Проблема свідомого й несвідомого в контексті метафізичної теорії особистості

Отже, внутрішній світ посередньої людини залишається простим, попри те, що рівень знань і професійного досвіду може бути достатньо високим. Спрощений зміст внутрішнього світу зумовлений спрощеними спонуканнями, які залишаються в межах власного его. Свідоме посередньої людини частково подолало індивідуальне несвідоме, але залишається залежним від колективного несвідомого. Уявлення про зовнішній світ зумовлені вигодою, тому часто не відповідають дійсності.

Залежні й посередні люди несвідомо й свідомо бояться розвитку й вдосконалення, бо їх свідомість розірвана і не здатна до саморозвитку та розв'язання проблем. Така людина боїться зустрічі з власною сутністю, бо, як зауважили К. Юнг і М. Фуко, «зустріч із собою означає зустріч із власною Тінню» [19, с. 91]. Усе, що не відповідає свідомості залежної й посередньої людини, такі люди намагаються придушити. Вони займаються самообманом, що веде до неврозів [18, с. 369].

Отже, в основі життєдіяльності залежної й посередньої людини лежать архетипи, тобто несвідоме. Щодо цього К. Юнг і М. Фуко зауважують: «В основі архетипних тверджень лежать інстинктивні передумови» [19, с. 75]. У залежної й посередньої людини інстинкт самозбереження сильніший від обов'язку. Посередня людина завдяки освіті має більш розвинену раціональну сферу. Її свідомість здобуває більшу автономність над власним несвідомим, але не може звільнитися від залежності колективного несвідомого. Це дозволяє стверджувати, що в цих типів людей несвідоме сильніше від свідомого. Основна характеристика психіки посередньої людини - це, з одного боку, страх перед особистісним буттям, а з іншого боку, страх перед колективним несвідомим, що породжує таку думку: «Що скажуть і подумають інші про мене?». Пріоритет несвідомого в залежної та посередньої людини є відбиттям її матеріалістичної світоглядної установки.

Життєсвіт особистості можна описати на основі такого протиставлення: внутрішній світ складний, а зовнішній - легкий. Цей тип людини в психології К. Юнга і філософії М. Гайдеґґера позначений поняттям «самість», у психології У Фромма - «продуктивна людина», у середньовічній філософії - «духовна людина» (додатково див. [9, с. 304]). У внутрішній світ особистості ввійшла проблема морального вибору: жити й вмерти гідною людиною, чи животіти негідником. Проблема вибору змушує свідомість шукати принцип, на основі якого можна було б розв'язувати життєві проблеми. Особистість знаходить такий механізм у принципі цінності, який стає її життєвим кредо [9, с. 311]. Безумовно, принцип цінності не звільняє особистість від морального вибору й життєвих страждань. Під впливом морального закону народжується воля, за допомогою якої людина підпорядковує своє життя загальним проблемам.

Моральні цінності стають істиною, приходить внутрішня переконаність і почуття свободи. Людина свідомо оберігає свої цінності всупереч очевидній абсурдності й знеособленій реальності, коли всі ігнорують суспільні й державні інтереси та моральні принципи. На основі свідомого дотримання моральних цінностей особистість протистоїть світу і пропонує свої підходи до розв'язання проблем. І. Кант це доводить на прикладі категоричного імперативу, за допомогою якого особистість підпорядковує несвідоме свідомому. Відбувається відмова від егоцентричних установок і здорового глузду, тобто людина здобуває сенс життя, який вона вбачає у єдності з нацією, державою і суспільством. Сенс і любов стають характеристиками свідомості особистості. Свідомість концентрується навколо соціально-політичних і наукових проблем. Особистість усвідомлює загрози для суспільства й намагається їм запобігти на основі моральних цінностей, дотримання яких стає сенсом життя, формується соціально-психологічна установка на інтереси людини, суспільства, держави. Домінанти зрілої особистості перебувають у фронтальній корі головного мозку [4, с. 81; 11, с. 114, 116].

Розвинута свідомість особистості дозволяє тримати в полі інтелектуального зору водночас різні аспекти зовнішнього світу, наприклад, поєднувати минуле, сьогодення й майбутнє в єдину картину. Зовнішній світ стає предметом об'єктивного дослідження і постає як структурована сукупність економічних, політичних, правових, моральних і світоглядних відносин. Свідомість особистості в економічному контексті цілісно охоплює відносини розподілу, обміну і власності, а в науковій та культурній сферах сприймає реальність у межах усталених парадигм.

Для мислення особистості характерна рефлексія над власними діями, емоціями та почуттями, вона оцінює будь-які події з огляду на моральні норми й цінності. Мислення стає тривимірним [13, с. 26-28], тобто здатним водночас враховувати три аспекти людських відносин - економічні, політичні й правові (або політичні, правові й культурні). Відбувається формування абстрактних понять, категорій. Особистість здатна сутність окремої речі пов'язати з іншими сутностями та сформулювати наукову картину світу. За допомогою рефлексії здійснюється порівняння чинних образів та понять із реальністю. Сприйняття часу відбувається переважно в контексті майбутнього з урахуванням минулого й теперішнього. Мовленнєві засоби особистості охоплюють не лише соціально-політичну реальність, а й соціокультурну, моральну й духовну сфери. Особистість осмислює суспільні проблеми крізь призму первоначал буття, розбудовує своє життя на нормах моралі й культури. Ключовими стають поняття, пов'язані зі сферою моралі й культури.

Зріла особистість, за словами Е. Фромма, живе за принципом бути, зміст якого вчений трактує як внутрішню активність людини, її незалежність, свободу, критичний розум [15, с. 100]. Бути означає розвивати свої здібності, виходити за межі свого «Я». Розвиток особистості починається з того моменту, коли людина відмовляється від принципу володіння. Тоді життя постає як процес становлення внутрішньої діяльності й свободи, а людина стає суб'єктом цілісної діяльності. Е. Фромм формулює принцип єдності між «Я» і діяльністю: «Моя активність є проявом моїх потенцій <...> я і моя діяльність єдині» [15, с. 103]. Із цих роздумів можна зробити висновок, що життєвий світ особистості стає єдністю внутрішнього і зовнішнього світів.

Для свідомості особистості характерні такі ознаки: готовність відмовитися від принципу володіти й жити за принципом бути; усвідомлення того, що вона має бути суб'єктом діяльності; радість від служіння людям, а не від власності й влади; священним є життя, а не власність і влада; усвідомлення об'єктивності обмежень власних потреб і бажань; відчуття єдності з життям і відмова від підкорення та експлуатації природи; свобода, але не як свавілля в реалізації принципу володіти, а свобода в реалізації принципу бути; усвідомлення того, що зло й руйнування є результатом неправильного розвитку; всеосяжна любов до життя [15, с. 182-184]. Осмислюючи ці якості людини, зауважимо, що свідомість особистості скерована на контроль за своїм несвідомим.

Особистість за допомогою розуму, волі й моралі підпорядковує собі як своє, так і колективне несвідоме, керується принципом цінностей і моральним законом, що знімає принципи задоволення й реальності. Особистість здатна до розв'язання проблем на рівні чинних науково-технічних парадигм - solution [1, с. 51-52] - і відповідальності за себе в критичних ситуаціях.

Сутність свого «Я» особистість пов'язує зі своєю нацією, державою. Проблема смислу стає вищою формою розвитку свідомості особистості. «Смисл мого існування - це те питання, яке задає мені життя. Чи навпаки, я сам і є це питання, що звернене до світу. Не відповівши на нього, я залишуся із чужими відповідями, це буду вже не я» [19, с. 130]. Самосвідомість сягає рівня «Я є», тобто особистість усвідомлює себе первоначалом буття, суб'єктом соціально-політичного й наукового життя.

Р. Тарнас відкрив фундаментальний зв'язок індивідуального й колективного свідомого, носієм якого може бути лише зріла особистість. Вищим проявом свідомості вчених є здатність до формування наукових парадигм. Однак філософ зауважує: «Та чи та парадигма виникає в історії науки, а згодом визнається істинною та цінною саме тоді, коли вона найбільш співзвучна архетипу поточного стану колективної свідомості, що розвивається» [12, с. 371-372]. Тобто індивідуальне свідоме корелює з колективною свідомістю наукового співтовариства. Учений продукує свої ідеї та істини не лише із своєї голови, а відбиває те, що присутнє в колективній свідомості науковців.

Життєсвіт генія - це складний внутрішній і важкий зовнішній світ. Корелятом цього ступеня духовного розвитку людини в психології К. Юнга є мудрець, у філософії І. Канта - святий (додатково див. [9, с. 302]). Геній досягає цілісності зовнішнього та внутрішнього світів. На основі волі й розуму він творить себе й виходить за межі усталених парадигм, формується соціально-психологічна установка на ідеали Істини, Добра і Краси. Вищим життєвим принципом стає творчість і готовність до самопожертви. Відповідальність і обов'язок витісняють інстинкт самозбереження.

Свідомість генія як єдність волі й розуму цілковито підпорядковує собі несвідоме. Гете словами Мефістофеля сказав: «Я - тої сили частина, // Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Отже, геній ідентифікує себе через поняття Добра. Воля потрібна для того, щоб долати колективне свідоме й несвідоме, застарілі наукові парадигми, урешті-решт, щоб не зламатися в цій боротьбі. Воля й розум генія стають суб'єктом діяльності, органом, механізмом реалізації життєвого призначення, що відповідає філософії І. Канта й Ґ. Гегеля. Зовнішній світ у свідомості генія постає структурованим переплетенням різних рівнів буття - знеособленого й особистісного, аморального й морального, індивідуального й національного, свідомого й несвідомого, індивідуального несвідомого й колективного несвідомого, матеріальних відносин з політичними, правовими, моральними й світоглядними, необхідного й належного. Усі ці структури рухаються і взаємодіють у просторі й часі. Геній здатний у цьому конгломераті відносин віднайти стрижень, побудувати теорію, запропонувати або й розв'язати проблему.

Геній осмислює світ крізь призму символів і метафізичних понять Істини, Добра й Краси, які відображають первоначала суспільного буття незалежно від етнічного походження, релігійної і мовної приналежності людини. Мислення стає багатовимірним [13, с. 26-28]. Нові поняття та символи зазвичай вводять в обіг особистості й генії, які започатковують нові світоглядні, соціальні, наукові парадигми, що сприяє творчому розв'язанню проблем. Людина, сягаючи ступеня генія, сягає «спокійної совісті» [7, с. 66]. Конститутивними в мовленні генія стають слова смисл життя, дух, істина, добро, краса, мета, любов, доля, справедливість, свобода, призначення людини. Своє призначення геній вбачає в тому, що бере на себе зобов'язання бути уособленням первоначал суспільного буття й започатковує творення нової реальності. Знавець всесвітньої історії К. Ясперс зауважив, що до такого рівня сягали лише Конфуцій, Лао-Цзи, Будда, Сократ, Платон, Христос, Кант [21, с. 154; 20, с. 70, 150]. З огляду на це зауваження Г. Жолі, зроблене ще в кінці ХІХ ст., що людству не вистачає геніїв [3], звучить абсолютно справедливо. Особистість і геній оволодівають своїм несвідомим і змушують його діяти в напрямі свідомого (відомо, що таблиця хімічних елементів приснилася Д. Мендєлєєву). У міфології ця перемога над несвідомим трактується як перемога світла над темрявою. «День і світло - це синоніми свідомості, а ніч і темрява - несвідомого» [18, с. 217]. Пріоритет свідомого в особистості генія пов'язаний з пріоритетом духовного.

Результати дослідження проблеми взаємодії свідомого й несвідомого у людей різного ступеня духовного розвитку інтегровані в таблицях.

Таблиця 1

Характеристика внутрішнього світу людини різного ступеня розвитку