Основні питання філософії

Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.

Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза - антитеза - синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття - сутність - поняття, чутливість - розсудок - розум, одиничне - особливе - всезагальне тощо.

Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та діалектику розуму, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Вчення Гегеля про дух по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в певній філософії - антропо-соціальній, ідеї якої розвинені у "Філософії духа" та викладені в лекціях: "Філософія історії", "Філософія релігії", "Історія філософії", "Естетика", "Філософія права".

Діяльність ідеї є інтелектуальним цілепокладанням. Мета самопізнання реалізується абсолютною ідеєю за допомогою діяльності людських поколінь упродовж всієї всесвітньої історії. В "Лекціях з естетики" Гегель особливо чітко формулює єдність та відмінність теоретичної та практичної діяльності ідеї. Остання реалізується людиною, яка "робить світ тим, що існує для неї". Завдяки праці людина приходить до самої себе, тобто усвідомлює себе як особистість. Духовність, що виробляється в людині, становить суттєву відмінність людини від природи. За традицією тріадичності розвиток "духа" розглядається Гегелем у трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух.

Суттєвим здобутком гегелівської філософії був також висновок про розвиток людської культури, який розумівся досить широко як формування власне людського життя, що суттєво відрізняється від "природного стану", в якому перебували давні люди. Розвиток культури Гегель вважав спрямованим "метою Розуму", яка полягала в тому, щоб наполегливою працею була усунена природна простота. Розвиток культури, в розумінні Гегеля, нерозривно пов'язаний з трудовою діяльністю та її прогресом.

Необхідним моментом для створення уявлень про перехід від об'єктивного духа до суб'єктивного є гегелівська філософія історії, предметом якої вважався розвиток об'єктивного духа до його вищої стадії, коли він стає "світовим духом". Моментами і щаблями його розвитку Гегель вважав "духи окремих народів", оскільки вони включені в світову історію. А сам "мислячий світовий дух" виступає у вигляді "вічно дійсної істини", яка керує людськими долями. Трьома щаблями процесу "абсолютного духа" виступають в Гегеля мистецтво, релігія і філософія. Філософію, що постає вищим щаблем "абсолютного духа", Гегель тлумачив як синтез і повне розкриття істин, що містяться в мистецтві і релігії. "Поняття філософії є ідея, що мислить себе", і тим самим наука стає піднесеною до свого начала - логічного принципу, логічне стає також її результатом як духовне.

Філософія Гегеля ще за часи його життя була сприйнята значною кількістю прибічників та послідовників, що сприяло формуванню філософської школи "гегельянства". Вплив ідей Гегеля особливо сильним був у 30-і - 40-і роки XIX ст., коли вони захопили духовне життя Німеччини в різних його сферах - від науки до преси. Авторитетність філософської системи Гегеля спричинила й необхідність її критики тими, хто негативно ставився до соціально-політичного устрою Німеччини.

Оскільки для духовного життя Німеччини важливим було питання про відношення філософії до релігії, то серед послідовників виникло дві течії, залежно від того, як тлумачилася позиція в цьому питанні Гегеля. Ті, хто вважав, що його філософія цілком співвідноситься з християнською ортодоксією, - утворили праве крило, або течію старогегельянства. Протилежне тлумачення породило ліве крило, або молодогегельянство.

діалектика суспільство матерія пізнання

4. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) - видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Гегеля, пізніше - творець самобутньої філософської концепції матеріалістичного спрямування, яка отримала назву "антропологічний матеріалізм". Упродовж деякого часу - професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці "Думки про смерть та безсмертя" (1830). Основні праці - "До критики філософії Гегеля" (1839), "Сутність християнства" (1841), "Основні положення філософії майбутнього" (1843), "Сутність релігії" (1845), "Історія філософії Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози" (1833) та ін.

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова епоха - пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію - "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік - її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини - адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія - це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, - в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).

Найсильнішою стороною християнства, яка уможливила цій релігії стати світовою, легко доходити до "серця" людини, Фейєрбах вважає мораль. Тому природно, що "нова філософія" повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував "філософію Людини". Згідно з його гуманістичною концепцією Людина - це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така е нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості - це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя е не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.

Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями ("предикатами"), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом - це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "серце" людей, змінюючи вплив релігії.

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог - це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейєрбах, - критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.

Фейєрбахівська філософія виявила значний вплив на формування світової філософської думки, зокрема - на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу ж вона була піддана критиці сучасниками мислителя, але фундаментальність порушених Фейєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.

Розділ 1.5 Проблема буття у філософії. Категорія матерії у філософії

1. Буття як філософська категорія

Людина живе в реальному світі, повному різних предметів. Філософи здавна намагалися усвідомити, чи є за різноманіттям природи, суспільства якась основа, той початок, що дозволяє всім предметам існувати, взаємодіяти, з'єднуватися й зникати. Для позначення джерела існування, того початку, що дає будь-якій речі можливість бути, і виникло поняття буття. Онтологія, або теорія буття, є одним з найважливіших розділів філософського знання. Онтологічні проблеми - це проблеми об'єктивного буття дійсності. Того фундаменту, що є основою повсякденної реальності, даної нам через органи почуттів.

Система філософського знання поряд з предметом, принципами, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісно взаємопов'язані і становлять цілісну єдність, яка створюється навколо ядра, вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем філософії, основу яких становлять відмінні одна від одної категорії: буття або дух, свідомість або матерія, людина чи надлюдина тощо.

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? - Світ, Всесвіт; б) Де - існує? - Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? - Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проблеми буття - питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу.

Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. Слово «є», за Гегелем та Кантом, додає характеристики, які дуже важливі для суб'єкта речення, його зв'язку з іменною частиною предиката, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі, процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: «Філософія є форма світогляду». У цьому реченні філософії як одному з історичних типів світогляду з допомогою дієслова «є» надаються більш широкі риси предиката «світогляд».

Існує два заперечення доцільності введення в філософію категорії буття: а) оскільки категорія буття нічого не говорить про конкретні ознаки речей, то її слід вилучити з розгляду; б) оскільки буття визначається через поняття існування, то і в цьому випадку вона також непотрібна, бо повторює поняття існування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по-перше, категорія якраз призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв'язки світу, а не конкретні ознаки речей і, по-друге, філософська категорія буття не тільки включає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь-чого, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування. Отже, в категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

за об'єктивною логікою існування і розвитку світ у наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Уперше проблема буття у філософії була сформульована давньогрецьким філософом Парменидом (5 століття до н.е.): "Буття єдине, безупинне, цільне, неподільне й суцільно однорідне... замкнуте, масі дорівнює цільної кулі із правильним центром усередині". Для перших філософів Давньої Греції пошук буття - це пошук першоречовини, з якої немов би "зроблені" усі без винятку речі. Для епохи середньовіччя буття дорівнює Богові, тому що саме Бог в релігійних вченнях все створює і в усе вдихає життя. Починаючи з 16-17 століть, проблема буття розглядається як проблема матерії з такими її найважливішими проявами, як простір, час, причинність. В 20 столітті виникає ідея про те, що світове буття можна зрозуміти тільки через буття людини, і тому немає сенсу шукати його розуміння в сфері природничих наук. Глибокі таємниці світу можуть бути прояснені лише через занурення в потік людського життя, де об'єктивне й суб'єктивне - нероздільні.

Сучасна філософія виділяє як самостійні, але взаємозалежні, такі форми буття:

1. Буття "першої природи", тобто всієї природи, що не включена в процес людської діяльності. Це природний світ, не перетворений людиною.

2. Буття "другої природи", тобто природа, перетворена людиною, - це предметний світ, що виникає як "розгорнута в природі людська історія", це "втілений у природі спосіб людського буття".

3. Соціально-історичне буття (індивідуальне буття і буття суспільства). Соціальне буття людей - це об'єктивна суспільна реальність, яка включає в себе практичну діяльність людини і певних соціальних груп щодо зміни оточуючої реальності, а також складну систему матеріальних та ідеологічних відносин між людьми, які склалися в процесі історичного розвитку суспільства. Об'єктивні соціальні відносини є засобом включення індивіда в соціальність - економічні, політичні, правові, моральні й інші зв'язки.

4. Буття духовного, у якому виділяються дві відносно самостійні реальності - суспільна (надособистісна) свідомість та індивідуальна свідомість.

Поряд з поняттям "буття" онтологія аналізує поняття "небуття". Уже Парменид застерігає: "Ніколи не може бути доведено, що неіснуюче існує. Оберігайте свою думку від цього шляху дослідження, тому що немислимо ані пізнати, ані виразити небуття: воно - незбагненно. Є буття, а небуття зовсім немає". В 20 столітті з'являється цікава інтерпретація онтологічної проблематики в понятті "ніщо". Це поняття використовує філософ-екзистенціаліст Ж.-П. Сартр для опису онтологічного змісту людської свідомості. Ніщо - це порожнеча, буттєва недостатність, необхідність для людини робити себе, а не просто "бути". Ніщо, за Сартром, являє собою "проект" людського буття, що може реалізуватися тільки в результаті зусиль особистості.

Слід зазначити, що розуміння філософом онтологічної проблематики великою мірою визначається його світоглядною позицією.

2. Категорія матерії у філософії. Рух як спосіб існування матерії.

Однією з основних категорій онтології є категорія субстанції (лат. substantia - те, що покладено в основу). Ця категорія була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів - Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбниця, речовину (матерію) матеріалістів 18-19 ст.;

субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина. У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні найчастіше вживається в марксизмі, який ототожнює її з матерією.

Матерія розглядається як фундаментальна вихідна категорія філософії, від того або іншого її розуміння залежить рішення практично всіх інших філософських проблем. Етимологія терміна "матерія" сходить до лат. мaterіa речовина. Це "речовинне" значення терміна зберігалося аж до 20 ст., коли відбулася революція у фізиці, що означала кризу однобічного, заснованого на обов'язковому почуттєвому сприйнятті, розумінні матерії, що складало суть концепції метафізичного матеріалізму.

Поняття "матерія" уперше було уведено давньогрецьким філософом Аристотелем. У стародавності під матерією розумілася речовина. Сучасне матеріалістичне уявлення про матерію не зводиться до якого-небудь одного з її конкретних станів, наприклад, речовини або поля. Категорія матерії - це гранично широке поняття, абстракція. Вона позначає не конкретні предмети і явища, а всю об'єктивну реальність. Вона існує поза і незалежно від людської свідомості й відбивається останньою у наших відчуттях і думках.

Сучасній науці відомі такі основні види матерії: 1) речовина, 2) поле, 3) плазма. Крім того, у поняття матерії включається інформація. Вона існує у всіх матеріальних системах. Інформація в різному середовищі передається різними способами. Це можуть бути світло, звуки, газ, вода й інше. Фізичне тіло - це згусток інформації. До речовини належить все те, що має механічну масу - масу спокою. Це, наприклад, тіла, речі, рідини, гази. Найбільш відомі види поля - гравітаційне поле (тяжіння), електромагнітне поле (одним з його різновидів є світло), біополе. Плазма - газоподібний стан, утворений електронами й іонами. У стані плазми перебувають зірки, туманності, міжзоряний газ.

У цей час фізики припускають, що число елементарних часток і полів є більшим за 100. Відомо 12 типів полів, подібних до електромагнітного.

Матеріальна єдність світу проявляється:

1) у спільності фізико-хімічної будови різних тіл і фізико-хімічних законів у світі (відомо 107 хімічних елементів, з яких складаються всі речовини в природі);

2) всі предмети і явища у світі - це прояв різних станів і властивостей матерії, що рухається.

Матерію в єдності й різноманітті всіх форм її прояву можна осмислити, підійшовши до її аналізу тільки історично, узагальнюючи досвід розвитку наукового й філософського пізнання.

Як відомо, першим щаблем в усвідомленні матеріального світу був стихійний матеріалізм. Початком формування поняття матерії з'явився перехід від якісного різноманіття існуючих речей до поняття єдиної першоматерії.

З одного боку, матерія має "зернисту", переривчасту будову: елементарні частки, атоми, молекули, зірки і їхні системи, галактики. З іншого боку, вона характеризується безперервністю: різні види полів - гравітаційні, електромагнітні, ядерні. Речовина й поле - ось два основних відомих науці види існування матерії. Речовина визначається як те, що має механічну масу (масу спокою). Це немов би ієрархічно вибудувані структури, починаючи з атома й кінчаючи якими завгодно великими небесними тілами. Самі атоми також мають складну структуру: вони складаються з елементарних часток - протонів і нейтронів, що утворюють ядро, а також електронів, що обертаються навколо ядра з величезною швидкістю. Науці відома безліч інших елементарних часток - мезони, гіперони, нейтрино й ін. Вони існують як у складі атомів, так і у вільному плазменному стані, наприклад, у космічних реліктових випромінюваннях, що «приходять» до нас із минулого Всесвіту. Наукою відкриті й античастинки - антипозитрон та ін., що характеризуються зворотним знаком електричного заряду. Елементарні частки, так само як і фотони, мають корпускулярно-хвильові властивості - вони й переривані, і безперервні (будучи одночасно і часткою, і хвилею), їм властиві й маса, і певний електричний заряд.

Матерія у вигляді речовини існує в різноманітних станах. Найпоширеніший стан речовини у всесвіті - плазма, тобто такий стан, що утворений з електрично заряджених часток - електронів і іонів, що ще не вступили в атомарні й молекулярні зв'язки. Це й зірки, і туманності, і міжзоряний газ.

До "безперервних" видів матерії належать поля, тобто матерія, що не має маси спокою. Поля зв'язують частки матерії, дозволяють їм взаємодіяти й тим самим існувати. Без полів тяжіння ніщо не зв'язувало б зірки в галактики, а сама речовина - у зірки. Не було б ні Сонячної системи, ні самого Сонця, ні планет. Взагалі всі тіла перестали б існувати: без електричних і магнітних полів ніщо не зв'язувало б атоми в молекули, а електрони і ядра - в атоми.

Марксистська філософія пропонує таке визначення матерії: "Матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що надана людині у відчуттях її, що копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них".

Таке визначення матерії виходить із нескінченного різноманіття її структурних особливостей і властивостей. У ньому матерія не ототожнюється із уже пізнаними загальними її станами - речовиною, полем, енергією і їхніми властивостями й залишається відкритою для нового знання про неї.

У сучасній науковій картині світу виділяються такі типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії:

Рівень неживої природи представлений елементарними частками, фізичним вакуумом, полями (гравітаційне, електромагнітне й ін.), атомами, молекулами, макроскопічними тілами, геологічними системами, планетами, зірками, галактиками, системами галактик, метагалактикою.

Рівень живої природи представлений системами доклітинного стану: ДНК, РНК, білки, клітки, одноклітинні організми, рослини й тварини, популяції, види, біоценози. Природа поєднує сукупність організмів, яких відрізняє здатність до самовідтворення й спадкоємної передачі генетичної інформації.

Рівень соціальної організації матерії - суспільство - характеризується своєю соціальною структурою й системою соціальних відносин між суб'єктами (від окремих індивідів до спільнот різного типу).

Таким чином, матерія визначається як об'єктивна реальність, тобто як реальність, що існує поза і незалежно від свідомості людини. Рух, простір і час - це атрибути матерії, тобто її невід'ємні властивості. Рух - це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів.

Матерія в цілому тільки рухається, але не розвивається. Розвиток - це характеристика кінцевих об'єктів. Розвиток можливий, якщо є початок і кінець. Розвиток припускає виникнення нової якості. Наприклад, якщо гусениця перетворюється в метелика.

Марксистська концепція розуміє рух як спосіб існування матерії, її загальну властивість. У цьому філософському вченні рух визначається як зміна, взаємодія взагалі. Рух характеризується певними формами.

Ф. Енгельс виділив п'ять форм руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна й соціальна. Механічний рух - це, наприклад, переміщення тіл, елементарних часток у просторі. Фізичний рух - це теплота, звук, світло, електрика й ін. Хімічний рух - це хімічні перетворення молекул, утворення хімічних сполук. Біологічний рух - процеси, що протікають у живих організмах, яким властивий безперервний обмін речовин із середовищем. Соціальний рух - це історія людського суспільства.

У сучасній філософській картині світу виділяються три найбільш загальні форми руху, що відповідають рівням структурної організації матерії:

Рух у неорганічній природі.

Рух у живій природі.

Соціальна форма руху.

Рух матерії абсолютний й вічний, тому що матерія вічна. Рух, як і матерія не зникає, не виникає знову, а тільки перетворюється з однієї форми в іншу. Рух абсолютний, а спокій відносний. Це момент руху. Тіло може бути у стані спокою лише щодо іншого тіла, але рухається, наприклад, разом із Землею.

Слід зазначити, що форми руху матерії взаємозалежні й нерозривні. При відповідних умовах можуть переходити друг у друга. Наприклад, удар (механічний рух) викликає звук (фізичний рух). Побудова системи форм руху відбувається від простих форм руху до більш складних форм руху. Вищі форми руху не зводяться до нижчих форм руху і якісно відрізняються від них.Вищі форми руху матерії включають нижчі форми руху матерії в перетвореному вигляді, як свої складові частини. Так, життя неможливе без відповідних фізичних, хімічних процесів. Але в організмі вони не мають самостійного значення й підпорядковані головному в організмі - обміну речовин.

Рух, що розуміється як взаємодія, не тільки дозволяє розглядати його як загальну властивість світу, спосіб існування матерії, але й надає нове рішення питання про співвідношення руху й спокою. У такій інтерпретації рух є більш загальною властивістю, ніж спокій. У відмінності від механічного трактування, відповідно до якого спокій був абсолютною, а рух відносною властивістю світу, у діалектичній концепції співвідношення руху й спокою стає зворотним. У точному значенні слова, спокій - не тільки відносний стан у буття світу, але він взагалі неможливий. Як протилежність руху спокій варто було б розуміти в такому випадку як відсутність взаємодії. Останнє суперечить вихідній ідеї в розумінні світу й матерії - ідеї про загальний взаємозв'язок всіх явищ і процесів у світі.

3. Простір і час як форми буття матерії

Поняття "простір" виражає порядок розташування одночасно співіснуючих об'єктів, їхні розміри, відстань між ними й ін. Поняття "час" виражає послідовну зміну станів, явищ і процесів дійсності, характеризує тривалість протікання процесів зміни. Простір і час тісно пов'язані з рухом. У світі немає нічого, крім матерії, що рухається, і матерія, що рухається, не може рухатися інакше, як у просторі й часі. Простір - це міра спокою, стійкості в русі. Час - міра мінливості в русі.

Загальні властивості простору й часу:

вони невіддільні від матерії й руху,

об'єктивні, тобто не залежать від нашої свідомості,

суперечливі, тому що одночасно кінцеві й нескінченні, абсолютні й відносні.

Простір і час - загальні форми буття матерії, її найважливіші атрибути. Простір є формою буття матерії, що характеризує її довжину, структурність, співіснування й взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Час - форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність станів у зміні й розвитку всіх матеріальних систем. Простір і час нерозривно пов'язані між собою, їхня єдність проявляється в русі й розвитку матерії.

Колись простір і час розглядалися окремо від матерії як самостійні сутності або зовнішні умови існування й руху тіл. У концепції Ньютона простору й часу приписувалася абсолютна самостійність існування; разом з тим простір і час не розглядалися як породжуючи субстанції, з яких виникають всі тіла. У матеріалістичній натурфілософії й фізичних теоріях, що ґрунтуються на її принципах, переважало атомістичне розуміння структури матерії.

У релігійних і об'єктивно-ідеалістичних вченнях висувалася концепція простору й часу як загальних зовнішніх умов буття тіл, однак простір і час трактувалися як створені разом з матерією Богом або Абсолютним духом. З погляду теології, до Бога поняття простору й часу не застосовні: як вища, нескінченна й утворююча субстанція він знаходиться поза простором й існує не в часі, а у вічності, що є одним з його атрибутів. У суб'єктивно-ідеалістичних концепціях висувалися еклектичні й внутрішньо суперечливі тлумачення простору й часу як апріорних форм почуттєвого споглядання (Кант) або як форм упорядкування комплексів відчуттів і досвідних даних, установлення між ними функціональних залежностей (Берклі, Мах, позитивізм).

Значний внесок у розвиток сучасних уявлень про простір і час внесла теорія відносності А. Ейнштейна: вона розкрила нерозривний зв'язок простору й часу як єдиної форми існування матерії, установила єдність просторово-часової й причинно-наслідкової структури світу, виявила відносність просторово-часових характеристик тіл і явищ. Окремі властивості простору й часу визначаються характеристиками тих матеріальних об'єктів, формою яких вони є.

Теорія відносності А. Ейнштейна показує, що при збільшенні швидкості руху до швидкості світла (300 тисяч кілометрів за секунду) зростає маса об'єкта, що рухається, причому маса стає нескінченно великою; максимально зменшується розмір тіла в напрямку руху, а перебіг часу на об'єкті, що рухається, уповільнюється. Тому ніяке матеріальне тіло не може досягти швидкості світла. Властивості простору й часу залежать від тих процесів і подій, які в них виникають і відбуваються. Поблизу тіл, що володіють величезною масою й більшими силами тяжіння, простір викривляється, а час тече повільніше.

До загальних властивостей простору й часу належать: об'єктивність і незалежність від свідомості людини; абсолютність як атрибутів матерії; залежність від структурних відносин і процесів розвитку в матеріальних системах; єдність перериваного й безперервного в їхній структурі; кількісна і якісна нескінченність. Розрізняють метричні (тобто пов'язані зі змінами) і топологічні (зв'язаність, симетрія простору й безперервність, одномірність, необоротність часу) властивості простору й часу. Пізнання загальних властивостей простору й часу є результатом тривалого історичного розвитку науки, виділення в процесі узагальнення й абстрагування таких інваріантних характеристик різноманітних просторово-часових відносин, які проявляються на всіх структурних рівнях матерії.

Поряд зі спільними характеристиками, що властиві як простору, так і часу, їм властиві деякі особливості, що характеризують їх як різні, хоча й тісно пов'язані між собою, атрибути матерії. До загальних властивостей простору належать, насамперед, довжина, що означає рядоположенність і співіснування різних елементів (точок, відрізків, обсягів і т.п.), можливість додавання до кожного даного елемента деякого наступного елемента або можливість зменшення числа елементів. Протяжною можна вважати будь-яку систему, у якій можливі зміни характеру зв'язків і взаємодій складових її елементів, їхнього числа, взаємного розташування і якісних особливостей. Це означає, що довжина тісно пов'язана зі структурністю матеріальних систем, має атрибутивний характер. Непротяжні об'єкти не характеризувалися б структурою, внутрішніми зв'язками, здатністю до змін. Простору також властива зв'язність і безперервність, що проявляється як у характері переміщення тіл від точки до точки, так і в поширенні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, гравітаційне, ядерне) у вигляді близькодії в передачі матерії й енергії. Зв'язність означає відсутність будь-яких "розривів" у просторі й порушення близькодії в поширенні матеріальних впливів у полях. Разом з тим простору властива відносна переривчастість, що проявляється в роздільному існуванні матеріальних об'єктів і систем, що мають певні розміри й границі, в існуванні різноманіття структурних рівнів матерії з різними просторовими відносинами.

Загальною властивістю простору, що виявляється на всіх, відомих структурних рівнях, є тривимірність, що органічно зв'язана зі структурністю систем і їхнім рухом. Всі матеріальні процеси й взаємодії реалізуються лише в просторі трьох вимірів. В одномірному або двовимірному просторі (лінія, площина) не могли б відбуватися взаємодії речовини й поля. Абстрактні багатомірні простори в сучасних математиці й фізиці утворюються шляхом додавання до трьох просторових координат часу й інших параметрів, врахування взаємного зв'язку й зміни яких необхідне для більше повного опису процесів.

Але не слід ототожнювати концептуальні простори, що вводяться як спосіб опису систем, з реальним простором, що завжди тривимірний й характеризується довжиною й структурністю матерії, співіснуванням й взаємодією елементів у різних системах. З довжиною простору нерозривно пов'язані його метричні властивості, що виражають особливості зв'язку просторових елементів, порядок і кількісні закони цих зв'язків. У природі розходження метричних властивостей простору визначається неоднорідністю структурних відносин у системах, зокрема розподілом мас, що тяжіють, і величиною гравітаційних потенціалів, що визначають "викривлення" простору.

До специфічних властивостей простору матеріальних систем належать симетрія й асиметрія, конкретна форма й розміри, місце розташування, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини й поля, границі, що відокремлюють різні системи. Всі ці властивості залежать від структури й зовнішніх зв'язків тіл, швидкості їхнього руху, характеру взаємодії із зовнішніми полями. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнутий, безупинно переходить у простір іншої системи, що може відрізнятися по метричних та інших локальних властивостях. Звідси виникає складність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісному відношеннях.

До загальних властивостей часу належать: об'єктивність; нерозривний зв'язок з матерією, а також із простором, рухом і іншими атрибутами матерії; тривалість, що виражає послідовність існування й зміни станів тіл. Тривалість утворюється з виникаючих один за іншим моментів або інтервалів часу, що становлять у сукупності весь період існування тіла від його виникнення до переходу в якісно інші форми. Виступаючи як своєрідна "довжина" часу, тривалість обумовлена загальним збереженням матерії й руху при їхніх перетвореннях з одних форм в інші. Час існування кожного конкретного об'єкта звичайний й переривчастий, тому що будь-який об'єкт має початок і кінець існування. Однак складова матерії при цьому не виникає з нічого й не знищується, а тільки міняє форми свого буття. Завдяки загальній збережуваності матерії й руху час її існування безупинний, і ця безперервність абсолютна, тоді як переривчастість відносна. Безперервності часу відповідає його зв'язність, відсутність "розривів" між його моментами й інтервалами.

Час одновимірний, асиметричний, незворотній й спрямований завжди від минулого до майбутнього.

Специфічними властивостями часу є конкретні періоди існування тіл від виникнення до переходу в якісно інші форми, одночасність подій, що завжди відносна, ритм процесів, швидкість змін станів, темпи розвитку, тимчасові відносини між різними циклами в структурі систем.

Таким чином, можна зробити висновок, що сучасні матеріалістичні уявлення про світ розкриваються через поняття "буття", "матерія", "рух", "простір", "час". Матерія є онтологічною основою світу, завдяки якій він існує, а рух, простір і час є найважливішими властивостями матерії, без яких неможливо уявити її існування.

Розділ 1.6 Пізнання як предмет філософського аналізу

1. Сутність і структура пізнання

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Агностицизм не заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології - що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Іммануїла Канта "Критика чистого розуму" і досі залишається актуальним. Справа в тому, що людське пізнання як будь-який процес, що історично розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ. Все знання зводиться ним або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея - знання - не дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обґрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще - у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання.

Згідно з матеріалістичною гносеологією, джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою - це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, - це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики, вона пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Суб'єкт пізнання, таким чином, - це людина (або соціальна група), яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільно необхідне нове знання про дійсність.

Об'єкт пізнання - це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.

Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів.

Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д.

Ідеальні об'єкти - це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності.

Об'єкт пізнання, таким чином, - це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта.

Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти суб'єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність.

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з "живого споглядання".

Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення. Всі ці форми, як і пізнання в цілому, опосередковані та обумовлені практикою, і тому не можуть бути зведені, як це робилось метафізичним споглядальним матеріалізмом, до пасивної чуттєвості ізольованого індивіда. В філософії відзначається, що і чуттєве відображення основою своєю має практичне предметно-чуттєве перетворення суб'єктом світу, освоєння ним матеріальної та духовної культури, результатів попередніх етапів розвитку пізнання.

Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини.

Відчуття - це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Більш складною формою відображення є сприймання. Сприймання - це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання - це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна - спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.

Відчуття та сприймання хоч і виступають у процесі пізнання основою, на якій виростає знання про внутрішні та зовнішні властивості дійсності, є безпосередніми, конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення, що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і вимагає переходу до більш високої форми - уявлення.

Уявлення - це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення - це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.

Чуттєве відображення, як уже зазначалося, є джерелом будь-якого знання про дійсність. Проте виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише в тому випадку, коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність. Взагалі ж чуттєве відображення лише в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному апарату, спрямовується ним і, опосередковуючись практикою, містить в кожній із своїх форм людський смисл і значення.

Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною пізнання, все ж обмежені в своїх можливостях давати істинне знання, оскільки чуттєво наданий предмет завжди переживається в безпосередній єдності з суб'єктом. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості.

Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.

Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття - це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку, тому самі вони мають бути рухливими, гнучкими, діалектичними. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях. Якщо нові знання не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять, уточнення їхнього змісту або створення нових. Поняття своїм логічним змістом відтворює таку діалектичну закономірність пізнання, як зв'язок одиничного, особливого і загального, хоч у понятті вони і не розчленовані. Їхнє розчленування і виявлення співвідношення розкривається в судженні.

Судження - це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. По суті справи, зв'язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є наслідком діяльності мислення у формі суджень, системи їх. Будучи формою вираження змісту понять, окреме судження не може певною мірою розкрити цей зміст. Формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише система суджень, що виражає їхній необхідний і закономірний зв'язок, тобто умовивід.