Про памфлети Миколи Хвильового

Ці цифри і висновки, що з них випливають, не повинні нас дивувати. Болівар вивчав право в Мадріді. Ганді був вихованцем Оксфордського університету. Творець самостійної Гани Квама Нкрума - продукт американських і англійських університетів. В процесах визволення колоній провідні діячі як правило рекрутуються з-поміж тих, хто був вихований у метрополії або на культурі метрополії. Хвильовий закликав до культурного розриву з Росією не тому, що він її не знав, а саме тому, що він аж надто добре знав її. До певної міри це стосується до Дмитра Донцова і напевне до Євгена Маланюка, який, добираючи статті до збірки вибраного, добру чверть віддав постатям російської культури. Не підлягають сумніву і російські зв'язки в творчості неоклясиків, включаючи й того з поміж них, хто в своїх писаннях був вільний від російсько-радянської цензури, - Юрія Клена.

Стилістичні зв'язки Хвильового з російською критикою й публіцистикою ніколи не вивчалися. Уже з загального враження можна сказати, що російська символістична критика лишилася невідома Хвильовому. Вона напевне не дійшла до бібліотек і книгарень Богодухова і вкривалася порохом на полицях харківських. Можна натомість думати про певні зв'язки з популярною російською критикою-публіцистикою середини XIX сторіччя, від Бєлінського до Писарєва. Зв'язки ці не треба розуміти як наслідування. Було і воно, але було і відштовхування. Це широка і цікава тема, але знов тема для спеціяльного дослідження. Щоб тільки поверхово порушити її, торкнуся тут подібностей і відмінностей з Вісаріоном Бєлінським. (Посилання на сторінки стосуватимуться до видання В. Г. Белинский, Собраниє сочинений в трех томах. Ред. Ф. Головенченко. Том І. Москва, 1948).

Перелік подібностей можна почати з послідовної діялогізації викладу. Уже перша велика стаття Бєлінського «Литературные мечтания» починається прямим зверненням до читача («Помните ли вы то блаженное время…», ст. 7), а далі знаходимо діялог з самим собою, з уявними критиками, з речами й абстрактними поняттями («Прочь, достопочтенные бороды! Прости и ты, простая и благородная стрижка волос в кружало» - ст. 25), з давно померлими письменниками (втеча Ломоносова до Москви переказується в такій формі: «Беги, беги, юноша! Там узнаешь ты все…» - ст. 30). Приперчування діялогу жаргонізмами Хвильовий теж бачив у писаннях Бєлінського («на смерть пришлепнул Шамполиона» - ст. 10, «энциклопедисты немножко врали» - ст. 53), як, з другого боку, Бєлінський любив час від часу встромити французький вираз або фразу.

Тристилевість, характеристична для памфлетів Хвильового, - невтральний стиль, жаргон, ліричні партії, - ціхує й раннього Бєлінського, тільки гра тут далеко складніша у Хвильового, що робить алюзії до власної лірично-оповідної прози, тоді як Бєлінський оперує досить засмальцьованими штампами клясицистичної й романтичної надто невисокого рівня патетики. Ідея «воплощается в блестящее солнце, в великолепную планету, в блудящую комету; она живет и дышит - и в бурных приливах й отливах морей, и в свирепом урагане пустынь, и в шелесте листьев, и в журчании ручья, и в рыкании льва, и в слезе младенца, и в улыбке красоты» і т. д. - ст. 7).

Навіть у композиції «Коперніка» й «Литературных мечтаний» можна знайти риси подібности: Бєлінський теж починає простацьким вступом, зверненим до читача, переходить до теоретичного визначення літератури й мистецтва, а далі звертається до характеристики літератури в Росії, щоб дійти висновку: «У нас нет литературы» і поради: « Теперь нам нужно ученье» (ст. 87), - Хвильовий називав це лікнепом. Але тут починаються відмінності і відмінності кардинальні. Бєлінський раз-у-раз вкидається в многомовні ампліфікації однозначних слів і напушисті довжелезні періоди, де кожну ланку веде повтор-анафора, як поручник веде муштрованих солдатів армії Миколи І на параду перед Ісакіївським собором, стилістична риса, зовсім чужа Хвильовому. Даремно шукали б ми у фанатика Бєлінського тієї лукавої іронії, що так часто одним заходом руйнує інерцію читачевого сприймання у Хвильового. Бєлінському чужі елементи гри, присутні в усіх кращих памфлетах Хвильового.

Ідеї Бєлінського мінялися докорінно, від цареславства «Бородинской годовщины» до революціонізму «Письма к Гоголю», але завжди він відчував себе носієм абсолютної істини, покликаним повчати й вести всіх за собою, і ніколи не відкрився йому сенс відносности й почуття толерантности. Важко не зв'язати з цим його послідовного славлення величі російського імперіялізму і імперії («Слух Руси лелеется беспрестанными громами побед и завоеваний», - писав він у «Литературных мечтаниях» 1834 р. і повторював 1840 р. з захопленням, що російське «государство» зробилося «могущественнейшею монархиею в мире, приняло в свою исполинскую корпорацию и отторгнутую от нее родную ей Малороссию, и враждебный Крым, и родственную Белоруссию, и прибалтийские шведские области, и отодвинуло свое владычество за древний Арарат» - ст. 33, 522), як терпимість, сенс релятивности, посмішка іронії й віра в справедливе майбутнє в Хвильового зв'язується з приналежністю до народу, що «вгору йде, хоч був запертий в льох» і що його Тичина схарактеризував двома короткими рядками:

Я - дужий народ,

Я молодий!

Тут переборюється «вчитель», і «учень» стає самостійною й неповторною творчою одиницею, скільки б технічних засобів він від «учителя» не засвоїв.

Памфлети Хвильового періоду «Вапліте» і «Пролітфронту», як уже сказано, не дорівнюють його першим серіям. Стилістично беручи, однак, руку Хвильового видно в них до самого кінця. Деякі стилістичні засоби досягають граничної віртуозности. Так було, наприклад, з діялогізацією й переключенням граматичних осіб. Знаходимо навіть такі tour de force, коли діялог переноситься в умовний спосіб («Ну, як би я, припустім, викручувався в даному випадкові? Я б, напевно, прикинувся «казанським сиротою» і звернувся б до Вас приблизно з такими словами…» - «Одвертий лист до Володимира Коряка»), коли вигадуються спеціяльні образи-маски як співрозмовці (Товариш Европенко-Европацький - у «Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки»). Але зникає те, що з'єднувало всі стилістичні засоби в цілість, - елемент шукання й гри. У зовнішньо й, може, внутрішньо вимушеному нишпоренні й викриванні «хвильовізму поза Хвильовим» автор ніби стає на позиції того злобного афоризму, що він сам пустив був на адресу Коряка: «Не пізнавай життя, бо тільки через циркуляри спасешся», - і показується раз-у-раз tierisch ernst y своєму виявленні «клясового ворога» й «клясово-ворожої ідеології».

Певними рисами крива життя й творчости Хвильового нагадує криву життя й творчости Олександра Довженка. Крім хіба «Звенигори» (яка, не треба забувати, не мала жодного успіху в глядача і йшла дуже короткий час у майже порожніх залях кінотеатрів), Довженко не мав змоги реалізувати жодного фільму, як він хотів і міг би. Уже «Арсенал» падав під тягарем накиненої концепції, «Щорс» був накинений з початку до кінця. Про трагедію повоєнних років у житті Довженка ми здогадувалися давно, а тепер знаємо добре з спогадів Юрія Смолича:

« - Правда непотрібна! Ти розумієш - непотрібна! - казав Сашко, і на очах його бриніли сльози», - після розмови з Сталіном і заборони Довженкової книги. Смолич коментує це так: «Зазнане розчарування було чи не найбільшим у всій трагедії Довженкового життя. А були ж далі у тій трагедії ще такі могутні компоненти, як ностальгія та ляборальгія - туга за Батьківщиною і туга за працею.

Довженко хотів повернутися на Україну - він пристрасно й вірно любив свою Батьківщину, він потребував, саме потребував бачити постійно перед очима рідний український пейзаж, він любив свій народ, хотів йому служити й черпати від його снаги в своїй роботі, він не міг ні працювати, ні творити, будучи відірваний від свого народу… Але йому не давали згоди робити нові фільми, всякими способами зволікаючи з затвердженням сценаріїв, з наданням групи на кінофабриці, з затвердженням кошторисів та бюджетів, з усім, чим можливо… Ностальгія - туга за Батьківщиною - та ляборальгія - туга за працею - вимучували і виснажували Сашка вкінець».

Смолич недоговорює: це було убивство мистця. «Аероград» і «Мічурін», фільми зроблені в російському кіні на чужі теми, з чужими ідеями, могли бути зроблені ким завгодно. Довженка як мистця в них нема. Є тільки Довженко-функціонер державної машини.

Хвильовий був тим у вигіднішому становищі, що почав писати на кілька років раніше, перед тим, як почався похід «матушки Калуги»-Сталіна на все творче і на все українське. У своїх новелях і повістях з «Синіх етюдів» і «Осени» він ще міг бути таким, як був і хотів бути, у своїх ранніх памфлетах він ще майже міг бути таким. Але далі прийшла заборона правди, правди зовнішньої й правди внутрішньої («Правда непотрібна!» - «Тільки через циркуляри спасешся»), прийшла вимога спалити все те, чому письменник уклонявся, обплювати все те, що було для нього священне, прийшла перемога Смердипупенків, що називалися Микитенко, Кириленко і ще на тисячу ладів, каяття перед ними на пленумі ВУСППу і їхній тріюмф над труною загиблого творця, коли Кириленко горлав про «останню найприкрішу помилку» Хвильового, а Микитенко заявляв: «Наша відповідь - сміливіше йти вперед».

Людину-Хвильового знищив сам Хвильовий, для якого і так виходу не було, мистця знищено кілька років перед тим, як знищено Довженка й тисячі інших. З того, що вони могли сказати, - вони тільки почали говорити, з того, що вони могли створити, - вони створили тільки обіцянку своїх можливостей. Сьогодні ми придивляємося з усією можливою пильністю до цієї невиконаної обіцянки, і ми можемо бачити, які величні обрії вона відкривала і як до болю мало дано було їй здійснитися.

Памфлети Хвильового показують цю обіцянку і її самозаперечення. Речник режиму Андрій Хвиля назвав шлях Хвильового шляхом «від ухилу у прірву». Сьогодні ми бачимо цей шлях як путь на Голготу, від вибуху нечуваної яскравости до занурення в темряву навколишньої ницости й підлости. Від спалаху у морок.

Читачу, чи ще в твоїй пам'яті Бартоків «Жалобний марш»?

Размещено на Allbest.ru