главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Коллекция рефератов Otherreferats
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Виникнення і розвиток ідей естетики педагога

Сутність поняття "естетичне виховання". Ідеї естетики педагога в античності. Боротьба божественного та світського у світогляді людини середньовіччя. Гуманістичні ідеї епохи Відродження і наша сучасність. Формування наукової теорії естетичного розвитку.

Рубрика: Педагогика
Вид: реферат
Язык: украинский
Дата добавления: 13.09.2010
Размер файла: 93,2 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Естетичне виховання особистості
Розвиток поняття "естетика". Проблеми духовного збагачення людини, її виховання за законами краси. Процес формування естетичного досвіду особистості. Сім'я - природне середовище первинної соціалізації дитини. Форми роботи з естетичного виховання у школі.
курсовая работа [72,5 K], добавлена 07.06.2011

2. Естетичне виховання школярів
Сутність і теоретичні підходи до проблеми естетичного виховання школярів. Шляхи і засоби естетичного виховання в системі освіти. Втілення методів естетичного виховання в практичній діяльності, розкриття естетичних властивостей в учбово-виховному процесі.
курсовая работа [54,8 K], добавлена 17.07.2010

3. Використання народного мистецтва в естетичному вихованні
Поняття "естетичне виховання". Творче виховання в сучасній школі. Мета естетичного виховання. Сучасне розуміння ідей розвивального навчання. Навчання образотворчому мистецтву як важливий компонент навчально-виховної роботи. Основа викладання малювання.
реферат [23,3 K], добавлена 16.11.2009

4. Зміст та завдання естетичного виховання школярів
Естетичне виховання в давнині і в сучасній школі. Проблема формування естетичних почуттів, розвитку особистості. Вплив середовища на систему естетичних цінностей. Рівень художньо-естетичної підготовки особистості. Естетичне виховання у позакласній роботі.
реферат [18,0 K], добавлена 17.11.2009

5. Естетичне виховання школярів
Естетичне виховання школярів як психолого-педагогічна проблема. Роль естетичного виховання в розвитку особистості. Виховання культури поведінки молодших школярів на уроках в початкових класах. Методика формування культури поведінки школярів у школі.
курсовая работа [49,8 K], добавлена 20.12.2010

6. Естетичне виховання учнів середнього шкільного віку в полікультурному середовищі на Закарпатті (1919–1939 рр.)
Наукові пошуки вітчизняних дослідників у галузі теорії та практики естетичного виховання. Регіональні особливості естетичного виховання учнівської молоді у полікультурному середовищі. Виховання українських школярів у полікультурному середовищі Закарпаття.
автореферат [204,2 K], добавлена 12.04.2009

7. Естетичне виховання молодших школярів в процесі навчання
Поняття "процес навчання", "виховання", "естетичне виховання". Зміст, шляхи, форми та засоби естетичного виховання. Естетичне виховання молодших школярів у Павлиській школі В.О.Сухомлинського. Уроки з музики, образотворчого мистецтва та праці.
курсовая работа [235,5 K], добавлена 07.05.2008

8. Виникнення та розвиток теорії "вільного виховання" в педагогіці
Історія розвитку ідей вільного виховання. Формування світогляду М. Монтессорі як гуманіста освіти дітей з порушенням інтелекту. Організація навчально-виховної роботи в класах вільного виховання особистості в діяльності сучасної загальноосвітньої школи.
курсовая работа [1,2 M], добавлена 22.01.2013

9. Особистість як предмет дослідження педагогіки і психології
Проблема особистості як одна з центральних у філософії, соціології, педагогіці, психології. Естетичне виховання та формування особистості. Вплив особистісних якостей педагога на естетичне виховання молодших школярів; людяність, терпеливість, порядність.
дипломная работа [25,4 K], добавлена 02.11.2009

10. Проблема виховання в педагогічній та літературній спадщині Сухомлинського і Ушинського
Місце педагога в системі освіти, проблема виховання характеру людини та розвиток мислення школярів. Моральне і естетичне виховання учнів та ідея народності виховання Ушинського. Застосування педагогічних тез Сухомлинського в системі родинного виховання.
курсовая работа [62,5 K], добавлена 24.10.2010


Другие работы, подобные Виникнення і розвиток ідей естетики педагога

Страница:  1   2   3 


РЕФЕРАТ З ТЕМИ:

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ІДЕЙ ЕСТЕТИКИ ПЕДАГОГА

Вступ

Деякі елементи ідей естетики педагога можна знайти у вченнях стародавніх філософів і педагогів, що осмислювали проблеми прекрасного, гармонійного розвитку людини. Зародження ідей естетики педагога пов'язано з появою професійної педагогічної діяльності, що була спричинена соціальним розвитком суспільства: потрібно було в порівняно короткий термін передавати практичний досвід одного покоління іншому.

Потреба в досвіді минулих поколінь існує і сьогодні. І буде існувати завжди. Тому для з'ясування теоретичних питань естетики педагога бачиться істотним досліджувати історію естетики педагога. Адже історія тієї чи іншої науки безпосередньо пов'язана з теорією, хоча й теорію предмета не можна уявити без історії - звідки ж візьметься матеріал для теоретичних узагальнень?

Справедливість цієї думки, яка в різних модифікаціях зафіксована в різних авторів, можна підтвердити хоча б тим фактом, що в нас дотепер не узагальнена історія естетичного виховання, як наслідок - відсутня його струнка теорія. Скажемо більше. Так звані “білі плями” завжди несприятливо позначаються на розвитку суспільного прогресу і свободі людини. Наприклад, умовчування про трагічні події тридцятих років радянської історії негативно позначилося на розвитку теорії соціалізму й стало причиною помилок у практиці державного будівництва. У результаті такої ситуації вишикувався цілий ряд негативних явищ: економічного, ідеологічного й культурного плану, що ` привело до краху, а потім і загибелі держави, яка проіснувала сімдесят років.

Історія повчальна, саме вона спонукає дослідника звертатися до пожовклих сторінок старих книг: думки, у них викладені, виведуть його працю за рамки сугубо академічної проблематики і поставлять на ґрунт повсякденної практики виховання. Варто, нарешті, довіритися суду історії, усупереч твердженням, сформульованим у лапідарній формі одним з героїв Б. Шоу: "Історія збреше". Соціологічні дослідження показують, що багато студентів і школярів не знають історії народу, історії країни. Немає в їхній свідомості і цілісної історичної картини. Що ж стосується конкретної оцінки радянського минулого, і про це ми повинні відверто висловити свою думку, то його називають епохою брехні, ланцюгом трагічних подій, що завели український народ у тупик.

Через те давно відому істину треба постійно нагадувати: історичне минуле не лежить у запасниках музею таким собі гранованим алмазом. Воно представляє завжди рухливу духовну цінність, що сприяє наближенню людей до наміченої мети. У той же час це - пролог, у якому з безсторонньою точністю відбитий повільний і важкий шлях естетичного розвитку людини і людства. От чому дикою виглядає спроба палких революціонерів 20-х років ХХ сторіччя “спалити Рафаеля”, у такій же мірі дикою, як і сучасних псевдодемократів викинути на сміття кращі разки мистецтва соціалістичного реалізму.

Справжня наука вимагає розуміння історії, її минулого і сьогодення не відірваними, незалежними одна від одної цілісностями, а як нерозривно пов'язаними між собою, хоча і якісно різними віхами єдиного процесу руху. Повторюємо: тільки названими обставинами і викликане наше звертання до деяких сторінок історії естетичних учень: погляд у минуле збагачує сучасного педагога культурним та історичним досвідом, дозволяє глибше зрозуміти актуальні проблеми наших днів. Минуле не вмирає, воно бореться, ставить питання, сперечається з нами, веде вперед, створюючи могутню опору для наукового фундаменту сьогодення і майбуття.

Естетичний педагог, що стоїть в центрі виховання учнів, а якщо бути більш точним - народу, повинен виходити з розуміння перспективи потреб і реальних можливостей конкретних особистостей, що знаходяться в системі суспільного розвитку. Через те аналіз загальнозначущих зв'язків педагога й учнів, педагога і суспільства, що існує на всіх щаблях суспільно-економічного розвитку людства, естетичному педагогові сьогодні вкрай необхідний.

Одначе, "прямих" виходів на розкриття даного питання немає. Уся складність полягає в тому, що в докапіталістичний період емпіричний характер практики заважав комплексному вивченню людини. Не було цілісної концепції вивчення людини в її зв'язках з іншими і з естетичної точки зору. У даному місці вкрай необхідно прояснити ще одну думку. У деяких дослідженнях естетичні категорії постають у своїй монументальній величі довершеним феноменом, до якого смертний пробирається крізь джунглі своїх сумнівів. Так, естетичні якості природного середовища змінюються повільно, і то не на користь останнього. Але ми часто забуваємо, як міняється сама людина та її чуттєво-розумова сфера. Тому при розгляді естетичної людини в історичній ретроспективі варто мати на увазі її змінюваність і в зв'язку з цим неадекватність відношення до об'єктивного світу. От чому ми завжди повинні мати на увазі неадекватність вживання того чи іншого терміна до людей різних історичних епох.

На нашу думку, термін "естетичне виховання" у тім значенні, що вкладається в нього нашими сучасниками, приймати слід з деякими засторогами. Для огляду кола діяльності естетичного педагога більш прийнятний термін "естетичний розвиток". У ньому вкладено зміст якісних і кількісних змін суб'єкта, які відбуваються в процесі цілеспрямованих і нецілеспрямованих впливів естетичних об'єктів. Спонукає використовувати даний термін і його змістовний зв'язок із творчістю, яка уявляється таким розвитком, у ході якого виникають нові формоутворення, що набувають цілеспрямованого характеру. Тому цілком логічне використання і терміна "естетичне формування" для позначення окремих аспектів виховання всебічного розвитку особистості.

Термін "естетичне виховання" сформульований німецькою класичною філософією завдяки виявленню деяких розходжень між поняттями "художнє", "прекрасне", "естетичне". Це і був початок становлення наукової теорії естетичного виховання. Відсутність до того часу теорії естетичного виховання не означає того, що ні античність, ні середні віки, ні епоха Відродження не знали про можливості виховання красою.

Тенденція естетичного вдосконалення особистості виявила себе у всі часи й у всіх народів. Вона крокувала разом із суспільним прогресом, її стимулювали письменники і вчені, природне прагнення людини до творчості, до формальних ознак краси: симетрії, пропорції, гармонії. В усі періоди життя людина повинна була визначити своє відношення до дійсності, міру такого відношення.

На ранніх стадіях розвитку людського суспільства тенденція естетичного вдосконалення була малоактивною через слабко розвинуте соціальне почуття людини, малоефективної праці. Існуючі форми впливів людини на людину теж переважно носили нецілеспрямований, стихійний характер.

З ускладненням трудових умінь і навичок прийшла необхідність організованої підготовки молодих людей до життя. Таку підготовку доручали найдосвідченішим членам роду. Ці члени роду повинні мати такі якості: досконало володіти тими уміннями і навичками, яким навчали дітей, знати існуючі сказання й пісні, що викликають відповідні почуття. Завдяки майстерності співаків та оповідачів відбувалося соціальне осмислення людини людиною. Тому мистецтво у повній мірі можна поставити в прямий зв'язок з розвитком цивілізації. Мистецтво, вступаючи в систему людського спілкування як Педагог чи будучи в руках педагога могутнім засобом емоційної наснаги, здійснює вплив не тільки на свідомість, але й залишає слід у предметах матеріальної і .духовної культури.

У відповідній літературі з естетики незаперечно доведено, що людина у своїй творчій діяльності уявляє себе як естетичний суб'єкт, тобто прагне до перетворення предметів не "як-небудь", а досягає витонченої форми і глибокого змісту. Отже, діяльність естетичної людини поширюється на всі види людської практики, у тому числі й на виховні моменти, у якій би примітивній формі вони не проявлялися. У той час, як людина творчо освоює природу, її діяльність, крім всього іншого, має здатність наслідування, тобто здатність без будь-якого зовнішнього примусу виховувати естетично.

Потреба окремої людини діяти універсально збігається з мірою предметів і потребою суспільства, окремих його індивідів. На цій основі і формуються зачатки естетичного виховання, про яке розмірковували найдавніші поети й мислителі як про необхідний засіб всебічного розвитку рабовласників. Витоки естетичного виховання нерозривно вплетені у всю практику оволодіння (теоретичного, практичного, практично-духовного) і означає таку історично розвивальну здатність, що зв'язує міру людини з універсальністю буття. Ось чому представники античності, Середньовіччя, Відродження розглядали формування естетичних відносин, на базі яких будувалася теорія естетичного виховання в новий час. У докапіталістичний період естетичні елементи становлять своєрідний аспект фізичного та розумового розвитку, визначають рівень підготовки до творчості й самовдосконалення людини. У кожному конкретному випадку начала естетичного виховання приймали різний характер, але загальним було навчання навичкам й умінням в царині праці та військових дій, прилучення до духовних завоювань: звичаям, ритуалам, правилам полювання, гуртожитку і т.д.

Отже, у ході природно-історичного процесу соціального розвитку естетичне почуття, що виникло в процесі праці, ставало необхідним спонукальним мотивом удосконалювання різнобічних здібностей людини.

У формуванні естетичної людини брали участь педагоги, мистецтво і, головним чином, природне прагнення людей переробити світ і самих себе "за законами краси". Естетичний вплив особистості педагога при навчанні і вихованні носив переважно стихійний, нецілеспрямований характер.

1. Ідеї естетики педагога в античності

Історичні пам'ятки, що дійшли до нас, говорять про те, що в старовину педагогом могла стати освічена людина, що докладно знайома з філософією.

Філософія древніх, що заснована на предметності, сенсуальній образності, несла в собі яскраво виражену виховну ідею. Сприймати таку філософію міг лише розум, орієнтований на красу. Саме в цій обставині ми бачимо причину появи тих різноманітних форм, що стали джерелом світоглядів, що набули розвитку в пізніші часи. У філософських працях Платона, Аристотеля, Сократа, Демокрита та інших міститься чимало висловлювань про призначення, методи та засоби естетичного формування, що мають немаловажне значення і для сучасного естетичного педагога.

Приклад жвавого обговорення естетичних проблем в античній філософії примушує нас згадати й інші, схожі приклади в історичній ретроспективі і прийти до висновку про те, що демократичний устрій суспільства незмінно породжує розквіт культури взагалі й освіти зокрема . В "Афінській політиці" Аристотеля є опис одного урочистого ритуалу: громадяни Афін обирають учителів. Вільні громадяни ставлять перед майбутніми педагогами досить чіткі й різноманітні вимоги. Педагоги повинні мати фізичну красу, що досягається тренуванням тіла, бути дисциплінованими. Оскільки кожний міг стати на чолі держави, від учня вимагався всебічний розвиток. Всебічний розвиток вільних громадян забезпечувався як матеріально, так і духовно: спостерігався постійний ріст особистого й суспільного статку, розвивалися мистецтва й науки.

А звідси й підвищені вимоги до педагога. Та й сам факт обрання на посаду педагога, описаний Аристотелем, свідчить не тільки про популярність цієї професії в рабовласницькому суспільстві, але й про її велике суспільне значення. Формування людини з прекрасною душею і досконалим тілом здійснювався в афінських школах. Головною їхньою виховною метою був гармонійний розвиток особистості, що включає розумове, фізичне, морально-естетичне виховання. У плані навчальних занять стояла філософія і фізкультура, риторика й музика, інші мистецтва й науки.

Якими ж якостями повинен бути наділений учитель, щоб здійснювати цей всебічний розвиток? Дане питання не довільне. Досконалий педагог не може не бути всебічно розвиненою людиною, і через це вдумаємось у положення, які висунув М.Ф. Квінтіліан (42-118 р. н.е.). Будучи вчителем-практиком, у творі "Про виховання оратора" Квінтіліан хіба чи не першим в історії педагогічної думки спробував осмислити особистісні й професійні вимоги до діяльності педагога. На думку автора древнього трактату "Про виховання оратора", учителем може стати висококультурна й високоосвічена людина. Неодмінна умова його виховної діяльності - любов до дітей. Йому ставиться в прямий обов'язок вивчати та розуміти їх. Оскільки людина в дитячому віці красива та непорочна, до неї варто ставитися дбайливо: виявляти стриманість, тактовність. Особистий приклад у педагогічній практиці має велике, часом вирішальне значення, через те вчитель, який вимагає від учнів краси і непорочності, повинен сам бути таким.

Предметна система, що існує в нашій школі, звужує можливості цілісного впливу викладача на всебічний розвиток учнів. Але високий приклад древніх змушує сучасного педагога дивитися на свою справу широко, пов'язувати навчання й виховання з болючими проблемами часу. А це стане можливим, якщо педагог буде Особистістю, здатною акумулювати у своїй діяльності красу. Красу, де б педагог її не знаходив - у математичній формулі, у структурі живого організму, у закономірностях поступального розвитку історії, у художньо-образній системі творів мистецтва. Справді, немає іншого шляху сходження до розумового розвитку, до морального багатства, фізичної досконалості, який нам накреслила завжди жива й сучасна античність.

Для сучасного естетичного педагога особливу актуальність становить концепція єдності етичного та естетичного, яка пройшла через усі періоди давньогрецької філософії. На нашу думку, дана концепція виникла як результат творчого осмислення міжособистісних відносин. У період безповоротної втрати родових зв'язків, коли треба було налаштувати свої стосунки вже не з родичем, а по суті, з чужою людиною, який міг бути вчорашнім недругом, елемент краси відігравав велику роль. Чи не тому в часи легендарного законодавця Лікурга виховувалася тонка й гостра відповідність людських дій, домірність і чіткість? За свідченням Плутарха, у часи Лікурга дітей вчили говорити так, щоб у їхніх словах їдка гострота змішувалася з витонченістю, щоб короткі промови викликали розлогі роздуми. Як бачимо, вже древні греки знали: якщо в співрозмовника сформована позитивна установка, це дозволяє як педагогові, так і учню проявити більше істинно людських якостей.

Позитивний урок для майбутніх поколінь дають греки і в питанні моральної підготовки громадянина та його виховання в дусі патріотизму засобами мистецтва. Автор "Порівняльних життєписів" констатує про те, що співу й музики учили не з меншою ретельністю, ніж чіткості й чистоті мови. Що ж стосується пісень, то в них було закладено свого роду жало, яке будило до мужності та до всього іншого, що захоплює душу святковим поривом до дії.

Виховну роль музики, її вплив на духовні здібності людини переконливо показав Піфагор. За допомогою мелодії він зціляв дисгармонійний стан душі: скорботи, роздратування, жалість, недоречні ревнощі, страх. Крім того, завдяки ритму Піфагор приборкував різноманітні прагнення людини, її гнів, розбещеність, гарячковість. Причому, робив він це не мимохідь, а мав усталену систему. У систему виховання Піфагора входили і танці, і майстерне читання віршів Гомера та Гесіода. Мистецтво, таким чином, покликано було здійснити емоційно-духовний зв'язок людей. У стародавніх греків етичне та естетичне виражалося у відповідності "внутрішньої" та "зовнішньої" краси.

Відомо, що в містах Греції влаштовувалися конкурси серед молоді. Одним з таких конкурсів був конкурс чоловічої і жіночої краси, на якому мешканцям Еллади була надана можливість подивитися на фізичні й моральні якості своїх громадян. Для нас важливо відзначити, що до участі в конкурсі не допускалися особи, які порушили моральні норми. І це цілком закономірно: в уявленні древніх греків гармонійно розвиненою людиною була сильна та прекрасна тілом, духовно стійка людина з високорозвиненим почуттям громадянської доблесті.

Названа єдність у визначній мірі закріплювалася в слові калокагатія, яка й визначала дві сторони - характеристику тіла, натренованого атлетичними вправами, і характеристику душі, що була відповідною красі постави, жестів, поз. Істинно прекрасною людиною, таким чином, могла бути зовні красива й внутрішньо добра людина. Чим можна пояснити досить тісне сплетення прекрасного та доброго? Цілком ймовірно, прагненням пануючої верхівки та її ідейних виразників підняти моральні принципи до рівня естетичного, закріпити їх в почуттях, в естетичній свідомості. Це прагнення знайде свій розвиток в усі наступні епохи - більш кращого способу робити воістину глибокий вплив на суспільну свідомість особистості людство, здається, ще не придумало.

Слід зазначити, що в різні періоди грецької цивілізації таке трактування було неоднозначним. В один час на перше місце ставилася тілесна краса. Особливо це помітно на прикладах античної міфології, яка впливала на формування світогляду древніх. Боги виступали у багатьох випадках аморальними: вони представлені в міфах жорстокими, мстивими, розпусними і т.п. Але не знайти такого прикладу у якому не була підкреслена зовнішня краса божества в міфологічному тексті. Так, у міфах усі прекрасні. На тлі світлих небес спускаються майже до самої землі, погрожуючи її спалити, коні Геліоса, і недотепний наїзник Фаетон, убитий блискавкою Зевса, мертвим падає в ріку Еридан. Безособовість і непсихологічність грецьких героїв особливо яскраво виглядає на прикладі скульптурних зображень: статуя втілює не індивідуальність, а прийняті в суспільстві естетичні сили й наближені до них цінності - красу, молодість, здоров'я, силу, рух і все інше, що являє собою духовну цінність.

У більш пізні часи, у вченні стоїків, тілесна краса уступає моральній красі, що говорить про розрив цих двох понять, раніше злитих воєдино. На думку Епіктета, красу людини неприпустимо зводити до краси тілесної. Тіло і волосся не є прекрасними, та прекрасними можуть бути людський розум і воля. Саме від розуму і волі залежить, чи можна людину назвати естетичною.

Для людини Київської Русі теж було притаманне емоційно-поетичне сприйняття світу. Таке світосприймання породило невичерпну кількість міфів, легенд, переказів, повір'їв. Поряд з відображенням у них природи, що виступала своєрідною паралеллю моральному стану людини, обґрунтовувалась концепція єдності моральної і фізичної досконалості людини. Фізично красивим міг бути доблесний, мужній чоловік. Про це красномовно свідчать казки й оповіді, що й сьогодні використовуються в школі для виховання моральних і естетичних почуттів.

Заслуговує на увагу естетичного педагога й питання про єдність раціонального й емоційного. Найбільш повно розробив цю проблему Платон. “Немає нічого в розумі, чого б не було в почутті”, - заявляв він. Тому не дивно, що Платон створив цілу систему естетичного розвитку. У цій системі естетичний розвиток безпосередньо пов'язаний з творчою діяльністю людини. Згідно з вченням Платона, краса - це не тільки ілюзія, приємний обман, але неминучий шлях досягнення істини, сходження до рівного собі буття. У "Бенкеті" вирішується наступна проблема: якщо дані два рівні буття - "справжнє", тобто світ ідей, тверде смислове ядро сущого, і "не - справжнє", тобто світ бування текучої емпірії, що, однак, тільки й дана нашому сприйняттю, - як зв'язати ці два світи, направити в єдине русло людську діяльність? Виявляється, тільки краса може виступити такою єднальною ланкою.

Ми б збіднили педагогічні ідеї філософії древніх, якби не взяли до уваги естетичне формування в процесі навчання трудовим навичкам. Уже Демокрит - найпослідовніший представник атомістичного матеріалізму - розумів трудову діяльність як насолоду. Він обґрунтовує переваги праці перед "спокоєм ". Усякий вид праці приємніший, ніж бездіяльність, однак, за умовою: праця приємна, якщо досягається мета праці, чи, принаймні, є впевненість у тім, що вона буде досягнута. А інакше будь-яка робота стає тяжкою і болісною.

Тяжкою і болісною не тільки для тіла, а для душі виступає непосильна праця. Це відтворило мистецтво. Його героям неважка праця приносить задоволення. Мова йде про вільних громадян. Що ж стосується рабів, то їхня доля чітко визначена в такому, наприклад, сюжеті, записаному в першій третині ІІ ст. до н.е., що ввійшла в Біблію у вигляді книги "Мудрість Ісуса, сина Сирахова": "Їжа, ціпок і тягар - для осла, хліб, покарання і справа - для раба. Займай раба роботою, і будеш мати спокій; послаб руки йому - і він буде шукати волі. Ярмо і ремінь зігнуть шию вола, а для лукавого раба - кайдани і рани". Відзвуки цієї "мудрості" пронеслися через століття, її чорне крило торкнулося нашої суперечливої сучасності, залишило свій помітний слід у практиці діяльності адміністративно-бюрократичних систем керування.

Естетичні оцінки, особливо на ранніх ступенях розвитку цивілізації, завжди й у всіх народів мали практичну спрямованість, тому що творчість народу пов'язана з працею. Питання полягає в тому, що естетичне уявлення ще не відокремлювалися від уявлень про користь і зручність. Однак, праця є праця. Саме це слово одного кореня зі словом "важко", "труднощі". Тому навіть для вільних громадян праця пов'язана з подоланням певної перешкоди. Через те наївно було б думати, що древні мислителі не бачили відзначеної особливості праці. З раннього дитинства, як пише Демокрит, люди повинні прилучатися до практичної діяльності: якби дітей не залучали до праці, то не навчилися б вони ні грамоті, ні музиці, ні гімнастиці.

У даному напрямку є цілий ряд цікавих ідей у спадщині Аристотеля, особливо в "Етиці", "Політиці", "Афінській політиї", де він докладно розглядає питання естетичного формування з урахуванням вікових особливостей дітей. Обсяг роботи не дозволяє нам проаналізувати матеріалістичні погляди Аристотеля з питань залежності властивостей душі від різних видів діяльності й того, що навчання - не гра, це - праця, корені якого гіркі, що вища краса - це розум. У даному місці доречно обмежитися лише одним, на наш погляд , дуже істотним зауваженням.

На думку найвеличнішого мислителя стародавності, на перше місце в педагогічній діяльності повинне постати прекрасне, котре поєднує всі види й усі форми виховання. Виявляється, за прекрасне потрібно боротися. Боротися мужньо й з розумом, тому що ні вовк, ні якийсь інший дикий звір не став би боротися з тією небезпекою, ціль якої - прекрасне, на таку небезпеку ризикне мужня людина.

У плані досліджуваного питання значний інтерес має теорія катарсису, теж висунута Аристотелем. Аристотелева теорія заснована на вивченні того впливу, який здійснювали трагедії Есхіла, Софокла і Еврипіда. Виявилося, що жаль і страх, що з'являються в результаті споглядання трагедій, повинні звільняти людину від дурних пристрастей і пороків: для збудження жалю потрібен незаслужено страдний, а для відчуття страху - подібна нам людина. За Аристотелем, афект страху відрізняється від реального страху тим, що він виражає турботу про можливі невідомі небезпеки.

Трагедія здатна викликати з глибини підсвідомого приховані афекти і розрядити їх, коли реципієнт приймає долю героя як свою власну. На жаль, цей чудовий ген - здатність співпереживати - не у всякого мається, чим, до речі, крім всього іншого, безмірно цікавий наш людський рід. Закривавлений римський легіонер міг плакати, спостерігаючи трагічну колізію, розіграну акторами. На основі таких факторів учитель замислюється: як відновлюють фізичне здоров'я і духовну гармонію хлопчиська, які вішають кішок та з самопала розстрілюють собак? Педагог не має права обійти питання: як не збожеволіли Ягода і Вишинський, удень пачками підписуючи смертні вироки, а ввечері відправляючись у Малий театр на "Антигону" Софокла? Адже це проблеми одного порядку: не завжди хлоп'яче бешкетництво проходить разом з роками...

Тільки естетичний педагог знає про те, що трагедію життя і трагедію мистецтва не здатні сприймати нікчемні натури. Страх, навіяний сценою, у вихованих, чуттєво багатих людей викликає бажання уникнути його. Тобто, вони прагнуть виправити, навіть викорінити те негативне явище, що накликала на себе особистість, і про те накликане нещастя вона шкодує. Логіка підказує: якщо людина має намір уникнути неприємностей, вона знищує причину.

Звідси випливає дуже важливий висновок: проблема катарсису не обмежується проблемою естетичної реакції і психологічної мотивації. Виходячи далеко за рамки мистецтвознавства і торкаючись проблем психології сприйняття, трагедія прокладає місток між мистецтвом і педагогікою. Іншими словами, проблема катарсису вирішується і в педагогічній площині.

Показовий у цьому плані образ міфологічного Орфея. Батько мистецтва спустився в підземне царство, щоб вивести відтіля загиблу від укусу змії Евредику. Зачаровані звуками музики, володарі Аїда не перешкоджають поверненню дружини Орфея. Саме в цьому епізоді ми бачимо дуже важливий педагогічний момент: любов вимагає опуститися на той рівень, на якому знаходиться предмет нашого обожнювання, стати йому доступним, а потім поступово виводити на світло істини й краси. Причому, краса, згідно з концепцією міфа, займає видатне місце в житті людей. Вона змушувала дерева схиляти гілля, приводити в рух каміння, приборкувала лють диких звірів, відволікала увагу аргонавтів від сирен. Недарма Орфей відданий служінню культу Аполлона, за що був смертельно покараний.

Завдяки міфології, саме доступності й простоті міфу, виховання греків носило "духовно-практичний характер" (К.Маркс). А це не тільки теорія, але й практика, унікальний приклад всебічного виховання. І що важливо відзначити, педагогіка, беручи свої витоки з поетики міфа, заявляє про себе з позицій естетичного осмислення навколишнього світу і, отже, з заклику до естетичної діяльності. Отже, духовно-практичні форми античності дають фундаментальний матеріал у наших пошуках сутності естетичного педагога.

У класичний період велику роль у справі естетичного розвитку відіграє мистецтво слова. Легендарна поетеса Сапфо організувала на острові Лесбос поетично-музичну школу для дівчат заможних батьків. У цю школу з'їжджалися дівчата з усієї Греції. Поетеса стверджувала людську красу й прагнення до неї: "Боги відвертаються від некрасивих".

Проблеми виховання цікавили й Ксенофонта. У мемуарному доробку "Анабасис" (анабасис - похід, точніше, підйом з низу до верху) його хвилює питання про виховання правителя. В іншому творі - "Киропедїї" він одним з перших у світовій літературі відтворив образ дитини. Він проводить повчальні бесіди на різні етичні питання.

Отже, у Стародавньому світі естетичний педагог виконує особливу й визначальну соціальну функцію суспільства. Він займається і моральним, і трудовим, і політичним вихованням, сфокусованим в ідеї прекрасного.

Висновок, зроблений нами з аналізу естетичного формування в Стародавній Греції, дуже важливий для нашої сучасності. При розгляді наступних епох (між якими ми не ставимо перегородок: наявність рудиментів минулого і ферментів майбутнього - у кожнім періоді культури) будемо виявляти безліч цікавих моментів у справі виховання. Але ніде ми не знайдемо такої стрункої системи, яка б відбивала фізичний, розумовий та естетичний розвиток, як це ми бачимо на прикладі класичної античності.

2. Боротьба божественного та світського у світогляді людини середньовіччя

Концепція естетичного формування в античну епоху базувалася на олюдненні природи. Звідси, мабуть, бере свої витоки ідея гармонійного розвитку особистості, яка в трохи вдосконаленому вигляді (ідеал універсальної людини) з'являється в епоху Відродження і яка залишається нормою і неперевершеним зразком для наступних поколінь.

В епоху Середньовіччя ця ідея дещо заплуталася в тенетах християнської ідеології. Це було пов'язано головним чином з тим, що ідеалом для людини була не природа, не людське суспільство, а трансцендентний Бог, що творить чудеса. Чудо стало світоглядним принципом людини Середньовіччя. З цієї хвилини віруючий усе навколишнє міряє через призму догматів церкви, в яких загальним мірилом і для природи, і для людини виступає Бог, а все земне - похідне від нього.

Цілком зрозуміло, фантастичні образи давньогрецьких міфів теж були далеко не науковими. Але сюжет міфу ґрунтувався на більш фундаментальній платформі життя: фантастичні образи спочатку відбивали таємничі сили природи, потім здобувають суспільні атрибути і стають представниками суспільних сил. Вони давали простір для творчої уяви, тому що в міфі сполучається привабливе й відразливе. Словом, у міфі морально-естетична сторона знаходилася на перехресті, де зустрічаються поетика добра та зла, моральність прекрасного й потворного. На цій підставі міфи грали велику виховну роль. Досить відзначити, що міфи служили підручником для дітей і дорослих, і кожна вихована людина повинна знати деякі з них напам'ять.

Християнський раціоналізм не міг виконувати подібних функцій, хоча Біблія і грала куди більш значну роль у житті окремої людини і держави в цілому. Уже на уламках елліністичної епохи у творах неоплатоника Плотіна був представлений Бог як вища єдність добра й краси. Від Бога походить і краса людського розуму, що передається душі. Душа, у свою чергу, дає форму всій людській діяльності й, урешті-решт, усім тілам матеріального світу.

Власне, на ідеології названої концепції і базувалося виховання в середньовічній школі, мережа яких повсюдно створювалася. У світі релігійної доктрини людина представлена як виконавець вищої волі. Звідси її пасивність, навіть песимізм. У біблії, у книзі "Екклісиаст", розповідається, наприклад, як цар довго шукав сенс життя і не знайшов його на землі. Випробувавши усі види практичної діяльності, він дійшов висновку: життя - "суєта суєт". Трудова діяльність, на його думку, безпредметна. Духовне багатство, людську мудрість, як , утім, і дурість, він засуджує. Зрозуміло, ініціативна особистість, та, яку ми називаємо “фаустівською людиною”, не користувалася авторитетом.

У спеціальних школах для підготовки вчителів проводилася думка: успіх справи навчання і виховання у вирішальній мірі залежить від строгості й уміння карати неслухняних. Перед видачею документа про фахову освіту учителю вручали різку й палку для ударів, і він повинен був продемонструвати свої навички виховного впливу, мета яких - очищення від диявольської скверни. Отже, школа, як один з основних ідеологічних центрів, відволікала молодь від гуманістичних тенденцій філософії, мистецтва, виховних ідей древнього світу.

Навіть на підставі наведених ілюстрацій можна зробити висновок: світовідчування, ґрунтоване на зневірі в силу людини, безнадійності, бере участь у формуванні естетичних почуттів через сакральне мистецтво, але це особливе сприйняття, і через те воно вступає в протиріччя, як побачимо нижче, з новими реаліями. Новий герой життя - лицар, для якого навіть елементарна грамотність була необов'язковою, теж був далеким від ідеалу тієї культурної особистості, яку висувала античність. У системі лицарського виховання були сформульовані "сім лицарських чеснот": уміння їздити верхи, плавати, володіти списом, фехтувати, полювати, грати в шахи, складати вірші й грати на музичних інструментах.

І разом з тим естетичний педагог, що дотримується матеріалістичних позицій і вірить у прогресивний розвиток людини й людства, не може тлумачити позначений період історії як суцільний морок і забувати, що багато дуже важливих відкриттів беруть свій початок у Середньовіччі. Саме тоді були відкриті університети, зародилося друкарство, з'явився новий архітектурний стиль, лицарський роман.

Усе це стало можливим завдяки новим умовам для цілеспрямованого й нецілеспрямованого естетичного формування. У цьому плані слід насамперед відзначити: християнство виступало за розрив рамок елітарності, що узаконив рабовласницький лад, і освіта вже не була надбанням небагатьох. Особливе значення для розвитку естетичного вдосконалювання в різні періоди Середньовіччя й у різних країнах мало сакральне мистецтво: іконопис, красномовство церковників, хоровий спів. Художнє багатство гармонійної єдності змісту готичного храму було доступно широкій масі віруючих. Піфагорійський мотив про гармонію знайшов своє поширення саме в теорії і практиці Середньовіччя. Гармонія розумілася як єдність різноманітного, тотожність протилежностей. Особливе значення для виховання естетичних почуттів у церковній обителі грала музика.

З багатьох теоретиків музичної естетики найбільш пильну увагу привертають погляди філософа Іоанна Скота Ериугену (біля 810-877). На його думку, будь-яка краса, заснована на єдності, гармонійному сполученні частин, є вираженням і проявом божественного в світі. Що ж стосується музики, гармонія є її сутністю. У цьому музика наближається до науки, тому що людина осмислює все те, що знаходиться в статиці та динаміці. Естетичному педагогові варто мати на увазі думку середньовічного теоретика музики Григорія Нісського про те, що музика у своїй сутності відповідає людській природі. Музичні інструменти нагадують деякі людські органи. Однак, церковна педагогіка музики не обмежувалася її чисто естетичним, художнім впливом. Мелодію використовують для поліпшення моральності, для залучення людини для вищих сфер.

У трактаті "Про зміст музики" Григорій Нісський розвиває положення Піфагора про лікування музикою не поодиноких людських пристрастей, а способу життя в цілому. У чому сутність такого лікування? На думку автора трактату, мелодія кличе без спонукання до гармонійної домірності. Вона закликає до більш піднесених дій тих, хто сповідує моральні чесноти. У людських вдачах не повинно бути нічого немузичного, нестрункого, неспівзвучного. Душа стає глухою, тому що втрачається благозвучність. Це відбувається як з музичними інструментами: коли натягнуті струни без міри чи, навпаки, розслаблені.

Один з розповсюджувачів античної культури Боецій Аніцій Манчий Торкват Северин /488-524/ давав широке тлумачення музики. У своєму доробку "Про музику" Боецій визначив музику як мистецтво звуків і як гармонію. Це дало підставу виділити три види музики: музику "світову", "людську" та "інструментальну". Теорія "світової" музики була створена під сильним впливом піфагорійського вчення про "гармонію небесних сфер".

Важливо мати на увазі, що мистецтво в церковній обителі відіграє значну роль. Воно несе інформацію не тільки про деякі ознаки культу, воно пов'язує міф з реальним життям, показує чудо Творця в чуттєвій формі. Це стосується не тільки музики, а й іконопису. Надалі при розгляді естетичного розвитку в епоху Відродження побачимо, як церковне мистецтво все більше й більше стає світським. Але й тепер у душі віруючого відбувається боротьба між божественним і світським. Уже ніяк не можна запідозрити Августина (354-430р.м.), якого церква назвала святим, у єресі, однак, до кінця днів своїх у його світогляді боролися краса зримого, зрозумілого світу з абсолютною красою Божою. "Іноді мені здається, пише блаженний Августин, - я надаю цим звукам більше честі, ніж личить, зауважуючи, що при тих самих священних словах співають саме так, а не інакше, і що весь порух нашого духу, відповідно до своїх відмінностей, має їм відповідні вираження в голосі та співі, збуджувані деякою таємничою симпатією. Але насолода плоті моєї, котрій не слід віддавати у владу розум, який часто обманює мене: замість того, щоб терпляче слідкувати за змістом співу, вона намагається прорватися вперед і вести за собою те, заради чого тільки воно і мало право на існування. Так я грішу, сам того не усвідомлюючи, і усвідомлю лише згодом”.

Специфіка естетики Августина (яка була нормою й взірцем естетики Середньовіччя), полягала в тому, що в його концепції естетичне виступає разом з етичним. Утім, моралізуюче начало естетичного характерне винятково усім філософам Середньовіччя. Особливо в пізніше Середньовіччя вони співвідносили "красу" й "благо", намагалися визначити їхню специфіку. Для естетичного педагога, діяльність якого завжди балансує між естетичним та етичним, варто зазначити, що між цими двома поняттями християнські філософи не відзначали глибоких розходжень. Разом з тим вони (наприклад, Хома Аквінський (1225-1274 р.м.) підкреслювали, що з прекрасним зв'язані ті органи почуттів, що носять яскраво виражений пізнавальний характер (а саме, зір, слух) і тому служать розуму.

Зазначене вище формування естетичної свідомості в системі релігійних відносин віруючого й культу, зв'язок естетичного й морального (маючи духовну сутність, вони шукають підвалин в реальній дійсності) дозволяє зробити висновок про те, що естетичному педагогові в епосі Середньовіччя варто було орієнтуватися не на педагогічні твори, а на філософські трактати глибоко віруючих людей. Представлені в історії педагогіки вчителі-ченці, зокрема укладач підручників з різних предметів Алкуїн (біля 735-804), який у своїх здобутках ("Бесіда з Піпіном), як і Ельфик (ІХ-Х ст.) у "Бесіді між учителем і учнями", нічого не говорить про естетичний, художній вплив на особистість.

Що ж стосується філософів, то їхній спосіб мислення, орієнтований на церковний світогляд, не будучи за своїм змістом естетичним, проте приводить до необхідності концептуального осмислення фактів впливу мистецтва, виявлення в ньому естетичного аспекту, що об'єктивується в результаті зіткнення людини з художньою творчістю: чи то зі співом, чи то з музикою, чи то з настінним розписом.

У творчості філософів філософське й педагогічне начало настільки тісно переплетені та взаємопроникають одне в інше, що світогляд авторів, спосіб відображення і їхній вплив на дійсність можна визначити як філософсько-педагогічний. У межах такого світогляду проходить глибоке злиття філософської думки і педагогічних засобів, що дає можливість появі нової якості мислення реципієнта, філософські структури знаходять конкретний педагогічний зміст, а способи сприйняття, скажемо, музики, поліпшення вдач конкретних особистостей несуть у собі філолофсько-світоглядне узагальнення і виступають як педагогічно-філософська концепція удосконалювання людської особистості.

Названі положення характерні тією чи іншою мірою для всіх суспільно-економічних формацій, а не є породженням тільки Середньовіччя. У Київській Русі система шкільної підготовки молоді виникла в період прийняття християнства (938р.). Відповідно до тексту "Повести временных лет" Володимир Святославович повелів "забирати в кращих чоловіків дітей і віддавати їх у навчання книжне". Після цього наказу з'являються школи в Києві і Чернігові, Новгороді Великому й інших містах. У тім же 988 році засновуються школи для дівчат (відома така школа Ганни Всеволодівни в Києві) і школи "вищої ступіні", де навчають богослов'ю, риториці й іншим навчальним предметам.

Настільною книгою для вчителів та учнів була, звичайно, Біблія і ряд світських книг. Література з педагогічних тем перекладалася з грецької, але були оригінальні твори, написані руськими авторами. Зберігалися вони в бібліотеках, одна з яких відома в усьому світі - бібліотека Ярослава Мудрого при Софіївському соборі. Велике значення для формування світогляду людей Київської Русі мало "Повчання Володимира Мономаха дітям". У цій визначній пам'ятці ХІІ ст. звучить заклик бути високоосвіченим, не давати ображати слабких, захищати сиріт і вдів. "Чисто "естетичної спрямованості виховання ми не знаходимо у світській літературі Київської Русі: викладалося тільки те, що приносило очевидну користь як у дійсному, земному, так і в майбутньому, небесному житті. Але це не означало, що естетичне виховання не здійснювалося саме собою: естетикою української хати, мелодійною піснею чи неперевершеним витвором богомаза, його постійних пошуків Божого образу.

Неспеціалізована діяльність з естетичного виховання пояснюється тим, що в певних типах свідомості (а такі типи мають місце в усі періоди людської історії, особливо в первісному, рабовласницькому і феодальному суспільстві) як домінанта пізнавального акта виступає естетичне, художнє начало. У різних суспільно-економічних формаціях, особливо в періоди революційних потрясінь, коли ламаються старі підвалини світоглядних установок і з'являється необхідність створення нових, усі форми ідеології включаються у виховний процес, особливо мистецтво як специфічна форма суспільної свідомості. Дані обставини варто мати на увазі тоді, коли мова заходить про естетичний розвиток дітей і молоді.

Якщо говорити в цілому про епоху Середньовіччя в означеному плані, слід зазначити її суперечливість: поряд із проблисками ідей естетичного розвитку існувала руйнівна й будівнича влада церкви. І ще. Якщо в Стародавній Греції виховання красою стосується тільки вільних громадян і стає особливою і визначальною соціальною функцією суспільства, що аспектно входить у моральне, трудове, політичне виховання, то в епоху Середньовіччя творчість християнських філософів характеризується тісним переплетенням філософських, педагогічних і художніх начал, що сприяє естетичному формуванню більш широкого кола людей.

3. Гуманістичні ідеї епохи Відродження і наша сучасність

Сучасна школа, що стоїть на шляху реформування, з особливою пильністю вдивляється в джерела гуманістичних ідей. З цієї причини ми зупинимося більш докладно на понятті "гуманізм", що виникло в епоху італійського Відродження:

За своєю природою італійське Відродження - суперечливе явище, і тому воно важко піддається дослідженню: можна відстоювати одну зі сторін і при цьому залишатися частково правим. Так, сьогодні ми чітко бачимо: деякі дослідники ставлять під сумнів існування цього періоду, вимагаючи зняти сам термін "Відродження", інші розширюють чи звужують його хронологічні рамки, треті приписують гуманістичні мотиви буквально всім країнам Європи й Азії, четверті розгортають поняття "гуманізм" і "Відродження", п'яті вважають, що Відродження було в мистецтві й стосується невеликої групи гуманістів.

Названий ланцюжок суперечливих суджень аж ніяк не випадковий. Поряд з нововведеннями гуманістичного плану у суспільних відносинах залишилися рудименти феодалізму і головний з них - панування церкви. Гуманісти не були атеїстами - "у кожнім з них жив католик" (А.В. Луначарський). Але економічний, політичний, духовно-культурний розвиток вибивав у церкви її основні опори і тому, хоча і залишалася стара форма державного устрою, у неї вливався новий зміст. Це вплинуло на естетичне формування: до епохи Відродження не було і не могло бути такої бази для самостійності й творчості. По-перше, були слабко розвинутими продуктивні сили і, по-друге, людина рабовласницької античності, особливо феодального Середньовіччя, була міцно затиснута у лещата надприродних забобонів (не говорячи вже про соціальний гніт) і тому не могла розкрити свої природні можливості.

Що ж стосується Відродження, то властивий йому гуманізм, як дітище революційних завоювань широких народних мас, як риса культури, як необхідна умова людських відносин, іманентно припускає діалектичний взаємозв'язок прекрасного й доброго в способі життя декількох поколінь докапіталістичної пори. Однак, у гуманізмі епохи Відродження, на нашу думку, етичне варто пов'язувати з аморальним (якщо користатися сучасними поняттями), а естетичне - із красою революційного перетворення світу і відображення перетворювача в мистецтві. Отже, при аналізі естетичного формування особистості в епоху Відродження варто мати на увазі індивідуалістичний характер цього періоду історії.

Здається, що висловлена нами думка зацікавить сучасного педагога, який міцно пам'ятає часи тоталітаризму. Адже розкріпачити людину, дати можливість прояву її дрімаючих здібностей, ініціативи - значить повернути її до творчості, естетики. Разом з тим, дається можливість простежити й негативні явища індивідуалістичної природи гуманізму, його переростання в зоологічний індивідуалізм. Якщо ратище прапора, на якому накреслені гасла: "Рівність" і "Братерство", дісталося в руки заповзятливих ділків на чолі з антидержавником-президентом, для яких людина є не метою, а засобом, - споконвічні корені гуманістичних ідей засохнуть, а на древі розвитку людства розпустяться квіти зла. Отже, у плані нашої теми насамперед звернемося до праць авторитетних буржуазних дослідників італійської культури Я. Буркхардта і М. Кореліна. Вони дають точний опис означеного періоду.

Швейцарський учений відзначає двоїстий характер особистості італійця і вважає, що найголовніша його особливість - "високо розвинута індивідуальність". Унаслідок незвичайної уваги особистості до самої себе, вона вступає в протиріччя з існуючим ладом, "зберігає віру у свою особисту перевагу над усім і в кожному окремому випадку приймає самостійне рішення". І далі Я. Буркхардт підсумовує свої спостереження: "...Цей індивідуалізм не можна назвати ні добром, ні злом, але він необхідний. ...Поруч з найсильнішою зіпсованістю ми бачимо в той же час високо розвинуту особистість і найпрекрасніше мистецтво, що прославило індивідуальне життя так, як не могли цього зробити ні середні віки, ні антична стародавність".

З Буркхардтом без застережень погоджується російський історик культури М. Карелін. "Гуманістична література, - пише він, - цілком підтверджує погляд Буркхардта, що Відродження - прояв індивідуалізму. Як свідчить коментатор М.Кореліна еклетик-ідеаліст М. Кареєв, "під індивідуалізмом він майже винятково розумів усвідомлення особистістю своїх людських прав, притім перевага в царині інтелектуального і морального самовизначення з особливо негативним ставленням до аскетичних вимог, що руйнували особисте життя у всіх його інстинктивних проявах”. . Без сумніву, Я. Буркхардт і М. Корелін сходяться в головному: індивідуалізм в епоху Відродження носив прогресивний характер, тому і той, і той дослідник цілком обґрунтовано вилучають з поняття "індивідуалізм" (у загальноприйнятому тлумаченні цього слова) найістотніше - байдуже відношення до громадського життя.

Якщо простежити за діяльністю героя життя, яким він постає у літературних пам'ятниках перехідної епохи, то, на перший погляд, людина стурбована тільки своєю особистою персоною. Але з іншого боку, піклуючись про себе, про удосконалення своєї індивідуальності, про нагромадження багатств, особистість, по суті, виконує прогресивну роль. Тому в змісті постановки питання в нас немає претензій до класичних теоретиків італійського Відродження. Однак, ерудиція і філологічна гострота ще самі по собі не вирішують питання. Головне - методологічна основа, на яких позиціях стоять дослідники.

Сучасний педагог уже догадався, що положення Я. Буркхардта й М. Кореліна виходять з основ ідеалістичного тлумачення суспільного розвитку, яке засновано на ідеї особливої ролі культури в історії Європи XIV-XVI ст. Адже далі вони роблять висновок: гуманізм - самостійне явище, не пов'язане з суспільно-економічними зрушеннями, а ідеї гуманістів - результат культурного росту особистості.

Таким чином, відповідно до пропонованої буржуазними істориками концепції культури, гуманістичний рух став можливий завдяки розвинутій особистості. А це значить, пише Н. Кореєв (поділяв основну точку зору М. Кореліна на гуманізм), що епоху Відродження варто розглядати не як соціальне, а як психологічне явище, тому що гуманістичний індивідуалізм майже повністю вичерпується психологічним станом індивіда.

Ігноруючи значення матеріалістичних начал життєдіяльності суспільства, поняття стало ідеалізованим об'єктом пізнання, тобто такою ненормативною формою сприйняття й осмислення, яка ігнорує єдність матеріального та духовного.

У суспільно-історичній науці доведено, що Італія була першою капіталістичною нацією. Уже на початку XIV сторіччя в сільському господарстві намічаються корінні перетворення. Феодальні відносини поступово переростають у капіталістичні. Дрібні ремісничі господарства молодих міст об'єднуються. Укрупнення відбувається й у торгівлі. Торговий капітал стає політичною силою. Прикладом може служити діяльність флорентійських компаній Барді і Перуції. Зосередивши у своїх руках величезні багатства, вони впливали на економічний і політичний клімат не тільки Італії (у боротьбі гвельфов і гіббелінів), але й інших країн Західної Європи.

Це був процес, подібний до того, що відбувався в Україні з розвалом тоталітарної держави. Його К. Маркс назвав "первинним нагромадженням", при якому докорінно змінилися суспільні відносини. Незалежність від держави (самостійність суспільних відносин) веде за собою поворот у житті кожного індивіда. З одного боку, він вільний, з іншого - підлеглий усім і скрізь, бо обмежені його засоби існування. Під час становлення буржуазії індивіди більш вільні, тому що їхні життєві умови випадкові для них, у дійсності ж вони менш вільні, тому що більше підлеглі владі. Отже, зі зміною соціальних умов відбуваються корінні зміни внутрішнього світу людини. Як вище було помічено, людина поступово звільняється від середньовічних ілюзій і формується як вільний індивід. Однак, ця удавана незалежність ставить її в обмежене коло, і вона виступає в суспільстві як індивід, що наближається до одних і віддаляється від інших. Коло замкнулося: людина придбала самостійність і в той же час позбулася її. У результаті такої орієнтації суспільна функція людини якісно змінилася. Герой життя виявляє високий ступінь творчої активності, що межує з авантюризмом: сміливий пошук відбувається заради особистої користі, нагромадження (залишити рідний край і податися за кордон на заробітки - хіба це не ризик для нашого сучасника?).

Але, виявляється, людина залишається суспільною істотою, якщо навіть виявляє крайній індивідуалізм. І що головне, такі риси, які проявлялися у відродженця: жадібність, корисливість, насильство, обман, жертва здоров'ям, навіть ризик власним життям, були, по суті, прогресивні, гуманні. Не можна сказати, що таку ж роль у суспільному розвитку сьогодні грають дурні пристрасті людей - заздрість, властолюбство, підлість, користолюбство і т.д. У посткомуністичних країнах злодійство відбувається в особливо великих розмірах. Розвиток приватної власності і нагромадження капіталу мають різні виміри в епоху Відродження і в наші часи. Тоді створювався рух, який творив історію, сьогодні - заганяє історію в тупик вимиранням народу, глобалізованим інтернаціоналізмом з його злиднями і деградацією культури. Різні стартові умови розвитку породжують індивідуалізм. "Те, що сьогодні називається індивідуалізмом, - писав італійський естетика-марксист Антоніо Грамши, - бере початок від культурної революції, яка йде за середньовіччям (Відродження і Реформація).


Страница:  1   2   3 

Скачать работу можно здесь Скачать работу "Виникнення і розвиток ідей естетики педагога" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов