Аналіз вихідних принципів соціально-політичного вчення марксизму: ідеї та дійсність

Проте всі запропоновані підходи виявилися поверхневими, штучними конструкціями, непричетними до внутрішньої логіки розвитку предмета дослідження і тому нежиттєздатними. Їхню спільну ваду вдало підмітив ще 1983 року В. Фетисов: “Системоутворюючі принципи, закладені тут у визначенні предмета, не “працюють” при подальшому викладенні матеріалу”.

Кінець наукового комунізму поклав край зусиллям його представників. Але наукова проблема залишилася. Критичний аналіз соціально-політичного вчення марксизму, необхідний для повноцінного формування самосвідомості сучасного суспільства, неможливий поза викладом його як системи іманентно пов`язаних принципів та понять, тобто неможливий на рівні зовнішньої, формально-логічної рефлексії.

А для проведення такої роботи необхідний чітко визначений методологічний інструментарій. Основоположники наукового комунізму у більшості своїх творів майстерно користувалися діалектичним методом. Однак у них немає жодної праці, де механізм його дії був би викладений у розгорненому вигляді. Саме ця остання обставина і спричинила появу у дисертації розділу, присвяченого викладу діалектичних принципів побудови системи теоретичного знання, розкриттю механізму іманентного розгортання предмета дослідження в систему його категоріальних визначень.

Дисертант відштовхується від обґрунтованої у “Феноменології духу” гегелівської тези “Істина є ціле”. Цілісність істини конструюється як процес розгортання предмета дослідження у систему його суттєвих визначень за допомогою методу як внутрішньої форми руху змісту.

Предмет, метод і система визначень теоретичного знання є трьома іпостасями істини як цілого: предмет _ це її в собі буття, сутність сама по собі; метод - рух покладання, самовизначення предмета (сутності) в певних конкретних формоутвореннях; система - наявне, розгорнуте буття сутності предмета, її дійсність (як єдність внутрішнього змісту і зовнішнього його прояву). Істина як ціле або теоретичне знання виступає єдністю всіх своїх конструюючих моментів: предмета, методу, системи. Будь-який з них не має самодостатньої цінності, оскільки просто не існує поза зв`язком з іншими, перетворюється в порожню абстракцію або емпіричне поняття.

Отже, фундаментальним принципом теоретичного пізнання є єдність його предмета, метода і системи. Всебічний аналіз цього принципу посідає чільне місце у першому розділі дослідження, оскільки саме він розкриває загальний механізм цілісного пізнання істини.

Розглядається й уточнюється зміст понять: предмет науки, метод теоретичного пізнання, система категоріальних визначень. Виклад загальнометодологічних положень поширюється на особливий, конкретний зміст теми дослідження, органічно наповнюється ним. Розглядаючи, наприклад, співвідношення об`єкта і предмета науки в загальнотеоретичному плані, дисертант перманентно переходить до аналізу об`єкта і предмета соціально-політичного вчення марксизму, і так по кожній позиції.

Спростовуються численні визначення предмета соціально-політичного вчення марксизму, які були запропоновані теоретиками наукового комунізму радянської доби і доводиться, що предметом цього вчення були закони розвитку комуністичної формації як специфічного явища людської історії. Всі логічні форми (закони, поняття, принципи, тези, положення, гіпотези тощо), які покликані в єдності свого змісту розкрити історичну неповторність, специфіку, особливість комунізму як суспільно-історичного явища, складають предмет цієї теорії, незалежно від їхнього обсягу, часу дії, сфери функціонування. Таке визначення предмета соціально-політичного вчення марксизму надало змогу однозначно вирішувати питання про належність того чи іншого матеріалу до ідейного багажу даної теорії, що дозволило очистити її від другорядного, а то й зовсім стороннього знання, штучно втягненого науковим комунізмом у свою сферу, і зробити більш прозорою, більш доступною для аналізу логіку розвитку та архітектоніку цієї складової частини марксизму.

Розглядаючи поняття методу теоретичного пізнання, дисертант робить висновок, що він є складною системою взаємопов`язаних елементів, які визначають одні одних і специфіку даного методу як цілого. У своїй суті, в ядрі метод виступає внутрішньою формою руху змісту. В єдності з зовнішніми прийомами, засобами, операціями, що забезпечують надходження конкретного матеріалу з об`єкта дослідження, упорядкування його і включення в глибинний рух діалектичних зв`язків, метод виступає універсальним засобом розвитку змісту науки. Метод соціально-політичного вчення марксизму мав би на основі діалектики синтезувати різні емпіричні засоби збирання матеріалу та обробки його (статистичні методи, конкретно-соціологічні, методи моделювання, конкретно-системного аналізу тощо) і формально-логічні прийоми одержання нового знання (індукція, дедукція, аналіз, синтез, сходження від чуттєво-конкретного до абстрактних понять тощо). Проте на практиці навіть Марксом, Енгельсом, Леніним такий синтез не був здійснений у необхідному обсязі; щодо їхніх послідовників доби соціалізму, то вони займалися або псевдодіалектичною схоластикою, за що навіть були покритиковані на одному з останніх компартійних з`їздів, або ж вгрузли в поверхневому емпіричному матеріалі.

При наявності розвиненого методу предмет науки розгортається в систему його визначень. Це дуже складне утворення, елементи якого іманентно пов`язані субординаційними зв`язками в єдине структурне і функціональне ціле відповідно до специфічних принципів. Саме принципи зумовлюють взаємозв`язок усіх елементів системи, забезпечують функціонування її як єдиного цілого, визначаючи всі суттєві ознаки і характеристики.

У дисертації виокремлені й проаналізовані такі характерні ознаки системи теоретичного знання.

Наявність основоположного принципу - найбільш фундаментального відношення, зв`язку, що відображає сутність предмета дослідження й організує, спрямовує весь процес синтезу накопиченого знання в систему.

Субординаційний характер зв`язку структурних елементів на основі основоположного принципу.

Іманентний універсальний зв`язок кожного елемента з усіма іншими.

Рефлективне самозаглиблення знання через вихід за власні межі, покладання своєї протилежності й зняття її у синтезі, завдяки чому кожна категорія тримає у собі весь попередній шлях і весь наступний; кожен елемент, кожне положення є водночас висновком і засновком, основою і похідним, результатом і началом, обґрунтованим і обґрунтовуючим; кожен крок уперед є поверненням до власної основи, зануренням у неї.

Наявність елементарної клітини, логічного начала саморозвитку, у якому закладена вихідна суперечність, що покладає весь подальший рух пізнання у межах даної системи, є її “генетичним кодом”.

Співпадання начала і кінця логічного руху в системі, завдяки чому досягається її відносна замкненість, завершеність.

Перманентне сходження від абстрактного знання предмета дослідження до все більш повного, конкретного в процесі побудови системи.

Спираючись на гегелівську “Науку логіки” і Марксів “Капітал” дисертант детально аналізує природу логічного начала в трьох зрізах: 1) в плані його безпосередності, простоти; 2) у прояві внутрішньої сутності; 3) в аспекті форми розгортання.

Ці ж джерела дали змогу виявити загальну логіку, механізм сходження теоретичного знання в процесі побудови його системи від абстрактних визначень предмета дослідження до гранично конкретних. На прикладі 1-ої глави першого тому “Капіталу” дисертант показує як формально-загальне наповнюється конкретним змістом, суттєвими визначеннями, а цей зміст набуває загальної форми виразу, завдяки чому предмет дослідження постає в усьому багатстві взаємодії своїх елементів, сторін, зв`язків. Це означає, що метод виконав своє призначення: розгорнув, відобразив у русі логічних форм дійсний рух предмета дослідження. Система знання є, таким чином, загальним результатом, підсумком, надбанням опосередковуючої діяльності методу. Зв`язок між предметом, методом і системою знання являє собою взаємопокладання одиничного, особливого і загального. В абсолютному ідеалізмі це взаємовизначення має абсолютний характер: предмет, метод і система в кінці пізнавального процесу досягають тотожності. За межами панлогізму ця взаємодія є рефлективною єдністю, а не тотожністю: покладаючи одні одних предмет, метод і система знання залишаються, однак, відмінними.

Отже, система теоретичного знання опосередковується методом і предметом і сама опосередковує їх, виступаючи їхньою істиною; кожен момент розкриває себе в інших і через інші. Однак цей замкнений у собі рух логічних форм був би неможливим, якби він не мав опори за своїми межами, не відображав зміст людської діяльності. Саме зміст людської практики, дійсної історії зумовлює можливість руху логічних форм у системі теоретичного знання. Вплив цей не є безпосереднім. Дійсна історія узагальнено відображається в історії пізнання і через неї виступає опорою для мислення в його прагненні осягнути свій предмет у системі категоріальних визначень. Логіка предмета дослідження має свій початок в історії його пізнання. Нехтування цією обставиною робить пізнання безпорадним, призводить до безрезультатного кружляння навколо предмета дослідження з марною надією відшукати логічне начало, принципи і механізм розкриття його змісту.

У зв`язку з цим у дисертації розглядається принцип співпадання історичного і логічного як ключ до побудови системи теоретичного знання. Він є тією опосередковуючою ланкою, яка з`єднує об`єктивну реальність, суспільну практику, відображену в історії пізнання з її теоретичною рефлексією, категоріальним виразом сутності предмета пізнання.

Тільки “вилущивши” найбільш загальну тенденцію історичного розвитку предмета дослідження, вчений одержує можливість віднайти принципи синтезу системи його логічних визначень. Іншого шляху виявлення просто не існує.

Серед численних регулятивних настанов, котрі спрямовують рух категоріальних визначень системи знання, обов`язково існує одна головна, яка зумовлює особливість усього процесу. Це так званий основоположний принцип. Аналізом ролі цього принципу в синтезі категоріального апарату теорії та механізму його дії завершується перший розділ дисертації. Автор показує, що значення основоположного принципу в системі теоретичного знання _ вирішальне. Якщо такий принцип не знайдено або знайдено невірно, побудова системи неможлива. У кращому разі це буде більш чи менш ґрунтовний компендіум наявних у даній галузі знань, класифікованих за тими чи іншими зовнішніми ознаками. Дисертант виділяє три найбільш суттєві ознаки основоположного принципу.

Він є підсумком історичного розвитку певної галузі знання, концентрованим виразом, найбільш загальним здобутком пізнавального процесу на його конкретно-історичному відтинку, внутрішня межа цього останнього. Основоположний принцип підводить риску під попереднім рухом пізнання і водночас виступає вихідним пунктом для подальшого, якісно нового. Це ціль, яка іманентно виростає з результату як його завершення. Тому основоположний принцип, з одного боку, є абсолютно достовірним знанням, а з іншого - порожньою логічною формою, яку належить наповнити змістом.

Другою ознакою основоположного принципу є його гранична загальність у межах досліджуваного предмета, потенційна логічна повнота. Все попереднє пізнання даної галузі працювало на нього, формуючи підходи, ставлячи проблеми, вичерпуючи пізнавальні й методологічні можливості наявного теоретичного матеріалу. А все наступне знання, що виростає на його основі, повністю покладене ним і підпорядковане йому. В розвиненій теоретичній системі знання немає жодного елементу, котрий не був би іманентно пов`язаний з основоположним принципом, подібно до того, як кожна клітина живого організму підпорядкована нервовій системі й поза зв`язком з нею не функціонує.

Третьою ознакою основоположного принципу виступає його єдність з началом логічного розвитку системи знання. Ця єдність не є обмеженим початковим актом, який знімається в подальшому розвитку системи. Начало не знімається, знімається його простота. Воно розвивається, конкретизується в міру формування системи у руслі основоположного принципу і зрештою поширюється на весь процес в цілому, переноситься в його кінець, логічно завершуючи систему знання.

Здатність основоположного принципу синтезувати нове знання визначається ґрунтовністю критичного переосмислення попереднього пізнавального досвіду у відповідній сфері. І тому першочергове завдання, яке постає перед дослідником - оптимально окреслити рамки історії предмета дослідження, аби не розширити їх надмірно і цим ускладнити пошук основоположного принципу, або навпаки, не звузити настільки, що виявлення вісьового відношення ускладнюється впливом несуттєвих, другорядних чинників.

Слідуючи викладеним методологічним вимогам, дисертант у другому розділі “Логіка зародження та функціонування фундаментальних принципів марксистського вчення” зосереджує увагу на історичному генезисі вихідних принципів марксизму з тим, щоб надалі використати їх для реконструкції соціально-політичної теорії Маркса як логічно завершеної системи категоріальних визначень.

З цією метою дослідження ведеться у кількох взаємопов`язаних напрямах: простежується логіка зародження вихідних принципів марксистського вчення, проводиться їхня класифікація, розглядається зміст та функціональне навантаження, виявляється внутрішня обмеженість, з`ясовується роль, яку вони відіграли у побудові соціально-політичної теорії Маркса, відшукується основоположний принцип цієї останньої.

Оскільки третя складова частина марксизму своїм ідейним корінням сягає в утопічний соціалізм, завдяки чому останній можна розглядати як передісторію “наукового соціалізму”, то, на думку дисертанта, витоки фундаментальних принципів комуністичного вчення доцільно шукати в історії утопічного соціалізму (хоча не тільки в ньому). Це завдання вирішується у першому підрозділі другого розділу “Внутрішня єдність вчень утопічних соціалістів”. У ньому визначаються критерії належності того чи іншого соціально-політичного вчення до утопічного соціалізму і розвивається думка, що історія утопічного соціалізму - це передусім історія розвитку, різнобічного опрацювання принципу знищення буржуазної приватної власності. Від Т. Мора і до виникнення марксизму утопісти-соціалісти наполегливо шукали засоби, з допомогою яких можна було б знищити (чи обмежити, трансформувати) буржуазну приватну власність і весь комплекс суспільних стосунків, що на ній базувалися, та соціальну силу, конкретних суб`єктів, спроможних здійснити таке перетворення. Представниками цієї течії були запропоновані усі можливі засоби перетворення суспільства: від морального осуду та просвітництва до збройного повстання і диктатури: розглянуті усі наявні й більш-менш розвинені на відповідний час соціальні суб`єкти суспільних перетворень: від селян і плебсу до королів, парламентів і навіть самих капіталістів. Визначальним чинником, який зумовлював появу все нових і нових оригінальних теорій, був, поза сумнівом, іманентний історичний розвиток об`єкта дослідження - буржуазного суспільства. В міру того, як капіталізм переходив від однієї своєї фази зрілості до іншої, дослідники одержували можливість все глибше осягати його суть, а головне - все більше наближатися до розуміння результативних шляхів його перетворення. Водночас, оскільки об`єкт дослідження залишався одним і тим самим, всі ці вчення являли собою низку внутрішньо пов`язаних теоретичних картин. Об`єкт у своєму історичному поступі висвічував величезну кількість сторін і граней, надаючи можливість побудови все нових і нових теоретичних схем. Кожний наступний мислитель робив крок уперед, вичерпуючи один з можливих варіантів. Однак утопічний соціалізм не зумів дати задовільну відповідь на питання про шляхи перетворення буржуазного суспільства і, головне, соціальні суб`єкти, спроможні його здійснити.

У цьому плані марксизм почав з того на чому зупинився утопічний соціалізм: з пошуку соціальної сили, здатної знищити буржуазну приватну власність.

Для вирішення цієї проблеми повинні були визріти об`єктивні та суб`єктивні умови в самій суспільній практиці: 1) така соціальна сила мусила передусім розвинутись й визріти в об`єктивній дійсності, розкрити своє субстанційне значення в наявній практиці суспільного життя; 2) людське пізнання мало створити теоретичну базу, методологічний інструментарій, придатний для адекватного сприйняття й розуміння історичної ролі цієї соціальної сили.

У 40-х роках ХІХ ст. на політичну арену вийшов робітничий клас, заявивши про себе як могутню соціальну силу. Щоб зрозуміти його суспільну вагу та історичні можливості, потрібно було всебічно вивчити його як соціальне явище. Це передбачало з`ясування його місця і ролі у виробництві й розподілі матеріальних благ, дослідження рівня задоволення його життєвих потреб, аналіз реальних можливостей впливу на соціально-політичне життя, вивчення рівня розвитку самосвідомості, моральних якостей тощо.

З`ясувати всі ці питання неможливо за допомогою лише соціально-політичної науки. Потрібне значно ширше теоретичне поле, поєднання зусиль усіх провідних галузей суспільствознавства, насамперед філософії і політекономії. До 40-х років ХІХ ст. теоретична база для такого синтезу була підготовлена. Класична німецька філософія створила могутній метод пізнання - діалектику, а класична англійська політекономія впритул підійшла до розуміння основного принципу функціонування буржуазного виробництва.

Маркс був тим мислителем, який “гостро відчував взаємозалежність усіх частин цілого”. Завдяки його зусиллям суспільствознавство об`єднувалося в сукупне ціле, підпорядковуючись спільній меті - розкриттю історичної місії пролетаріату по знищенню буржуазної приватної власності на засоби виробництва і побудови основ нового суспільства.

У другому підрозділі першого розділу “Логіка зародження вихідних принципів марксизму” лаконічно відображається процес кристалізації марксистського комуністичного вчення від перших паростків у лоні молодогегельянства до послідовного викладу у “Маніфесті Комуністичної партії”. Тут дисертант спирається на численні грунтовні дослідження істориків марксизму (Ф. Мерінга, О. Корню, Т. Ойзермана, М. Лапіна, В. Малініна, В. Шинкарука та багатьох інших), залишаючи поза увагою деталі та окремі розходження в трактуванні чи оцінці еволюції марксистського світогляду, зосереджуючись виключно на логіці процесу. Схематично її можна зобразити таким чином.

Марксизм вийшов із спільної з молодогегельянством проблеми змирщення філософії, започаткованої полемікою довкола книги Д. Штрауса “Життя Ісуса” (1835) та політичними ідеями Е. Ганса.

У 1839-1841 рр. Маркс активно включився в розробку теоретичних проблем і політичну боротьбу молодогегельянства.

Вирішальним поштовхом до розколу з молодогегельянцями і переходу на позиції революційного демократизму послужили, насамперед, два фактори: а) вплив “Сутності християнства” Л. Фейєрбаха; б) гоніння уряду, що унеможливили науково-академічну діяльність молодогегельянців, боротьбу на рівні університетських кафедр.

Пруський уряд змусив Маркса на практиці реалізувати ідею Фейєрбаха про розворот філософії до потреб конкретних людей. Не маючи змоги займатися науково-академічною діяльністю, Маркс переносить свій запал на терен публіцистики, занурюється в практику політичного життя, а це вимагає вивчення, аналізу й узагальнення фактів емпіричної дійсності.

Проблема змирщення філософії набуває для Маркса принципово нового звучання. Досягнення гармонії між належним і сущим визнається можливим лише в процесі чуттєво-предметної перетворюючої діяльності конкретних соціальних суб`єктів. Завдання філософії полягає в тому, щоб дати світові “істиний лозунг боротьби” і знайти ті соціальні сили, які зацікавлені й спроможні втілити ці гасла в практику.

Захист інтересів соціальних низів викликав необхідність вивчення Марксом ідей французького комунізму і соціалізму.

Закриття “Рейнської газети” змусило Маркса піти “з громадської арени у навчальну кімнату”. З цього часу починається напружений пошук і обгрунтування комуністичного світогляду. Основні його принципи досить чітко проглядаються у статті “До критики гегелівської філософії права. Вступ” та “Економічно-філософських рукописах 1844 року”.

Ґрунтовне вивчення всесвітньої історії, політекономії, вчень французьких просвітителів, праць утопічних соціалістів, узагальнення власних спостережень зумовлює тлумачення Марксом сутності людини як комплексу суспільних відносин. Це переводило дослідження Маркса, як відмічає В. Шинкарук, з площини революційно-гуманістичної проблематики у площину дослідження закономірностей суспільно-історичного розвитку. Такий підхід з неминучістю наштовхнув його на висновок про особливу історичну місію пролетаріату як основного суб`єкта буржуазного виробництва і найбільш експлуатовану верству населення. Ідея революційного перетворення буржуазного суспільства на основі знищення пролетаріатом буржуазної приватної власності розвивається у різних площинах і до початку 1848 року трансформується в основи нового світогляду.

У “Маніфесті” проблема змирщення філософії переростає в програму чуттєво-предметної діяльності з перетворення світу на комуністичних засадах. Процес становлення вихідних принципів марксизму завершено, вони пов'язані в єдине ціле і яскраво викладені. Однак не як розвинена система теоретичного знання, а лише як її “наріжні камені”. Надалі марксистське вчення розвиватиметься на власній основі.

У цьому полягає особлива цінність “Маніфесту” для розуміння логіки історичного генезису вихідних принципів марксизму, виявлення специфіки їхнього змісту, взаємозв`язку і функціонального призначення. Тут вони не сховані за горами конкретних фактів, не переобтяжені емпіричним матеріалом, як це має місце в більш пізніх працях, наприклад, у “Капіталі”. Їхній зв`язок, субординація, генетичне коріння, змістовне і методологічне навантаження досить прозорі, відносно легко простежуються.

Тому, спираючись на “Маніфест”, зіставляючи логіку розвитку його змісту з попередніми та наступними працями, можна окреслити основні вузли системи принципів марксистського світогляду в цілому, виявити органічні вади цієї системи і надалі іманентно перейти до критичної оцінки вихідних засад соціально-політичної теорії.

У третьому підрозділі “Систематизація основних принципів марксистського вчення” доводиться, що найбільш виправданим і доцільним є вичленення таких груп принципів, які відображали б, по-перше, змістовну, формальну і функціональну неповторність марксизму в історії пізнання, а, по-друге, особливості кожної з його складових частин як необхідних елементів цілого.

Виходячи з цього, у дисертації виділяються такі групи.

Фундаментальні принципи, які відображають специфіку марксистського вчення в цілому, зумовлюють його відмінність від усіх інших теоретичних систем знання.

Принципи діалектичного методу як загальної внутрішньої форми руху змісту марксистського вчення.

Принципи соціальної філософії марксизму.

Принципи політекономії, які відображають її особливість як складової частини марксизму.

Принципи соціально-політичної теорії як смислового центру марксистського вчення.

До першої групи дисертант відносить такі:

принцип визначальної ролі чуттєво-предметної діяльності у перетворенні світу людиною;

принцип заперечення (знищення) буржуазної приватної власності;

принцип всесвітньо-історичної місії пролетаріату;

принцип реального гуманізму.

Перший з названих принципів є найбільш загальним виразом сутності марксистського вчення. Як підкреслював В. Шинкарук, “... ця ідея була важелем, за допомогою якого Маркс і Енгельс перевернули всі уявлення старого матеріалізму про людину й природу, людське пізнання і об`єкт цього пізнання, про шляхи й закономірності формоутворення предметного і духовного світу суспільного життя”.

Два наступні принципи конкретизують перший: принцип заперечення буржуазної приватної власності вказує на конкретний об`єкт революційно-перетворюючої діяльності, а принцип всесвітньо-історичної місії пролетаріату визначає носія, суб`єкт такої перетворюючої діяльності.

Принцип реального гуманізму є інтегративним, відображає загальну мету всього процесу, шляхи та засоби її досягнення.

Аналізуючи суспільно-гуманістичну концепцію марксизму, дисертант робить висновок, що основними її вадами є гіпертрофований антропоцентризм і однобічний раціоналізм.

Надмірно возвеличуючи людину, перетворюючи її у Центр всесвіту, в Абсолют, Маркс замикав цим нескінченний розвиток світу на кінечній істоті. Звідси випливали досить руйнівні для людського суспільства наслідки, що давно підмітили дослідники марксизму: “Проголосивши владу людини над усією світобудовою, він звільнив величезну руйнівну енергію”, - писав, наприклад, християнський соціолог і економіст Г. Норт.

У дисертації доводиться, що матеріалістичний антропоцентризм, незважаючи на декларування високих ідеалів колективізму, дружби, братерства, об`єктивно позбавляє людину духовної опори життєдіяльності, орієнтуючи її на утилітарні цінності, вузькоегоїстичні потреби, що зрештою призводить до повної дегуманізації суспільного життя, породжує відсутність єдності між людьми, тотальний страх, жорстокість і свавілля.

Не менш згубним для суспільної практики виявився і однобічний раціоналізм, запозичений Марксом у французьких просвітителів. Віра в те, що достатньо створити індивіду людські умови життя і він автоматично стане високоморальною особою, призвів до фатальної недооцінки Марксом, а згодом і Леніним ролі ірраціональних стимуляторів людської поведінки. У дисертації розвивається думка, що подолати егоїстичні людські інстинкти (владолюбство, гордощі, заздрість, лінощі, жадібність, надмірне прагнення чуттєвих насолод тощо) неможливо, спираючись лише на розум, до того ж прагматично орієнтований. Необхідний цілісний підхід, іманентне поєднання раціональних чинників і духовно-чуттєвих (совість, любов, віра, надія, обов`язок, честь, гідність тощо). Таке поєднання можливе лише на основі орієнтації людини на вищі, трансцендентні за своєю суттю цінності: Істину, Красу, Любов, Благо.

Основні принципи другої групи (тобто діалектичного методу): 1) принцип історизму; 2) принцип об`єктивності або іманентності розвитку; 3) принцип негативності; 4) принцип універсального зв`язку; 5) принцип відносності пізнання, його безмежного в рамках людської історії прогресу. Ці принципи (окрім п'ятого) практично повністю запозичені Марксом у Гегеля і жодного заперечення не викликають.

Третю групу вихідних принципів марксизму складають принципи соціальної філософії (історичного матеріалізму). Їх багато, але вісьовими є такі:

принцип визначальної ролі суспільного буття;

принцип формаційності історичного розвитку;

принцип класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства приватної власності.

Дисертант ретельно аналізує ці принципи, показує їхню обмеженість, окреслюючи водночас межу їхньої відносної істинності. Зв`язок суспільного буття і суспільної свідомості розглядається як рефлективна взаємодія обох моментів.

Четверта група вихідних принципів марксизму - це принципи політекономії. Ця група найчисельніша. Серед них більшість становлять такі, що відображають закономірності протікання власне економічних процесів і для мети дисертаційного дослідження цікавості не являють. Щодо принципів, які тією чи іншою мірою причетні до соціально-політичного вчення, то найважливіші серед них можна звести до такої таблиці.

Загальні принципи політекономії марксизму як науки:

а) принцип визначальної ролі праці як джерела вартості, засобу створення матеріальних багатств суспільства;

б) принцип суперечливої єдності продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія і конфлікт між якими визначають суспільний розвиток;

в) принцип базисної ролі виробничих відносин у суспільному житті (або визначальна роль “базису” щодо “надбудови”).

Специфічні принципи марксистської політекономії капіталізму, що відображають особливість буржуазного способу виробництва:

а) принцип відчуження праці як основи виникнення буржуазної приватної власності;

б) принцип суперечливої єдності праці та капіталу, буржуа і пролетаріату;

в) принцип додаткової вартості як глибинної суті функціонування буржуазного суспільства.

Похідні принципи марксистської політекономії, що випливають з двох попередніх блоків і різнобічно характеризуючи буржуазні виробничі відносини, створюють теоретико-економічну базу для соціально-політичних висновків Маркса:

а) анархія буржуазного виробництва;

б) конкуренція виробників, їхня безкомпромісна боротьба за виживання і збагачення;

в) циклічність промислового розвитку (кризи перевиробництва товарів при злиденному рівні життя трудящих);

г) нестримне зубожіння народних мас;

д) неминучість “експропріації експропріаторів”, знищення буржуазної приватної власності на засоби виробництва і переходу до колективної власності та інші.

З першого блоку принципів марксистської політекономії дисертант особливу увагу приділяє принципу визначальної ролі “базису” щодо “надбудови”. Доводиться, що Маркс спростив їхнє співвідношення. Насправді взаємодія виробничих відносин з різними елементами базису різна: від прямого підпорядкування одних, до повної незалежності інших.

Принципи другого блоку дисертант вважає істинними і намагається показати безпідставність звинувачень Маркса щодо ненауковості цих принципів його критиками від Євгенія фон Бом-Баверка до сьогоднішніх економістів.

Інша річ - третій блок принципів марксистської політекономії. Вони, по-перше, несуть величезне соціально-політичне навантаження, виступають з'єднуючою ланкою між власне економічним вченням Маркса та його теорією соціалізму. А по-друге, значною мірою нагадують швидше програмні гасла, які відображають нагальні потреби поточного моменту, аніж фундаментальні наукові положення. На час, коли ці принципи висувалися, майже всі вони відображали дійсний стан речей. Помилка Маркса полягала в тому, що наявні вади капіталізму він проголошує довічними, невиліковними. Насправді капіталізм проявив величезні адаптивні можливості. Оцінка цих принципів не може бути однозначною, вона повинна враховувати конкретно-історичну ситуацію.

І нарешті, п`ята група вихідних принципів марксизму. Це принципи власне соціально-політичного вчення як третьої складової частини марксистської теорії - найважливішої за своїм функціональним призначенням, але найменш опрацьованої.

Дисертант показує, що в основі соціально-політичного вчення марксизму лежить принцип всесвітньо-історичної місії пролетаріату. Він є основоположним принципом цього вчення і у своєму розвитку розгалужується в мережу дочірніх принципів, які й складають “каркас” “наукового соціалізму”. Найважливіші серед них є такі.

Принцип комунізму як вищого етапу розвитку людської історії, що втілює кінцеву мету історичного розвитку, сенс людського життя.

Принцип фазисного розвитку комуністичної суспільно-економічної формації (соціалізм, комунізм).

Суспільна власність на засоби виробництва як основа нових суспільних відносин.

Обов`язковість праці як єдиного джерела одержання засобів існування для працездатного населення.

Праця за здібностями як основа вільного, всебічного розвитку людини.

Асоціація виробників, колективізм.

Планомірність розвитку народного господарства.

Розподіл суспільного багатства за кількістю та якістю праці при соціалізмі, та за потребами при комунізмі.

Соціальна рівність та справедливість.

Повне, беззастережне народовладдя.

Економічно, політично та ідейно забезпечена свобода особи, можливість її творчого самоствердження.

Неухильне зростання ролі морального фактора у життєдіяльності усіх членів суспільства.

Зважаючи на те, що адекватно оцінити теоретичну спроможність цих принципів можна лише шляхом реконструкції соціально-політичного вчення марксизму як цілісної системи теоретичного знання з подальшим порівнянням належного з реальною практикою соціалістичного будівництва, дисертант виконує це завдання у наступному розділі дослідження.

У третьому розділі “Сутність та логіка зв`язку ключових категоріальних визначень соціально-політичного вчення марксизму” _ це вчення розгортається в систему іманентно пов`язаних категоріальних визначень на основі принципу всесвітньо-історичної місії пролетаріату. Рух відбувається від елементарного виразу цього принципу в категорії “соціалістична революція” до всезагальної форми у категорії “комуністична суспільно-економічна формація”. Ця остання посідає чільне місце в соціально-політичному вченні марксизму: охоплює весь його зміст, підпорядковує всі суттєві зв`язки складових елементів. Якщо всесвітньо-історична місія пролетаріату - це принцип дії, то комуністична формація - наявний результат, об`єктивація цієї дії. Етапи здійснення пролетаріатом своєї місії відповідають етапам розвитку комуністичної суспільно-економічної формації. Комуністична дія пролетаріату завершується з досягненням комуністичного ідеалу суспільного устрою. А тому іманентне розгортання внутрішнього змісту основоположного принципу соціально-політичного вчення марксизму, розгляд системи категоріальних визначень предмета цього вчення та розкриття змісту, функціональних особливостей і зв`язку дійсних етапів історичного розвитку комуністичної формації - це одне й те саме.

У дисертації подається схема вузлових категоріальних визначень соціально-політичного вчення марксизму і, відповідно, основних етапів історичного розвитку комуністичної формації і протягом усього третього розділу здійснюється їх ретельний аналіз.

Перший підрозділ третього розділу присвячений аналізові перехідного періоду. Це період становлення підвалин комуністичної формації. В його межах розглядається:

1) соціалістична революція (початок становлення);

2) диктатура пролетаріату (ядро та рушійна сила революційних перетворень);

соціалізм (загальний результат революційного перетворення у перехідний період).

Дисертант доводить, що ті перетворення, які здійснювали більшовики у перехідний період, були насильством над історією, йшли всупереч її законам. Вони не відповідали навіть теоретичним вимогам самого марксизму, який застерігав від політичного волюнтаризму, штучного прискорення об`єктивного розвитку суспільства. Капіталізм у Росії лише набирав силу і руйнувати його - значило відкидати історію назад, а не рухати вперед, як те здавалося більшовикам. Влада Рад як форма диктатури пролетаріату в принципі не могла бути реалізована вже хоча б тому, що клас пролетарів на той час ще не сформувався як “клас для себе”. Він був малочисельним, мав надзвичайно низький рівень не лише політичної, а й загальної культури. Він не міг бути самостійним суб`єктом політичної діяльності, а лише засобом у руках більшовицьких вождів, у чиїх руках і зосередилась вся повнота влади, якою вони скористалися на свій розсуд.

У другому підрозділі розглядається соціалізм як перша фаза комуністичної формації. Тут аналізуються історична необхідність соціалізму як першої фази комуністичної формації, основні принципи організації соціалістичного суспільства (якими їх бачили вожді комуністичного руху і якими вони виявилися насправді), інтенсивний та екстенсивний розвиток соціалізму, а також сучасна епоха як наслідок взаємодії реального соціалізму з несоціалістичною частиною світу. Показано, що соціалізм у процесі свого інтенсивного розвитку проходить три послідовні етапи: а) соціалізм, побудований в основному; б) розвинений соціалізм; в) переростаючий соціалізм. Екстенсивний розвиток соціалізму реалізується: а) у світовому революційному процесі; б) у світовому комуністичному русі; в) у світовій системі соціалізму.

У реальній історії соціалізму його рух відбувався як єдність інтенсивного і екстенсивного розвитку.

Розкриваючи логіку історичного поступу соціалізму, дисертант показує, що цей лад не втілив у практику переважну більшість з декларованих ним принципів суспільного життя. Причиною цього був або утопізм самих принципів, або свідоме спотворення чи ігнорування їх правлячого елітою заради задоволення власних корпоративних інтересів. Ці корпоративні інтереси і зруйнували зрештою соціалістичний лад, оскільки, висловлюючись мовою Маркса, - переросли суспільні відносини, в надрах яких визріли.

У третьому підрозділі “Комунізм (внутрішні вади марксистського ідеалу)” аналізуються теоретичні уявлення Маркса про вищу фазу комуністичної формації. Якщо при розгляді перехідного періоду і соціалізму дисертант перманентно порівнює ідеальні конструкції творців комуністичного вчення з практикою соціалістичного будівництва і на цій основі робить висновки про ті чи інші хиби теорії та збочення у практичній політичній діяльності, то при критичному аналізі комуністичної моделі суспільного устрою довелося звертатися виключно до загального досвіду людської історії, оскільки безпосередню практику комуністичного будівництва втілити в життя марксистам не вдалося. Проводиться думка, що основна причина нежиттєздатності комуністичного гуманістичного ідеалу - це його невідповідність людській природі, вселенському призначенню людини, смислу її життя. Цей ідеал має, по суті, утилітарно-споживацький характер, не виводить людину за межі її егоїстичних потреб, а навпаки, обіцяє їх повністю задовольнити, що є абсолютно нездійсненним, оскільки егоїзм можна подолати, але задовольнити - ніколи. Маркс послідовно проявив себе як ідеолог соціальних низів, пригноблених мас, для яких уявлення про щастя і смисл життя пов`язані з прагненням матеріального достатку і звільненням від виснажливої праці. Однак обіцяне їм царство свободи, навіть якби воно було здійснене, виявилося б ефемерним. Невдовзі з`ясувалось би, що жоден високий рівень споживання не звільняє людину від болючого питання про сенс її життя, від відчуття безглуздості її кінечного, замкненого у вузькі часові рамки існування. Заперечивши зв`язок людини з Богом як з її вічною основою, Маркс позбавив людину духовної опори, залишив наодинці зі страхом абсолютного небуття, спонукаючи цим індивідуальну людську волю до нестримного егоїстичного самоствердження заради одержання максимуму насолоди від швидкоплинного життя.

Четвертий розділ “У пошуках вищої Істини” присвячений аналізу немарксистських варіантів вирішення питання про сенс людського життя і відповідних принципів організації суспільства. В ньому також викладене авторське бачення цих проблем.

Цей розділ у змістовно-функціональному плані найбільш важливий. Здійснений аналіз теорії і практики комуністичного вчення не був для дисертанта самоціллю, а лише основою для вирішення фундаментальних світоглядних проблем сучасності. Для досягнення цієї мети в останньому розділі увага дисертанта зосереджується на аналізі основних принципів найбільш відомих у наш час світоглядних парадигм західної культури і робиться спроба синтезувати власне бачення “вічних проблем” та духовних засад організації суспільного життя, які відповідали б вселенському призначенню людини, сенсу її життя.

Перший підрозділ четвертого розділу “У пошуках життєсмислових орієнтирів людської діяльності” складається з трьох великих за обсягом пунктів, у першому з яких розглядається тлумачення сутності людини та сенсу її життя християнським вченням, у другому - вирішення цих проблем різними філософськими течіями нового та новітнього часів, а у третьому _ підсумовується проведений аналіз і пропонується авторське бачення. Ґрунтовно ознайомившись з текстом Біблії, працями Орігена, Тертулліана, Августина, Фоми Аквінського, Григорія Нисського та багатьох інших авторитетів християнства, дисертант дійшов висновку, що християнське вчення не зуміло адекватно оцінити роль і місце людини у світі, значення її життя і діяльності для повноти Буття, Гармонії Всесвіту, як не змогло дати обґрунтовану, вичерпну відповідь на питання про сенс людського життя, шляхи й засоби виходу за межі кінцевого, єднання з вічним. А звідси _ його безпорадність у намірах допомогти людям впровадити гуманістичні засади в суспільне життя. Понад те, на практиці трапилося так, що християнська релігія сама часто виступала каталізатором, а то й джерелом насильства, соціального зла і несправедливості, тобто повною протилежністю своєму покликанню.

Внутрішні суперечності християнського вчення у поєднанні з лицемірною, антихристиянською по суті практикою більшості церковних інституцій підірвали авторитет релігії і створили підґрунтя для бурхливого розвитку європейського гуманізму. Заслуга його в тому, що він підняв гідність людини, визнав свободу людської волі, проголосив творчу активність вищою цінністю людського життя. Однак розвиток гуманізму супроводжувався переродженням його в атеїзм. Надмірне возвеличення людини, проголошення її смисловим центром світу, вінцем світобудови, вільним творчим розумом, діяльність якого може бути обмежена лише об`єктивними законами, парадоксальним чином знецінювало людське життя, перетворювало його у випадковий продукт дій сліпих сил природи. Абсолютизація людської свободи породила деїзм, який розірвав зв`язок людини з Богом і у своєму логічному завершенні переріс у послідовний атеїзм. Одночасно з розвитком атеїзму йшов процес все більш глибокого пізнання сутності людини через усвідомлення її зв`язку з Абсолютом. Дисертант прослідковує основні віхи цього шляху, започаткованого, на його погляд, М. Кузанським та Я. Беме, відзначає найвагоміші досягнення у вирішенні життєсмислових проблем різними мислителями нового часу. Дисертант особливо підкреслює величезний внесок у розвиток цієї проблематики представниками російської релігійно-філософської думки від Ф. Достоєвського і Вол. Соловйова до М. Бердяєва і Б. Вишеславцева. Однак низка проблем, пов`язаних з визначенням сенсу людського життя, доцільності існування людини як вільної творчої істоти у структурі Буття, механізму єднання кінечного “я” з Вічним, залишилася не розв`язаною або розв`язаною незадовільно. Зважаючи на це, дисертант викладає власне трактування цих важливих світоглядних проблем. За його переконанням, накопичений людством духовний досвід свідчить, що людина не є ані “нікчемним порохом”, рабом Божим, як вважає християнство, ані “сама собі бог”, як це стверджує атеїзм. Її статус влучно виразив М. Кузанський: “Людина є другий Бог”. Людина - негативний момент самовизначення Бога і як така вона є співтворцем повноти Буття, вселенської Гармонії. Її призначення - вільна творчість, її обов`язок - творити Добро. Сенс людського буття полягає в самореалізації свободи своєї волі у добротворчості (творінні добра), яка єднає людину з Богом, сприяє повноті й гармонії Цілого. Роблячи добро своїм ближнім, людина об`єктивує цим свою любов до Бога, виконує свій обов`язок перед Ним, підпорядковує Йому свою волю і таким чином єднається з Богом, долаючи свою смертну природу. Це і є справжня самореалізація людської особистості. Людська духовність не зникає зі смертю тіла. Навпаки, фізична смерть є тією межею, переступивши яку душа, що гідно виконала свій обов`язок у земному житті, звільняється з полону плинних речей і пов`язаних з ним страждань та страху неминучого кінця і зливається з вічним як його органічний елемент. Смерть розглядається дисертантом як межа смертності, зняття її, вихід до Вічності.

Зв`язок людини з Богом опосередкований зв`язком із суспільством. Жодна аскеза, молитви, покаяння самі по собі нічого не варті, не наближають людину до Бога, якщо вони не поєднуються з активним творінням добра на землі, подоланням власного егоїзму, самоізоляції. Тому другий підрозділ останнього розділу дисертації відведено розгляду принципів організації суспільного життя, які відповідали б суперечливій сутності людини, її призначенню, смислу людського життя. Це насамперед: свобода особистості, вільна діяльність кожного члена суспільства (можливість вибору будь-якого її виду чи форми), гуманізм як реалізована любов до Бога через любов до ближнього, обов`язок перед Богом творити добро для людей, вільна асоціація як засіб і наслідок подолання егоїзму, рівноцінність усіх індивідів, які стали на шлях Істини, примат духовних цінностей над матеріальними тощо.

У своїй єдності ці принципи складають ядро суспільного ідеалу, який повинен розглядатися не як схема, проект, що підлягає безпосередньому втіленню у практику в повному обсязі, а як регулятивна настанова, з якою слід зіставляти кожен крок реальної політики.

У третьому підрозділі четвертого розділу, який називається “Соціально-політична ситуація в посткомуністичній Україні, духовні засади і шляхи виходу з кризи”, дисертант аналізує реалії сьогоднішнього українського буття в світлі розглянутих вище гуманістичних засад організації суспільного життя. Розвивається думка, що повноцінне життя нації, як і кожного окремого індивіда, можливе лише за умови доповнення права моральністю, законів - загальносвітоглядними принципами, вищими духовними цінностями, які синтезували б у собі духовний досвід людства з давніми національними традиціями народу. Будь-які перетворення, реформи, закони, рішення, укази повинні оцінюватися з огляду на те, сприятимуть вони примноженню добра, любові й злагоди між людьми чи, задовольняючи егоїстичні інтереси певних верств населення, зашкоджуватимуть решті, примножуватимуть масу зла в суспільстві.

Історія соціалізму дала наочний урок, до чого може призвести обездуховлення суспільства і пов`язаний з ним нестримний розгул ірраціональних пристрастей, егоїстичних амбіцій.

Керівництво країни мусить усвідомити, що оновлення духовного життя нації - це не якась другорядна похідна проблема, а субстанційна основа її відродження і розвитку. Конструктивна загальнодержавна політика можлива лише на широкому тлі духовного ренесансу. Інакше неминуча прогресуюча дегуманізація суспільного життя викличе врешті його десоціалізацію. Суспільство перетвориться у некеровану юрбу індивідів та угруповань, які вестимуть між собою безперервну війну за виживання і самоствердження, нехтуючи інтересами своїх співвітчизників і країни в цілому. А це _ прямий шлях до історичного небуття.

Висновки

У “Висновках” коротко підсумовуються результати проведеного дослідження, перераховуються найвагоміші причини поразки реального соціалізму, викладаються основні тези авторського бачення шляхів подолання духовної кризи західної цивілізації, підкреслюється принципова важливість духовного ренесансу для вирішення актуальних проблем суспільного розвитку України в цей складний для неї час. Зокрема виділено такі положення.

1. Для успішного вирішення актуальних проблем сучасного суспільного розвитку необхідне критичне переосмислення досвіду теорії і практики комуністичного руху, який, безсумнівно, справив суттєвий вплив на хід новітньої історії, зміст і характер сучасної епохи.

2. Адекватна оцінка соціально-політичного вчення марксизму і виявлення причин поразки реального соціалізму можливі лише за умови реконструкції цього вчення як цілісної системи субординованих принципів і категоріальних визначень з подальшим порівнянням теоретичної моделі з дійсним комуністичним рухом, практикою соціалістичного будівництва.

3. Такий системно-компаративний аналіз дозволив виявити основні причини поразки реального соціалізму в СРСР:

- хибність або історична обмеженість багатьох фундаментальних принципів марксистського вчення;

- месіанізм ідеологів та керівників пролетарського руху, перебрання на себе Комуністичною партією функцій диктатора;

- волюнтаризм більшовицьких лідерів, намагання штучно прискорити історичний розвиток або, навпаки, загальмувати його, не рахуючись з об'єктивними реаліями;

- слабкість інтелігенції, низький рівень загальної культури та політичної свідомості мас;

- виродження правлячої еліти, втрата нею здатності і бажання колективного самозбереження, прагнення звільнитися від формальних обмежень у споживанні суспільних благ;

- перетворення політичної влади з важеля економічного прогресу в його гальмо;

- духовна деградація суспільного життя через нежиттєздатність комуністичного ідеалу, хибність життєсмислових настанов, ціннісних орієнтирів комуністичного світогляду.

4. Оздоровлення суспільного життя можливе лише на основі духовного відродження, поновлення цінностей християнської моралі, узагальнення досвіду духовної еволюції людства у пізнанні ним власної суті, сенсу свого буття і організації суспільного життя у відповідності з його вищим смислом.

5. Єдність політики і моралі, зорієнтованої на вищі загальнолюдські, трансцендентні за своєю природою цінності - запорука соціального прогресу.

6. Для стабільного висхідного розвитку посткомуністичної України необхідне органічне поєднання рішучих політичних, економічних, соціальних, правових тощо заходів з формуванням високорозвиненої національної самосвідомості, підвищенням соціально-політичної активності мас.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Ситник П. К. Аналіз вихідних принципів соціально-політичного вчення марксизму: уроки історії. - К.: НІСД, 1997. - 268 с.

2. Ситник П. К. Гуманістичні засади консолідації українського суспільства. - К.: НІСД, 1996. - 44 с.

3. Ситник П. К. Методологія та ідейно-теоретичні засади аналізу соціально-політичного розвитку України. - К.: НІСД, 1993. - 41 с.

4. Сытник П. К. Роль философии в развитии современного общества // Философия: Учебное пособие для студентов вузов. - К.: Фита, 1994. - С. 362-382.

5. Сытник П. К. Единство фундаментальных принципов научного коммунизма в “Манифесте Коммунистической партии” // Коммунистический Манифест и современность. _ К.: Политиздат Украины, 1988. - С. 252-268.

6. Ситник П. К., Кремень В. Г., Міщенко М.Д., Небоженко В. С. Соціально-політична ситуація в Україні на кінець 1992 року: стан і тенденції розвитку // Політологічні читання: Українсько-канадський щоквартальник. _ 1993._ №1. - С. 54-90.

7. Ситник П. К., Кремень В. Г., Базовкін Є. Г., Міщенко М. Д., Небоженко В. С. Соціально-політична ситуація в Україні: стан і тенденції розвитку (середина 1993 року) // Політологічні читання: Українсько-канадський щоквартальник. _ 1994. _ №1. _ С. 22-74.

8. Ситник П. К. Становлення державної незалежності //Кремень В., Безлюда Д., Бондаренко В. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п`яти років. _ К.: НІСД, 1996. - С. 8-12.

9. Сытник П. К., Поломошнов Б. Е. Основные факторы превращения труда в первую жизненную потребность в развитом социалистическом обществе. // Вопросы научного коммунизма. _ К.: Вища шк., 1984. - Вып. 56. - С. 46-53.

10. Сытник П. К., Фесик Т. Л. Методологические проблемы усиления целостности социалистического общества в условиях ускорения социально-экономического развития страны. // Вопросы общественных наук. _ К.: Вища шк., 1987. - Вып. 72. - С. 10-17.

11. Сытник П. К. К вопросу об основных направлениях формирования личности // Вопросы общественных наук. _ К.: Вища шк., 1989. - Вып. 79. - С. 103-110.