Категорія sacrum у художній прозі ХХ-ХХІ століть

У підрозділі 2.1. “Концепт смерті як модерністичний проект у художній прозі Ольги Кобилянської та Владислава Реймонта” проаналізовано як у “Землi” та “Селянах” творяться особливі модерністичні парадиґматичні художні параметри концепта смерті. Макроконцепт смерті є одним із наймаркантніших релігійно маркованих концептів, який уповні виражає фрактальну природу категорії sacrum'y. В ньому присутні усі інґредієнти як ірраціональних переживань сакрального, так і раціональних, релігійно маркованих концептів, образів та символів, що виражають найсокровеннішу присутність sacrum'y як у людському бутті загалом, так і в кожній людській екзистенції зокрема. Модернізм як у культурі, так і письменстві зокрема шукає нових форм і засобів вираження його ірраціональних та раціональних складових. Найважливішим аспектом містичного підґрунтя, найреальнішою складовою представлення таїни людського буття у романі “Земля” є те, що митець конструює тут світ не як позитивістський досвід раціоналістичного світосвітосприймання, а через досвід його пізнання людиною релігійною. Релігійне, містичне світобачення творить природну фактуру оповіді роману О. Кобилянської. Поняття “містики” має різні наповнення в різних контекстах: воно неоднорідне для різних релігій, культурних традицій. Р. Отто, порівнюючи ідеї та містичні практики Заходу та Сходу, відшукує у них і спільне, й відмінне, однак наголошує на “дивовижній згідності первісних мотивів духовних людських досвідів загалом, які, назалежно від раси, клімату чи епохи, вказують на загадкову внутрішню єдність і подібність людського духу, що дозволяє говорити про цілісну сутність містики” Otto R. Mysticism Earst and West / Rudolf Otto. - New York : Collier Books, 1962. - P. 5.. Структурно сюжет роману побудований на антиципації невідворотності смерті головного героя. Сюжетна антиципація смерті у романі Ольги Кобилянської нагадує дві синусоїдальні лінії, які невблаганно рухаються по осі життя головних героїв. Одна з цих ліній, як виявиться пізніше, - несправжня (лінія передчуття смерті Михайла у війську), проявляється надзвичайно чітко, окреслено, декларуючись довгий час на передньому плані оповіді й створюючи динамічну й драматичну напругу сюжетної колізії (назвемо її першою або передньою, видимою лінією антиципації). В певний момент розвитку сюжету (коли Михайло повернеться додому живим) ця лінія раптом обірветься і згасне, але саме цей її обрив і дасть, на прагматичному рівні, виявити латентно присутню за нею іншу лінію передбачення, містичного відчуття смерті. Лише тоді стане зрозуміло, що певні маркери, які ціхують відчуття невідворотності трагедії й мають безпосереднє відношення до смерті, є її засобами й атрибутами, та що вони насправді є маркерами не першої умовної синусоїдної лінії антиципації, а (назвімо її так) другої, більш прихованої й приглушеної. Таке “сплутування” (на рівні двох синусоїдних ліній антиципаційного передбачення долі героїв твору) цих образних, алюзійних, семіотико-семантичних маркерів не дає можливості відразу розрізнити в архітектонічному просторі “Землі” цю справжню (яку ми окреслили як другу) синусоїдальну лінію антиципації смерті від руки брата. Маркери антиципаційної лінії смерті другого плану (тобто загибелі від руки брата) інколи дають можливість виокремити її штрих-пунктирне окреслення з-за лінії антиципації смерті першого плану (смерті у війську). У Реймонтових “Селянах” концепт смерті має інше окреслення, ніж у “Землі” Кобилянської, не несе в собі такого містично-невблаганного забарвлення. Тут смерть - радше певна закономірність у ланцюжку життя селянина, вона представлена як один із неодмінних атрибутів його буття-у-світі. Крім індивідуальних досвідів смерті, у нараційній тканині твору важливе ідейно-естетичне місце займає й містерія її колективного переживання. Концепт смерті отримує тут узагальнене окреслення - як через переживання усієї спільноти, так і рефлексій на тему смерті окремих героїв. Танатологічні описи пейзажу й людських відчуттів (у день поминання померлих) яскраво характеризують метафорично-символічну складову Реймонтового стилю (яка певним чином кореспондує з такою ж складовою в Кобилянської), окреслюючи його як шукача нових засобів вираження представлення художнього світу.

У підрозділі 2.2. “Антиципаційна архітектоніка містичної новели Юрія Клена “Акація” продовжено розгляд містичного світосприймання й світовідображення, які є невід'ємною складовою ірраціонального переживання сакрального. Новела Юрія Клена “Акація” - особливий приклад динаміки відтворення релігійного переживання, відчуття присутності sacrum y бутті людини й, одночасно, ще одним прикладом жанрового рівня вираження sacrum'y. Найважливішим архітектонічним засобом новели “Акація” є, як і в “Землі”, антиципація - поява в тексті певної інформації, яка є передбаченням або здогадом про подію, що станеться пізніше. Антициповані інґредієнти майбутніх подій з'являються у творі, випереджаючи деякі логічно умотивовані елементи сюжету та певним чином порушуючи хронологічний порядок розвитку дії новели. Антиципація у новелі “Акація” має багатоступеневий, багатоетапний та різнорівневий характер і розвивається у вигляді клімактеричної ґрадації - поступового посилення й динамічної напруги. Вершинною точкою цієї багаточленної антиципації є новелістичний пуант - відмова головної героїні їхати пароплавом, що вже готовий відплисти від берега. Ця точка є одночасно Wendepunkt'ом - поворотним пунктом долі головної героїні, мандрівка якої могла б закінчитися трагічно.

У підрозділі 2.3. “Поетика концепту чуда у романах Наталени Королевої “Quid est Veritas?” та Романа Брандштаттера “Ісус з Назарету” наголошується, що концепт чуда є невід'ємною складовою релігійного світовідчування, тобто відчуття нерозривної пов'язаності світів sacrum та profanum, можливості їх взаємонакладання й взаємопроникності. Сучасна теологія розглядає різні типи інтерпретації чуда: мітологічний, алегоричний, натуралістичний і, власне, теологічний. Концепт чуда є одним із центральних у структурі композиційної архітектоніки роману Н. Королевої “Quid est Veritas?”. Його концепт формується із трьох своєрідних сюжетних парадиґм: воскресення Ісусом Лазаря, Христового Воскресіння й воскресення Лазарем Понтія Пилата in nomine Jesu (в ім'я Ісусове). Кожна із цих частин тричленної структури концепту чуда воскресіння має свої поетикальні виміри. Письменниця йде шляхом створення подієвих конструктів за допомогою розгорнутого полілогу - розповідей про чудо (як таке, що вже відбулося) різних героїв твору. Автор надає слово кільком героям, які своєю розповіддю про це чудо створюють його цілісну, всеохопну картину, пронизану найрізноманітнішими подробицями та деталями - такими, які несуть на собі відбиток й індивідуальних психічних особливостей сприймання і власних ціннісних суджень. Велика християнська епопея Р. Брандштаттера “Jezus z Nazarethu” (“Ісус з Назарету”) - один із найфундаментальніших у світовій літературі художніх творів, присвячений євангельській історії. Концепт чуда, який формується у нараційній структурі цього твору, має свої особливості й своєрідні художньо-естетичні параметри. Якщо у стилістичній палітрі Н. Королевої можна добачати елементи неокласицизму, частково неоромантизму й імпресіонізму, то особливістю ідіостилю Р. Брандштаттера є біблійні стилізації (орієнтовані на поетику Старого Заповіту та традицію давньоєврейської релігійної поезії й псалмів). Разом із тим Наталена Королева намагається творити концепт християнського чуда - відтворенням його через сприймання нехристиянського реципієнта, що надає описові, сказати б, суб'єктивної об'єктивності. Такий підхід дає можливість утримати своєрідний баланс у творенні представленого у творі художнього світу між містицизмом реципієнта-homo religiosus та раціоналізмом людини арелігійної. Поетика Р. Брандштаттера творить іншу об'єктивну суб'єктивність - об'єктивність релігійної традиції. Ця ієрофанія - про-явлення sacrum'у в кожному з описів чуда в Брандштаттеровому романі - акцентує на страхові людини перед недовідомим, сакральним. Таким чином, концепт чуда у двох авторів-католиків будується зовсім різними поетикальними засобами. Але й у одного, й у іншого прозаїка цей концепт є надзвичайно важливим для творення представленого у романах “Що є Істина?” та “Ісус з Назарету” художнього світу - своєрідної мистецької трансформації євангельського тексту.

У третьому розділі “Приявність структури sacrum та її раціональні вияви”, який складається з двох частин, досліджуються раціональні вияви категорії sacrum, зокрема антропологічний рівень їх проявлення (підрозділ 3.1. “Антропологічні аспекти сакрального”). Тут також аналізуються поетикальні особливості хронотопних структур, у яких проявляється сакральне та жанровий рівень виявлення sacrum (підрозділ 3.2. “Жанровий рівень вираження sacrum та поетика сакрохронотопу”). Все це, виходячи з фрактальної природи категорії sacrum, дає можливість говорити про її загальні категоріальні характеристики. У підрозділі 3.1.1. “Інфернальне в людській екзистеції: зустріч людини з дияволом у повісті Наталени Королевої “1313” наголошується, що поділ між тим, що сакральне, і тим, що світське визначається дистанцією, яка розділяє речі й постаті, що обдаровані та володіють особливою силою, й об'єкти, які цієї міці позбавлені. Таким чином світ інфернального, володіючи такою силою, належить до світу sacrum, точніше до тієї його частини, яка означається sacrum-як-нечисте, sacer. Інфернальні мотиви є невід'ємним і одним із найважливіших елементів мітопоетичного моделювання художнього світу, представленого в повісті “1313”. Цей мітопоетичний (або символічний) тип моделювання характеризується творенням особливого макроконцепту Середньовіччя (який містить у собі цілий шерег інших, менших мікроконцептів), знакових образів (ченців, відьом, святих, диявола), представленням середньовічних поглядів на світ і буття в ньому людини, використанням знакових лексем і латинських середньовічних синтаксичних конструктів. Історія Бертольда Шварца є, з жанрового погляду, розгорнутим exemplum'ом, оскільки сюжет твору може бути згорнутий у фабулу одного з багатьох середньовічних прикладів, пов'язаних із зустріччю людини з дияволом. З іншого боку, можна добачати в “1313” використання Н. Королевою жанрової мови ренесансної драми та німецьких народних книг, зокрема, й - про доктора Фауста. Розгорнутий до розмірів історичної повісті exemplum є своєрідним ляйтмотивом, тою структурно-композиційною основою, яка несе у собі відкриті й латентні смисли людської екзистеції.

У підрозділі 3.1.2. “Дискурс Ґрааля: християнський символізм у романі Наталени Королевої “Quid est Veritas?” та постмодерна парадиґма образу-симулякра в романі Дена Брауна “Код да Вінчі” проаналізовано трансформацію образу Ґрааля - одного із “вічних” образів у європейських літературах. У літературній формі основні традиційні риси цього образу поставали і формувалися на марґінесах канонічного життя християнської Церкви. Водночас, упродовж більш як восьми століть відбулася розлога змістова трансформація, розширення й заповнення смислового простору цього образу. В підрозділі детально показано процес зародження та формування цього образу, а також фактори, які вплинули на його сакралізацію (перетворення з Ґрааля у Святий Ґрааль). Від періоду розквіту теми Ґрааля і аж до епохи великих компілятивних циклів про Ґрааль сформувалися дві, як видається, вкрай важливі ідейно-естетичні проблеми, пов'язані з цим образом, які несуть у собі потужну енерґію руйнації основних семантико-ціннісних характеристик, теологічних нашарувань у семантичній його структурі. Йдеться про проблему у багатьох аспектах визначальну: чи Ґрааль, формуючись на основі розгортання категорії символів, асимпотично прямує до образу євхаристійної чаші, тобто тієї, в якій відбулася перша Євхаристія - транссубстанціація хліба і вина у Тіло і Кров Христову, чи цей потир є лише тим посудом, у який Йосиф Ариматейський зібрав кров Спасителя після його смерті? Однак і окреме існування цих двох типів наповнення образу Святого Ґрааля, і навіть їх поєднання, усе ж залишає певні елементи, які відрізнятимуть чашу Святого Ґрааля від євангельської чаші, в якій відбулася перша Євхаристія. М. Еліаде наголошує, що “очевидним є те, що символізм Ґрааля та народжені ним сценарії представляють нову духовну синтезу, в якій можна розпізнати вклад різних традицій” Eliade M. Geschichte der religiцsen Ideen / Mircea Eliade. - Bd. 3, tl. 1 : Von Mohammed bis zum Beginn der Neuzeit. - Fraiburg-Basel-Wien : Herder, 1990. - S. 110..

Перший підхід до трактування Ґрааля породив цілий цикл середньовічних романів, де він стає Святим Ґраалем, а одночасно вплинув на потужну хвилю представлення цього образу в європейських літературах (де цей образ залишатиметься у певних межах семантичного кола, накресленого в циклі романів про лицарів Круглого столу) - від романтизму до модернізму (в українській літературі образ Ґрааля формується саме в руслі цієї традиції). Одночасно, наприклад у творчості Наталени Королевої, відбувається тяжіння до співпадання семіотико-семантичних характеристик образу Святого Ґрааля з чашею пресвятої Євхаристії. Другий підхід (який особливо виразно проявляє себе у постмодернізмі) дає можливість обернено-метафоричного трактування Ґрааля - як посуду, в якому зберігається кров Ісуса. Саме тут також може бути прихована й метафорико-символічна зернина, яка дала можливість Дену Брауну (“Код да Вінчі”) представити Ґрааль у вигляді фізіологічної метафори - як лоно Марії Маґдалини, однак це трактування не відкидає в нього присутності Ґрааля при Таємній вечері - але не у вигляді євхаристійної чаші, а як самої Марії з Маґдали. Отже, Ґрааль у Дена Брауна насправді стає образом-симулякром.

Підрозділ 3.1.3. “Палімпсести sacrum в історичній прозі Уладзіміра Караткевича” присвячений аналізові та інтерпретації того, як в історичних романах білоруського письменника У. Караткевича найчастіше крізь текст проглядає саме та первісна основа, субстрат, на якому будується художній світ цього автора - Біблія та світовідображення людини релігійної, перепущене й профільтроване призмою раціоналізму. Sacrum починає тут проявляти ознаки profanum'y - й навпаки. Ця дуальна структура набуває прикмет гомоґенності, стає подібною до стрічки Мебіуса. У романі “Христос приземлився у Городні” проявлення sacrum'y є найбільш очевидним. Іманентною складовою сакрального є гра - нематеріальна, духовна категорія. Можна б твердити, що гра як явище культури в певні моменти починає відігравати функцію ритуалу. В романному просторі “Христос приземлився у Городні” відбувається контамінація двох різнорідних типологічних структур, кожна з яких має сакральний субстрат. Сюжетно-подієвий наратив представляється як гра, що реалізує євангельські події в театральному просторі (йдеться про містерію, яку представляють мандрівні актори) й поступово трансформується у ритуал Божественної Літургії: приймаючи “правила гри” повернення в євангельський час і набуваючи виразних ознак часу сакрального. Саме така трансформація - від акторської, театральної гри (що її й актори, й глядачі розуміють як несправжню) до гри, яка має всі ознаки ритуалу (як безпосереднього засобу переходу до переживання sacrum'y, як реальний і автентичний елемент буття homo religiosus) є першою з окреслених вище типологічних структур, яка формує сакральну складову художнього простору роману. Другою з цих типологічних структур з сакральним підложжям є євангельський хронотоп. Накладання цих структур, їх контамінаційне резонування творить неповторну мистецьку парадиґму реактуалізації священного (євангельського) часу, який має здатність ставати теперішнім. Євангельські наративні стратеґії, євангельський сакрохронотоп є багатоаспектною матрицею, на основі якої твориться нова Караткевичева наративна стратеґія. Разом ці матриці творять своєрідний палімпсест: на перґаменті євангельського тексту проявляється новий текст, зумовлений ідіостилем автора, його поетикою (що тут теж є надзвичайно сутнісним), панівною ідеологією та історичною епохою, в якій живе цей автор. На романному палімпсесті євангельський дискурс інколи виходить на перший план, маркується й проявляється на різних рівнях тексту: семантико-метафоричному, образному, тематичному. У семіотико-структурному просторі Караткевичевого роману можна виділити кілька важливих структурних компонентів, які є визначальними для акцентуації змістово-ідейних домінант твору. Якщо у наративній структурі твору релігійно марковані концепти часто стають певними сакральними маркерами, які несуть у собі певну культурно-естетичну, ідейну інформацію, то такі вузлові структурні компоненти можна б уважати мікро- (а у певних випадках і макро-) сюжетними відповідниками релігійно маркованих концептів. Ці структурні компоненти тісно пов'язані з двома окресленими вище типологічними структурами з сакральним субстратом. Палімпсестна структура знаходить у цьому творі свої вияви й на стилістичному рівні. Перехід до біблійних стилізацій, як старозаповітних, так і новозаповітних, декларує в Караткевича інтертекстуальні відгуки до їх першоджерела - до Біблії. При цьому ці два типи стилізацій інколи, якщо не співіснують, то взаємодіють на одному мікросюжетному рівні тексту. У ґотично-детективній повісті “Дике полювання короля Стаха” представлено художню концепцію покутування родового гріха за посягання на сакральне. Роман Яновський не просто підступно вбиває свого побратима - короля Стаха. Це вбивство є переступом проти sacrum'y влади. Концепт містичного жаху як основний структуротворчий компонент роману ґрунтується на невідворотності покари і спокутування гріха (необхідність спокути цього гріха родом Яновських виростає до невідворотності покутування гріха усім білоруським народом - триванням у віках бездержавності), поступово ототожнюючись із первородним гріхом. Сакралізація білоруської історії в історичній прозі У. Караткевича досягає своєї повні в романі “Колосся під серпом твоїм”. Історична проза У. Караткевича несе в собі потужний заряд енерґії сакрального й націєцентричного.

У другій частині розділу, в підрозділі 3.2.1. “Sacrum ґенології художньої прози Наталени Королевої” розглянуто новітнє осмислення поетики середньовічних жанрових утворень у Королевиній прозі, творчої їх актуалізації. Жанр emmaus, який з'явився у Середньовіччі й не набув великого поширення й популярності - розмова двох подорожніх, які йдуть з Єрусалима в Емаус і зустрічають по дорозі незнайомця, у якому вони лише пізніше впізнають воскреслого Христа (Лука, 24: 13-35). Історія про мандрівників, які не впізнали Ісуса, може бути прочитана як символічне представлення пошуку людиною віри, дороги до Бога. Н. Королева здійснює художню обробку євангельської історії, розширюючи й доповнюючи її семантичне ядро - не руйнуючи, поруч із цим, головних його теологічних параметрів. Новела є представленням метафоричного досвіду пізнання сакрального: спочатку через осягнення смерті як певного перетину особливої ініціаційної межі - від життя до смерті (досвід античного світу), яка дозволяє збагнути щось позаземне, а потім - через зустріч з Воскреслим, через Тайну Євхаристії - пізнання переходу від смерті до життя вічного (як переконання й містичний досвід світу християнського). Зустріч із незнайомцем (Христом) стає етапом переживання ієрофанії. У цій мандрівці разом із Воскреслим саме момент пізнання Христа через євхаристійний жест - пуант новели - стає резонансним сплеском динамічної напруги в мистецькій енерґетиці Королевиного твору. Таким чином, жанрово новела Наталени Королевої “Подорожній” є трансформацією середньовічного жанрового утворення emmaus. Архітектоніка новели побудована за принципом розгортання євхаристійного символу, де образи героїв, певні роздуми про релігійно марковані концепти, та навіть жест стають категоріями розгортання цього символа. Ще один жанр, який отримав у історичній прозі Наталени Королевої своєрідну художню рецепцію - видіння (visiones). У художній прозі Наталени Королевої жанр видіння з'являється в історичному романі “1313”. Н. Королева формує у цьому творі своєрідний макроконцепт європейського Середньовіччя, який, з одного боку, структурується на основі певних концептів, що стають своєрідними літературними десиґнатами, а з іншого, наповнює ці концепти особливою та своєрідною ідіосемантикою. Жанр видіння дає можливість сформувати ще один такий своєрідний концепт-десиґнат для макроконцепту Середньовіччя і становить своєрідну вставну конструкцію у цьому романі. Разом із усім використання видіння у “1313” дозволяє продемонструвати містичне світовідчування героїв художнього твору, передати світогляд homo religiosus.

Релігійно-дидактичний жанр exemplum (прикладу) був тим елементом проповіді, які найяскравіше виявляли її моралізаторські завдання. Характерною жанровою особливістю exemplum є зустріч, а інколи й зіткнення у новелістичному просторі-часі тимчасового та вічного, профанного й сакрального; тут завжди присутні взаємовплив, взаємодія й взаємозалежність між світами реально-профанним та сакральної дійсностi. Деякі новели Наталени Королевої мають ту ж структуру, що й exempla пізнього Середньовіччя. Як приклад цього у підрозділі розглянуто новелу Н. Королевої “Вітраж”. Священне проявляється тут через ієрофанію, що підводить підсумок своєрідній суперечці про можливість проявляння sacrum'y, яку ведуть герої новели.

У підрозділі 3.2.2. “Теологічний роман як жанровий різновид (“Щоденник сільського кюре” Жоржа Бернаноса та “Спокутник і ключі землі” Василя Барки)” аналізується введений дисертантом термін теологічний роман - на прикладі творів французького та українського письменників. Характерною особливістю художньої літератури ХХ століття є поява письменників, у творчості яких філософське світобачення є невід'ємним елементом їх світовідображення. “Спокутник і ключі землі” та “Щоденник сільського кюре” належать саме до такого типу творів. Обидва твори мають дуже багато ознак притчевості, однак для них обох характерною є спроба художнього осмислення тих проблем, якими займається теологія. Й тому варто ввести для цих обох романів визначення їх жанрового різновиду: теологічний роман. У підрозділі проведено компаративістичний аналіз романів Ж. Бернаноса та В. Барки й показано, як філософські та теологічні ідеї у цих творах реалізуються як на жанровому, так і на морфологічному, тематологічному та інших рівнях, творячи особливу художню теологічну доктрину, тобто вони є своєрідними художніми теологічними трактатами. Підставами означити жанрово “Щоденник сільського кюре” та “Спокутник і ключі землі” як теологічні романи є представлення в них у художній формі головних аспектів доґматики християнської церкви. Сюжетні лінії у цих творах переплітаються із певними теологічними та філософськими роздумами; життєві історії героїв цих творів або стають своєрідною верифікаційною дискурсією навколо певних теологічних постулатів, або художнім узагальненням буття-у-світі людини та екзистенції окремо взятого героя. Ці романи є своєрідною енциклопедією основних правд віри, загальних теологічних понять.

У підрозділі 3.2.3. “Світи sacrum і profanum у романі Василя Барки “Жовтий князь” досліджуються сакрохронотопні характеристики (під терміном сакрохронотоп, уведеним дисертантом, розуміється своєрідна єдність часу та певного локусу, в якому відбуваються події, забарвлені відчуттям тут-присутності sacrum або, інакше, йдеться про сакральну маркованість Бахтінських хронотопних характеристик) Барчиного роману. Голод у цьому творі є лише одним із мотивів, одним із засобів зовнішньо-композиційного значення. Первинний сенс, універсальна суть твору має значно глибші виміри й проекції, пов'язані з християнським світобаченням. Глибинними у “Жовтому князі” є проблеми духовного життя, терпіння й майбутнього воскресіння homo religiosus у руслі релігійно-філософської традиції та теології християнської Церкви. Сакрохронотоп романного світу Барчиного твору реалізується у двох вимірах; герої твору живуть на межі двох світів - сакрального та профанного. Зіткнення, контамінація цих світів відбувається у цілком певний момент історичного часу й має конкретну й реальну географічну площину локалізації. “Жовтий князь” одночасно й твір про християнське світовідчування й світосприймання, своєрідний locus theologicus - свідчення релігійних переживань, християнської любові й надії на майбутнє воскресіння. Страждання від голоду й протистояння силам зла є “виходом із звичайного часу” і поверненням у літургійний євангельський час.

Ідейно-композиційним осердям твору є два образи-символи: хліба і чаші, які в християнській Церкві є важливими елементами найсвятішої і найбільшої із Тайн. Своєрідна трансформація конструктивно-творчих складників образу-архетипу хліба (як фізичного, так і духовного, євхаристійного) та образу-символу чаші, який має розгалужену реалізацію у християнській апокрифічній традиції, в європейському (і українському, зокрема) письменстві, значно розширює поле їх художніх інтерпретацій. Розуміння християнсько-філософської та теологічної традиції трактування Тайни Пресвятої Євхаристії дає можливість побачити за реалістичними вимірами авторського тексту “Жовтого князя” інші, підтекстові та позатекстові простори - духовні, тісно пов'язані з християнським світосприйманням. Можна твердити, що роман Барки ґенетично споріднений із Літургією Вірних, яка зображає Христові страсті, смерть, воскресіння з мертвих, вознесіння на небо. Герої Барчиного твору терплять муки голоду, помирають, але залишається надія на їхнє майбутнє воскресіння. Роман Василя Барки - розгорнута і велична християнська метафора Літургії Вірних, своєрідна контамінація євангельського сакрально-профанного світу другої чверті ХХ віку, яка веде до утворення нової художньої сакрохронотопної реальності.

У підрозділі 3.2.4. “Місто як сакральний топос: семантична й поетикальна парадиґматика концепту Єрусалима в українській художній прозі ХХ віку” проаналізовано топосні характеристики, які, поруч із характеристиками темпоральними, є первісними архітектонічним елементами в структурі сакрохронотопу. Одним із виражень таких характеристик може стати образ міста. Його хронотопні особливості, улокування у ньому життя головних героїв художнього твору, розвиток у його перспективі сюжетних ліній зазвичай займають поважне місце у сучасній художній прозі (у цьому підрозділі це розглянуто на прикладі романів Л. Мосендза та Н. Королевої). Для віруючої людини час, як і простір, не є однорідним і безперервним. Топос Єрусалиму як “святого міста” займає унікальне місце в юдейській, християнській та мусульманській традиціях. У ландшафтних і пейзажних описах Мосендзового “Останнього пророка” відчувається потужна аґґадична традиція. Формування семантичної структури образу Єрусалима як сакрального топосу в романі Н. Королевої “Quid est Veritas?” (“Що є Істина?”) має радше не урбаністичну першооснову, а антропологічну складову - як визначальну напрямну. У романі Наталени Королевої відсутні будь-які описові моделі урбаністичних елементів Єрусалима. Характерною особливістю поетики її художньої прози є, подібно як і в Л. Мосендза, формування структури семантичного простору образу сакрального міста через призму світосприймання героїв твору, творення і функціонування цього образу через діалогічну призму їхнього спілкування.

У четвертому розділі “Морфологія сакрального як проект художнього дослідження” продемонстровано, як категорія sacrum може ставати об'єктом дослідження у художній творчості. У підрозділі 4.1. “Вияви дуальності та парадиґматика sacrum'y в повістях Пера Лаґерквіста” декларується, що найчастіше в художній літературі категорія sacrum демонструє свою природу як священне, однак може декларувати й іншу складову своєї дуальної природи (святе / порочне, прокляте; чисте / нечисте) в різних площинах і проєкціях. Ця категорія стає однією з центральних структурних одиниць художнього світобачення, займає одне із найважливіших місць у ідейно-естетичному авторському універсумі прози й поезії П. Лаґерквіста. Можна б твердити, що П. Лаґерквіст - один із небагатьох прозаїків ХХ віку, який обрав об'єктом свого дослідження категорію сакрального у найрізноманітніших мистецьких ракурсах. Повісті “Кат”, “Карлик” та “Маріамна” дають можливість розглянути широке поле представлення однієї з важливих структурних складових сакрального, зокрема як порочного та проклятого. Повісті “Кат” і “Маріамна” представляють феноменологічні вияви дуальної структури священного у художніх текстах, зокрема в дихотомії сакральна влада / влада сакрального; виявляють цілу низку релігійно маркованих концептів, які дають можливість говорити про ідіоконцепцію дуальної структури sacrum у Лаґерквістовій художній прозі. Повість “Сивіла” побудована на всеохопному й багатоаспектному представленні різних виявів сакрального, парадиґматики досвіду спілкування людини із sacrum'ом. Сюжетним стержнем чи своєрідним сюжетотворчим субстратом, на якому ґрунтується повість “Сивіла”, є зустріч людини із сакральним, яка кладе на героїв твору своєрідну печать священного прокляття. Категорія sacrum, її вияви і прояви на різних рівнях взаємин із profanum, людським буттям, проникнення у глибинну структуру священного, намагання визначити й окреслити його характерні особливості й притаманності стають найважливішим аспектом художнього дослідження П. Лаґерквіста у “Сивілі”. Спільний досвід двох головних героїв повісті творить орґанічну цілісність, який єднає sacrum та profanum у своєрідний художній Universum. Повість П. Лаґерквіста “Сивіла” - ще одне своєрідне художнє дослідження природи категорії sacrum, її універсальності та парадиґматики, дуалістичних та дихотомійних проявів, виявів зіткнення сакрального та профанного простору та часу. Художнє осмислення у цьому творі категорії сакрального демонструє її всеохопну й багатопланову структуру, різноманітність її виявів у житті звичайної людини.

У підрозділі 4.2. “Дискурс мистецтва-як-sacrum у романі Германа Гессе “Степовий вовк” представлено аналіз концепції мистецтва-як-sacrum. У цьому романі Г. Гессе демонструє художню інтроспекцію свого внутрішнього світу, здійснює своєрідне його рентґенівське художнє освітлення, занурення у несвідоме. Одночасно взаємини людини, культури й релігії, її світовідчування та балансування на межі між реальністю фізичного світу, який прямує до профанної втрати будь-яких ідеалів, і реаліями внутрішнього світу окремої людини-мистця, котра покликана врятувати цей світ від хаосу й, у метафоричному значенні, розпаду (розпаду, сказати б, цілісного ядра культури й релігії, розпаду, який породжує величезну енерґію руйнації людської спільноти, духового й духовного світу сучасної людини), є однією з напрямних ліній авторського пошуку як у “Степовому вовкові”, так і в інших творах Гессе. Одним із важливих аспектів формулювання ідеї мистецтва як невіддільного інґредієнта sacrum в філософсько-ідейній концепції роману, є, як видається, контекстуальний фактор - процес та ідеї секуляризації та її крайньої форми - нігілізму. Секуляризація для Степового Вовка є процесом профанації культури, культури європейської, яка є виразом священного. У аґресивному середовищі секуляризації та нігілізму релігійні образи деґенерують до рівня симулякрів. Г. Гессе демонструє, як корозія секуляризації трансмутує їх у порожнечу симулякрів мас-культури. Окремо можна говорити в цьому випадку не тільки про профанацію sacrum, але й про деструкцію сакрального-як-мистецтва. Таким чином, категорія sacrum у романі Германа Гессе отримує своєрідне, ідіоконцептуальне вираження.

У підрозділі 4.3. “Енантіодромія sacrum і profanum у художньому тексті (на прикладі новели Юрія Клена “Пригоди Архангела Рафаїла”)” показано, як у новелі Юрія Клена “Пригоди Архангела Рафаїла” морфологія сакрального отримує пряме вираження та філософське узагальнення у художньому тексті: представленні у діалозі двох архангелів та через зіткнення просторів світів sacrum і profanum. Структура художнього простору новели, який поділений на два світи - сакральний, позасвітній та профанний, земний оприявнюється, виявляється своєрідним художнім засобом - подвійною енантіодромією сакрального в профанне й поверненням зі стану profanum до стану sacrum. Стереометрія художнього світу новели складається з двох своєрідних сфер - сакрального простору та земного, які одночасно тут-присутні, але й існують цілком відмежовані один від одного. Ще однією особливістю пункту зображення й бачення зовнішнього світу у новелі є те, що основна фокусна точка світобачення наратора розміщена не в профанному просторі, а за його межами - поверхнею ніби герметично замкнутої кулі. Поетика такого світобачення й світовідображення подібна до поетики світу ікони, у якій фокусна точка спостерігача знаходиться не в “зовнішньому” земному світі, а у внутрішньому просторі ікони. На рівні сюжетному такий стереометричний малюнок набуває семантично симетрично-протилежного сенсу. У сакральному просторі (з погляду художньої стереометрії) із точки на прямій архангел Рафаїл пронизує вектором свого перевтілення у людську істоту внутрішність замкненої сфери людського світу. “Вектор перевтілення”, даючи йому можливість пізнати внутрішній світ людських взаємин і буття, виводить Вертопраха-Рафаїла з діаметрально протилежного боку цієї сфери, й архангел, залишивши тіло земної людини, повертається до буття в сакральній, ангельській субстанції.

У висновках викладено основні результати роботи. Означено основні параметри категорії sacrum та окреслено основні ідеї щодо її дослідження в художній літературі ХХ-ХХІ віків. Сакральне є однією із найзагальніших категорій. Вона є виявом людського буття, людської присутності в Universum'і. Людина релігійна - homo religiosus, пізнаючи світ, шукаючи свого місця в ньому, завжди намагається ідентифікувати своє місце в цьому Universum'і - y співвіднесенні із сакральним, із його проявами у людському бутті. Таким чином, літературознавчі дослідження неможливі без студій, аналізу та інтерпретації інґредієнтів сакрального, ірраціональних виявів та раціональних структур й об'єктів, за допомогою яких твориться достатньо цілісна художня картина цієї всеохопної та всезагальної категорії. Виходячи з ідей Р. Оттa, у роботі досліджуються як ірраціональні, так і раціональні вияви сакрального. Тут доведено, що структурно категорія sacrum є певним фракталом, тобто це структура, яка “складається і з подібних до себе підструктур” (Б. Б. Мандельброт). Окреслення категорії сакрального як фрактальної структури дає можливість розглядати цю категорію на різних типологічних рівнях художньої літератури, застосовуючи стратеґії макро- та мікропідходів. Різнопланові методологічні підходи до досліджень художнього тексту дають можливість уникнути редукції надзвичайно складних і складених, багатоплощинних і багаторівневих виявів категорії sacrum. Здобутки сучасного релігієзнавства дають змогу оперувати великою кількістю різнопланових фактів із історії, культури й літератури зокрема, - для ідентифікації різноаспектних виявів як сакральних елементів, так і протиставних інґредієнтів sacrum / profanum. У представленій роботі задекларовано створення cинтезованої динамічної фрактальної моделі-матриці категорії сакрального, що дозволяє узагальнити й відкорегувати дослідницькі стратеґії, залучити до науково-дослідницького інструментарію нові динамічні концепції та ідеї-модуси, які певним чином структурують та концептуалізують запропоновану інтерпретаційну модель-матрицю, розширюють поле її застосування й, одночасно, дають змогу інкорпорувати в себе всі дотеперішні мікромоделі та концепції дослідження окремих аспектів та проявів категорії сакрального в художній літературі.

Із застосуванням динамічної фрактальної моделі-матриці вияви сакрального у художній літературі віднаходяться через інтерпретаційно-герменевтичні представлення художніх характеристик сакрального часу та простору (сакрохронотопу), ієрофаній, теофаній, структурних компонентів релігійної символіки, через дескрипцію релігійних обрядів та ритуалів, мітологічних структур, які покликані з одного боку устійнити та певним чином задекларувати та провести консервацію досвіду освоєння sacrum, з іншого - перевести цей досвід, “втілити” його у лоґос - у міти, літургійні тексти, священні тексти, і - для людини сучасної - тексти художні. Одночасно людський досвід пізнання і освоєння sacrum, опирається на релігійно марковані концепти (які є зраціоналізованими об'єктами ірраціональних динамічних виявів сакрального). За допомогою концептів, які є особливими згустками людського досвіду, динамічна модель-матриця стає подібною до атомарної моделі-структури, в якій роль навколоатомарної речовини відіграють динамічні ірраціональні інґредієнти сакрального. Саме вони, кристалізуючись, творять згустки досвіду людини - релігійно марковані мікро- та макроконцепти. Найчастіше ці мікро- та макроконцепти ірраціоналізуються в матеріальному світі у певні образи, символи, матеріальні об'єкти: людські постаті, або в різні предмети - зокрема ті, які мають ритуальний характер. Усі ці ірраціональні та раціональні інґредієнти sacrum проявляються в художньому тексті на різних рівнях - від стилістичного до ідейно-естетичного.

У роботі введено кілька нових термінів. Серед них - сакрохронотоп, який окреслює єдність сакрального часу та простору. Дослідження сакрохронотопних характеристик художнього твору стає одним із найважливіших засобів виявлення компонентів фрактальної структури категорії sacrum. Ще один термін, уведений у представленому науковому дослідженні - біблійний ґлокалізм, під яким слід розуміти багатоаспектне сприйняття біблійними наративами мистецького втручання, адсорбцію й трансформацію традицій, культури, менталітету того чи іншого народу, постання художніх творів, створених на основі Біблії, з різнорівневими біблійними структурами, в яких вплив національних елементів не залишає, однак, сумніву щодо їх народження на субстраті Святого Письма. Якщо лірика та драма мають яскраво виражене релігійне походження, то сучасна проза стає епіґенетичним, тобто вторинним явищем - у порівнянні з лірикою і драмою. Жанрова пам'ять у випадку сучасного роману (як задекларовано у представленому дослідженні) бере початок з двох джерел - Біблії та Книги природи, народжуючись з “музики духу sacrum”.

Представлене дисертаційне дослідження демонструє, таким чином, можливість застосування в літературознавчих дослідженнях динамічної фрактальної матриці-структури, яка дає можливість проводити дескриптивне виявлення та представлення різних - ірраціональних та раціональних інґредієнтів категорії sacrum, які, в певній цілісності, творять достатньо повну картину внутрішньої структури категорії сакрального. Одночасно з цим, аналіз та інтерпретація текстів художньої прози, яка представляє достатньо великий відрізок часу - ХХ-ХХІ століття - уможливлює бачення трансформаційних процесів та аксіологічних дискурсивних практик, змін поетики та стилістичних засобів у реалізації як окремих елементів сакрального в художньому тексті, так і спроб художнього освоєння та осмислення цієї категорії у різних літературах європейської традиції. На прикладах художньої прози як українських, так і іноземних авторів показано можливості застосування запропонованої динамічної фрактальної моделі-матриці у літературознавчих дослідженнях. Такий компаративістичний підхід стає, разом з усім, безсумнівним підтвердженням інкорпорованости української літератури y загальноєвропейський культурний контекст як невід'ємної й важливої його складової.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

Фахові видання:

1. Набитович І. Універсум sacrum'y в художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму) / Ігор Набитович. - Дрогобич-Люблін : Посвіт, 2008. - 600 с. (30 др. арк.).

2. Набитович І. Образ Святого Ґрааля в творчості Наталени Королевої / Ігор Набитович // Наукові записки Національного університету Києво-Могилянська Академія : філологія. - Т. 17. - К., 1999. - С. 55-57. (0,4 др. арк.).

3. Набитович І. Проблеми досліджень sacrum'у в українській літературі // Біблія і культура / за ред. А. Нямцу. - Вип. 1. - Чернівці : Рута, 2000. - С. 71-74. (0,4 др. арк.).

4. Набитович І. Євхаристійна символіка роману Василя Барки “Жовтий князь” / Ігор Набитович // Біблія і культура / За ред. А. Нямцу. - Вип. 4. - Чернівці : Рута, 2002. - С. 121-125. (0,5 др. арк.).

5. Набитович І. Християнська ініціація як структурний компонент роману Наталени Королевої “Quid est Veritas?” / Ігор Набитович // Вісник Прикарпатського університету : Філологія. - Вип. ІХ-Х. - Івано-Франківськ, 2005. - C. 401-408. (0,4 др. арк.).

6. Набитович І. Концепт середньовічної науки у повісті Наталени Королевої “1313” / Ігор Набитович // Наукові Записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. - Серія “Літературознавство” - Вип. 3 (43). - Част. 2. - Харків, 2005. - C. 154-160. (0,4 др. арк.).

7. Набитович І. Двозначність священного: вияви дуальності sacrum у повістях Пера Лаґерквіста “Кат” і “Маріамна” / Ігор Набитович // Studia methodologica. - Тернопіль, 2007. - Вип. 20. - С. 96-101. (0,5 др. арк.).

8. Набитович І. Трансформацiя середньовiчних exempla у новелiстицi Наталени Королевої / Ігор Набитович // Матерiали V Мiжнародного конгресу українiстiв. - Кн. 2 : Лiтературознавство. - 26-29 серпня 2002 року в Чернівцях. - Чернівці, 2003. - C. 312-315. (0,5 др. арк.).

9. Набитович І. Поетика концепту чуда в романі Наталени Королевої “Quid est Veritas?” та Романа Брандштаттера “Jezus z Nazaretu” / Ігор Набитович // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету : філологічні науки. - Вип. 10. - Т. 1. - Кам'янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2005. - С. 185-191. (0,4 др. арк.).

10. Набитович І. Інфернальне в людській екзистенції: зустріч людини з дияволом у повісті Наталени Королевої “1313” / Ігор Набитович // Біблія і культура / за ред. А. Нямцу. - Вип. 7. - Чернівці : Рута, 2005. - С. 318-327. (1,0 др. арк.).

11. Набитович І. Біблія і “Книга природи” : народження сучасного роману з музики духу sacrum / Ігор Набитович // Слово і Час. - 2006. - № 11. - С. 3-11. (0,9 др. арк.).

12. Набитович І. Місто як сакральний локус : семантична й поетикальна парадигматика концепту Єрусалима в українській художній прозі ХХ віку / Ігор Набитович // Наукові праці Кам'янець-Подільського держ. університету : філологічні науки. - Вип. 14. - Т. 2. - Кам'янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2007. - С. 124-134. (0,5 др. арк.).

13. Набитович І. Парадигматика сакрального в художньому творі (на прикладі повісті “Сивіла” Пера Фабіяна Лаґерквіста) / Ігор Набитович // Вісник Черкаського університету : філологічні науки. - Вип. 108. - Черкаси, 2007. - С. 5-16. (0,6 др. арк.).

14. Набитович І. Жанр visiones (видіння) в історичній прозі Наталени Королевої / Ігор Набитович // Наук. записки Харків. націон. університету ім. Г. Сковороди. - Серія літературознавство. - Вип. 1 (49). - Част. 1. - Харків, 2007. - С. 157-163.

15. Набитович І. Емаус як жанрове утворення та євхаристійний символ у художньому тексті (на прикладі новели Наталени Королевої “Подорожній”) / Ігор Набитович // Сучасний погляд на літературу : зб. наук. праць. - К. : Київ. націон. пед. університет ім. М. Драгоманова, 2007. - Вип. 11. - С. 215-225. (0,5 др. арк.).

16. Набитович І. Сакральна флористична символіка у художній прозі Наталени Королевої / Ігор Набитович // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. - К. : Національний авіаційний університет, 2007. - Вип. ХV. - C. 62-77. (0,7 др. арк.).

17. Набитович І. Енантіодромія sacrum i profanum у художньому тексті (на прикладі новели Юрія Клена “Пригоди архангела Рафаїла”) / Ігор Набитович // Вісник Львівського університету : серія філологічна. - Львів, 2007. - Вип. 39. - Част. 1. - С. 268-277. (0,7 др. арк.).

18. Набитович І. Досвід сакрального у “колективному несвідомому” та його трансформація у художній літературі / Ігор Набитович // Філологічні студії. - Луцьк : Волинський національний університет ім. Лесі Українки, 2008. - № 1-2. - С. 129-139. (0,7 др. арк.).

19. Набитович І. Концепт смерті як модерний проект у художній прозі Ольги Кобилянської та Владислава Реймонта / Ігор Набитович // Науковий вісник Чернівецького університету : слов'янська філологія. - Вип. 394-398. - Чернівці : Рута, 2008. - С. 192-201. (0,9 др. арк.).

20. Набитович І. Релігійний дЯчсппт людини Ренесансу в повісті Пера Лаґерквіста “Карлик” / Ігор Набитович // Буковинський журнал. - 2008. - № 2. - С. 178-189. (0,7 др. арк.).

21. Набитович І. Постмодерна парадиґма образу-симулякра Ґрааля в романі Дена Брауна “Код да Вінчі” / Ігор Набитович // Біблія і культура / за ред. А. Нямцу. - Вип. 8-9. - Чернівці : Рута, 2008. - С. 73-84. (1,1 др. арк.).

Додаткові публікації:

22. Набитович І. Філософське осмислення долі України в українській прозі ХХ століття із сюжетами із Святого Письма / Ігор Набитович // Діалог культур. Україна у світовому контексті : матеріали перших міжнародних філософсько-культурологічних читань : Міжвузівський зб. наук. праць. - Вип. 2. - Львів : Каменяр, 1996. - С. 340-342. (0,3 др. арк.).

23. Nabytovych I. Scriptural Themes in Twentieth-Century Ukrainian Prose / Ihor Nabytovych //The Ukrainian Review (London). - 1997. - No 1 (Spring). - P. 64-72. (0,5 др. арк.).

24. Набитович І. Роман Василя Барки “Жовтий князь” як locus theologicus / Ігор Набитович // Сівач духовності. Збірник спогадів, статей і матеріалів, присвячений професору Володимирові Полєку. - Івано-Франківськ: Плай, 2003. - С.190-196. (0, 7 др. арк.).

25. Набитович І. Антиципаційна архітектоніка містичної новели Юрія Клена “Акація” / Ігор Набитович // Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму / гол. ред. Л. Кравченко. - Дрогобич : Відродження, 2004. - С. 124-133. (0,7 др. арк.).

26. Набитович И. Homo religiosus в поисках сакрального / Игорь Набитович // Оппозиция сакральное / светское в славянской культуре : сборник научных трудов / Российская академия наук : Институт славяноведения. - Москва, 2004. - C. 232-239. (0,5 др. арк.).

27. Набитович И. Библейские темы в повести Гната Хоткевича “Авірон” / Игорь Набитович // Материалы Двенадцатой Ежегодной Международной Междисциплинарной Конференции по иудаике. - Часть 1. - Институт славяноведения Российской aкадемии наук : Академическая серия. - Вып. 18. - Москва, 2005. - C. 357-362. (0,3 др. арк.).

28. Nabytowycz I. Religijnie naznaczone koncepty jako intertekstualne wskaџniki biblijne w tekњcie literackim / Ihor Nabytovycz // Intertekstualnoњж w literaturach i kulturach sіowiaсskich. - Szczecin : Uniwersytet Szczeciсski, 2006. - S. 194-201. (0,4 др. aрк.).

29. Набитович І. Повернення sacrum. Українська література ХХ століття як locus thеologicus / Ігор Набитович // Ukraiсskie zbliїenia literaturoznawcze / рod red. Ihora Nabytowycza. - Lublin : Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skіodowskiej, 2006. - S. 41-54. (0,5 др. арк.).

30. Набитович І. Cакральне втілення Слова (Слов'янська писемність: український контекст) / Ігор Набитович // Z badaс nad jкzykiem i kultur№ sіowian / pod red. P. Sotirowa i P. Zіotkowskiego. - Lublin : Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skіodowskiej, 2007. - S. 195-204. (0,5 др. арк.).

31. Nabytowycz I. Mistycyzm w prozie ukraiсskiej XX-XXI wieku / Ihor Nabytovycz // Wielkie tematy kultury w literaturach sіowiaсskich. - T. 7. - Cz. 2. - Wrocіaw : Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocіawskiego, 2007. - S. 341- 346. (0,4 др. арк.).

32. Набитович І. Категорія sacrum та художня література: дескрипція структури та стратеґії досліджень / Ігор Набитович // Sacrum i Біблія в українській літературі / За ред. І. Набитовича. - Lublin : Ingvarr, 2008. - C. 23-47. (1,3 др. арк.).

33. Набитович І. Біблійні стилізації як стилетворчий засіб в українській прозі ХХ віку / Ігор Набитович // Sacrum i Біблія в українській літературі / за ред. І. Набитовича. - Lublin : Ingvarr, 2008. - C. 637-660. (1,2 др. арк.).

34. Набитович І. Палімпсести sacrum в історичній прозі Володимира Караткевича / Ігор Набитович // Феномен пагранічча. Польская, украінская і беларуская літаратура: уплывы і ўзаемаўзбагачэнне / пад. рэд. Сяргея Кавалёва і Ігара Набытовыча. - Мінск : Кнігазбор, 2008. - С. 288-323. (1,2 др. арк.).

35. Набитович І. Історичний роман з євангельських часів (“Останній пророк” Леоніда Мосендза) / Ігор Набитович // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze / pod red. S. Kozaka. - Tom 25-26. - Warszawa : Tyrsa, 2008. - S. 275-287. (0,5 др. арк.).

36. Набитович І. Архітектонічна та ідейно-естетична симетрія повісті Наталени Королевої “1313” та романy Умберто Еко “Il nome della rosa” / Ігор Набитович // Lubelskie Materiaіy Nieofilologiczne / рod red. J. Kneja, J. Krajki. - 2008. - nr 32. - S. 87-113. (0,9 др. арк.).

Размещено на Allbest.ru