Аргументи проти морального реалізму

Звідси, як фрагмент щодо змісту правил дорожнього руху, має бути визначений оптимум в цьому відношенні (як максимізація певної цінності з врахуванням можливої неповної сумісності однієї цілі з іншими). Далі ми можемо якось визначити цей оптимум і прописати вимоги до учасників дорожнього руху як зразки поведінки, яких вони мають дотримуватися. Як саме? Деякі складові тут видаються одразу самоочевидними. Наприклад, якщо водій цілеспрямовано намагається атакувати інший автомобіль, скеровує його в дерево чи ганяється за пішоходами, це явне протиріччя з установчою метою. Інші деталі правил породжуються типовими ситуаціями, в яких виникає конфлікт між учасниками руху. Хтось їде ближче до правого боку, хтось по середині, хтось зліва. Все добре, допоки вони рухаються в одному напрямку. Але очевидно зустрічні потоки автомобілів в такий спосіб швидко стануть чи розіб'ються. Нам немає потреби це спеціально випробовувати, оскільки наслідки очевидні. Так ми можемо змоделювати кілька десятків таких типових ситуацій в умі, без потреби будувати симуляцію дорожнього руху на комп'ютері чи досліджувати статистично залежність цього руху від тих чи тих характеристик дорожніх умов. Проте в деяких випадках такі дослідження будуть доречними або тому, що їх дешевше і безпечніше проводити на моделі, або тому, що деякі параметри важко встановити «інтуїтивно» (чи така «інтуїція» сумнівна або й систематично хибна). Наскільки вагомо впливає на безпеку руху регулярний техогляд автомобіля в державній інспекції? Наскільки паски безпеки на сидіннях сприяють зменшенню фатальних наслідків для водія та пасажирів? При якій швидкості руху водій встигає вчасно зреагувати на перешкоду, яка зненацька з'являється на дорозі? Навряд чи інтуїція здатна врахувати всі аспекти і дати достатньо точну відповідь. Ми, звісно, майже впевнені, що на швидкості 200 км \ год неможливо надійно вийти з віражу на слизькій дорозі, та ще й оминаючи собаку, яка раптом вибіг на неї. Однак навряд чи ця впевненість обґрунтована, якщо йдеться про правила паркування, які зачіпають інтереси сотень тисяч людей. Не очевидність певних наслідків тут зумовлена тим, що будь-хто не здатен інтуїтивно спрогнозувати наслідки рішень тисяч людей, які складаються в накопичувальному ефекті в динаміці. Великий місткий автомобіль не так вже й погано, але що стане, коли таких буде сотні тисяч в обмеженому просторі? Люди зазвичай просто сподіваються, що цього не буде, бо зараз так не є.

Міркування щодо моральних засад життя в суспільстві можуть бути цілком аналогічні. Ця аналогія найповніша в натуралістичній версії морального реалізму. Правила моралі -- це природні засади спільного життя, де є певний об'єктивний оптимум у способі такого життя. І оскільки ми еволюціонували упродовж мільйонів років, то в тих, хто зумів надійно себе відтворити в тих умовах життя, які складалися, виробилися певні готові шаблони поведінки, закріплені на різних рівнях -- від інстинктивних моделей реагування до раціональних побудов у вироблені рішень інтелектуальним агентом, який здатен моделювати ситуацію на випередження подій. Що саме з цього належить до моралі -- це вже питання домовленості про зміст слова. Однак зміст самих цих моральних норм вимагає розрізняти (1) об'єктивний оптимум і (2) ті суб'єктивні інтуїції та вірування, на які ми покладаємося. Вони можуть бути добре узгоджені, хоча і не обов'язково усвідомлюватися щодо їх природи. Наприклад, ми можемо вірити, що Бог дав нам вказівки, як жити і вимагає від нас жити саме так, караючи тих, хто його не слухає і суперечить його волі. Навіть якщо це вигадка, вона дієва і так може бути, що норми, мислені як божі заповіді, насправді є тим оптимумом «моральності». В нас, у такому випадку, не було би знання про природу моралі, але є віра, що збігається з моральною істиною. Знання цієї природи десакралізує мораль як вірування, але натомість дає розуміння чому норми саме такі, і чому вони і мають бути саме такими нормами. І якщо ми з'ясуємо, що мораль дієвіша, коли люди вірять в божественне установлення -- то хай так і буде: філософи мають утриматися від розповсюдження цих знань заради моралі, тому що це розумно.

Апріористи міркують так, що визначення такого оптимуму -- це задача, цілком аналогічна математичній. Деякі інтуїції такі, що вони з очевидністю аксіоми збігаються з реальністю. Гранична ясність в несуперечливому мисленні рівнозначна об'єктивній визначеності можливостей, і ніщо в дійсному світі не може вийти за межі цієї визначеності (хоча в часі не все можливе в здійсненні воднораз і в повноті). Цей методологічний «раціоналізм» -- віра в інтелектуальну інтуїцію, яка вичерпно достатня для пізнання «всього», чи принаймні якоїсь частини доступної розуму, за межі якої переступити неможливо і розум знає про це -- в етиці покладає принципи, з яких виводяться з логічною необхідністю певні норми (правила), слідувати яким люди можливо не здатні строго через обмеженість волі (здатності керувати своїми мотивами як живої істоти), але принаймні філософи беруться напевне вказати, що є добро, а що зло як реалії. Тим самим може бути визначений ідеал -- деякий граничний визначальний стан, що скеровує нас як взірець в певному напрямі. Цей ідеал і є цінністю, що існує реально і пізнається нами, ми відкриваємо її для себе.

Відмінність між апріористами та натуралістами тут лише в тому, що апріористи не бачать потреби звертатись до даних досвіду в питаннях уведення принципів (тоді як натуралісти їх хочуть вивести шляхом аналізу фактів з досвіду шляхом спостережень, вимірювань та експериментів).

Нарешті теїсти трактують реальні моральні закони просто як закони: як вольові установлення могутньої істоти (чи істот), які керують світовими подіями (хай би як). Звідси моя воля тут мало важить у визначенні цих законів (люди надто слабкі, щоб їх диктувати), але воля потрібна для послуху, щоби стримати себе від непокори. Чистий теїзм філософів дратує своєю свавільністю, але в гібридному варіанті він є улюбленцем моралістів. Бог або уклав у розум людини визначальні моральні принципи, і це пояснює, чому ми здатні апріорі знати істину мораль, яка за походженням божественна (і дана нам в одкровенні через слово боже і його пророків -- хто вже в яких вірить), а за змістом є тим самим оптимумом, що існує реально (можливо саме тому, що Бог, як досконалий розум, створив світ і керується в своїх діях саме найкращим з можливого). Ну й оскільки Бог створив світ, то природа цього світу і є реалізованим божественним задумом, а тому що природно, те й морально має бути так в тій частині, за яку відповідає мораль. Тому й через дослідження природних закономірностей ми можемо дійти до переконання, що все створене вищим розумом.

3. Нікчемність морального реалізму

Друге радше заперечує не сам реалізм, а лише непізнаваність цієї мисленої віртуально реалії. Тим самим, відтак, наслідком цього скепсис, є або нігілістичне знецінення дійсних моральних засад (як лише свавільно прийнятих умовностей), або апеляція до самого акту прийняття як граничної підстави для уведення певного критерію (знову ж таки свавільність моральних установлень чи їхнє стихійне установлення як деякої історичної випадковості). Апріористам і теїстам тут власне нема що відповісти по суті (за винятком витіюватих спроб приховати заміною іншими словами просте повторення тези, на яку вони спираються). Більше захищеним тут є теїзм, оскільки в якості аргументу його противники мусять навести докази, що спростовують не лише певне віровчення, що апелює до одкровення, але й неможливість його. Проте очевидно слабким місцем є протиріччя в самих віровченнях, а відтак і вимушені спроби спростовувати тих, хто структурно висуває ту саму схему доказів в умовах, коли жодне із ключових свідчень не приймається опонентами на віру.

Натуралісти ж в цьому відношенні апелюють радше до того, що мораль має природне походження і виконує функцію, яка має об'єктивний оптимум (за аналогією з правилами дорожнього руху), хоча можливо й не єдиний в конкретному змісті норм. Однак саме це робить позицію натураліста релятивістською по суті. Основою моралі є щось, що саме по собі не має морального змісту. Моральні норми вибудовуються як похідні відносно чогось, що ми розглядаємо як об'єктивні процеси в їх визначеності (природі). В цьому сенсі моральні норми «реальні» в тому ж розумінні, що й, скажімо, правила граматики або норми етикету. Але це, як ми з'ясували, зовсім не той зміст, який вкладається в поняття реального морального закону.

Прихильники натуралістичної версії морального реалізму, однак, надають цій «реалістичності» нормативного відтінку в тому сенсі, що тверда переконаність людей в значимості певної моральної норми може суперечити об'єктивним умовам їх існування чи породжувати внутрішні колізії в моральному кодексі, що робить його не виконуваним саме принципово (на послідовному дотриманні принципів, з яких він ніби-то несуперечливо висновується). Однак це не більше, ніж словесна еквілібристика, зумовлена з розмитістю значень термінів. Моральні норми, звісно ж, «реальні» на кшталт технічних рішень чи органів тварини. Вони є винайденими і випробуваними конструкціями, винаходами, які могли закріпитися й «реалізуватися», бо сумісні з об'єктивними умовами існування й у еволюційному процесі давали певні вигоди тим, хто їх винайшов і прийняв. Ці «рішення» є конструкціями широко спектру за своїм походженням: від «рішень» в грі природних процесів до власне рішень як продуктів мислення, що детермінують волю (але самі по собі не мотивують поведінку, так само як написана програма «працює» лише тоді, коли вона транслюється в команди, що є сигналами керування для певного пристрою).

Однак принциповим в такому розумінні моральних норм є саме те, що вони суть умовності, що пов'язані з іншими умовами. І вони виробляються людьми, похідні від розумових (в тому числі) зусиль саме як винаходи, креатури. Але їх безглуздо трактувати як істині чи хибні (поза окресленим раніше контекстом, не повертаючись до вже сказаного), і тим більше вони не окреслюють якусь сферу самодостатності, що має безумовно-імперативний зміст мотивів, що визначають кінцеву мету максимізації «моральності».

В такому розумінні ця абстракція зводиться (як деякий ідеальний об'єкт) до віртуальної конструкції «щось таке, прийняття чого стає визначальним мотивом, сумісним з об'єктивними умовами існування і вводить обмеження на свободу дій члена спільноти з огляду на наслідки їх для інших членів спільноти і спільноти в цілому» (чи якось так). Тобто «реальність» морального закону -- це просте формальне визначення суті того, що ми трактуємо як мораль (описово).

(1) Беремо як вихідне положення констатацію розбіжностей в цінностях і тлумаченнях вчинків;

(2) Приймаємо, що свавільне рішення може як узгоджуватися з іншим, так і ні; це узгодження не є логічно необхідним і не є безальтернативним фактом, в силу (1);

(3) Конструюємо поняття, де в якості істотних ознак беремо заперечення (1) і (2) воднораз, тобто таке правило, яке з логічною необхідністю містить універсальну цінність, що знімає розбіжності;

(4) Оголошуємо це поняття незалежним від умовностей прийняття свавільних рішень, що є тавтологією до (3);

(5) Й, отже, це правило є реальним (тут використаємо контрабандою просунуті додаткові конотації в розмитому значенні терміну «реальність» на тавтологію до (3);

(6) Оскільки воно реальне, то пізнавши його, ми отримуємо судження, що з необхідністю містять вказівку на загально-значиму цінність;

(7) Яка не може не мотивувати суб'єкта (будь-якого) в тій мірі, в якій у нього є докази істинності морального закону; (тут ми просунули сподівання, що в такий спосіб нам відкриється «істина»; за істину тепер зручно взяти щось таке, в чому хтось вже переконаний, наприклад, гріховність адюльтеру чи, навпаки, його особливу природну цінність, чи абощо, на смак мораліста);

(8) Приправимо все це сумішшю правдоподібних для когось сентенцій (про Бога, про природу, про щастя, насолоду чи «закон в мені», бажано витіюватіше) і дамо настоятися в академічній літературі.

Таким чином, основним аргументом, що доводить існування реального морального закону є... визначення реального морального закону! В цьому визначенні «існування» в описовому змісті як факт дійсності підмінюється описом оцінного критерію, причому суто формально -- не як зразка поведінки, а як вказівка на якийсь, невизначений, зразок, якому приписується статус такого, що мусить спонукати до наслідування як визначальний. І тепер ми отримуємо мета-критерій, в який можна підставити що завгодно, якщо вдасться заплутати софістичним базіканням виправдання якоїсь змістовної норми.

Зрозуміло, що думка про кентаврів не доводить існування кентаврів в природній дійсності. Думка про реальність чогось не доводить його реальності. Але думка про реальність критерію оцінювання та імперативного припису до того ж іще й логічно суперечлива. На відміну від мисленого визначення квадрата (чи мільйонокутника), щодо якого немає значення факт того, що про це хтось думає чи відповідність йому чуттєвого об'єкта, цінність, яка фактично ніким не прийнята і не «цінована» -- це ніщо. Її не існує за визначенням, як немає одружених холостяків чи трикутних квадратів. Прийняття цінності рівнозначне тому, що хтось бере на себе всі ті наслідки, які породжують його дії як суб'єкта. І допоки це прийняття не відбулося, цінність не зреалізувалася. Квадрат існує поза часом життя; цінність -- ні.

1. Якщо розуміти «реальність» моральних установлень як те, що вони справді існують, мають пізнаваний об'єктивний зміст і не є простою вигадкою, то це переконання має тривіальний характер і навряд чи його хтось заперечує. Моральні установлення подібні до інших проявів культури і творчості: до мови, різного роду правил і звичаїв, артефактів в широкому розумінні тощо. Проте піддана тут критичному розбору позиція «морального реалізму» надає реальності моралі значення, яке виходить за межі вказаного змісту. В ньому, по-перше, судженнями зі значенням «істина\ хиба» трактуються вирази, що визначають критерій оцінки, а сам цей критерій, по-друге, мислять як стан, що самим фактом незалежного від рішень людей свого існування визначає мотив, яким люди мусять керуватися, дотримуючись норми-припису, що є, тим самим, універсальним законом. Отож корінним сенсом морального реалізму є проголошення того, що люди не відповідальні за моральні установлення як за власні рішення, вони лише підпорядковують свою волю чомусь такому, що вони мусять робити, бо не мають вибору, відчужено приймаючи рішення («не я так хочу, а так вимагає закон»).

2. Цей реальний «моральний закон» трактується (в різних версіях) або як дана через одкровення воля вищої сили, до вироблення рішень якої люди не мають стосунку, а лише мусять їм коритися; або як об'єктивна зумовленість вибору, пізнана через рефлексію як природна закономірність; або як доведена теорема, зміст якої випливає дедуктивно як висновок з a priori пізнаваних умоглядно-інтуїтивно загальних принципів. Попри розбіжності в трактуванні онтологічного статусу та способу пізнання морального закону, всі «моральні реалісти» заперечують відносність моральних цінностей. Однак в жодній з версій морального реалізму не дається роз'яснення в якому сенсі цінність може бути цінністю в безсуб'єктному контексті (ні для кого цінністю) і яким чином вона може бути обґрунтована як універсальна простою констатацією (покладанням цього як умови). Тим самим «реалізм» заперечує сам себе, оскільки визначає те, що мислиться як незалежний від рішення об'єкт, рішенням про визнання його незалежним від рішень (відчуженим прийняттям умови).

3. Змістовно, доказ існування реального морального закону як такого, що мотивує коритися йому, зводиться до тавтологічного повторення визначення і тим самим не може бути прийняте як доказ.

4. Окрім того, моральний реалізм тримається на хибному трактуванні як суджень виразів, що не містять опису факту (тобто не є судженнями), хоча покладається на цей опис як на підставу трактування чогось як реального.

References

1. Boyd, R., 1988. «How to be a moral realist,» in G. Sayre-McCord (ed.), Essays in Moral Realism, Ithaca: Cornell University Press: 181-228.

2. Joyce, R., 2001. The Myth of Morality, Cambridge: Cambridge University Press.

3. Hills, A., 2011. «Moral epistemology,» in M. Brady (ed.), New Waves in Metaethics, Basingstoke: Palgrave Macmillan: 249-263.

4. Kitcher, Ph. 2011. The Ethical Project, Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press

5. Sayre-McCord, Geoff, «Moral Realism», The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Summer 2021 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https:// plato.stanford.edu/archives/sum2021/entries/moral-realism/>

6. Zimmerman, A. 2010. Moral Epistemology, Routledge

Размещено на Allbest.ru