Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного розвитку держави

Соціогуманістична компонента стратегії розвитку України. Аксіологічна мотивація розвитку освіти та культури. Формування європейського простору сучасної освіти та її ціннісні пріоритети. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти.

Рубрика Педагогика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 15.10.2012
Размер файла 90,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного розвитку держави

Зміст

Вступ

1. Соціогуманістична компонента стратегії розвитку України

2. Аксіологічна мотивація розвитку освіти та культури України

2.1 Пошуки нової ціннісної системи коодинат - диверсифікація прагматичних теорій

2.2 Самоцінність людини вимірюється її культурою

2.3 Європейський простір сучасної освіти

2.4 Ціннісні пріоритети вчителя та освіти

3. Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного розвитку держави

3.1 Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти

3.2 Забезпечення та гарантія якості вищої освіти

3.3 Основні завдання, принципи та етапи формування Європейського простору вищої освіти

Висновки

Використана література

Вступ

Все життя людини є її розвитком. Освіта як джерело розвитку служить людині протягом її життя. Люди, які живуть в країні, знаходяться на різних рівнях розвитку, у тому числі духовного. Тому кожна особистість на різних етапах життя потребуватиме певного рівня освіти. Суспільство має забезпечити наповнення цих джерел не тільки для дітей та молоді. Доцільним стає початок виховання дитини ще до народження шляхом надання освіти майбутнім батькам і безперервна освіта аж до школи мудрості для поколінь старшого віку.

Кожна особистість на різних етапах життя потребуватиме певного рівня освіти. Суспільство має забезпечити наповнення цих джерел не тільки для дітей та молоді. Доцільним стає початок виховання дитини ще до народження шляхом надання освіти майбутнім батькам і безперервна освіта аж до школи мудрості для поколінь старшого віку.

Держава забезпечує “доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам”

Громадяни мають право на безкоштовне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Особлива увага звертається на забезпечення конституційного права громадян України на безкоштовну загальну середню освіту у всіх державних навчальних закладах, незалежно від статі, раси, національності, соціального й майнового стану, фаху, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання й інших характеристик.

Правовою основою формування державної політики в галузі забезпечення прав національних меншостей на середню освіту є Декларація про державний суверенітет України, Конституція України, Закони України “Про національні меншості в Україні”, “Про мови”, “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов національних меншостей”, інші нормативні акти України.

Національне законодавство і практика регулювання етнонаціональних процесів у сфері середньої освіти формується нашою державою згідно з міжнароднимм нормами і рекомендаціями, викладеними у Загальній декларації прав людини, Дакарських рамкових діях, Рамковій конвенції про захист національних меншостей, Європейській хартії регіональних мов національних меншостей, Гаазьких рекомендаціях з прав національних меншостей на освіту й інші документи.

Таким чином, народ України у своїй Конституції однозначно закріплює єдності прав і обов'язків громадян України на працю й освіту як основних джерел забезпечення всіх інших прав і волевиявлень людини та гідних умов життя, що є фундаментом розвитку й зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України, і його предметом є регулювання суспільних відносин у сфері навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Законодавство про вищу освіту складається з :

-- законів України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”;

-- указів Президента України від 12 вересня 1995 р. № 832 “Про Основні напрями реформування вищої освіти в Україні”, від 23 січня 1996 р. № 77/96 “Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів”, від 8 лютого 2001 р. № 78/2001 “Про програму роботи з обдарованою молоддю на 2001--2005 роки”, від 17 лютого 2004 р. № 199/2004 “Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти”;

-- Постанов Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. № 896 “Про Державну національну програму “Освіта (Україна XXI століття)”, від 12 листопада 1997 р. № 1260 “Про документи про освіту та вчені звання”, від 24 травня 1997 р. № 507 “Про перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”, від 20 січня 1998 р. № 65 “Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)”, від 7 серпня 1998 р. № 1247 “Про розроблення державних стандартів вищої освіти”.

Якщо міжнародними договорами України, чинність яких на території України ухвалена Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про вищу освіту, то застосовуються правила міжнародних договорів.

Система освіти України повною мірою забезпечує можливості громадянам щодо реалізації їхніх прав на освіту і є сукупністю взаємодіючих документів, що встановлює визначені норми і положення стосовно: реалізації освітнього процесу; навчальних закладів; інших юридичних осіб, які надають освітні послуги; органів, що здійснюють керування у сфері освіти, підвідомчих їм наукових, проектних, виробничих, клінічних, медико-профілактичних, культурно-освітніх організацій і установ, які забезпечують функціонування та розвиток системи освіти.

Основним документом, який регламентує функціонування системи освіти, є Закон України “Про освіту”. Закон встановлює, що освіта в Україні є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на принципах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями та народами.

Відповідно до Конституції закон установлює, що громадяни України мають право на безкоштовну освіту у всіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, фаху, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання й інших обставин.

1. Соціогуманістична компонента стратегії розвитку України

Сьогодні будь-які наукові дослідження в Україні, тим паче академічні, не можуть бути ефективними для опрацювання стратегії її розвитку без врахування світових тенденцій та сучасних викликів, які вже даються, а ще більше даватимуться взнаки у майбутньому.

Такими найприкметнішими напрямами, позначеними вимогами нашого часу, є:

1. Остаточний і концептуальний вибір Україною вектора євроінтеграції та прийняття інноваційної моделі розвитку, що було чітко зазначено в посланні Президента України Верховній Раді щодо соціального і економічного розвитку України на 2002--2011 роки.

2. Поступова соціалізація Україною нової світової парадигми сталого розвитку, яка засадничо була започаткована наприкінці минулого тисячоліття (Ріо, 92) і підтверджена як світова теорія і практика цивілізаційного поступу третього тисячоліття на Саміті Землі в 2002 році (Йоганнесбург).

3. Посилення і поширення впливу такого потужного загальноцивілізаційного процесу, як глобалізація економіки, торгівлі, інформаційного простору, освіти, культури тощо, який дедалі дужче позначається на всіх сегментах суспільного життя України, зрештою, як і кожної сучасної держави. Йдеться насамперед про певні види її національної безпеки, інтелектуальної власності та суверенітету, визиску та перетоку творчих умів, а відтак екзистенції України як конкурентоспроможного (водночас рівнопартнерського) суб'єкта міжнародних взаємин.

4. Духовне і національне відродження народів і народностей світу, які донедавна зазнавали (чи ще зазнають) колоніальних (тоталітарних) утисків, тобто інтенсифікація процесів ренаціоналізації та виникнення наперекір зовнішньому (часто глобальному) спротиву і тиску нових національних держав. Цим державам, ослабленим багатовіковим пригніченням, для збереження національної ідентичності своїх титульних народів за умов посилення нівелюючих впливів країн-глобалізаторів, вкрай потрібно розвивати у випереджальному темпі, щоб надолужити згаяне і не бути поглинутими, ті регіональні (національні) домінанти, котрі зберігають самобутність їх народів, а отже забезпечать прийдешнім поколінням хоча б на сьогоднішньому рівні успадковане розмаїття світу.

З огляду на актуальність і масштаби наведених світових тенденцій та векторів (напрямків) вітчизняного розвитку аксіоматичного звучання набуває твердження: час дискусій та суперечок навколо них, час картання глобалізації та проклинання пов'язаних з нею наслідків -- вичерпано. Щобільше, Україна не має альтернативи випереджальній стратегії розвитку, якщо вона не хоче опинитися на маргінесі історії та прогресу. Визнаємо це чи ні, але, узагальнивши всі можливі шляхи, ми змушені погодитись, що “із трьох альтернатив суспільного розвитку: “рух на місці”, “рух навздогін”, “рух на випередження” Україні найбільше підходить останній -- випереджальні стратегії розвитку країни” [1, с.70].

Сьогодні вже нібито зрозуміло усім, хто спроможний мислити і кому не байдуже майбутнє України, що тільки спираючись на пріоритети створення комплексу інноваційних структур випереджального і потужного духовно-інтелектуального потенціалу (систем національної науки, освіти, культури, економіки тощо) як стратегічних чинників забезпечення реалізації української національної ідеї, а також використовуючи активізацію творчо-креативних та патріотичних зусиль народу, насамперед вітчизняної еліти в генеруванні інтелектуальної власності (нових проектів, технологій, різних ноу-хау, методик, творів і т. інше) як бази необхідних суспільних інновацій, Україна спроможна вибудувати концепцію власного розвитку і віднайти ефективні механізми гуманізації зодноріднювального впливу сучасних глобалізаційних процесів чи, принаймні, їх синхронізувати зі своїм становленням самостійною клітиною світового тіла [2]. Це стосується не лише України, а широкого контексту країн, що прагнуть стати розвиненими та інтегруватися у світовий простір як рівні серед рівних.

Отже, йдеться про доконечну, далекосяжну і доленосну необхідність нового підходу до етики глобалізації, зокрема гуманізації її процесів, передовсім на ослаблених посттоталітарних (постколоніальних) просторах, опрацювання нових “правил гри”, в яких би взяли участь ці народи та було б чути голос не лише сильних світу цього. Це можна зробити, запровадивши нову соціогуманістичну політику в сфері міжнародних стосунків, морально-ідеологічні засади якої грунтувалися б на врахуванні усього комплексу чинників, який мала б увібрати теорія “сталого розвитку”, що такий розвиток формують у соціально-економічному, духовно-інтелектуальному, національно-інноваційному, інформаційно-мовному, демографічному та інших важливих для пострадянських країн вимірах. При цьому домінантним повинен бути не лише критерій прибутку, а й загальних суспільних благ та рівних можливостей розвитку всіх, “ощасливлених” імперіями народів, зокрема щодо побудови нової постіндустріальної інформаційної економіки, випуску вітчизняної наукоємної продукції, повноформатного функціонування реабілітованих мов, культур тощо.

Науковці щораз більше схиляються до думки, що “сталий розвиток суспільства -- не система показників, які мають бути досягнуті у відповідні строки на відповідній території, а насамперед духовний -- духовно-інформаційний напрям, в якому мають рухатися суспільства, народи, держави й окремі індивіди вже сьогодні, завтра і в далекому майбутньому” [3, с.14]. Теорія сталого розвитку на будь-якому його рівні (країни чи регіону, нації чи окремої особи) має цілісно і всебічно охоплювати весь комплекс стратегічних пріоритетів та базових чинників, які уможливлюють такий розвиток у плані збереження для наступних поколінь як національної окремішності, так і розмаїття світу. Її предметом не можуть бути лише завдання, які сьогодні стоять перед економістами, захисниками природного середовища чи працівниками соціального захисту. Поле досліджень тут значно ширше. Воно стосується насущних для людини і нації проблем духовно-морального, інтелектуально-інноваційного, інформаційно-мовного, етнокультурного, демографічного і соціально-психологічного, врешті суспільно-політичного та іншого порядку, без розв'язання яких немає сталого розвитку як такого.

Таким чином, сталий розвиток -- це не тільки розв'язання питань щодо забезпечення кадрами тієї чи іншої галузі виробництва, проведення належної екологічної та соціальної політики, а загальноцивілізаційний рух до пізнання, де якість знань, національної освіти, науки, рівень культури та комунікації дедалі більше визначають духовно-інтелектуальний потенціал людини, її світогляд і світосприйняття, врешті демократичність устрою країни, життєвий добробут, соціальний захист, стан екології, здоров'я тощо. Як свідчить практика, саме високий інтелектуальний та інноваційний потенціали, духовно-освітній рівень людини детермінують ефективність вирішення екологічних та побутових питань, а не навпаки.

Усе це вимагає диференційованого підходу до концепції сталого розвитку. Причому особливого значення саме у виборі його стратегії набуває враховування специфіки країн, які стають на шлях утвердження своєї державної самостійності. Головно це стосується соціогуманістичної компоненти, яка буде суттєво відрізнятися своїм наповненням для країн-глобалізаторів і тих, які є переважно пасивними об'єктами впливу глобалізаційних процесів. Так, для другої групи країн важливим моментом у становленні їх державності є не тільки вибір інноваційної моделі свого розвитку, але й те, чи ці інновації будуть базуватися на вітчизняній інтелектуальній власності, випереджальному розвиткові національної науки, освіти , їх відповідному фінансовому забезпеченні тощо.

Чи візьмімо освіту як соціогуманістичну компоненту стратегії сталого розвитку. Жодна країна, що турбується розвитком національної освіти, не є задоволеною її ефективністю принаймні з трьох причин. По-перше, оперативністю впровадження нових знань в навчальний процес, тобто -- незадоволення станом інтеграції таких окремих і взаємопов'язаних систем, як наука і освіта. По-друге, незадоволення рівнем соціальної справедливості, за якою кожна молода людина, що прагне знань, має умови, аби їх здобути. Нарешті, незадоволення неадекватністю ринку освіти викликам і потребам часу, практики тощо. Проте лише ті країни, які звільнилися з-під імперського ярма, в т.ч. і Україну, турбує питання мови навчання, утвердження в освіті, науці, театрі, церкві, армії, зрештою в інформаційному просторі у цілому рідної мови як державної. Для цих країн розвиватися -- це значить національно і духовно відроджуватися.

Це, своєю чергою, потребує широкого, а не вузького -- переважно побутово-матеріального чи гуманітарно допомогового розгляду в теорії сталого розвитку терміна “соціогуманістичний”. Його, скажімо, не можна застосовувати для означення гуманітарної політики процесу “виживання” сущих, тобто не лише гуманітарної (головно, матеріальної) разової допомоги нужденним, а справді для “розвитку”, тим паче -- сталого майбутніх поколінь молодих держав як самостійних і рівноправних суб'єктів побудови більш справедливого націоцентричного світопорядку. Адже нині йдеться в Україні про безпеку життєдіяльності не лише людини, її соціальний захист, а українського народу в цілому за умов, коли він ще не викристалізувався як модерна нація; коли від граней його національного “Я” ще не відстали вікові нашарування колоніальної денаціоналізуючої системи -- мовно-асиміляційної, екологічно-руйнівної, системи економічного, творчо-інтелектуального визиску, рідкісного у світі державного методу геноциду і інтелектоциду -- прихованого масового голодомору народу, нищення його національної еліти, церкви, системи освіти, науки, культури, спалювання рукописів та інші злочини.

На жаль, теорія сталого розвитку враховує лише три фактори розвитку (економічний, соціальний і екологічний), залишаючи на маргінесі мовно-інформаційний, духовно-інтелектуальний, національно-інноваційний та інші соціогуманістичні компоненти поступу, який без ренесансу націй і народностей світу просто неможливий.

Таким чином, ця теорія принаймні в сьогоднішньому її потрактуванні, не розв'язує проблеми духовного і національного відродження народів, що вибороли (чи виборюють) свою державну самостійність, зокрема проблеми ренесансно необхідного співвідношення традицій і новацій у процесі розвитку. Оскільки останні генеруються переважно країнами-глобалізаторами, то запровадження їх в практику інноваційного розвитку постколоніальних країн, ослаблених довготривалою асиміляцією, загрожує їм, якщо вони не творитимуть своєї інтелектуальної власності, своїх ноу-хау у різних сферах життєдіяльності, опинитися на периферії прогресу, до того ще в ролі денаціоналізованих елементів.

Глобалізація є загальноцивілізаційним процесом, який “відкриває перед людством величезні можливості в розширенні обміну товарами, послугами, інформацією, технологіями та капіталом. Водночас для значної частини людства глобалізація несе в собі й істотні загрози, зумовлюючи розшарування країн на “цивілізаційний центр” і “периферійну зону”, поглиблюючи їх диференціацію в соціально-економічному розвитку” [4, №5, с.20]. Тому треба справді соціогуманістичний імператив перевести в ширшу площину -- площину адекватної нової світової політики. Тобто розглядати соціогуманістичну політику не тільки в її вузькому побутовому розумінні, скажімо, на рівні соціального захисту новатора, підприємця чи окремого творця -- навіть геніального, а і на рівні захисту самобутності нації загалом, її розвитку. Не може бути захищеною людина, якщо незахищеною є її нація чи країна у цілому.

Потреба комплексного захисту і людини, і нації від негативів глобалізації вимагає концептуально нового трактування низки складних синтетичних за утворенням, понять і термінів. Зокрема, це стосується бінома “соціогуманістичний”, який повинен відображати не лише стан людини в соціумі, а й екзистенцію соціуму в системі світових відносин. “Запропонований біном має адекватно віддзеркалювати процеси в сфері міжнародних стосунків націй і прав людини як взаємодію, взаємопроникнення і взаємозумовленість таких основних та багатовекторних конструкцій цивілізації, як: “соціум” і “гуманізм” [2, с.75]. Лише таке розуміння запровадженого поняття уможливить системне дослідження творчо-пошукових, науково-дослідних, проектно-конструкторських та інших життєво необхідних інноваційних циклів на рівні проблемно-продуктивних результатів (а не лише розмов) і реальних перспектив сталого розвитку держави чи більш глобальних утворень

Багатим (країнам, регіонам, особам) потрібно не лише ділитися з бідними, а прагнути і робити так, щоб глобалізація не була однобічним рухом багатих на дорозі бідних до прогресу. Необхідна глобальна справедливість між глобалізованими країнами, які мають старі системи, переважно індустріальні (чи ще гірше -- перехідні) економіки, і країнами--глобалізаторами, які освоїли економіки інформаційного рівня розвитку. Саме останні “не відчувають тиску обмеженості сировинних і матеріальних ресурсів (як це відбувається за старої індустріальної економіки), оскільки визначальні чинники їх розвитку -- це інтелектуально-інформаційні ресурси, які на відміну від матеріально-фізичних, не мають кількісних обмежень, створюють абсолютний простір для саморозвитку. Їм притаманна містична функція мультиплікації” [5. с.4].

Усе це спонукає опрацювати в Україні стратегію випереджального інтелектуально-інноваційного розвитку, який би був сталим на основі створення справедливих і рівних можливостей для всіх народів (народностей) в плані генерування нових технологій, знань, нової інформації як першоідеї будь-якого розвитку -- світового, національного чи регіонального. Інша річ, чи, скажімо, якнайкраще обгрунтувавши і вибравши стратегію свого розвитку, Україна зможе її ефективно і повною мірою реалізувати за умов, коли національна (чи, може, це не є національна) економіка майже на 60 відсотків перебуває у тіні. Це ще одне із аргументів, що до усього, в т.ч. і до вибору стратегії сталого розвитку, в Україні слід підходити комплексно, але з чистими помислами і руками, робити все під знаком розуму, відповідальності, науки та патріотизму, а не пустопорожніх гучних декларацій про вектори руху та гуманітарну, часто жебрацьку допомогу на цьому шляху. У голосах страйкарів-освітян, науковців почуймо не лише шкільні дзвіночки, а українські дзвони, що сумно гудуть в просторі і часі не лише в Києві і сповіщають не тільки сьогоднішню Верховну Раду -- радше майбутнє України -- про можливості зростання її духовно-інтелектуального потенціалу, людського капіталу, врешті інформаційної економіки, здатності творити та використовувати для свого розвитку нові знання, проекти, ідеї тощо, спроможності євроатлантичної інтеграції та побудови задекларованого інформаційного суспільства

Адже від рівня освіти, науки, ефективної їх інтеграції залежать нині всі атрибути інформаційного суспільства (якісно нові системи навчання, організації та управління виробництвом, зміст праці та структура зайнятості, в яких домінує розумова праця, перевага сфери послуг, в т. ч. зв'язку над матеріальним сектором, високий рівень екологічного забезпечення) та компоненти інформаційної економіки -- інформаційно-телекомунікаційні технології, кількість організацій з розробки програмного забезпечення, виробників комп'ютерів, насиченість послугами мережі Інтернет, онлайновий бізнес тощо (6). За умов глобалізації, взаємопроникнення економік на базі нових інформаційних технологій і систем міжнародних комунікацій розбудова інформаційної економіки, де інформація є предметом і результатом творчої, високоінтелектуальної праці -- це стратегічний напрям освоєння економічних систем майбутнього, де знання, національна свідомість, духовність і мотиви молодого покоління будуть вирішальними для нарощування інноваційного потенціалу розвитку (7).

2. Аксіологічна мотивація розвитку освіти та культури України

Соціологічнідослідження свідчать, що для України ще й досі є актуальною серйозна небезпека духовного спустошення не лише сучасників, але й майбутніх поколінь співвітчизників. Такий стан зумовлений природними наслідками зміни ціннісної парадигми, породженої цивілізаційним конфліктом (розпад СРСР, орієнтація на Європу). А така зміна на рівні суспільної і індивідуальної свідомості практично завжди відбувається за викривленою моделлю закону ”заперечення заперечення”. Злам старих ідеологічних догм створив у системі ціннісних орієнтацій особистості громадян України певний вакуум, який зараз намагаються безладно заповнити або одвічними загальнолюдськими цінностями (через віру, церкву), або цінностями ”суспільства споживання”, переносячи їх на український ґрунт без урахування специфіки нашої історії та ментальності. За подібних умов наступ антикультурних явищ призводить до того, що картина світу та система ціннісних орієнтацій, які складаються у свідомості наших співвітчизників, ще далекі від тих моделей, які сприяють позитивному розвитку особистості та суспільства. Саме тут освіта і культура можуть виступити генеральними атракторами щодо визначення нового та прийнятних шляхів прощання з минулим.

Ціннісно-смислова філософія майбутнього - це стратегія заперечення та прагнення ідеалу

Американський соціолог О. Тоффлер вважає [9], що економіка минулого винагороджувала людину за такі риси характеру, як підкорення єдиній центральній владі, здатність до розуміння того, як функціонує бюрократія, здатність змиритися з довічною механічною та одноманітною працею. Нова ж економіка та більш різнорідна й демократична культура будуть винагороджувати людей, перш за все, за пізнавальні здібності, швидке пристосування до змін, яскраву індивідуальність та підприємництво, здатність виступати посередниками та прибічниками згоди.

Г. Волинка [11], аналізуючи зарубіжну філософію ХХ століття, зазначає: ”…У різних колах європейського суспільства поширюється дивний феномен, який можна було б назвати життєвою дезорієнтацією… Система цінностей, що організовувала людську діяльність… втратила свою очевидність, привабливість, імперативність. Західна людина захворіла яскраво визначеною дезорієнтацією, не знаючи більше, згідно з якими зірками жити”.

Філософ В. Воловик [3] посилається на зростаючу тенденцію ”синдрому дива”, який послаблює волю до життя, прагнення змінити щось на краще. На його думку, ця риса проявляється у традиційній для українців марній мрійливості, необґрунтованих сподіваннях на зміни в житті, очікуванні месії [3, с.137]. Очевидно, пише О.Вишневський, що ”через десять років життя ставитиме до українця зовсім інші вимоги, ніж ті, які ставило донедавна і до яких наша виховна традиція пристосувалась. Незалежно від історично сформованих виховних поглядів, у найближчому майбутньому нам потрібен буде не мрійник, не емоційна та самозречена істота, а практичний, ініціативний діяч, господар з міцним характером, вольовий, цілеспрямований, з глибокою вірою в цінності, яким служить” [2].

На ІІ Всеукраїнському з'їзді працівників освіти, де аналізувалися внутрішньополітичні процеси в Україні, вони були визначені як достатньо стабільні і прогнозовані для суспільства, що перебуває у транзитному стані, радикально переглядає систему усталених цінностей та орієнтирів свого розвитку. Там же філософ В. Кремень відзначив: ”Орієнтація на людину, фундаментальні цінності, рішуча демократизація освіти - ось ті підвалини, на яких має базуватися освіта третього тисячоліття. Гармонійно розвинена особистість має стати головною метою і змістом усієї системи освіти. Замість пріоритету держави в освітянському просторі на перше місце має бути поставлена саме людина. Найважливіші цінності освіти - не тільки дитина, а й педагог”. Створення умов самодостатнього життя особистості, за В. Огнев'юком [7], супроводжується втратами та переорієнтацією цінностей. Конституція України [Ст. 21, 22, 23, 24, 27, 28, 29, 30, 34, 35, 36, 43, 45, 48, 53, 54] проголошує вищою цінністю в ієрархії демократичних цінностей особистість людини, її свободу і права.

2.1 Пошуки нової ціннісної системи коодинат - диверсифікація прагматичних теорій

Система освіти детермінується суспільними цінностями. Автори монографії ”Україна: проблеми самоорганізації” [10] наголошують на неможливості зміни, реформування змісту освіти без утвердження нової системи цінностей. До пріоритетних викликів національної освіти відносять проблему мінімізації асиметрії між значенням матеріальних і духовних цінностей.

Важливо, на наш погляд, відновити й розвивати на нових засадах принцип суб'єктивно-особистісної орієнтації педагогіки, наповнюючи його зміст, технології ідеями життя як найвищої цінності, доброчинності, технологіями життєтворчості. Особистість повинна вміти самостійно будувати своє життя, визначаючи його стратегію відповідно до своїх уявлень про щастя, добро, любов. Л. Сохань узагалі характеризує нову школу як школу культури життєвого самовизначення.

Вітчизняний соціолог Є. Суїменко стверджує, що людині потрібна система координат, певна карта її природного та соціального світу, без якої вона може заблукати і втратити спроможність діяти цілеспрямовано та послідовно. Потреба в системі ціннісних координат дуже велика. Наприклад, хіба не варта подиву та обставина, що людина часто з легкістю стає жертвою ірраціональних доктрин економічного, політичного або іншого виду?

Проте лише такої карти недостатньо для керівництва до дії. Людині необхідна також мета, що вказує їй, куди вона повинна йти. На Третій міжнародній науково-практичній конференції в Острозькій Академії (1998 рік), присвяченій проблемам моралі, святий отець УПЦ Богдан Кутуза відзначав: ”Там, де всі істини рівноцінні, там вони і фальшиві, оскільки їх цінність не забезпечена нічим, а самі вони не опираються ні на що міцне і постійне. Все це не може не привести людину до розгубленості в хаосі ідей і думок, хоч на перших порах сама ситуація може спокусити видимістю свободи”. У матеріалах цієї конференції вказується: ”Ми всі визнаємо, що наша держава страждає тяжким захворюванням, діагноз якому - духовний занепад людини. А тому нам необхідно повернути первісний зміст поняття ”духовність” ... Духовний занепад людини - це втрата здатності любити, втрата людської совісті як природного морального закону, хоча тільки розум і совість ще спроможні розбудити свідомість кожної людини для того, щоб те найкраще, що віками живило наш праведний народ, було піднято на поверхню життя з чистих скарбниць християнської віри” [7].

Відомий психолог сучасності С. Гроф вважає, що ”...наука - найбільш могутній інструмент отримання відомостей про світ, у якому ми живемо, а духовність необхідна як джерело сенсу всього нашого життя” [4].

2.2 Самоцінність людини вимірюється її культурою

На Міжнародних науково-практичних читаннях ”Цінності у вихованні підростаючого покоління: проблеми, пошуки перспективи” (Київ, 1996 рік) Т.Бутківська визначила цілі освіти як культурні цінності науки, мистецтва, моралі, права, перетворення людини природної в людину культурну. Найважливішою цінністю сьогодення є вміння орієнтуватися в ситуації вибору, робити правильний вибір в умовах невизначеності й неоднозначності.

Цінності спрямовують, організовують, орієнтують поведінку людини на визначені цілі. Людина пізнає світ через призму цінностей. Цінності регулюють соціальну поведінку людей. Перед молодою людиною постає дилема: бути таким, як усі, чи бути самим собою? Як людині розумно розпорядитися собою в мінливій аксіологічній тріаді: ”хочу - можу - треба”, адже реально існує і повністю протилежна за напрямком тріада.

Т. Ватсон, президент компанії IBM, писав, що коли організація хоче домогтися успіху в сучасному мінливому світі, вона повинна бути готовою змінити в собі все, за винятком базисних цінностей. До речі, у США широко використовується соціально-педагогічна програма ”SELF-ESTEEM” (”Поважай себе”). Ця програма, починаючи з дошкільного віку, спрямована на розвиток почуття власної гідності, на розвиток особистості дитини. Вона містить такі компоненти: ”особиста безпека”, ”індивідуальність”, ”належність”, ”цілі та цінності життя”, ”компетентність”, ”здатність до самоідентифікації”.

Почуття самоповаги, приймаючи форму гонору та пишання, відіграє велике значення в житті людини. Повноцінна особистість починається на тому етапі розвитку людини, коли в неї виникають цілі та цінності життя, спрямовані на позитивне майбутнє. Свого часу А. Ейнштейн писав, що справжня цінність людської природи визначається мірою свободи від самого себе.

Дослідження ціннісних орієнтацій сучасників у наш добу набуває стратегічного характеру, оскільки від того, які позиції будуть визначати ”дух народу” у найближчі десятиліття, залежить самозбереження українців як поліетнічної спільноти - як у фізичному, так і в духовно-культурному плані. Про ”національний характер”, ”нapoд”, ”народний дух” тощо говорили Ш. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель, А. Шопенгayep, Ф. Ніцше, М. Вебер, Ж. Лакан, А. Лоренцер, Г. Ващенко, В. Парето, П. Сорокін та ін. На думку С. Лацарус, Г. Лебона, В. Вундта - ”дух народу” це таємнича субстанція, яка залишається незмінною, забезпечує єдність національного характеру при всіх індивідуальних відмінностях і виражається в мові, міфах, звичаях, релігії, мистецтві.

У доповіді Жака Делора, представленій ЮНЕСКО Міжнародною комісією з ”Освіти для ХХІ віку”, означені чотири наріжних камені сучасної освіти: 1) вчитися жити разом; 2) вчитися, щоб знати; 3) вчитися творити; 4) вчитися жити. Особливий інтерес у зв'язку з цим викликає стан духовної сфери тих наших співвітчизників, на яких завжди покладалася підвищена відповідальність за духовно-моральне здоров'я народу: працівників освіти, представників творчої інтелігенції. Немає сумніву, що в цьому переліку педагогічні професії посідають центральне місце, оскільки вони передбачають безпосередній вплив кожного педагога на формування конкретної особистості учня. Отже, оперативне створення ”картини” ціннісних орієнтацій сучасного педагога з перспективою її цілеспрямованого культивування може і повинне вважатися актуальним міждисциплінарним завданням виняткового соціального значення.

При цьому сутнісним атрибутом людини вважається не стільки її соціальний, скільки духовний елемент, який виявляється в орієнтації на вищі цінності: істину, добро, красу, визначенні її загальної гуманістичної спрямованості як особистості та суб'єкту діяльності.

Виявлення особистісних та професійно-педагогічних орієнтацій сьогодні ускладнюється ще й тим, що вивчення закономірностей і ”технологій” організації внутрішнього світу людини як особистості, що реалізує себе в основному в професійній діяльності, в даний час, по суті, тільки починається. І хоч уже накопичено великий процедурно-діагностичний матеріал і навіть проведено спеціальні дослідження ціннісно-мотиваційної сфери особистості у професійній діяльності, ця тема вимагає особливої уваги та нових досліджень.

Відродити непорушні цінності - важливе завдання суспільства. І особлива роль у цьому належить освіті. Школа (загальноосвітня, вища) сьогодні є головною моральною підвалиною суспільства, вона повинна бути спрямована у майбутнє. Від неї багато в чому залежить, яким буде наше суспільство завтра, куди воно піде, як буде жити далі. Саме тому в сучасних умовах головним завданням повинно бути втілення моральності в школу виховання, де кожен має стати не тільки освіченим, а й особистістю - мислячою, творчою, моральною, яка вміє жити у світі плюралізму та терпимості, за будь-якої суспільної гуманістичної системи.

На II Всеукраїнському з'їзді працівників освіти відзначалося, що національне виховання спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування в дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури.

Олександр Любар переконаний: якщо педагогічні працівники являють собою страту (термін П. Сорокіна), що формує, завдяки винятковій місії вчительства, усвідомлене ставлення українців до цивілізованого стану України як у світі, так і всередині країни, то, природно, моделювання системи цінностей учительства - це насамперед діагностичний і прогностичний момент у визначенні найближчого майбутнього України. Україна є європейською державою, і її школа, вчителі, педагоги завжди мали тісні освітні зв'язки з народами-сусідами, оскільки діяльність української школи є складовою загальноєвропейського освітнього процесу, а Україна гідно представлена в європейському освітньому колі; через те, що вітчизняна школа, освіта і педагогічна наука мають тісні зв'язки з освітніми системами та педагогічною культурою європейських та інших народів, українська освіта використовує їх кращі надбання та інтегрується в європейський та міжнародний освітній простір.

2.3 Європейський простір сучасної освіти

Позаяк ідеться про сучасну освіту, вважаємо необхідним пояснити наше розуміння цього поняття. Європа - український вибір, а освіта Європи - конгломератизована Болонською декларацією ”Європейський єдиний простір вищої освіти” 1999 року. Це вже конкретний крок до реальної глобалізації освіти, про що все частіше йдеться у працях В. Кременя, К. Корсака, В. Андрущенка, М. Михальченка та інших. Методологія та практика аналізу сучасних педагогічних парадигм та поняття ”сучасна освіта” досить повно розкриті в Національній доктрині розвитку освіти України, досліджені в працях В. Лутая, Б. Гершунського, П. Матвієнка, С. Огієнка та інших. Разом з тим поняття сучасності здатне до трансформацій під впливом, тиском політичних та соціальних чинників. Так, уже у травні 2005 р. за участю Президента України В. Ющенка у Полтаві відбувся Всеукраїнський форум ”Турбота про вчителя - надія на майбутнє”, на якому було прийнято програму розвитку освіти в Україні на 2005 - 2010 роки. Але ж це ”ареал” Національної доктрини?! Так, але відбулися соціально-політичні зміни надзвичайного характеру, що спричинило необхідність корекції аксіологічних та змістовних змін. Корекції, яка здійснюється не в ”ручному режимі” Кабміну чи МОНу, а відкрито, прозоро, за активної участі освітян та стейкголдерів.

На 32-й Генеральній конференції ЮНЕСКО відзначалося, що сучасна освіта має підготувати людину до функціонування в складному і суперечливому соціумі. А це означає необхідність формування таких рис, як толерантність, сприйняття інших культур, релігій, цінностей, уміння спілкуватися з їхніми носіями, стати не просто громадянином світу, а й громадянином глобалізованого суспільства.

2.4 Ціннісні пріоритети вчителя та освіти

євроінтеграція європейський простір сучасна освіта

Із процесом підготовки сучасного вчителя безпосередньо пов'язаний оптимальний розвиток особистості, майбутнє людини й людства. Від рівня розвитку професійно важливих якостей педагога залежить не тільки соціально-моральне здоров'я країни, але й особисте щастя окремо взятої людини. Тому необхідно знайти педагогічно значущі резерви в підготовці сучасного вчителя. Основними векторами цього процесу є виявлення і зважена оцінка ціннісних пріоритетів сучасного педагога, моделювання системи освіти з урахуванням вимог третього тисячоріччя як тисячоріччя людини, а також розвиток аксіосфери вчителя - духовного центру соціуму.

Професійний менталітет учителя визначається наявністю особливого соціально-психологічного типу особистості, до структури якого імпліцитно включені як типові форми психічного відображення дійсності, так і специфічні системи ціннісних орієнтацій, соціальних установок, які індивідуально розкриваються у спрямованості на професійно-педагогічну діяльність.

Проблема професійно-педагогічних ціннісних орієнтацій переважно досліджується на рівні визначення та аналізу всього аспекту цінностей сучасного вчителя, шляхом порівняння з характеристиками з представників інших професій, спроб класифікації вищезгаданих орієнтацій педагога. Питання ціннісних пріоритетів педагога до цього часу розглядалися недостатньо, що, ймовірно, пов'язано зі складністю, міждисциплінарністю, поліфункціональністю, динамізмом самого явища ціннісної орієнтації.

Необхідне практичне обґрунтування аксіологічної підготовки сучасного вчителя, аксіологізації професійно-педагогічної діяльності, розробки інваріантного ядра ціннісно-орієнтованих якостей особистості вчителя, розгляд специфіки ціннісних орієнтацій у процесі його підготовки.

Представники різних філософських шкіл (натурфілософія, неокантіанство, позитивізм, феноменологія, екзистенціалізм тощо), різнобічно оцінюючи сутність цінності, в основному розглядали це явище як стрижень стратегії життя, що формує його зміст.

Галузь педагогічної аксіології визначає ціннісні основи педагогіки і дозволяє через ціннісні пріоритети в освіті підкреслити центральне положення людини, її внутрішнього світу в педагогічній системі. Природно, що стан освітньої сфери, її розвиток і перспективи в першу чергу залежать від аксіосфери вчителя (поняття запровадив М.Каган), саме тому ми вважаємо доцільним досліджувати основи педагогічної аксіології у площині ”педагог”. У зв'язку з цим необхідно підкреслити актуальність педагогічної аксіології, яка загострює увагу на проблемі ціннісних орієнтацій вчителя.

Від системи ціннісних орієнтацій учителя залежить загальна атмосфера освітнього процесу, відносини в системі ”учитель - учень”, ”учитель - учитель”, ”учитель - батьки” тощо, якість навчально-виховної роботи, духовний потенціал молодого покоління і багато чого іншого.

В. Журавський серед пріоритетних напрямків реалізації освітньої політики України визначає основні цінності та цілі, на які орієнтовані ці дії. Професія педагога постійно вимагає не лише вдосконалення, але й підвищення якості його підготовки, спрямованої на посилення емоційної складової професії, розвиток емпатії, спрямованості на іншу людину як вираження любові, доброти, милосердя. Тому стає зрозумілою увага вчених до питань розвитку духовного спілкування педагога, орієнтованого на цінність іншої людини, передачу моральних цінностей, становлення комунікативної культури.

Необхідно звернути увагу на актуальність проблеми, пов'язаної з розвитком професійного стилю сучасного вчителя, яка базується на позитивних стереотипах і сублімує творчий потенціал педагогічної праці. При цьому ціннісні орієнтації вчителя можуть виступати як постулати, необхідні для повноцінної діяльності, а розвиток умінь користуватися ними дозволить творчо вирішувати проблеми педагогічної діяльності.

Особливе значення має виявлення ціннісних переваг особистості у професійній сфері. Відповідь на питання про те, на які цінності орієнтується вчитель, дозволяє з'ясувати реальний стан сучасного педагога, силу його впливу на соціокультурні процеси в суспільстві, потенційні можливості вчительства як соціальної страти для майбутнього розвитку України.

Зважаючи на те, що в ціннісних орієнтаціях може акумулюватися весь життєвий досвід особистості, який детермінує відносини з навколишнім світом і діяльність людини, важливо звернутися і до проблеми формування аксіосфери вчителя з посиленням людиноцентричних тенденцій. Нарешті, вивчення професійно-педагогічних орієнтацій сучасного і майбутнього педагога надасть можливість прогнозувати ситуацію в освітній сфері, що має принципове значення для розвитку теорії і практики педагогічної науки.

Президент США Дж. Буш на презентації національної освітньої програми проголосив тезу про те, що сьогодні освіта визначається не тільки тим, які студенти досягають успіхів, але й тим, які нації процвітають в тісному світі вільного підприємництва. Він закликав думати про зміни, які трансформують світ... На його думку, упродовж нашої історії ми вважали ресурсами ґрунти та каміння, землі й багатства, накопичені в минулому. Але найбільше багатство лежить поміж нами - наш інтелект, геніальність, здатність людського розуму.

На думку О. Бодальова, це завдання буде дійсно вирішеним, якщо такі загальнолюдські цінності, як збереження планети Земля, благо Батьківщини, інша людина, робота, родина, створені людьми багатства культури, стануть власними цінностями людини, й у неї будуть сформовані високі потреби і здібності не тільки оберігати ці цінності, але й обов'язково примножувати.

Культура - це мова, яка об'єднує людство. Важливо допомогти кожному усвідомити, що без освоєння визнаних людством цінностей, змісту взаємодії, взаєморозуміння різних культур неможливе становлення інтелігента, інтелектуальної еліти демократичної незалежної України.

3. Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного розвитку держави

У сучасному світі, який ввійшов у третє тисячоліття, розвиток України визначається у загальному контексті Європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності західної культури: парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу отримання освіти будь-якого рівня та інше, що є невід'ємним атрибутом громадянського демократичного суспільства.

Для України, у культурно-цивілізаційному аспекті, європейська інтеграція - це входження до єдиної сім'ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій. Як свідомий суспільний вибір перспектива європейської інтеграції - це вагомий стимул для успіху економічної і політичної трансформації, що може стати основою національної консолідації. Європейська інтеграція, таким чином, стає ключовою ланкою відкриття України світу, переходу від закритого тоталітарного до відкритого демократичного суспільства.

З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства у Європейському Союзі Указами Президента України затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. Основними напрямами культурно-освітньої і науково-технічної інтеграції визначено впровадження європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС.

Згідно зі “Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу”, затвердженої Указом Президента України, поряд з іншими напрямами європейської інтеграції культурно-освітній та науково-технічний займають особливе місце, зумовлене потенційною можливістю досягти вагомих успіхів у інтеграційному процесі саме на цих напрямах. Вони охоплюють галузі середньої і вищої освіти, перепідготовку кадрів, науку, культуру, мистецтво, технічну і технологічну сфери.

Інтеграційний процес на відповідних напрямах полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. У кінцевому результаті такі кроки спрацьовуватимуть на підвищення в Україні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього та науково-технічного середовища.

Здійснення даного завдання передбачає взаємне зняття будь-яких принципових, на відміну від технічних, обмежень на контакти і обміни, на поширення інформації. Особливо важливим є здійснення спільних наукових, культурних, освітніх та інших проектів, залучення українських вчених та фахівців до загальноєвропейських програм наукових досліджень.

Протягом 1995-2004 р.р. Міністерство освіти і науки Україні на основі міжнародних документів з питань демократії, гуманізації в галузі освіти і прав людини здійснило ряд масштабних заходів по створенню нової нормативно-правової бази національної вищої освіти України. Прийнятий в Україні комплекс нормативно-правових документів, пройшов апробацію на міжнародному рівні і визначає ідеологію реформування всієї освітньої галузі.

3.1 Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти

Незважаючи на досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система України, вона, однак, ще не забезпечує потрібної якості.

Чимало випускників вищих навчальних закладів не досягли належного рівня конкурентоспроможні на європейському ринку праці. Це зобов'язує глибше аналізувати тенденції в європейській та світовій освіті.

Необхідність реформування системи освіти України, її удосконалення і підвищення рівня якості є найважливішою соціокультурною проблемою, яка значною мірою обумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі.

Зазначені процеси диктують перш за все необхідність визначення, гармонізації та затвердження нормативно-правового забезпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів та сертифікації.

В Україні, як і в інших розвинених країнах світу, вища освіта визнана однією з провідних галузей розвитку суспільства. Стратегічні напрямки розвитку вищої освіти визначені Конституцією України, Законами України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, Національною доктриною розвитку освіти, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України.

Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень.

Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку вищої освіти є:

особистісна орієнтація вищої освіти;

формування національних і загальнолюдських цінностей;

створення для громадян рівних можливостей у здобутті вищої освіти;

постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій;

формування в системі освіти нормативно-правових і організаційно-економічних механізмів залучення і використання позабюджетних коштів;

підвищення соціального статусу і професіоналізму працівників освіти, посилення їх державної і суспільної підтримки;

розвиток освіти, як відкритої державно-суспільної системи;

інтеграція вітчизняної вищої освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Сучасні загальноцивілізаційні тенденції розвитку роблять системоутворюючий вплив на реформування системи освіти України, яке передбачає:

перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямком відповідно до її здібностей, та забезпечити її мобільність на ринку праці;

формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами, термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б інтересам особи та потреби кожної людини і держави в цілому;

підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання на протязі всього життя;

піднесення вищої освіти України до рівня вищої освіти в розвинутих країнах світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Стратегічними завданнями реформування вищої освіти в Україні є трансформація кількісних показників освітніх послуг у якісні. Цей трансформаційний процес має базуватися на таких засадах:

по перше, це національна ідея вищої освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Вища освіта покликана виховувати громадянина держави Україна, гармонійно розвинену особистість, для якої потреба у фундаментальних знаннях та у підвищенні загальноосвітнього і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави;


Подобные документы

  • Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного розвитку держави. Створення загальноєвропейського простору вищої освіти. Європейська кредитно-трансферна система (ECTS). Шляхи адаптації європейської системи вищої освіти у вищу освіту України.

    курс лекций [188,0 K], добавлен 13.04.2009

  • Концептуальні основи і державні пріоритети розвитку освіти в Україні. Основні шляхи і реалізація програми реформування системи освіти. Приєднання України до Болонського процесу та участь у формуванні Загальноєвропейського простору вищої освіти.

    реферат [18,0 K], добавлен 18.01.2011

  • Сучасний освітянський простір України, болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти України. Перспективи розвитку української освіти. Мета впровадження незалежного тестування, формування національної системи кваліфікацій.

    реферат [32,4 K], добавлен 06.10.2009

  • Болонський процес як засіб інтеграції та демократизації освіти України. Основні завдання та етапи формування Європейського простору вищої освіти. Використання Болонського процесу у Тернопільському державному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка.

    курсовая работа [83,9 K], добавлен 23.03.2011

  • Болонський процес - процес перебудови вищої освіти, який є складовою історичного розвитку Європейського Союзу. Введення у навчання системи переведення і накопичення кредитів. Гармонізація системи європейської вищої освіти. Реформування освіти України.

    контрольная работа [99,7 K], добавлен 16.02.2011

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.