Соціальна функція науки стосовно до ідеології полягає у розумінні, чим вони є, звідки беруться, яким чином діють, а також у критиці - з метою змусити ідеологію не відриватися від реальності і не вдаватися до схоластичних міркувань. Наука покликана досліджувати умови, логіку й закономірності функціонування ідеології, натомість ідеологія повинна брати на озброєння наукові знання про зазначені умови, логіку й закономірності, використовуючи цей когнітивний масив для ідейного обґрунтування напрямів розвитку, структуризації та ієрархізації ідеологічної пропозиційності.

У третьому розділі першого тому «Дефінітивно-функціональне розмежування філософії, соціальної філософії та філософії історії як еквівалент ефективного дослідження ідеології» здійснено дисциплінарну суверенізацію філософії, соціальної філософії та філософії історії під кутом зору їхніх інструментальних можливостей дослідження ідеології.

Підрозділ 3.1. «Функціонально-інструментальний статус філософії в індивідуальному та суспільному бутті: в пошуках оптимуму» висвітлює дослідницький потенціал філософії як щодо дійсності загалом, так і з приводу ідеологічної сфери зокрема.

Якщо ідеологія є певною цілепокладаючою діяльністю, то теорія ідеології - це рефлексія, інтерпретація такої діяльності. Завдання філософії полягає в розкритті смислу ідеології, у класифікації, структуризації та ієрархізації її функціонально-інструментальних агрегатів, у теоретичному виокремленні інваріанту та ідеальної моделі ідеології. Оскільки всі суспільні науки певною мірою ідеологічні, то на філософію цілком поширюється закономірність ідеологічної складової. Вона набуває ознак відображення суспільного буття крізь призму групових телеологічних, аксіологічних та інших інтересів. Покликання ідеологічної складової філософії полягає в обґрунтуванні належного та категорично неприйнятного для соціальної функціональності.

Філософія є водночас наукою та ідеологією: вона прагне до наукового пізнання світу і водночас до максимального віддзеркалення й забезпечення інтересів соціального суб'єкта. Атрибутивною ознакою філософії є ідеологічна складова. Якщо «по горизонталі» філософія уподібнюється науці, то «по вертикалі» сутнісно ближча до ідеології. Здебільшого вона знаходиться в точці перетину «вертикального» та «горизонтального» вимірів духовного буття суспільства. Характерна особливість філософії по предметній горизонталі полягає не лише в своєрідності її дослідницького інструментарію, а й в ідеологічності. За предметною критеріальністю філософська дисципліна відрізняється від природничих наук саме своїм ідеологізмом. Специфіка ж філософії по вертикалі духовних феноменів зводиться до способів віддзеркалення дійсності суб'єктом.

Критично осмислити передумови ідеологічних протиборств, виявити і проаналізувати ілюзії та міфи, з'ясувати їх підґрунтя і спонукати інтелектуальне середовище до рефлексійних інтерпретацій - все це прерогатива саме філософії, яка покликана генерувати правила метаідеологічного дискурсу, котрі покладуть край демагогічним та одіозним ідеологічним крокам, відновлять ефективну ідеологічну комунікацію і окреслять критерії раціональної оцінки ідеології.

Підрозділ 3.2. «Соціально-філософська демаркація ідеології» аналізує соціально-філософську специфіку дослідження ідеології.

Спроби адекватного осмислення ідеології не будуть успішними, якщо не враховуватимуть особливості соціальної дійсності. Будучи філософською дисципліною, котра досліджує всезагальне крізь призму соціуму, соціальна філософія покликана формулювати теоретичне підґрунтя для пояснення природи, логіки й закономірностей соціальної дійсності. Вона не вказує соціальним суб'єктам цілі, до яких слід прагнути, а з'ясовує сутність можливих альтернатив. Це означає, що редукування ідеологічної проблематики до вузькоприкладного формату - тобто до творення чогось на кшталт ідеологічної програми розвитку соціуму в певному напрямку - виходить за межі функціонально-інструментальних повноважень соціально-філософської сфери знання. Натомість виявлення критеріальних ознак максимально ефективної модифікації (ідеальної моделі) ідеології знаходиться в межах компетенції і наукових інтересів соціальної філософії.

Оскільки соціальна філософія з'ясовує об'єктивацію ідеологічного змісту у формі соціальних функцій, то ґрунтовне оперування соціально-філософським інструментарієм виявляється не лише об'єктивною, а й неухильною умовою комплексного, системного дослідження ідеології. Соціальна філософія має бути неупередженою і керуватися потребою знаходження істини незалежно від того, кому це принесе вигоду і преференції. Натомість ідеологія суб'єктивна й упереджена вже хоча б тому, що віддзеркалює інтереси окремих соціальних груп, прошарків і напрямів розвитку.

Оскільки ідеологічна компонента є неусувною із соціального пізнання, то для нейтралізації вірогідних негативних наслідків її впливу необхідно: по-перше, унеможливити домінування ідеології над методологією і концептуальними засобами пізнання соціальної дійсності; по-друге, в якості ідеальної моделі прагнути до такої теоретико-пізнавальної ситуації, за якої до складу змісту наукових концепцій входитимуть лише такі ідеологічні установки, які відповідають основним напрямкам розвитку сучасного суспільствознавства.

Соціально-філософське дослідження ідеології передбачає необхідність виявлення сутнісного розмежування ідеологічного та неідеологічного як соціальних феноменів, явищ і процесів суспільної дійсності. Завдання полягає не лише у формуванні амальгами - сукупного образу ідеології, а й у з'ясуванні сутності ідеологічного інваріанту - своєрідного генотипу ідеології, котрий є невід'ємним атрибутом ідеологічного буття кожного типу, зберігається і генерується, попри численні конкретно-історичні видозміни і корекції.

Підрозділ 3.3. «Пізнавальна структуризація історичної дійсності як філософсько-історична проблема» систематизує дослідницький потенціал філософії історії крізь призму оперування історичною дійсністю та її ідеологічним атрибутом.

Філософія історії утворює відносно автономний концептуальний напрямок у складі філософського знання. Вона спрямована на осмислення історичного процесу в цілому і на аналіз методологічних проблем історичного пізнання. Філософія історії виявляє внутрішню логіку і закономірності розгортання соціальних предметів крізь призму часу, динаміки і темпоральності. Вона є усвідомленням і рефлексією з нагоди єдності історії, трансчасових тенденцій, закономірностей і пріоритетів, які слугують своєрідним спільним знаменником, котрий об'єднує автономну часову подійність у єдиний континуум.

Філософія історії використовує функціонально-інструментальний тезаурус історичної науки (історичні факти, хронологію і фактографію) як точку рефлексійного відліку, емпіричний трамплін для з'ясування логіки і закономірностей історичної процесуальності, динаміки, спрямованості тощо. Там, де історія завершує свої дослідницькі зусилля, філософія історії лише бере свій початок, упорядковуючи суперечливу сукупність фактів історичної дійсності логічно, причинно-наслідково, телеологічно і семантично. На відміну від історичної науки, філософія історії є не історичним, а надісторичним знанням. Його предмет утворює не історичний процес як такий, а історія як символ і вираження надчасової сутності людського духу.

Завдання філософії історії полягає в тому, щоб з маси історичних фактів відібрати саме ті, котрі з'ясовують і визначають сутність закономірностей і тенденцій розвитку як окремих історичних подій, так і тих соціальних систем, що є значущими, визначальними з точки зору історичної буттєвості, генезису і темпоральності. Ставлення філософії до історії полягає у визначенні умов можливості історичного знання - себто у виявленні основ, за яких таке знання може існувати як, по-перше, достовірне, по-друге, специфічне. Втім, серед фахівців досі немає консенсусу з приводу того, чим все-таки є філософія історії - теорією історичного пізнання чи теорією історичного процесу.

Основний зміст філософії історії складає особистість у контексті історичної темпоральності, динамічних соціальних структур і еволюціонуючих культур, а також співпричетність людини і людства до цих історичних процесів. Якщо об'єктом філософії історії є всесвітня історія в цілому або певний фрагмент історичної реальності, то предметом філософії історії вважається історичний вимір буття людини, історичне апріорі, історична форма буття людини.

Оскільки єдиним безпомилковим критерієм перевірки ідеологічної евристичності, креативності та функціональної ефективності є змістовність історичної динаміки і логіка її розгортання, то рефлексія над часом (себто філософія історії) набуває ознак достеменно необхідної філософської процедури з метою з'ясування сутнісних ознак ідеології взагалі і її конкретно-історичного формату зокрема.

Перший розділ другого тому «Герменевтичні обрії ідеології» присвячено систематизації та структуризації інтерпретаційних ресурсів ідеології.

Ідеологічній сфері достеменно притаманні ознаки герменевтичної проблеми вже хоча б тому, що вона тлумачиться в надзвичайно широкому діапазоні, із залученням найрізноманітніших ієрархій та субординацій аргументаційних пріоритетів, критеріїв та нормативів. Це неухильно нарощує значущість інтерпретаційних ресурсів дослідження ідеології. Приведення багатоманітності смислових, аксіологічних та телеологічних акцентів до спільного тлумачного знаменника, узагальнення результуючого та евентуального рівнів, подання їх у систематизованому вигляді, виявлення переліку факторів, котрі визначають екзегетичний формат ідеологічних аспектів, з'ясування інтерпретаційної вагомості кожного з факторів - ось той дослідницький вектор, рух у напрямку якого означатиме розв'язання герменевтичної проблеми ідеології.

У підрозділі 1.1. «Інтерпретаційна динаміка ідеології» з'ясовано, що сукупності герменевтичних засобів ідеологічного супроводу притаманна історична мінливість, а питома вага кожного герменевтичного інструмента може коливатися в доволі широкому діапазоні. Тому ієрархія засобів герменевтичного супроводу ідеології набуває найрізноманітніших конфігурацій відповідно до того, який із засобів є конкретно-історичним фаворитом.

Під інтерпретацією маємо на увазі аспект розуміння, скерованого на смисловий зміст, значущість об'єкта дослідження. Автентизм соціальної дійсності значною мірою конституюється завдяки інтерпретації, тому з точки зору перспектив функціонування суспільства адекватність інтерпретації набуває фундаментального значення. Якщо інтерпретація в цілому - це витлумачення сукупності смислів об'єкта, явища чи судження, то сутнісні параметри інтерпретації істотно детерміновані соціокультурним досвідом суб'єкта екзегетичної процедури, його особливостями й пріоритетами.

За умов відсутності інтерпретаційного способу висвітлення ідеологічної буттєвості аргументоване, переконливе «розчаклування» феномена ідеології виявиться вочевидь неможливим, оскільки лише сукупність герменевтичних практик, виявлення закономірностей та особливостей інтерпретування явищ ідеологічної природи дозволяє істотно розширити сутнісні параметри знання ідеологічної буттєвості. Логіка оптимізації інтерпретаційного оперування ідеологією має таку елеваціоністську послідовність дослідницьких процедур: а) чим ідеологія є (зазвичай), б) чим вона може бути (в принципі), в) чим має стати (імперативно).

Підрозділ 1.2. «Генеалогія полісемії. Ідеологічний raison d'etre крізь призму теорії смислотворення» з'ясовує природу ідеологічної багатозначності, смислові пріоритети ідеологічної картини світу.

Ідея смислу - своєрідний пробний камінь філософської концептуалістики. Невизначеність смислу робить сутнісне розуміння неможливим, означає відсутність самих підстав для концептуалізації, філософії як такої. Cмислова ефективність будь-якої смислової пропозиційності неоднорідна в часі: у короткотерміновій перспективі смислова модель може не спрацьовувати, однак у середньо- та довготривалій часовій перспективі вона виявляє максимум переваг, гранично актуалізує свій потенціал, внаслідок чого опиняється на чільних суспільних позиціях.

Потреба в ідеології як у джерелі, інтенційному першовитоку констатаційно-пропозиційних смислів виникає тоді, коли стереотипізований світоглядний формат вже не в змозі забезпечити ні культурні, ні повсякденні орієнтири соціуму. Тому ідеологію можна порівняти зі своєрідною реакцією на кризовий стан смислів. Ефективним засобом приведення ідеології до семантично збалансованих принципів сприйняття є метод пропускання ідеологічної фактографії крізь призму дослідницьких методів синхронії та діахронії. Синхронія - це оперування смисловими параметрами поняття з точки зору співвідношення між його складовими, що функціонують протягом одного часового періоду. Діахронія ж з'ясовує історичний розвиток (динаміку) смислових параметрів.

Ефективне оперування смислом, осмисленням і смислотворенням виявляється можливим лише в разі ретельного врахування аспектів модальності, інтенції та мети. Модальність слід розуміти щонайменше як спосіб існування смислу, його становлення, інтерпретування, цілепокладання тощо. Інтенція з'ясовує мотиваційну зумовленість, розчакловує намір і прагнення конкретно-історичного смислопокладання. Мета - це необхідний результат ініційованого смислу. Поточна мета здебільшого є засобом майбутньої діяльності, а поточний засіб - метою попередньої діяльності.

Підрозділ 1.3. «Ідеологія: між змістовністю образу та образністю змісту. Архітектоніка засобів вираження ідеології» структуризує інтерпретаційні засоби ідеології.

Доцільність висвітлення формальних аспектів ідеології на кшталт образності, символізму, стилістики, знаковості, афористики та метафористики може здатися сумнівною і недоречною, оскільки, згідно зі стереотипізованим вердиктом, зміст є детермінативним чинником, який визначає формальні особливості будь-якого об'єкта та суб'єкта дійсності взагалі й соціальної та ідеологічної дійсності зокрема. Втім, суспільний праксис незаперечно доводить, що зазначений стереотип є невиправданим спрощенням, неадекватним суспільним реаліям редукціонізмом: на практиці пересічний індивід здебільшого виявляє інтерес не стільки до змісту спілкування, скільки до його виразних форм - символів, знаків, метафор, максим тощо.

У повсякденному бутті ми оперуємо не автентичним змістом предметів та явищ дійсності, а їхніми зовнішніми (перетвореними) формами (мовою, символами, акцентами, інтонаціями, жестами тощо). Це є тією фактичністю, з якою доводиться рахуватися як генераторам (суб'єктам), так і реципієнтам (об'єктам) ідеологічної пропозиційності та функціоналізму.

Підрозділ 1.4. «Ментальна демаркація ідеологічної феноменології» аналізує значущість фактора ментальності для генерування і функціонування ідеологічної пропозиційності. Потреба детального розгляду ментального параметру ідеологічної феноменології зумовлена тим, що менталітет є організуючим, консолідуючим чинником функціонування соціуму.

Кожен тип суспільства формує оригінальний образ світу. Ментальність формує такий рівень суспільної свідомості, на якому думка не відбрунькована від емоцій, латентних звичок, стереотипів та автоматизмів. Натомість ідеологія має справу з більш структурованими, відрефлектованими системами мислення й символізації. На стадії ідеологічної функціональності ментальна аморфність набувають ознак чітких, рельєфних смислових повідомлень. Водночас ідеологія не відкидає, а намагається якомога повніше використати, інкорпорувати ментальні механізми навіювання стереотипів і автоматизмів світосприйняття.

Оскільки ментальні особливості суспільства визначають попит не лише на ті чи інші форми репрезентації, а й на їхні стильові та смакові нюанси, то ключ до успіху ідеологічної пропозиційності - в якомога детальнішому врахуванні особливостей ментальної сфери конкретно-історичного соціуму. В ідеалі формат ідеології має бути сумірним, корелятивно узгодженим із ментальним параметрам соціуму. Міра відповідності ідеологічної пропозиційності ментальній дійсності суспільства віддзеркалює міру обґрунтованості її претензій на успіх у тій системі суспільних координат.

Ментальність та ідеологія схематизують, стереотипізують і алгоритмізують сприйняття дійсності та реагування на неї, пропонують шаблони поведінки. Становлення ідеології відбувається в контексті впливів на неї з боку одразу трьох чинників: по-перше, домінуючої в даному соціумі ментальності, по-друге, особливостей національного характеру, по-третє, диференціації смислового маркерування дійсності. Вирішальне значення в цьому тріумвіраті факторів відводиться ментальності, оскільки вона в загальних рисах визначає ще й буттєвість національного характеру та смислотворення в цілому.

Підрозділ 1.5. «Ідеологія в пошуках аргументаційної досконалості. Теоретико-праксеологічні виміри ідеологічної аргументації» узагальнює фактори, котрі детермінують ефективність ідеологічної пропозиційності.

Питома вага та ієрархізація аргументаційних інструментів, засобом яких забезпечується інтерпретаційна ефективність ідеології, істотно корелюються часовими (епохальними), ментальними та культурно-цивілізаційними факторами. Будь-яке ідеологічне тлумачення спрацьовує лише тоді, коли воно мотивоване проблемою не індивідуального чи вузькокорпоративного, а загальносуспільного формату - тобто коли в ідеологічному тексті ми знаходимо ознаки не стільки особистості, скільки загального духу епохи. З поля зору не слід випускати і регламентну норму одного з основних постулатів античної риторики: оратор повинен вичерпати тему, а не терпіння слухачів. Вислови, висновки і вердикти ідеології не можуть не бути емоційно забарвленими, оскільки емоційний канал сприйняття і засвоєння ідеологічної пропозиційності є одним з основних - принаймні, на початковій стадії комунікативної взаємодії ідеології з об'єктом ідейної експансії.

Атрибутів аргументаційної переконливості чимало: це і асоціативність, і образність, і стереотипізм, і вміло підібрані тональність та ритмомелодика. Втім, якщо такий перелік подати постулативно, мовляв, ним і тільки ним вичерпується аргументаційна інструментальність ідеологічної пропозиційності, то він виявиться науково некоректним, оскільки не витримає випробування процедурою верифікації. Насправді підстави для постулювання універсальної ефективності певного набору аргументаційних атрибутів відсутні: для кожного конкретно-історичного соціокультурного випадку дієвим виявиться лише відповідний тип аргументування.

Підрозділ 1.6. «Ідеологія як sacrificium intellectus: між сакралізацією та профанацією» висвітлює каузальність неадекватного сприйняття ідеологічної функціональності, причини наділення її сакралізаційними та профанаційними властивостями.

Оперуючи ідеологічною проблематикою, суспільна свідомість часто зловживає діаметрально-протилежними вердиктами, вдаючись до принципів сакралізації або профанації. Якщо віднесеність ідеологічного аспекту до числа небезпечних, загрозливих для інтересів суб'єкта ідеологічної оцінки не викликає сумнівів, то до такого об'єкта вживаються інтерпретаційні засоби демонізаційного типу.

Якщо ж предмет ідеологічного оперування ідентифікується з позитивною, сприятливою для суб'єкта ідеологічної інтерпретації динамікою, то об'єкт тлумачення - навпаки - фетишизується, наділяється сакральними якостями: підкреслюється його непересічний позитивний потенціал універсалістського, всезагального значення, креативність, унікальність тощо.

Ідеологічні феномени, котрі ідентифікуються як ідейно-світоглядно нейтральні, здебільшого виявляються об'єктами об'єктивістського типу інтерпретації.

Другий розділ другого тому «Ідеологічні передумови гуманізації соціальної дійсності: в пошуках золотого перетину» з'ясовує потребу світоглядно, телеологічно і аксіологічно виразної гуманістичної картини світу як однієї з ключових тем ідеологічного позиціонування і невід'ємного структурного елемента системного дослідження ідеології.

В центрі ідеологічного цілепокладання завжди перебуває деякий образ людини, детермінуючи фактом свого існування відповідну ідеологічну акцентованість. Це зумовлює необхідність таких дослідницьких завдань як пошуки золотого перетину ідеології - людини - суспільства, знаходження корелятивного алгоритму ідеології та гуманістичної картини світу, з'ясування онтологічних особливостей ідеології в системі гуманістичних координат і т.п.

Підрозділ 2.1. «Звільнення від антропоцентричних химер: до питання про ступінь конкретно-історичної доцільності» обґрунтовує доцільність цілісного бачення людини як імперативної передумови ефективної гуманістичної концептуалістики.

Теза Протагора про людину як міру всіх речей є в гіршому сенсі заідеологізованою, оскільки не існує універсальної людини із безперечними для всіх людей інтересами, потребами й цілями. Людство досі не спромоглося сформулювати та ієрархізувати навіть критерії виокремлення людини.

Спроба закріпити за людиною (людством) статус центру Всесвіту не лише зловживає наївністю, а ще й виявляється надзвичайно небезпечною за своїми світоглядними наслідками. Відтак, потребують напрацювання підходи науково адекватні, відповідальні та виважені з точки зору ідеальної моделі людини й гуманізму. Все очевидніших ознак набуває світоглядний висновок про девальвацію жорстко антропоцентричного типу гуманізму (людина - міра всіх речей) і, як наслідок, про необхідність переходу до трансцендентних (зовнішніх щодо людини) критеріїв гуманності й гуманізму.

Підрозділ 2.2. «Система гуманістичних координат як онтологічна передумова ідейно-світоглядної дійсності» аналізує детермінативний вплив гуманістичної картини світу на формування ідеологічних акцентів, пріоритетів і преференцій.

Навіть найбільш скрупульозне дослідження людини з економічних, соціологічних, політологічних та інших позицій виявиться принципово недостатнім і значною мірою неадекватним, оскільки ігноруватиме дещо вкрай важливе, визначальне для людського існування. Річ у тім, що позасоціальна сутність людини не лише існує, а й цілком може бути домінуючою. Їй до снаги визначати поведінку людини - особливо в часи соціальних катаклізмів.

Розуміння гуманізму як антропоцентризму і закріплення за ним провідних позицій у ціннісно-світоглядній ієрархії неухильно передбачає ігнорування або недооцінку космоцентризму, теоцентризму, логоцетризму, соціоцентризму та інших типів пріоритетності (центрованості). З точки зору глибинних цілепокладаючих потреб суспільства недоцільно обирати за взірець гіпертрофований різновид антропоцентризму. Значно більш виправданим з позицій соціального перспективізму і гармонійності становлення світоглядних та аксіологічно-телеологічних пріоритетів виявиться самокритичний погляд на міру антропоцентризму в гуманістичній парадигмі.

Ключ до шифру криптограм людини і гуманізму буде знайдено тоді, коли ми наважимося відмовитися від надто амбіційних тверджень і нарешті звикнемося з думкою, що людина - не центр Всесвіту, а лише одна з його численних периферій. Чим швидше людство погодиться з цієї точкою зору, тим більш обґрунтованими виявляться його претензії на гідне майбутнє.

У підрозділі 2.3. «Людина в світі та світ людини: феноменологія і каузальність розбіжностей, мистецтво узгодження пріоритетів» проаналізовано актуальні стратегеми взаємодії людини зі світом, які перебувають на вістрі ідеологічної уваги.

Людина може пристосуватися практично до будь-яких культурних моделей, але як тільки вони входять у протиріччя з людською природою, то це спонукає індивіда змінити умови, оскільки неможливо змінити власну природу. Якби людина адаптовувалася до зовнішніх умов автопластично, шляхом зміни власної природи (подібно до тварин) і пристосовувалася лише до одного виду умов, виробляючи специфічні пристосувальні реакції, то вона зайшла б у тупик спеціалізації, який є долею всіх тварин. З іншого боку, якби людина не могла адаптовуватися взагалі до будь-яких умов, то і в цьому випадку не мала б історії.

Зовсім не однаково, що саме ми оберемо вихідною точкою дослідження - людину як результат і апогей історії чи як початок, проект, горизонт, мету. Інтелектуально витонченішим, етично й аксіологічно відповідальнішим та й загалом перспективнішим варто визнати вибір на користь тлумачення природи людини як проекту, горизонту, мети тощо. Йдеться про аксіологічно-телеологічну переорієнтацію з Homo sapiens (людини розумної) на Homo projectus (людини, спроможної самовдосконалюватись у результаті реалізованого цілепокладання), про ціннісно-етичний проект, у межах якого індивід є буттям, котре перебуває в процесі перманентного становлення.

Людина має потребу в ідеології, в проекті свого існування, оскільки вона сама - проект, а її існування - проектування себе. Фундаментальний проект людського існування полягає в досягненні гранично можливої буттєвої повноти - того метафізичного взірця, який є еталоном і мотивацією досягнення максимальної за даних конкретно-історичних обставин фізичної мети.

Підрозділ 2.4. «Генеалогія людства як передумова гармонійного співжиття з довкіллям» концептуалізує значення для ідеологічної артикуляції аспектів походження людини і її взаємодії з навколишнім середовищем.

Швидкість глобалізаційного поступу як процесу формування універсальних принципів, методів і засобів життєпокладання внаслідок стрімкого розвитку транснаціонального технологічного та фінансово-інформаційного простору набагато перевищує швидкість осмислення цього процесу і своєчасність, адекватність реагування на виклики глобалізму. Відтак, існує нагальна потреба в поглибленні етизації розвитку людства, в підвищенні рівня інтелектуалізації масштабних проектів світоперетворення і відповідальності як за механізми й способи їхнього впровадження на практиці, так і за наслідки для всього комплексу аспектів, що визначають буття людини.

Не існує проблем культури, а є проблема людини в культурі; аналогічним чином можна стверджувати відсутність проблем ідеології, а натомість наявність проблеми людини в ідеології, проблеми використання людиною структурно-функціонального та креативного потенціалу соціуму за допомогою функціонально-інструментальних ресурсів ідеології. До цих аспектів звертаються з акцентованою методичністю, однак відсутність ефективної методології призводить не до теоретичного розв'язання ідеологічної проблематики, а здебільшого до її суто статистичного накопичення і поверхової систематизації.

Людині належить якомога менше перейматися «монополією на всемогутність». Доречніше перейти до творення моделі передбачуваного, прогнозованого і взаємовигідного розвитку суспільства та довкілля. Йдеться про доцільність побудови нового світопорядку, який, на відміну від попередніх, буде не військово-геополітичним, а екологічним та віталогічним.

У підрозділі 2.5. «Людина в епоху дволикості: смерть - це не те, що трапляється лише з іншими» висвітлено резонансний для будь-якої ідеології танатологічний аспект. Трансчасова актуальність цієї проблематики зумовлена тим, що усвідомлення смерті слугує джерелом перманентної екзистенційної напруги та тривоги.

Усвідомлення смерті в найбільшій мірі запліднює людське життя смислом. Смерть є найбільш специфічним, глибоким і визначальним екзистенціалом, ключовим алгоритмом життєвої стратегії. Саме невідворотність, неминучість смерті зобов'язує, коронує людину відповідальністю за гранично повну реалізацію кожного моменту існування, за актуалізацію людського потенціалу.

Смерть залишається єдиною достовірністю майбутнього. Найбільш фундаментальна екзистенційна дихотомія - це протистояння між життям та смертю. Усвідомлення безальтернативності смерті справляє глибокий вплив на перебіг життя, хоч людина й намагається заперечувати дихотомію життя та смерті засобом різноманітних ідеологій та їхніх ерзаців - зокрема, за допомогою християнської концепції безсмертя.

Підрозділ 2.6. «Смислові азимути соціального буття індивіда» аналізує фактор смислової виразності, структурованості та ієрархізованості як важливу складову ідеологічної концептуалістики.

Потреба знайти виправдання своєї присутності в світі завжди спонукали людство до інтенсивних рефлексій з метою концептуалізації стратегії і тактики життя. Прагнення смислу - основний детермінативний фактор людського буття, мотиваційний першопоштовх індивіда. Саме воля до смислу є фундаментальним людським атрибутом - тварина ніколи не буває стурбованою смислом свого існування. Ефективний особистісний розвиток відбувається лише тоді, коли індивід визначився з метою, коли він під час прийняття рішень виходить з обґрунтованого цілепокладання, виразної телеології.

Смисл є результатом утворення, генерування смислової критеріальності, але аж ніяк не розкриття певної визначеності, котра a priori наділена статусом смислу. Не існує іншого смислу життя, окрім того, який ми надаємо йому в результаті розкриття своїх сил у продуктивній і творчій життєдіяльності. Смисл існування полягає в змістовно-телеологічній насиченості людського буття, а цінність (інтрига) життя - у спроможності вдосконалювати світ і самого себе.

У підрозділі 2.7. «Пролегомени людської телеології: гомеостазис проти гетеростазису» розкрито значущість цілепокладання для індивіда, суспільства та ідеології.

Континуум людської телеології окреслюється двома концептуально полярними стратегемами: якщо згідно з гомеостазисом визначальною життєвою спонукою людини є прагнення зменшити напругу і зберегти стан внутрішньої рівноваги, то гетеростазис, навпаки, визнає підґрунтям мотиваційного спрямування перманентну самореалізацію і актуалізацію потенціалу.

Зниження рівня життєвих домагань призводить до того, що нова система смисложиттєвих координат опиняється в межах функціональної досяжності. Але якщо світоглядним рецептом відхиляється доцільність активної вольової поведінки, то це свідчить про безперспективність і стратегічну помилковість парадигми, обраної як дороговказ. Хоча зберігати на противагу цьому підходу завищені ціннісно-цілепокладаючі вимоги до себе й до життя непросто, але все-таки треба, бо лише вони задають вкрай необхідні для самореалізації світоглядно-телеологічні азимути і пріоритети.

Успіх і перспективізм ідеології залежить насамперед від концептуально-теоретичних і практичних здобутків на шляху актуалізації духовного потенціалу соціуму. Це той ресурс, який діє разом з ідеологією за принципом взаємопотенціювання: чим потужніший кожен з елементів такої системи, тим ефективніший результат їх сукупної дії.

У третьому розділі другого тому «Ідейно-світоглядні пріоритети як ключовий фактор генезису українського соціуму» здійснено системний аналіз аксіологічно-телеологічних чинників модернізації сучасного українського суспільства.

Відсутність ідейно-світоглядних пріоритетів з високим рівнем суспільної підтримки є очевидною перепоною на шляху динамічного розвитку сучасного українського соціуму. На початку 90-х років політична еліта з метою мінімізації «бродіння» громадської думки загнала проблеми ідентичності та цілепокладання в глибокі «підвали» масової свідомості. На короткотермінову перспективу мета недопущення соціальних збурень була досягнута. Однак чим далі, тим очевидніших ознак набувають стратегічні недоліки такого тактичного кроку, наслідками якого є відсутність у сучасному українському суспільстві консенсусу щодо нагальних проблем, викликів і напрямів розвитку.

Істотного перегляду і світоглядно-змістовного переакцентування потребують як методи, так і засоби, інструментарій українського державотворення: якщо на початковій стадії державного будівництва основний акцент було зроблено на матеріально-економічній і соціальній складових цього процесу, то нині очевидних ознак набуває необхідність інтенсифікації духовного виробництва, прискореної структуризації аксіологічних і телеологічних аспектів модернізації ключових сфер життєдіяльності України, оскільки ніякі соціально-економічні успіхи не в змозі компенсувати відсутність ідейно-світоглядних пріоритетів, нестачу визначеності щодо стратегічної мети розвитку і прийнятних засобів її досягнення.

Підрозділ 3.1. «Логіка і закономірності становлення української тотожності: від мозаїки ідентичностей - до інтегралу ідентичності» висвітлює аспект доцільності побудови виразного ідентифікаційного стрижня як неодмінної умови ефективного суспільства.

Ідентичність - це не притаманна людині від народження апріорна даність, а система світоглядно-орієнтаційних азимутів, котра набуває структуризованого вигляду лише в результаті соціальної взаємодії. Відсутність інтерактивної динаміки призводить до симетричного вакууму ідентичності або до її інфантильної недорозвиненості. Прискорена кристалізація української ідентичності можлива лише в тому разі, якщо будуть детально проаналізовані причинно-наслідкові зв'язки стагнаційного стану цієї сфери суспільної буттєвості, а висновки стануть керівництвом до дії передовсім для найвищого політичного рівня.

Якщо етнічна ідентичність ґрунтується на системі об'єктивних расових, культурних та психологічних ідентитетів, то конституїтивною основою національної ідентичності слугують ознаки менш «відчутні на дотик» - свідомість, політична воля, громадянство. Хоча етнічна належність не гарантує духовної спорідненості, це не означає неістотності етнічного чинника у процесі націогенези: етнічна українська лояльність громадянсько-політичному феномену України є значно вищою, ніж відповідний показник у етнічно неукраїнських сегментах українських громадян.

Підрозділ 3.2. «Мова як об'єкт ідейно-світоглядної артикуляції: в пошуках інтерпретаційного інваріанту» аналізує значущість мовного ідентитету для побудови системи ефективної ідентичності.

Мова - це не лише спосіб передачі думки, а ще й неповторний спосіб мислення, своєрідний метод освоєння навколишньої дійсності, важливий будівельний матеріал національної свідомості, механізм консолідації нації: нема цього механізму - важко розраховувати й на консолідацію. Саме в мові зосереджені сутність етнонаціональної специфіки, особливості її світосприйняття. Відсутність єдиного мовного середовища стає на заваді, як влучно висловився поет, «чуттю єдиної родини», фактично закріплюючи розбратаність України, канонізуючи недовіру і упередженість один до одного різних частин національного організму.

Ухилення держави від структуризації концептуалістики щодо мовного сегмента соціальної буттєвості чи небажання, неготовність впроваджувати таку концептуалістику на рівні соціального буття de facto означає аж ніяк не забезпечення «природного генезису мовних реалій», а віддавання їх на поталу або недержавним (іншодержавним) цілеспрямованим впливам, або вуличній стихії - комплексу спонтанних, броунівських і ситуативно зумовлених взаємопоглинаючих впливів соціальної атомарності. Перед Україною на оглядову перспективу вимальовується чітка альтернатива: або держава забезпечить українській мові повноцінний розвиток, або цивілізаційному проекту на ім'я Україна буде покладено край.

Підрозділ 3.3. «Палімпсест. Де серце ваше, там і скарб ваш» висвітлює особливості подолання сучасним українським суспільством деформаційних нашарувань часів бездержавності.

У широкому розумінні палімпсест означає потребу відтворення автентичності, самототожності. В сучасній Україні рух у цьому напрямку все ще не набув ознак чіткого пріоритету державного значення. Сутність завдання полягає не в жорсткому дотриманні деякої світоглядно-аксіологічної та соціокультурної спадкоємності, як і не в перейманні чужих традицій чи категоричному нехтуванні ними, а в мистецтві вибіркового засвоєння найбільш продуктивних світоглядних принципів і пріоритетів.

Критерієм доцільності успадкування є міра відповідності пріоритету традиції потребам актуалізації наявного потенціалу конкретно-історичного соціуму. Тобто йдеться не про формальне копіювання суцільного масиву традиції, в якому трапляються несумісні інтенції, а про змістовну актуалізацію найбільш доцільного і ефективного за конкретно-історичних умов потенціалу соціально-історичної спадкоємності.

Підрозділ 3.4. «Українська політична нація: між міфом реальності та реальністю міфу» аналізує змістовні параметри понятійного конструкта українська політична нація.

З теоретико-методологічної точки зору необхідно чітко розмежувати етнічну та національну ідентичності. Якщо ідентифікація з етносом в своїй основі є культурною, то в ідентифікації з нацією значно виразнішим є територіальний компонент. Якщо підґрунтя етносу біологічне, лінгвістичне та культурно-релігійне, то підґрунтя нації інституційне, політичне та територіальне. На відміну від етнічної, національна ідентичність знаходить свій головний вияв у загальнонаціональних цінностях - національному інтересі, національній безпеці тощо.

Попри поширеність, концепція політичної нації як нації-держави є доволі суперечливою на тлі емпіричної фактографії, яка доводить недостатність суто формальної концептуалізації ознак нації. Об'єднання в націю на підставі критерію спільної держави є науково коректним тоді й настільки, коли й наскільки більшістю громадян суспільства політичний фактор визнається вирішальним для функціонування даного соціуму. Якщо ж значна частина громадян не визнає генералізаційних функцій держави, якщо вона має щодо держави невисокий рівень лояльності або якщо їй притаманна подвійна лояльність, то визнання за політичним критерієм статусу національного ідентитету є недоречним. Крім того, концепції політичної нації не до снаги пояснити поширений на рівні історичної практики феномен існування кількох принципово різних за способом правління держав, які, попри цю обставину, достеменно усвідомлювали свою національну однорідність. Виразною ілюстрацією такого явища слугують грецькі держави-поліси.

Підрозділ 3.5. «Не помоляться на волі невольничі діти» розкриває корелятивну взаємозалежність функціональної ефективності еліти та дієздатності суспільства, перспектив його розвитку.

Історія кожного народу якщо й не насамперед, то не в останню чергу історія його еліти (еліт). Провідна верства має усвідомлювала своє історичне покликання і відповідальність, бути перманентно готовою, висловлюючись терміном Євгена Маланюка, «розіп'яти душу на хрестах сумління». Невідповідність же можновладців своєму функціональному покликанню перекриває шлях суспільству до гідного майбутнього.

Як слушно зауважив Михайло Грушевський, біда України полягає в тому, що «здебільшого нею керували ті, кому вона не потрібна». Сутність історичної драми України зводиться переважно до того, що політико-управлінська еліта українського суспільства майже ніколи не була готовою сформулювати, по-перше, аргументаційно адекватну, по-друге, системну відповідь на виклики часу. Невиразність ідеологічної артикуляції теперішньої української еліти призводить не до прагматичної вигоди, а до маргінального аутсайдерства. За умов, коли в політичній та управлінській сферах домінує або «варшавське сміття», або «раби, підніжки, бруд Москви», розраховувати на динамічну побудову ефективного державного суверенітету не доводиться.

Підрозділ 3.6. «Оптимум ідеологічного забезпечення соціального буття: в пошуках критеріальних точок відліку» систематизує концептуальні підходи до соціальних функцій ідеології.

Ідея ідеології, її функціонально-інструментальне покликання полягає в тому, що, будучи відмінною від реальності, осмислюючи її і рефлектуючи з приводу її феноменології, ідеологічна сфера задає певний ідеальний стандарт дійсності в ідейному вимірі (критеріальній системі координат). Важелем, який запускає в дію функціональний механізм ідеології, є ідеація - сутнісний опис, виявлення ідеальних (рафінованих) властивостей феноменів та явищ. Об'єктивна ж оцінка ідеологічних феноменів можлива лише внаслідок експлікації - розкриття змісту явища в його принциповій і неподільній єдності.

Ідеологія - це не лише сукупність цілей і методів їхньої реалізації, а й дещо інше, що характеризується ціннісним характером і пов'язане першочергово з ідеалом, і лише потім - з інтересами та способами їхньої реалізації. Суспільний ідеал віддзеркалює бажану (оптимальну) тенденцію розвитку суспільних відносин у найбільш узагальненому вигляді. Він включається в практичну діяльність у вигляді кінцевої мети.

Від ступеня ефективності ідеологічного забезпечення суспільства значною мірою залежить його функціональна переконливість, життєздатність. За відсутності чи неефективності ідеології як уособлення суспільного цілепокладання соціуму важко розраховувати на успіх - особливо за умов динамічної, складноструктурованої і глобалізованої дійсності. Ідеологія залишається абстрактною і нежиттєздатною схемою доти, доки не інкорпорується в резонансні точки опори суспільної свідомості. Це зумовлює необхідність її формування на принципах аргументаційної переконливості та праксеологічної дієздатності.

Оптимальна ідеологічна парадигма для сучасної України є прагматичним поєднанням корелятивно несуперечливих ідейно-світоглядних концепцій з метою якомога повнішої актуалізації українського потенціалу, забезпечення гранично можливого здійснення українства в часі та просторі.

Підрозділ 3.7. «Бермудський трикутник національної ідеї України: вдосконалення світоглядної навігації як категорична вимога соціально-філософської теорії» аналізує змістовні параметри національної ідеї та її значення для перспектив розвитку сучасного українського суспільства.

Національна ідея є теоретичним самоусвідомленням народу його самобутності, самоцінності, права на самовизначення, на національну незалежність. Це рефлексія на тему оптимуму національного буття. Вона формує погляд на світ крізь призму національних цінностей та ідеалів. На цьому світоглядному рівні національне чуття гармонійно сполучається з національним розумом у синтетичний результат - національну волю. Тут концентруються відповіді на найскладніші запитання: навіщо живе нація, як вона реалізує себе серед інших спільнот, який аксіологічний інструментарій придатний для досягнення мети національного буття?

Можна виокремити таку сукупність уявлень про сутнісні ознаки і атрибути національної ідеї: чітко сформульований спільний інтерес абсолютної більшості громадян, котрий об'єднує їх на шляху до спільної мети; фундаментальна ідея, за допомогою якої досягається єдність дій різних соціальних груп; інтегративний чинник суспільного життя країни; спільна мета та довгострокова стратегія розвитку суспільства; духовний орієнтир суспільного життя; конкретна прагматична мета; відповідь на питання, чим нація була, чим вона є та чим хоче бути в майбутньому; цінності та пріоритети, що є частиною характерних рис, ментальності нації; гласний договір між громадянином та державою про взаємні обов'язки і гарантії.

Національна ідея інтегрує насамперед функціональні та прогностичні аспекти етнонаціонального буття. В національній ідеї кожен народ усвідомлює свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю і покликання, а також робить усе це предметом свого усвідомлення, теоретизування і концептуалізації, мотивуючи в такий спосіб подальший розвиток. Історія неспростовно доводить: тільки ті народи, котрі керувалися ефективною національною ідеєю, спромоглися не лише взяти за взірець вражаючі цілі, а й досягти їх, втілити на практиці своєї життєдіяльності.

Висновки

У висновках здійснено теоретичне узагальнення критеріїв і пріоритетів соціально-філософського дослідження ідеології, запропоновано напрямки перспективних досліджень та практичні рекомендації. Сутність розв'язаної наукової проблеми полягає в напрацюванні системних гносеологічно-методологічних і загалом світоглядних основ соціально-філософського оперування ідеологією у спосіб критеріально виразних і аргументаційно переконливих засобів. Це істотним чином сприяє систематизації наукових знань про ідеологію та подоланню суперечливості знань щодо ідеологічної дійсності.

1. Ідеологія належить до переліку явищ, які надзвичайно незручні для понятійно-категоріальної формалізації, викладення в логіці понять. Причиною цього є її коваріативність - наявність в одній процесуальності кількох істотно відмінних функціональних напрямків та еволюційних тенденцій. Крім того, ідеологічний контекст соціально-історичного тексту є доволі латентним і невиразним, тому погано піддається виокремленню із поліаспектного масиву соціальної дійсності. Сучасний ідеологічний континуум складається з безлічі мізансцен, сегментів, аспектів і факторів. Це істотно ускладнює його об'єктивний, систематизований і універсалістський аналіз.

2. На сучасну пору навіть на рівні фахового дискурсу затишно почувають себе поверхово-споглядальні та квазі-аналітичні підходи до з'ясування функціонального покликання ідеології, її взаємодії із соціально-культурною, ментальною, ціннісною, цілепокладаючою та індивідуальною сферами буття. Тут по-гротескному комфортно співіснують онтологічно-інтерпретаційні аномалії, парадоксалізми та амбівалентність. Ідейно-теоретична плутанина, постмодерністська вседозволеність та непролазні хащі трюїзмів формують когнітивний баласт, який не лише непридатний для предметного дискурсу, а й узагалі небезпечний, оскільки здійснює деморалізуючий вплив на суспільну свідомість.

Під час висвітлення ідеологічної дійсності багатьма дослідниками, аналітиками і експертами неприпустимо порушуються ключові принципи дидактики - системність, послідовність і наступність. Якщо діапазон ідеологічної дійсності подібний до моря, то поверхово-сегментативні способи теоретичного охоплення такого різновиду соціального буття нагадують своєрідне сито, інструментом якого виконати функцію вичерпання безмежного моря вочевидь неможливо. Еклектичність і фрагментарність досліджень ідеологічного фактора суспільної життєдіяльності не може задовольнити потреби комплексного, системного бачення взаємопотенціюючого буття ідеології та соціальної дійсності. Тому очевидних ознак набуває потреба міждисциплінарного взаємопотенціювання - якомога ширшого за діапазоном залучених дисциплін і якомога глибшого за методикою дослідження.

3. За умов, коли сам акцент на ідейно-світоглядний конструктивізм викликає ідіосинкразію, асоціюючись із жахами тоталітарних ідеологій або з непереконливістю репрезентації ідеологічних пріоритетів на рівні політичного праксису, будь-які спроби окреслити змістовні аспекти ідей розвитку ризикують наразитися на негативну оцінку. Це покладає додаткові зобов'язання не лише на якість досліджень зазначеної сфери, а й на готовність зробити своєчасні управлінські корекції, котрі враховуватимуть новітні результати соціально-філософського аналізу.

Виразних ознак набуває потреба необхідності надання ідеологічній сфері надійного інтересу міцного світоглядно-методологічного опертя. Впорядкування змістовно-термінологічного хаосу потребує аподиктичного (доказового, достовірного, логічного і необхідного) типу дослідження та витлумачення дослідженого. Якщо врахувати природу і формат ідеологічної дійсності, то з усією очевидністю постає потреба концептуалістики системної, узгодженої з якомога більшою кількістю факторів впливу, котрі генерують сферу ідеології. Найбільшу потребу соціальна наука має у формулюванні теоретичного тезаурусу, своєрідної ієрархії семантичної співвіднесеності ключових понять теорії, смислового каркасу сукупності чинників, котрі визначають ідеологічну дійсність соціуму.

4. Рівень ефективності досліджень ідеології залежить від ступеня адекватності й автентичності оперування ідеологічною проблематикою, від врахування якомога більшої кількості аспектів, котрі визначають природу та причинно-наслідкові зв'язки ідеологічних явищ. Відтак актуальних ознак набуває доцільність структуризації нової методологічної парадигми, евристично-креативного способу бачення ідеології і оперування ідеологічною фактографією, цілепокладанням і пріоритетами.

5. Ідеологічне буття може мати численні недоліки і «перегини» на прикладному функціональному рівні, однак нерозуміння та ігнорування соціумом значущості ідеологічних чинників засвідчує фатальне невміння збагнути вирішальну спонукальну, креативну, навіювальну та телеологічну силу ідей - того фактора, який має прогресуючий тренд у ключових сферах життєдіяльності сучасного суспільства. Небезпечна особливість ідеологічного вакууму полягає в тому, що він сприяє вкоріненню непередбачуваних за своїми спонукальними наслідками міфів - політичних, економічних, етичних, аксіологічних тощо.

6. Ідеологічний вакуум - очевидний недолік з точки зору перспектив соціального розвитку, але ще гіршою є неефективна або деструктивна ідеологічна пропозиційність. Якщо перша дискредитує ідеологію як функціонально-інструментальний засіб, то друга унеможливлює соціальну гармонію, за відсутності якої ідеальна модель соціуму виявляється категорично недосяжною.

7. Оскільки левова частка проблем виникає вже на етапі екстраполяції ідеологічної концептуалістики на практичну сферу конкретно-історичної дійсності, то вирішальне значення мають не рамкові світоглядні параметри ідеологій, а сукупність тих чинників соціального буття, які визначають вибір з величезної багатоманітності альтернатив ідеологічного еволюціонування на користь саме такого, а не будь-якого іншого конкретно-історичного різновиду ідеологічної пропозиційності.

8. Стосовно до соціальних реалій ідеології відіграють функцію породжуючих моделей. Вони обґрунтовують потребу світоглядно-телеологічного перегляду суспільного цілепокладання і спонукають до приведення у відповідність з ним соціальної дійсності. Це своєрідне мірило відповідності Дійсного Належному, конкретно-історична міра для порівняння, співвіднесення і кореляції. Тому коректний науковий аналіз має оперувати не лише й не стільки статикою ідеологічних феноменів, скільки тенденціями і перспективами їхнього впливу на становлення суспільної дійсності.

9. Необхідність ґрунтовної філософської рефлексії на тему ідеологічної дійсності зумовлена не лише теоретико-методологічною, а й практичною, соціально-прикладною каузальністю, адже ідеологія є фактором, який детермінує державотворчий поступ, його динаміку, ступінь інтенсивності та ефективності тощо. Зазначена доцільність виявляється тим більше актуальною, якщо взяти до уваги крихку етнічну, культурну, аксіологічну та світоглядну архітектоніку сучасного українського суспільства.