Реконструктивна рефлексія в філософії науки

Спроба Дж.Агассi перетворити фальсифiкацiонiзм у завершену несуперечливу систему виявляє, що за багатьма експериментальними вiдкриттями стоїть теорiя, котрiй це вiдкриття суперечить; що значення фактуального вiдкриття необхiдно вимiрювати значенням тiєї теорiї, котру воно спростовує. Агассi обгрунтовано погоджується з тiєю оцiнкою “вирiшального експерименту”, котру наукове спiвтовариство дає таким фактуальним вiдкриттям, як вiдкриття Гальванi, Ерстеда, Прiстлi, Рентгена та Герца; однак вiн заперечує “мiф” про те, що це були випадковi вiдкриття (як часто кажуть про чотири перших) або вiдкриття, що підтверджують певні теорiї (як спочатку думав Герц про своє вiдкриття). Агассi навів аргументи для висновку: всi п'ять експериментiв були успiшними спростуваннями (фальсифiкацiями) - в деяких випадках навiть задуманими як спростування - теорiй, котрi науковець прагнув виявити i котрi в бiльшостi випадкiв справді, вiн вважав виявленими.

Визначено, що інтерналiську iсторiю в розумiннi попперiанцiв легко доповнити екстерналiськими теорiями зовнiшньої iсторiї. Так, Поппер вважав, що (з позитивного боку), по-перше, головнi зовнiшнi стимули створення наукових теорiй виходять з ненаукової “метафiзики” i навiть з мiфiв (пiзнiше це було прекрасно проiлюстровано Койре), i що (з негативного боку), по-друге, факти не являють собою такi зовнiшнi стимули: фактуальнi вiдкриття належать до ряду когнiтивних актiв, вони виникають як ідея спростування деякої наукової теорiї, i стають помiтними лише в тому випадку, коли вступають у конфлiкт з попереднiми очiкуваннями вчених. Обидва цi положення стають основоположеннями епiстемологiї фальсифiкацiонiзму, які в наступному здобули подальшого розвитку. Наприклад у П. Фейєрабенда, швидке збiльшення теорiй розглядається як зовнiшнiй чиник стимулювання внутрiшнiх процесів для проведення фальсифiкацiй. Отже, теорiї, якi доповнюють фальсифiкацiонiзм, не повиннi обмежуватись розглядом виключно iнтелектуальних процесiв, що пiзнiше стало основоположенням iншої методологiї - iсторизму.

Критичний аналіз виявляє, що навiть, приймаючи фаллiбiлiстичне тлумачення науки як безперервного процесу зростання знання (перманентний рух вiд пояснення до пояснення, вiд гiпотези до гiпотези, вiд проблеми до проблеми) неможливо уникнути питання про роль доведення в науцi. Якщо розглядати фальсифiкацiю як джерело науковостi, тодi треба доводити, що ми взагалi здатнi щось остаточно фальсифiкувати (довести факт спростування). Потреба у здiйсненнi такого доведення викликана постiйною загрозою вiчного регресу дурної нескiнченностi, що створює умови для сумнiву в наявностi самого факту iснування самодостатньої фальсифiкацiї, як це було обгрунтовано I.Лакатосом.

Зазначено, що фальсифiкацiонiзм набув широкого поширення в соцiологiчних дослiдженнях, якi вимагають обов'язкового обґрунтування “вибірки” збору емпiричної iнформацiї у виглядi гiпотези. У цiлому, головною сферою застосування даної методологiї дисертантом визнаються проблеми технiчного впровадження наслiдкiв фундаментальних наукових дослiджень, що охоплюється поняттями “прикладнi науки”, “технiчнi науки”, “iнженернi науки”.

П'ятий розділ. “Методологічний історизм і множина теоретичних систем” має наступні глави: 1.“Структурно самовизначена наука”; 2.“Метод історизму і проблема несумірності систем знання”; 3.“Реконструкції наукового знання”; 4.”Проблема епістемологічної несумірності різних систем наукового знання”.

У розділі розглядається історизм як методологiя, що була сформована для вирiшення проблем пов'язаних з аналiзом вiдношень мiж рiзними системами теорiй, науками. Визначаючи мiсце методологiї iсторизму в загальному процесi методологічних студій філософії науки обґрунтовується теза, що ця методологiя є форма усвідомлення процесів формування структурно самовизначеної науки.

Якщо в лiтературi, яка розглядає проблеми фiлософiї науки поняття “iндукцiя”, “дедукцiя”, “конвенцiя” та “фальсифiкацiя” (у розумiннi, яке було запропоноване К. Поппером) як окремi методичнi процедури вже набули усталеного характеру, то поняття “метод iсторизму” не має агрументованої реконструкції та поширеного вжитку. Здебiльшого методологiю iсторизму розумiють лише як звернення фiлософiв науки iсторичної школи до iсторiї науки як предмету методологiчного дослiдження.

Реконструктивна рефлексія дозволила навести аргументацію, що вiдкриття методу “iсторизму” належить Т.Куну, який розглядаючи процеси парадигмальних змiн через порiвняння “нормальної” та “революцiйної” науки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товариств, виявив, що iсторизм може розглядатися у виглядi методичної процедури та виконувати функцiю методу.

За своєю функцією в теорії наукових революцій поняття “парадигма” використовується як замінник поняття “система знання”. Його застосування має конкретний сенс, якщо потрібно абстрагуватися від розгляду складових системи знання та зв'язків між ними, щоб протиставити та вирізнити різні системи знання як цілісні утворення, окремі одиниці дослідження. Основоположне значення має обгрунтування наведене у книзi “Структура наукових революцiй” де визнається, що в процесi революцiйних змiн у науцi важливу функцiю виконують психодинамiчнi iррацiональнi елементи, якi Кун називає “гештальт-переключеннями”. Суб'єктом гештальту є особистiсть, що всупереч усталеним науковим традицiям пропонує уявлення, яке заперечує ряд розповсюджених наукових переконань як анахронiзми.

У свою чергу, в працях I.Лакатоса було виявлено обгрунтування тези, що нi генiальнiсть яскравих особистостей, нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними аргументами для наукового товариства у процесi визнання новацiї, бо бiльшiсть учених завжди є частка конкретної наукової школи, яка дотримується “своїх” “загальноприйнятих” уявлень. Новi уявлення просто не розумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю (в цьому нерозумiннi немає нiчого дивного). Оскiльки пропонується “нове”, яке заперечує опрацьовану систему уявлень, тодi воно для традицiйно налаштованого мислення є “антинаукове”.

У дисертації проведено реконструкцію визначення процесу, за допомогою якого знiмається вказана суперечність. Т. Кун, це здійснив, через аналiз процесiв вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Виявлено, що в теорії наукових революцій безпосередньо онтологiчно методологiчну функцiю виконують пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї тощо), якi створюються вiдповiдними науковцями, що завжди мають власнi науковi уявлення. Написання навчального посiбника супроводжується дидактичною обробкою iсторiї науки окремим ученим (найчастiше неусвiдомлено). Оскiльки кожен пiдручник є систематизований виклад вiд “простого” до “сучасного” надбань певної галузi пiзнання, тодi “сучаснi” уявлення автора повиннi несуперечливо вкладатися у загальнонауковий iсторичний здобуток. Тим самим у виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально “дiючим” методом не тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у несуперечливу систему, а й методом формування нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства однодумцiв.

Для цiєї методологiї методи дедукцiя, iндукцiя знаходяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй класифiкуючий системi та методу фальсифiкацiї, як засобу обґрунтування науковостi нової конвенцiї.

На вiдмiну вiд методологiчного фальсифiкацiонiзму, для iсторизму вихiдним пунктом є не встановлення гiпотези, котра фальсифiкується (а, отже - логiчно несуперечлива), а визначення методологiчного принципу свiдомої систематизацiї наукових знань для вирiшення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплiнарної матрицi (Кун), дослiдницької програми (Лакатос), концептуальної змiни (Тулмiн), полiферацiї та теоретичної впертостi (Фейєрабенд). Дана методологічна позиція виявляє, що проста фальсифiкацiя (у попперiвському розумiннi) не приводить до остаточного вiдкидання вiдповiдного твердження. Таким чином, великi негативнi вирiшальнi експерименти описані К.Поппером та Дж.Агассі, як метод остаточного встановлення найбiльш близької до iстини теорiї, вважаються недостатнім засобом для визначення взаємовідносин між системи знання. За Поппером, вирiшальний експеримент описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно з методологiєю iсторизму - нiяке прийняте базисне твердження само по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт може породжувати проблему (бiльш-менш важливу), але нi за яких умов не може вирiшити її. Тому попперiвська модель “пропозицiй та спростувань” спирається на думку, що за висуненням пробної гiпотези слiдує експеримент, який показує її хибнiсть. Iсторизм же визнає, що для системи теорiй (науки) жоден експеримент не є вирiшальним в той момент, коли вiн проводиться, а тому “зростання” наукового знання вiдбувається як слiдування варiацiй теорiї одного роду. Цi родовi особливостi науки формуються саме за допомогою iсторизму, який зобов'язує науковцiв неусвiдомлено ставати на позицiї саморефлексiї у процесi обґрунтування iсторiєю своїх особистих наукових уявлень. Отже, написання кожного “нормального” пiдручника обов'язково перетворює науковця у фiлософа науки, що неусвідомлено дотримується певної методологiї (уявлення про впорядковану систему методів).

У межах парадигми, теми, дослiдницької програми - деяка теорiя може бути замiнена на кращу теорiю, тобто таку, котра пропонує узагальнення бiльшої кiлькостi емпiричних даних, анiж її попередниця, частина якого в подальшому підтверджується. Таким чином, поряд iз використанням принципу фальсифiкацiї, iсторизм визнає, що науковий прогрес виражається скорiше прикладами верифiкацiї додаткового змiсту теорiї, а не тiльки фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична “фальсифiкацiя” i реальна “вiдмова” вiд вже створеної теорiї розглядаються у якостi незалежних подiй.

Зазначено, що в фiлософськiй лiтературi набула поширення мiфологiзована версiя тлумачення концепцiї “методологiчного анархiзму” П.Фейєрабенда та двух його принципiв: “полiферацiї теорiй”; “неспiвмiрностi теорiй”. У рiзних її варiацiях не помiчають, що Фейєрабенд доводить безпiдставнiсть iлюзiй про можливiсть iснування “когнiтивно єдиної науки”, яка ніби має спільну епістемологію та одну онтологію, а його принципи становлять суто методологiчне обґрунтування та рацiональне пояснення процесу “подiлу” наук. Так, “фiзика ядра” неспiвмiрна з “фiзикою класичної механiки”, хоча обидвi цi науки є наслiдок “полiферацiї” “єдиної фiзики”. Ця концепцiя важлива тим, що вона спростовує загальновідоме уявлення, яке криється за поняттям “диференцiацiя науки”. Останнє поняття вимагає обов'язкового вiрування в iснування онтологічно єдиної науки, що не вiдбувається при методологічному використаннi поняття “полiферецiя”. Згiдно з поняттям “полiферацiя” “єдина Наука” можлива лише у виглядi соцiального iнституту; як “екстернальний”, а не когнiтивний феномен.

Виходячи з того, що в методологiчному анархiзмi полiферацiя розглядається у зв'язку з фактами iгнорування “наявних” методологiчних норм i правил, рiзнi дослiдники творчостi П.Фейєрабенда роблять висновок про його концепцiю як про пропаганду основоположень iррацiоналiзму. Однак, проведене дослідження виявляє, що неможливо знайти у П.Фейєрабенда тези про заперечення логiко-математичних процедур пiзнання, а вiдповiдно здатностi науки мати розум, який повинен бути у злагодi iз самим собою.

Безперечним досягненням фiлософiї методологiчного анархiзму слiд визнати змiстовне загострення проблеми взаємовiдношення iнтерналiської i екстерналiської iсторiї науки.

Дослідження обгрунтовує, що за сферу застосування методологiї iсторизму потрібно визнати процеси свiдомого формування наук, які реально почали вiдбуватися у зв'язку з мiлiтаризацiєю науки та фундаментальних дослiджень, а сьогоднi - загальним розповсюдженням конкретних видiв науково-пiзнавальної дiяльностi вiд традицiйних сфер життєдiяльностi людностi до нових, вiд одних груп людей чи країн до iнших: виникненням наукових спiльнот поєднаних парадигмами, науково-дослiдницькими програмами, концептуальними змiнами. Аналiз iсторичного поступу певної науки дає змогу виявляти, наприклад, структурування науки на рiзнi програми, що мають чiтко окреслене “жорстке ядро”, визначити багатоманiтнiсть окремих парадигм.

У ВИСНОВКАХ дисертації підбиваються основні підсумки роботи, формуються теоретичні висновки дослідження, накреслюються перспективні напрямки подальших наукових досліджень.

Дослідження традиційних методологічних систем філософії науки та визначення їх основоположень, яке проводилося з метою обгрунтування існування способів смислових змiн системи наукового знання, що не суперечать визначенням наукової iстини прийнятим у межах певної теорії, дозволяє зробити ряд наступних висновків.

Рефлексія реконструкцій основоположень методологій визначає в якості головної умови сумірності основоположень однієї методологічної системи з іншою розмежування основоположень системи знання на епістемологічні, онтологічні та методологічні.

Методологічні системи, розроблені в межах філософії науки, становлять результат неусвідомлювано здійснюваної реконструюючої рефлексії основоположень, що скеровувалась усвідомленням різних проблем методу пізнання адекватного наявним знанням про властивості існуючої об'єктивної реальності.

Реалізація концепції дисертації дозволила виявити, що поширена серед філософів науки концепція, яка вимагає співставлення структури процеса мислення з процесами практичної діяльності ототожнює предмет думки з предметною реальністю. Таке ототожнення є основоположенням, яке спонукає до визнання тези про несумірність систем наукового знання.

Концепція реконструктивної рефлексії вимагає спростування обмежень які накладає на теорію методу концептуальний інструментарій “філософії свідомості”.

Змістом когнітивного відношення до дійсності в межах наукового пізнання є цілеспрямована зміна суб'єктивного уявлення, що завжди відбувається у формі філософської рефлексії. З позицій “філософії самосвідомості” різноманітні наукові принципи, що подекуди можуть розглядатися у якості взаємовиключних, набувають статусу різних засобів цілеспрямовування цілісного суб'єкта пізнання. Наприклад, не зважаючи на систематичну критику субстанціоналізму, ми маємо визнати його позитивну методологічну функцію, яка полягає у тому, щоб цілеспрямовувати наукові дослідження на систематичне виявлення без обмежень властивостей та взаємодій певного роду в усіх сферах даного людині буття.

В цілому, сутність реконструюючої форми рефлексивного полягає у виявленні межі поміж знанням та незнанням, певної системи знань та адекватних для її самореалізації, саморефлексії методів та методологій.

Предметом методологічного дослідження повиннен бути не процес використання методу, а процес його формування, тому що у останньому виявляють себе необхідні та достатні для його виникнення умови.

Недоцільно обмежувати розгляд методів та форм певної теорії, аналізом тільки методологічних проблем, бо у такому випадку від реальних проблем (епістемологічних, онтологічних) створення методу довільним чином абстрагуються.

Формування в межах індуктивізму методології та логіки науки, теорії істинності систем знання відбулося на основі формального розрізнення з одночасним змістовним ототожненням “науки”, що досліджує взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта пізнання з “наукою” про систему методів пізнання. Зазначене ототожнення постало основоположенням визначення теоретичної системи знання предметом емпіричного аналізу. Одночасно, дане ототожнення стало на заваді вирішення проблем аналізу процесів формування, становлення та розвитку теоретичної науки.

Емпірична наочність теоретичних систем знання виявлена філософією логічного аналізу постає основоположенням суто наукового, а не метафізичного дослідження науки. Науковість методологічного дослідження виявляє себе у тому, що зв'язки в системах знання розглядаються в залежності від фактуально наочних емпірично даних систем знання, а не метафізичних настанов, які починають обмежувати вирішенням епістемологічних і онтологічних проблем.

Адекватність системи знання і властивостей об'єктивної дійсності забезпечується не методологією, а дотриманням та удосконаленням епістемологічних принципів. Дотриманням вимог методологічних принципів досягають злагодженості суб'єкта пізнання із самим собою (прийнятими епістемологічними принципами). Гносеологічна істинність (відповідність знання об'єктивній дійсності) може бути опосередковуючим, зовнішнім чинником по відношенню до теоретико-методологічної та логічної істинності (несуперечлива єдність знання). Так, основоположення методології класифікуючих систем обгрунтувують, що інтуїція в межах теоретичної науки має форму раціонально здійснюваної логіко-методологічної процедури рефлексивної зміни смислів і значень систем наукового знання. Основоположення методології фальсифікаціонізму виявляють, що методологія та логіка науки, теорія методів пізнання, гносеологічні теорії є допоміжне та альтернативне знання для створення умов теоретико-когнітивної еволюції. Вони можуть розглядатися лише як знання про знання, а не складова знань про властивості об'єктивної дійсності.

Рефлексія реконструкції основоположень методологічних систем представників історичної школи філософії науки виявила, що когнітивне моделювання історії науки постає у функції формоутворення еволюціонуючої системи наукового знання.

Методологічні системи, що досліджувалися у дисертації, згідно з реконструйованими основоположеннями, можуть змістовно класифіку-ватися наступним чином: індуктивізм - “як діяти у сфері наукових фактів, щоб теоретична система знання була істинною?”; конвенціоналізм - “як створювати різні істинні теорії щодо одного й того предмету пізнання?”; фальсифікаціонізм - “що треба робити з теорією, коли вона зустрічається з альтернативною гіпотезою?”; історизм - “як різноякісні, альтернативні теорії можуть становити єдину науку?”.

Розглядаючи гносеологічний зміст методів, відокремлено від методологічного та онтологічного аспектів, виявляємо, що удосконалення системи методів на підставі онтологічної орієнтації принципово самообмежена у своїх можливостях. Методологічна новація цілеспрямовано здійснюється у процесі вирішення усвідомлених методологічних проблем. У свою чергу, науковий аналіз емпіричних даних здійснюється після емпіричного їх виявлення, що потребує від науковця актуалізації образів необхідних моментів емпірично даних взаємодій в пам'яті. Тому знання методу в емпіричних дослідженнях постає як наслідок вже реалізованих актів пізнання, що виявляє себе у доведеннях тези про теоретичну навантаженість фактів. Таке знання методів абстрагується від аналізу методу, оскільки при актуалізації образів вже наявних у пам'яті не має практичного значення, чи є вони наслідком випадково відкритої взаємодії, чи є наслідок багатолітніх цілеспрямованих наукових досліджень. Проте, теорія “практичності знання” при вирішенні проблеми формування нового методу стикається з суперечністю, яка полягає у принциповій недостатності емпіричного рівня пізнання для виникнення ряду вже існуючих відомих методів науки.

Таким чином, аналіз методологічних проблем неможливо обмежити розглядом процесів застосування методів, бо від реальних проблем створення методу в процесі його застосування абстрагуються. Предметом методологічного дослідження повиннен бути не процес застосування методу, а процес його формування, необхідні та достатні для його виникнення основоположення. Знання властивостей об'єктивної дійсності, онтологія, наукова картина світу безпосередньо не використовуються в процесі реалізації методу. В процесі реалізації методів та їх систем використовуються лише знання способів пізнавальної діяльності. Особливість даного процесу полягає у тому, що знання властивостей дійсності використовуються тільки як онтологічна та гносеологічна підстава для внесення змін у суб'єктивно існуючу модель пізнавальної діяльності.

Знання про властивості об'єктивної дійсності мають зв'язок зі знанням методу тільки в реалізації окремого процесу опосередкування знання про форми діяльності зі знаннями про дійсність. Оскільки цілеспрямована діяльність людини опосередкована процесом мислення воно складає здатність поєднувати форми уявлення дійсності з формами уявлення діяльності. Створення моделі способу досягнення свідомо визначеної мети відбувається як внесення змін в існуючі уявлення про можливі методи діяльності в межах відомої об'єктивно існуючої реальності. Таким чином, знання нової, раніше невідомої властивості дійсності використовується, у першу чергу, мисленням. Вони становлять необхідну умову існування мислення, цілеспрямовано шукаються для задоволення потреби мислення у знанні методу вирішення усвідомленого питання, проблеми, завдання.

ПУБЛІКАЦІЇ

науковий знання індуктивізм істина

1. Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки: Монографія. -К.,2000. -252 с.

2. Чуйко В.Л. Технологiчне знання як предмет гносеологiї // Методологiчнi проблеми iнженерної дiяльностi: Монографія / За ред. Кедровського О. I. - Вiнниця, 1994. -С.82-91.

3. Чуйко В.Л. Проблеми робототехніки в контексті традиційного та нового мислення \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. -К.,1991. -Вип.75. -С.35-41.

4. Чуйко В.Л. (у спів. Сова А.В.). До проблеми викладання філософії українською мовою \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. -К.,1991. -Вип.76. -с.89-95.

5. Чуйко В.Л. Національна мова науки як феномен історії культури \\ Проблеми філософії. -К.,1991. -№88. -С.89-95.

6. Чуйко В.Л. (у спів. Сова А.В.). Нова технологія як результат суспільного розвитку \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. -К.,1992. -Вип.80. -С.65-73.

7. Чуйко В. Л. Гносеологiчнi проблеми аналiзу процесу технологiчного використання наукового знання // Проблеми фiлософiї. -К.,1992.- № 91. - С.21-33.

8. Чуйко В.Л. (у спів. Мислинський А.О.). Місце експлікації як методологічної процедури \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. -К.,1992. -Вип.78. -С.50-57.

9. Чуйко В.Л. Наукове пізнання як умова розвитку немеханічних технологій \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. -К.,1992. -Вип.79. -С.51-58.

10. Чуйко В.Л. (у спів. Соловей Л.А.). Філософія науки: Бог розуму чи трагедія свободи? \\ Екологія і онтологія (Матеріали волинських філософських читань 1994 р.). Київ - Луцьк, 1994. -С.160-167.

11. Чуйко В.Л. Гносеологічний аналіз класичних методологій філософії науки \\ Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. -Вип.26. -К.,1997. -С.106-111.

12. Чуйко В.Л Про методологічну недосконалість монізму \\ Філософські читання пам'яті Павла Копніна. -К.,1997. -С.119-127.

13. Чуйко В.Л. Філософія науки \\ Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник \ За ред. Андрущенка В., Горлача Д. -Харків, 1997. -С.369-372.

14. Чуйко В.Л. Наукова раціональність як форма духовної свободи \\ Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. -Вип.29. -К,.1999.

15. Чуйко В.Л. Структурування курсу “Основи екології”. Методологічні проблеми \\ Вісник Дніпропетровського державного університету. №1-2. -Дніпропетровськ,1999. -с.161-164.

16. Чуйко В.Л. Iнтерпретацiя та реконструкцiя наукового знання // Фiлософська думка. - № 5. - К., 1999. -С.57-81.

17. Чуйко В.Л. Раціональність і духовна свобода \\ Персонал. Актуальні проблеми формування духовності українського народу. -К.,2000. -№3(57). -С.26-34.

18. Чуйко В.Л. Чотири методології філософії науки: особливості та сфери застосування \\ Філософська думка. -№1. -К.,2000. -С.3-26.

19. Чуйко В.Л. Суб'єктивність, самосвідомість і наукова проблема \\ Sentential: Наукові праці спільки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). -№2. -Вінниця,2000. -с.84-92.

20. Чуйко В.Л. Конвенціоналізм і “нові філософи”: розмежування методології та епістемології \\ Вісник Київського ін-ту імені Тараса Шевченка. -Вип.33. -К.,2001.

21. Чуйко В.Л. Методологія історичної школи філософії науки \\ Вісник Київського ін-ту імені Тараса Шевченка. -Вип.36. -К.,2001. -С.16-22.

22. Чуйко В.Л. Позитивне значення фальсифікаціонізму: сфера його застосування // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук.праць. -Вип.20. -К.,2001. -с.229-237.

23. Чуйко В.Л. Особливості предмета досліджень філософії науки \\ Практична філософія. -№1. -К.,2001. -с.174-183.

24. Чуйко В.Л. Наукове пізнання: ситуація постмодерну і раціоналізм \\ Постмодерн: переоцінка цінностей. Збірник наукових праць. Вінниця, 2001. -с.259-276.

АНОТАЦІЯ

Чуйко В.Л. Реконструктивна рефлексія в філософії науки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.02 - діалектика та методологія пізнання. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ-2001.

Дисертаційне дослідження присв'ячено розробці теоретичної концепції, яка визначає основоположення певної методологічної системи рефлексивно співмірними з іншою методологічною системою знань. Обгрунтовано, що методи та методологія які складають систему знань, не вступаючи у суперечність з кореспондентською теорією визначення умов істинності системи наукового знання, у залежності від усвідомленої проблеми по відношенню до іншої системи може ставати джерелом певного типу співмірних основоположень: епістемологічних; онтологічних; методологічних.

Ключові слова: система наукового знання, методологія, рефлексія, самосвідомість, реконструкція .

АННОТАЦИЯ

Чуйко В.Л. Реконструирующая рефлексия в философии науки. - Рукопись.

Дисертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.02 - диалектика и методология познания. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев-2001.

Дисертационное исследование разрабатывает теоретическую концепцию, которая определяет основоположения методологической системы как рефлексивно соизмеримые с иной методологической системой знания. Обосновано, что методы и методология которые составляють систему знанния, не вступая в противоречие с кореспондентской теорией определения условий истинности системы научного знания, в зависимости от осознанной проблемы по отношению к другой системе знания может служить источником определенного рода соизмеримых основоположений: эпистемо-логических; онтологических; методологических.

Определяєтся специфика предмета методологического исследования. В частности, обосновывается, что в отличие от общепринятых концепций им не может выступать процес использования метода, поскольку в таком случае абстрагируются от проблем и основоположений, которые лежат в основаниях его возникновения.

Обосновывается, что толкования философии науки построенные на основаниях концептуального инструментария философии сознания и философии языка не адекватны особенностям предмета анализа, поскольку содержанием когнитивного отношения к действительности присутствующего в философии науки выступает целенаправленное изменение субъективных представлений, что осуществляется в форме саморефлексии.

Ключевые слова: система научного знання, методология, рефлексия, самосознание, реконструкция.

ANNOTATION

Chuyko V.L. - The reconstructive reflexion in the philosophy of science. Manuscript.

Dissertation for Doctor`s Degree in Philosophy by speciality 09.00.02 - Dialectics and Metodology of Cognition. - Department of Philosophy and Metodology of Science of Taras Shevchenko`s Kiev National University. Kiev, 2001.

The dissertation elaborates the theoretical conception, which are defined fundamentals of methodological system as reflexly commensurable with other methodological system of knowledge. It was substantiated that the system of methods wasn`t come into contradition with the correspondent theory of definition conditions of truth system of scientific knowledge. Realize of problem with respect to other system of knowledge can serve as a source of the definite sort of the commensurable fundamentals: epistemological, ontological, and methodological.

Key words: the system of scientific knowledge, metodology, reflexion, self-consciousness, reconstruction.

Размещено на Allbest.ru