Українська урбаністична проза ХХ століття: еволюція, проблематика, поетика

Знищене революційною злободенністю, а більшовизмом насильно призупинене, укорінення в художньому мисленні України тенденцій модерну найперше позначилося на тематиці переважаючого числа прозових творів. У них знову домінують герої й конфлікти з життя “низів” - тієї апріорно, як вважалося, революційної маси, від зміни свідомості якої повністю залежало майбутнє більшості держав Європи. Така переконаність митців та політиків досить швидко була спростована результатами воєнних та революційних катаклізмів першої половини ХХ ст. Імперіалізм англійського, німецького чи есересерівського зразка народними масами лише маніпулював, тоді як пропонований всіма політичними програмами соціальний прогрес як залежав, так і залежить від чинників, що базуються на рівні розвитку науки, освіти, промисловості, культури. Не кажучи вже про готовність чи неготовність самого “революційного” народу до демократичних змін, які не потребували кровопролиття, репресій та воєн. Але без них, на жаль, не обходились, про що література невдовзі заговорила на повний голос. Маємо передусім на увазі твори митців т.зв. “втраченого покоління”, до числа яких є всі підстави приєднати й автора роману “Поза межами болю” (1924) О. Турянського, творчість якого продемонструвала здатність вести мову про час і судити цей час з позицій не вузько класового, а загальнолюдського гуманізму. Говоримо про це з певним випередженням дискурсивної хронології для того, щоб чіткішою постала закономірність, згідно з якою художній модерн і модерність потребують духовного синхрону не лише з політичними тенденціями розвитку людського буття. Підготовлена І. Франком галицька проза тому й пішла далі змістових кордонів “романтики вітаїзму”, класово короткозорих і по суті “кривавих” романів “Бур'ян” А. Головка, “Вершники” та “Чотири шаблі” Ю. Яновського, що мала у своєму внутрішньому (себто засвоєному) обсязі психологічні й філософські студії М. Яцківа, поеми “Похорон”, “Смерть Каїна”, “Мойсей” самого І. Франка, не говорячи вже про маніфести та авангардні поетичні твори П. Карманського, В. Пачовського, без яких не було б феномена “празької школи”. Стосується це й прозової української урбаністики, яку започатковували не розповіді про місто й життя в місті, а вміння зобразити це життя в контексті створеної в місті культури.

Еволюція української прози може й повинна прочитуватися не лише як зміна стилів, типів та різновидів авторства, наративних практик, підходів до зображення героя та його змістових вимірів, а й як поступова й неоскаржна реформація художньої аналітики. Письменники кінця ХІХ - початку ХХ ст. на відміну від своїх попередників Г. Квітки-Основ'яненка, А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного не час від часу, а цілком свідомо й постійно намагаються досліджувати свій час, не критикуючи, а аналізуючи в ньому те, що привертає їхню увагу і що цікавить перш за все їх, а не т.зв. “народні маси”. У цей час відбувається незупинна реінтеграція старих й соціальна стабілізація нових соціальних прошарків. Місто як індикатор соціального поступу в такий спосіб (тобто через новий спектр можливостей і покликань) входить у художню свідомість навіть там, де про нього безпосередньо не йдеться.

Художня урбаністика, якою вона формувалася в Україні на початку ХХ ст., мала, безперечно, більший ступінь незалежності від тиску на неї різних політичних пильностей та підозр, оскільки ідейна її сфера ще не усталилася. Ступаючи на соціально-психологічний ґрунт міста, український письменник переставав, умовно кажучи, бути виключно українцем, опинявся серед обставин і характерів, де невідомого було значно більше, аніж відомого. Місто справді не село, де чуже життя і біди не впадають у вічі, проте й не хвилюють сторонніх людей так безпосередньо і щиро, як в історично “застиглих” спільнотах.

У річищі загальноєвропейських тенденцій літературного розвитку з'являються і новаторські твори українських прозаїків першої половини ХХ століття, зокрема роман В. Підмогильного “Місто” та осяжні оповідні студії “Дівчина з ведмедиком” і “Без ґрунту” В. Домонтовича. Змістотворча роль у цих творах належала проблемам, надиктованим не стільки державою, як життям тогочасного суспільства. В. Домонтович у передмові до першого видання “Доктора Серафікуса” назвав свій твір “документом часу”. Автор прагне заглибитись у сутність урбанізованого способу буття людини в його протиріччях, конфліктах, непорозуміннях. Він досліджує складну систему взаємостосунків, що виникають між людиною та містом. Життя Києва передається автором через сприйняття та відчуття героя роману Степана Радченка - учорашнього мешканця села, що сприймає столицю як “зле місто”. Згодом свідомість героя трансформується - на зміну любові до села приходить відраза, він усвідомлює, що “село стало йому чуже”, негативне сприйняття села переноситься на односельців, поступово відбувається психологічне та світоглядне переродження героя. Місто в романі виступає і тлом, на якому розгортаються події, і персонажем, і повноцінним художнім образом, який впливає на формування особистості. Письменник зміщує акценти тенденційного розвитку урбанізації із глобальних до рівня конкретної людини. Однією із проблем, до якої звертається автор, стала проблема самотності людини у великому місті.

Місто В. Домонтовича багатовимірне, воно - сховище кодів світової культури Середньовіччя, Відродження, часів козацького бароко, Нового часу. Зникають держави, народи, змінюються історичні події - зберігаються лише послання давніх народів у мистецьких витворах; місто постає в паралельному сприйнятті. Написаний у 1928 році роман “Дівчина з ведмедиком” насичений напругами змін ціннісних орієнтацій в епоху глобальних перетворень людської свідомості, коли на місці старих буттєво-психологічних підвалин з'являються нові. Місто у творі - топос, де розгортаються події, в основі твору - моральні цінності суспільства в умовах змін, спричинених революційними подіями. Почуваючись (і будучи) учасниками загальноєвропейського літературного процесу, В. Підмогильний та В. Домонтович вбачають у місті середовище, де людина прагне себе не лише утвердити, а й піднятися до усвідомлення свого місця в духовних процесах світового виміру. Місто має можливість зберігати і передавати з покоління в покоління інформаційні, культурні коди, що є основою цивілізаційного розвитку.

Урбаністична складова художнього мислення української літератури першої половини ХХ століття далася взнаки не лише з появою авторів, які тяжіли до міської тематики. Урбаністика, зрештою, не є ні абсолютно осібною якоюсь темою, ні, тим більше, окремою якістю художньої мови, хоч без достатньо розвиненої мови літературної повноцінне її побутування в прозових студіях життя неможливе. В Україні художнє життя урбаністичну складову на довший час втратило найперше тому, що сама Україна опинилася осторонь багатьох цивілізаційних новацій унаслідок почасти вимушеної, а почасти й добровільної своєї сільськості, хоч міста й українізований міський побут ніхто в неї не забирав. Але було забрано власне, узгоджене з менталітетними духовно-побутовими переважаннями, бачення і власну участь у процесах промислового й наукового поступу, що означало розчинення в загальноімперських моделях соціального розвитку, де формування національної інтелігенції і національної культури не передбачалося, а кожна спроба в цьому напрямі наражалася на переслідування та офіційний спротив. Тим повчальнішим і цікавішим є те, як українська література практично самотужки, без опертя на запити зденаціоналізованого в переважаючій своїй більшості читацького загалу, привченого до того ж убачати все рідне й духовно святе в традиційно шанованій старовині, неухильно модернізувала інтелектуально-духовний свій потенціал, долучаючи художні свої пошуки до тих самих особистісних стратегій, що й решта Європи. Це безальтернативно засвідчив доробок В. Винниченка, початковий період творчості якого позначений тяжінням до змалювання героїв, готових виламатися з напередготових соціальних ніш, котрі, не слід забувати, мали в попередників письменника усталені критерії виміру, залежні від ролі і значення в цих нішах т.зв. “простої людини”. В. Винниченко одним із перших перетворив цю “простоту” на багатовимірну складність, незалежну від певних ідейних злободенностей і мод. Честь і безчестя, віра й безвір'я, альтруїзм і меркантилізм, високий духовний рівень і приземлена вітальність неначе йшли під його пером назустріч одні одним. По-перше, з метою глибше самоз'ясуватися, а, по-друге, довести літературі й зацікавленій у ній спільноті відносність кордонів між негативом та позитивом у тому плині умонастроїв, почуттів, переконливих і малопереконливих рефлексувань, що позначені абстракціями добра і зла. Хоч (і це належить до непохитних переконань цього автора) туга за добром у людському житті є невивикоріненою.

До цілком оригінальних для української прози ХХ ст. особливостей творчого почерку В. Винниченка належить також свідоме й виклично демократичне за своєю природою нехтування неафішованою їєрархічністю світо- й людинопізнавальних проблем залежно від соціального статусу того, хто їх собою “ілюструє”. Ідеться, одразу уточнимо, про авторське вміння ідею будь-якої складності й філософського наповнення сполучати з життєвим матеріалом найпростішого походження, як це бачимо в оповіданні “Раб краси”, де людина з “простого народу” є носієм непереборної потреби в музиці. І тієї, що її таїть у собі сопілка, і дарованої людству його ж здатністю до голосів природи долучати мову чи й не самого Духу. Дві різні (сільська й міська) цивілізації практично вперше в українській літературі зближені на відстань, яка уможливлює їхню взаємозамінність. Бо й місто продукує безправну робочу силу, з якою поводиться так само безсердечно, як багаті землевласники із зайдами-строковиками. Творчий доробок В. Винниченка містить цілий набір різних і навіть взаємовиключних ідейно-концептуальних (на кшталт революційно соціалістичних і еволюційно конкордистських) платформ та художніх програм. Куди важливішим є інше - повсюдно нуртуюча в цьому доробкові енергія відриву від цивілізаційно зужитого критико-реалістичного (а в Україні ще й увібраного в одяг поетичного етнографізму) прозописьма, що не означає, ніби письменник досягнення останнього повністю відкидав. Але й не намагався розвивати, цілком природно вважаючи сам по собі народ і його побут всього лише матеріалом для духовно-психологічних візій, метою яких є не лише заперечення певних соціальних негараздів. Акцентуємо увагу на принциповому значенні для глибшого усвідомлення чи й не кардинальної відмінності прози українського модерну від великої кількості оповідань, повістей, романів народолюбного змісту. Любов, справедливість, краса набувають у М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника, В. Винниченка статусу не ідейно-підневільного, а духовно вільного художнього громадянства, що потребує дещо точніших визначень суто мистецьких складових останнього. В. Винниченко своїм творчими доробком постійно дискутував з буржуазними нормами моралі, людською “ідеальністю”, раціоналістичною догматикою, мовною ксенофобією. Обираючи при цьому -- і це найважливіше! -- темами для чергових оповідань, п'єс, романів найперше ті, що атакували розмаїте (у тому числі - революційне) філістерство, світоглядний обскурантизм. Він тим самим виводив рідномовне слово на малоосвоєні проблемні простори, був піонером прозового письма, для якого не існувало жодних заборон, окрім заборони на змістову анемію й художню сірість. Іронія, сарказм, інтелектуальна розкутість романістики та драматургії В. Винниченка стали чи й не головним чинником стрімкої ходи нашої літератури в бік європейських духовно-художніх вершин. З огляду на те, що й сам М. Коцюбинський належав (принаймні, в очах українського читача) до числа авторів знаних і гарних, його зневіра у власних силах виглядає суб'єктивно перебільшеною. Але її можна зрозуміти, узявши до уваги факт значно повільнішого, аніж у Австрії, Норвегії чи Швеції, переходу вітчизняних загальнолітературних орієнтацій з царини традиційно реалістичної в царину пошукову. І. Франко, Леся Українка, О. Кобилянська, В. Стефаник своїми ідейно-естетичними перевагами одразу й назавжди обрали ті, що їх напрацювала модерна європейська художня думка. Це суттєво міняло об'єктивно існуючий у кожній з національних літератур фактор спадковості: молоді літератори відтепер творчо наслідували (або творчо заперечували) не Г. Квітку-Основ'яненка чи Панаса Мирного, а того ж І. Франка, М. Кониського, Б. Грінченка, М. Вороного. Рівень художнього новаторства піднявся різко вверх, а з приходом у літературу В. Винниченка, О. Олеся, більш як десятиліттям пізніше - М. Хвильового, Г. Косинки, А. Головка остаточно утвердився на висотах, градуйованих термінами “символізм”, “імпресіонізм”, “експресіонізм”, “новоромантизм” тощо.

Твором, що безкомпромісно означив остаточний розрив української прози з літературою “для села і про село”, а точніше - для доволі аморфної величини на ймення “народ”, став роман В. Винниченка “Кирпатий Мефістофель”. Зовні, себто з точки зору стилю і усіх разом взятих наративних стратегій, він не скидався на такий, що повністю підлягав художній юрисдикції модернізму. Інша річ - критичні всілякі смаки, а надто - феміністична ревізія літературного нашого минулого, у запалі якої В. Винниченко раптом постає брутальним і грубим, а, для прикладу, О. Кобилянська - чи й не рафінованою естеткою. Нова літературна епоха, на глибоке наше переконання, тому й прийшла на зміну старій, що кожен з причетних до неї письменників мінявся, що не означає - ставав взірцево показовим модерністом. Та й таких українська література в силу залежності від соціальної злоби дня (певна загроза русифікації, національно-визвольні поривання, революції, війни) практично не знала, маючи натомість цілу низку творів виразно модерного духовно-естетичного ґатунку, до яких належить і доробок В. Винниченка. Не “пронизливо реалістичний” чи пошлюблений з натуралізмом, а укладений із творів з чітко заявленою і дотримуваною впродовж усього життя письменника метастильовою орієнтацію не на “правду життя”, а на правду оновлюваних ідей.

Уважати подібні авторські настанови чимось революційно новим, таким, що перетворило всеперемагаючу буржуазність із соціального еталону на соціальну зужитість ні доробок самого В. Винниченка, ні вся разом взята література ХХ ст. була зробити не в силі: ринкова економіка й усі супутні їй форми міжлюдських і міждержавних стосунків переживуть, очевидно, не лише соціалізм із капіталізмом, а й постіндустріальні їхні модифікації. Однак спроби від чогось на цьому шляху застерегти й багато чого передбачливо усунути можна вважати не лише для художнього мислення природними, а й необхідними. Найперше це зумовлено іманентною здатністю цього мислення до узагальнень, матеріалом яких практично завжди був той чи той різновид життєплину. У тому числі й нафантазований, що не означає - в усіх деталях і сюжетних лініях видуманий. Берлін, у якому реалізується головна інтрига “Сонячної машини”, - перехід його жителів на споживання сонячного хліба не став у цьому сенсі ні винятком, ні прикладом конструювання для романних потреб міста-ілюзії чи міста-деграданта, хоч авторська воля робить саме його першопричетним до ще одного рівня загальносвітової цивілізації, яка сприяє колапсу. Імення останнього - духовна й фізична ейфорія, яка не потребує сил і спричинена можливістю існувати за рахунок лише наукового винаходу, який дарує як ситість, так і радісне світосприйняття. Перетворення за цих умов звиклого до боротьби за існування люду в своєрідну спільноту ельфів, істот без соціальних обов'язків і розмаїтих соціальних інституцій, без необхідності і, головне, потреби, працювати і в такий спосіб множити в собі й довкола себе розвиткові інтенції homo sapiens-a, стало у В. Винниченка своєрідним попередженням про те, що серед соціальних потреб, які історично множаться, незмінно актуальною залишається потреба в житті гуманно діяльному, такому, що виключає як матеріальне паразитування одних за рахунок інших, так і вседержавну паразитарність. Утім справа до цього не дійшла, письменника полонили нові творчі проекти, реалізація яких жанру антиутопії не передбачала. Зрештою, й канонічної редакції роману цілком достатньо для висновку про готовність тогочасної української прози та її художніх можливостей до мистецького діалогу з жанрово-стилістичними пошуками європейського літературного модерну. Хоч найбільш важливим у межах нашого дослідження залишається факт не лише “доростання”, а й своєрідного “переростання” письменницького погляду на світ над тією цивілізаційною “планкою”, що її означено поняттям і фактурною повнотою столичного європейського міста.

4. Художні надбання прозової урбаністики України

Акцентовано увагу на тому, що мистецька царина не набувала в Україні такої ж духовної осібності, як, для прикладу, у Німеччині чи Франції, де вже зріла бунтівлива енергетика сюрреалізму, дадаїзму, футуризму, “мови” яких, претендуючи на універсальність, апелювали до свідомості без звичного національно-буттєвого сповитку. Революція 1905-1907 рр., Перша Світова війна, Жовтневий заколот 1917 р., утворення УНР, боротьба з більшовизмом і насадження більшовизму після остаточної поразки Директорії до розряду “кардинальних питань життя” віднесли насамперед ті, що стосувалися долі рідної землі, чию культуру всі вищеперераховані події не розвивали, а нищили. Хоч, віддамо належне інерційній моториці процесів, пов'язаних з діяльністю імперських Дум, одержані “свободи” у видавничій царині й діяльності українського театру та преси не минули безслідно: українськомовні газета, журнал і книжка у 10-х роках минулого століття перейшли з розряду спорадичного винятку у, певною мірою, звичний культуротворчий продукт. Зайвим доказом цього став переїзд редакції “Літературно-наукового вісника” і голови НТШ М. Грушевського до Києва, утворення Всеукраїнської “Просвіти”, гуртування довкола неї рідномовного учительства, поява україноцентричних політичних рухів. Щоправда, робити саме це першопричиною докорінної зміни літературного світогляду тих, чиї імена складають пантеонне осердя вітчизняної класики, було б, щонайменше, методологічною помилкою. А щонайбільше - прямим рецидивом звульгаризованого більшовизмом революційно-демократичного вплутування літератури в прожекти й справи держави, яка, поступаючись чимось одним чи й навіть підтримуючи все, чого прагнуть письменники, ніколи не убезпечить їх від творчих поразок. Як і не допоможе малообдарованому літераторові збагатити число всіма визнаних майстрів. І це при тому, що, для прикладу, М. Гоголь жив і творив у Італії на кошти царського двору, проте сталося це не до, а після того, як власним духовно-мистецьким ресурсом він домігся уваги чи й не всього читацького загалу Росії. І з цим загалом у найбільш сокровенних своїх думках та переконаннях урешті-решт не порозумівся.

Не всезагальна, але доволі істотна й, головне, “саморесурсна” здатність літератури до художнього вдосконалення й розвитку має, отже, місце там і тоді, де вона стає здатною до цього сама. Досі ми здебільшого торкалися мовного аспекту цієї здатності, тобто дедалі відчутнішого, а на початок ХХ ст. й повного вивільнення письменницького мислення з-під влади тих покладів духовної “реальності”, що їх накопичила й всенародно усталила уснопоетична й мовленнєва селянська щоденність. Талант і майстерність прозових її інтерпретаторів мав, безперечно, вплив на більшу чи меншу досконалість творів, що писалися з огляду на досвід “оповідань з народних уст” Марка Вовчка, повістей І. Нечуя-Левицького, романів Панаса Мирного, які втім для І. Франка-прозаїка не слугували ні взірцями, ні, тим більше, подразниками змістів, що їх у тому ж таки народному житті (“Лесишина челядь”, “Яць Зелепуга”, “Довбанюк”, “Терен у нозі”, “Як Юра Шикманюк брів Черемош”) віднаходив його далекий від просто співчутливості чи апріорної залюбленості погляд. Саме це, на наше переконання, й усунуло психологічний бар'єр між персонажем-бідаком та персонажем заможнішим, між персонажем-євреєм і персонажем-русином чи поляком, що, у свою чергу, зробило паритетним загальнолітературне наше народознавство з людинознавством. Стосувалося це й до часу опозиції село-місто, яка для достатньо “виробленої” літературної мови стала однаково підвладною принципам художнього дослідження, котрі залежали не від диктату традиції, а від творчої манери автора. При тому автора цілком свідомого стильових своїх уподобань і тих характерологічних “знахідок”, якими ці вподобання були потенційно заряджені.

Авторський художній світ - то один з прикінцевих результатів неухильного вивільнення художнього письма з тої естетичної загальщини, якою були переповнені народоцентричні прозополотна, волею бездержавної нашої історії Україні чи й не роковані. І ходою тієї ж історії приречені до їх витіснення “я_письмом” І. Франка, В. Стефаника, В. Винниченка, які прагнули витворити і витворили кожен свою естетику, підвалини власної художньої філософії і власні духовні оази, де не просто мали місце, а діяли закони людського співжиття, багато чим не схожі до життя патріотизованого чи ні, але обивателя. Є чимало підстав вважати, що не лише методи запровадження “суцільної українізації”, а й ті, хто в неї фанатично вірив і її пропагував, бачилися В. Підмогильним так само іронічно, як безліч інших деталей офіційного й неофіційного столичного побуту, захоплення чи розчарування яким не належали до асортименту літературних цнот прозописьма, націленого на пізнання передовсім людини. Зрозуміло, не “старої” чи “нової”, а життєсущої, яка щасливими й нещасливими коханням, навчанням, писанням книжок чи службою оприявлює хіба загальностатистичний зріз свого єства, у глибинах якого існує безліч незвіданого, такого, що не просто залежить від соціальної історії, а визначає її моторику й сенс. У тому числі й сенс урбанізованого людського буття, художнє “право” на пізнання якого українська література здобула лише після того, як пройшла “школу” звільненого від народоцентричних стандартів психологізму, розпрощалася з апріорикою людського позитиву й негативу, звикла до індивідуальних художніх стилів та художніх світів, а головне - поширила печать авторства й на проблематику кожного окремо взятого твору, де за героєм закріпилося право не лише бути щасливим чи не щасливим, а й знати про світ незмірно більше від вмісту діючих моделей благополуччя, успіху, соціальної захищеності чи незахищеності тощо.

Акцентовано, що закономірним наслідком усього вищеперерахованого стала загальна інтелектуалізація прозового письма, що, зокрема, засвідчили приклади вигадливої стильової гри й іронічності тих, хто ставив під закономірний художній сумнів приписи раппівської критики, а з ними літературну продукцію всіх поспіль плужан, пролеткультівців, не оминаючи й найбільш талановитих поетів та прозаїків революційного призову, які, подібно до М. Хвильового, шукали рятунку від духовної стагнації друкованого слова в позамистецьких чинниках, до яких належала державна політика, успіхи чи неуспіхи індустріалізації, колективізації, міць Червоної Армії і т. ін. Йдеться насамперед про повість М. Йогансена “Подорож ученого Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у “Слобожанську Швейцарію”, визивно експериментальні твори В. Домонтовича “Дівчина з медведиком”, “Доктор Серафікус”, “Без ґрунту”, повість А. Любченка “Вертеп”, яку Ю. Шерех назвав “синтезом політичного й загальнофілософського світогляду українських двадцятих років”.

Із чималим присмаком суто фахового суму мусимо зауважити: далі цих міркувань, навіяних до того ж текстом, укладеним з одверто символізованих прозрінь та візій, ні українська проза підрадянської доби, ні ті, хто її апологетично хвалив або ганив, не посунулись. Про це, зокрема, свідчать “Історії української літератури”, укладені в 60-90_і рр. ХХ ст., у яких роздуми довкола поставання й мужніння художньої урбаністики відсутні. Чого не скажеш про такі термінологічні словосполуки, як “робітничий роман”, “тема індустріалізації”, “міська проза”, якими вихоплена А. Любченком проблема “українізації міста” практично затушковувалась. Не в останню чергу це, звісно, пов'язувалося з партійним курсом на інтернаціоналізацію духовного життя “нової історичної спільноти - радянського народу”, яка унеможливлювала вільну змагальність національних культур, не кажучи вже про цілком природне бажання кожної з них бути в себе вдома повноправним господарем. Проте вмотивовувати надмірну ідеологізованість літературного поступу тільки цим, безперечно, не можна: мистецтво прози залишається мистецтвом і тоді, коли йому нав'язують не лише ті чи інші теми (тієї ж індустріалізації, колективізації, боротьби за мир), а й способи їх вирішення, чим, зокрема, пояснюється здатність соцреалістичного мислення до таких досягнень, як “Тихий Дон” М. Шолохова, епіка М. Стельмаха, романістика О. Гончара. І все ж куди більш промовистим є постійне “зісковзування” українського прозового мислення, що при цараті, що під наглядом “всезнаючої” партії, у звичний світ цивілізаційних маргінесів. Власне, і “Вертеп” А. Любченка як певна художня система стоїть на тому, що пошукована повнота людського буття без завоювання міста селом, тобто без щеплення місту системи життєвих цінностей т.зв. “простого землероба” практично неможлива. Найперше, духовним відмежуванням від них, а не, для прикладу, етнопсихологічними всілякими відмінностями, слід, на наше переконання, пояснювати напрацьований українською літературою “тип реалізму”.

Тридцяті роки - це час, коли мистецтво Франції захлинається сюрреалістичними мареннями, а США і Великобританія переживають “романтику” великої депресії, яка добряче похитнула під ногами деяких митців земну твердь, і вони намагаються зіскочити на смугу нейтралітету. Але нейтральним мистецтво, як відомо, не буває. Прогресивні художники буржуазної Європи й Америки (Т. Манн, Б. Шоу, Е. Хемінгуей, А. Моравіа та ін.) добре усвідомлювали цю особливість перетворювальної діяльності людини і своїми творами всіляко протистояли будь-яким виявам романтики руйнування. Світова література цього періоду переміщається в царину цивілізаційних впливів на людину, її місця в урбанізованому соціумі. Вона стає рупором висвітлення глобальних геополітичних проблем людства. Письменники осмислюють, досліджують нерозривну єдність і взаємовплив міста та людини, адже урбанізаційні процеси супроводжуються соціальними проблемами, протестами, гострою політизацією суспільства, змінами формацій тощо. Урбанізований простір другої половини ХХ століття - це не лише місто з його інфраструктурою та інформаційно-комунікативною мережею, за всім цим стоїть головна дійова особа - людина. Українські прозаїки аналізують та відтворюють спосіб життя, який став звичною моделлю для великої частини української нації. Місто постійно змінюється разом із умовами життя, його проблемами, воно прискорює процеси суспільного розвитку та багатьох видів діяльності людини, воно є джерелом багатовікової інформації. Місто в прозі - це завжди топос, де розгортаються події, де дуже часто людина повинна, але не завжди спроможна зробити вибір.

В українській прозовій урбаністиці другої половини ХХ століття особливе місце посідає творчий доробок Ю. Щербака. Характерною ознакою манери автора є прагнення не звинувачувати місто в проблемах, а навпаки допомогти людям впоратися з ними, не бути безпорадними під їхнім тягарем. Письменник сподівається, що майбутнє міста в шляхетних доконаних думах та діях людей, що саме це допоможе суспільству подолати важкі шляхи еволюційного розвитку. Актуальна проблема “людина і місто” посідає значне місце в галузі суспільної свідомості. Урбанізований соціум для багатьох людей є звичною формою життя, яка неперервно супроводжується стрімким темпом. У повісті “З хроніки міста Ярополя” Ю. Щербак робить спробу створити “новітню повість временних літ міста”.

Необхідно зазначити, що ні урбанізація, ні технологізація не мають апріорних плюсів чи мінусів, а є всього лиш наслідком невідпорного вибуття homo sapiensa з форм життя, де відсутня перманентна й, головне, самосвідома змінність. Зростання міського населення, зосередження в містах різноманітних видів виробництва та діяльності людини сприяють загостренню як соціальних протиріч, так і зумовлюють втрату особистістю загальнолюдських ціннісних орієнтацій. Багатовекторність тенденцій глобальної урбанізації спонукають письменників до відтворення різноманітних проблем, пов'язаних із бурхливим зростанням і розвитком міст, а також до осмислення і з'ясування сутності сучасного рівня урбанізації. Кінець ХХ та початок XXI ст. позначаються суттєвим розвитком урбанізації, яка є одночасно й ознакою модернізації суспільства. Однією з гострих проблем урбанізації є занепад ціннісних орієнтацій суспільства, що призводить до негативного впливу на розвиток та формування особистості. П. Загребельний, розглядаючи моральні та духовні цінності сучасного українського суспільства, застерігає українців від втрати основного - Душі нації. П. Загребельний - митець міста, Київ для нього - святиня, яку не кожен може збагнути і значення якого усвідомити. Місто здатне до самонаративу; у романі “Південний комфорт” Київ постійно відтворює своє минуле. Прагнучи усвідомити й розкрити сакральність Києва, автор звертається до його історії, змальовує особливості архітектури та наголошує, що без минулого немає майбутнього. Київ - не лише історичне та духовне осердя нації, це ще й столиця, він належить до світових міст у релігійному, історичному та філософському значеннях. Київ - мозок держави, він наділений внутрішньою силою, таємницею, трагедією, його вулиці та площі одночасно концентрують минуле та сучасне. Київ - словесне втілення когнітивної моделі урбанної давнини й сучасності. Перед нами - пам'ять історії народу, культури, архітектури; історичні факти - синхронний “палімпсест” міста. Яскравим прикладом “життєпису міста” як історичного, так і сучасного є твори П. Загребельного, у яких Київ - і образ, і текст. Місто має різні суперечливі характеристики, а герої творів розчиняються в міському просторі. Але є й образ іншого Києва, який П. Загребельний не замовчує, процеси урбанізації супроводжуються значними проблемами. Місто нівечить людину, її душу, ці явища призводять до корупції, аморальності. Основними недоліками стрімкого розвитку мегаполісів є нестача житла, яка є причиною знівечених людських доль, втрачених надій та прагнень, а також маргіналізація міського населення, яка спричинилася внаслідок стрімкого переселення із сіл до міст, унаслідок чого виник новий прошарок городян із невизначеними життєвими позиціями, ціннісними орієнтаціями, непевним світоглядом.

В. Шевчук в автобіографічній оповіді-есе “На березі часу. Мій Київ. Входини” відтворює перше враження від міста, образ якого формується в історичному та сучасному просторах. Багатошаровість культурних та історичних знаків-спогадів формують певний “дух” міста. Для українців Софія Київська - не просто архітектурна споруда, а історія українського народу, з її поразками та перемогами - це “дерево пам'яті”, що живить і надихає людину й не дає права забувати, хто вона, звідки, яке має коріння та як усвідомлює своє призначення на цій землі. Місто володіє здатністю на рівні підсвідомості зливатися з людиною в єдиний організм.

Характерні ознаки впливу урбаністичного способу буття на людину зустрічаємо в книгах А. Дімарова “Містечкові історії” та “Боги на продаж: Міські історії”. Автор прагне, щоб його повісті сприймалися як житейські історії, як щось невигадане, кимось переказане - десь у під'їзді, у дворі чи в міжміському автобусі. Намагання показати місто як потужний організм, здатний на рішучі дії під час глобальних соціальних перетворень, дозволяє осмислювати події минулого із сучасної точки зору, а також дослідити еволюційний шлях розвитку суспільства і роль урбаністичних тенденцій у цьому історичному процесі.

У контексті урбаністичного прозописьма виділяються твори Р. Іваничука. У повісті “Місто” автор зосереджує увагу на внутрішніх чинниках формування й розвитку світоглядних засад людини в урбанізованому соціумі, які впливають на ціннісні орієнтації, на її дії та вчинки. Так усвідомлюється феномен рідного Міста, бо воно - насамперед люди, які й є тим корінням, що живить історію. Місто володіє значним обсягом пам'яті, воно збирає інформацію, енергію, моделює стосунки. Письменник гостро реагує на швидкоплинну мінливість ХХ століття, тому місто набуває якісних характеристик та функцій живого персонажа. Воно стає антропоморфною, навіть людиноподібною істотою: дихає, спить, прокидається. Пам'ять героїв відтворює рідне місто в постійних змінах. Місто втілює своє минуле, минуле людей - це своєрідне сховище кодів, знаків, інформації, яка потребує тлумачення, декодування. Місто корегує долю героїв, які позначаються сильним та вольовим характером. Дискретність впливу міста на особистість героїв позначається підсвідомим сприйняттям його упродовж багатьох років як середовища страждань і горя. Обставини життя вмотивували їхнє постійне прагнення знайти своє місце у світі і зреалізувати свої мрії та здібності. Лише повернення до міста, знайомство з ним і громадське у нім визнання знімають цей кодовий замок із свідомості кожного персонажа.

Урбанні способи зберігання, накопичення та передачі духовності й культури сприяють моделюванню майбутнього цивілізаційного простору, який створює потужний енергетичний текст. Ще стародавні греки знали: міста - не каміння, а люди. На сторінках роману Р. Іваничука “Манускрипт з вулиці Руської” відтворене одне із найвеличніших українських міст - Львів кінця XVI - початку XVII століть. Структура тогочасного міста розшарована: передмістя - притулок зубожілого, знедоленого народу, центр - символ упевненості, традицій “міського права”. Основна маса людей, які живуть у місті та передмісті, перебуває весь час у полі боротьби добра і зла, залежності від волі суспільства, людини чи долі. Автор зображує місто як сукупність характерів, відбиває різні сторони життя суспільства. Тогочасний Львів - це образ-символ боротьби українців за самовизначення, суть якого полягає насамперед у свободі віросповідання, можливості книгодрукування й розповсюдження книг. Для Р. Іваничука місто - модель тогочасного суспільства, стосунків у ньому, а головне - пошуку шляхів майбутнього розвитку та самоідентифікації українців. Життя в місті “огортає” людину, визначає певні правила і вимоги; піднятися на більш високий щабель соціальної ієрархії практично неможливо. Автор у романі порушує важливе питання - формування ціннісних орієнтацій тогочасного суспільства: благодійності, гуманного ставлення, доброти, справедливості, совісті, а головне -- найвищої цінності існування людини і суспільства - життя. Місто як джерело інформації, розвитку науки, освіти, культури сприяє соціальним змінам у контексті породжуваних проблем тогочасної дійсності, що дає змогу формувати і вдосконалювати нові форми стосунків у суспільстві.

Урбанізаційні процеси досліджуються й інтерпретуються кожним письменницьким поколінням. Спільна мета письменників - осмислити місто як модель світобудови та усвідомити, як місто і світ в цілому взаємодіють із внутрішнім світом сучасника. Інтелектуальний лідер Чиказької школи досліджень міста та процесів урбанізації другої половини ХХ століття Р. Парк вважає, що місто є “природнім середовищем проживання цивілізованої людини”, яке пропонує людині більш високий рівень послуг, освіти, якості житла. Технічні досягнення стали невід'ємним чинником процесів урбанізації. У фантастичному оповіданні Р. Бредбері “І буде ласкавий дощ” яскраво зображені технічні досягнення, спрямовані на забезпечення комфортного життя городянина. Гіпермеханізований будинок здатний до автономного існування: відкриває, зачиняє вікна і двері, вмикає та вимикає радіо і телевізор, готує страву, прибирає, голосом господарів повідомляє час та погоду тощо. Це породжує думку про рай, проте цю ж думку станом чи й не повної обезволеності людини нищить.

Друга половини ХХ століття започаткувала постіндустріальний період земної історії. Процеси урбанізації набувають інтенсивного, а згодом і глобального характеру, який визначається потужним промисловим розвитком і науково-технічною революцією. Ці процеси сприяли не лише позитивному розвиткові людини та суспільства, а й спричинили значну кількість соціальних, економічних та моральних колізій. Видатний сучасний дослідник процесів постіндустріальної урбанізації Д. Харві вважає, що місто - це “найвище досягнення людства”, проте воно створює багато конфліктів, проблем тощо. Саме тому М. Бютор у праці “Роман як дослідження” наголошує, що тлумачення міста як тексту відкриває перед письменником великі й далеко ще не вичерпані світо- й людинопізнавальні можливості. У романі С. Процюка “Тотем” урбаністичний соціум постає суперечливим, сповненим протиріч, які ведуть не лише до деградації особистості, а й до деградації суспільства в цілому. Автор подає власне розкодування назви твору. Місто постає своєрідною соціально-історичною лабораторією, у якій людина все життя ставить певні досліди. Негативний вплив урбанізованого способу буття на людину автор підсилює описами міста, яке дзеркально відбиває психологічний стан сучасного городянина. Хвора людина, хворе суспільства, хвора країна. Маємо справу з проблемами сучасного урбанізованого соціуму: самотність; відсутність соціальної відповідальності; занепад моральних і духовних цінностей; зневіра й байдужість людини до навколишнього світу, що стає причиною суїциду, який сьогодні значно поширився серед молоді. Голос автора сповнений болю, тривоги за свій народ. Піднімається глибинний пласт розуміння українця, його сутності, що знаходить продовження у роздумах над питаннями “Хто ми?” і “На що здатні?”, “Чого прагнемо?”, “Що будуємо?” Автор відверто називає негативні якості, притаманні українцям: заздрість, малоосвіченість, нетямущість тощо. Якісні характеристики звучать як діагноз, поставлений лікарем для зцілення тяжко хворого організму. У цьому контексті неабиякий інтерес становить і роман “Інфекція”. Символічною є назва роману, для якої автором вдало використано медичний термін. Письменник у своєму есеї “Любити і ненавидіти” говорить про інфікованість нинішнього суспільства ненавистю; наслідком інфекції є репресивність і деградація українців. Використання С. Процюком медичної термінології підсилює емоційну напругу роздумів героя, змушує сприймати їх трагічно, адже олігофренія надзвичайно небезпечна тим, що пов'язана із хворобою матері під час вагітності, а також спадковістю. Ці паралелі дають змогу глибокого осмислення й усвідомлення морально-психологічної проблематики суспільного розвитку. Опозиція село-місто позначається в романі терміном “селофобія”, що підсилюється відразою героя до місця свого народження, спричиненої життям у місті, яке розкрило ниці якості його душі; галицьке село йому “нагадує дегенеративний бестіарій” (С. Процюк). Романи С. Процюка покликані до життя необхідністю увиразнити з'яву нових проблем в урбанізованому соціумі; у них з'являється певний тип героя, який не здатний протистояти соціальній деструкції, втрачає бажання до реалізації своїх прагнень.

Багатовекторність, складність та невизначеність сучасних суспільних процесів найбільше позначилася на діяльності творчих людей. Байдужість суспільства до мистецтва, особливо молоді, прогнозує процеси занепаду та загальної деградації духовних та моральних цінностей. Тому духовно-моральна взаємодія людини й міста стає актуальною для входження й адаптації людини в урбаністичне середовище та культуру, що створює засади для формування нових світоглядних орієнтирів. Герой роману “Жертвопринесення” провінційний поет Максим Іщенко стикається з жорсткими реаліями, відчуваючи власну непотрібність у місті, де панують хабарництво, корупція, безвідповідальність. Відверта байдужість навколишнього світу не лише нищить творчу енергію митця, а й спонукає до суїциду. Події роману розгортаються в кількох площинах: маленькому провінційному містечку, Києві і, як протиставлення українській провінційності, - європейському Берліні. Мегаполіс для героя - не місце втілення сподівань, прагнень, реалізації своїх можливостей, а місто-антагоніст. Супутницею поета стає самотність, яка паралізує людину, стає причиною агресивно-потворного сприйняття світу. Маючи низький рівень духовності, нинішнє суспільство, вважає герой роману, не здатне “народити нового Стефаника або Коцюбинського”. Через деякий час приходить прозріння, бо велике європейське місто з огляду на жалюгідне становище емігрантів і заробітчан, політичні скандали теж виказує свою двоїстість. У Берліні поет усвідомлює себе людиною “другого ґатунку”. Київ письменник порівнює з Гулівером, підкреслюючи його вивищеність над людиною. У столиці можна зустріти “елітарний расизм”, “геронтократію колишніх російських комсомолок”, “кордоцентричні та раціоцентричні дискурси”, “маргінальне гетто”, тут живуть “мімікруючі покидьки”. Вагомим і болючим для автора постає питання рідної мови, адже навіть серед владних верхів ставлення до української мови неоднозначне.

XXI століття позначається стрімким розвитком урбанізаційних процесів. Це явище має всеохоплюючий характер і впливає на суспільно-економічного розвиток багатьох країн. Саме тому надзвичайно актуалізується потреба висвітлення неоднозначно складних процесів урбанізації в літературі, на що вказують і стереотипи “масової свідомості”, в яких переважає попит на сурогатне чтиво й видовища суто розважального кшталту. Мати їхньою противагою незаторкнуті модерними мистецькими віяннями традиційно народні духовно-естетичні запити малоконструктивно й пізно: людину, яка цими запитами вдовольняється й щоденно “мислить”, сучасність не репродукує, що означає й цілковиту її відсутність у справах та завданнях загальноцивілізаційного розвитку. Урбанізм, зрештою, не є ні його альтернативою, ні панацеєю, а органічною складовою земного буття, дотичність до якого літератури не підлягає перегляду. Абсолютно безперспективними є спроби протистояти розвитковості цього буття, котрі в мистецькій галузі дарують не повернення до міфологізованих духовних “витоків”, а нездатність національних літературних організмів до діяльної участі в процесах гуманізації історичного плину й соціуму. Сучасні світоглядні і світовідчуттєві чинники в межах сучасного літературного процесу сприяють дедалі глибшому зануренню художньої думки в загальноцивілізаційні наслідки історичного поступу, виразником яких є насамперед місто.

Висновки

урбаністичний український прозовий

У висновках синтезовано результати дослідження. На підставі художнього аналізу, застосування онтологічного та аксіологічного аспектів вивчення урбаністичної прози, дисертантка зазначає, що урбаністична література формується в умовах урбаністичної культури, яка є результатом світоглядного осмислення дійсності та діяльності з відтворення соціального буття, у якій можна виділити процес самореалізації людини, предметні структури та культурно-історичні універсалії. Урбаністична культура - результат тривалих та глибинних настроїв, почуттів, синтез досвіду багатьох поколінь.

Національна сутність урбаністичної прози полягає в тому, що серед багатьох змістових спрямувань, які українська літературна думка розвиває чи, навпаки, заперечує або дедалі свідоміше прагне започаткувати, художньому освоєнню міського середовища й міського типу життя таланило найменше. Пов'язано це, безперечно, з існуючою й досі традицією відносити Україну, її мову, культуру і навіть філософію до таких, які тримаються того самого, що й народний загал: землі, звичаїв жити на цій землі відповідно до заповітів предків, слухатися передусім серця, шанувати простоту, розрізняти своє й не своє, зараховуючи до останнього майже всі соціально-історичні новації, більшість яких, не завадить нагадати, ініціювалися державами-завойовниками, тобто були не лише ідейно чужими, а й чужомовними. Багато чого в цій частково вимушеній, а частково й інерційній колапсованості стало мінятися з початком ХХ ст., коли навіть у межах Російської імперії розпочалися санкціоновані владою демократичні зміни, що призвело до зняття заборон на українськомовний театр, пресу, а в більш широкому сенсі - до вседержавного переходу на шлях конституційності та економічних реформ.

Саме на той час припадає наповнення реальним соціокультурним змістом терміну “українська нація”, процес формування якої на фундаменті незалежної української держави отримав, на наш погляд, шанс усього лише посилитися, а не вважатися завершеним. Іще більшою мірою це стосується “урбаністичної української культури”, прив'язувати появу (а в перспективі - можливе домінування) якої всього лиш до “зростання промислових міст”, індустріалізації, науково-технічного прогресу, очевидно, не слід, хоча соціально-побутовий та економічний чинники серед її модераторів, без сумніву, присутні. І все ж культура, навіть модифікуючись, не міняє своїх основних завдань: об'єднати ту чи іншу спільноту певним набором поведінкових, світопотрактувальних, моральних, духовно-комунікативних норм, чиї інтерпретаційні коди в певний історичний час залишаються практично незмінними.

Упродовж першої половини ХІХ ст. література України своїми фольклорно-етнографічним темами обирала “славне минуле», яке, власне, й стало тим “новим”, що виокремило і навіть вирвало її з малоросійщини гоголівського зразка, де переважала опереткова святошність, героїзована козаччина та простонародна готика. Шевченків доробок започаткував новизну принципово іншу, у підмурівок якої було покладено творче змагання поета з часом. Саме після виходу “Кобзаря” 1840 р. розпочався процес переродження рутинної, “прикутої” всього лише до етнографічних теренів самосвідомості автора-малороса у свідомість автора-націєтворця, яку різною мірою повноти й дієвості репрезентували П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний і яка набула ознак доконаної, такої, що сполучилася з контекстами європейської та світової культури, всеосяжності в титанічній праці І. Франка. Головним історико-літературним “свідком” цього процесу виступила нова літературна мова.

До інноваційних досягнень української літератури кінця ХІХ - поч. ХХ століття слід, наряду з мовними і характерологічними новаціями, віднести контекстуальну переорієнтованість на Європу і європейськість, що не обмежувалося лише тяжінням до тих чи інших духовно-естетичних “віянь”, котрі множили число присутніх у письмі й мисленні поетів, прозаїків та драматургів “ізмів” - натуралізму, імпресіонізму, експресіонізму, символізму. Відбувався рішучий розрив із довготривалою одностайністю у ставленні до безлічі проблем, породжуваних науково-технічним прогресом, процесами урбанізації, помітним “онауковленням” щоденного людського мислення і виходом останнього з-під влади інтелектуального традиціоналізму.

Уся історія людської цивілізації так чи інакше, але генерувалася субкультурами спільнот, зосереджених довкола потреб не вперто незмінних традицій, а вольовитої дії, при тому дії, сповненої щораз нових соціальних ризиків, до яких, на жаль, належить і омріяний технологізований “рай”. Спроби заперечень його все більш зримих небезпек “ідиліями вишневих садків і заснулих хуторів”, безперечно, можливі, проте малоперспективні: “вічне місто”, яким дедалі виразніше стає європейська, принаймні, частина всепланетарного простору, може максимально оздоровитись тільки енергетикою власного духу, до вивчення якого українська література зверталася лише спорадично. Хоч наведені у дослідженні приклади подібних звертань засвідчують давню готовність вітчизняної прози повернутися до щораз глибшого вживлення в макрокосм урбаністики, щодо якого тільки архаїчна свідомість може втішати себе думками, ніби людина в багатоповерхових кам'яницях безперервно мучиться. Тоді як свідомість модерна ні на мить не забуває, що саме серед цих кам'яниць є безліч музеїв, університетів, бібліотек, театрів і що міста тисячоліттями народжували і будуть народжувати тих, хто з колиски любов до рідної землі і планети в цілому пов'язував із життєстилем великих і малих адміністративних та культурно-промислових центрів. Хоча, безперечно, багато чого в цьому життєстилі не приймав чи не приймає, однак робить це з тої ж таки любові. Саме тому й не всепрощенної, стоїчно мудрої, чому не в останню чергу сприяли потужна праця всецивілізаційного інтелекту, головним осідком якого ще з біблійних часів були й залишаються міста.

Щоправда, існувала в цьому мовно-стилістичному, а відтак і характерологічному “рухові опору” й тенденція регресивного, так би мовити, кшталту. Суть її полягає в тому, що ним далі героїзувався духовний побут передовсім селянина, або персонажа, який з цим побутом достатньо міцно пов'язаний. І не тільки побутом; увесь спектр духовних цінностей людини з народу так чи інакше був орієнтований на морально-побутову “рустикальність”, що, зокрема, й продовжує поділяти українських прозаїків на, умовно кажучи, “горожан” (Р. Іваничук, П. Загребельний, Н. Бічуя, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Тарнавський, О. Забужко, Г. Штонь, Ю. Андрухович, С. Процюк) і “прибічників” або й оспівувачів села (А. Дімаров, В. Міняйло, П. Кравчук, В. Захарченко, Д. Кешеля, В. Медвідь). При цьому промовистим є те, що прозаїки, у художньому письмі й мисленні яких переважає тяжіння до тематично-стильової “всеїдності” (В. Яворівський, В. Шкляр, О. Васильківський, Г. Пагутяк, Є. Пашковський), свої присуди сучасному світові теж базують на цінностях, які до субкультури й цивілізаційних орієнтирів міста ставляться з чималою дозою недовіри.

Зрозуміло, що означення “урбаністична” не вносить стосовно української культури якихось протилежних традиційній культурі ознак ні в селі, ні в місті, хоч міське середовище відчутно вплинуло й продовжує впливати на процеси модернізації тих сторін людського життя (побутові умови, праця, дозвілля, сфера розмаїтих послуг), які поступово й неминуче архаїзують, роблять раритетним усе те, що тривалий час видавалося вічним: цілоденні й цілорічні землеробські клопоти, прив'язаність до одного місця, передбачуваність екзистенційного плину тощо. Слід, очевидно, вважати, що такий культурний “продукт”, як література, теж зазнає неминучих (у тому числі й авторизовано творчих) модифікацій, в основі яких лежать не лише її власні інтенції, а й опосередкований вплив на письменницьку свідомість загальноцивілізаційного тла доби, яка, називаючись класицистичною, романтичною, модерною, є одночасно носієм свідомості, що звикла (або ні) до телефону, друкарської машинки, комп'ютера, літака, міських зручностей та міського комфорту. Поетизація за цих умов патріархальної сільськості, безумовно, можлива теж, проте не слід забувати, що її продуцентом виступає не сам селянин, а митець, програмні творчі настанови якого стали з різних причин антиурбаністичними.