Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ГУЦУЛЬЩИНА В ЕТНОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ДМИТРУК ІРИНА ФЕДОРІВНА

Івано-Франківськ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі етнології і археології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Кугутяк Микола Васильович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, директор Інституту історії і політології, завідувач кафедри етнології і археології.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Кожолянко Георгій Костянтинович, Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, професор кафедри етнології, античної та середньовічної історії;

кандидат історичних наук, доцент Сапеляк Оксана Адамівна, Інститут народознавства НАН України, старший науковий співробітник відділу етнології сучасності.

Автореферат розісланий “13” листопада 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради А.З. Королько.

Актуальність теми. Дослідження етнографічних груп - важлива ділянка вивчення історії та етнографії кожного народу. Це особливо актуально для України, бо на її території проживає ряд етнографічних груп. Зокрема Українські Карпати заселені гуцулами, бойками та лемками, яким властива унікальна духовна та матеріальна культура. Самобутніми є гуцули з цікавими традиціями та звичаями у духовному житті, матеріальній культурі, господарстві, декоративно-прикладному мистецтві та фольклорі.

Упродовж кінця ХІХ - початку ХХІ ст. гуцули як етнографічна група досліджувались багатьма вченими. Умовно можна виокремити чотири етапи цього процесу: кінець ХІХ - початок ХХ ст., міжвоєнна доба (20-30-і рр. на західноукраїнських землях) та етнографічні дослідження представників української діаспори, радянський період та час відновлення державної незалежності України на зламі ХХ - ХХІ ст. На кожному етапі надавався пріоритет окремим питанням з даної проблеми. Зокрема, у кінці ХІХ - першій половині ХХ ст. дослідники комплексно вивчали етнографію гуцулів; за радянської доби етнографи більше уваги приділяли дослідженню матеріальної культури та господарства, а в останні два десятки років звертаються до аналізу духовної культури, походження гуцулів як етнографічної групи. На сьогодні винятково важливе значення має ґрунтовне осмислення здобутків науковців з етнографії гуцулів за майже півторастолітній період. Це важливо також для виокремлення актуальних питань у подальшому вивченні Гуцульщини як унікального етнографічного регіону України.

Дана проблема має важливе громадське значення. Свідченням цього є указ президента України від 2 вересня 2009 р. (№703/2009) “Про збереження та популяризацію гуцульської культури”, в якому наголошується на “збереженні і популяризації самобутніх культурно-історичних традицій, духовної та матеріальної гуцульської культури”.

Дисертація виконана у рамках науково-дослідницької теми кафедри етнології і археології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Історико-культурні та етносоціальні процеси на Прикарпатті” (держреєстраційний № 01090000838).

Об'єкт дисертаційної роботи - традиційно-побутова культура гуцулів, а предмет - етнографічно-історичні дослідження Гуцульщини кінця ХІХ - початку ХХІ ст.

Мета роботи полягає у вивченні етнографічно-історичних досліджень про Гуцульщину, аналізі викладу матеріалу про територіальні межі й походження гуцулів, їхню духовну й матеріальну культуру, мистецтво на різних етапах формування етнографічної науки протягом кінця ХІХ - початку ХХІ ст.

Виходячи з поставленої мети, автор даної роботи вважає за потрібне:

- дослідити етапи етнографічного вивчення Гуцульщини у кінці ХІХ - на початку ХХІ ст.;

- з'ясувати наукові пріоритети етнографічних праць кінця ХІХ - початку ХХІ ст.;

- проаналізувати погляди науковців стосовно територіальних меж та походження гуцулів, матеріальної й духовної культури, мистецтва, фольклору та господарства;

- на підставі критичного узагальнення здобутків етнографів кінця ХІХ - початку ХХІ ст. виокремити актуальні проблеми подальшого дослідження етнографії Гуцульщини.

Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ХІХ - початок ХХІ ст. Нижня межа дослідження - кінець ХІХ ст. - час становлення етнографії як науки і перехід від описового до аналітичного вивчення і викладу матеріалу, а верхня межа дослідження сягає зламу ХХ - ХХІ ст., тобто доби відновлення державної незалежності України.

Географічні межі дисертаційного дослідження охоплюють сучасні Верховинський та Косівський, частину Коломийського і Надвірнянського районів Івано-Франківської області, а також Вижницький і Путивльський райони Чернівецької та Рахівський Закарпатської областей.

Теоретико-методологічними засадами дослідження були принципи історизму, системності та об'єктивності вивчення минулого. Автором використано загальнонаукові й спеціально-наукові методи дослідження. Серед них можемо виділити такі як порівняльний, проблемно-хронологічний, типологізації та ряд інших.

Наукова новизна дисертаційної роботи. Вперше систематизовано та узагальнено наукові здобутки етнографів стосовно Гуцульщини, проаналізовано бачення питань походження та локалізації території проживання гуцулів, особливостей їхньої матеріальної та духовної культури, господарства, декоративно-прикладного мистецтва на різних етапах вивчення, визначено основні аспекти, які потребують ґрунтовного та всебічного аналізу. У дисертації здобула подальшої розробки історіографія проблеми. Головний акцент у роботі надається вивченню вітчизняного гуцулознавства, хоча й подані найвагоміші етнографічні дослідження зарубіжних науковців, особливо кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. До наукового обігу залучено нову інформацію з архівних джерел і преси, проаналізовано історико-етнографічну літературу.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів. Матеріали роботи можуть бути використані для підготовки курсів з етнографії України, при вивченні окремих етнографічних груп, краєзнавства та з метою складання бібліографічних посібників. Робота сприятиме систематизації та узагальненню накопиченого етнографічного матеріалу і дозволить визначити подальші напрямки всебічного етнографічного вивчення Гуцульщини.

Основний зміст дисертаційного дослідження апробовано на IV Міжнародній науковій конференції “Кайндлівські читання” (Чернівці, 16-17 травня 2007 р.); VI Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 600-літтю першої писемної згадки про Чернівці (Чернівці, 12-13 жовтня 2007 р.); IV Міжнародній науковій конференції “Польща та Україна на шляху демократичних перетворень: історія, сучасність, майбутнє” (Житомир, 9-10 листопада 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Україна в етнокультурному вимірі (XVІІІ-ХХІ ст.)” (Київ, 22-23 травня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції “Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття” (Дрогобич, 19-20 вересня 2008 р.), а також у семи публікаціях, з яких шість - у фахових виданнях.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, п'яти розділів (які містять тринадцять підрозділів), висновків, додатків і списку використаних джерел (622 позиції). Основний обсяг дисертації становить 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, визначено мету й завдання, об'єкт і предмет дослідження, окреслено його хронологічні та територіальні межі, сформульовано методологічні засади, розкрито наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію отриманих результатів, структуру дисертації.

У першому розділі розкрито “Теоретико-методологічні засади та джерельно-історіографічну базу дослідження”. Перший підрозділ “Джерела та історіографія проблеми” аналізує основні групи джерел дисертаційного дослідження та історіографію.

У зв'язку з тим, що предметом дисертаційної роботи є етнографічні дослідження Гуцульщини кінця ХІХ - початку ХХІ ст., тому головними джерелами для вивчення теми були праці етнографів про традиційно-побутову культуру гуцулів цього періоду.

У дисертації згруповано, систематизовано та охарактеризовано основні публікації про Гуцульщину упродовж вже згаданих чотирьох етапів дослідження проблеми. Етнографічне вивчення Гуцульщини розпочалось ще на початку ХІХ ст. в працях діячів “Руської Трійці”, С. Витвицького, польських етнографів В. Залеського, А. Бельовського, К. Мілевського та інших. Це був час розробки окремих питань з етнографії гуцулів, збору матеріалу та описового способу його викладу. На першому етапі (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) відбулося нагромадження етнографічних матеріалів, було започатковано розробку основних проблем у дослідженні етнографії гуцулів та сформовано перші наукові етнографічні осередки в Україні, серед яких головну роль відігравало Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (далі - НТШ) у Львові. Цей період позначений роботами В. Шухевича, В. Гнатюка, З. Кузелі, Ф. Вовка, І. Франка, А. Онищука, І. Коперницького, Ю. Шнайдера та інших. У їхніх дослідженнях було детально проаналізовано календарну і родинну обрядовість гуцулів, їхнє господарство, одяг, харчування та житло, декоративно-прикладне мистецтво. Однією з найбільш ґрунтовних праць першого етапу дослідження етнографії Гуцульщини стала п'ятитомна монографія “Гуцульщина” (1899-1908) В. Шухевича. У ній вивчено господарство гуцулів, їхню родинну та календарну обрядовість, міфологічні вірування, матеріальну культуру. Це було перше комплексне дослідження етнографії Гуцульщини, яке не втрачає своєї актуальності й сьогодні.

У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дослідити наукові здобутки у сфері етнографічного вивчення Гуцульщини спробував В. Гнатюк у роботі “Причинки до пізнання Гуцульщини”. У першому розділі праці дослідник проаналізував роботи І. Вагилевича, Я. Головацького, С. Витвицького, В. Шухевича, Р. Кайндля, А. Онищука, П. Шекерика-Дониківа та інших. Окрім переліку праць, подано їхній аналіз та визначено головну проблематику. Значну увагу приділено монографії В. Шухевича “Гуцульщина”, як одній з найбільш ґрунтовних праць того часу. Перший розділ книги закінчується висновком автора, в якому виокремленні найменш досліджені проблеми з етнографії Гуцульщини: побут, народна творчість, ворожіння, міфи, народна медицина.

Другий етап етнографічного вивчення Гуцульщини охоплює міжвоєнну добу, тобто 20-30-і рр. ХХ ст. на західноукраїнських землях. У порівнянні з першим етапом, міжвоєнна доба характеризується поглибленим вивченням проблем, порушених етнографами на зламі ХІХ - ХХ ст. У цей час продовжує свою діяльність НТШ, а також вагому роль у процесі етнографічного вивчення Гуцульщини відіграли краєзнавчі осередки у Станіславі, Коломиї, Чернівцях.

Українські етнографи 20-30-х рр. ХХ ст. були змушені працювати у складних умовах, а багато науковців емігрувало за кордон. В українській діаспорі етнографи продовжили роботу у контексті наукових зацікавлень дослідників міжвоєнної доби, особливо після Другої світової війни, коли за межі України було перенесено діяльність НТШ. Усі дослідження діаспорних науковців про Гуцульщину можна розділити на три групи. До першої варто віднести праці, написані одразу після еміграції їхніх авторів і вони здебільшого викладені у формі спогадів або художніх творів. До другої групи належать праці, написані за радянської доби, які представлені невеликими статтями у діаспорних часописах: “Гуцулія”, “Гуцульщина”, “Трембіта”, “Чорногора”. Третю групу становлять наукові розвідки нашого часу, які являють собою узагальнюючі дослідження з історії та етнографії Гуцульщини (монографії М. Домашевського та І. Сеньківа).

У міжвоєнний період активізувалось етнографічне вивчення Гуцульщини поляками, як наслідок - було створено польські організації (“Товариство приятелів Гуцульщини”, “Польське Татранське товариство”), які мали на меті дослідження економічних і туристичних особливостей регіону. Серед зарубіжних дослідників Гуцульщини міжвоєнної доби слід виділити Я. Фальковського, Р. Герасимчука, С. Грабека, С. Вінценза та інших. У їхніх працях детально проаналізовано особливості гуцульського одягу, господарства, народної архітектури та мистецтва.

Третій етап етнографічного дослідження Гуцульщини охоплює час перебування України у складі СРСР. У цей період, з одного боку проводилось ґрунтовне вивчення матеріальної культури гуцулів, а з іншого всі наукові розробки були підпорядковані жорсткій ідеологічній системі. Головними осередками етнографічної науки в Україні стали Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України в Києві, Державний музей етнографії та художнього промислу АН України у Львові, Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, Івано-Франківський краєзнавчий музей, Національний Комітет Міжнародної Комісії з вивчення народної культури Карпат і прилеглих до них областей. За їх сприяння здійснювалось дослідження етнографії України загалом і Гуцульщини зокрема. Провідними етнографами радянського періоду були М. Мандибура, Г. Горинь, Ю. Гошко, З. Болтарович, К. Матейко, Т. Гонтар, І. Могитич, О. Соломченко. Зокрема, ними ґрунтовно вивчено особливості ведення гуцульського господарства, житлобудівництво, одяг, їжу, такі види декоративно-прикладного мистецтва як писанкарство, різьбу по дереву, кераміку та ряд інших питань, присвячених матеріальній культурі. Незначна кількість праць розкривала проблеми традиційної медицини, звичаєвого права, фольклору.

У радянську добу також були здійснені спроби аналізу етнографічного дослідження Гуцульщини у монографії “Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження”, працях Р. Кирчіва, В. Грабовецького, З. Болтарович, В. Маланчук, П. Арсенича. Зокрема, З. Болтарович у книзі “Україна в дослідженнях польських етнографів ХІХ ст.” проаналізувала праці О. Кольберга, І. Коперницького, Ю. Шнайдера, Л. Вайгеля та інших, описала основні віхи їхнього життя та наукової діяльності, а також визначила коло проблем, які отримали детальне висвітлення у цих роботах.

Ґрунтовний аналіз історії етнографічного дослідження Гуцульщини подано у вступній частині монографії “Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження”, написаній П. Арсеничем. У ній автору вдалося прослідкувати головні етапи вивчення Гуцульщини, він виділив найвагоміші наукові праці, створені на кожному з етапів, з'ясував їхні переваги і недоліки та окреслив недосліджені питання, серед яких громадський і сімейний побут, землеробство, транспорт.

Період відновлення незалежності України ознаменувався появою спеціалізованих робіт, в яких досліджуються окремі аспекти проблеми, підвищенням наукового рівня праць, переосмисленням попередніх здобутків етнографічної науки та інтересом до маловивчених питань з етнографії Гуцульщини, формуванням нових етнологічних шкіл. Головними осередками етнографічного дослідження Гуцульщини є Інститут народознавства НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, науково-дослідний Інститут історії, етнології і археології Карпат Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, науково-культурні осередки та музеї Чернівців, Ужгорода, Верховини, Косова, Коломиї. Серед сучасних українських етнографів слід виділити С. Павлюка, Р. Гузія, У. Мовну, О. Сапеляк, Г. Кожолянка, М. Паньківа, С. Пушика, П. Арсенича, М. Лаврук, В. Клапчука, М. Домашевського, американця Е. Амато, поляків А. Вельоху, В. Вітковського. Найбільш ґрунтовними етнографічними виданнями останніх років є “Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат” у 2-х томах, “Історія Гуцульщини” в 6-и томах М. Домашевського, “Гуцули українських Карпат (етнографічне дослідження)” М. Лаврук, “Гуцульщина та гуцули: економіка і народні промисли (друга половина ХІХ - перша третина ХХ ст.)” В. Клапчука, “Етнографія Буковини” у 3-х томах Г. Кожолянка, колективна праця “Прикарпаття - спадщина віків”, журнал “Карпати: людина, етнос, цивілізація” та інші.

Дослідження процесу етнографічного вивчення Гуцульщини на четвертому етапі здійснено у працях О. Сапеляк, П. Арсенича, М. Паньківа, Р. Чмелика, М. Лаврук та інших. У монографії О. Сапеляк “Етнографічні студії в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка” досліджено діяльність НТШ від часу його заснування до 1939 р. і проаналізовано найвагоміші наукові здобутки його членів. Дана робота має важливе значення, оскільки у ній вперше було систематизовано відомості не лише про діячів НТШ, а й про збирачів фольклорного матеріалу, які надсилали свої записи до Етнографічної комісії НТШ.

Багато праць присвячено аналізу життя і наукової творчості провідних етнографів Гуцульщини. Зокрема, П. Арсенич у своїх монографіях та статтях пише про життя та діяльність В. Шухевича, В. Гнатюка, А. Онищука, П. Шекерика-Дониківа та інших.

Огляд історії процесу етнографічного дослідження Гуцульщини міститься і у монографіях В. Клапчука, М. Лаврук, М. Домашевського, В. Ткаченка та інших. Зокрема, М. Лаврук аналізує ступінь вивчення у науковій літературі територіальних меж Гуцульщини, а В. Ткаченко досліджує історіографію писанкарства. Проте, ці дослідження містять лише перелік етнографічних праць та їхній короткий зміст, без детального аналізу.

Виокремленні етапи в етнографічному дослідженні Гуцульщини дозволяють простежити наукові пріоритети вчених у вивченні даної проблеми. Зокрема, на першому етапі були виділені актуальні питання з етнографії гуцулів, серед яких походження, особливості духовної культури, специфіка ведення господарства та матеріальна культура. В наступні етапи вивчення цих проблем поглибилось, проте у радянську добу більше уваги приділялось саме матеріальній культурі. Спільною ознакою вказаних етапів стала публікація ґрунтовних узагальнюючих праць, в яких проаналізовано етнографію гуцулів (“Гуцульщина” В. Шухевича, “Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження”, “Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат”).

Усі використані в роботі джерела можна поділити на кілька груп: архівні матеріали, опубліковані джерела, пресу та джерела особового походження. Важливу роль у процесі етнографічного вивчення Гуцульщини відіграли архівні джерела, які зосереджені у Центральному державному історичному архіві м. Львова (ЦДІАЛ), архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України (ІМФЕ), Державному архіві Івано-Франківської області (ДАІФО), відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника, Інституті народознавства НАН України, фондах музеїв міст Івано-Франківська, Коломиї, Косова. Вони представлені фольклорними записами (фонди 28, 29 ІМФЕ), документами, які характеризують діяльність польських товариств на Гуцульщині (фонди 368, 369, 370 ДАІФО), епістолярними джерелами (фонд 48 відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника).

Доповненням згаданих праць є опубліковані джерела, які були видані у першій половині ХХ ст. на сторінках етнографічних видань НТШ: “Етнографічний збірник”, “Матеріали до українсько-руської етнології” та “Записки НТШ” (збірники “Гаївки”, “Коломийки”, “Колядки і щедрівки”, “Галицько-руські народні легенди” В. Гнатюка, “Галицько-руські народні приповідки” І. Франка, “Матеріали до гуцульської демонології” А. Онищука та інші). Важливу групу становить періодика початку ХХ ст. та джерела особового походження, які репрезентовані такими часописами як “Календар Гуцульський”, “Жіноча доля”, “Діло”, “Нова хата”, “Гуцульське слово”, “Краківські вісті”, “Календар товариства “Просвіта””, “Мета”, “Нова Зоря”, “Lud” і спогадами М. Коцюбинського, Р. Заклинського, Г. Цбіндена та інших.

Перелічені групи джерел дозволяють побачити основні напрямки наукових зацікавлень етнографів того чи іншого періоду у процесі етнографічного дослідження Гуцульщини. Головними джерелами у роботі є саме етнографічні праці. Варто зауважити, що ґрунтовних робіт, які б дали узагальнюючу картину цьому процесу немає. Ряд дослідників обмежились аналізом лише окремих етапів, без їх порівняння та описом головних етнографічних праць. Тому вивчення даної проблеми не може вважатися вичерпним і потребує активізації наукових зусиль вітчизняних та зарубіжних дослідників.

У другому підрозділі “Теоретико-методологічні засади дослідження” проаналізовано понятійний апарат, розглянуто методологічні підходи до вивчення історії етнографічних досліджень гуцулів як етнографічної групи. Також значна увага приділена тлумаченню поняття “етнографічна група”.

Аналіз етнографічних досліджень Гуцульщини визначається інтердисциплінарним підходом. Для всебічного вивчення етнографії гуцулів доцільно застосовувати матеріали суміжних з етнологією наук: антропології, етнолінгвістики, етнопедагогіки, етнопсихології, історичної географії та ряду інших.

При підготовці роботи було використано загальнонаукові та спеціальні методи наукового дослідження. У дисертації застосовується проблемний метод висвітлення матеріалу, а саме вивчення особливостей матеріальної і духовної культури гуцулів, території проживання та походження, мистецтва. В рамках висвітлення вказаних тем для чіткості і логічності викладу матеріалу було взято до уваги хронологічний принцип, який дає змогу простежити еволюцію етнографічних знань і їхню практичну реалізацію.

У дисертації використовується порівняльний метод для вивчення етнографії Гуцульщини у різні історичні етапи кінця ХІХ - початку ХХІ ст. Саме завдяки цьому методу можна прослідкувати зміну тематики етнографічних досліджень на різних етапах. Метод типологізації дозволив узагальнити та впорядкувати різнорідні факти з даної проблеми.

У другому розділі “Територіальні межі та походження гуцулів як етнографічної групи” з'ясовано погляди дослідників щодо цієї проблеми.

Питання територіальних меж Гуцульщини донині залишається дискусійним. Для його визначення послуговуються різними типологічними маркерами: діалект, етнічна свідомість, поширення матеріальної та духовної культури.

У перший період дослідження Гуцульщини було сформульовано кілька теорій походження гуцулів. Зокрема, східну (гуцули походять від кочових племен тюркського походження - узів або гуннів), автохтонну (це українці, які втікали в гори, рятуючись від кочівників), румунську (волоську), польську. Окремі дослідники виводять гуцулів від слов'янських племен білих хорватів. Прихильниками східної теорії були І. Вагилевич (вважав, що гуцули походять від кочових племен печенігів - узів), А. Бельовський, В. Завадський, В. Поль, О. Кольберг та ряд інших. Автохтонну теорію походження гуцулів розробляли Я. Головацький, А. Фішер, Й. Кооль. Г. Гонсьоровський і К. Вуйціцький вважали гуцулів польським етнографічним різновидом.

В. Шухевич гуцулами називав жителів крайньої південно-східної частини Галичини, південно-західної частини Буковини і північно-східної частини Закарпаття. Проте, найбільшого розвитку питання територіальних меж Гуцульщини набуло у міжвоєнний період у працях Г. Гонсьоровського, Я. Фальковського, С. Грабека.

У радянську добу та період відновлення незалежності України дослідження цих питань значно поглибилось. Зокрема, у радянський період особлива увага зверталась на вивчення локалізації меж проживання гуцулів, а походження практично не аналізувалось.

Сучасні дослідження окреслюють територіальні межі Гуцульщини Східними Карпатами, які охоплюють південно-східну, найвищу частину Українських Карпат у верхів'ях рік Бистриця Надвірнянська, Тиса, Прут, Черемош, а також у Румунських Карпатах - верхів'ях річок Тиси (басейн р. Вішеул), Молдови і Сучави.

Українське походження гуцулів доводив І. Крип'якевич, який, опираючись на антропологічні дослідження Ф. Вовка, стверджував, що іноетнічні домішки у антропологічній будові гуцулів незначні і мають багато спільних ознак з українським етносом.

Загалом, прихильники вказаних теорій про походження гуцулів оперують різноманітними фактами, серед яких виділяють спосіб ведення господарства, особливості матеріальної й духовної культури, умови проживання, антропологічні характеристики та ряд інших. На формування висновків окремих авторів значний вплив мали їхні політичні переконання, а не достовірні наукові твердження. Незважаючи на різні теорії, все ж більшість дослідників (і автор даної роботи в їх числі) обстоюють українське походження гуцулів, а їхні особливості у духовній та матеріальній культурі вважають наслідком специфічних умов проживання і контактів з іншими етносами та етнографічними групами. Підтвердженням цього є спільність гуцульської говірки з рештою українських діалектів, антропологічні риси, схожість у головних мотивах декоративно-прикладного мистецтва, фольклору та віруваннях.

Третій розділ “Матеріальна культура та господарство гуцулів” складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі “Одяг” проаналізовано дослідження кінця ХІХ - початку ХХІ ст. про особливості традиційного гуцульського костюма. Значна увага приділена вивченню зарубіжними та вітчизняними етнографами складових жіночого та чоловічого костюма, матеріалу та технологій виготовлення, традиційних прикрас, способу носіння одягу, символічного значення його окремих складових.

Окреслений комплекс питань висвітлювався у працях дослідників кінця ХІХ - початку ХХ ст. В. Шухевича, Ю. Подлуського, І. Франка, російського етнографа Н. Попова, швейцарського мандрівника Г. Цбіндена, польських та австрійських етнографів О. Кольберга, І. Коперницького, Л. Вайгеля. Зокрема, останній не лише охарактеризував одяг гуцулів, але й подав тлумачення місцевих назв окремих його компонентів. Також дослідник, описуючи традиції весільної обрядовості, подав детальну характеристику одягу нареченого і нареченої. Варто зазначити, що спеціальних праць з даної проблематики у цей і наступні етапи не видавалось. Дослідники більше уваги звертали на загальний опис етнографічних особливостей гуцулів.

У радянський період були опубліковані монографії та наукові статті, які розглядали окремі аспекти даної проблеми: аналіз особливостей жіночого та чоловічого одягу гуцулів та його еволюцію протягом кінця ХІХ - початку ХХ ст. (К. Матейко), вивчення окремих компонентів одягу та його регіональних особливостей (Е. Полянська, О. Командров, І. Карпинець), гуцульські жіночі прикраси (Г. Савчук), святковий одяг та ряд інших.

Серед сучасних етнографів, які вивчають гуцульський одяг, можна виділити М. Білан, Г. Стельмащук, Л. Щерилю, М. Паньківа та багатьох інших. У своїй узагальнюючій монографії про український народний одяг М. Білан детально описала жіночий та чоловічий одяг гуцулів, а також окремо подала відомості про весільний костюм. Було зроблено висновок, що традиційний гуцульський стрій сформувався відповідно до природно-кліматичних умов та матеріальних можливостей господарства.

В етнографічних дослідженнях про гуцульський одяг детально охарактеризовано матеріал, елементи та кольористику традиційного костюма гуцулів, його соціальні та статево-вікові особливості. Проте багато аспектів даної проблеми і досі залишаються маловивченими. Зокрема, важливим є символічне значення окремих елементів гуцульського одягу. В останні роки з'являються праці з даного питання, але їхнє дослідження здебільшого проводиться у контексті родинної обрядовості, а не як самостійної проблеми. До малодосліджених питань також слід віднести аналіз дитячого одягу, специфіки носіння окремих аксесуарів, взуття та зачісок. Отже, проблема гуцульського одягу залишається ще не до кінця вивченою і потребує подальших досліджень.

У другому підрозділі “Їжа” проведено аналіз етнографічних праць кінця ХІХ - початку ХХІ ст., в яких досліджуються особливості харчування гуцулів.

Гуцули, враховуючи їхній гірський спосіб ведення господарства, вживають здебільшого їжу рослинного і тваринного походження. Велике значення мають різні ритуальні страви, які використовуються під час певних релігійних та родинних свят; існує складна система повсякденної й святкової їжі, яка сформувалася багато століть тому і зберігається до сьогодні. Загалом, їжа вважається найменш змінним явищем у етнографії, тому проводити дослідження особливостей традиційного харчування гуцулів значно легше, ніж аналізувати інші аспекти їхнього життя.

Дослідження даної проблеми почалося ще у ХІХ ст., проте ґрунтовних праць, які б проливали світло на неї немає, що робить її актуальною для вивчення. Наукове дослідження системи гуцульського харчування проводили у свій час Р. Кайндль, В. Шухевич, А. Онищук, В. Гнатюк, Б. Заклинський. Зокрема, А. Онищук у праці “Народна пожива у Надвірнянському повіті” описав страви, які поширені серед багатих і бідних жителів села Зелениці, спосіб їхнього приготування та вживання, перелік харчових запасів та умови зберігання, посуд, особливості приготування та споживання їжі. Ця стаття показує на прикладі одного села наскільки цікавою є система харчування гуцулів.

Дослідники кінця ХІХ - початку ХХ ст. та міжвоєнного періоду, зазвичай, обмежувалися лише короткими замітками про основні страви, які побутують на Гуцульщині та переліком харчових продуктів. Окремі етнографи намагалися провести характеристику святкової та повсякденної їжі, а також акцентували увагу на відмінностях харчового раціону різних соціальних верств населення.

Радянські та сучасні науковці (Т. Гонтар, Л. Артюх) детально вивчили асортимент продуктів, який використовується для приготування традиційних гуцульських страв, їхні основні рецепти приготування, споживання та зберігання, буденну та святкову їжу, страви під час посту. Водночас такі складні проблеми як харчові заборони у гуцулів, вживання алкогольних напоїв, ритуальна їжа та умови її приготування не знайшли свого відображення у науковій літературі вітчизняного та іноземного походження.

Третій підрозділ “Житло” присвячений етнографічним дослідженням кінця ХІХ - початку ХХІ ст. про традиції гуцульського житлобудівництва, яке включає в себе житлові споруди, будівлі господарського та громадського призначення.

Дослідження традиційного будівництва у перші етапи вивчення етнографії Гуцульщини дозволило проаналізувати вибір місця під забудову, особливості гуцульських хат, їхній внутрішній інтер'єр, подвір'я, зовнішній вигляд гуцульського села і церков (дослідження В. Шухевича, Р. Кайндля, І. Коперницького). Наукову характеристику церковному будівництву на Гуцульщині подали у своїх працях І. Грабар, Ю. Подлуський, В. Січинський. Т. Обмінський залишив альбоми із схемами та рисунками давніх архітектурних споруд Гуцульщини.

У радянську добу проблема гуцульського житлобудівництва отримала ґрунтовне висвітлення у працях Ю. Гошка, І. Могитича (вивчав особливості планування та будівництва поселень гуцульських полонинців), П. Жолтовського, М. Моздира (досліджував гуцульську народну скульптуру та архітектуру),
П. Юрченка, Г. Стельмаха, П. Федаки. У статті Т. Космини проаналізовано спільність архітектурно-художніх традицій українського народного житла північно-східних схилів Карпат і Поділля.

Продовжили наукове зацікавлення даною темою й сучасні українські етнографи. Серед них найбільш вагому роль відіграв А. Данилюк, який розглянув планування, архітектурні особливості, внутрішнє спорядження оселі й господарських споруд. Він довів, що гірські умови проживання зумовили формування особливого типу забудови та форми гуцульського житла (гражди).

Загалом, проблема житлового будівництва гуцулів знайшла своє відображення у багатьох наукових працях етнографів кінця ХІХ - початку ХХІ ст. Незважаючи на їхню чисельність, окремі аспекти з даного питання ще й досі не достатньо повно висвітлені у науковій літературі. Перспективним напрямком дослідження є регіональна специфіка житлобудівництва галицької, закарпатської та буковинської Гуцульщини.

У четвертому підрозділі “Господарство” проаналізовано ступінь вивчення в етнографічній науці кінця ХІХ - початку ХХІ ст. проблеми господарства гуцулів, яке представлене основними і допоміжними заняттями. До основних ми відносимо скотарство, яке відіграє домінуючу роль у повсякденному житті гуцулів, та землеробство. Допоміжні заняття представлені домашніми ремеслами і промислами, серед яких важливими є ткацтво, бондарство, шиття, столярство, гончарство та ряд інших; роботою на полонині та в лісі - збиральництво, мисливство, рибальство, сінокіс, лісозаготівля, солеваріння і працею біля хати - садівництво, городництво, пасічництво.

Етнографи кінця ХІХ - початку ХХ ст. і міжвоєнного періоду багато уваги приділяли дослідженню тваринництва та промислів. Зокрема, В. Шухевич у другому томі праці “Гуцульщина” подав опис занять гуцулів та їх домашніх промислів. Проте, практично не зустрічаються дослідження, присвячені землеробству, неповно висвітлено численні допоміжні заняття.

У радянську добу господарство гуцулів було всебічно вивчено. Темі тваринництва присвячені дослідження М. Мандибури, М. Тиводара, І. Могитича, землеробство гуцулів вивчав С. Павлюк, допоміжні ремесла та промисли - Г. Горинь, Л. Прибєга, М. Глушко, Г. Захарова.

В наш час господарство гуцулів вивчають С. Боньковська (металообробка гуцулів), Я. Зеленчук (мисливство і рибальство), Л. Крушельницька (солеваріння), М. Тиводар (тваринництво) та ряд інших. Полонинське господарство гуцулів у контексті пастушої культури гірських народів світу висвітлено у колективній праці польських науковців “Pasterstwo na Huculszcyznie: Gospodarka, Kultura, Obyczaj” (2001 р.).

Незважаючи на значну кількість етнографічних праць про господарство гуцулів до сьогодні неповно висвітлено питання особливостей збиральництва, солеваріння, садівництва. Недослідженою є проблема територіального розповсюдження окремих промислів та занять у галицькій, закарпатській та буковинській Гуцульщині.

Підсумовуючи третій розділ варто зауважити, що у гуцулів сформувались унікальні особливості матеріальної культури. Гірські умови проживання мали вагомий вплив на всі сфери традиційно-побутової культури, що проявилось у домінуванні тваринництва над землеробством, значному розвитку допоміжних господарських занять, пов'язаних з горами та лісом, особливостях житлобудівництва, харчування та одягу. Ці питання знайшли своє відображення на сторінках численних наукових праць вітчизняних та зарубіжних дослідників. Варто зазначити, що матеріальну культуру і господарство гуцулів активно вивчали у радянську добу, тому сучасним науковцям варто більше уваги звернути на переосмислення висновків своїх попередників та ступінь збереження традиційно-побутової культури в кінці ХХ - початку ХХІ ст.

Четвертий розділ “Духовний світ гуцулів” складається з п'яти підрозділів. У першому “Календарна обрядовість” подано відомості про рівень дослідження даної теми у працях етнографів кінця ХІХ - початку ХХІ ст.

У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дослідження календарної обрядовості гуцулів проводилось у руслі збору та публікації етнографічних збірників колядок і щедрівок, гаївок, легенд і переказів. Традиції святкування Різдва і Великодня на Гуцульщині було досліджено у працях В. Шухевича, В. Гнатюка, П. Шекерика-Дониківа.

У радянський період праць з даної проблеми практично немає, оскільки етнографи зосереджували свою увагу на вивченні матеріальної культури, а звичаї та вірування вважалися віджилим архаїзмом. Лише відновлення незалежності України дозволило розширити діапазон наукових зацікавлень дослідників у сфері календарної обрядовості. Зокрема, вивченням гуцульських звичаїв займаються Я. Гапчук, В. Ніньовський, І. Волицька. Багато матеріалу можна почерпнути зі сторінок сучасних наукових та загально-публіцистичних часописів України та української діаспори.

За останнє століття значна увага приділена вивченню зимових та весняних календарних свят гуцулів (Різдва, Меланки, Великодня, Юрія), натомість свята літнього і осіннього циклу залишились недостатньо дослідженими. Практично не зустрічається наукових праць, в яких би висвітлювались питання традицій відзначення свята Михайла, Дмитра, Варвари, Катерини, Миколая та ряду інших. Мало уваги сучасні науковці приділяють аналізу сучасних християнських гуцульських свят, їхньому порівнянню з давніми язичницькими звичаями і обрядами населення Карпат.

У другому підрозділі “Родинні звичаї і традиції” проаналізовано систему родинних свят, обрядів та ритуалів гуцулів. Структура родинної обрядовості включає в себе звичаї, яких дотримуються під час народження та хрещення дитини, її перших років життя, обряду ініціацій, вибору пари, одруження, подружнього життя і смерті. Загалом, усі ці обряди можна звести до трьох груп: родильні, весільні та поховально-поминальні. Для родинної обрядовості гуцулів притаманний своєрідний симбіоз християнських та давніх язичницьких традицій, що робить вивчення даної проблеми цікавим та важливим для сучасної етнологічної науки.

На перших етапах дослідження етнографії гуцулів було грунтовно проаналізовано весільну і поховальну обрядовість (праці В. Шухевича, В. Гнатюка, Д. Козарищука, З. Кузелі, П. Шекерика-Дониківа). Заслугою наукових розвідок кінця ХІХ - початку ХХ ст. можна назвати достовірність описів обрядів. У наш час ці праці є важливим джерелом про ритуали, яких дотримувались гуцули у родинній обрядовості.

Міжвоєнний та радянський періоди не відзначились грунтовним вивченням даної проблеми. Лише українські дослідники з діаспори вивчали традиції та звичаї під час гуцульського весілля.

З відновленням незалежності України розпочалось відродження традицій та зросло зацікавлення науковців до проблем духовності. Відкрилась нова сторінка у дослідженні традиційної родинної обрядовості гуцулів. Зокрема, гуцульську весільну обрядовість вивчають І. Мисюк, О. Кожолянко, Г. Стельмащук, родильну обрядовість - С. Гвоздевич, а поховальну - Р. Гузій.

Незважаючи на значну кількість етнографічних досліджень з даної проблеми, праць, які б торкалися питання традицій, пов'язаних з народженням і хрещенням дитини, обрядовою купіллю новонародженого, вибором імені дитині, обрядами ініціацій молоді, проводами до війська опубліковано небагато. Тому для сучасних науковців залишається ще великий пласт недосліджених питань у родинній обрядовості Гуцульщини.

Третій підрозділ “Міфологічні уявлення” присвячений одній з найбільш складних проблем у сучасній етнологічній науці. Міфологічно-релігійні уявлення гуцулів знайшли своє відображення у працях українських та зарубіжних дослідників кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. та періоду відновлення незалежності України. У радянський час дане питання не досліджувалось у зв'язку з ідеологічними заборонами.

Започаткував науковий розгляд народної демонології гуцулів І. Вагилевич. Його починання продовжили В. Шухевич у п'ятому томі монографії “Гуцульщина”, Р. Кайндль та А. Онищук, який у праці “Матеріали до гуцульської демонології, записані у Зелениці, Надвірнянського повіту, 1907-1908 рр.” подав космогонічні уявлення гуцулів, їхні вірування про світ духів та відомості про демонічних істот. Багато етнографічного матеріалу було зібрано В. Гнатюком і М. Коцюбинським.

Зацікавлення гуцульськими міфологічними уявленнями зросло в останні десятиліття. Ця тема стала предметом дослідження багатьох відомих етнографів. Серед них слід виділити Н. Хобзей, яка видала словник з гуцульської міфології, праці С. Пушика, І. Чеховського. Специфіку гуцульських магічних вірувань вивчають А. Мойсей та Г. Бердник, а М. Кугутяк досліджує скельні святилища стародавнього населення Карпат.

У кінці ХІХ - першій половині ХХ ст. було зібрано значний фактологічний матеріал, який став основою для подальших досліджень. Сучасні етнографи продовжують вивчати різні аспекти даної проблеми. Більшість науковців описують міфічних істот, в яких вірять гуцули, не вдаючись до їхньої класифікації, вірувань про вплив на життя людей та ролі у ньому. На наш погляд значну увагу слід звернути на вивчення космогонічних уявлень гуцулів, трансформацію стародавніх язичницьких вірувань, проводити пошук аналогій з міфічними уявленнями інших народів та етнографічних груп світу.

У четвертому підрозділі “Вірування у повсякденному житті” описано етнографічні дослідження кінця ХІХ - початку ХХІ ст. про гуцульські звичаї під час роботи та відпочинку, при лікуванні, віщуванні погоди та інших життєвих ситуаціях.

Важливою складовою даної проблеми є народна медицина. Протягом досліджуваного періоду було написано багато наукових розвідок з цього питання. Їхніми авторами були І. Франко, А. Онищук, В. Шухевич, П. Бєганські. У радянський час народну медицину гуцулів досліджували З. Болтарович та М. Думка, а в останні роки цю справу продовжили М. Городенко, Г. Бердник та інші.

Не менш цікавими були етнографічні дослідження про звичаї під час будівництва житла, прогнозування погоди, догляду за худобою та інші аспекти зазначеної проблеми. Водночас практично недослідженими залишаються питання звичаїв, яких дотримуються гуцули у ході щоденної хатньої роботи, відпочинку, розмови. Також не розкрито значення багатьох ритуалів, які здійснювались під час лікування, вірування про тваринний і рослинний світ та окремі предмети, значення чисел та кольорів і тлумачення снів.

П'ятий підрозділ “Етнонормативна культура” містить аналіз проблеми, яка знаходиться на стику таких дисциплін як етнологія, психологія, лінгвістика, педагогіка та інших, що зумовлює застосування міждисциплінарного підходу. Етнонормативна культура являє собою складне сплетіння численних звичаїв та вірувань, які збереглися й до наших днів. Дана сфера життя включає в себе стосунки в родині та громаді, гостинність, відносини між різними віковими групами, виховання молоді, дозвілля, взаємодопомогу, кумівство, звичаї, яких дотримуються під час вітання та ряд інших, не менш важливих, проявів стосунків між людьми.

Характер та звичаї гуцулів описували Я. Головацький, В. Шухевич, В. Гнатюк, М. Зубрицький, письменники М. Черемшина, Г. Хоткевич, М. Коцюбинський. У радянську добу проблеми етнопсихології були забороненими для науковців, оскільки дана галузь етнологічного знання вважалась “буржуазною” і не вартою уваги дослідників.

Сучасні етнографи звертають більше уваги на ці питання. Ґрунтовними є дослідження Г. Горинь про громадський побут сільського населення Українських Карпат, праці М. Іванюка та Д. Пожоджука, присвячені вихованню дітей на Гуцульщині та ряд інших.

Тривалий період заборони дослідження гуцульської психології та етнонормативної культури в радянську добу призвели до того, що для сучасних науковців першочерговим завданням є розробка програм і методик для проведення досліджень в даній галузі. Практично не зустрічаємо праць, присвячених проблемі гуцульської гостинності, кумівства, відносин між старшим та молодшим поколіннями, взаємодопомозі, звичаєвому праву, морально-етичним засадам відносин між людьми.

Можна стверджувати, що духовна культура гуцулів відображена у їхніх міфологічних уявленнях, календарній та родинній обрядовості, етнонормативній культурі. На збереження цього унікального симбіозу великий вплив мав частково ізольований спосіб життя гуцулів через гірські умови проживання. Ці питання були вивчені у працях етнографів кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. та останніх років, оскільки в радянський період вони практично не досліджувались через ідеологічні заборони.

П'ятий розділ “Мистецтво та фольклор гуцулів” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі “Декоративно-прикладне мистецтво” проаналізовано праці кінця ХІХ - початку ХХІ ст. з мистецтва гуцулів. Слід зауважити, що вивчення декоративно-прикладного мистецтва передбачало не лише теоретичну частину дослідження, а й збір зразків окремих видів народного мистецтва у музеях та приватних колекціях.

Дослідження декоративно-прикладного мистецтва на початку ХХ ст. проводили В. Шухевич, В. Січинський, В. Тарновецький, К. Ластівка та інші. Етнографи того часу зробили описи різноманітних технік розпису писанок, узорів вишивок та різьби по дереву, гуцульської кераміки. Дослідники початку ХХ ст. обмежились лише описом деяких видів декоративно-прикладного мистецтва та колекціонуванням його окремих зразків, а всебічного аналізу декоративно-прикладного мистецтва не проводилось. Етнографи не вивчали символіку мистецтва, оминули увагою багато його окремих видів (художній розпис на склі, бісероплетіння та інші).

Дослідження гуцульського мистецтва продовжилось у радянський час. В етнографічних працях зазначеного періоду розглядались різні види гуцульського традиційного мистецтва. Зокрема, різьбу по дереву вивчали Д. Скільський, А. Будзан, І. Матисяк, І. Могитич, писанкарство - О. Соломченко, вишивку та ткацтво - М. Сахро, І. Боднар, М. Чубук, гуцульську кераміку - О. Слободян, Ю. Лащук, М. Аронець, художню обробку металу - Л. Суха, М. Тищенко, Т. Басанець. Продовжились ці дослідження і в наш час. Сьогодні поглибленим аналізом цих проблем займаються О. Романів, З. Соколовський, Л. Прибєга, Д. Пожоджук, Л. Половко, Я. Запаско, О. Никорак, І. Свйонтек та інші.

Варто зауважити, що традиційне гуцульське мистецтво детально висвітлено у вітчизняній етнографічній науці. Було розглянуто різні види мистецтва, основні техніки, узори, вивчено життя багатьох відомих майстрів та показано їхній внесок у той чи інший вид мистецтва. Проте практично немає праць, які б аналізували символічне значення мистецтва, ритуальні дії з окремими предметами та їхню роль у духовній культурі гуцулів. Відсутнє наукове осмислення таких видів декоративно-прикладного мистецтва як бісероплетіння, художній розпис на склі і тканині, виготовлення дитячих іграшок, художня обробка каменю, кістки та рогу.

Другий підрозділ “Гуцульський фольклор” містить розгляд досліджень кінця ХІХ - початку ХХІ ст. про гуцульську народну творчість, танці, фольклор.

На рубежі ХІХ - ХХ ст. зібрано значний фольклорний матеріал, який публікувався у вигляді етнографічних збірників. Тоді ж було розпочато вивчення гуцульської музики і танців. У радянський час вийшли друком фольклорні збірники М. Івасюка, С. Пушика (збірник казок), Я. Кушнірюка (збірник легенд). За останні роки досліджено гуцульські коломийки, музичний та пісенний фольклор, інструментальну музику та ряд інших питань.

Загалом, якщо кінець ХІХ - перша половина ХХ ст. ознаменувались активним збором фольклорних матеріалів та публікацією їх у вигляді численних збірників, то в наступні десятиліття було опубліковано багато спеціалізованих наукових статей і монографій, в яких дослідники намагались вивчити ареал розповсюдження на Гуцульщині тих чи інших видів фольклору, структуру та основну тематику, сферу застосування. Проте мало уваги етнографи звертають на вивчення гуцульських народних казок, загадок, приказок.

Підсумовуючи даний розділ роботи, зазначимо, що дослідження декоративно-прикладного мистецтва і гуцульського фольклору проводилось протягом усього кінця ХІХ - початку ХХІ ст. За цей період було зібрано значний етнографічний матеріал, який допоміг науковцям вивчити найпоширеніші види гуцульського декоративно-прикладного мистецтва і фольклору, його розповсюдження, ступінь збереження та популяризації.

У висновках викладено результати дослідження й обґрунтовано положення, основний зміст яких виноситься на захист:

1. Стан етнографічної науки про Гуцульщину дозволяє виокремити чотири основні етапи: кінець ХІХ - початок ХХ ст., міжвоєнна доба (20-30-і рр. на західноукраїнських землях) та етнографічні дослідження представників української діаспори, радянський період та час відновлення державної незалежності України на зламі ХХ - ХХІ ст. У кінці ХІХ - першій половині ХХ ст. пріоритетним був комплексний розгляд етнографії гуцулів, у радянську добу значна увага приділялась дослідженню матеріальної культури, а в епоху незалежності України пріоритетним вважається аналіз духовної культури, походження гуцулів та узагальнення наукових здобутків попередніх етапів етнографічного вивчення Гуцульщини.

2. Однією з найбільш дискусійних проблем у етнографії гуцулів є визначення технології історичного процесу становлення їхнього походження та територіальних меж проживання. Для окреслення меж проживання науковці послуговуються різними типологічними маркерами: діалект, етнічна свідомість, поширення матеріальної та духовної культури. Це дозволило науковцям, серед яких виділяємо М. Лаврук, М. Домашевського, А. Вельоху, локалізувати межі Гуцульщини сучасними Верховинським та Косівським, південними частинами Коломийського і Надвірнянського районів Івано-Франківської області, а також Вижницьким і Путивльським районами Чернівецької та Рахівським Закарпатської областей.

Окрім цього було сформульовано кілька теорій походження гуцулів: східну, автохтонну, румунську, польську та інші. Прихильники вказаних теорій оперують різноманітними фактами для їхнього підтвердження, серед яких спосіб ведення господарства, особливості матеріальної й духовної культури, умови проживання, антропологічні характеристики та ряд інших. На формування тверджень окремих дослідників значний вплив мали їхні політичні переконання. Незважаючи на різні теорії, все ж більшість науковців обстоюють українське походження гуцулів, а їхні особливості у духовній та матеріальній культурі вважають наслідком специфічних умов проживання і контактів з іншими етносами та етнографічними групами. Підтвердженням цього є спільність гуцульської говірки з рештою українських діалектів, антропологічні риси, схожість у мотивах декоративно-прикладного мистецтва, фольклору та віруваннях.

3. Вивчення матеріальної культури гуцулів проводилось протягом кінця ХІХ - початку ХХІ ст., в результаті чого було виокремлено особливості традиційного гуцульського одягу, їжі, культової архітектури, традицій житлобудівництва і господарювання. В етнографічних дослідженнях про гуцульський одяг було детально охарактеризовано матеріал, елементи та кольористику традиційного костюма гуцулів, його соціальні та статево-вікові особливості. Етнографи проаналізували традиційні гуцульські страви та їхнє приготування, специфіку побудови жител, церков і господарських споруд, основні та допоміжні заняття. На формування особливостей матеріальної культури гуцулів вагомий вплив мали їхні гірські умови проживання. Загалом, проблема етнографічного вивчення матеріальної культури гуцулів є найменш дискусійною і детально висвітлена у сучасній етнологічній науці.