Метафізика у філософії

Сходинки, які можна виділити в природніх процесах не е сходинки темпорального процесу. Це лише підрозділи ідеї, що отримали самостійне існування: «Поняття здійснює загальним чином і відразу всі особливості»[6].

Гегель виступає проти розуміння розвитку родів як таких, що поступово розвиваються в часі. Тим більше, що чисто темпоральна відмінність не несе в собі особливої зацікавленості для нього.

Таким чином, діалектика в пізнанні природи має обмежене значення в силу особливості властивостей самого предмета, який, на думку філософа, недостатньо пронизаний спекулятивною розумністю.

Отже, згідно Гегеля, метафізика є спробою за допомогою конечного мислення осягнути істинно безкінечне, за допомогою розсудку осягнути об'єктивно розумне. Оскільки розумний предмет розкривається через протилежності, то метафізика виступає як певне трактування протилежностей як таких. Вона приписує протилежностям властивості роз'єднаності, нерухомості, байдужості одна до одної. Тому вона заперечує можливість контакту, взаємодії протилежностей. Для неї неможливо об'єктивно існуюче протиріччя. Метафізика прагне до строгих розмежувань і мислить одностороннім визначення за принципом: чи-чи. В силу цього метафізичний спосіб мислення є неадекватним стосовно власного предмету - розумної конкретності, істинної безкінечності. Діалектика ж розглядає протилежності як рухомі частини спільної єдності, що внутрішньо пов'язані. Взаємодія протилежностей - протиріччя, що володіє рухаючою силою і веде до розвитку. Останнє відображається поняттями, що роздвоюються та синтезуються в нову єдність. Розвиток і є процес розділення і поєднання протилежностей.

Традиційно критика метафізики базується звинуваченнях останньої в невиправданості затрат на проведення дослідження. Метафізика віки обговорює одні й ті ж питання, але не приходить до їх остаточного вирішення. Але такого роду критика не є переконливою. Адже, по-перше, метафізичні питання надзвичайно складні та не можуть бути швидко вирішені. По-друге, процес вирішення все таки просувається, принаймні у визначенні підходів та пере формулюванні та актуалізації проблем.

Однак в 1920-х роках метафізика критикувалася більш радикально, в результаті чого поширилося несприйняття та навіть заперечення метафізичного дослідження. Повстання проти метафізики було піднято логічним позитивізмом, що бере свої початки ще у Віденському колі та поширюється у Великобританії та США. Головною зброєю цього напряму була верифікована теорія значення та лінгвістична теорія раціонального пізнання. Згідно першої, значення будь-якого актуального судження зводиться до чуттєвого сприйняття, яке ми могли б верифікувати; якщо вказати такого роду відчуття неможливо, то судження немає сенсу. Звідси слідує, що всі наші судження про Бога, універсалії, першопричини чи незалежно існуючу фізичну реальність вважаються безглуздими, бо не можуть бути верифіковані. Також критикувалося розуміння метафізики завдань філософії. З точки зору метафізики раціональне пізнання полягає у безпосередньому осягненні логічної структури світу. Однак, насправді, як стверджували позитивісти, завдання філософії має більш скромний характер і зводиться до аналізу смислу слів. Самоочевидні судження, навіть судження логіки, суть в реальності судження про те, як ми використовуємо терміни. Це справа нашого вибору, який немає стосунку до осягнення природи.

Варто детальніше розглянути претензії позитивістів та їх закиди до метафізики. Позитивізм ставить перед собою завдання - реформа філософії. Філософія повинна спиратися на такі дані, які не можна заперечити, як у природничих науках. Щоб досягнути поставленої мети філософія повинна відмовитися від метафізичної проблематики.

Першочерговим завданням позитивізму, а в подальшому аналітичної філософії, було показати, що світ є незалежним від нас, природа не має, крім теперішнього, іншого часу, а загальне не може рефлексуватися. Позитивісти стверджували, що перевірка відбувається лише через очевидність даних, судження мають стосуватися лише фактів та законів мислення.

Позитивізм кинув виклик метафізичній традиції і проголосив настання епохи наукового знання. Наука не потребує спекулятивного обґрунтування. А філософія може бути виправдана лише тією мірою, якою вона пояснює щось, що не було зрозумілим до її втручання.

Ця традиція наводить наступні аргументи проти метафізики:

· Апеляція до особистого буття (достовірність лише емпіричних фактів, а не недоступних метафізичних конструктів)

· Вся дійсність речово-предметна (все з нашого досвіду можна пояснити через поняття і терміни)

Багато науковців того часу сприйняли ідеї позитивізму як переконливі, однак ці ідеї зустрічали й деякий супротив. Серед супротивників логічного позитивізму був американський реалізм (Дж. Уайлд), що заперечував позитивізм та пропонував повернутися до метафізичної традиції Платона й Аристотеля. На тезу про верифікацію як критерій осмисленості реалісти відповідали, що зведення реальності до того, що може бути сприйнято чуттєво, є догматизмом. Числа не сприймаються органами чуттів, як і мисленнєві дії, а також поняття справедливості, рівності тощо. Але все ж вони маю певний ступінь реальності. Крім того, з погляду послідовності слід було б застосувати принцип верифікації до самої версифікаційної теорії значення. В цьому випадку була б помітною безглуздість цієї теорії,бо вона не може бути верифікована через чуттєве сприйняття.

Що стосується тези іншої тези позитивістів, а саме про мовленнєву реальність, то метафізики не погоджувалися із тим, що раціональне і апріорне знання є лише словесним та довільним. Коли ми говоримо, що все, що має колір є протяжним, то звичайно ми використовуємо слова для вираження цієї думки. Але ці слова співвідносяться таким чином, який ми не можемо замінити чи змінювати на наш розсуд. Можна надати словам будь-який сенс, але не можна змусити речі, які цими словами позначаються, підкоритися придуманим правилам. Особливо це стосується логіки та математики. Закон протиріччя - не просто конвенція, з якою усі погоджуються. В протилежному випадку можлива була б інша конвенція, яке це виходить за рамки можливості мислення.

2. Характерні особливості метафізики як фундаменту знання

2.1 Дуалістичність у розумінні метафізики: філософське вчення і метод

Аналізуючи розмаїття підходів, визначень метафізики у історико-філософському контексті, а також порівнюючи словникові визначення поняття метафізики, ми, у результаті, отримуємо занадто широкий спектр напрямів для опрацювання. Окремою проблематичною позицією постає визначення предмета метафізики. Також має значення сучасна критика метафізики як неспроможної до позитивного знання.

Початок вивчення даного поняття із історії філософії висвітлює двоякий аспект розуміння метафізики. Перше -метафізика як філософський напрям. У даному випадку розгляд поняття починається із доксографа Аристотеля, однак спільний пошук першооснови (зокрема, від досократиків та у подальшому) дозволяє визначити початок метафізики ідентичним по часу із початком філософування як такого. Вивчення історії філософування окремого філософа тієї чи іншої епохи розповідає про суб'єктивні погляди самого філософа. А вже наслідком визначає загальноприйняте значення для історії філософії. Згідно цього визначення метафізики як філософського напряму має безпосередній зв'язок із визначенням метафізики як загальних основоположних світоглядних установ особистості.

Окрема епоха в історії людства містить у собі певну сукупність філософських парадигм, які превалюють над філософською думкою даного часу. Водночас, філософська парадигма є наслідком роботи конкретних філософів. Які, у свою чергу, свідомо чи несвідомо, працюють під впливом конкретної світоглядної позиції. А вже світоглядна позиція має відношення до метафізичних (поза досвідних, у даному випадку) явищ розуму. Доведення чи спростування даних явищ не є предметом даної роботи. Посилаючись на Канта, синтетичні судження, які апріорі наявні у розумі, є основоположним підґрунтям системи знання. Зважаючи на наявність вагомої критики про початок знання, можливо виокремити присутність синтетичних суджень як таких, що мають місце незалежно від першорядності чи другорядності відносно аналітичних.

Характерною особливістю розуму є надбудови для змістовного синтезу. Розглядаючи будь-яку систему знань, ми виокремлюємо синтетичні судження, які можливо розглянути як «надбудови емпіричного сприйняття», так і «підґрунтя емпіричних знань». Абстрагуючись від місця даних знань у людському світогляді, визначимо характеристики знання як такого.

Знання містить у собі певний рівень абстракції. Явища, які сприймаються нами емпірично, мають відмінність від явищ, які ми умовно визначаємо як синтетичні судження. Відсоток впливу власного розуму на побудову синтетичних суджень ми можемо спостерігати у результаті відмінностей між різними світоглядними позиціями особистостей. Історія філософії - яскравий приклад. Відколи має місце філософський дискурс - ми отримуємо різноманіття підходів та поглядів на окреме філософське (та і наукове, певною мірою) питання.

Зважаючи на дану ситуацію, у історії філософії має місце критика метафізики як окремого світоглядного погляду того чи іншого філософа. Натомість, якщо поглянути загальніше, критика світоглядної позиції особистості є невід'ємною складовою переважної більшості взаємодії суб'єктів соціуму. Гегель влучно підкреслив наявність діалектичного. Проте, його критика метафізики сама по собі є метафізичною, оскільки ґрунтується на пріоритеті діалектики. Діалектика як певна система знання, вже містить у собі синтетичні судження. Суперечки про першопочаток є виключно метафізичні, тому що сам по собі першопочаток є синкретичним судженням, яке відсутнє у емпіричному досвіді. Тому це дає нам можливість для розумової спекуляції, заснованої на особистих міркуваннях.

Це постає черговою проблемою для визначення поняття метафізики. Невід'ємний суб'єктивізм, породжений особливістю існування метафізики як частини світоглядної позиції окремого індивіда. У поєднанні із неможливістю визначення предмета метафізики, це постає суттєвим для вирішення питанням, оскільки засновується на одному зісмислів, які вкладають у дане поняття. Аналізуючи критику метафізики, є спільний фактор, що її об'єднує. А саме - суб'єктивізм метафізики синкретичних суджень у світоглядній позиції автора.

Розгорнутий аналіз даного питання представлений у наступному розділі даної роботи.

Продовжуючи аналіз метафізики як поняття у контексті історії філософії, хотілося би виокремити його дуалізм. Сприйняття метафізики як світоглядної установки стало загальноприйнятою нерегламентованою позицією стосовно даного поняття. У подальшому, завдяки історичному розвитку, воно набуває значення філософського вчення про над досвідні початки і закони буття, як уже було зазначено на початку роботи. Хотілося б доповнити дану позицію декартівською рефлексією метафізики як методу.

Коли ми говоримо про ту чи іншу метафізику, ми маємо на увазі метафізику взагалі, і, навпаки, метафізика взагалі має вияв у певній суб'єктивній метафізичній позиції. Суб'єктивність заважає загальному визначенню поняття, натомість абстрагування не дозволяє виокремити предмет метафізики. Однак, для наукової дефініції суб'єктивізм неприйнятний, отже будемо відштовхуватися від метафізики взагалі. Відразу обмежимось гносеологічним напрямом дослідження. Оскільки онтологічний пошук, яким би привабливим не був на перший погляд, у результаті містить висновки, засновані на синкретичних судженнях. Що, як би парадоксально це не звучало, не привносить конструктивної новизни та вирішення нашої проблеми.

Звертаючи увагу на метафізику взагалі, ми, у будь-якому випадку, рефлексуємо стосовно тієї чи іншої парадигми знання. Це підтверджується історико-філософськими дослідженнями даного поняття (від Декарта до Гайдеггера). «У той час як я готовий мислити, що всі помилково, необхідно, щоб я, який це мислить, був чим-небудь; помітивши, що істина я мислю, отже, я існую настільки міцна і настільки достовірна, що найхимерніші припущення скептиків нездатні її похитнути, я розсудив, що можу без побоювання прийняти її за перший шуканий мною принцип філософії». [9]«Метафізика - це запитування понад сущого, за його межі, так, що ми після цього отримуємо для розуміння суще як таке і в цілому». [31]

Внаслідок цього виникає запитання про метод метафізики, який забезпечує легітимність використання терміну. Сутність методу полягає у рефлексії самого поняття над методом. Пояснюючи детальніше: здійснюючи рефлексивне усвідомлення шляху від поняття метафізики як світоглядної позиції до метафізики як філософського вчення, ми виокремлюємо момент трансцендентального. Це не є знання у повній мірі цього слова, швидше (умовно) певний вид розумової віри, який присутній у будь-якій системі знання (зокрема у філософській системі). Використання методу передбачає певну систему знань, виокремлює у ній метафізичні передумови, цим самим визначаючи межі конкретної системи. Останні постають у якості аксіом, парадигм, частково як категорій (у певному їх розумінні).

Виокремлення спільного методу побудови тих чи інших метафізичних систем дозволяє нам говорити про поняття метафізики не лише як філософського вчення. Метафізичний метод дозволяє вийти за межі поняття метафізики взагалі, водночас, дозволяючи багатогранно дослідити ту чи іншу метафізичну побудову. Критика метафізики має місце для тієї чи іншої метафізичної системи. Щодо метафізичного методу, то будь-яка критика, так само як і система знань, яку критикують, має підґрунтя з основоположних уявлень, які забезпечують цілісність системи, і, водночас, можуть бути досліджені метафізичним методом.

2.2 Застосування метафізичного методу на прикладі систем знання

Як ми визначили з першого розділу даної роботи, поняття метафізика містить декілька змістовних рівнів. З історико-філософської точки зору, певну важливість має розуміння метафізики як певного напряму філософської думки, який має власну специфіку і характерні особливості, у тому числі залежно від конкретного історичного часу. Аналізуючи історичний шлях, протягом якого відбувалися ті чи інші зміни у розумінні метафізики саме як філософського напряму, ми маємо можливість виокремити декілька важливих аспектів.

По-перше, яскраво виділяється суб'єктивний фактор у розумінні поняття (як із боку об'єкта сприйняття, так і метафізики у контексті історії філософії). Звертаючись до метафізики, кожен філософ надає власного тлумачення, яке певною мірою має відношення до історичного розуміння метафізики, однак також і розширює межі цього поняття. Що, у свою чергу, ускладнює пошук та визначення єдиної чіткої дефініції даного поняття. У подальшому це призводить, у кращому випадку, до ствердження автором власного варіанту метафізики або конструктивної критики попередників, у гіршому ж - спекуляцією на основі суб'єктивного тлумачення.

По-друге, метафізика має певні особливості у визначенні предметного поля дослідження. «Оскільки предмет метафізики не даний, поки він не віднаходиться у процесі метафізичного мислення. Але останнє вже передбачає згідний з предметом метод, який може бути виправданий лише виходячи з предмета. Якщо це не так, то виходить апорія: метод метафізики може визначатися, тільки якщо перш спочатку відомий її предмет. Але якщо предмет метафізики розкривається тільки у вже методичному мисленні, то визначення методу, яке може підтвердитися предметом, перешкоджає метафізиці.» [23] Мова іде про науковий метод (на відміну від філософського, якому присвячена дана робота), але сутність проблеми залишається спільною.

По-третє, як більшість філософських систем, метафізика, займаючи своє належне місце, потрапляє під вплив критики. Яка, подекуди, ставить під сумнів не лише актуальність, а і можливість існування метафізики як такої. Враховуючи усі попередні зауваження стосовно єдності метафізичної системи, а також визначення предмету метафізика, доходимо до висновку, що це її дискредитує як філософську систему. Проте, якщо шукати спільний корінь метафізики різних, на перший погляд, філософських систем, ми спостерігаємо спільний для них метод взаємодії.

Для сприйняття певної системи знання раціонально властиве використання причинно-наслідкового зв'язку. У той же час це породжує умовну цілісність системи, а також певну ієрархію компонентів-складників. Роль метафізики у даному прикладі полягатиме у забезпеченні зовнішньої основи системи, яка знаходиться за межами системи. Твердження доволі суперечливе, якщо розглядати метафізику як онтологічну побудову. Додавши гносеологічний аспект, а саме метафізичний метод, ми отримуємо приклад функціонування переважної більшості раціональних систем людського знання. Якщо пояснити детальніше: причинно-наслідковий зв'язок забезпечує послідовність компонентів системи, тому ми можемо говорити про основу, умовний початок системи. Для повноти розуміння основи системи, яка замкнена умовною цілісністю нашого сприйняття для уможливлення даного сприйняття, ми розглядаємо систему як певне ціле. У цей момент цілісність системи забезпечується відношенням до об'єкта сприйняття (цікавий приклад цьому є дослідження квантів, які, залежно від спостерігача, змінюють тип поведінки).Метафізичні передумови системи знання є наслідком дистанціювання суб'єкта сприйняття від об'єктивної цілісності системи. При використанні даного типу раціоналістичного сприйняття системи немає наочної необхідності у виокремленні методу та результату, тому метафізичний метод повною мірою споріднений із метафізикою.

Важливо розділяти метафізичний та трансцендентальний методи. Останній у Канта має значення: «трансцендентальним [називається] усіляке пізнання, яке займається не стільки предметами, скільки нашим способом пізнання предметів, оскільки це пізнання мусить бути можливим а priori».[4] Г. Коген виокремив даний спосіб пізнання у поняття трансцендентального методу, на основі якого, у подальшому, був заснований трансценденталізм. Аналізуючи особистісну позицію кожного з двох філософів, а також філософський напрям у контексті історії, неможливо не відмітити зосередженість на онтологічному вимірі трансцендентального методу. Тобто обґрунтування на необхідності передумов людського знання.

Зокрема, на його основі будуються власні філософські системи, аналізуються вже існуючі системи знання, виокремлюючи наддосвідні побудови. Що є ні чим іншим, як побудовою суб'єктивної метафізики. Тому наголошується, що трансцендентальний метод є локальним виявом метафізичного методу. Останній не потребує ґрунтовного відділення від метафізики, оскільки є її невід'ємною частиною у будь-якій історичній варіації.

Необхідність трансцендування спостерігача для розуміння основ системи важко визначити термінологічно, зручніше буде пояснити на прикладі.

Прикладом цього є будь-яка система людського знання. Якщо розглядати ту чи іншу наукову базу знань, то ми завжди знаходимо певні гносеологічні характеристики. Однією з яких буде цілісність, яка забезпечується наявністю причинно-наслідкового зв'язку. Якщо прослідкувати цей зв'язок до початку, ми завжди отримуємо певні уявлення, які є за межами даної системи. Розглянемо математику. Одним із початків є аксіома, яка не містить обґрунтування в межах самої системи. Базові арифметичні дії не мають потреби пояснення у контексті їх використання самою системою. Проте, у процесі розуміння системи зовнішнім спостерігачем, пояснення є невід'ємною складовою цілісності, отже зобов'язане бути присутнім. Безумовно, для подальшого використання системи, тобто базового розуміння, достатньо приймати аксіоми на віру. Але якщо ми говоримо про створення кардинально нового знання, то спостерігач не має іншого вибору як вийти за межі даної системи. Будь-яке серйозне наукове відкриття (якщо ми говоримо не про фактор випадковості) має невід'ємною частиною:

- досконале розуміння даної системи знання;

- вихід за межі даної системи.

Із точки зору метафізики, досягнення досконалості розуміння та вихід за межі системи знання поєднані у понятті метафізичного методу.

Прикладом вияву метафізичного методу може слугувати розуміння Куном появи кардинально нового знання у науці. У «Структурі наукових революцій» Кун розглядає розвиток науки як зміну в першу чергу «психологічних парадигм», поглядів на наукову проблему, що породжують нові гіпотези та теорії. Концепція в цілому не дала відповіді на багато питань, але вона рішуче порвала з рядом старих традицій і по-новому освітила назрілі проблеми в аналізі науки. Сміливість і новаторство роботи, яку саму по собі можна назвати «зрушенням парадигми», зумовили її популярність і породили численні суперечки.

За визначенням Томаса Куна, даному в «Структур і наукових революцій», наукова революція - епістемологічна зміна парадигми. «Під парадигмами я маю на увазі визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем і їх рішень науковому співтовариству». [26]

Ми бачимо ілюстрацію вжитку метафізичного методу для досягнення якісно нового знання у системі наукового знання. Яскравим прикладом для ілюстрації даного підходу є аналіз визначних відкриттів науки, географії, філософії і т.д. І. Ньютон, Н. Коперник, Х. Колумб, І. Кант та багато інших видатних постатей є прекрасним доказом даного твердження. Попри те, що відкриття перший час були у більшості незрозумілими завдяки конфлікту із усталеною системою знання (саме через вихід за межі останньої), їх значення на сьогоднішній день важко недооцінити. При досягненні кардинально нового знання у певній сфері, як філософській, так і науковій, метафізика займає належне місце. Найпершим виявом буде використання метафізичного методу - виходу за межі цілісності системи, як невід'ємний компонент творчого підходу. Проте, як наслідок, постає нова система знання, яка є наслідком переосмислення суб'єктом попередньої системи. Яка, у свою чергу, містить у собі метафізичну основу, доказом чого є необхідність дистанціювання суб'єкта для повноти її розуміння. Тому розподіл поняття метафізики на понятійному рівні шкодить цілісності сприйняття даного поняття, однак певна діалектична єдність завжди присутня під час акту досконального розуміння вже існуючої системи знання та створення якісно нового знання.

Висновки

Метафізика як філософська система у рамках історії філософії має неоднозначне трактування, подекуди навіть терміни метафізика та філософія вживали як синонімічні. Важливо визначити яке місце займала метафізика у вченнях окремих філософів різної доби, щоб зрозуміти смисл закладений в самому понятті. Для Платона вона була вихідцем ці світу ідей, але також пов'язана з ідею та розумінням буття. Для Аристотеля метафізика була безпосередньо пов'язана з діяльністю Розуму (Нуса) та осягненням буття як такого. Хоча сам Аристотель не використовував терміну метафізика в своїх роботах, але виходячи з текстів його доксографів, можна зробити висновок, що метафізика описує і аналізує проблеми початку, першопочатку зокрема. Таке розуміння метафізики дозволяє визначити її як таку, що досліджує щось поза чуттєве, ідеальне, що лежить поза межами явного. В Середні віки метафізика стає базою для теології. Вона займається проблемами аргументації, пояснення. Це вища форма раціонального пізнання, яке, все ж таки, було на сходинку нижче від Одкровення. Новочасна метафізика розглядає не лише висловлювання про світ і факти у світі, а й особливий спосіб розуміння. Тобто працює як метод (Декарт, Спіноза, Ляйбніц та британські емпірики). Переосмислення та оригінального тлумачення набуває метафізика у філософії Канта та Гегеля, про що буде сказано нижче. Але в ХІХ ст. вона була піддана сильній критиці з боку позитивізму, що прагнув підвести філософію під критерії науковості. І лише на початку ХХ ст. дещо відроджується на базі екзистенціалізму. Протягом усієї історії свого розвитку метафізика змінювалася, а подекуди навіть кардинально заперечувалася. Але все ж не відбулося повного її подолання. Хоча філософські дисципліни були диференційовані та все більше профільно-спеціалізовані, в кожні й з них залишається метафізичні рудименти.

Кант і Гегель є одними з провідних філософів світового рівня. Кант у свій час прагнув переосмислити природу людського мислення та роль метафізики в структурі знання. Він критикує лише досвідну природу знання, виступаючи як апріорист. Апріорні форми сприйняття (час і простір) та категорії розсудку дозволяють нам будувати судження про світ, але є такі судження, які не підкріплені емпіричними фактами. Це робота розуму. Розум - метафізичний, а розсудок науковий. Його трансцендентальний метод є результатом критики та перегляду старої метафізики, в результаті чого була створена нова, Кантова метафізика. Гегель критикував Канта, і на перше місце ставив діалектику, яка через врахування і боротьбу протиріч стала методом досягнення істинного знання. За Гегелем, метафізика є спробою за допомогою конечного мислення осягнути істинно безкінечне, за допомогою розсудку осягнути об'єктивно розумне. Оскільки розумний предмет розкривається через протилежності, то метафізика виступає як певне трактування протилежностей як таких. Вона приписує протилежностям властивості роз'єднаності, нерухомості, байдужості одна до одної. Тому вона заперечує можливість контакту, взаємодії протилежностей. Для неї неможливо об'єктивно існуюче протиріччя. Метафізика прагне до строгих розмежувань і мислить одностороннім визначення за принципом: чи-чи. В силу цього метафізичний спосіб мислення є неадекватним стосовно власного предмету - розумної конкретності, істинної безкінечності. Діалектика ж розглядає протилежності як рухомі частини спільної єдності, що внутрішньо пов'язані. Взаємодія протилежностей - протиріччя, що володіє рухаючою силою і веде до розвитку. Останнє відображається поняттями, що роздвоюються та синтезуються в нову єдність. Розвиток і є процес розділення і поєднання протилежностей.

Різниця підходів до визначення поняття метафізики сприяє пошуку точної дефініції, яка ускладнюється певною проблематикою. Яскраво виділяється суб'єктивний фактор у розумінні поняття метафізики. Дуалізм, породжений розумінням даного поняття у контексті історії філософської думки, найчастіше сприймають лише з одного боку, а саме - метафізику як філософську систему, залишаючи метод невиправдано другорядним по відношенню до результату. Але самому методу належить ключова роль у побудові системи. Отже, хоча методологічно, абсолютно немає необхідності розділяти метод та систему, для повноти розуміння метафізики як поняття ми зобов'язані зосередити увагу на метафізичному методі.

Суттєвий момент метафізичного методу:забезпечується умовною цілісністю системи знання у момент зовнішнього впливу на неї (наприклад, спостереження). Невід'ємним моментом раціонального сприйняття даної системи є причинно-наслідковий зв'язок її складових. У момент розуміння основи-початку-причини системи закладений фактор прийняття цілісності. Останній сприймається неодмінним відокремленням суб'єкта спостереження від системи, що характеризує потребу останнього у виході за межі самої системи. Якщо розглядати дану ситуацію з точки зору метафізики, то основа системи буде метафізичною відносно суб'єкта-спостерігача, і метод виходу за межі системи безпосередньо пов'язаний із усвідомленим розумінням її основ, тому є метафізичним.

Цей підхід є актуальним на сьогоднішній день з декількох причин. Він характеризує конкретний метод для досягнення кардинально нового знання у будь-якій системі людського знання, як наукового, так філософського і т.д.

Також метод виконує комунікабельну функцію у взаємодії різних сфер знання. Раціоналістичний об'єднуючий підхід сприяє конструктивнішому обміну інформацією різних, мало пов'язаних між собою на перший погляд, систем.

І, нарешті, певний універсалізм, присутній у метафізиці, постулює аж ніяк не єдино можливий, але невід'ємний спосіб сприйняття. Підміна даного поняття більш сучасними аналогами є пошуком дискретності, що не має конструктивної цінності у подальшому дискурсі. Якщо аналізувати історико-філософський процес як певну систему знання, то актуальність метафізики постає як пошук цілісності даної системи, і одночасний вихід за її межі.

Список використаної літератури

1. Антология мировой философии. Т. 1. Философия древности и средневековья/ [Ред. коллегия:В. В. Соколов и др.]. М., 1969. 936 с.

2. Аристотель Метафизика. Переводы. Коментарии. Толкования./Сост. С.И. Еремеев. СПб.: Алетейя, 2002 г. 832 с.

3. Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. науч. ред. И сост. А. А. Грицанов. М.:АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. 1312 с.

4. Гайм Рудольф. Гегель и его время. Лекции о первоначальном возникновении, развитии, сущности и достоинстве философии Гегеля /Р. Гайм[Перевод с немецкого П. Л. Соляникова]. СПб., 2006. 392 с.

5. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа /[Електронний ресурс]. режим доступу: http://psylib.org.ua/books/gegel02/index.htm 18.04.2014

6. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедияфилософских наук/ Г.В.Ф. Гегель. Т. 2. Философияприроды. М., 1975.

7. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. В 3-х т./ Г.В.Ф. Гегель. Т.3. М.,1972.,

8. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедияфилософских наук. / Г.В.Ф. Гегель. Т.1. Наука логики. М., 1975.

9. Декарт Р.К. Метафізичні розмисли / Пер. з фр. З. Борисюк, О. Жупський. К. ЮНІВЕРС, 2000. 299 с.

10. Декарт Р.К.Рассуждения о методе /[Електронний ресурс]. режим доступу: http://psylib.org.ua/books/dekar01/index.htm 18.05.2014.

11. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін.; [за ред. В.І.Ярошовця]. К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. 774 с.

12. Кант И. Введение в критику чистого разума // Деборин А.М. Книга для чтения по истории философии. Т. 2. М., 1978. c. 186-203.

13. Кант И. К вечному миру; Спор факультетов; Антропология; Успехи метафизики /И. Кант. М.: ЧОРО, 1994. 495 с.

14. Кант И. Критика чистого разума/[Пер. с нем. /Примеч. Ц.Г.Арзаканяна]. М.: Мысль, 1994. 591 c.

15. Кант И. Пролегомены /Предисл. и ред. А.Сараджева. М. Л.: Соцэкгиз, 1991. 379 с.

16. Кант И. Религия и пределах только разума /Пер. с нем. Н.М.Соколова. СПб.: Изд. В.И.Яковенко, 1980. 214 с.

17. Кант И. Сочинения: В 6 т. /Пер. Б.А.Фохта; Под общ.ред. В.Ф.Асмуса, А.В.Гулыги, Т.И.Ойзермана; АН СССР. Ин-т фило¬софии. М.: Мысль, 1963--1966. (Филос. наследие).

18. Кант И. Метафизические начала естествознания // Кант И. Сочинения В шести томах. М.: Мысль, 1966. Т.6.

19. Кант І. Критика практичного розуму /Пер. з нім., примітки та післямова І. Бурковського. К. «Юніверс», 2004. 238 с.

20. Киссель М. А. Метафизика в век науки: опыт Р. Дж. Коллингвуда./ М. А. Киссель. СПб., 2002. 304 с.

21. Книгин А. Н. Учение о категориях / А. Н. Книгин- Томск, 2002. 265 с.

22. Конт О. Дух позитивной философии /О. Конт. СПб, 1978. 378 с.

23. Корет Э. Основыметафизики /[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/koret01/index.htm 18.05.2014.

24. Круглов А. Н. Трансцендентализм в философии/А.Н. Круглов. М., 2000. 384 с.

25. Кулизаде З. А. О философской концепции всеединства в свете современной науки./ З.А. Кулизаде. Б. 2009. 123 с.

26. Кун Т. С. Структура наукових революцій. /[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.psylib.ukrweb.net/books/kunts01/index.htm 18.05.2014.

27. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию/ М.К. Мамардашвилли. М., Прогресс, 1990. 368 с.

28. Монина Н. П. Метафизика всеединства В.С. Соловьева: аксиологический аспект /[Електронний ресурс]. Режим доступу:http://sibac.info/index.php/2009-07-01-10-21-16/580-2012-01-17-05-20-27 18.05.2014.

29. Новаяфилософскаяэнциклопедия. Том 1-4 / Под ред. Степина В.С., Семигина Г.Ю. М.: Мысль, 2010.

30. Ойзерман Т. И. Кант и Гегель (опыт сравнительного исследования)/ Т. Озейрман -- М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2008. 520 с.

31. Соловьев В.С. Философские начала цельного знания / В.С. Соловьев Сочинения в 2-х т. М.: "Мысль", 1988. Т. 2, с. 140-288.

32. Хайдеггер М. Чтотакоеметафизика? /[Електронний ресурс]. Режим доступу:http://www.heidegger.ru/documents/tom9/chto_takoe_metaphisika.doc 18.05.2014.

33. Чанышев А. Н. Аристотель./ А.Н. Чанышев. М.: Мысль, 1987. 167с.

34. Юм Д. Исследование о человеческомразумении/[Електронний ресурс]. Режим доступу:http://psylib.org.ua/books/yumde01/index.htm18.05.2014.

35. Ясперс К. Философскаявера/[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/jaspers/ 18.05.2014.

Размещено на Allbest.ru