Господарське життя та культурний розвиток болгарських колоністів на Придунавьї наприкінці XVIII – першій половини XIX століть

Реферат на тему

Господарське життя та культурний розвиток болгарських

колоністів на Придунавьї наприкінці XVIII - першій половині XIX століть

План

1. Особливості ведення болгарськими переселенцями господарства та побуту

2. Родинні стосунки та календарна обрядовість болгарських колоністів

1. Особливості ведення болгарськими переселенцями господарства та побуту

Болгари, як і інші слов'янські народи, організовували своє житло з оглядом на свою економічну спроможність, вимоги будівництва, практичну доцільність. Але не забували національних традицій. Потрапивши в нові для себе умови степів, і не маючи ще як слід налагодженого господарства, переселенці споруджували свої перші житла найпростішими методами з використанням найпростіших часто - густо підручних матеріалів. А підручними матеріалами в степу були: глина, пісок, очерет, хмиз, стовбури дров, солома.

Житла перших переселенців були примітивними, зліпленими за типом землянок, чи напівземлянок напівзакопаних у землю (бурдеїв) [2.12;171]. Складалися з одною прямокутної форми, приміщення під двосхилим дахом, що тримався на двох центральних підпорах (сохах) і бокових жердинах. Дах робили з очерету чи соломи і примащували знадвору глиною. Стелі не було. Посеред хати ставили піч (кимбет) або (огніште). Попід задньою стіною мостили з глини підвищення (пан або одр), як правило за місце до спання.

Піч ніби ділила помешкання на дві частини: хаят (кухню) і (спальню). Згодом почали ставити наземні житла двох типів: каркасно-стовпові та ломпачеві. Для каркасно-стовпових укопували в землю по периметру паянки (стовпи), з'єднували їх жердинами, переплітаючи очеретом чи хмизом. Стіни з обох боків мастили глиною.

Такі архаїчні види житла болгар Буджака. Вони вдало впліталися у загальний вид болгарської оселі, яка найчастіше знаходилася на схилах широких балок з вуличним та вулично-квартальним типом забудови. Цей тип оселі пов'язаний з планом колоній 1820 року [2.6;43]. Мабуть з цього часу садиба болгар має назву „план”, тому що з таким типом осель болгари познайомились в Буджаку. В Болгарії розкидано-кочовий тип осель переважав.

На ранніх етапах жилий будинок у болгар був у глибині садиби та орієнтований фасадом обов'язково на південь. Поступово під впливом німецьких колоній, а також в зв'язку з дробленням маєтків, будинки переміщуються до вулиці торцевим боком, в якому з'являються вікна.

Паралельно з цим, йде процес переходу на місцеві будівельні матеріали та прийоми. В зв'язку з тим, що лісу було замало, основним будівельним матеріалом став чамур. Іов Тіторов пов'язує походження назви „чамур” з татарським словом „навоз” і вважає, що болгари запозичили цей матеріал у ногайців [2.6;43]. Для виготовлення чамуру виривали яму, в якій замішували глину з навозом, поливали водою, добавляли солому та старанно розмішували ногами або за допомогою домашньої худоби. Цікаво, що цей засіб зберігся до нашого часу майже без змін. Приготовляли чамур та будували з нього великими групами людей, з участю родичів та сусідів.

Місце, дібране під житло, освячував священик, господарі й будівельники додавали до цього й свої обрядодії. Зокрема, призначений під забудову майданчик, треба було обсипати просом - щоб скріпити кути [2.12;171].Закладаючи підмурок, стежили щоб хтось недоброзичливий не зняв чиєїсь мірки (не зміряв людину на зріст) та не заклав мірки в мур. Бо якщо той, кого міряли, був чоловіком лихим, то його душа по смерті могла приходити й турбувати господарів. По кутках майбутнього будинку (або в один кут) закладали мідні, срібні гроші, чи золоті монети (щоб дім із грошей не виводився), іноді кути поливали вином, щоб усі мешканці були здорові й веселі [2.12;171]. Ставлячи крокви, до крайньої зі сходу пари прикріплювали хрест або „байрак” - зелену гілочку, оздоблену букетом запашного василька (буси лек).

Що ж стосується господарської діяльності болгарських переселенців, то вони займалися хліборобством, скотарством, городництвом, виноградарством, шовківництвом, бджільництвом, фабричною промисловістю та рукоділлям [1.3]. Саме хліборобство у болгар, особливо на початковому стані, було не досить розвинуте, але поступово адаптувалось до жорстких степових умов, які характеризуються посушливим кліматом та важкими для землеробства ґрунтами. На нових місцях почали висівати жито, гречку [1.3]. В середині XIX століття болгари обробляли землю плугом, ралом, різних видів розпашниками, бороною. Мала місце і соха, яку називали „татарська” чи „бессарабська”. Для кожного виду обробки землі застосовувались відповідні знаряддя. Розорюючи цілину, брали, наприклад, важкий так званий український (малоросійський) плуг, до якого запрягали 4 - 5 пар валів. Перед сівбою ґрунт розпушували ралом чи дряпаком. У степу набула поширення така система землекористування: перші три роки сіяли озиму пшеницю, по тому два роки - арнаутку (яру пшеницю), по ній - овес чи ячмінь. Кінцем циклу було жито, після чого поле йшло на спочинок на 5 - 6 років [2.12;165].

Найврожайнішою була арнаутка - головна зернова культура болгарських хліборобів, бо порівняно з іншими зерновими була стійкою до посухи. Цей сорт зерна мав популярність далеко за межами Бессарабії, зокрема, в Італії, де його вважали кращим від інших для виготовлення макаронів [2.12;166].

У степових районах Одещини, і серед болгар у тому числі переважали ярі культури, бо восени далеко не завжди ставало вологи для засіву озимих культур, їх проростання і кущіння, що є необхідною умовою озимого зерноводства. У степу навіть практикували такий, досить ризикований спосіб, коли озимі висівались в суху землю. Там зерно лежало (і зберігалось) до осінніх дощів, від яких і починало проростати.

Характер господарської діяльності, зокрема хліборобства, позначався на харчуванні. Основним продуктом був хліб (хляп, ляп), випечений з прісного (піта) чи дріжджового тіста. Багато хлібних виробів (калачі, коровай тощо) мали обрядове призначення. Готували також буллур (каша з зеленої пшениці), баницю (міліну) - тонкі прісні коржі, між якими розкатували шари сиру, бринзи, кабака.

Значне місце у господарстві болгар Північного Причорномор'я посідало також і скотарство. Перевага надавалась розведенню овець, як найбільш пристосованих до клімату і рослинності степової зони. Болгари в Буджацькому степу розводили кілька порід овець, що давало чималий прибуток [2.12;167].

Формою утримання тварин був характерний для всіх народів степу XIX - XX століть перехід від екстенсивного розвитку (напівкочове, кочове) до інтенсивного (поєднання стійлового і відгінного спосіб). Протягом весни та осені тварини паслися поблизу поселень у колективних отарах, під наглядом найманих пастухів (вівчарів) чи самих господарів (по черзі). Влітку отари перебували поза межами поселень, у так званих літніх таборах - тимчасових загонах з очерету. Там овець стригли і доїли. Молоко йшло, в основному, на поживок сім'ї. З нього робили тверду бринзу („сірене”), яку заготовляли й на зиму. Вовна мала застосування як у домашньому ремеслі так і ставала сировиною для фабричного ткацького виробництва, що давало господарствам певний прибуток. У домашньому побуті з вовни виробляли покривала, пілки, килими, одяг [2.12;168].

Вали і коні використовувались при виконанні господарських робіт, зокрема оранки поля та транспортування вантажів. Велика рогата худоба взимку практично не випасалась і весь період утримувалась на стійлових кормах, заготовлених заздалегідь. Коні хоча і могли добувати собі корм навіть з - під снігу, але і їх намагалися утримувати на зерні і сіні. За таких обставин (необхідність великої кількості кормів) чисельність їх була значно меншою, ніж овець. Багато болгарських господарств держали за тягло віслюків - роботящих і не таких вибагливих до їжі тварин.

Крім уже згаданого сірене, скотарство давало господарям баранину, що була чи не повсякденною їжею. З неї ж таки готували культову страву - курбан, спеціальний бульйон, що був обов'язковим на весіллях, похоронах, поминках. Робили й каварму - тушене в лоєві м'ясо з червоним перцем, що довго могло зберігатися. Свинина йшла переважно на різних ґатунків ковбаси, які теж можна було тримати про запас.

За переказами, в 20 - і роки XIX століття на території від Південного Бугу до Одеси неможливо було знайти головки капусти чи огірка. Болгари стали одними з перших, хто започаткував городництво в степу і зробив його досить розвиненою галуззю господарства [1.3]. За словами О.А. Скальковського, з 70 тисяч городів у Новоросійському краї 60 тисяч в основному завдяки болгарам, припадали на Бессарабію. Вже в середині XIX століття тут у великій кількості вирощували різні сорти цибулі й капусти, баклажани, помідори, часник, огірки, дині, кавуни, гарбузи тощо. Болгари набули репутації фахівців пошуку в степу водоносних жил. Це давало їм змогу запроваджувати зрошення. При цьому йшли в діло різні пристрої. Зокрема, болгари першими застосували в нашому краї „єгипетські” водопідіймальні механізми для поливу земельних ділянок. Це чимугі - велике колесо зі спеціальними черпаками поставлене сторч над широкою криницею [2.12;169]. Обертаючись на кінній (віслюкові) тязі, воно високо підіймало воду в черпаках і виливало ії до спеціальної посудини, що стояла на підвищенні. Звідти вода самопливом розтікалась по жолобах у різні боки земельної ділянки. Саме завдяки розвитку городництва у приміських селищах болгар на одеських ринках з'явилися овочі й фрукти, які досі були доволі рідкісним явищем. Болгарські переселенці вирощували сливу, черешню, абрикос, жердель, грушу, горіх [1.3].

Городництво давало чимало продуктів для поповнення раціону. Найпоширенішими були картопля, цибуля, помідори, солодкий та гіркий перець, капуста тощо [2.12;169].Специфічна болгарська страва - гювеч. Складники: солодкий перець, баклажани, цибуля, морква, помідори. Комбінована овочево - м'ясна страва манжа - тушковане м'ясо з картоплею в густому соусі з перцем.

Багато уваги болгари приділяли виноградарству. Основним виноградним регіоном було Нижнє Подністров'я (Акерман, Шабо), де традиції виноградарства сягають часів давньогрецької колонізації. Виноградники культувалися з кримськими, турецькими та французькими. Однак і місцевих бессарабських сортів винограду налічувалося близько трьох десятків. Виноградники були як приватні, так і громадські.

Виробляли болгари вино загальновизнаними способами, що дожили до наших днів, але мали й свої рецепти щодо надання винам оригінальності.

Не дуже масово, а все ж трудилися болгари шовківництвом, що його в краї започаткували ще турки. Це було суто жіноче та дитяче заняття, хоч до закладання тутових плантацій докладали руки й чоловіки. В середньому щороку заготовляли 15 - 20 пудів шовку - сирцю [2.12;170]. І це теж давало свій прибуток.

Та і взагалі, в 1840-их рр. Болград став одним із промислових та торгівельних центрів краю. Більшість населення займалася ремеслом поєднуючи його з веденням сільського господарства. В Болграді перевищували дрібні промислові підприємства кустарного типа („завод”). В 1845 році їх нараховувалося 40: черепичних - 4; цегляних - 4; гончарних - 2; свічних - 14; миловарний -1; фарбових - 8; маслобійних -3 [2.7;351]. На кожному з них працювало всього 5 - 6 чоловік. Працювало в місці також чимало сукноробів, збройників, серебряників. Гостру конкурентну боротьбу витримували найбільш крупні „заводи”, де використовувалась наймана праця, і їх володарі шляхом хабарів та підкупу отримували закази земського і воєнних управлінь.

Швидко розвивалася торгівля. Вже через п'ять років після заснування міста в 1826 році, кам'яних лавок в ньому нараховувалося 64[2.7;351]. На двох базарних майданах, кожну неділю проводилися торги, 10 разів на рік - ярмарки. Тут збували свою продукцію ремісники, кустарі, селяни з ближніх сіл. Частину товарів на болградських ярмарках набували перекупники, які отримували великі прибутки від перепродажу їх в Ізмаїлі, Рені та Кагулі. Сільське господарство носило виявлений товарний характер. Перші болгарські поселенці мали по 58 десятин землі на родину. Отримав від держави грошову суму, вони придбали скот, сільськогосподарські знаряддя, спорудили виноградники. Маючи окремі данні про об'єм виробництва, свідчать, що поселенці дуже швидко стали крупними постачальниками товарного зерна, скота, вовни, вина. Наприклад, в 1851 році тільки вина було вироблено 40 тисяч відер і продано його на 6 тисяч рублів сріблом [2.7;351]. З збільшенням населення Болграда розмір земельного наділа на родину зменшився. В 1837 році він вже складав 30,3 десятин, а в 1856 році - 21,1 десятин. Викликані частими засухами неврожаї приводили к розоренню дрібних господарств, багато селян потрапляло в залежність до крупних поставників.

В 1830 - 1840-их рр. Швидко збагатилися на експлуатації народних мас переселившись в Болград болгарські капіталісти Каназирський, Минко, Черкез, Топал. При підтримці Буткова, керівника задунайських болгарських переселенців, вони, минаючи закони, отримали в оренду на пільгових умовах по 3 - 6 тисяч овець. Своє багатство вони нажили, використовуючи найману робочу силу, закабаляючи селян.

В 1835 році в Болграді була відкрита перша лікарня на 5 місць, де працювали лікар і фельдшер. Однак медична допомога надавалася за плату, тому користуватися нею могли лише заможні мешканці. Для безкоштовних бідняків лікарю на ліки видавалося 100 рублів на рік [1.4].

Взагалі, порівняно швидкий розвиток ремесел, торгівлі, сільського господарства зумовило потребу в грамотних людях. Релігійно-моральне становище болгарських переселенців, які емігрували в Бессарабію до 1830 року було невисоким. Училищ та церков в них було мало. В 1826 році всі болгарські колонії, а їх було 60, нараховувалося тільки 2 школи та 33 церкви [2.14;3].

Цікаві відомості про школу того часу. Розміщувалась вона в хаті священика, який і вчителював в ній, навчаючи дітей слов'янської та молдавської грамоті, читанню та лічбі. Єдина книга для навчання грамоті - слов'янська азбука. Через нестачу підручників по одній книжці вчилося кілька дітей. Замість дошки використовували ящик, наповнений піском, і на ньому вказівним пальцем учні зображували букви.

Поступово шкіл ставало більше. Так, перша була відкрита в Болграді в 1823 році (в 1839 році в Болградській початковій школі нараховувалося 212 учнів); в селі Нові Трояни - в 1841 році; в Яровому, Ісерлії, Задунаївкі - 1842 рік; в Чумаклії (Виноградівка), Главанах - 1847 рік; в Пандаклії (Горіховка) - 1856 рік; в Голиці - 1857 рік[2.14;3].

В 1840 році в Болграді було відкрито училище для землемірів, котре проіснувало до 1850 року. В 1847 році почала працювати жіноча школа в Болграді [2.7;352].

Однак, заняття в школах із-за відсутності добре підготовлених вчителів йшли погано, і більше половини всіх шкіл прийшлося зачинити, інші ж, в яких навчалося декілька дітей, знаходилися в жахливому становищі. „Перше, що кидається в очі - це нестача в грамотних колоністів, - свідчать документи, - це немалочисельне населення, яке, при його матеріальної спроможності, належало би стати на ступень краще і навіть перевищити задунайських своїх братів по відношенню освіти” [2.14;3].

2. Родинні стосунки та календарна обрядовість болгарських колоністів

Основу болгарського суспільства складала родина, тож до створення ії через шлюб ставилися з великою відповідальністю. Добираючи пару синові чи донці, батьки не лише надавали ваги особистим морально - етичним якостям молодих, а й дивилися, наскільки вони працьовиті, дбайливі, брали до уваги навіть майновий стан їхніх батьків. Не випадковим, отже, був звичай широко демонструвати посаг дівчини на відданні (вона готувала його власноруч), щоб односільчани могли скласти уявлення про ії здібності та вміння. Далеко не завжди батьки з різних причин погоджувались на шлюб молодих. Молоді іноді протистояли цьому тим, що змовлялися між собою і наречену „викрадали.” Якщо дівчина підтверджувала своїм батьком, що викрадання сталося на ії бажання (таку дівчину називали пристануша), то вони мусили погодитися на одруження, але весілля справляли вельми скромне.

Наваго частішими були весілля за обопільною згодою батьків і молодих і були гучними, кількаденними з численними гостями, великими готуваннями і багатьма обрядодіями.

Стан родини, передусім, морально - етичний, мав для болгар надзвичайно велику вагу. Саме ця риса - глибока повага до родинної ієрархії - вирізняє болгар з - поміж інших етносів Бессарабії [2.12;175]. Голова родини (батько чи дід) зберігав свою владу ціле життя.

Родини болгар здебільшого були великими і складались з трьох - чотирьох поколінь. Їх називали „великими,” або „сімейними громадами.” До їх складу входили батьки діти, жонаті сини зі своїми дітьми, і все це жило в одному будинку чи в кількох але на одному подвір'ї і не прагнули роз'єднання, розподілу житла та майна. Якщо виникала така потреба, то тут вирішальним було слово давніх традицій давніх. Зокрема, прямим спадкоємцем був молодий син (право мінорату) [2.12;175]. Могли батьки поділити землю й порівну між синами, виділити якусь частину землі й донькам - у формі посагу (зестри), хоч коли доходило перерозподілу всієї земельної власності родини, то жінки діставали наділи менших розмірів.

Свято берегли у сімейних родинах мовні традиції. Навіть на здобуття конче потрібних знань (наприклад, агрономічних) відпускали дітей без особливого бажання, якщо це пов'язувалося з від'їздом до іншомовного середовища.

Болгари на відміну від інших етносів, надають перевагу не місту, а селу, в якому й досі бачать можливості до організації життя за одвічними традиціями, за розумінням того, що саме ці традиції є духовною основою морально - етичних норм, без дотримання яких не може існувати жодне суспільство.

Сучасники вважали болгар глибоко релігійним народом. Як християни вони в релігійно -обрядовій традиції мало чим відрізняються від православного населення України .Водночас болгарські переселенці зберегли архаїчні риси язичництва, які досить яскраво показують себе в сучасних обрядах родинних та календарних свят, перетворюючись на етнографічну особливість [2.12;176]. Дослідники визначають, що календарна обрядовість українських болгар більш консервативніша за ту, що живе на їхній історичній батьківщині. Таким є обряд викликання дощу Пеперуда - ляда, обряд припинення дощу чи засухи - Герман, ворожіння дівчат на квітах тощо.

Традиційними календарними святами болгар України є Георгіїв день, Димитров день, день святого Ігнатія (20 грудня старий стиль), Іванів день (7 січня старий стиль), Бабин день - жіноче свято (8 січня старий стиль). Одним з популярних є Трифон день. Присвячено його виноградові, бо Трифон - покровитель виноградарства і виробництва [2.12; 176].

Рано - вранці 1 лютого чоловіки йдуть на виноградники, щоб виконати ритуальне обрізування виноградної лози. Кожен з них несе з собою баклагу з вином, варену курку чи наденицю (домашня ковбаса), йогач (хліб, випечений спеціально для цієї події). Одітнувши по три лозини з трьох кущів винограду, господар поливає їх вином, щоб на осінь мати добрий врожай. По цьому настає спільна трапеза, де обирають короля виноградника. Найчастіше називають когось із заможних господарів, але одночасно він мав бути і добрим виноградарем. Увінчавши його короною з виноградної лози, з почестями везуть до села. Там він запрошує усіх до себе на подвір'я, відкубрює бочку з вином і веселощі тривають допізна.

14,15,16 лютого - Вовчі свята, Трифонці [2.12;177]. Їх повязують із певними заборонами. Жінкам, наприклад, не дозволяють прясти, ткати, плести, прати. У деяких місцевостях не беруть до рук ножиць та голок, щоб вовк не брав овець. Першого дня місять тісто на калач. Його роздають по хатах і кладуть до ясел, щоб вовк не чіпав худоби.

Збереглися стародавні традиції й у весільному уборі молодої. Це, зокрема, було - біле або червоне покривало. Знімання його символізує зміну соціального стану, тобто переходу з дівочого стану до стану заміжніх жінок.

Говорячи про вдачу болгар, завжди підкреслюють їхню надмірну ощадливість. Її вважають наслідком багатовікових турецьких утисків. Але коли доходить до вияву гостинності, то тут розкривається невичерпна щедрість болгарської душі.

Таким чином, болгари зуміли не тільки вистояти в протистоянні з суворою і тяжкою, часто несправедливою долею - вони бережно зберегли свої національні корні, свою самобутність, духовність і культуру, зайняв гідне місце - як рівні серед рівних! - серед братніх народів, здавна населяючих багатонаціональний край.

Висновки

Два століття назад на території Південної України та Південної Молдавії прийшли задунайськи переселенці, зокрема, болгари та німці. Величезна працьовитість, завзятість та терпіння допомогли їм в співдружності з представниками інших національностей обладнати "степную пустошь" та перетворити її в квітучий сад.

Сьогодні їх нащадки на своїй рідній землі вирощують пшеницю і виноград, розвивають свою національну культуру і мистецтво, займаються науковою діяльністю, успішно працюють в різних галузях промислового виробництва. Вони - невід'ємна частина народу України, громадяни нашої незалежної демократичної держави.

Таким чином, треба зазначити перспективність подальшого вивчення цієї проблеми, бо вона є малодослідженою, але актуальною.

Література:

1. Віткова Т. Німці не завжди були ворогами // Придунайські вісті. - 2004. - 30 березня.-С 3.

2. Гаврилов Ю. Болгари й Одеса // Одеські повідомлення. -2003 - 17 квітня. -С 5.

3. Дихан М.Д. Болгарські національні райони в Україні у 1920 -1933 рр.- Одеса, 2004.-144с.

4. Історичне краєзнавство Одещини. Збірник матеріалів:Вип.2.-Одеса, 1992.-52с.

5. Історія міст та сел УРСР. В 26 -томах. Одеська область.-Київ, 1975. -866с.