главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Коллекция рефератов Otherreferats
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Класична німецька філософія

Поняття і суть німецької класичної філософії, її особливості і характерні риси, історія становлення та розвитку. Видатні представники німецької класичної філософії, їх внесок в її розвиток. Місце та роль німецької філософії в світовій філософській думці.

Рубрика: Философия
Вид: реферат
Язык: украинский
Дата добавления: 22.04.2010
Размер файла: 29,3 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Погляди на буття в історії філософії
Субстанціальний і реляційний підходи до розуміння буття. Трактування категорій простору та часу у в античній філософії та філософії середньовічної Європи. Категорії простору та часу в інтерпретації німецької філософії та сучасної буржуазної філософії.
реферат [31,7 K], добавлена 05.12.2010

2. Умови виникнення та особливості античної філософії
Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання, основні етапи її зародження та розвитку, місце та значення в сучасному суспільстві. Характеристика та специфічні риси античної філософії, її найвидатніші представники, її вклад в розвиток науки.
контрольная работа [10,6 K], добавлена 23.11.2010

3. Проблема сенсу життя
Роздуми про сенс життя в історичному контексті. Східний підхід до життя людини. Думки античних філософів та філософів Нового часу. Представники німецької класичної філософії. Філософія слов'янських мислителів і письменників. Проблема життя та смерті.
реферат [97,9 K], добавлена 17.01.2011

4. Проблема свободи та необхідності в німецькій класичній філософії
Розгляд попередниками німецької філософії проблеми свободи і необхідності, особливості її тлумачення. Метафізика свободи І. Канта. Тотожність необхідності і свободи у філософії Шеллінга. Проблема свободи і тотожності мислення і буття у філософії Гегеля.
курсовая работа [47,0 K], добавлена 21.11.2010

5. Основні вопроси філософії
Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти. Поняття та типи світогляду. Історія філософії як наука та принципи її періодизації. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, етапи її розвитку. Просвітництво та метафізичний матеріалізм.
методичка [188,1 K], добавлена 05.05.2011

6. Методологічні проблеми історії філософії
Предмет історії філософії. Історія філософії та філософія історії. Філософський процес. Методи історико-філософського аналізу. Аристотель. Концепція історії філософії, історичного коловороту. Герменевтика. Західна та східна моделі (парадигми) філософії.
реферат [24,1 K], добавлена 09.10.2008

7. Поява та розвиток філософії
Особливості філософії серед різних форм культури. Співвідношення філософії та ідеології, науки, релігії, мистецтва. Ведична релігія і брахманізм. Створення вчення про перевтілення душ. Процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
контрольная работа [91,7 K], добавлена 04.01.2014

8. Становлення філософської думки в Україні
Емпіричний досвід і міфологічна картина світу. Зародження та ранні етапи розвитку філософії в Україні (XI-XV ст.). Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України (кінець XV-початок XVII ст.). Філософія в Києво-Могилянській академії.
курсовая работа [75,4 K], добавлена 14.11.2008

9. Становлення філософії, як науки в Україні у другій половині XVII-XVIII ст.
Риси барокової філософії, яка сформувалася в Україні XVII-XVIII ст. і поєднала в собі елементи спіритуалістично-містичної філософії і ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї. Ретроспективність і традиціоналізм філософії Києво-Могилянської академії.
контрольная работа [29,5 K], добавлена 29.09.2010

10. Філософські ідеї періоду "високої класики"
Період "високої класики" в філософії як період розквіту давньогрецької філософії з середини V до кінця IV століття до нашої ери. Провідні риси цього етапу розвитку філософії. Особливості філософської системи Платона. Провідні ідеї філософії Аристотеля.
контрольная работа [28,4 K], добавлена 20.02.2011


Другие работы, подобные Класична німецька філософія


Реферат на тему:

Класична німецька філософія

1. Класична німецька філософія

Це філософські системи І. Канта, І.Г .Фіхте, Ф.В.И. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля та Л.А. Фейербаха, які були створені у другій половині XVIII -- середині XIX століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Неминуще значення мали її гуманістичні ідеї соціального прогресу і свободи. Марксизм високо цінував класичну німецьку філософію передусім за розробку проблем діалектики (Кант, Гегель) і матеріалізму (Фейербах).Теоретичним джерелом класичної німецької філософії була як вітчизняна філософія, так і досягнення світової філософської думки (раціоналізм Р. Декарта і Б.Спінози, філософія епохи Просвітництва). Зрозуміло, що відповідний вплив на неїспра-вили й тогочасні досягнення природничих наук.Класична німецька філософія не становила собою єдиного напряму. Наприклад, Кантбувдуалістом,Фіхте -- суб'єктивним, Шеллінг і Гегель -- об'єктивними ідеалістами, Фейербах -- матеріалістом. Та разом з тим у філософських системах цих мислителів спостерігається зв'язок, навіть наступність. Особливе місце посідало дослідження форм всезагальності, які в Канта і Фіхте розглядалися як форми, притаманні лише людському мисленню, а в Шелінга і Гегеля -- і як форми самої діяльності (духовної, на їх думку, за своєю природою). Особливого значення надавалося дослідженню проблеми тотожності мислення і буття, відношення суб'єкта і об'єкта, теоретичних форм пізнання, філософських категорій тощо.Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило, вказують на такі її риси: наступність; діалектичність; критичне ставлення до "розсудкової" метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання ("Науковчення" Фіхте і "Енциклопедія філософських наук" Гегеля); звернен-нядо історіїяк філософської проблеми. У світлі сучасноїфіло-софської думки впадає у вічі абсолютизація раціоналістичного підходу і недооцінка емоціонально-чуттєвого начала, зокрема естетичного відношення людини до світу, мистецтва, за допомогою якого людина осягає буття і переживає його сенс.

2. Імануіл Кант (1724--1804)

Видатний філософ і вчений, засновник класичної німецької філософії. У його творчості розрізняють два періоди- "докритичний" (до 1770р.) і "критичний". У "докритичному" періоді Кант визнав можливість умоглядного пізнання речей такими, якими вони існують самі по собі, а в "критичний" заперечував можливість такого пізнання на основі попереднього дослідження форм пізнання, джерел і меж пізнавальної здатності людини. У перший період своєї творчості Кант розробив "небулярну" космогонічну гіпотезу про утворення планетної системи з гігантської хмари дифузійної речовини, написав ряд філософських праць. У критичний період він опублікував "Критику чистого розуму" (1781), "Критику практичного розуму" (1788) і "Критику здатності судження" (1790). В основі цих праць лежить вчення про явища і речі, якими вони існують самі по собі, про "речі в собі". Останні, надумку Канта, діють на органи чуття і викликають у нас відчуття. Разом з тим він наполягав на тому, ніби ні відчуття, ні форми логічного пізнання не можуть дати достовірних знань про "речі в собі", оскільки останні непізнавані.У сфері логіки Кант розрізняв звичайну, або загальну логіку, яка досліджує форми думок, абстрагуючись від їх предметного змісту, і логіку трансцендентальну, яка досліджує у формах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Основним для нього є питання про джерела і межі пізнання, котре він формулює як питання про можливість апріорних синтетичних (тобто таких, що дають нове знання) суджень у кожному з трьох головних видів знання -- математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці. Розв'язання питань, поставлених у "Критиці чистого розуму", Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання -- чуттєвості, розсудку і розуму.Розглядаючи питання про можливість синтетичних суджень у "метафізиці", Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумовлених явищ (поняття продушу, світі бога). На його думку, всі три умоглядні науки традиційної філософії, яка розглядала ці ідеї, -- раціональна психологія, раціональна космологія і раціональна теологія -- є надуманими.Обмежуючи сферу компетенції розуму, Кант виходив з того, що втрачене при цьому пізнанням виграється вірою, оскільки бог не належить до світу явищ і не може бути виявленим у досвіді, вважав він. Звідси випливає висновок про те, що релігія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Необхідність релігії пояснював тією обставиною, що без неї немає змоги примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечними фактами зла, що панують у людському житті.Етика Канта грунтується на результатах критики теоретичного розуму. При цьому він виходив із переконання, що кожна особистість є самоцінною, і ні в якому разі не повинна розглядатися як засіб реалізації будь-яких цілей навіть у тому випадку, коли б останні пояснювалися необхідністю досягнення загального блага. Основним законом етики Кант вважав формальне внутрішнє веління - категоричний імператив. При цьому він намагався суворо розмежувати усвідомлення морального обов'язку і схильність людини до виконання морального закону. Вчинок, на його думку, є моральним тільки в тому випадку, коли він здійснюється цілковито з поваги до морального закону. У випадку конфлікту між чуттєвою схильністю і моральним законом Кант вимагав безумовного підкорення моральному обов'язку.Прекрасне Кант ототожнював з «незацікавленою» насолодою, яку приносить споглядання естетичної форми. Вищим видом мистецтва він вважав поезію, оскільки саме вона, на його думку, здатна виразити ідеал.Вчення Канта істотно вплинуло на наступний розвиток філософії і науки.

У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т. ін.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму; Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою yсix принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості й через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.

Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання,

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання -- це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього/Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології -- проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший -- світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий -- світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі/Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.

Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою.

I. Кількості: єдність, множина, цілокупність.

II. Якості: реальність, заперечення, обмеження.

III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування.

IV. Модальності: можливість -- неможливість, існування -- неіснування, необхідність -- випадковість.

Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.

Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність -- сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини", загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.

Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття -- трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму -- це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксується абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770--1831)

Ввидатний німецький філософ. У перший період творчості виступив як послідовник "критичної філософії" Канта і Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об'єктивного ідеалізму і створив оригінальну філософську систему. Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному -- "світовим розумом", "світовим духом", "абсолютною ідеєю", які нібито існували ще до матеріального світу. Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи. У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці "Феноменологія духу" духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одночасно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї. У "Феноменології духу" обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, дається зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення аждо поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої достовірної чуттєвості до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього "Феноменологію духу" можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості. Центральною у "Феноменології духу" є багатозначна категорія "відчуження". Під "відчуженням" Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи і суспільства; по-друге, будь-яке складне відношення між суб'єктом і об'єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їх власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними. Проблема відчуження залишається актуальною і в наш час. Аналізуючи "Феноменологічні знання", "знання, що з'являються", Гегель зробив спробу обґрунтувати положення про те, що глибинною основою всього сущого є абсолютна ідея, яка розвивається за принципом тріади: "теза -- антитеза -- синтез". У створеній пізніше філософській системі Гегеля абсолютна ідея виступає в трьох формах: у вигляді чистих логічних сутностей; у формі інобуття ідеї -- природи; в різних проявах конкретного духу. Наслідком подібного розуміння форм абсолютної ідеї було виділення Гегелем таких частин його системи, як логіка, філософія природи і філософія духу, об'єднаних в "Енциклопедію філософських наук". Піддавши нищівній, багато в чому несправедливій критиці формальну логіку, в якій, за його словами, "немає навіть передчуття наукового методу"1, Гегель запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної самосвідомості абсолютної ідеї. Причому ця логіка зайняла центральне місце в його системі, оскільки її предметом є сама абсолютна ідея, яка розгортає в логіці свої моменти у формі категорій і становить основу всієї діяльності. Керуючись ідеалістично інтерпретованим принципом тотожності мислення і буття, Гегель створює фантастичну картину світу. Та за нею приховуються геніальні догадки про універсальні взаємозв'язки речей і їх саморозвиток. Його принцип тотожності мислення і буття дав можливість переконливо спростувати аргументи агностиків. "Какого высокого мнения мы ни были бы о величии и могуществе духа, -- писав Гегель, -- оно все же будет недостаточно высоким. Скрытая сущность вселенной не обладает в себе силой, которая была бы в состоянии оказать сопротивление дерзновению познания, она должна перед ним открыться, развернуть перед его глазами богатства и глубины своей природы и дать ему наслаждаться ими"."Наука логіки" Гегеля складається з учень про буття, про сутність і про поняття. В першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлення, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок3 тощо. Чисте буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і невизначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскільки для них обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті і перебувають у ньому як ідеалізовані моменти. Результатом становлення є наявне буття, для якого вже характерна певна визначеність -- якість. Специфіка якісної визначеності, за Гегелем, полягає втому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка не тотожна з буттям і при її зміні в певних рамках не веде до зміни якості. Суперечлива єдність якості і кількості утворює міру. Перелічені категорії в їх взаємозв'язку і становлять основний зміст вчення про буття. Центральне місце у вченні про сутність займає проблема суперечності, яку Гегель розглядав як джерело саморуху і саморозвитку. Радянські філософи, надаючи визначальної ролі боротьбі протилежностей, критикували Гегеля за те, що він вважав можливим примирення суперечностей. У наш час проблема примирення суперечностей, пошуки консенсусу при вирішенні складних міжнародних і національних конфліктів є виключно актуальною. Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії законуяктого, що єтривким, тотожним у розмаїтті явищ. Важливе місце займає тут з'ясування специфіки суттєвого відношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). При цьому він піддає аргументованій критиці агностицизм і механістичний матеріалізм. Вчення про сутність завершується аналізом категорії свободи. Визначення свободи як пізнаної в понятті необхідності, хоч і містило в собі суттєвий момент істини, та не вичерпувало останню. Воно відіграло негативну роль не лише в теорії, а й стало теоретичною основою насильницького нав'язування поглядів у тоталітарних державах.Заключна частина "Науки логіки" Гегеля -- це вчення про поняття. На відміну від традиційного розуміння поняття як форми мислення і результату узагальнюючої діяльності розсудку, Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Незважаючи на містичний характер такого тлумачення поняття, тут має місце і раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв'язку загального, особливого і одиничного. В цій частині "Науки логіки" Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їх пізнавальну цінність; піддає критиці формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з'ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод. У "Філософії природи" Гегель з'ясовує, яким чином природа, будучи інобуттям ідеї, стає духом. Ця книга складається з трьох розділів -- механіки, фізики і органічної фізики. В механіщ аналізується ряд категорій і понять, зокрема категорії матерії, часу і простору як єдності простору і часу. З категорій простору й часу Гегель виводить категорії руху. Проблема матерії, поряд з іншими, розглядається і в другому розділі книги. Хімізм у Гегеля виступає як безпосередній ступінь, що веде до органічного життя, яке він піддав аналізу в третьому розділі "Органічна фізика"."Філософія природи" - одна з найбільших за обсягом і найменш переконлива праця Гегеля, хоча і в ній мають місце цікаві думки і тонкі спостереження. Заключна частина "Енциклопедії філософських наук" "Філософія духу" -- це вчення як про свідомість, такі прорізні види людської діяльності. Цей твір складається з трьох розділів, присвячених відповідно проблемам суб'єктивного, об'єктивного і абсолютного духу. Розділ вчення про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології та психології і загалом присвячене проблемам індивідуальної свідомості. В цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію і філософію. В мистецтві абсолютна ідея пізнає себе, за Гегелем, у формі споглядання, в релігії -- у формі уявлення, а у філософії -- у формі поняття, цієї найдосконалішої, найа-декватнішої форми пізнання. У "Філософії духу" особливо дає про себе знати здогадка Гегеля проте, що суспільна свідомість у певному розумінні не залежить від свідомості і волі індивіда. Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у "Філософії права", "Естетиці", "Філософії релігії" та "Лекціях з історії філософії". Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства.

Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з'ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ - природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з'ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” - природа - абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики - закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують - кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, - писав Гегель, - є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики - принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, - найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.

Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.

Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне - особливе (перше заперечення одиничного) - загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики - закон заперечення заперечення.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв'язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

Діалектичний метод, писав Гегель, “... єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу”.

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу - від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб'єкта і об'єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія - це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія - це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною - такою, яка не допускає апріорних вигадок.Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле - прослідковує загальні закономірності його розвитку.Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об'єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов'язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”.

4. Матеріалізм Л.Фейєрбаха

Людвиг Фейербах (1804-- 1872) -- видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах поділяв погляди Гегеля, про що свідчить зокрема його дисертація "Про єдиний всезагальний і нескінченний розум". У 1830 році він анонімно опублікував свій твір "Думки про смерть і безсмертя", в якому заперечував ідею-безсмертя душі. Авторство Фейербаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейербах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII століття, вякій,залишаючисьзагалом на гегелівських позиціях, проявляє разом зтим велику увагу дофілософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їх вклад у розвиток філософської думки.Фейербах -- автор філософських праць - "До критики філософії Гегеля", "Сутністьхристиянства", "Попередні тези до реформи філософії", "Основні положення філософії майбутнього".Значне місце у творчості Фейербаха посідає критика релігії, насамперед християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причини релігії, на думку Фейербаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. При цьому в центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи наявність особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсилля людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Внаслідок цього і виникають образи богів. Бог, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього і об'єктивується, перетворюючись із творіння людини в її творця і першопричину всього сущого. Відкидаючи релігійний культ, Фейербах проповідує культ людини, піднесений до рівня її обоготворення. Його девіз "людина людині бог".Критика релігії переросла у Фейербаха в критику ідеалізму, головний недолік якого він убачав у ототожненні буття з мисленням. Мислене буття, за його словами, не є дійсним буттям. Мислення -- це предикат, а суб'єктом є дійсне буття.У теорії пізнання Фейербах був прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину: "вона ... єдиний універсальний і вищий предмет філософії...»1 . Людина, на думку Фейербаха, -- це матеріальний об'єкт і мисляча істота. Проте, виходячи з позицій антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу людини, розглядаючи її як психофізіологічну істоту.В розумінні суспільства Фейербах стояв на ідеалістичних засадах, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.Етичне вчення Фейербаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було гранично абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттям роду і міжіндивідуального спілкування.Вчення Фейербаха мало вплив на деяких філософів, зокрема на К.Маркса і Ф.Енгельса, що вони відверто визнавали.

Література

1. Зигмунд Фрейд и психоанализ в контексте австрийской и русской культур (материалы российско-австрийской конференций) // Вопросы философии. - 2000. - №10. С. 44-58.

2. Лейбин В.М. Профессиональный дилетантизм в психоанализе. // Вопросы философии. - 2000. - №10. С. 48-52.

3. Кучуради И. Оценки, ценности и литература. // Вопросы философии. - 2000. - №10. С. 68-79.

4. Зенкин А.А. Новый подход к анализу проблемы парадоксов. // Вопросы философии. - 2000. - №10. С. 79-91.

5. Петров-Стромский В.Ф. Три эстетики европейского искусства. // Вопросы философии. - 2000. - №10. С. 155-171.

6. Ахиезер А.С. Философские основы социологической теории и методологии // Вопросы философии. - 2000. - №9. С. 29-46.

7. Столович Л.Н. О “системном плюрализме” в философии. // Вопросы философии. - 2000. - №9. С. 46-51.

8. Кочоха В. Проблема общего блага в современной демократии. // Вопросы философии. - 2000. - №9. С. 57-65.

9. Эпштейн. Поступок и происшествие. К теории судьбы. // Вопросы философии. - 2000. - №9. С. 65-78.

10. Ханпира Е.Э. Античная трагедия и трагедия античности (Ф. Ницше: “Рождение трагедии из духа музыки”) // Вопросы философии. - 2000. - №9. С. 102-114.

11. Экштут С.А. Сослагательное наклонение в истории: воплощение несбывшегося. Опыт исторического осмысления. // Вопросы философии. - 2000. - №8. С. 79-88.

12. Ситников А.В. Философия. Плотина и патристика о происхождение космос // Вопросы философии. - 2000. - №8. С.117.

13. Петякшева Н.И. Латиноамериканская “философия освобождения”: опыт преодоление “западного”. // Вопросы философии. - 2000. - №8. С. 126-139.

14. Мильдон В.И. Миллениумы русский и западный: эсхатологии. // Вопросы философии. - 2000. - №7.-с.3-12.

15. Росси Ф. Дж. Общественный авторитет разума. Критика, изначальное зло и предназначение человечества. // Вопросы философии. - 2000. - №7.-с.43-53.


Скачать работу можно здесь Скачать работу "Класична німецька філософія" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов