Етнографія слов'яно-української стародавності

Поява в оселі печі суттєво позначилася також на системі вірувань і повір'їв, насамперед пов'язаних із культом домашнього вогнища та культом предків. Уособленням цього культу стала піч -- центральний образ духовності оселі й головний її атрибут: від місця розташування печі залежав інтер'єр та загальне планування будинку. Відповідно до світоглядних уявлень піч мала бути розміщеною зразу при вході (крім інших, вона виконувала й оберегові функції, очищення внутрішнього простору від зовнішніх, ворожих сил), а сама хата мала орієнтуватися на схід, звідки, як вважалося, йде життя, йде очищення вогнем від злих сил.

Отже, піч набувала сакрального значення, пов'язувалася з культом предків і домашніх духів. Така постава лягла в основу системи традицій, що пізніше набрали етнічного слов'янського, а відтак і українського забарвлення: шанування предків, сімейних святинь, «вічного вогню».

Урізноманітнення системи вірувань у межах саме черняхівської культури виявилося й у поховальній обрядовості. Вона знала ритуали трупоспалення і трупопокладення, поховання у звичайних прямокутних ямах і в ямах-катакомбах, позначення місця поховання невеликими насипами і курганами, культовим камінням і стелами.

Попри таке розмаїття формувалися і спільні культові норми. Скажімо, небіжчиків почали ховати у витягнутому положенні (щоправда, траплялися й скорчені) й обов'язково головою на північ або на захід. Це, до речі, не тільки характеризує становлення єдиної системи світоглядних уявлень, а й є показником культурної інтеграції та етнічної консолідації населення періоду існування черняхівської культури. На користь згуртування промовляють також інші показники, наприклад, звичай класти в могилу речі домашнього вжитку або прикраси. За асортиментом вони були різні, проте серед них зазвичай не зустрічалася зброя, що характерно для інших культур і інших періодів. Поховання без зброї -- важлива риса поховальної обрядовості черняхівців, своєрідний символ землеробської культури і землеробської ментальності.

Спільним для різних етнічних угруповань черняхівців елементом був звичай справляти тризну (власне, змагання) -- культовий акт прощання з померлим та освячення моменту його переходу у потойбічний світ. Ритуальне вшановування небіжчика (напередодні і після трупоспалення чи поховання) мало вигляд військових поєдинків і бенкету (про це свідчать археологічні знахідки слідів вогнищ, кісток тварин, битого посуду тощо).

Започатковане черняхівцями церемоніальне відправлення тризни, пройшовши крізь століття, через трансформовані традиції слов'яно-українського люду, відлунює і нині в поминальних звичаях. Адже і тепер прийнято частувати всіх, хто прийшов на похорон; іноді (наприклад, у гуцулів) влаштовувати ігри при мерці. Зберігся звичай залишати на могилі їжу та питво для «духів предків».

Отже, формування єдиної світоглядної системи, спільних традицій, як і схожих тенденцій розвитку матеріальної культури та соціального устрою, є свідченням того, що черняхівська культура набувала ознак етнокультурної та соціально-економічної спільності.

Київська культура, характерна для північної частини Середньої та південної частини Верхньої Наддніпрянщини, а також Наддеснянщини та суміжних районів лісостепу України, сформувалася в другій чверті І тис. н. е. За часом виникнення вона належить до пізнішого етапу зарубинецької культури, синхронна черняхівській і передує ранньосередньовічній культурі слов'ян. На півдні вона сусідила з черняхівською, а на півночі -- з колочинською культурами, що спричинило утворення локальних зон у міжетнічному пограниччі з характерною для них синкретичною культурою.

На основній території побутування київська культура була дуже своєрідною. Деякою мірою можна вважати, що за багатьма показниками її розвиток випереджав інші культури і загалом тогочасне суспільство.

Етнічні особливості культури виявляються насамперед у будівництві. Житла киян мали вигляд заглибленої в землю будови зрубної конструкції з двосхилим дахом, вкритим очеретом чи соломою, іноді землею. Дах підтримувався вкопаним посеред хати стовпом. Там же влаштовувалося і вогнище, а на стовпах розміщувалися речі культового призначення. Судячи з розмаїття господарських споруд, носії київської культури мали добре розвинуте землеробське господарство з елементами осілого скотарства. Крім поширених серед інших археологічних культур господарських ям-погребів, у носіїв київської культури були ще й спеціальні приміщення для свійських тварин, для господарських справ, а також упорядковані погреби, над якими споруджувалися легкі плетені конструкції з дахом. Такий тип господарської будівлі вперше з'явився саме на грунті київської культури.

Стародавні кияни мешкали у порівняно невеликих поселеннях, що нараховували не більш ніж 10--15 дворів. Це показник того, що поряд зі збереженням традиції великих сімей самостійного значення набувала окрема велика родина як соціальна і соціально-виробнича одиниця. В рамках патріархальної сім'ї певної автономності вже тоді дістали окремі сім'ї, хоча в сфері виробництва і, мабуть, розподілу продуктів праці вони залежали від патріархального чи задружного укладу родини.

Такий тип родинного устрою слід вважати більш розвинутим порівняно з тим, який існував у інших синхронних культурах. Скажімо, серед носіїв зарубинецької культури поширеними були великі поселення, житла у яких розміщувалися групами, тобто групами споріднених сімей, своєрідними общинами. Родини такої спорідненої громади складалися переважно з великих сімей патріархального типу та з малих сімей, що не мали ще достатньої автономії.

Усі культурні особливості (невеликі поселення, житла каркасної конструкції, розмаїття господарських будівель та реманенту, соціальний і родинний устрій) вказують на те, що в межах київської культури сформувався досить розвинутий тип господарювання, що грунтувався на орному землеробстві і розвинутому скотарстві. Київська культура стала основою стародавніх етнічних традицій, що їх через низку культур (колочинську, пеньківську тощо) успадкує український етнос, сформований саме на Київщині, в ареалі поширення київської культури.

Колочинська, пеньківська та празька культури -- синхронні етнокультурні утворення, що стали логічним продовженням попередніх культур: київської, черняхівської і почасти пшеворської. їхнє зародження підготував соціально-економічний та етнокультурний розвиток попереднього періоду (II--V ст.), результатом якого стала консолідація населення, її прикметами були помітна уніфікація матеріальної культури та поховальної обрядовості, однотипність занять, зближення форм соціального устрою, нарешті, зародження спільних рис етнічної ментальності.

Отже, спільність рис матеріальної та духовної культури населення України IV--V ст. визначило внутрішню його єдність, ставши передумовою інтеграційних та консолідаційних процесів вищого рівня, а саме -- етногенезу східних слов'ян як основи етногенезу українців.

Етногенез східних слов'ян через колочинську, пеньківську та празьку культури привів до найраніших етнічних слов'янських спільностей (відомих за писемними джерелами як слов'янські племена) -- склавинів і антів. Представлені трьома згаданими культурами (а частково ще й дзедзіцькою), вони вже у VI--VII ст. займають величезну територію Східної Європи: від верхів'я Дніпра до Балкан та від Сейму до Ельби.

Консолідації східнослов'янських племен (відомих ще під загальною назвою венедів) сприяли не лише внутрішні інтеграційні процеси в рамках попередніх археологічних культур України, а й зовнішні обставини -- боротьба слов'ян за незалежність, проти гегемонії готів і гунів, що посилювали свій вплив у Східній Європі. Тривалі слов'яно-готські війни йшли з перемінним успіхом, але на першому етапі закінчилися поразкою анто-склавинського населення, передусім дніпро-дністровської групи черняхівської культури, яке очолював антський князь Бож.

Слов'яно-готські війни розкрили деякі дуже важливі обставини. Вони засвідчили існування між слов'янами різних історично-культурних областей певного бар'єра, який може датися взнаки у найкритичніших ситуаціях. Справді, до боротьби з готами активно стало населення степових районів України, насамперед склавини й анти; населення Верхнього Подніпров'я та інші етнічні групи лісостепової частини відігравали в цьому другорядну роль. Проте загальноетнічна ідея здобуття незалежності та самоствердження слов'ян, як і всіх етнічних груп, що становили з ними етнокультурну спільність, виявилася сильнішою за історично-культурні розбіжності. Це дало змогу об'єднатись, утворити могутні воєнно-політичні союзи, які й дозволили східним слов'янам -- антам і склавинам -- посісти пріоритетне становище у Південно-Східній Європі.

Етнічною підосновою східнослов'янської єдності на території України у V--VII ст. стали три синхронні, але відмінні між собою слов'янські культури: колочинська, пеньківська та празька. Перша була поширена на Середній Наддніпрянщині, друга -- на Верхньому Подніпров'ї, третя -- на Попрутті, Наддністрянщині та правобережжі верхів'я Вісли. Саме ці культури засвоїли головні риси попередніх археологічних культур: київської (колочинська та пеньківська) та черняхівської (празька і почасти пеньківська). Пшеворська культура стала поштовхом до формування дзедзіцької групи. Але все це, як зазначає український археолог Володимир Баран, ланки одного історичного процесу на території Південно-Східної та Центральної Європи, що розпочався в першій половині І тис. н. е. і закінчився у VI--VII ст.

Етнічно всі названі культури -- однотипні, але тільки колочинська, пеньківська та празька становили культурну спільність. Дзедзіцька, що формувалася на інших засадах та в іншій системі контактів і зв'язків її носіїв із сусідніми культурами, мала значні відмінності. Вони виявлялися в різних сферах культури й особливо матеріальній. Для слов'янської культурної спільності -- колочинської, пеньківської та празької культур -- характерна уніфікація головних форм культури. Наприклад, житло мало вигляд чотирикутної або квадратної напівземлянки зі зрубними або стовповими стінами, що опалювалася піччю-кам'янкою або глиняною піччю.

Серед названих культур низкою ознак вирізнялася дзедзіцька група слов'янських культур, поширена на території Центральної та Північної Польщі. За житло правила трохи заглиблена в землю наземна споруда довгастої форми з вогнищем у центрі. Існували і певні відмінності в асортименті та формах кераміки, системі обрядовості та вірувань.

Усі ці особливості культур, підтверджені численними археологічними даними, дають підставу для двох важливих висновків. По-перше, формування етнокультурної та соціально-економічної спільності відбувалося на грунті колочинської, пеньківської та празької культур; по-друге, етнічна підоснова цих культур була давнішою, як і час освоєння території східними слов'янами; заселення західних її окраїн відбувалося пізніше.

Етнокультурна схожість колочинської, пеньківської та празької культур не виключає складності їхньої етнічної структури, котра ввібрала, крім слов'янського населення, інші етнічні групи: германські, балтські, іранські, фракійські. Вони позначились і на антропологічному типові населення, а також, інтегруючись у слов'янську етнічну систему, сприяли загальній консолідації населення. В таких умовах відбувалося становлення етнічності в першій половині І тис. н. е. на території України.

Література

1. Даниленко В.Н. Неолит Украины. Киев, 1969;

2. Даниленко В.Н. Энеолит Украины. Киев, 1974;

3. Генинг В. Ф. Этнический процесе в первобытности. Свердловск, 1970;

4. Мерперт Н.Я. Древнейшая история населения степной полосы Восточной Европы. М., 1974;

5. Телегин Д.Я. Среднестоговская культура эпохи меди. Киев, 1973;

6. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тбилиси, 1984;

7. Сафронов В.А. Индоевропейские прародины. Горький, 1989;

8. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков I.Т. Археологія та стародавня історія України. К., 1992;

9. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994.

10. Хвойка В.В. Древние обитатели Среднего Поднепровья и их культура в доисторические времена. Киев, 1913;

11. Рыбаков Б.А. Древние Русы // Сов. археология. 1953. № 27;

12. Тереножкин А.И. Предскифский период на Днепровском Правобережье. Киев, 1961;

13. Максимов Е.В. Среднее Поднепровье на рубеже нашей эры. Киев, 1972;

14. Даниленко В.М. Пізньозарубинецькі пам'ятки київського типу // Археологія. 1976. № 19;

15. Проблемы этногенеза славян. Киев, 1978;

16. Козак Д.Н. Пшеворська і черняхівська культури у Верхньому Подністров'ї і Західному Побужжі // Археологія. 1982. Вип. 37;

17. Этнокультурная карта территории Украинской ССР в І тыс. н. э. Киев, 1985;

18. Баран В.Д. Пражская культура Поднестровья (по материалам поселений у с. Рашков). Киев, 1988;

19. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов'ян. К., 1991;

20. Чмихов М.О., Кравченко Н. М., Черняков І. Г.   Археологія та стародавня історія України. К., 1992;

21. Давня історія України: у 2-х кн. К., 1994.