Біле Ікло

-- Що -- так?

-- Так, сер, -- прогарчав Красень Сміт.

-- Стережіться, бо вкусить! -- вигукнув хтось із юрби, і на слова ці відповіли реготом.

Скотт, відвернувшись від нього, став помагати погоничеві, що порався коло Білого Ікла.

Глядачі розходились, але де-не-де ще стояли купками, поглядали на прибульців і розмовляли. Тім Кінен підійшов до одного гурту.

-- Що воно за один? -- спитав він.

-- Відон Скотт, -- хтось відповів.

-- А що він за птиця, цей бісів Відон Скотт?

-- Та гірничий інженер. Він тут свій у начальства. Коли не хочеш мати клопоту, раджу триматись якнайдалі від нього. Він запанібрата з усіма урядами тутешніми. Сам уповноважений по золотих копальнях -- перший йому приятель.

-- Я так і гадав, що він якесь цабе, -- зауважив картяр. -- Тим-то я й не зачепив його.



Розділ V. Неприборканий

-- Справа з ним безнадійна, -- визнав Відон Скотт.

Він сидів на порозі своєї хатини й дивився на погонича. Той так само безнадійно знизав плечима. Обоє вони глянули на Білого Ікла, що, наїжившись і люто погарикуючи, напинав свого ланцюга й кидався на запряжних собак. Собаки вже дістали від Мета серйозну науку, підсилену ще дрючком, і зрозуміли, що Білому Іклу треба дати спокій. Лежачи віддалік, вони вдавали, наче зовсім його не помічають.

-- Він вовк, і годі його приручити, -- промовив Відон Скотт.

-- Та хто зна, -- озвався Метт. -- А може, в ньому чимало й від собаки? Одначе є одна річ, і то цілком безперечна…

Погонич примовк і довірчо кивнув головою в бік Лосячої гори.

-- Ну, то кажіть же, що воно за річ! -- гостро сказав Скотт, марно прочекавши хвилину. -- Викладайте, що там.

Метт тицьнув великим пальцем через плече на Білого Ікла.

-- Вовк він чи ні, це байдуже, але колись він був приручений.

-- Та ні!

-- А я вам кажу, що так. Він ходив у запрягу. Ось придивіться-но. Хіба не бачите, що в нього на грудях слід від ременя?

-- Ваша правда, Метте. Перед тим, як трапити до Смітових рук, він ходив у запрягу.

-- І немає жодної причини, чого б він знов у ньому не походив.

-- А чом би й ні? -- розохотився Скотт, але зараз же розчаровано похитав головою: -- Ось уже два тижні він у нас, а став, здається, ще дикіший.

-- Ану спробуймо, -- сказав Метт, -- спустімо його ненадовго.

Відон Скотт глянув на нього недовірливо.

-- Так, я знаю, -- казав далі Метт, -- ви пробували, але ж ви були без дрючка.

-- Тоді ви спробуйте.

Узявши дрючка, погонич підійшов до прив'язаного на ланцюгу Білого Ікла. Собака стежив за дрючком, як лев у клітці за батогом приборкувача.

-- Бачте, як на дрючка він видивився, -- сказав Метт. -- Це добра прикмета! Він не дурень, і поки я з дрючком, мене він не зачепить. Він не зовсім скажений, повірте мені!

Коли рука погонича зупинилась близько біля шиї Білого Ікла, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи з ока цієї руки, він разом нашорошився й проти дрючка, що був у другій руці. Метт відстебнув ланцюга від нашийника й хутко відійшов назад.

Біле Ікло не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Чимало місяців минуло відтоді, як він потрапив до рук Красеня Сміта, і за весь цей час він і хвилини не був на волі, опріч тих випадків, коли його відв'язували, щоб він бився. Після бою його зараз же знову припинали на ланцюга.

Він не знав, що йому робити з цією волею. Може, боги вигадали ще якусь диявольську витівку? Він повільно й обережно ступив кілька кроків, готовий щохвилі відповісти на напад. Ніколи ще з ним такого не бувало -- він не знав, що діяти. Завбачливо одійшов трохи далі від двох богів, що за ним стежили, і зупинився на розі хатини. Ні, все гаразд. Зовсім ошелешений, він повернув назад, став за кілька кроків від людей і втупив у них пильний погляд.

-- А він не втече? -- спитав новий хазяїн.

Метт знизав плечима.

-- Ризикнімо. Це єдиний спосіб дізнатись.

-- Бідолаха, -- пробурмотів співчутливо Скотт. -- Найбільше він потребує людської ласки, -- додав він і пішов у хатину.

Повернувся він з кавалком м'яса й кинув його Білому Іклу. Собака відскочив убік і здалеку уважно й підозріливо приглянувся до м'яса.

-- Геть, Майор! -- пролунав застережливий крик погонича, та вже запізно.

Майор підскочив до м'яса і тільки встиг схопити його зубами, як на нього налетів Біле Ікло і збив з ніг. Метт кинувся до них, але Біле Ікло виявився спритніший. Ноги в Майора підігнулися, з прокушеного горла порснула кров, і червона пляма на снігу все більшала.

-- Шкода його, хоч так йому й треба, -- хапливо промовив Скотт.

Але Метт уже націлився вдарити Білого Ікла ногою. І тут враз одне за одним сталося -- стрибок, вискал зубів і крик болю. Відповзши на кілька кроків, Біле Ікло гнівно загарчав, а Метт, нахилившись, став оглядати свою ногу.

-- Хапнув таки добре, -- сказав він, показуючи на роздерті штани й спідні, де з'явилася кривава латка.

-- Я ж казав, що справа з ним безнадійна, -- понуро мовив Скотт. -- Я вже так і сяк про нього думав, все не хотів цього робити. Але доведеться. Іншого нічого не вигадаєш.

Кажучи це, він нехотя видобув револьвера, відкрив барабан і переконався, що зброю заряджено.

-- Слухайте, містере Скотте, -- спинив його Метт. -- Собака цей через пекло пройшов! Як же можна сподіватися, щоб він вибився звідти непорочним янголом? Дайте йому час.

-- Гляньте на Майора! -- відказав Скотт. Погонич підійшов до пораненого собаки. Той лежав на снігу в калюжі крові й конав.

-- Таж так йому й треба! Ви самі це сказали, містере Скотт. Намірявся вкрасти в Білого Ікла його м'ясо -- ну, от і прийшов йому капець. Що ж тут дивного? Я б і шеляга ламаного не дав за того пса, що без опору віддає своє м'ясо.

-- Але гляньте-но на себе, Метте! Собаки собаками, але десь же мусимо покласти цьому край.

-- Що ж, так мені й треба, мені теж, -- уперто провадив своєї Метт. -- Бо за що я його вдарив? Ви самі сказали, що він вчинив по правді. Отже, я не мав би його займати.

-- Та все-таки найкраще буде застрелити його, -- наполягав Скотт. -- Приручити його неможливо.

-- Слухайте, містере Скотт, дамо йому хоч якусь можливість! Він її ніколи не мав. Він же оце вийшов з пекла і вперше на волі. Даймо йому час опам'ятатись. А коли нічого не поможе, я сам його заб'ю. Їй-бо.

-- Та мені теж не хочеться ані самому його вбивати, ані бачити його забитим, -- відповів Скотт, ховаючи револьвера. -- Хай побігає на волі, побачимо, що з ним можна зробити добром. От я навіть зараз і спробую.

Він підійшов до Білого Ікла і тихо й ласкаво до нього заговорив.

-- Узяли б ви все-таки дрючка, -- застеріг його погонич.

Скотт похитав головою й говорив далі, пробуючи збудити в собаці довіру.

Біле Ікло вівся сторожко. Безперечно, щось йому загрожувало. Він загриз собаку цього бога, вкусив його товариша. Що ж на нього може чекати, як не сувора кара? Проте він не втихомирився. Він наїжився, вискалив зуби, напружився тілом і, пильно стежачи, готовий був до всього. Бог не мав дрючка, через те він підпустив його до себе. Рука бога простяглась і почала спускатися йому на голову. Біле Ікло зіщулився і, насторожившись увесь, припав до землі. Ось вона, небезпека, зрада абощо. Він добре вже знає руки богів, їхню владність і вміння завдавати болю. До того ж йому ще здавна огидний усякий доторк. Рука спускалась, а він усе пригинався й гарчав щораз грізніше. Він не хотів її кусати й терпів, доки не занутрує в ньому й не опанує всього інстинкт невгамовної жадоби життя.

Відон Скотт гадав, що встигне вчасно відхопити руку й не дасть її вкусити. Але він ще не знав неймовірної спритності Білого Ікла, що вражав так певно й швидко, як гадюка.

Скотт голосно скрикнув з подиву і міцно стиснув прокушену руку другою рукою. Метт круто вилаявшись, кинувся до нього. Біле Ікло відповз назад, скаливши зуби й наїжившись, а в очах йому світилась погроза. Тепер уже запевне його покарають так само жорстоко, як Красень Сміт карав.

-- Стійте! Що ви хочете робити? -- раптом скрикнув Скотт.

Метт, що побіг був до хатини, повертався з рушницею.

-- Нічого, -- повільно відповів він з удаваним спокоєм. -- Хочу зробити те, що обіцяв. Я сказав, що заб'ю його, ну, то мушу забити.

-- Але ж ви не застрелите!

-- Застрелю, ось дивіться.

Як раніше Метт заступився за Білого Ікла, коли він укусив його, так само тепер Скотт став заступатись за собаку.

-- Ви ж казали, щоб дати йому час, то дайте! Ми тільки почали, не можна ж одразу відступатись. Цього разу я сам винен. І… гляньте на нього!

Біле Ікло стояв на розі хатини, футів за сорок від них, і гарчав так люто, що аж кров холонула, але гарчав не на Скотта, а на погонича.

-- Ну й штука, хай я буду тричі проклятий! -- вихопилось у здивованого Метта.

-- Ач, який розумний! -- хапливо мовив Скотт. -- Він не гірше за нас розуміє, що значить вогнепальна зброя… Такий розумняга, що не шкода з ним і повозитись. Облиште зброю.

-- Гаразд, хай буде так, -- погодився Метт і прихилив рушницю до стосу дров.

-- Але ж погляньте на нього! -- скрикнув він зараз же потому.

Біле Ікло заспокоївся й перестав гарчати.

-- Ану перевіримо. Стежте за ним!

Метт простяг руку до рушниці, й Біле Ікло знову загарчав. Метт відійшов від рушниці, -- Біле Ікло сховав свої зуби.

-- А ще раз, задля цікавості.

Метт узяв рушницю й почав повільно підносити до плеча. Біле Ікло щораз дужче гарчав, у міру того, як підіймалась рушниця. Але тільки Метт спробував націлитись на нього, як він шаснув убік, за ріг хатини. Метт побачив перед собою лише голий сніг на тім місці, де стояв Біле Ікло.

Погонич повагом опустив рушницю, обернувся й глянув на свого хазяїна.

-- Я згоден з вами, містере Скотт. Собака занадто розумний, щоб його вбивати.

Розділ VI. Вчитель любові

Побачивши, що до нього підходить Від он Скотт, Біле Ікло наїжився й загарчав -- мовляв, він не потерпить, щоб його карали. Відтоді, як він прокусив Скоттові руку, що тепер була забинтована й висіла на перев'язі, минула вже доба. Біле Ікло знав, що часом боги відкладають покарання, й побоювався, чи не має саме зараз воно на нього спасти. Інакше й бути не могло. Адже він допустився блюзнірства: вгородив зуби в священне тіло бога, та ще й вищого, білого бога. Зі свого досвіду спілкування з богами Біле Ікло знав, що йому не минути якоїсь суворої кари.

Бог сів за кілька кроків од нього. Страшного поки що нічого Біле Ікло не бачив. Звичайно боги карають стоячи. До того ж цей бог не мав у руках ані дрючка, ні батога, ні рушниці. Та й сам Біле Ікло був на волі. Ні ланцюг чи палиця з ременем його не тримали. Він зможе втекти на безпечну віддаль, ще поки бог зведеться на ноги. А тим часом можна почекати, що воно буде.

Бог сидів цілком спокійно й непорушно, і сердитий рев Білого Ікла поволі перейшов у бурчання, а тоді й зовсім стих. Потім бог заговорив, і вже на перші звуки його голосу шерсть на карку в Білого Ікла настовбурчилась і в горлі йому знову заклекотіло. Але бог не робив ніяких загрозливих рухів і говорив усе так само спокійно. Деякий час Біле Ікло гарчав в унісон з його голосом, і між словами та гарчанням встановився згідний ритм. Бог усе говорив, не примовкаючи. Він так розмовляв з Білим Іклом, як ще ніхто й ніколи з ним не розмовляв. У його тихій і лагідній мові відчувалася ніжність, що якимось дивним чином почала проймати собаку. Мимоволі і всупереч застережливому інстинктові, в Білому Іклі прокинулася довіра до цього бога. Попри весь свій гіркий досвід стосунків з людьми, Біле Ікло раптом пройнявся відчуттям безпеки.

Добре перегодом бог підвівся і пішов у хатину. Коли він знову з'явився, Біле Ікло підозріливо оглянув його. У бога не було ні батога, ні дрючка, ні рушниці. Ані здорова його рука нічого не ховала за спиною. Він сів там, де й перше сидів, -- за кілька кроків од Білого Ікла -- і простяг йому невеличкий шматок м'яса. Собака нашорошив вуха й недовірливо приглянувся, вправляючись воднораз дивитись і на м'ясо, і на бога, сам напружений тілом і готовий відскочити при першому знакові небезпеки.

Кару все ще відкладали. Бог тільки простягав до нього м'ясо, і нічого в цьому, здавалося, не було непевного. Проте Біле Ікло усе ще не йняв віри, і, дарма що рука з м'ясом підохочувала його легенькими порухами, м'яса він не торкнувся. Боги всемудрі, і хто зна, який підступ криється за цим, здавалося б, невинним шматком м'яса. Зі свого досвіду він знав: коли людина, а надто жінка, простягає собаці м'ясо, між м'ясом і карою може бути небезпечний зв'язок.

Зрештою м'ясо було кинуто на сніг, Білому Іклу під ноги. Він старанно його обнюхав, не відводячи очей від бога. Нічого поганого не скоїлося. Тоді він узяв м'ясо в рот і проковтнув. І тут нічого не скоїлося. Бог простягнув йому другий шматок. Він знову відмовився взяти м'ясо з руки, і знову йому кинуто його. Так повторилось декілька разів. Нарешті бог не захотів більше кидати м'яса. Він настирливо пропонував узяти його з руки.

М'ясо було смачне, а Біле Ікло був голодний. Повільно, з надзвичайною обережністю підійшов він ближче. І нарешті зважився взяти м'ясо з людських рук. Не спускаючи бога з очей, він витяг шию вперед і прищулив вуха, а шерсть йому на карку мимоволі настовбурчилася. В горлі його клекотіло глухе гарчання, -- мовляв, жартувати з собою він не дозволить. Він з'їв м'ясо, і нічого такого не скоїлося. Один по одному з'їв він усі шматки, і нічого не скоїлося. Кару все ще відкладали.

Він облизнувся й чекав далі. Бог усе говорив. У голосі цьому чулася ласка -- щось таке, чого Біле Ікло ніколи не зазнавав. Ця ласка розбурхувала в Білому Іклі якісь почуття, що їх він досі теж ніколи не зазнавав. Він відчув якесь дивне заспокоєння -- немовби задовольнилась якась його потреба, немовби всередині йому заповнилась якась порожнеча. Але зараз же знову подав голос інстинкт, і згадався повчальний досвід. Боги завжди лукаві й вигадують всякі неможливі способи, аби свого дійти.

А, так він і знав! Ось вона простягається до нього, ця підступна рука, вона спускається йому на голову. Але бог усе говорить, і голос його тихий та ласкавий. Незважаючи на погрозливу руку, цей голос будить довіру. В Білому Іклі завирували найпротилежніші почуття. Здавалося, він розлетиться на шматки з напруження, стримуючи ці суперечні сили, що намагалися в його душі перемогти одна одну.

І він зупинився на півдорозі -- він гарчав, їжився, щулив вуха, але не пробував ані відскочити назад, ані вхопити бога зубами. Рука спускалась усе ближче й ближче. Ось вона торкнулася настовбурченої шерсті. Він пригнувся -- рука щільніше притиснулась до нього. Пригнувшись, мало не тремтячи, він усе ще стримувався. Його мучив доторк цієї руки, що ґвалтувала його інстинкти. Він не міг за один день забути все те лихо, що витерпів від людських рук. Але така вже була воля бога, і він силкувався їй скоритись.

Рука піднялась, а тоді знов лягла, гладячи його. Так тривало й далі. Але щоразу, як рука підіймалася, за нею вставала й шерсть; коли ж опускалася -- вуха щулились, і в горлі клекотіло глухе гарчання. Біле Ікло усе застерігав, що зараз же відплатить за всяке зло, йому заподіяне. Хто зна, коли нарешті викриються правдиві заміри бога! Щохвилини цей лагідний голос, що будить таку довіру, може обернутись у гнівний рев, а ця ласкава й пестлива рука схопить його, безборонного, наче кліщами, й жорстоко покарає.

Одначе бог промовляв усе так само лагідно і не виявляв нічого ворожого в руці, що раз у раз підіймалась і опускалась. Біле Ікло переживав якесь двоїсте почуття. Його інстинкт обурювався, бо це ж стримується й зачіпається його прагнення до волі. А при цьому ніякого фізичного болю він не відчував, -- навпаки, доторк руки виявився навіть приємним. Поволі й обережно рука стала чухати за вухами, і це було ще приємніше. Проте Біле Ікло усе ще не довіряв -- як і раніше сторожкий, він побоювався якогось лиха й відчував то страждання, то втіху, залежно яке почуття брало в ньому гору.

-- Ну й ну, щоб мене чорти вхопили!

Це скрикнув Метт. Він саме вийшов із хатини, рукави йому закасані, в руках миска з помиями, і тільки хотів він випорожнити ту миску, як раптом побачив, що Відон Скотт гладить Білого Ікла.

На звук його голосу Біле Ікло відскочив назад і грізно загарчав.

Метт подивився на свого хазяїна докірливо і з жалем.

-- Коли хочете знати, містере Скотте, то їй-богу, що у вас сидить сімнадцять усяких чудних химер, і кожна інакша!

Відон Скотт усміхнувся дещо зверхньо і, звівшись на ноги, підійшов до Білого Ікла. Заговоривши до нього ласкаво, він простяг руку і знову став легенько гладити його. Біле Ікло терпляче зносив пестощі й дивився підозріливо не на того, хто пестив його, а на того, хто стояв на порозі хатини.

-- З вас, може, й вийшов першорядний гірничий інженер, -- прорік погонич, -- але ви чимало в житті втратили, що малим ще не втекли за яким-небудь цирком.

Біле Ікло знову загарчав на звук його голосу, однак цього разу не втік від руки, що пестливо гладила його по голові та шиї.

І це було для Білого Ікла початком кінця його попереднього життя, життя, де панувала сама ненависть. Нове й незмірно краще життя зазоріло для нього. Багато розуму й безмежного терпцю мав виявити Відон Скотт, щоб здійснити таке. А Білому Іклу треба було зовсім переродитись. Він мусив стати глухим до вимог свого інстинкту й розуму, забути свій життєвий досвід і зректися минулого.

Життя, яким він знав його раніше, не тільки не мало місця на все те нове, з чим він тепер зіткнувся, але було зовсім протилежне цьому новому його життю. Одне слово, якщо все взяти до уваги, то це нове життя вимагало від Білого Ікла значно більшої кмітливості, аніж тоді, коли він добровільно вийшов із Пустелі й визнав Сивого Бобра за свого хазяїна. Тоді він був ще цуценям, несформованим матеріалом, і з нього оточення могло виліпити що завгодно. Тепер була інша справа. Життя вже завершило свою роботу над ним. Він мав уже затверділу форму, він став «вовком-бійцем», лютим і невблаганним, який не любив нікого і якого ніхто не любив. Змінитись йому тепер, -- це означало переродитись геть цілою вдачею, і то, коли вже в ньому не було гнучкої молодості, коли всі тканини його стали грубі й вузлуваті, коли з нього витворилась жорстока, непокірна істота, коли дух його став непіддатний як залізо, а інстинкти й досвід вилились у суворі правила, що визначали його поведінку, вподобання й бажання.

І однак же тепер, у нових обставинах, життя -- власне, в особі Відона Скотта -- знову стало працювати над ним, пом'якшуючи те, що було в ньому затужавілого, і надаючи йому досконалішої форми. Відон Скотт дістався до самої глибини його вдачі й збудив ті почуття, що дрімали й уже майже загинули в ньому. Одна з них була любов. Вона заступила приязнь, те найвище почуття, яке пізнав він, спілкуючись із богами.

Та ця любов не прийшла в один день. Вона почалася з приязні, яка поволі розвивалася. Біле Ікло не втік, дарма що мав повну волю, -- бо цей новий бог йому подобався. Тепер життя було значно краще, як у клітці в Красеня Сміта; але ж і те правда, що без бога ніяк було Білому Іклу обійтись. Мати людину-хазяїна над собою стало потребою його вдачі. Тавро залежності від людини лишилося на ньому ще від тих далеких днів, коли, повернувшись спиною до Пустелі, він принижено підповз до ніг Сивого Бобра й чекав кари. Це тавро вдруге наклалося на нього, коли після голоду він ще раз покинув Пустелю й повернувся до намету Сивого Бобра, як там знову стало досить риби.

Отже, Біле Ікло залишився в нового хазяїна, бо йому потрібен був бог, і він волів краще Відона Скотта, аніж Красеня Сміта. Щоб виявити свою вірність, він зголосився стерегти майно хазяїна. Коли запряжні собаки міцно спали, він бродив навколо хатини, і першому вже запізнілому гостеві довелося відбиватися від нього дрючком, поки на порятунок прибіг Відон Скотт. Але Біле Ікло незабаром навчився з ходи й з манери розрізняти чесних людей і злодіїв. Коли чоловік ступав рішуче і йшов просто до дверей, то він його не зачіпав, а тільки пильно за ним стежив аж до тої миті, як відчинялися двері й хазяїн впускав гостя. Зате коли чоловік скрадався манівцями, злодійкувато озираючись, то Біле Ікло не вагався й хвилини, і прибулець мусив тікати в ганебному поспіхові.

Відон Скотт вирішив відшкодувати Білому Іклу його знегоди або, вірніше, виправити ту кривду, що люди йому заподіяли. Це була для нього справа принципу й сумління. Він відчував, що все лихе, заподіяне Білому Іклу, було боргом, який треба сплатити, тим-то намагався якомога ласкавіше ставитись до цього вовка-бійця. Він узяв собі за правило щодня його гладити й пестити, і то довго.

Попервах Біле Ікло ласку сприймав вороже й підозріливо, але згодом навіть уподобав їх. Тільки від гарчання він не міг відзвичаїтись. Коли людська рука торкалась його, він починав гарчати, і так аж поки рука відривалася. Проте в цьому гарчанні забриніла нова нотка. Стороння людина не вчула б її, для неї гарчання Білого Ікла було б усе тим самим проявом первісної хижості, від якої кров холоне в жилах. Та впродовж тривалого часу, відколи ще вперше Біле Ікло гнівно загарчав у своїй печері, горло його загрубіло, і тепер він уже не міг інакше виказувати свої почуття. Однак Відон Скотт мав тонкий слух, і він чув цю нову нотку, що губилася в хижому гарчанні; у ній був легкий натяк на приємність, і ніхто її, окрім хазяїна, не помічав.

Минали дні, й приязнь щораз більше переходила в любов. Біле Ікло сам це починав відчувати, хоч, звісно, не розумів, що з ним діється. Йому здавалось, що в нього всередині ніби якась порожнеча, голодна, жалібна й тужлива, і він відчував потребу її заповнити. Він відчував біль і тривогу, що зникали, коли з'являвся його бог. У такі хвилини Білого Ікла проймала дика, трепетна радість. Але варто було богові піти, як біль і тривога повертались, порожнеча всередині знов гнітила, і незрозумілий голод шпигав його нещадно.

Біле Ікло поволі знаходив сам себе. Незважаючи на зрілий вік, на дику затужавілість форми, в яку його вилило життя, вдача Білого Ікла змінювалася.

В ньому прокидалися незвичні почуття й невластиві йому поривання, поведінка інакшала. Раніше він любив вигоди, боявся страждань і влаштовувався так, щоб мати одне і уникати другого. А тепер усе змінилося. Під впливом нового почуття він заради свого бога часто терпів невигоди й страждання. Отож уранці, замість податися на пошуки їжі або ж лежати десь у захистку, він цілі години чекав коло незатишного порога хатини, щоб лише побачити свого бога. А пізніми вечорами, коли бог повертався додому, Біле Ікло вилізав із теплої нори, викопаної в снігу, щоб лише почути його привітне слово й відчути доторк його руки. Він забував навіть поїсти, коли міг побути зі своїм богом, отримати від нього ласку чи провести його до міста.

Колишню приязнь заступила любов. Любов була глибоміром, кинутим у ті глибини його єства, куди приязнь ніколи не доходила. І на відповідь із тих глибин постало щось нове -- теж любов. На любов він відповідав любов'ю. Оце був у нього справдешній бог -- бог любові, ясний і променистий, і при ньому природа Білого Ікла розбуяла, мов той цвіт на сонці.

Але Біле Ікло не дуже виказував свої почуття. Задля цього він був уже немолодий і занадто суворий для цього. Занадто стриманий, і занадто призвичаєний усамітнюватись. Надміру довго вироблялися в ньому його похмурість і відлюдькуватість. Він ніколи в житті не гавкав і тепер теж не вітав свого бога гавканням. Він ніколи на нього не кидався радісно й не виказував палко своєї любові. Навіть не вибігав йому назустріч, а чекав оддалік, але чекав завжди. Його любов щось мала спільне з обожненням, тихим і мовчазним. Вона світилася тільки йому в очах, що невідступно стежили за кожним рухом бога. Тоді ж, коли Відон Скотт дивився на нього й розмовляв з ним, він ніяковів під натиском гарячої любові, що марно поривалася в ньому назовні.

Біле Ікло вчився пристосовуватися до нового життя. Він зрозумів, приміром, що не повинен зачіпати собак свого хазяїна. А проте його владна натура не могла не виявити себе, і спочатку він добре давався їм узнаки. Вони мусили визнати його перевагу і, коли він тепер з'являвся серед них, звертали йому з дороги й покірно скорялися його волі. Тоді тільки він дав їм спокій.

Так само призвичаївся він і до Метта, вважаючи його ніби власністю хазяїна. Сам Скотт рідко його годував, цей обов'язок лежав на погоничеві, але Біле Ікло якимсь чуттям знав, що він їсть харчі свого хазяїна і що Метт лише заступає його. Погонич раз узявся був запрягти його в санки разом з іншими собаками, однак з цим йому зовсім не пощастило. А коли надійшов Відон Скотт, Біле Ікло дозволив йому накласти на себе упряж і зрозумів тоді, що така воля його бога, аби Метт запрягав його, як і інших собак.

Клондайкські санки, на відміну від тих, якими їздять на Маккензі, мають полозки. Собак тут запрягають також інакше: вони не розходяться віялом, а йдуть у колосок один за одним і тягнуть санки двома посторонками. Через це передовик на Клондайку справді передовик. І на нього вибирають найрозумнішого й найдужчого собаку, за яким слухняно йде увесь запряг. Звісно, Біле Ікло вважав, що це чільне місце належить йому, й не міг помиритися ні з чим меншим. Чимало наклопотавшись, Метт також у цьому пересвідчився. Біле Ікло сам вибрав собі таке місце, і Метт підтвердив слушність цієї думки кількома щирими словами на його адресу. Працюючи вдень у упряжі, Біле Ікло, одначе, не забував і за ніч, коли він мав стерегти майно хазяїна. Так ото він завжди був при роботі, завжди ретельний і вірний, через те й мали його за найціннішого собаку на цілий запряг.

-- Мушу вам сказати, -- промовив якось Метт, -- що ви непогану комерцію тоді зробили, заплативши таку ціну за собаку. Та й нагріли-таки цього Красеня Сміта, дали йому при тім доброго прочухана.

Сиві очі Бідона Скотта гнівно спалахнули, і він люто пробурмотів: «Гадина!»

Пізньої весни Білого Ікла спіткало велике горе. Хазяїн його несподівано зник, без жодного попередження. Власне, попередження були, але Біле Ікло не знався з такими речами й не міг, звісно, зрозуміти, що означає, коли вкладають речі. Згодом він пригадав, що перед тим, як зник його хазяїн, вкладали й пакували речі, -- тільки тоді він і гадки не мав, до чого це. Увечері, як завжди, він чекав, що хазяїн повернеться додому. На ніч знявся холодний вітер і примусив його сховатися за хатину. Тут він задрімав, але, весь час нащулюючи вуха, прислухався, чи не почує знайомої ходи. О другій годині ночі його опанував такий неспокій, що, байдужий до вітру, він вернувся на поріг хатини і, згорнувшись клубком, став тут чекати далі.

Та хазяїн не прийшов. На світанку двері відчинились, і з них вийшов Метт. Біле Ікло уважно подивився на нього. Він не мав іншого способу довідатись, що йому треба було знати. Дні приходили й минали, а хазяїн не повертався. Біле Ікло, що ніколи в житті не хворів, занедужав. Згодом він так знесилів, що Меттові довелося взяти його в хату. І коли Метт став писати до Скотта, він згадав і про Білого Ікла.

Відон Скотт, одержавши цього листа в Серкл-Сіті, прочитав таке:

«Цей проклятущий вовк не хоче працювати, не хоче їсти. Ніякого духу в ньому не лишилось. Усі собаки його б'ють. Йому конче треба знати, що з вами, а я не вмію йому пояснити. Може, він і здохне без вас».

Метт писав правду. Біле Ікло перестав їсти, занепав духом і дозволяв кожній собаці кривдити себе. Він лежав у хатині, байдужий і до їжі, і до Метта, і до самого життя. Йому однаково було, чи ласкаво розмовляє з ним Метт, а чи його лає. Щонайбільше він підводив голову, зиркав на Метта потьмянілими очима і знову клав її на передні лапи.

Стояв вечір. Метт, читаючи, ворушив губами й бубонів собі слова, коли враз почув тихеньке скавучання Білого Ікла. Собака звівся на ноги, нащулив вуха й прислухався, дивлячись на двері. За хвилину Метт почув чиюсь ходу. Двері відчинились, і ввійшов Відон Скотт. Вони потиснули один одному руки, і Скотт роззирнувся.

-- А де ж вовк? -- спитав він.

І тут він побачив його. Біле Ікло стояв на тому місці, де був лежав, -- коло грубки. Він не кинувся до хазяїна, як це зробив би кожен інший собака, він тільки стояв і чекав.

-- Оце тобі маєш! -- вихопилось у Метта. -- Дивіться-но, він же хвостом махає!

Відон Скотт вийшов насеред кімнати й покликав собаку. Біле Ікло підійшов до нього доволі швидко, хоч і не стрибнув назустріч. Через ніяковість ступав він незграбно, а що ближче підходив, то в очах йому з'являвся дивний вираз: у них засяяла глибока любов.

-- За весь час, що вас не було, на мене він і разу так не глянув, -- озвався Метт.

Відон Скотт не чув цих слів. Присівши навпочіпки перед Білим Іклом, він пестив його: чухав йому за вухами, гладив шию й плечі і ніжно плескав по спині пучками пальців. Відповідаючи на пестощі, Біле Ікло загарчав, і виразніше, як будь-коли досі, чулася в цьому гарчанні ласкава нотка.

Але це ще було не все. Його радість, його велика любов, шукаючи собі виходу, знайшли нарешті спосіб виявитись назовні. Витягнувши шию, Біле Ікло несподівано просунув голову між рукою й тілом хазяїна. Сховавшись так, що видко було самі вуха, він перестав гарчати й тільки терся й тиснувся до Скотта.

Чоловіки перезирнулись. Скоттові очі блищали.

-- Ну-ну! -- лишень і спромігся вражений Метт. За хвильку, прийшовши до тями, він додав: -- Я ж завжди казав, що цей вовк -- собака. Гляньте лишень на нього!

Після повернення свого вчителя любові, Біле Ікло швидко виходився. Він лишався в хатині ще дві ночі й один день, а потім вийшов надвір. Запряжні собаки тим часом забули про його силу, вони пам'ятали тільки, який він став плохий і кволий останнім часом, і, побачивши його, як стій на нього наскочили.

-- Покажи-но їм, що ти вже вичуняв! -- тішився Метт, стоячи на порозі. -- Дай-но їм доброго чосу, вовче! Давай, давай, так їм!

Білому Іклу годі було й загадувати. Повернення улюбленого хазяїна вистачило, щоб життя забуяло в ньому знову, палке й неприборкане. Він бився, бо в душі у нього вирувала радість, і в бою давав вихід тому, чого не міг інакше виявити. Кінець міг бути тільки один: собаки порозбігалися, зазнавши ганебної поразки, і тільки як посутеніло, повернулись нишком один по одному, слухняно й принижено виявляючи покору Білому Іклу.

Навчившись тулитися до хазяїна, Біле Ікло тепер став часто так пеститись до нього. Це було останнє слово його любові. Далі вже він не міг іти. Він взагалі дуже не любив, навіть не терпів, щоб до голови його торкалися. Це Пустеля в ньому промовляла, страх перед стражданням і пасткою вимагав уникати будь-якого доторку. Його інстинкт вимагав, щоб голова залишалася вільна. А тепер, притискаючись головою до хазяїна, він сам, по своїй волі ставив себе в безборонне становище, виявляючи цим свою безмежну довіру до нього і неначе кажучи: «Я віддаю себе на твою волю. Роби зі мною, що хочеш».

Якось увечері, невдовзі після свого повернення, Скотт грав з Меттом у крибедж.

-- П'ятнадцять-два, п'ятнадцять-чотири, й ще два -- буде шість, -- лічив Метт, коли раптом знадвору почувся чийсь крик і гарчання. Перезирнувшись, вони обоє скочили на ноги.

-- Вовк зловив когось, -- сказав Метт.

Дикий зойк болю й жаху примусив їх кинутись до дверей.

-- Візьміть вогонь! -- гукнув Скотт, вибігаючи.

Метт вибіг услід за ним з лампою в руці, і при її світлі вони побачили якогось чоловіка, що горілиць лежав на снігу. Руками він затуляв собі обличчя й горло, силкуючись оборонити їх від зубів Білого Ікла. Небезпека справді була велика. Обидва рукави куртки в незнайомця, фланелева й перкалева його сорочки були геть подерті, а страшенно покусані руки заюшені кров'ю. Біле Ікло як скажений рвав його й намагався схопити за найслабше місце -- за горло.

Скотт і погонич побачили все це в одну мить. Зараз же Відон Скотт схопив собаку за карк і відтягнув убік. Біле Ікло видирався, гарчав, але не кусався, а коли хазяїн гостро крикнув на нього, хутко притих.

Метт допоміг чоловікові звестись на ноги. Коли той підвівся і відхилив руки, вони побачили звіряче обличчя Красеня Сміта. Погонич одсахнувся, немов опечений. Красень Сміт мружив очі на світло й роззирався. Тільки-но глянув він на Білого Ікла, обличчя його скривилося з жаху.

У цю мить Метт, побачивши щось на снігу, підніс лампу ближче й ногою показав Скоттові на сталевого ланцюга й грубого дрючка.

Відон Скотт глянув і кивнув головою. Ані слова не було промовлено. Погонич поклав руку Красеню Смітові на плече й обернув його спиною від себе. Слова були зайві. Красень Сміт подався геть.

Тим часом вчитель любові гладив Білого Ікла й казав:

-- Хотіли тебе вкрасти, так? А ти не дався? Атож, атож, він не туди заїхав, правда?

-- Либонь, йому здалося, що всі сімнадцять чортів напали на нього, -- усміхнувся Метт.

Біле Ікло ще гарчав, наїжений, але поволі шерсть на ньому влягалась, і ніжну нотку знову стало виразно чути в його гарчанні.



Частина п'ята приручений

Розділ І. Далека дорога

оно носилося вже в повітрі. Біле Ікло передчував його, це лихо. Ще не було жодних його ознак, а якесь невиразне почуття казало йому, що воно насувається, що переміна неминуча. Сам не розуміючи як, він збагнув це, стежачи за своїми богами… А вони й гадки не мали, що якимсь незбагненним способом собака, хоч і не заходив у хатину, знав про те, що вони збиралися робити.

-- Ану, прислухайтесь-но! -- сказав якось за вечерею Метт.

Від он Скотт прислухався. Через двері знадвору долинало тихе, жалібне скигління, так наче хтось приглушено ридав. Коли воно урвалося, почулось, як Біле Ікло обнюхує двері, ніби хоче переконатися, що його бог ще в хатині, ще не рушив у свою таємничу самотню мандрівку.

-- Це він за вами так, -- сказав погонич.

Відон Скотт глянув на товариша мало не благально, хоч словами сказав щось інше:

-- Ну, якого біса я робитиму з вовком у Каліфорнії?

-- Отож-бо й я кажу, -- відповів Метт, -- якого біса ви справді робитимете з вовком у Каліфорнії?

Відон Скотт лишився, одначе, з чогось незадоволений, -- йому здалося, що Метт ганить його за щось.

-- Тамтешнім собакам не можна буде й показатись при ньому, -- провадив Скотт. -- Він їх усіх позагризає, тільки побачить. І коли він не доконає мене всякими штрафами, то його все одно відберуть від мене й заб'ють електрикою.

-- Авжеж, він справжній розбишака, -- погодився погонич.

Відон Скотт подивився на нього підозріливо.

-- Ні, нічого не буде! -- сказав він рішучим тоном.

-- Звісно, нічого не буде, -- підтвердив Метт. -- Вам довелося б спеціально чоловіка до нього наймати.

Підозра розвіялась, і Відон Скотт задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знову почулось тихеньке скигління, наче стримуваний плач, а потім обнюхування.

-- Так, але все ж він з біса вас полюбив, -- зауважив Метт.

Скотт глянув на нього, раптом скипівши гнівом:

-- До дідька все це, чоловіче! Я сам знаю, чого хочу і що краще.

-- То правда, тільки…

-- Тільки що? -- урвав його Скотт.

-- Тільки, -- спокійно почав погонич і враз також роздратувався. -- А чого це ви так розпалились? З вас зовсім того не видно, що ви справді знаєте, чого хочете.

Яку хвильку Відон Скотт боровся сам із собою, а тоді сказав уже спокійніше:

-- Ви маєте рацію, Метте. Я таки не знаю, чого хочу, оце-то й біда!

-- Адже ж просто смішно було б узяти такого собаку, -- додав він, помовчавши.

-- І то правда, -- відповів погонич.

Проте його слова знову не задовольнили Скотта.

-- Але скажіть мені, в ім'я великого Сарданапала, звідки він знає, що ви їдете? Ось мене що вражає, -- казав далі Метт безневинним голосом.

-- Це вище за моє розуміння, -- відказав Скотт, сумно хитаючи головою.

А потім настав день, коли крізь відчинені двері Біле Ікло побачив фатальну валізу. Вона стояла на підлозі, й хазяїн укладав туди речі. У двері весь час входили й виходили, а мирне життя в хатині змінилося метушнею та тривогою. Ці докази були безперечні. Біле Ікло уже давно передчував небезпеку, а тепер ще й упевнився в ній: його бог знов лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою перший раз, не візьме тим паче й тепер.

Уночі Біле Ікло став вити, протягло, по-вовчому. Як тоді, коли він ще цуценям прибіг з Пустелі й замість табору знайшов тільки купи сміття, де був намет Сивого Бобра, так і тепер він підняв морду до холодних зір і почав виливати перед ними свою тугу.

У хатині обоє чоловіків щойно вклалися спати.

-- Він знову перестав їсти, -- зауважив Метт зі своєї лежанки.

Скотт щось пробурмотів, заворушившись під ковдрою.

-- Коли згадати, як він сумував той раз, я не здивуюсь, якщо він здохне.

Ковдра на другій лежанці заворушилася неспокійніше.

-- Та замовкніть! -- гукнув з темряви Скоттів голос. -- Гризете гірше за всяку бабу!

-- Ай правда, -- відповів погонич, і Відон Скотт не був певен, чи той не глузує з нього.

Другого дня тривога й неспокій Білого Ікла ще побільшали. Він невідступно снував услід за хазяїном, коли той виходив надвір, і, як прикутий, сидів на порозі, коли той був у хатині. Крізь відчинені двері він міг бачити речі на підлозі. Поруч із валізою лежали дві полотняні торби й скринька. Метт скручував ковдри й хутро хазяїна в брезентовий мішок. Біле Ікло заскиглив, дивлячись на ці приготування.

Пізніше прийшли двоє індіанців, Біле Ікло бачив, як вони скинули собі на плечі багаж і спустилися з пагорба разом з Меттом, що ніс валізу й постіль. Біле Ікло не побіг за ними -- його хазяїн лишився в хатині. Метт незабаром повернувся. Скотт підійшов до дверей і покликав Білого Ікла всередину.

-- Бідолаха ти, -- ласкаво сказав він, чухаючи йому за вухами й плескаючи по спині. -- Я рушаю в далеку дорогу, друже, а тобі не можна зі мною. Погарчи мені наостанці, гарненько погарчи на прощання.

Але Біле Ікло не хотів гарчати. Він подивився на хазяїна тужливо й допитливо і, притулившись до нього, засунув голову йому під руку.

-- Пароплав! -- гукнув Метт. З Юкону саме долинув хрипкий свисток річкового пароплава. -- Кінчайте вже! Замкніть тільки передні двері за собою. Я вийду через задні… Та не баріться!

Обоє дверей хряснули водночас, і Відон Скотт почекав на Метта, поки той обійде хатину. За дверима враз розляглося чи то скигління, чи то ридання, а потім Біле Ікло став обнюхувати поріг.

-- Глядіть же його, Метте. І пишіть мені про нього, -- казав Скотт, коли вони сходили з пагорба.

-- А певно, -- відповів погонич. -- Але послухайте-но, що він виробляє!

Вони обоє зупинились. Біле Ікло заводив жалібно, як за мерцем. Він виливав своє тяжке горе, і його зойк, що проймав жалем душу, то завмирав на тремтячих тужливих нотах, а то знову злітав угору ще з більшою силою.

«Аврора» була першим весняним пароплавом, що рушав із Клондайку. На палубах було повнісінько шукачів золота, -- одні з них розбагатіли, а інші зійшли нанівець, але всі так само похапливо рвалися звідси, як і сюди були поривались. Скотт стояв коло трапа й прощався з Меттом, що мав уже сходити на берег. Аж раптом рука Меттова так і застигла в Скоттовій руці, а очі його прикувало щось у глибині палуби. Скотт озирнувся. За кілька кроків сидів Біле Ікло й жалібно дивився на них.

Погонич тихенько вилаявся, вражений. Скотт ошелешено застиг на місці.

-- Ви замкнули передні двері? -- спитав Метт.

Скотт кивнув головою і запитав теж:

-- А як задні?

-- Та замкнув, аякже!

Біле Ікло сумирно прищулив вуха, проте ближче не підходив.

-- Я візьму його з собою, -- сказав Метт і рушив до собаки, але той війнувсь убік. Погонич кинувся за ним, але Біле Ікло метнувся від нього поміж ноги пасажирів. Він усе ухилявся від Метта й не давався йому в руки.

Та тільки-но озвався його вчитель любові, він одразу слухняно підійшов до нього.

-- Не дається тому, хто стільки місяців годував його, -- ображено пробурмотів Метт. -- А ви… адже ж ви годували його тільки перші дні, коли знайомилися з ним. Але вбийте мене, коли я знаю, як він зрозумів, що ви хазяїн!

Скотт, що гладив Біле Ікло, враз нахилився й показав на свіжі порізи на морді й рану під очима. Метт нагнувся й собі і провів рукою по животі Білого Ікла.

-- Про вікно ж ми забули! Він геть усім черевом порізався. Либонь, розбив скло й вискочив.

Відон Скотт не слухав. Він щось хутко обдумував. «Аврора» дала останній свисток. Ті, хто проводив, кинулися трапом на берег. Метт скинув свого шарфа й хотів зав'язати ним за шию Білого Ікла, та Скотт схопив його за руку.

-- Прощавайте, Метте, друзяко. А щодо вовка, то вам не доведеться про нього писати… Бачите, я…

-- Що? -- здивувався Метт. -- Невже ви хочете сказати…

-- Авжеж, саме це. Заберіть шарфа. Тепер уже я вам писатиму про нього.

Спустившись до половини трапа, Метт обернувся.

-- Він не витримає клімату! -- крикнув він. -- Хіба що обстрижете в спеку!..

Трап підняли, і «Аврора» відчалила від берега. Відон Скотт востаннє махнув рукою Меттові, що стояв на березі, а тоді повернувся до Білого Ікла.

-- Ну, гарчи ж тепер, розбишако, гарчи! -- казав він, ласкаво плескаючи його по голові й чухаючи прищулені вуха.



Розділ II. Південний рай

Біле Ікло зійшов з пароплава в Сан-Франциско. Місто його приголомшило. Десь глибоко у нього в свідомості невиразне уявлення про божество завжди пов'язувалося з уявленням про силу. І ніколи досі білі люди не здавались йому такими чудодійними богами, як тепер, коли він ступав по брудному брукові Сан-Франциско. Замість рублених хатин, які він досі бачив, здіймались височенні будівлі. Вулиці на кожному кроці загрожували якоюсь небезпекою; їхали вози, екіпажі, автомобілі, здоровецькі коні тягли за собою важкі хури, снувалися довжелезні дроти, а серед цього шарварку з голосним посвистом і дзеленьканням пролітали страшні трамваї, виттям своїм нагадуючи йому рисей у лісах його рідної Півночі.

Усе це було проявом сили. У цьому всьому й за цим усім стояла людина. Вона все рухала, все знала і, керуючи цими речами, виявляла, як і за давніх часів, свою владу. Це була велетенська і приголомшлива сила. Білому Іклу стало страшно. Ще цуценям, опинившись раптом після Пустелі в індіанському таборі, він відчув, який він маленький і нікчемний; так ось і тепер, дорослий, гордий своєю снагою, він раптом відчув те саме. І як їх тут багато, цих богів! Йому паморочилось у голові й боліли вуха від вуличного гомону. Розгублений і приголомшений цим безугавним рухом, він відчував, як ніколи раніше, свою залежність від хазяїна і йшов за ним услід, і на мить не спускаючи з нього ока.

Але місто, немов якийсь кошмар, промайнуло перед Білим Іклом і зникло, наче поганий, страшний сон, що потім ще не раз йому снитиметься. Хазяїн завів його в багажний вагон і прив'язав на ланцюг серед накиданих валіз та скринь. Тут орудував присадкуватий темношкурий бог, що ці валізи й скриньки втягав у двері й кидав на купу або з тріскотом викидав із дверей туди, де їх підхоплювали інші боги.

І тут, у цьому багажному пеклі, хазяїн покинув Білого Ікла, -- так він принаймні подумав, поки знайшов нюхом його речі, що їх вирішив тепер стерегти.

Проминула година. У дверях вагона знову з'явився Бідон Скотт.

-- Саме вчасно прийшли, -- незадоволено зустрів його вагонний бог. -- Цей ваш собака не дав мені й пальцем торкнутися до ваших речей.

Біле Ікло вийшов з вагона. На превелике його здивування, жахливе місто вже зникло. Вагон був для нього, наче кімната в будинку, і коли він сюди входив, довкола вирувало місто. А тепер воно щезло без сліду й більше не глушило його. Перед Білим Іклом розлігся привітний, веселий край, залитий сонцем, повний тиші й спокою. Але дивуватись довго на те перетворення не було коли. Біле Ікло сприйняв це так, як звик сприймати всі незбагненні прояви сили богів. Хто зна, чого тільки вони не можуть!

Недалечко стояв екіпаж. До хазяїна підійшли чоловік і жінка. Жінка простягла руку й обхопила його за шию… Це ж ворог так чинить! Мить, і Відон Скотт, визволившись із обіймів, схопив Білого Ікла, що гарчав і лютував як навіжений.

-- Нічого, мамо, -- казав Скотт, міцно тримаючи собаку й заспокоюючи його. -- Він подумав, що ви хочете мені щось лихе заподіяти, а такого він не потерпить. Тепер усе гаразд. Незабаром він зрозуміє.

-- А поки що мені можна приголубити свого сина, тільки коли його собаки нема поблизу, -- усміхнулась мати, ще бліда з переляку.

Вона подивилася на Білого Ікла. Наїжившись, він гарчав і не відводив від неї гнівного погляду.

-- Ні, він швидко зрозуміє, ось побачите, -- відповів Скотт.

Він ласкаво заговорив до Білого Ікла, а коли той заспокоївся, наказав йому рішучим тоном:

-- Ну, лягай! Чуєш?

Ці слова хазяїна Біле Ікло уже знав і, хоч не дуже радо, послухався.

-- Тепер можна, мамо, -- сказав Відон Скотт, простягаючи до неї руки, але й не спускаючи з ока собаки.

-- Лежи? -- остеріг він. -- Лежи!

Біле Ікло був наїжився й намірився скочити, та після наказу ліг знову, стежачи за ворожими вчинками. Проте нічого поганого хазяїну не сталося, навіть коли й другий бог, чоловік, також його обняв. Потім речі поклали в екіпаж, туди ж посідали й боги, а Біле Ікло побіг за ними, подеколи наїжуючись проти коней, -- мовляв, він не попустить, щоб вони заподіяли щось лихе його богові, якого вони так швидко везуть дорогою.

За чверть години екіпаж звернув у муровану браму й покотився алеєю з густих горіхових дерев, що їхнє верховіття тісно поспліталось між собою. Обабіч тяглися луки, на яких де-не-де росли величезні крислаті дуби. Недалеко за ними виблискували темним золотом обпалені від сонця покоси, різко виділяючись на ясній зелені лук, а далі видніли темно-бурі горби й гірські пасовища. На невеликому пагорбку серед рівнини стояв будинок з довгою верандою і численними вікнами.

Але Біле Ікло не встиг як слід навіть глянути на все це. Тільки-но екіпаж завернув за браму, як на нього налетіла вівчарка, гостроморда і з розпаленими від люті й злості очима. Нападник відрізав Білого Ікла від екіпажа. Своїм звичаєм мовчки наїжившись і без попередження, Біле Ікло кинувся, щоб його схопити, та не схопив, а враз із розгону спинився й осів на передні лапи, щоб не зітнутися з цим собакою. Це була самиця, а закон його породи не дозволяв йому нападати на самиць.

У вівчарки ж не було такого інстинкту. У ній, навпаки, промовляв тільки страх перед Пустелею, що перейшов до неї від незчисленних поколінь, а найбільше страх перед вовком. Для неї Біле Ікло був вовк, цей прадавній хижак, що грабував і жер отари ще за тих далеких часів, коли її предки вперше почали їх стерегти й пасти. Отож як Біле Ікло раптом спинився й навіть уперся в землю, щоб з нею не зітнутись, вона сама наскочила на нього. Він загарчав, коли вона вгородила йому зуби в плече, але й не спробував відповісти їй тим самим, а тільки відступив зніяковіло пробуючи оббігти її. Він кидався туди й сюди, кружляв, вертався -- та все дарма. Вона всюди переймала його й не пускала бігти за хазяїном.

-- Назад, Коллі! -- крикнув чужий бог з екіпажа.

Відон Скотт засміявся.

-- Нічого, батьку. Йому це наука. Біле Ікло муситиме ще багато чого навчитись, тож хай починає. Він зуміє призвичаїтись.

Екіпаж котився далі, а Коллі все не давала Білому Іклу бігти. Він метнувся вбік, намагаючись обігнати її через луку. Але вона бігла внутрішнім, меншим, колом, і щоразу, повертаючи до екіпажа, він бачив перед собою два ряди вищирених білих зубів. Він перебіг дорогу й помчав галявиною з другого боку, однак вона й там не пустила його.

Тим часом екіпаж віз хазяїна все далі й далі. Біле Ікло бачив, як екіпаж і зовсім заховався за деревами. Становище було безнадійне. Біле Ікло спробував ще раз зробити коло. Коллі помчала за ним. Раптом, вживаючи давнього свого способу, він повернув назад, просто на неї, і вдарив її плечем у плече. Вона так швидко була бігла, що від удару не тільки впала на землю, а ще й перекинулась кілька разів. Силкуючись зупинитись, вона загрібала кігтями землю й гостро скавучала від обурення та ображеної гордості.

Біле Ікло не гаяв часу. Дорога була вільна, а йому цього тільки й треба було. Незабаром Коллі кинулась навздогін за ним, не перестаючи скавучати. Бігли тепер навпростець, і Біле Ікло міг тут показати їй, як слід бігати. Вона мчала як навіжена, напружуючи всі сили, напинаючись для кожного стрибка, а він біг мовчки й легко, немов привид, пролітаючи понад землею.

Оббігши круг будинку до під'їзду, Біле Ікло побачив, що екіпаж уже спинився, і хазяїн саме виходить з нього. У цю мить він раптом усвідомив, що на нього хтось набігає збоку. Це був хорт. Біле Ікло хотів його зустріти належним чином, але сам він біг занадто швидко, а хорт був уже занадто близько. Все трапилось так несподівано, що не встиг він і озирнутись, як уже полетів на землю й перекинувся. Звівшись на ноги, він зробився такий лютий, аж скажений: вуха прищулені, губи скривились, ніс зморщився, зуби клацнули біля самого горла хортові.

Хазяїн біг до нього, але він був ще далеко, коли тут надбігла Коллі й урятувала собаку Наскочила вона на Білого Ікла в останню мить, як він от-от мав схопити собаку за горло. Цей хижак з Пустелі ошукав її, випередив, та ще й до всього виваляв у піску, і вона тепер прилетіла як вихор, палаючи ображеною гідністю, справедливим обуренням і інстинктивною ненавистю. Вона вергнулася на Білого Ікла під прямим кутом саме в ту мить, коли він лаштувався скочити, і теж збила його з ніг. Він перекинувся й покотився на землю.

За хвильку надбіг хазяїн і схопив його, а батько хазяїна відкликав своїх собак.

-- Нічого не скажеш, добре привітали бідного самотнього вовка з Півночі! -- зауважив Відон Скотт, заспокоюючи Білого Ікла. -- За все життя його тільки раз збито з ніг, а тут за яких півхвилини він перекинувся аж двічі.

Екіпаж від'їхав, і з дому повиходили нові незнайомі боги. Деякі спинились на поважній відстані, але дві жінки підійшли й обняли Відона Скотта. Біле Ікло, хоч і досі вважав такий вчинок за прояв ворожості, уже призвичаювався до нього, бо й цього разу нічого поганого не сталося хазяїнові. Незнайомі боги спробували підступити до Білого Ікла ближче, але він загарчав, і хазяїн підтвердив цю засторогу словом. Біле Ікло ще більше притулився йому до ніг, і він знову погладив його по голові.

-- Дік! На місце! -- пролунав наказ. Хорт слухняно підбіг східцями вгору і ліг на веранді, усе ще не перестаючи гарчати і сердито дивлячись на чужинця. Одна з жінок обняла Коллі за шию і почала гладити й пестити її. Але сука ніяк не заспокоювалася і весь час скавучала. Її дратувала присутність цього вовка, і вона була певна, що боги роблять велику помилку, допускаючи його сюди.

Боги піднялися сходами до дверей. Біле Ікло усе не відступав від хазяїна. Дік, сидячи на веранді, загарчав на нього, й Біле Ікло, наїжившись, відповів також гарчанням.

-- Заберіть Коллі в дім, а ці двоє хай поб'ються, -- запропонував Бідонів батько. -- Після цього вони сприятелюються.

-- А Біле Ікло, щоб довести свою приязнь, буде головним голосільником на Діковім похороні, -- засміявся Бідон Скотт.

Його батько недовірливо глянув на Білого Ікла, тоді на Діка, а потім на сина.

-- Ти хочеш сказати?.. Бідон кивнув головою:

-- Авжеж. Я так і думаю. За хвилину, а найбільше -- дві Біле Ікло загризе Діка.

Він повернувся до Білого Ікла:

-- Ну, ходім, вовче, -- сказав він. -- Це тебе, мабуть, доведеться забрати в дім.

Біле Ікло піднявся сходами, настовбурчившись, витягнувши хвоста трубою. Він не спускав Діка з ока, побоюючись нападу збоку, і заразом готовий віч-на-віч зітнутися із тим страшним невідомим, що могло чигати на нього в домі. Але нічого страшного там не виявилось. У кімнаті він уважно обдивився, чи не криється де якась небезпека. А тоді із задоволеним гарчанням ліг біля ніг хазяїна, хоч, не перестаючи, пильно стежив за всім, що робилося навкруг, ладен щомиті скочити й битись на смерть з усякими страховищами, котрі, як йому здавалося, причаїлися під дахом його нового житла.