Німецька трансцендентально-критична філософія

На думку Ґете, людина як дійсна істота перебуває в центрі дійсного світу, "спроможна пізнати і відтворити дійсне і разом з ним - можливе". Його гасло: "Все залежить від особистості". Як "гармонійне Єдине" у досвіді людини переплетені всі дії (випадкові, механічні, фізичні, хімічні, органічні, психічні, етичні, релігійні, геніальні). Мисленик вважає, що справжній індивідуалізм проявляється лише через індивідуалізм, а пізнання ототожнює з пристрасністю.

Чимало уваги присвятив Ґете філософії художньої творчості. Він обґрунтовував два типи такої творчості. Перший тип - це попереднє схоплення духа, а вже потім його втілення, а другий тип - це одночасне народження й оформлення духа.

Підсумовуючи внесок Ґете в філософську думку, доречно зіслатись на його думку, висловлену за п'ять днів до смерті: "Жертвуючи теперішнім, посвящаю себе майбутньому". Саме майбутнє він розглядав у контексті нескінченності.

Еволюція Ф. Шеллінґа: від натурфілософії до "позитивної філософії"

Цікаво, що науковий ступінь магістра Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775-1854 рр.) отримав, коли йому виповнилося сімнадцять років, а через три роки його запросили викладати до університету в Єні, чому посприяли Фіхте і Ґете. Упродовж життя мисленик, якого доцільно назвати романтичним філософом, викладав у п'яти університетах і працював у двох академіях. Він відзначався жвавістю у поведінці, оригінальним розумом. Водночас Шеллінґ захоплювався чужими ідеями, що впливало на зміну його поглядів. У юності він подружився з Гегелем, а ще зазнав впливу революційних подій у сусідній Франції і навіть переклав "Марсельєзу".

П'ятирічний єнський період (1798-1803 рр.) був особливо плідним у житті молодого мисленика. Він збігся з часі з бурхливим розвитком природознавства. У самого Шеллінґа природа трактована як "видимий дух", що забезпечує єдність організму. Свої натурфілософські погляди він навіть спробував викласти в поетичній формі, хоч прославився насамперед у науковому товаристві створенням філософської концепції, що започаткувала нову епоху на тлі чинних філософських систем. Його художньо-романтичне захоплення природою імпонувало не тільки мистцям, а й мисленикам як альтернатива холодному фіхтеанському розмірковуванню.

Філософські погляди Шеллінґа формувалися поступово. Спочатку він зазнав впливу Фіхте, а відтак - Спінози. Звісно, не треба недооцінювати враження від філософії Канта. Як філософа Фіхте Шеллінґ ставить вище від Канта. Проте на противагу фіхтеанству він дедалі більше зацікавлюється об'єктивним началом. Вчення Спінози Шеллінґ називає догматизмом. Попри такі захоплення мисленик шукає власний шлях у філософії. Його не задовольняє те, що Фіхте переймається справами людськими, бо для Шеллінґа - на першому місці проблеми природознавства, насамперед творча сила духа при переході від неживої до живої природи.

Еволюція філософських поглядів Шеллінґа дає підстави поділити її на періоди. Відповідно до переваги певних ідей в його філософії виділяють такі періоди: від "натурфілософії" до трансцендентального ідеалізму (друга половина 90-х років XVIII ст.); філософія тотожності (перше десятиліття ХІХ ст.); філософія одкровення (від середини другого десятиліття ХІХ ст. до кінця життя). Мисленик зазначав: "Філософія - це підстава всього і охоплює собою все; свої вона переносить на всі потенції і предмети знання; лиш через неї можна осягнути Всевишнього". Водночас Шеллінґ заперечував поділ філософії на окремі науки, бо "сутності філософії властива монолітність".

1810 року Шеллінг прочитав курс лекцій, що відомий як "Штутґартські бесіди", в яких він характеризує попередні філософські вчення, наголошує, що джерелом філософії є суще, тому її нема потреби винаходити. Він обґрунтовує свої відмінності від попередніх філософів Декарта, Спінози, Ляйбніца, матеріалістів, а також від співвітчизників. Як твердить Шеллінґ, він відрізняється від Канта і Фіхте тим, що не припускає ідеального лише суб'єктивно (в Я), а навпаки, ідеальному протиставляє "дещо повністю реальне - два принципи, абсолютною тотожністю яких є Бог".

Свою філософську систему Шеллінґ вважає всеосяжною, бо вона охоплює не лише природу, а й Бога і людину. Проте він не перетворює філософії в богослов'я. Різницю між ними мисленик убачає в тому, що для богослов'я розуміння Бог становить особливий предмет, а філософія трактує Бога як найвищу основу сущого. Доводити існування Бога нема потреби. Шеллінґ порівнює сумніви в існуванні Бога із спробами геометра доводити існування простору. Самовияви Бога, на думку філософа, знають три періоди. У першому періоді йдеться про реальне відкриття, в другому - про ідеальне, а в третьому--нема жодних обмежень.

Бог самотвориться. Оскільки Шеллінг пантеїст, то він трактує матерію як несвідому частину Бога, а свідомість - лише як потенціал в ній. Всі якості матерії філософ зводить до п'яти елементів: вуглевод як матеріальний первень землі при розпаді перетворюється в повітря, цебто ідеальне; вогонь заперечує своєрідність і окремішність речей; вода - це елемент виробничої сили. Окрім вуглеводу, повітря, вогню і води, Шеллінґ згадує ще п'ятий елемент - праматерію, що як виробнича сила відповідає азоту.

У трактуванні Шеллінґа до філософії треба підходити як до науки і як до не науки. Як наука вона вимагає системи, що підтверджує натурфілософія; її поняття посідають певні місця в світобудові. І навпаки, як не наука філософія наближається до мистецтва, звертається до споглядання й уявлення.

Заглибившись у найновіші відкриття природознавства, філософ пише першу важливу працю "Ідеї до філософії природи", що утвердила його ім'я як мисленика. Шеллінга зацікавила загадка електрики, яку він зіставляє з магнетизмом, спираючись на висновок про те, що в природі не існує роз'єднаних субстанцій чи неподібних первнів, бо матерія єдина. Праці Шеллінґа вплинули на данського фізика Г.Х. Ерстеда, який відкрив електромагнетизм.

Філософ висунув гасло: "Дайте мені атом матерії - і я покажу вам, як пізнати Вселенну!". Водночас мисленик переконаний, що причина руху матерії не внутрішня, а перебуває поза нею. Слід зазначити, що він не зводить руху до механічного пересування, а розглядає набагато ширше, згадуючи, приміром, про хімічний рух.

Проте вже в праці "Про світову душу", що вийшла роком пізніше, Шеллінґ висловлює нову думку про рух: "Будь-який спокій, будь-який стабільний стан тіла відносні. Тіло спокійне лише відносно певного стану матерії". І ще він наголошує на матерії як єдності протилежностей, обґрунтовує всесвітній "закон полярності", бо "в явищах діють протилежні сили" і цю роздвоєність можна збагнути через "загальну тотожність матерії". Шеллінґ зазначає: "Ні принцип абсолютного розрізнення, ні принцип абсолютної тотожності не ведуть до істини, істина зводиться до їхнього об'єднання".

Спираючись на твердження про єдність протилежностей, філософ прагне проникнути в таємниці життя. До Шеллінґа для пояснення органічної природи використовували вигадане поняття "життєвої сили". Шеллінґ вважав, що пояснити життя можна на основі єдності індивідуального і загального, розпаду й відновлення речовин. Він звертає увагу, що всі живі організми неодмінно реагують на порушення їхньої рівноваги, внутрішньої чи зовнішньої. Наголосивши на продуктивності природи, мисленик зазначає її здатність до еволюції (в розумінні розгортання) як наслідку інволюції (від лат. І то Шіо - завиток, закрутка), що означає набуття певних ознак. Філософ пише: "Природа оприявнює свій розвиток на первісній інволюції. Ця інволюція не може бути... чимось реальним, її можна уявити як акт, як абсолютний синтез, що завше ідеальний і означає поворотний пункт від трансцендентальної філософії до натурфілософії". У трактуванні Шеллінґа перехід від органічної до неорганічної природи - це еволюція від організму до механізму, а Вселенна - це живий організм у процесі пульсації, який живе помираючи і відтак відроджується.

Про динамічність пошуків Шеллінґа засвідчує порівняння двох праць, написаних у 1799 році. У статті "Перший начерк системи натурфілософії" він закладає засади натурфілософії, цебто філософії природи, а відразу за нею пише "Вступ до начерку системи натурфілософії", в якій як самостійну науку поряд з нею обґрунтовує трансцендентальну філософію, цебто філософію духа. Такий підхід засвідчує його своєрідний дуалізм.

Філософ застерігає від застосування ідеалістичних способів пояснення в натурфілософії, бо треба обґрунтовувати все природними силами. Треба зважати, що природа - це не тільки продукт чи об'єкт: по-перше, вона творить свої феномени, а по-друге, в ній перебуває джерело саморуху. Як новий висновок у філософії Шеллінґа трактується така думка: "Неорганічна природа - це продукт першої потенції, органічна - другої. Тому неорганічна природа підтверджує своє споконвічне існування, а органічна засвідчує своє виникнення". Мисленик утверджує культ пізнання природи.

Слід наголосити, що сам Шеллінґ опинився в суперечливому становищі: йому не вдається поєднати в одну філософську систему натурфілософії й трансцендентальний ідеалізм, що існують як дві різні частини. 1800 року появляється найвідоміша його праця "Система трансцендентального ідеалізму", в якій обґрунтовані два різні підходи: об'єктивний - для природи й суб'єктивний - для людської свідомості. Як зазначає філософ, завершення природного розвитку у появі людської свідомості означає перехід об'єктивного в суб'єктивне, а воно в свою чергу закінчується об'єктивністю.

Далі він проголошує тотожність суб'єктивного та об'єктивного як принцип своєї філософії, що дає підстави говорити про філософію тотожності.

Прагнучи до доступності свого вчення, Шеллінґ застосовує різні стилі: математичний, діалогічний, афористичний, публіцистичний. Як зазначають дослідники, орієнтація на простоти не означало зниження теоретичного рівня.

Філософ розпочинає пізнання з відчуття. Водночас він наголошує на пасивності об'єкта в акті пізнанні. Від активності пізнання Шеллінґ переходить до ідеї історизму, трактування філософії як "історії самосвідомості", що поділена на різні епохи. Перша епоха означає перехід від звичайного відчуття до інтелектуального споглядання, що посідає особливе місце в системі трансцендентального ідеалізму. Філософ обґрунтовує три виміри існування матерії, чому відповідає дія трьох сил: магнетизм призводить до однолінійності, електрика розпливається на площині, а хімізм розповсюджуються в просторі об'ємно. Друга епоха - це процес, що розпочинається інтелектуальним спогляданням, а завершується рефлексією (від лат. ге/іехіо-- відображення), цебто самоаналізом духовного світу людини. Третя епоха охоплює шлях від рефлексії до акту волі. На цьому тлі Шеллінґ аналізує категорії як найзагальніші поняття, творить їх ієрархію на засадах протилежності (субстанція й акциденція, тяглість і час, причина і дія тощо). Вивищують цю ієрархію категорії можливість, дійсність і доконечність, що позначають панування свобідної волі. Фактично Шеллінґ створив схему, яку розробить Геґель, хоч він на противагу натурфілософії заперечує розвиток у природі.

Для органічної природи Шеллінґ будує своєрідну тріаду, що відповідає певному стану організму: рослина - вертикальному, тварина - горизонтальному, а людина універсальному. Основна тенденція світового розвитку передбачає перетворення природи в "духовне". Людина пов'язує природу з духом, а природне з божественним. Проте над людиною панує матеріальне, що спричинене людською свободою. Як наслідок зруйнована цілісність природи, між людьми запанувало зло, порушена гармонія природи й духа, що засвідчує факт смерть. Шеллінг пояснює, що "сутність людини - це її власний чин: доконечність і свобода існують одна в одній, як одна сутність, що лише розглядається з різних сторін і тому оприявнюється то як одне, то як інше, в собі вона - свобода, з формального боку вона - доконечність".

Водночас треба зазначити, що натурфілософія не спроможна відповісти на проблеми людського існування (сенс життя, причини добра і зла, страждання тощо), що стосуються морально-релігійної сфери. Як наслідок у праці "Філософські дослідження про сутність людської свободи" Шеллінґ доходить висновку про створення світу з "темної основи", що відповідає засадам його філософії тотожності. Проте мисленик іде далі: його система позитивної філософії охоплює філософію мітології й філософію одкровення. Шеллінґ поставив перед собою завдання: розв'язати суперечність між сутністю і існуванням. У позитивній філософії Бог самоявляється в існуванні природи й людини, чого не можна осмислити в поняттях. Безпосередньо пізнати Бога можна лише в екстазі (від гр. екзїазт - нестяма, ейфорія, безпам'ять, несамовиття), коли людина перестає контролювати себе як суб'єкт.

Як філософ Шеллінґ може розглядатися опонентом Геґеля, що йшов у протилежному напрямі.

Коли Шеллінґ надрукував статтю "Про істинне поняття натурфілософії", Гете дав їй таку оцінку: "Начебто йдеш у сутінках по знайомій дорозі, орієнтуєшся непомильно, хоч навколишніх предметів не видно". Справді молодий філософ побачив, що суб'єктивність як не самодостатня народжується з об'єктивності як активний початок, а діяльність природи випереджає діяльність людську. Так була висловлена незгода з Фіхте.

Як опонент Фіхте Шеллінґ висловив думку, що природа розвивається "відповідно до іманентних законів розумності", цебто законів духа. Він не заперечував проти трактування індивіда як вищого ступеня природи, але тільки при умові, що природі властиве духовне, що визначає саму людину. Проте в 1801 році Шеллінґ опублікував свою програмну працю "Виклад моєї філософської системи", з'єднав натурфілософію з трансцендентальним ідеалізмом, схарактеризував фіхтеанський ідеалізм як суб'єктивний, що протистоїть його об'єктивному. Мисленик обґрунтовував свою незгоду з колишнім кумиром: "Фіхте міг би подати ідеалізм як цілком суб'єктивний, а я, навпаки, в об'єктивному значенні: Фіхте міг би дотримуватися ідеалізму, перебуваючи на позиціях рефлексії, а я - розробляти ідеалістичні принципи, перебуваючи на позиціях продуктивності". Далі Шеллінґ зазначав, що суб'єктивний ідеалізм прирівнює Я до всього, а об'єктивний - все до Я. Водночас він поставився критично до спінозизму, який називав реалізмом. Як твердить Шеллінґ, його філософська система ґрунтується на тотожності духа і природи, "повній нерозчленованості об'єкта і суб'єкта", між якими існують лише кількісні відмінності.

Абсолютну тотожність, названу розумом, Шеллінґ ототожнив з універсамом, а за причину матеріальних речей визнавав дух, заперечуючи виникнення в часі на тій підставі, що всі потенції повністю одночасні. Отож філософ виступає як пантеїст, переконаний, що матерія не може існувати без духа. Він заявляє: "Ні мислення з буття, ні буття з мислення. Хибність ідеалізму в тому, що він трактує як причину одну потенцію". Після цього нема сумніву, що Шеллінґ вважає помилковими суб'єктивний і об'єктивний ідеалізми. Його філософія тотожності має поєднати протилежності: він визначає своє місце в філософській думці між Спінозою і Фіхте.

Тепер Шеллінґ ставиться негативно до проблеми розвитку, заперечує існування неорганічної природи і перехід від мертвої до живої матерії, бо мертву матерію він трактує як "заснулі" тварини й рослини. Від цього часу філософ буде беззастережно дотримуватися тотожності об'єкта й суб'єкта, реального й ідеального, матерії та свідомості. Так завершується створення філософської системи, яку вивищує Бог. Надалі філософ лише доповнює та уточнює її. Йдеться про відношення індивідуального й загального, явища й сутності, пізнання й творчості, про творчий акт і т. ін.

Філософ приділяє увагу людині як творцю культури, що схоплює загальне в особливому і навпаки. Він висунув гасло: "Навчайся, щоб творити".

Проте мисленик зазначав, що знання відкрите для всіх, а творчість - царина небагатьох, у царстві науки мають господарювати аристократи. Шеллінґ застерігав, що вчення про рівність здібностей витворить "загальну систему руйнування сил".

Трактуючи світ як живий організм, Шеллінґ так само характеризував наукове пізнання, порівнюючи його з деревом, що має коріння в "науці всіх наук", цебто філософії. Мисленик наголосив на доцільності створення поняттєвого конструювання, що визначить місце кожної категорії в філософській системі. Філософія, на його думку, безпосередньо пізнає світ, але з ідеального боку, бо реальний бік розкривають інші науки. Приміром, історія - це синтез дійсного й ідеального, вільна від суб'єктивізму. Водночас мисленик розрізняє в громадянській історії три різновиди. Емпірична історія використовує очевидні факти, які бачить кожен. Прагматична історія добирає факти за дидактичним чи політичним критерієм. Нарешті, Шеллінґ називає поетичну історію, яку порівнює з історичним мистецтвом.

На історичному досвіді філософ розробляє систему естетичних понять. Взаємозв'язок мистецтва й філософії передає таке його твердження: "Поезія - героїня історії... Філософія - це теорія поезії". У романтизмі він наголошує на трьох культах: культ мистецтва, культ природи, культ творчої особистості. Центральним поняттям мистецтва Шеллінґ називає символ як збіг загального та особливого чи одиничного. Художник відтворює світ, забезпечуючи єдність несвідомого й свідомого. Шелленґіанська система мистецтва ґрунтується на філософській основі. Мисленик розрізняє реальні (музика, живопис, пластика) й ідеальні (літературні жанри) ряди в мистецтві.

У берлінському періоді Шеллінґ на перше місце ставить проблеми людини. Раніше він спирався на кантівський категоричний моральний імператив. На його думку, моральність суголосна людській природі, а забезпечити свободу людини може лише належний правопорядок. Водночас філософ зазначає, що закономірність суперечить свободі. Проте над ними стоїть Абсолют, що відкривається у світовій історії, яку мисленик поділяє на три періоди. Доля як перший період охоплює давню історію. Другий період - це природа, в ньому діють природні закони. Цей період розпочався із завоювань Римської імперії і закінчиться створенням загальної спілки народів. Передвісництво як третій період настане тоді, коли закони природи перетворяться в Божий промисел.

Мисленик задумується над причинами існування зла, що зумовлене свободою волі людини, тому він прирівнює вчення про свободу вибору до "чуми для моралі". Він зазначає, що "зло - це не сутність, а дещо, позбавлене сутності, оприявлюване як реальність не само собою, а лише як протилежність чогось іншого". На його думку, зло - це хвороба, що роз'їдає суспільство ще більше, ніж в первісному стані. За основу моралі Шеллінґ вважає усвідомлення неодмінності дотримання певних вимог. Водночас філософ зазначає, що поведінка людини залежить від її характер, а свобідна воля ви - значена заздалегідь.

Як вважає Шеллінґ, зло існує тому, що воно маскується під добро. Кожен злочинець називає себе захисником добра і справедливості. Щоб перемогти зло, треба відокремити його від добра, подолати ненависть, на що спроможна лише любов. У філософії, вказує мисленик, любов злютована з мудрістю. Він виділяє три здатності людини: норов, дух і душа. Під норовом треба розуміти "темну", сторону психіки, від якої залежать неусвідомлені потяги й почуття. У дусі панує розсудок, що залежний від свідомості. Душа як найвища потенція людини охоплює мистецтво, філософію, мораль, релігію.

Тепер філософ не розрізняє розсудку від розуму, хоч розум вважає над персональним порівняно з індивідуальним розсудком. Окрім того, він вивищує філософію над мистецтвом, чого не було раніше. Його найвища моральна засада вимагає від людини завше відчувати себе вселюдською, всесвітньою істотою, звільнитися від суб'єктивних впливів. Такій поведінці сприяє релігійність людини. Своєрідне трактування смерті, з якою не пов'язаний кінець духа чи душі. Філософ переконаний, що наприкінці світової історії духовна і фізична частини людини злютуються як єдине.

Філософ не зміг здійснити свого задуму - написати тритомну працю "Світові епохи", що мала охопити частини "Минуле", "Теперішнє", "Майбутнє". У першій частині філософ прагнув обґрунтувати визрівання творчого проекта в Божественному розумі, друга частина -- розпочиналася з творення світу, а третя - мала позначати завершення світової історії, коли людина повністю з Творцем.

Філософська система Ґ. В.Ф. Геґеля Німецька філософія, розпочата Кантом, сягнула апогею в філософській системі Ґеорга Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831 рр.), який здобув теологічну освіту, а в філософії почав працювати у другій половині життя, що закінчилося смертю під час епідемії холери в Німеччині. Слід зазначити, що своїх філософських поглядів він не міняв на противагу поглядам політичним, бо він, прихильник французької революції, став ідеологом прусської реакційної політики. Найбільшої популярності філософія Геґеля сягнула наприкінці дев'ятнадцятого століття. Як відомо, його вчення вплинуло не лише на юного Маркса, а й на сконструйований ним і Енґельсом діалектичний матеріалізм. Водночас англійський філософ Б. Рассел (1872-1970 рр.) зазначав, що "майже всі Геґелеві доктрини хибні, він однак зберігає - не тільки з погляду історії -- своє значення як найвидатніший представник своєрідної філософії, яку інші філософи тлумачили не так послідовно і широко".

Відтак Б. Рассел зазначає особливу складність філософії Геґеля, бо "він - найважчий для розуміння з усіх видатних філософів". Дослідники поділяють його філософську діяльність на три періоди: єнський, баварський і берлінський. У першому академічному періоді, який тривав приблизно сім років, філософ співпрацював з Шеллінґом, з-під впливу якого визволився 1807 року. З того часу розпочинається другий, або позаакадемічний, період (1807-1816 рр.), коли Геґель обґрунтовував власну філософську систему. Започаткований у 1816 році третій період присвячений уточненню філософської системи.

Ще в молодому віці Геґель захоплювався містицизмом, який згодом змінив під впливом інтелектуалізації, але не зміг позбутися остаточно. Хоч здавалося, що тоді мисленик байдужий до філософських проблем, насправді вони впливали підспудно на його духовний світ. 1807 року філософ друкує працю "Феноменологія духа". Геґель порушує питання світогляду. На його погляд, по-перше, знання - це здобуток індивіда, по-друге, людина - це продукт історії, а по-третє, в загальних рисах розвиток індивіда відтворює розвиток роду. Отож, світогляд не лише соціальний, а й історичний.

Філософ обґрунтовує тричленну структуру свідомості індивіда. Насамперед виділена свідомість, що відтворює чуттєву достовірність відчуття. Після переходу свідомості в самосвідомість, об'єктом пізнання стає розсудок. Свідомість індивіда розглядається переважно через його працю, а мета самосвідомості зводиться до свободи. Нарешті - розум, що проявляється в трьох іпостасях - спостерігальній, діяльній і втіленій.

"Феноменологія духа", як задумував мисленик, призначена відкривати філософську систему. Геґель писав: "Феноменологія духа має посісти місце психологічних тлумачень і абстрактних обґрунтувань знання. Вона розглядає підготовчий етап науки з погляду, що надає їй характеру нової, цікавої, першої філософської науки. Вона осягає різні образи духа як ступені на шляху, що веде його до чистого знання або абсолютного духу... Остання істина набувається в релігії, а потім у науці як результат цілого".

Другий том "Феноменології духа" Геґель планував присвятити наукам про природу і дух. Проте згодом філософ перемінив свій намір, видавши "Науку логіки"(1816 р) як самостійну працю, а не продовження попередньої. На нею мисленик працював сім років, а вже після смерті були видані підготовчі матеріали, що дають змогу зрозуміти його підхід до філософської системи як енциклопедії. Порівняно зі звичайною філософська енциклопедія як наука розкриває доконечний, зумовлений певним поняттям взаємозв'язок і філософське походження основних понять і принципів науки. Як ціле наука поділяється на логіку, науку про природу і науку про дух. Кожна з названих частин виконує певне завдання: логіка вивчає "чисті" поняття й абстрактну ідею; наука про природу досліджує естеріоризацію ідеї, перетворення її у зовнішню реальність; наука про дух обгрунтовує зняття естеріоризації, цебто повернення ідеї до себе чи на попередні позиції. Цим питанням присвячені три окремі томи "Енциклопедії філософських наук" (1817 р.).

У першій частині цієї праці, що умовно названа "Малою логікою", Геґель аналізує три форми логічного мислення: абстрактну, або розсудкову, негативно-розумову (скептичну), позитивно-розумову ("спекулятивну"). У третій формі розум разом із розсудком забезпечує позитивний наслідок, що як абстракція охоплює дещо конкретне. Підтвердженням цього є геґелівський афоризм: "Розум без розсудку - це ніщо, а розсудок без розуму - дещо". При такому підході йдеться про реформу формальної логіки, а не про скасування її. Питання про реформу логіки порушували також Кант, Фіхте, Шеллінґ, але Геґель звинувачує їх у формалізмі.

Створена Геґелем філософська система захоплювала насамперед величністю задуму, що мав охопити всі філософські проблеми як єдність. Противник емпіричної науки намагався систематизувати ідеї на засадах абтрактного мислення. Геґеліанство як філософська система - це, безумовно, об'єктивний ідеалізм, а з погляду методу - спекулятивний конструктивізм. Коли йдеться про окремі концепції філософа, то треба зазначити, що в них злютовуються логічний і еволюційний підходи.

Як однодумець Фіхте Геґель дотримувався висновку про первинність мислення порівняно з речами. Філософ твердив, що в мисленні втілена первісна логічна природа буття, основним складником якої є поняття, яке відтворює його загальність, цілісність і мінливість. З цього випливає висновок, що все дійсне є доконечним і водночас розумним. На противагу шеллінґіанському ідеалізму, який був інтуїтивним, ідеалізм Геґеля дослідники характеризують як радикально-раціоналістичний. Водночас треба зазначити, що для Геґеля дійсне чи реальне відрізняється від того тлумачення, що властиве емпірикам, бо розумні не самі окремі факти, лише факти як частини цілого. Таке ціле філософ називає Абсолютом, але заперечує його атрибути тяглість і мислення, на чому наголошував Спіноза.

Філософія Геґеля характеризується такими рисами як логічність і тріадність. Як зазначає Б. Рассел, геґелівська логіка не відрізняється від метафізики, суперечить вживаному розумінню логіки. Тріадність фактично пояснює діалектику, що передбачає тезу, антитезу та синтеза. Отож виходить, що тезі протистоїть антитеза, а з такого заперечення випливає синтеза. Логіка Геґеля розпочинається з того, що твердження про Абсолют як чисте буття заперечує ніщо. Водночас філософ зазначає, що концепції цілісності буття не можливі, тому вони не бувають цілковито істинними, бо категоричні протилежності істини і хиби виступають в єдності, що підтверджує діалектичний процес мислення. Таким чином, перехід від тези до антитези - це загальний закон діалектики буття.

На основі тотожності мислення й буття Геґель розглядає кожну форму буття як певну ланку в процесі його розвитку, що втілює силу людського розуму, а тріадна схема розвитку була лише зовнішнім проявом у геґелівському трактуванні світу. Якщо для філософа "істина - це ціле", то вона властива лише Абсолюту, який мислення про себе втілює в Абсолютній Ідеї, що як чиста думка відтворює всі властивості в єдності. Як пише Геґель, "ця єдність є абсолютною і всією істиною, ідеєю, що мислить сама себе".

Геґель наголошує, що "розум панує над світом", тому світова історія становить розумний процес, а "розум - це субстанція Всесвіту". Водночас філософ пише: "У царині філософії гіпотез нема. З допомогою умоглядного пізнання в ній доводиться, що розум, - і цей термін поки що може задовольнити нас, не треба досліджувати відношення, що існує між Всесвітом і Божою Істотою, - це субстанція, а також нескінченна сила; його власний нескінченний матеріал лежить в основі всього природного і духовного життя, яке він породжує; а також нескінченна форма, що спонукає той матеріал до змін".

Як твердить мисленик, філософія вивчає світ як ціле, тому її система категорій відтворює лише найосновніші й найзагальніші зв'язки дійсності. Він наголошує на принципі субординації категорій, що передає рух думки від пустоти до повноти змісту, від одностороннього до багатостороннього, від абстрактного до конкретного. Свою логіку він розпочинає з Абсолюта, або з чистого буття, на противагу ніщо. У процесі становлення виникає наявне буття, що характеризується якістю, а з нею пов'язана кількість. Єдність цих двох категорій позначає міру.

Головну частину гегелівської філософії становить вчення про сутність, цебто основу глибинних зв'язків внутрішнього світу. Розглянувши інші категорії і поняття (видимість, відмінність, протилежність, форму і зміст), Геґель доходить до умови. Наявність умов засвідчує існування, цебто опосередковане буття. Існування сутності в "чистому вигляді" не можливе, тому вона існує як явище. Отож явище відтворює глибинну сутність, що являється. Єдність сутності та явища становить дійсність, а вона в свою чергу охоплює можливість і доконечність. Окрім того, філософ аналізує випадковість, дію, взаємодію.

Два томи праці "Наука логіка" Геґель трактує як об'єктивну логіку, а третю - як суб'єктивну логіку, хоч такий поділ доволі умовний, адже для філософа об'єкт і суб'єкт ототожнюються. Як наслідок суб'єктивна логіка стає водночас логікою об'єктивною. Завершується геґелівська логіка аналізом ідеї.

Після логіки Геґель обґрунтовує другу частину філософської системи - філософію природи. Слід наголосити, що для нього природа - це "закаменілий дух". Звідси - заперечення розвитку в природі, тому Геґель не завершує своєї думки. Він не може пояснити появи людини, не сприймає низки відкриттів науки Нового часу. Проте треба наголосити, що філософ передбачив таке епохальне відкриття як періодичну систему хімічних елементів.

Третя частина геґелівської системи присвячена філософії духа, а "дух - це самодостатнє існування", коли ідея сягає самопізнання. Філософія духа охоплює вчення про суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. У вченні про суб'єктивний дух мисленик аналізує антропологію, феноменологію і психологію. На думку Геґеля, антропологія вивчає "душу", під якою він розуміє духовну діяльність, що пов'язана з тілом, а ще "як істину, як ідеальність всього матеріального світу". Феноменологія стосується свідомості, самосвідомості й розуму. Філософ розрізняє три ступені феноменології: як протилежність об'єкту, як самовивчення через особу іншого, як тотожність з духовною субстанцією світу. Психологія вивчає форми знання й діяльності на противагу змісту (сприйняття, уявлення, мислення, почуття й воля), а зміст - це наповнення в сфері об'єктивного й абсолютного духа (праві, етиці, мистецтві, релігії, філософії).

Якщо першу частину своєї філософської системи Геґель виклав у двох томах, а другу, присвячену філософії природи в одному, то вже на третю частину обґрунтовував у більше ніж десять томів. Насамперед три томи він присвятив філософській теорії мистецтва.

Тлумачучи естетику як теорію мистецтва, філософ не аналізує природної краси. Прекрасне для нього - це втілення краси духа. Геґель протиставляє проминальним витворам природи стійкі витвори мистецтва. Цінність естетики Геґеля дослідники вбачають у тому, що він глорифікує людську діяльність. Мисленик пише: "Речі, що є продуктами природи, існують лише безпосередньо й однораз, але людина як дух подвоює себе: існуючи як предмет природи, вона існує також і для себе, вона споглядає себе, уявляє собі себе". Досягти такої мети людина прагне, змінюючи зовнішність предметів і водночас вдихаючи в них свою життєву силу. Інакше кажучи, йдеться про подолання відчуженості природи від вільного суб'єкта. З цього випливає людяність краси як чуттєвої форми істини.

Серед інтелектуальних творів мистецтва Геґель ставить на перше місце художню літературу, що дає певне знання і водночас сприяє естетичному переживанню. Намагаючись визначити критерій оцінки художнього твору, філософ визначає як відповідність художнього змісту формі його втілення. Хибність геґелівського аналізу в тому, що він спирається на європоцентричність, бачить зразки в європейській античності, а це зумовлює несправедливу оцінку мистецтва інших континентів.

Мистецтво проявляється в трьох формах: символічній, класичній і романтичній. Для символічного мистецтва властива неусвідомлена символіка, що втілює відома фігура давньоєгипетського сфінкса. Класичне мистецтво, що властиве Давній Греції, має за основу гармонію змісту й форми, реально відтворює буття ідеалу. Краса такого мистецтва одуховлена. У романтичному мистецтві зміст зосереджується на внутрішній духовності при другорядній ролі форми. Новим у цьому мистецтві є почуття честі, любові, культ дами, відданість сюзерену, що творить духовну характеристику лицарства. Проте романтичне мистецтво приречене на внутрішній розклад, бо удосконалення майстерності супроводжується послабленням уваги до субстанційного початку.

Геґелівська філософія права охоплює абстрактне право, мораль і моральність. Право бере до уваги потреби, що реалізуються у власності, мораль - це прояв у внутрішньому світі людини її волі. На противагу їй моральність проявляється в соціальних інститутах (сім'ї, громадянському суспільстві, державі). Вона ототожнюється з вічною справедливістю. "Філософія права" - це остання праця Г еґеля.

Як панлогіст Геґель вважає, що розум в історії означає всесвітньо-історичний початок, тому його пошуки дають змогу виявити історичну закономірність, а вона - в розвитку абсолютної ідеї, світового духа, носієм якого має бути лише один народ у певному часовому вимірі. Історію започатковує створення держави, а завершить торжество "істинного" державного ладу. Як наслідок система історії німецького філософа вступає в суперечність з його методом. До речі, така сама хиба й діалектичного матеріалізму Маркса, Енґельса, Леніна.

Геґелівський підхід до держави з апріорних позицій у філософській системі химерно поєднувався з абсолютизацією прусської держави як зразка. Його історіософська концепція передбачає три головні фази в світовій історії. Філософ писав: "Світова історія - це навчання неконтрольованої природної волі, приведення її до покори загальному принципові і надання їй суб'єктивної свободи. Схід знав і донині знає, що вільний тільки один; греко-римський світ - що вільні декотрі, а німецький світ знає, що вільні всі". Вже таке трактування суперечливе, позаяк ґрунтується на європоцентризмі світової історії, ігноруючи життя великих народів на інших континентах. Проте слід зауважити, що саму свободу Геґель зводить до виконання вимог закону. Особлива місія відведена німцям: "Німецький дух--це дух нового світу. Його мета - реалізація абсолютної істини і необмежене самовизначення свободи - тієї свободи, змістом якої є її власний Абсолют". Так само незвично філософ тлумачить вільну пресу, вважаючи, що вона не має підбурювати проти правління й органів примусу. Геґель переконує: "Держава - це втілення розумної свободи, що реалізує й усвідомлює себе в об'єктивній формі... Держава - це ідея духу в зовнішніх виявах волі і свободи людини".

У системі Геґеля релігія посідає приблизно те саме місце, що й філософія, бо вони тотожні, але відрізняються методами осягнення Бога. Віра у його трактуванні раціоналізована і вимагає активного ставлення. Серед релігій особливе місце належить християнству, бо воно примиряє Бога й людину, сягає самосвідомості.

Завершує геґелівську систему філософія як найвищий саморозвиток духа, що закінчується в ученні Геґеля. Щоправда, жодна філософська система, як переконує німецький філософ, не зникає, а дає поштовх для розвитку філософії в майбутньому, бо така система - це мислено схоплена епоха. Особливу увагу Геґель приділяє античній філософській думці. Середньовічна філософія не вкладалася в геґелівську схему, тому він їй приділяє набагато менше уваги, що можна пояснити ще ставленням його, як протестанта, до католицької Церкви, панівної в названу епоху.

Глорифікуючи панування німецького духу в європейській філософії Нового часу, Геґель розпочинає "новітню німецьку філософію" з представника філософії віри Фрідріха Гайнріха Якобі (1743-1819рр.). Власну систему мисленик характеризує тим, що вона пізнала ідею в її доконечності, цебто утвердила остаточно панування ідеалістичної філософії.

Ґ. Геґель називає філософію найвищою формою духа, найдосконалішим способом пізнання, бо вона використовує поняття. Порівняно з філософією мистецтво обмежується спогляданням, а релігія спирається на уявлення. Мисленик зазначає, що лише історія філософії як цілість дає змогу збагнути істину історичного розвитку. Водночас Геґель вважав, що кожне філософське вчення посідає певне місце в історії духовної культури.

Філософське вчення Геґеля здобуло особливу популярність не лише в Німеччині, а й за її межами, чому сприяла насамперед створена схема, широкий обсяг проблем і запропонований метод. Проте дуже скоро з'ясувалося, що діалектичний метод може доводити до протилежних висновків. Як відомо, І. Франко зазначав, що за допомогою цього методу дослідники доходили різних висновків про майбутнє Російської імперії. Серед самих геґеліянців виділилися два крила: консервативне (праве) крило старогеґеліянців і радикальне (ліве) крило молодогеґеліянців. Різниці між ними проявилися насамперед в ставленні до релігії. Якщо праві геґеліянці захищали християнство, то ліві - дотримувалися пантеїзму.

Згодом протиборство в геґеліянському таборі пересунулося в суспільно - політичну сферу. Радикалізм лівих геґеліянців набув особливих метаморфоз у трактуванні Л. Фоєрбаха. Геґелівський метод використали К. Маркс і Ф. Енгельс для створення діалектичного й історичного матеріалізму, а відтак - до його примітивізації вдався ідеолог російського більшовизму В. Ленін. Зрештою ще за Геґеля його противники були активними в самій Німеччині.

Висновки