Основи оториноларингології

Лікування орбітальних риногенних ускладнень має проводитися з урахуванням характеру пошкодження органа зору та приносових пазух. Негнійні орбітальні ускладнення, що є наслідком гострого синуїту, звичайно лікуються консервативно.

Щодо медикаментозних засобів насамперед призначають антибактеріальну терапію. Спочатку хворим уводять антибіотики широкого спектра дії, а після отримання антибіотикограми проводять цілеспрямовану антибіотикотерапію, причому перевагу надають комбінації з двох-трьох антибіотиків. Застосовують дезінтоксикаційну терапію (н-гемодез, поліглюкін, альбумін, розчин глюкози з аскорбіновою кислотою). Показана гіпосенсибілізуюча терапія.

У комплексному лікуванні хворих із риногенними орбітальними ускладненнями показано використання глюкокортикостероїдів (гідрокортизон, преднізолон тощо), які мають виражену протизапальну дію. Для нормалізації виражених мікроциркуляторних зрушень, які виникають під час цих захворювань, застосовують дезагреганти. У разі виникнення загрози розвитку тромбозу показане введення антикоагулянтів.

З метою зменшення набряку слизової оболонки носової порожнини та поліпшення вентиляційної функції приносових пазух місцево використовують різні судинозвужувальні засоби. Для евакуації гнійного вмісту з приносових пазух та наступного уведення лікарських препаратів проводять пункцію пошкоджених пазух.

Якщо спостерігається розвиток гнійних форм синусогенних пошкоджень орбіти, поряд з консервативною терапією проводять хірургічне втручання.

Риногенні внутрішньочерепні ускладнення.

До внутрішньочерепних риногенних ускладнень належать арахноїдит, серозний та гнійний менінгіт, тромбоз пазух твердої мозкової оболонки, риногенний сепсис, епі- та субдуральний абсцеси, абсцес лобової частки мозку. Клінічно виділяють 4 основні групи симптомів внутрішньочерепних риногенних ускладнень:

1-ша - загальноінфекційні - підвищення температури тіла, озноб, блідість шкірних покривів, загальна слабкість. Зміни в крові - лейкоцитоз зі зсувом лейкоцитарної формули вліво, збільшення ШОЕ

2-га - загальномозкові симптоми - головний біль, брадикардія, різні психомоторні порушення, на очному дні помітні застійні явища, підвищення тиску спинномозкової рідини

3-тя - менінгеальні симптоми - ригідність м'язів потилиці, симптоми Керніга, Брудзинського, загальна гіперестезія

4-та - вогнищеві мозкові симптоми проявляються залежно від локалізації патологічного процесу.

Арахноїдит. Патологоанатомічно являє собою утворення спайок між павутинною та прилеглою м'якою мозковою оболонкою, між якими виникають кістозні порожнини. Частіше арахноїдит виникає за наявності гаймориту, етмоїдиту та сфеноїдиту, рідше - фронтиту.

Клінічна картина: загальноінфекційні, загальномозкові та вогнищевих симптоми. Під час спинномозкової пункції визначається високий лікворний тиск, ліквор прозорий, цитоз не перевищує 2-6*106/л, може визначитися помірне збільшення вмісту білка.

Серозний менінгіт розвивається внаслідок проникнення токсинів або маловірулентних мікробів та вірусів у субарахноідальний простір. Клінічно - подразнення м'яких мозкових оболонок, яке супроводжується значним посиленням продукції спинномозкової рідини. При цьому помітні різке підвищення температури тіла, головний біль, який супроводжується нудотою, блюванням, появою менінгеальних симптомів. Люмбальна пункція виявляє підвищений лікворний тиск, спинномозкова рідина завжди прозора, цитоз складає від 20 до 200*106 /л. Бактеріологічне дослідження визначає завжди стерильну рідину.

Початок розлитого гнійного менінгіту характеризується різким підвищенням температури тіла до 39-40°С, сильним головним болем у лобовій ділянці, нудотою, блюванням, порушенням свідомості, явищами загальної гіперестезії, менінгеальними знаками. Нерідко можуть виникати порушення функції черепних нервів. Шкірні покриви набувають блідо-землистого відтінку. Часто хворі набувають вимушеного положення: поза лягавого собаки. Анамнестичні дані вказують на наявність хронічних запальних процесів у приносових пазухах, травм. Під час обстеження часто виявляється болюча припухлість у ділянці присінка носа, набряк у ділянці внутрішнього кута ока. Натискування в ділянці пошкодженої пазухи різко болюче. Ліквор макроскопічно опалесцируючий або мутний, підвищений його тиск. Визначається також підвищена кількість білка, збільшений цитоз, переважно нейтрофільний, знижена концентрація глюкози при нормальному її вмісті в крові. Бактеріологічно висівається та сама мікрофлора, що і з основного вогнища.

Тромбоз кавернозного та верхнього сагітального синусів розвивається внаслідок поширення інфекції з носової порожнини, зовнішнього носа або в разі гнійного запалення приносових пазух. Занесення інфекції в кавернозний синус відбувається в основному через орбітальну вену.

Захворювання характеризується гострим початком на тлі синуїту. Спостерігаються підвищення температури тіла, лихоманка, тахікардія та тахіпное, головний біль і біль у ділянці очних яблук. Місцеві прояви характеризуються набряком та застійною гіперемією шкіри повік, ціанозом тканин орбіти, екзофтальмом, хемозом та обмеженою рухливістю очних яблук. За ходом вен обличчя пальпаторно виявляється ущільнення та інфільтрація тканин, з боку органа зору - набряк диска зорового нерва, набряк і тромбоз вен сітківки. З'являється симптоматика пошкодження ІІІ, IV та V пар черепних нервів, яка характеризується внутрішньою та зовнішньою офтальмоплегією з паралічем очного яблука.

Для тромбозу верхнього сагітального синуса характерні такі місцеві симптоми: набряк тканин та гіперемія шкіри в ділянці перенісся та лоба, гіперемія та пастозність шкіри, котрі поширюються на волосисту частину голови, займаючи переважно серединне положення, набряк повік, незначний екзофтальм.

Тромбоз кавернозного синуса приводить до поширення інфекції по всьому організму з розвитком риногенного сепсису. Він характеризується загальним тяжким септичним станом, метастатичною пневмонією, розвитком абсцесу легенів.

Джерелом інфекції є виникнення епідуральних та субдуральних абсцесів передньої черепної ямки, гострі та хронічні запальні процеси лобової і рідше решітчастої пазух.

Екстрадуральні абсцеси носять обмежений характер. За умови обмеженого епідурального абсцесу перебіг захворювання малосимптомний і характеризується постійним головним болем після клінічного вилікування синуїту. У разі скупчення значної кількості гною, що приводить до здавлювання обмеженої ділянки мозку, розвиваються вогнищеві симптоми. Клінічно захворювання характеризується головним болем, явищами загальної інтоксикації, ураженням окремих черепних нервів, іноді симптомами подразнення мозкових оболонок. Можливе погіршення зору з одного боку, диплопія, екзофтальм. Виникають психічні розлади, що проявляються погіршенням пам'яті, загальмованістю, сонливістю, неадекватністю поведінки. Під час дослідження ліквору спостерігається підвищення його тиску, помірний нейтрофільний плеоцитоз.

Перебіг субдуральних абсцесів - можуть спостерігатися різні менінгеальні симптоми, а також ознаки пошкодження будь-якої ділянки мозку. За умови розвитку перифокального запалення спостерігається підвищення внутрішньочерепного тиску, що приводить до посилення головного болю. Судоми, явища геміплегії, моторна афазія, патологічні рефлекси вказують на пошкодження речовини мозку. Зміни спинномозкової рідини за наявності субдурального абсцесу такі, як і за наявності епідурального.

У розвитку риносинусогенних абсцесів лобової частки мозку джерелом інфекції найчастіше є гострий або хронічний фронтит, рідше -- етмоїдит. Як правило, ці абсцеси локалізуються в білій речовині верхньої або середньої лобової звивини. Клінічні прояви абсцесу лобової частки мозку дуже різноманітні.

Місцеві симптоми можуть проявлятися набряком повік та кон'юнктиви, екзофтальмом різного ступеня вираженості зі зміщенням очного яблука, частіше донизу та назовні. Загальні симптоми у вигляді підвищення температури тіла, зміни в крові однотипні для абсцесів усіх локалізацій. Для загальномозкових симптомів характерний сильний головний біль, який супроводжується нудотою та блюванням, часто спостерігається брадикардія. Можливі зміни очного дна у вигляді застійного диска очного нерва.

Клініка риногенного абсцесу дуже подібна до клініки пухлини лобової локалізації з симптомами гнійного запалення та наявністю локальних запальних змін у приносових пазухах. Клінічно риногенні абсцеси лобової частки проявляються психомоторними порушеннями у вигляді апатико-абулічного або розгальмовано-ейфоричного синдрому.

Часто спостерігається співдружність хватальних рефлексів із контралатеральним центральним парезом мімічних м'язів. Характерним симптомом є наявність лобової атаксії. Пошкодження базальних відділів домінантної півкулі спричиняє моторну афазію.

Диференціальна діагностика абсцесу мозку та епі- і субдурального абсцесу часто буває ускладненою, тому додаткові методи дослідження (КТ, ЯМР, ЕхоЕГ, ЕЕГ, РЕГ, каротидна ангіографія) іноді можуть відігравати вирішальну роль у діагностиці цих захворювань.

Лікування. Складається з таких компонентів: своєчасного широкого розкриття головних джерел інфекції, антибактеріальної, дегідратаційної та дезінтоксикаційної терапії. У разі тромбозу мозкових синусів використовують масивні дози гепарину, фібринолізин. Абсцеси передньої черепної ямки розкриваються оторино-ларингологами через мозкову стінку лобової пазухи. У разі віддалено розміщених абсцесів операцію виконують нейрохірурги.

Злоякісні новоутворення носа і приносових пазух.

Злоякісні пухлини носа та приносових пазух - рак, саркома, меланома, нейроестезіобластома, як правило, бувають первинними, зустрічаються частіше в чоловіків середнього та похилого віку. Ці пухлини бувають ізольованими тільки на початковій стадії розвитку, потім вони порівняно швидко проростають у сусідні органи і тканини: орбіту, порожнину черепа, крилопіднебінну ямку, ротову і носову порожнини, сусідні приносові пазухи. Метастазування настає пізно, спочатку в глибоко розміщені загорлові та підщелепні лімфовузли, малодоступні для клінічного обстеження, а потім у поверхнево розміщені - шийні, які легко пальпаторно визначаються. Найчастіше уражується верхньощелепна пазуха, рідше - комірки решітчастого лабіринту, носова порожнина, лобова та клиноподібна пазухи.

На початкових стадіях розвитку пухлини носової порожнини хворі скаржаться на постійне однобічне утруднення носового дихання, що посилюється, слизові виділення з носа, які в подальшому стають кров'янистими і смердючими. Потім виникають носові кровотечі, закладання вух, оталгія. Під час риноскопії пухлина визначається у вигляді горбистого утворення рожевого кольору. Нерідко вона буває поліпоподібною. Видалення таких поліпів супроводжується значною кровотечею. Пізніше пухлина проростає крізь решітчастий лабіринт в орбіту, лобові, верхньощелепні пазухи, основу черепа з розвитком відповідної симптоматики.

Перебіг злоякісних новоутворень верхньощелепної пазухи тривалий час безсимптомний, і лише в разі поширення на прилеглі тканини з'являються клінічні ознаки вторинного синуїту. Клінічні прояви пухлини визначаються локалізацією та напрямком її росту.

Первинне ураження злоякісною пухлиною лобових та клиноподібних пазух зустрічається рідко. У разі новоутворень лобових пазух відзначається головний біль у ділянці ураження. З ростом пухлини виникає деформація обличчя. Якщо пухлина проростає в орбіту, спостерігається зміщення очного яблука донизу та назовні, набряк верхньої повіки.

Для пухлин клиноподібної пазухи характерні прояви больових явищ. У разі проростання пухлини в порожнину черепа спостерігаються ознаки ураження черепних нервів (II, III, IV, V, VI), що спричиняє зниження зору, диплопію, невралгічний біль у надорбітальній ділянці, відсутність рогівкового рефлексу тощо.

Діагностика злоякісних новоутворень носової порожнини та приносових пазух на ранніх стадіях має значні труднощі. Нерідко пухлини цієї локалізації проявляються симптомами риніту та синуїту. Окрім єндоскопічних методів, у діагностиці застосовуються пункція та зондування пазух, звичайна та контрастна рентгенографія в різних проекціях, томографія, КТ, МРТ, ультразвукове, цитологічне та гістологічне дослідження.

На ранніх стадіях лікування злоякісних новоутворень носової порожнини та приносових пазух, як правило, хірургічне. За умови поширених пухлинних процесів ефективне комбіноване лікування. Використовується методика розщепленого опромінення у 2 етапи: після першої половини курсу променевого лікування оцінюють його результати. У разі зменшення пухлини більше як наполовину опромінення продовжують. Якщо опромінення ефекту не дає, пухлину радикально видаляють.

Хіміотерапія частіше застосовується з опроміненням та операцією. Хіміопрепарати (метотрексат, тіофосфамід, 5-фторурацил, циклофосфан) використовуються в різних поєднаннях, дозах, режимах уведення.

IV. Глотка. Стравохід

Клінічна анатомія глотки.

Горло - порожнистий орган, що складається з м'язів, і в якому відбувається перехрест дихальних шляхів із травним трактом. Воно розміщено в ділянці шиї, спереду тіл шийних хребців, починаючи від склепіння черепа до VI шийного хребця, де переходить у стравохід.

Горло поділяється на 3 поверхи відповідно до трьох порожнин, розміщених спереду від нього: верхній - носова частина горла, середній - ротова частина горла на нижній - гортанна частина горла. Межею між верхнім та середнім відділами є подумки проведена горизонтальна площина від заднього кінця твердого піднебіння, а межею між ротовою та гортанною частинами є верхній край надгортанника.

Розрізняють 4 шари стінок горла: слизова, фіброзна, м'язова оболонки та адвентиціальний шар.

Зовні від горла розміщуються пригорлові простори, виповнені клітковиною. Крізь них проходить нервово-судинний пучок, і там містяться головні лімфовузли шиї. Позаду горла міститься відділений від хребта рихлою клітковиною загорловий простір.

Зсередини горло вкрите слизовою оболонкою. У носовій частині воно вистелене багаторядним циліндричним миготливим епітелієм, а в ротовій та гортанній частинах - багаторядним плоским епітелієм. Під епітелієм слизової оболонки в певних місцях розміщуються скупчення лімфаденоїдної тканини у вигляді мигдаликів або лімфатичних фолікулів. У підслизовому шарі міститься багато слизових залоз, котрі особливо часто зустрічаються в носовій частині горла, на горловій поверхні м'якого піднебіння, поблизу піднебінних мигдаликів та на корені язика.

Фіброзна оболонка горла утворює його основу. Зверху вона щільно прикріплена в багатьох місцях до основи черепа і є найтовщою та найбільш видимою. Знизу ця горлово-основна фасція переходить у тонку еластичну перетинку, яка прикріплюється до під'язикової кістки та пластинок щитоподібного хряща гортані.

Шар м'язів горла утворений двома групами поперечносмугастих м'язів, які стискують та розширюють горло. М'язів, що стискують горло, є 3: верхній, середній та нижній. Вони беруть початок зверху та у вигляді пластинок черепицеподібно прикривають один одного, їх волокна сходяться на задній стінці горла і утворюють горловий.

М'язи, що піднімають горло, виражені слабше, ніж ті, що його стискують. До них належать шило-горловий та горло-піднебінний м'язи. Шар м'язів вкритий - адвентицією.

Носова частина горла розміщена за носовою порожниною, з котрою вона сполучається хоанами. Верхня її стінка межує з основною частиною потиличної кістки, задня стінка відповідає проекції І та II шийних хребців. На задній та задньоверхній стінках містяться горловий мигдалик. На бічних стінках, на рівні задніх кінців нижніх носових раковин, відкриваються горлові отвори слухових труб. Зверху та позаду отвори слухових труб оточені хрящовими валиками. Спереду отвори облямовані малопомітною складкою слизової оболонки. Більш виражена складка слизової оболонки, яка йде донизу від заднього краю трубного валика. Позаду цієї складки розміщена горлова кишеня, де розміщений трубний мигдалик.

Гортанна частина горла розміщена спереду тіл ІV, V та VI шийних хребців і звужується донизу у вигляді лійки. На її передній стінці, утвореній коренем язика, міститься язиковий мигдалик. Нижче, по передній стінці гортанної частини горла, розміщуються глибокі грушоподібні ямки, що сполучаються позаду пластинки перснеподібною хряща і переходять у стравохід. Між коренем язика та язиковою поверхнею надгортанника є заглиблення, розділене на 2 ямки середньою складкою, що йде від надгортанника до кореня язика. Ці ямки називаються валекулами.

Анатомія лімфаденоїдного глоткового кільця.

Лімфаденоїдне горлове кільце представлене мигдаликами: І та II - піднебінними, III - горловим, IV - язиковим, V та VI - трубними.

Піднебінний мигдалик зовні вкритий сполучнотканинною псевдокапсулою. Від неї в глибину мигдалика відходять трабекули. Вони і капсула утворюють строму мигдалика. Верхній стискач горла утворює мигдаликову нішу. Зовнішня поверхня мигдалика відділена від фасції, що вкриває верхній стискач горла рихлою примигдаликовою клітковиною. Паренхіма мигдалика представлена рихлою аденоїдною або ретикулярною тканиною. У петлях містяться лімфоцити і їх скупчення, плазматичні клітини та макрофаги. Фолікули розмішуються одношаровими рядами. Серед них виявляються невеликі, рівномірно забарвлені фолікули та великі, вторинні, фолікули, на периферії котрих розрізняють темну крайову зону, а в центрі - світлу. Внутрішня поверхня мигдалика вкрита багатошаровим плоским епітелієм. На цій поверхні є 12-20 тонзилярних ямок, що ведуть до лакун, або крипт, які мають звивистий хід, нерідко розгалужуються і можуть досягати капсули мигдалика. Частина передньої поверхні піднебінного мигдалика часто вкрита трикутною складкою.

Аналогічну будову мають інші мигдалики. Горловий мигдалик складається з 5-9 продовгуватих валикоподібних складок, розділених борознами, які є своєрідними криптами.

Язиковий мигдалик, являє собою сукупність горбочків (24-102). На вершині кожного горбочка є отвір, куди відкривається крипта. На дно крипти відкривається одна або декілька вивідних проток слизових залоз.

Трубні мигдалики є невеликими. Вони містять лімфоїдну тканину, фолікули зустрічаються рідко. Горловий та трубні мигдалики вкриті багаторядним циліндричним епітелієм.

Фізіологія лімфаденоїдного глоткового кільця.

Фізіологічну роль лімфаденоїдної тканини горла можна сформулювати таким чином:

Кровотворна функція: в мигдаликах утворюються лімфоцити, які надходять у загальну течію лімфи та кровообіг і заміщують постійну втрату цих клітин в організмі.

Захисна функція. Лімфоцити мигдаликів, виділяють протеолітичні ферменти, які лізують мікроби та білкові молекули, антигени. У лімфоцитах утворюється понад 20 медіаторів, які діють на мікро- та макрофаги, стимулюють або пригнічують їх міграцію, фагоцитоз, здатність до перетравлювання. Макрофаги, які переробляють антигени, готують їх до контакту з імунокомпетентними клітинами - лімфоцитами.

Інформаційна функція: в плоскому епітелії, що вкриває мигдалики, є щілини, куди мігрують лімфоцити. Останні, контактуючи з антигенами в слизовій оболонці мигдаликів, отримують інформацію про мікроби, віруси або інші антигени, що проникають в організм. З епітелію лімфоцити реемігрують у мигдалик та інші лімфоїдні органи, які передають отриману інформацію. У відповідь на це починають розмножуватися клони, або популяція, тих лімфоцитів, які чутливі до даного антигену.

Лімфоцити мигдаликів толерантні до сапрофітної мікрофлори верхніх дихальних шляхів.

У піднебінних мигдаликах концентрація лізоциму в 300 разів вища, ніж у сироватці крові.

У мигдаликах продукується інтерферон. Інтерферон та лізоцим с чинниками неспецифічного захисту. Вони беруть участь у формуванні місцевого імунітету порожнин горла та рота.

Нейрорефлекторна. Завдяки розвитку нервового апарату піднебінні мигдалики здатні не тільки сприймати нервові імпульси, але й самі можуть бути джерелом нервової імпульсації на інші органи (тонзилокардіальний рефлекс тощо).

Методи дослідження глотки.

Орофарингоскопія. Для обстеження потрібен шпатель. На початку обстеження слід звернути увагу на стан ротової порожнини. При цьому варто оцінити колір слизової оболонки щік, ясен, язика, стан зубів, конфігурацію твердого піднебіння. Після цього оглядають горло. За допомогою шпателя відтискують передні 2/3 язика донизу. Визначають стан слизової оболонки піднебінних дужок та мигдаликів, бічних та задньої стінок горла. Сховані за піднебінними дужками мигдалики вважаються атрофічними. Середньої величини мигдалики вважають у тому разі, коли вони містяться на рівні дужок. Гіпертрофовані мигдалики виходять із-за дужок і виповнюють просвіт зіва. Якщо відстань від передньої дужки до середини зіва розділити на 3 рівні частини, то мигдалик, який займає 1/3, вважають гіпертрофованим І ступеня, який займає 2/3 цієї відстані, - II ступеня, збільшений мигдалик, що досягає середини зіва, - гіпертрофованим III ступеня.

Для оцінки вмісту крипт іншим шпателем натискують на передню дужку та витискують із крипт вміст. Там можуть бути тканинна рідина, казеозні пробки або рідкий гній.

Для огляду носової частини горла проводять задню риноскопію. Застосовуючи різні нахили підігрітого дзеркала, яке уводять за піднебінну завіску без зіткнення зі слизовою оболонкою, вдасться оглянути хоани, отвори слухових труб, склепіння та бічні стінки носової частини горла.

У разі необхідності більш ретельного огляду верхньої частини горла після місцевої анестезії відтягують та фіксують піднебінну завіску гумовою трубкою, виведеною через носову порожнину, носову частину горла, а потім через рот та зав'язаною над верхньою губою.

Для огляду гортанного відділу горла використовують непряму гіпофарингоскопію, котру проводять так само, як непряму ларингоскопію. Під час непрямої гіпофарингоскопії добре видно корінь язика, розміщений на ньому язиковий мигдалик, розміщені між коренем язика та надгортанником валекули, язикову поверхню надгортанника, грушоподібні закутки та всі відділи гортані.

Якщо не вдасться здійснити непряму гіпофарингоскопію, а також у маленьких дітей проводять пряму гіпофарингоскопію за допомогою ларингоскопа.

Сторонні тіла глотки.

Сторонні тіла часто потрапляють у горло під час їжі або випадково. Можливість потрапляння сторонніх тіл зростає в осіб старшого віку, які користуються зубними протезами. У них втрачається контроль за харчовим комком. Часто сторонні тіла горла спостерігають у дітей, котрі тримають у роті різні предмети. У країнах із жарким кліматом у горлі можна виявити живі сторонні тіла, котрі потрапляють усередину внаслідок вживання води з забруднених водоймищ. Гострі сторони і тіла частіше застряють у ділянках проходження харчового комка: піднебінні мигдалики, корінь язика, бічні стінки горла, валекули, грушоподібні закутки. Великі сторонні тіла залишаються в гортанній частині горла, перед входом до стравоходу.

Наявність стороннього тіла в горлі проявляється неприємним відчуттям і колючим болем у певному місці під час ковтання. За наявності великих сторонніх тіл, які стоять у місці входу до стравоходу, крім відчуття стороннього тіла, спостерігається утруднення ковтання, а в деяких потерпілих і дихання. За наявності стороннього тіла в горлі спостерігається посилення салівації.

Обстеження хворих із сторонніми тілами горла варто починати з фарингоскопії, під час якої можна побачити рибну кістку, що встромилась у піднебінний мигдалик. Якщо стороннє тіло під час фарингоскопії не виявлено, необхідно провести непряму гіпофарингоскопію, під час якої вдається побачити стороннє тіло в ділянці язикового мигдалика, валекул, черпакуватого хряща або стінки грушоподібного закутка. Великі тіла добре видно в гортанній частині горла. Однією з ознак стороннього тіла в ділянці грушоподібного закутка може бути затримка в ньому слини. Піниста слина, набряк слизової оболонки та утруднене дихання дають підставу запідозрити стороннє тіло гортанного відділу горла. Хворі часто ковтають сухі кірки з метою видалення стороннього тіла, при цьому стороннє тіло проштовхується в глибину тканин або ламається. У такому разі варто провести пальцеве дослідження ротової та гортанної частин горла, під час якого можна промацати глибоко розміщене стороннє тіло. За наявності підозри на металеве стороннє тіло виконують рентгенографію.

Виявлене стороннє тіло можна видалити, захопивши його пінцетом або корнцангом. Якщо стороннє тіло міститься в гортанній частині горла, проводять місцеву анестезію шляхом зрошування слизової оболонки горла 2% розчином дикаїну або лідокаїну. Видалення стороннього тіла з гортанної частини горла здійснюють під час непрямої або прямої гіпофарингоскопії.

Якщо стороннє тіло залишається, то розвивається запалення стінок горла, інфекція може поширюватися на навкологорлову клітковину. У такому разі розвивається навкологорловий або загорловий абсцес та інші ускладнення.

Можуть бути уявні сторонні тіла горла. Такі хворі звертаються до різних лікарів зі скаргою, що вони подавилися стороннім тілом декілька місяців або років тому. До цього часу вони відчувають біль, а також наявність стороннього тіла, що має здатність до переміщення. Під час об'єктивного обстеження якихось змін у горлі не виявляється. Загальний стан хворих не порушений. Ці пацієнти страждають на різні неврози.

Гострий фарингіт.

Гостре запалення слизової оболонки горла. Часто поєднується з гострим ринітом, ангіною, ларингітом. Гострий фарингіт часто буває симптомом ГРВЗ, скарлатини, кору тощо.

Етіологія. Ізольований гострий фарингіт може виникнути після загального чи місцевого переохолодження, від прийому гострих продуктів харчування, в робітників, які тільки що почали працювати на шкідливих хімічних підприємствах.

Клініка. Температура тіла буває нормальною або субфебрильною. Хворі скаржаться на відчуття сухості, дряпання та болю в горлі, котрі посилюються під час ковтання і можуть віддавати у вуха. Іноді спостерігається відчуття закладання вух, погіршення слуху у зв'язку з набряком слизової оболонки горлових отворів слухових труб. Біль у горлі зменшується після вживання теплих, неподразнюючих страв.

Фарингоскопічна картина характеризується наявністю слизо-гнійних виділень на задній стінці горла, гіперемії та набряку слизової оболонки, які переходять зі стінок горла на задні піднебінні дужки та язичок. Лімфаденоїдні фолікули задньої стінки горла гіперемійовані, набряклі, збільшені, чітко виступають під слизовою оболонкою.

Лікування. Необхідно виключити їжу, що подразнює слизову оболонку горла. Навіть без лікування через 3-5 днів настає одужання. Можна проводити інгаляції або пульверизацію горла лужними розчинами, 5% розчином альбуциду або антибіотиками. Призначають аерозолі (каметон, інгаліпт, пропазол, інгакамф тощо), смоктальні таблетки (фалімінт, фарингосепт), дезінфікуючі полоскання (фурацилін, етакридину лактат, настої лікарських рослин). Тільки за умови високої температури тіла призначають антибіотики та жарознижувальні препарати.

Хронічний фарингіт.

Хронічний фарингіт - поширене захворювання. Понад 30% пацієнтів, які звертаються в ЛОР-кабінети поліклінік, страждають на хронічний фарингіт різних форм.

Етіологія. Хронічний фарингіт розвивається в робітників, які працюють на запорошених виробництвах, із шкідливими хімічними речовинами. Неабияке значення мають вживання гострої їжі, шкідливі звички. Важливу роль відіграє порушення носового дихання, наявність вогнищ хронічної інфекції в сусідніх органах. Дуже часто хронічний фарингіт виникає у хворих із різними неврозами.

Клініка. Розрізняють хронічний катаральний, гіпертрофічний та атрофічний фарингіт.

Хронічний катаральний фарингіт. Хворі скаржаться на відчуття стороннього тіла у горлі, виділення слизу, а також печію. Слизова оболонка гіперемійована, набрякла, вкрита в'язким слизо-гнійним виділенням. Часто хронічний запальний процес переходить на задні піднебінні дужки, язичок. У деяких хворих язичок різко набряклий, збільшений, спускається в гортанний відділ горла, у зв'язку з чим вони можуть спати тільки в певному положенні. Іноді трапляється, що слизова оболонка горла набуває сизого відтінку або вкрита сизими плямами, що свідчить про виражені вазомоторні порушення.

Хронічний гіпертрофічний фарингіт. Пацієнтів турбує нерізкий біль у горлі, необхідність постійно відхаркувати густий слиз. Слизова оболонка горла гіперемійована, стовщена, вкрита острівцями густого слизу. На задній стінці горла помітні збільшені, гіперемійовані та набряклі лімфаденоїдні утворення круглої або видовженої форми. У такому разі говорять про наявність гранульозного фарингіту. За наявності бічного гіпертрофічного фарингіту спостерігається гіпертрофія лімфаденоїдної тканини на бічних стінках горла у вигляді суцільних видовжених утворень червоного кольору. Часто ці 2 форми поєднуються в одного хворого. Різка гіпертрофія гранул, бічних валиків та язикового мигдалика іноді спостерігається в осіб, у яких видалено піднебінні мигдалики. У разі загострення процесу на гіпертрофованих лімфаденоїдних утвореннях можна побачити жовтуваті та білуваті крапки або білий фібринозний наліт.

Хронічний атрофічний фарингіт. Хворі скаржаться на сухість, печію, дряпання та утворення сухих кірок у горлі. Особливо зранку. Унаслідок тривалої розмови горло пересихає, тому пацієнт змушений випити маленький ковток води. Під час фарингоскопії слизова оболонка горла різко стоншена, через неї просвічується сітка кровоносних судин. Поверхня горла вкрита тонким шаром прозорих, засохлих виділень, що надає їй так званого лакового блиску. У задавнених випадках суха слизова оболонка вкрита зеленкуватими або жовтими кірками. Іноді за наявності таких кірок хворі не пред'являють ніяких скарг.

Трапляється, що хворі пред'являють масу скарг на біль у горлі, а під час фарингоскопії виявляється волога, незмінена слизова оболонка. У такому разі говорять про парестезії горла.

Лікування. Місцево застосовують лужні розчини у вигляді інгаляцій, зрошень, полоскань. На слизову оболонку горла впливають протизапальними препаратами: 5% розчином альбуциду, 2,5% розчином норсульфазолу тощо. Хороший результат отримують у разі змащування слизової оболонки горла 10% або 20% спиртово-олійним розчином прополісу. Останніми роками для лікування хронічного атрофічного фарингіту застосовують опромінення задньої стінки горла гелієво-неоновим лазером. Також виявився ефективним кріовплив на слизову оболонку горла за усіх форм хронічного фарингіту, особливо гіпертрофічної.

Лептотрихоз.

Ця хвороба не є фарингомікозом у повному розумінні цього слова, оскільки спричинюється вона мікроорганізмом бактеріальної природи - Leptotrix buccalis. Цей мікроорганізм є нитчастою бактерією. У нормі він сапрофігує у ротовій порожнині.

Розвиткові захворювання сприяють цукровий діабет, системні захворювання крові і травного тракту, особливо дисбактеріоз кишечнику, злоякісні новоутворення, СНІД, порушення балансу вегетативної нервової системи, тривала антибіотикотерапія та лікування кортикостероїдними препаратами, гіповітаміноз С та В.

У формуванні патогенетичних механізмів лептотрихозу на перше місце виступає перебудова імунної реактивності - накопичення і циркуляція в крові антитіл, що обумовлюють реакції негайного та уповільненого типу. Вагомою ланкою в патогенезі фарингомікозу є специфічна і неспецифічна сенсибілізація та алергія. Певне значення має і травматичне пошкодження слизової оболонки горла як чинник, який сприяє розвитку патологічного процесу.

Захворювання характеризується зроговінням шилоподібного плоского епітелію, що покриває лімфаденоїдну тканину. У криптах мигдаликів відбувається паракератоз із метаплазією прилеглої сполучної тканини у хрящову і навіть кісткову.

Шилоподібні утворення розвиваються там, де є лімфаденоїдна тканина. Такі самі зміни можуть виникати інколи і на язиковій поверхні надгортанника. Зазначені щипи мають жовтувато-кремовий колір, конусоподібну або округлу форму, щільно вростають в епітелій і містять Leptotrix buccalis у великій кількості.

Пробки лептотрихозу звичайно не спричиняють ніяких скарг і виявляються випадково під час огляду горла. Лише іноді хворі скаржаться на дискомфорт у горлі, дряпання або легке печіння в зіві. У разі локалізації на надгортаннику можливі напади судомного кашлю. Фарингомікоз часто поєднується з кандидозним ураженням кутів рота - «заїдами», кандидозним хейлітом, глоситом.

Відрізнити лептотрихоз від ангіни дуже легко за відсутності болю під час ковтання та інших симптомів, характерних для ангіни. Мікроскопія нативного препарату є найбільш простим і надійним способом діагностики лептотрихозу. Для аналізу необхідно брати шматочок пробки. У знятих шипах знаходять несегментовані нитки лептотрикса, іноді гриби роду Candida, які при лептотрихозі вважаються сапрофітами.

Лікування. У деяких хворих лептотрихоз минає без сліду, без будь-якого лікування. Було запропоновано проводити тонзилектомію. Однак це є маловиправданим, тому що, по-перше, вона не сприяє вилікуванню, а по-друге, часто видаляють мигдалики, не уражені хронічним запальним процесом.

Полоскання антисептичними засобами, змащування йодом і припікання окремих пробок гальванокаутером мало ефективне. Вишкрябування шипів гострою хірургічною ложкою з наступним припіканням розчинами сульфату міді, трихлороцтової кислоти, нітрату срібла здебільшого не дає тривалого ефекту. Малоефективною виявляється і терапія ністатином, леворином, декаміном.

Ліпші результати дають промивання лакун 0,1% водним розчином хінозолу, 1-2% розчином левамізолу та полоскання цими розчинами протягом 3-4 міс. Проте й це не дає стійкого ефекту.

Для лікування лептотрихозу мигдаликів застосовують кріовплив. Вдаються до послідовного локального заморожування уражених ділянок обох піднебінних мигдаликів, у кожному з яких утворюють 1-3 невеликих кріодеструктивних вогнища з експозицією в кожній точці 3 хв. Уражені лептотриксом язиковий мигдалик, бічні валики і гранули горла впливу не підлягають. У разі необхідності процедуру повторюють через 1 міс. Через 3-4 тиж після останнього втручання піднебінні мигдалики очищуються від лептотрихотичних бляшок, через 2-3 міс бляшки зникають із бічних валиків і гранул горла, а до кінця 4-го місяця - і з язикового мигдалика. Очищення всього лімфаденощного горлового кільця внаслідок впливу лише на піднебінні мигдалики пояснюється підвищенням гуморального і місцевого імунітету під впливом кріотонзилотомії. За наявності лептотрихозу в поєднанні з хронічним тонзилітом проводять двобічну тонзилектомію.

Для лікування лептотрихозу застосовують також фізіотерапевтичні методи: КУФ та лазери. Лікування проводять на тлі гіпосенсибілізації та вітамінотерапії.

Заглотковий абсцес.

Загорловий абсцес спостерігається переважно в дітей віком до 1 року і дуже рідко може бути в дітей віком 4-5 років. Це захворювання являє собою запалення та нагноєння лімфовузлів, розміщених у загорловому просторі. До 4-5 років ці вузли підлягають зворотному розвитку, що виключає розвиток цього захворювання в осіб старшого віку. У них можуть бути холодні натьоки в загорловому просторі, які розвиваються за умови ураження шийного відділу хребта туберкульозним процесом.

У разі гострого запалення верхніх дихальних шляхів або ангіни інфекція проникає в загорлові лімфовузли, де виникає запалення та розвивається загорловий абсцес. У носовій частині горла загорловий простір поздовжньою фасцією поділяється на праву та ліву половини, у зв'язку з чим загорловий абсцес буває правобічним або лівобічним. У ротовій та гортанній частинах горла абсцес займає серединне положення. Якщо абсцес своєчасно не розкрити, він може спуститись у заднє середостіння та спричинити задній медіастиніт.

Клініка. У дитини підвищується температура тіла, вона стає вередливою, відмовляється від їжі, тому що ковтання болюче. Якщо загорловий абсцес розміщується в носовій частині горла, порушується носове дихання. Згодом порушується дихання і через рот, у горизонтальному положенні дитина дихає особливо важко. Якщо їжа потрапить у гортань, може бути кашель.

Загальний стан важкий, живлення різко знижене через порушення ковтання. Під час огляду горла слизова оболонка його задньої стінки гіперемійована, інфільтрована, набрякла, випинає вперед. Під час пальцевого дослідження в ділянці випинання визначають флуктуацію. Для уточнення діагнозу можна провести пункцію випинання на задній стінці горла товстою голкою. Інколи виявляють припухлість під кутом нижньої щелепи, тому що загорловий абсцес може поширюватись у парафарингеальну клітковину.

Лікування полягає у розкритті загорлового абсцесу.

Хірургічне втручання проводять на тлі призначення протизапальної терапії. Наступні 2-3 дні проводять розведення країв розрізу для ліпшого випорожнення гнояка.

Класифікація тонзилітів.

Гострі

Первинні:

катаральна ангіна

лакунарна ангіна

фолікулярна ангіна

виразково-плівчаста ангіна

Вторинні:

у разі гострих інфекційних захворювань - дифтерії, скарлатини, туляремії, черевного тифу

у разі захворювань системи крові - інфекційного мононуклеозу, агранулоцитозу, аліментарно-токсичної алейкемії, лейкозу

Хронічні:

Неспецифічні:

компенсована форма

декомпенсована форма

Специфічні:

у разі інфекційних гранульом - туберкульозу, сифілісу, склероми.

Катаральна ангіна.

Перебіг катаральної ангіни порівняно легкий. Спочатку з'являється відчуття жару, дряпання, сухості і незначний біль у горлі. Хворі скаржаться на незначну слабкість, розбитість, їх турбує головний біль. У більшості хворих температура тіла підвищується до субфебрильних цифр. У дітей молодшого віку катаральна ангіна часто супроводжується температурою тіла до 38°С та вище. Під час дослідження крові виявляють незначний лейкоцитоз. Під час огляду горла виявляють піднебінні мигдалики дещо збільшеними, слизова оболонка, що вкриває їх та краї піднебінних дужок, гіперемійована. На шиї можна пропальпувати дещо збільшені та малоболючі регіонарні лімфовузли. Тривалість захворювання 3-5 днів.

Диференціальну діагностику варто проводити з ГРВІ або гострим фарингітом. Слід пам'ятати, що катаральна ангіна - це поверхневе запалення піднебінних мигдаликів.

Лакунарна ангіна.

У хворих на лакунарну ангіну піднебінні мигдалики збільшені, гіперемійовані. Спочатку в ділянці крипт з'являються білі фібринозні нальоти, котрі, збільшуючись у площині, зливаються і можуть вкрити весь мигдалик, не виходячи за його межі. Нальоти легко знімаються без пошкодження покривного епітелію.

Звичайно за обох форм ангіни виявляються збільшені та болючі регіонарні лімфовузли. Тривалість фолікулярної та лакунарної ангіни 5-7 днів.

Загальний стан хворого. Важкий, температура тіла 38-39 °С, хворий вередливий, вимагає до себе уваги. Шкірні покриви гіперемійовані, пітливість підвищена.

Фарингоскопія. Слизова оболонка мигдаликів, дужок та м'якого піднебіння яскраво-червоного кольору. На поверхні мигдалика фібринозний наліт білого чи жовто-білого кольору, який не поширюється за межі мигдалика. Наліт легко знімається без пошкодження епітелію.

Пальпація регіонарннх лімфовузлів. Збільшені окремі дрібні лімфовузли, болючі під час пальпації, м'якої консистенції.

Мікробіологічне дослідження мазка з горла. Паличка дифтерії не висівається.

Фолікулярна ангіна.

Загальний стан хворого. Важкий, температура тіла 38-39 °С, хворий вередливий, вимагає до себе уваги. Шкірні покриви гіперемійовані, пітливість підвищена.

Фарингоскопічна картина у хворих на фолікулярну ангіну характеризується збільшенням піднебінних мигдаликів, різкою гіперемією слизової оболонки мигдаликів, дужок та прилеглих ділянок м'якого піднебіння. Крізь гіперемійовану слизову оболонку мигдаликів просвічуються, виступаючи над поверхнею, жовтуваті або жовтувато-білі крапки розміром 1-3 мм. Це фолікули, що нагноїлись, які прориваються через 2-3 дні, утворюючи невеликі ерозії.

Фолікулярну ангіну слід диференціювати з лептотрихозом. Якщо у хворого виникає гостре запалення верхніх дихальних шляхів, підвищується температура тіла, з'являються біль та неприємні відчуття в горлі, то за наявності лептотрихозу в лікаря може виникнути припущення, що у хворого фолікулярна ангіна.

Лімфоїдні фолікули, що нагноїлися, за наявності фолікулярної ангіни стають м'якими, містяться під епітеліальним покривом. Для уточнення діагнозу варто зняти шип і провести мікроскопічне дослідження.

Виразково-плівчаста ангіна.

Етіологія. Причиною захворювання є симбіоз веретеноподібної палички та спірохети ротової порожнини. Передумовами розвитку хвороби є зниження загальної та місцевої реактивності організму внаслідок аліментарної дистрофії, перенесених гострих та хронічних інфекцій, захворювань кровотворних органів, гіповітамінозу. Серед місцевих причин деякі автори виділяють каріозні зуби, гінгівіт, стоматит, ротове дихання.

Патологічна анатомія. Відзначається некроз передньої поверхні одного мигдалика з утворенням виразки, вкритої рихлою фіброзною плівкою брудно-сірого кольору з жовтуватим відтінком. По периферії некрозу є зона реактивного запалення, де виявляються збудники захворювання. Некроз та виразка поступово поглиблюються і поширюються по периферії, що може призвести до розпаду всього мигдалика та охопити прилеглі до нього тканини.

Клініка. На початку захворювання хворі скаржаться на відчуття незручності та стороннього тіла під час ковтання, слинотечу, гнильний запах із рота. Температура тіла може бути нормальною або субфебрильною. У крові помірний лейкоцитоз зі збільшенням відсотка лімфоцитів та моноцитів. ШОЕ до 20 мм/год. Під час фарингоскопії в ділянці верхнього полюса одного з піднебінних мигдаликів виявляють сірувато-жовтий наліт, який порівняно легко знімається, та виразкову поверхню з нерівними краями, трохи кровоточиву. На боці виразки збільшені та болючі в разі пальпації регіонарні лімфовузли.

Із кожним днем виразка збільшується. У тяжких випадках можливий некроз усього мигдалика, і процес переходить на суміжні тканини. Наприкінці 2-го тижня можливе підвищення температури тіла до 38°С та вище. При цьому різко посилюється біль у горлі.

Тривалість захворювання від 2 до 4 тиж, але процес може затягнутися на декілька місяців.

Діагностика виразково-плівчастої ангіни грунтується на підставі типової клінічної картини та виявлення у свіжому мазку веретеноподібних паличок і спірохет. Диференціальну діагностику варто проводити з виразковою формою раку мигдаликів, дифтерією горла, сифілісом та туберкульозом.

Лікування. Призначають пеніцилін внутрішньом'язово. Місцево призначають дезінфікуючі полоскання розчинами калію перманганату, перекису водню тощо. Щоденно виразку очищають від нальоту та припікають 10% розчином мідного купоросу, 10% розчином ляпісу, перекисом водню, змащують 10% розчином новарсенолу в гліцерині.

Ускладнення гострих тонзилітів.

У більшості хворих ангіна закінчується повним одужанням, але іноді можуть виникнути такі ускладнення, як паратонзиліт, пригорловий абсцес, гнійний шийний лімфаденіт, гострий тонзилогенний сепсис, ревматизм, гострий нефрит, гострий пієлонефрит, неспецифічний інфекційний поліартрит.

Паратонзиліт і паратонзилярний абсцеси.

Етіологія та патогенез. Збудниками паратонзиліту найчастіше бувають стрептококи і стафілококи, іноді - пневмококи, кишкова паличка і навіть анаероби. Найчастіше інфекція потрапляє в навколомигдаликову клітковину з мигдалика по лімфатичних та кровоносних судинах, контактним шляхом за наявності ангіни або загострень хронічного тонзиліту. Рідше інфекція проникає в клітковину внаслідок захворювання зубів, у цьому разі розвивається одонтогенний паратонзиліт. Іноді причиною паратонзиліту можуть бути сторонні тіла горла.

Крім впливу інфекції для виникнення паратонзиліту необхідні певні умови: сенсибілізація організму до бактеріальних і тканинних антигенів, загальне або місцеве охолодження, гіповітаміноз тощо.

Спочатку в навколомигдаликовій клітковині з'являються гіперемія судин, порушення їх проникності, розвивається набряк і настає дрібноклітинна інфільтрація. Всмоктування бактеріальних токсинів та продуктів запальної реакції спричиняє лихоманку, явища інтоксикації, зміну складу крові. Стиснення нервових стовбурів пояснює різкий біль, порушення з боку центральної та вегетативної нервової системи, які призводять до змін у серці, нирках та інших органах. На 3-4-й день у клітковині розвивається паратонзилярний абсцес, який може прорвати в горло самостійно або його розкриває лікар. Після очищення гнояка в клітковині запальний інфільтрат починає розсмоктуватися та організовуватися.

Якщо гнояк не може прорвати в горло, він може прорвати в навкологорлову клітковину або запальний процес може перейти на неї. Так розвивається парафарингеальний абсцес. Трапляється, що виникає нагноєння лімфовузлів на шиї, розвиваються сепсис, ерозія великих кровоносних судин та інші ускладнення, зокрема ревматизм, нефрит.

У разі нераціонального використання сульфаніламідних препаратів та антибіотиків або зміненого імунного статусу гострий паратонзиліт набуває атипового перебігу.

Класифікація паратонзиліту. За клінічним перебігом розрізняють паратонзиліт гострий, підгострий, часто рецидивуючий, хронічний.

У розвитку паратонзиліту варто виділити 3 стадії: І - ексудативно-інфільтративну; II - абсцесу; III - зворотного розвитку. Паратонзилярний абсцес є II стадією паратонзиліту.

За локалізацією запального процесу в навколомигдаликовій клітковині варто виділити наступні форми паратонзиліту: передньоверхній, задньоверхній, задній, зовнішній, або бічний, переди їй та нижній. Окремо виділяють набрякову форму паратонзиліту, коли важко визначити локалізацію.

Клініка. У перші години захворювання хворі скаржаться на сухість у горлі, лихоманку, загальну слабкість, біль у м'язах, суглобах, різкий головний біль. Температура тіла підвищується до 38-39°С та вище. З'являється біль у горлі з одного боку, його інтенсивність швидко наростає, і вже на 2-3-й день ковтання стає неможливим. Спостерігається скупчення слини у зв'язку з унеможливленням її проковтнути та неприємний запах із рота, з'являється відкрита гугнявість, часто відбувається тризм жувальних м'язів.

Зовнішній вигляд хворого характерний: страдницьке обличчя, голова нахилена наперед та в бік паратонзиліту, рот напіввідкритий і з нього витікає густа слина. За кутом нижньої щелепи визначаються збільшені та болючі лімфовузли.

У хворих на паратонзиліт змінюється склад крові: виражений лейкоцитоз зі зсувом лейкоцитарної формули вліво, часто спостерігається еозинофілія, ШОЕ збільшена. Діурез знижений, але попри це спостерігається гіпостенурія та ізостенурія, у більшості хворих виявляється альбумінурія, збільшується кількість лейкоцитів, з'являються еритроцити. На ЕКГу хворих на паратонзиліт виявляються відхилення, характерні для дифузної зміни міокарда, ознаки серцевої недостатності.Дані фарингоскопічної картини. У більшості хворих помітний тризм жувальних м'язів. У перші години захворювання виявляється нерізко виражена гіперемія піднебінно-язикової та піднебінно-горлових дужок, мигдаликів на боці запалення. На обох мигдаликах можуть зберігатися залишкові ознаки щойно перенесеної ангіни: гіперемія слизової оболонки, фібринозний наліт у криптах або білі фолікули, що нагноїлися. Наступного дня на боці паратонзиліту виявляють різку гіперемію слизової оболонки, інфільтрацію піднебінних дужок та прилеглих ділянок м'якого піднебіння, піднебінний мигдалик вип'ячений, піднебінний язичок набряклий та зміщений у протилежний бік. Тривалість І стадії 2-3 дні. На 3-4-й день утворюється гнояк та з'являються зміни в зіві, які набувають ознак тієї чи іншої форми паратонзилярного абсцесу.

Розкривають паратонзилярні абсцеси на 4-5-й день або вони самовільно проривають у горло на 5-7-й день. Захворювання переходить у стадію зворотного розвитку.

Підгострим паратонзиліт. Інколи захворювання розвивається порівняно повільно, супроводжуючися нерізким болем у горлі, субфебрильною температурою тіла. Запальний процес у горлі менш виражений, ніж у хворих на паратонзиліт. Упродовж 3-4 тиж та більше абсцес дозріває в навколомигдаликовій клітковині. Трапляється, що спочатку перебіг підгострого паратонзиліту звичайний, але потім, після розкриття, з його порожнини довгий час (5-7 тиж) виділяється гній, попри інтенсивну консервативну терапію.

Паратонзиліт, який часто рецидивує. Діагноз паратонзиліту, що часто рецидивує, ставиться в тому разі, коли гострий паратонзиліт повторюється 4-6 разів упродовж 1-2 міс.

Хронічний паратонзиліт. Хворі скаржаться на загальну слабкість, швидку втомлюваність, нерізкий біль у горлі з одного боку, відчуття тиску, незручність під час ковтання. У частини хворих температура тіла субфебрильна.

Під час фарингоскопії крім звичайних симптомів хронічного тонзиліту, виявляють деяку асиметрію зіва: піднебінний мигдалик на боці запалення збільшений і дещо випнутий до середньої лінії разом з піднебінними дужками. Відзначається більш виражена гіперемія слизової оболонки горла на боці паратонзиліту.

Лікування. Вибір лікування паратонзиліту залежить від клінічного перебігу захворювання, стадії та локалізації процесу в навколомигдаликовій клітковині.

У хворих на підгострий, часто рецидивуючий, хронічний паратонзиліт необхідно провести абсцестонзилектомію.

У стадії гострого паратонзиліту доцільно застосовувати консервативну терапію: антибіотики, гіпосенсибілізуючі та протизапальні препарати, аутогемотерапію, полівітаміни. У ексудативно-інфільтративній стадії призначають спиртові компреси на шию, зрошення ротової частини горла теплими дезінфікуючими розчинами, призначають УВЧ, ультразвук, лазертерапію.

У більшості хворих на паратонзиліт утворюється абсцес, і в II стадії консервативне лікування неефективне. У цій стадії варто провести хірургічне лікування: розкриття абсцесу або абсцестонзилектомію. Розкриття абсцесу виконують у пацієнтів, в яких паратонзиліт розпочався після першої ангіни або які рідко хворіють на ангіну. Хворим, що в минулому перенесли паратонзиліт або часто хворіють на ангіну, показана абсцестонзилектомія.

Вторинні ангіни.

Моноцитарна ангіна. Згідно з вірусною теорією збудником є особливий лімфотропний вірус, супутником якого є бактерії лістерели. Зараження відбувається повітряно-крапельним шляхом, вхідними воротами є слизова оболонка носової порожнини та порожнини горла.

Для хвороби характерна лихоманка, ангіна, збільшення всіх лімфовузлів, печінки, селезінки, виражений лімфоцитоз із різким збільшенням відсотка моноцитів.

Мононуклеоз починається з продромального періоду упродовж одного-двох днів, який характеризується загальною слабкістю, субфебрильною температурою тіла. Згодом температура досягає 39-40 °С і триває у деяких хворих до 3 тиж. На 2-3-й день захворювання збільшуються лімфовузли. Вони щільні, неболючі під час пальпації. Одночасно збільшуються печінка та селезінка.