Інноваційний менеджмент

На думку експертів, збільшення загальної кількості наукових організацій в Україні значною мірою пояснюється їхнім подрібненням. Про це, зокрема, свідчить постійне зниження середньої чисельності працівників наукових організацій. У 2000 р. вона складала 128 осіб проти 334 у 1991 та 202 у 1995 рр. Не слід скидати з рахунку також перетворення частини конструкторських та проектних організацій в наукові, в зв'язку зі змінами щодо останніх в пенсійному законодавстві.

Звертають на себе увагу структурні зрушення у дисциплінарному розподілі наукових організацій. За останні роки суттєво збільшилася кількість наукових організацій соціогуманітарного профілю - на 25 % проти 1995 р. Їхня питома вага в загальній кількості зросла до 9 %. За останні п'ять років помітно (на 14 %) збільшилася також кількість наукових організацій сільськогосподарського профілю, які за своєю питомою вагою (12,5 %) посіли друге місце в мережі наукових організацій. Водночас намітилася негативна тенденція зменшення кількості наукових організацій, що спеціалізуються в галузі технічних наук (з 1998 р. - на 5 %), хоча їхня питома вага (близько 60 %) залишається найбільшою. Не призупинено тенденцію скорочення кількості конструкторських організацій. Тільки за 2000 р. їх стало менше майже на 16 % при середньорічних темпах попередніх років близько 2,8 %. Таким чином, в дисциплінарному розділі слід також констатувати зниження готовності вітчизняної науки до інноваційного розвитку.

Чисельність працівників основної діяльності наукових організацій у 1991-2000 рр. скоротилася у 2,2 разу. Менш значні скорочення сталися в складі науковців із вченими ступенями. Чисельність кандидатів наук - виконавців НДДКР зменшилася з 27,8 тис. у 1991 р. до 18,0 тис. в 2000 р., але їхня питома вага серед працівників наукових організацій зросла з 9,4 % до 15,2 %. Чисельність докторів наук серед працівників наукових організацій зростала з 1991 р. до 1998 р. Якщо у 1991 р. вона становила 3,4 тис., то у 1998 р. - 4,5 тис. Це зумовлювалося тим, що в наукових організаціях у 90-ті рр. тривалий час продовжували працювати представники пенсійних вікових груп вчених. Після поліпшення пенсійного забезпечення наукових працівників із вченими званнями та ступенями, завдяки прийнятим змінам до Закону “Про наукову та науково-технічну діяльність”, чисельність докторів наук в наукових організаціях почала зменшуватися. У 2000 р. вона вже становила 3,8 тис. чоловік. Питома вага докторів наук внаслідок більш швидкого зменшення загальної чисельності працівників наукових організацій зростала і становила 1,16 % у 1991 р., 2,09 % у 1998 р., 3,51 % в 2000 році.

Заслуговує на увагу те, що при зменшенні чисельності працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їхня загальна чисельність в країні. Отже, дедалі більше людей з вченими ступенями працює за межами сфери наукових досліджень. Так, у той час як чисельність кандидатів наук в наукових організаціях за 1995-2000 рр. зменшилася з 22,9 до 18 тисяч, їхня загальна чисельність збільшилася з 57,6 до 60,7 тисяч. Відповідно загальна чисельність докторів наук зросла з 9,8 до 10,3 тисяч. Ці процеси викликані як продовженням відпливу вчених із наукових організацій, зростанням чисельності науковців, не пов'язаних з проведенням досліджень, на викладацькій роботі, так і помітним прагненням представників владних та бізнесових структур до здобуття вчених ступенів.

Найістотніше чисельність фахівців скоротилася в заводському секторі науки (удвічі проти 1995 р.). Для галузевого сектора це скорочення є також значним - 1,6 разу. Водночас питома вага цього сектора науки в загальній чисельності фахівців залишається найбільшою і становить 54 %. Негативно на можливостях подальшого інноваційного розвитку може позначитися те, що чисельність працівників НДІ та КБ особливо відчутно скорочувалась в провідних галузях народного господарства. Так, з 1992 р. по 1999 р. їхня чисельність в машинобудуванні скоротилася на 57,4 %, металургійній промисловості -55,5 %, хімічній промисловості - 62,7 %.

Незважаючи на значне скорочення чисельності працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у т. ч. дослідників - 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та Німеччині.

6. Фінансування науково-технічної діяльності

Одним із найбільш вагомих показників, які аналізуються при з'ясуванні результатів діяльності національного науково-технічного комплексу за певний період, є показник обсягу виконаних з початку звітного періоду науково-технічних робіт. Відсоток у ВВП обсягів виконаних науковими організаціями країни власними силами науково-технічних робіт становить показник наукоємності валового внутрішнього продукту. В останні роки цей показник постійно знижується, і в 2000 р. становив 1,14 %. Це у 2-2,5 разу менше, ніж у провідних країнах світу (наприкінці 90-х років у США наукоємність ВВП становила 2,63 %, Японії - 2,80, Франції - 2,25 %). Водночас витрати на наукові та науково-технічні роботи в Україні в розрахунку на одного виконавця (13,5 тис. грн. у 2000 р.) у 50-80 разів нижчі, ніж у зазначених країнах.

За роки реформ частка ВВП, яка витрачалася на НДДКР, скоротилася більш ніж удвічі (табл. 3). За підрахунками експертів, наукоємність ВВП дорівнювала в СРСР: у 1950 р. - 0,99 %; 1955 р. - 1,38 %; 1960 р. - 1,77 %; 1965 р. - 2,30 %; 1970 р. - 2,49 %; 1975 р. - 2,91 %; 1980 р. - 3,00 %, 1985 р. - 3,11 %; 1990 р. - 2,89 %; в Україні: 1996 р. - 1,36 %; 1997 р. - 1,35 %; 1998 р. - 1,31 %, 1999 р.- 0,99 %; 2000 р. - 1,14 %; 2001 р.- 0,99 %; 2002 р. - 1,13 %. Отже, розрахунки показують, що в останні роки рівень НДДКР в Україні впритул наблизився до рівня видатків СРСР початку 50-х років.

Особливо небезпечно такий рівень науково-технічної діяльності в Україні виглядає на тлі намірів щодо європейської інтеграції. Адже, наприклад, на лісабонському самміті 2000 р. глави країн ЄС домовилися про проведення в науково-технічній сфері спільної політики з метою наздогнати США і зробити Євросоюз економікою, яка динамічно розвивається. Згідно домовленості, сукупні витрати на НДДКР у ЄС мають вирости до 3 % від ВВП співтовариства. Для порівняння, ці витрати в ЄС у 2000 році склали 1,93 %, у США - 2,69 %, у Японії - 2,98 % ВВП. При цьому, серед країн ЄС відзначається значна диференціація по витратах на НДДКР - у Фінляндії та Швеції вони перевищують 3 % національних ВВП, водночас у Греції та Португалії - не перевищують 1 %.

Таблиця 3

Показники фінансування наукової та науково-технічної діяльності в Україні у 1996-2002 рр. за джерелами (в поточних цінах, млн грн.)

Джерело: Послання Президента України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році”. - К. Офіційне видання. - С. 333.

* Прогноз.

** Із загального фонду бюджету.

Досить цікавою є динаміка співвідношення основних джерел фінансування наукової і науково-технічної діяльності в Україні (табл. 3). Наведені дані показують істотні коливання співвідношення джерел фінансування по роках, отже, свідчать також не лише про недостатність обсягів, але і про нестабільність джерел фінансування досліджень та розробок в Україні.

У 1991 р. на фінансування наукових та науково-технічних робіт було спрямовано 7,3 млрд рублів. Водночас частка Державного бюджету, згідно статистичних даних, становила в їхньому фінансуванні 11,9 %, а частка замовників - майже 81 %. Втім, ці показники не відображали ні справжньої ролі Державного бюджету СРСР в фінансуванні наукових досліджень, що провадилися на Україні, ні ролі фінансування з боку галузевих міністерств та відомств, які за рахунок частини бюджетних коштів та відрахувань підприємств формували відомчі фонди проведення досліджень та розробок. Галузеві міністерства в частині фінансування та організації прикладних досліджень, конструкторсько-технологічних і проектних робіт певною мірою виконували в СРСР роль, яку відігравали транснаціональні корпорації в країнах Заходу. Тому серед коштів, одержаних від замовників, була також значна частка бюджетного фінансування галузевих загальносоюзних відомств, яку не можна ігнорувати.

В перші роки трансформації, внаслідок різкого спаду фінансування з боку замовників, частка бюджетного фінансування науки в Україні зросла більш, ніж у 4 рази, але потім зменшувалася, і в 2001 р. становила 33,0 від загального обсягу фінансування (рис. 2). За роки незалежності в Україні відбулися суттєві зміни структури фінансування за джерелами: питома вага коштів державного бюджету зменшилася з 47-48 % у 1992-1994 роках до 30 % у 2000 році та 28 % у 2001 році (дані 2002 р., наведені у таблиці 3 та на рисунку 2, є плановими і не можуть бути підставою для порівняння). Практично зведено нанівець фінансування з коштів позабюджетних фондів, частка яких складала лише 0,9 % протягом 2000-2001 рр. проти 3-6 % у 1993-1997 рр. При тому, що питома вага коштів замовників-підприємств України залишалася майже незмінною (а в 2001 р. замовлення скоротилися навіть у фактичних цінах), частка фінансування за рахунок іноземних замовників збільшилася за 1993-2001 рр. більш ніж удвічі - до 25 %. З нашої точки зору, такі структурні зміни свідчать про посилення фрагментарності інноваційного процесу в Україні.

Використана література

1. Інноваційні процеси в Україні / За ред. Ковалевського М.С. - К., 2002.

2. Основи інноваційного менеджменту / За ред. М'якушева О.П. - Харків, 2003.

3. Філатов І.М. Бізнес в Інтернеті. - К., 2001.