю між ЄС та Мексикою. За Умовами Угоди, яка вступила в силу 1 липня 2000 року, торгівля Європи з Мексикою буде лібералізована на 95%, тобто будуть зняті майже всі обмеження на шляху вільного товарообігу. Крім розширення своєї торгівлі, яка і так ведеться дуже активно з країнами Центральної та Латинської Америки, ЄС переслідував мету оминути бар'єри на шляху до виходу на американські та канадські ринки, чого його фірми довго й безрезультатно прагнули. Такий опосередкований доступ не може йти в порівняння з прямою вільною торгівлею, але дає можливість європейському бізнесу реекспортувати свої товари через Мексику далі в Північну Америку. Логічний висновок в цій ситуації такий: торгові війни і суперечки між титанами навряд чи матимуть тенденцію до затихання, а навпаки, скоріше за все можуть посилитись у найближчому майбутньому.

Історія політичного Заходу дає усі підстави говорити про двозначний характер відносин між Західною Європою і США, коли, з одного боку, заявляється партнерство і розподіл тягаря світового лідерства, з другого - всім відоме зверхнє ставлення Америки до інших країн та месіанське розуміння своєї ролі у світі, її цинічна зовнішня політика, подвійні стандарти поводження на міжнародній арені. Зі свого боку, Європа ніколи не була справжнім союзником США , тим самим підтверджуючи думку, що США не має союзників, а тільки клієнтів - користувачів американського ядерного щита. Європа часто досить споживацьки ставилася до союзу з Америкою.

При цьому доля політичного Заходу виглядає досить безальтернативно, але не песимістично, якщо не дотримуватись затятої трансатлантичної точки зору. Як показали останні 10 років (а особливо ситуація щодо війни в Іраці), він не спроможний підтримувати колишній рівень згуртованості і кооперації його членів. Трансформація Заходу в бік більш відкритої спільноти, націленої на широкі зовнішні зв'язки і співробітництво, є неминучою. Така трансформація зумовлена як процесами змін у структурі і сутності глобального співтовариства, так і змінами в межах самого Заходу: так, більший ступінь європейської сдності в результаті призведе до глибшого розколу всередині трансатлантичного союзу, а зміни у геополітиці стратегічних інтересів Сполучених Штатів позначаться на якості впливу на ЄС і стосунках з ним загалом. Безпека Західної Європи все більше переходитиме до відома європейців. Можна припустити, що поступово всередині НАТО західноєвропейський воєнний компонент буде рухатись в бік більш відділеної військової одиниці. На відносинах США - ЄС негативно позначаться й економічні бар'єри та протекціонізм з обох боків.

Однак немає потреби у створенні якихось нових великих трансатлантичних проектів. Так само немає сумніву в тому, що ефективні робочі відносини двох сторін необхідні для вирішення проблем як у власних взаємних стосунках, так і у глобальному масштабі. Інше питання полягає в тому, що Європа і Америка не вміють бути рівними партнерами, а теперішнє другорядне становище абсолютно не влаштовує європейців.

Поза тим, можна назвати інші фактори, які ставлять нездоланні перешкоди на шляху до сучасної і майбутньої трансатлантичної єдності. Захід вже давно не може виступати від імені всього світу - в цьому він фактично підійшов до межі своєї корисності та пережив ті ідеї, на яких він тримався. Захід усе більше вступає у діалог із зовнішнім світом - і це те, що він і повинен робити для забезпечення свого майбутнього - і, можливо, утримається на межі відкритого протистояння зі світом, якого він вже тепер боїться і яким намагається керувати у власних інтересах. Також, поки що немає такої загрози, яка б могла згуртувати західні країни у потужний блок. За наявної тенденції до значної диверсифікації загроз, коли джерела небезпеки мають дедалі складнішу географію та причини, а також, коли значно відрізняється суб'єктивна оцінка небезпек, немає підстав для спільних відповідальних дій Заходу, від яких залежатиме його існування.

У випадку Сполучених Штатів можна зробити суперечливі висновки, їхнє на сьогодні формально незаперечне світове лідерство та безпрецедентне економічне процвітання можуть таїти у собі значні небезпеки. Американці розуміють це і розуміють усю серйозність викликів, які ставить перед ними змінене світове співтовариство. Вже сьогодні США намагаються забезпечити своє майбутнє становище як єдиної наддержави у однополюсній системі світу (вимагаючи виходу НАТО за свої територіальні кордони, намагаючись закріпити військову і технологічну залежність Західної Європи, посилюючи свої позиції на Близькому Сході (Перська затока), де вони вже мають незаперечного союзника - Ізраїль, та на Балканах (Косово), розширюючи програму “Партнерство заради миру” тощо). Неможливість побудови однополюсної системи у сучасному світі є досить очевидною, з огляду на такі значні держави, як Китай, Росія, Індія, а також той самий ЄС. Але наблизитись до ситуації світової гегемонії може союз США і Західної Європи, який, як бачимо, перебуває у досить неоднозначному стані. Ціна такого союзу, поза необхідністю надати Західній Європі більші вигоди від нього і статус рівноправного партнера, вимагає значної зміни суспільної свідомості як американців, так і європейців. Спроба запровадити усі ці зміни може принести США заплановані результати, але може й створити найбільш сильного і непримиренного суперника Америці. Однак, вступаючи у XXI століття, американці мають велике прагнення зробити його ще одним “американським” або “трансатлантичним віком”.

3.2 Афро-азійський блок та країни Латинської Америки - невідома величина міжнародної політики

У політичній літературі різних країн постійно підкреслюється важливість тих держав, які не пов'язані з ніяким блоком, але які, незважаючи на свій політичний нейтралітет, мають дуже великий вплив не розвиток подій у світі, а зокрема на політику окремих блоків.

Неприєднані держави, до яких зараховують перш за все, держави Азії, Африки та Латинської Америки не утворюють якогось реального блоку, хоч час від часу відвідують міжнародні конференції і займають колективне становище до тих чи інших світових подій (для прикладу варто взяти хоча б їх одностайне засудження американської агресії в Ірак).

Вільям Дж. Карлетон дає таку оцінку “світу нейтральних” у своїй книзі “Революція в американській зовнішній політиці”: ”Нейтралісти наполягають на тому, що вони не є ні блоком, ні навіть третьою силою і що вони не думають організовуватися мілітарно у противагу чи то Росії, чи проти Заходу. Вони засуджують військові союзи і комбінації, що випливають з балансу сил, стверджуючи, що це впливає на зріст міжнародної напруги і може спричинити вибух війни. Вони засудили перегони в озброєнні, домагаючись заборони випробувань термоядерної зброї. Вони заявили, що прагнуть стояти осторонь обох сторін, що хотіли б бути посередниками між ними і досліджувати “дійсні шляхи” до миру”.

З уваги на специфічний характер держав, які належать до групи нейтральних, їхня політика має досить виразну тенденцію наголошувати негативне ставлення до західного блоку, мовляв, цей блок об'єднує колишні колоніальні імперії, які прагнуть у зміненій формі продовжувати експлуатувати свої колишні колонії. Цей антиколоніалізм і антиімпералізм намагається використовувати Росія, декларуючи свою повну солідарність з політикою неприєднаних держав.

Щодо ісламського світу, то він загалом і фундаменталістські течії в його середовищі займають більш виважену позицію в зовнішній політиці, ніж США чи Росія з КНР, відкидають сепаратизм та хаотичну силову політику ( за винятком терористичних організацій). А загалом націоналізм у зовнішній політиці цих країн останнім часом загальмував у своєму розвитку.

Висновки

Сучасний націоналізм європейських держав і взагалі націоналізм як світове явище останнім часом набув значного розвитку. На підтвердження цього можна навести ряд прикладів успіху європейського націоналізму. Це і участь австрійської Партії Свободи в уряді, значима перемога на виборах Народної партії К. Блохера у Швейцарії, зростання впливу Vlaams Blok у Бельгії, успіхи датських та шведських націоналістів, в сусідній Румунії в листопаді 2000 р. партія „За Велику Румунію” здобула 22% голосів виборців; її лідер К.Тудор отримав 30% голосів на президенських виборах, збільшення популярності Національного Фронту та його лідера Ле Пена у Франції, успіх партії Піма Фортайна на виборах у Нідерландах. В чому ж причини успіху?

Це питання потребує досконалих досліджень, але вже тепер можна відзначити, що успіхи в цих державах полягають в єдності всіх націоналістів. Поглянувши на програмові засади австрійської Партії Свободи, достатньо відзначити кілька її важливих пунктів, щоб зрозуміти причини його привабливості:

Пункт 1 „Свобода - найвище право кожної людини”;

П. 2: „Людська гідність недоторканна”;

П.З: „Спочатку Австрія”;

П.5: „Християнство - основа Європи”;

П. 12: „Сім'я - єдність поколінь”;

П.ІЗ: „Захист оточуючого середовища”;

П.15: „Вільні фермери - культивування землі”.

Отже, тут стає зрозуміло, на чому розставляють акценти австрійські націоналісти.

Е.Сміт, один з найвідоміших західних дослідників націоналізму зазначає, що стрижнева доктрина націоналізму є чимось більшим за просту „доктрину волі” і складається з кількох основних тверджень:

1 - людство природним чином поділяється на нації;

2 - кожна нація має свій самобутній характер;

3 - джерелом всієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4 - задля свободи і самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;

5 - нації можуть реалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6 - відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7 - найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

Націоналізм, в розумінні Е.Сміта - це візія майбутнього, яка повертає людині її сутність, її усталений спосіб життя й буття, що був колись її беззастережним природним правом. Він не є і механічним прив'язуванням, у ланцюгу поколінь минулого до майбутнього, ні еволюцією традиційного в новочасне. Він є атакою і на традицію і на модернізм в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній зв'язок людини з природою та зі своїми ближніми.

Залишається лише висловити жаль з того приводу, що ні ці теоретико-правові норми, ні ці документи, незважаючи на всю свою категоричну однозначність, не мають фактично обов'язкової сили для тих, кого вони стосуються, і застосовуються вони вибірково і залежно від тих таки геополітичних інтересів „сильних світу цього” і зацікавлених сторін. Дуже промовистим у цьому відношенні є одне з правил, що ним керується Верховний Суд США: „Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією - це не правове, а політичне питання”.

Крім того варто наголосити, що на сучасному етапі розвитку нація, що бореться за своє самовизначення, може лише самостійною перемогою у боротьбі із залученням усіх можливих засобів зреалізувати це право. На жодні репліки міжнародного співтовариства уваги звертати не треба, оскільки воно приймає у своє коло всіх переможців без розбору, незважаючи на те, скільки разів порушив кожен з цих переможців права людини в минулому. До кола державних націй можна потрапити не за фактом належності свого перебування в ньому, а за фактом спроможності досягти його і втриматися в ньому.

Список використаної літератури

Альтер П. Націоналізм: проблема визначення: Пер. з нім. // Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - с. 211 - 216.

Голотюк И. Чрезвычайный и Полномочный Посол Государства Израиль в Украине Анна Азари: “Помощь нам не нужна. Нас есть кому защищать!”// Факты. - 2000. - 24 октября. - с. 9 - 10.

Дашкевич Я. Терором по тероризмові. // Універсум. - 2001. - №1-2. - с. 16 - 22.

Донцов Д. За яку революціцю? - Львів, 1990. - 82с.

Каменка Ю. Політичний націоналізм: еволюція ідеї: Пер. з англ. // Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - с.216 - 235.

Кирчів А. Геополітичний вибір України: синдром суми різнонапрямлених векторів. // Молода нація. - 2000. - спецвипуск. - с.185 - 194.

Кондратенко С. Золотий мільярд. // Ого. - 2001. - 8 жовтня. - с. 4.

Костенко Ю. “Український вектор” у політиці Заходу. // Універсум. - №1 - 2. - с. 13 - 15.

Кузьо Т. Національна безпека України. // Військо України. - 1994. - №4-5. - 158 с.

Куруджі Ю. Французькі націоналісти в Україні. // Україна молода. - 2001. - 7 квітня. - с.5.

Мельник Ю. Західна Європа - США: міжнародні непорозуміння і протиріччя у відносинах трансатлантичного партнерства. // Молода нація. - 2000. - №3. - с.18 - 54.

Мовчан П. Не біймося націоналізму і чому Кучма не вчиться в Ярузельського? // Україна молода. - 2002. - 10 жовтня. - с. 10.

Осташ І. У Росії з'явилася ностальгія за “слухняною” Україною. // Україна молода. - 2000. - 10 лютого. - с. 5.

Пайфер С., Паскуаль К. Заявка України на вирішальне місце в історії. // Універсум. - 2002. - №1-2. - с. 14 - 20.

Сен А. Мерсі, Баку! // Україна молода. - 2000. - 15 березня. - с.5.

Сміт Е. Доктрина та її критики: Пер. з англ. // Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - с. 235 - 254.

Сосновський М. Україна на міжнародній арені 1945 - 1965. Проблеми і перспективи української зовнішньої політики. - Торонто, 1966. - 272с.

Стефанеску Б. Про “хороші” та “погані” націоналізми: Пер. з англ. // Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - с. 704 - 724.

Харахаш Б. Національне самовизначення і територіальна цілісність. // Перехід - ІV. - 2001. - №1. - с. 51 - 58.

Чорноус С. Протиракетний парасоль. // Україна молода. - 2000. - 21 листопада. - с.5.