Романи Мілана Кундери: проблематика, поетика, наративні стратегії

У підрозділі 3.4. Особливості оповідної структури романів Мілана Кундери дисертант звертається до центральних категорій формальної побудови тексту. Пункт 3.4.1. досліджує бінарні опозиції як структуротворчий принцип. Біполярний поділ текстового світу, в якому реалізуються текстові можливості (теми та мотиви), є характерним засобом семантичної структури Кундерових романів. Між опозиціями простягається простір, у якому пересуваються романні постаті в пошуках власної ідентичності. Їх наближення до того чи іншого полюсу одночасно означає новий варіант теми або мотиву, втіленням якого стають герої. Цей семантичний простір реалізується не лише за допомогою традиційних опозицій на кшталт вірність - зрада, легкість - важкість, але й може виникати в рамках одного поняття - наприклад, подвійна природа сміху в романі “Книга сміху та забуття” (сміх янгольський і сміх диявольський). Така поляризація смислів означає швидше двозначність, ніж контрадикцію, а реалізація на рівні варіювання свідчить про „зняття” опозиційності, про плинність семантичних одиниць. У пункті 3.4.2. розглянуто метанаратив Мілана Кундери. Якщо розуміти оповідь у постмодерністському сенсі як легітимацію досягнутого пізнання, семантичний простір, що поєднує Кундерові твори, існує мовби поза текстом, на рівні читацької рецепції. Вирішальну роль при моделюванні романного світу відіграє постать оповідача, який виступає як суб'єкт наративу, текстове „я”, що реалізує аукторіальну оповідь як варіант самого себе. Оповідачеве „я” ідентифіковано в кожному з романів наявністю тотожних знаків. Ця тотожність прокладає шляхи між окремими романами, які, завдяки цьому, можна сприймати як варіації єдиної оповіді - метанаратив. Легітимність цілісності забезпечує також постать аукторіального наратора. Самостійні дискурси, представлені окремими творами, гетеродієгетичний аукторіальний наратив пов'язує в один метадискурс, який є частиною метанаративу. Автор роботи зазначає, що метадискурс орієнтований на читацьке сприйняття змісту, тем і мотивів, що знаходяться в центрі уваги окремих романів та реалізуються в їхніх рамках як фрагмент загальних міркувань про ці поняття, теми і мотиви. Відповідно, якщо позиція читача щодо метанаративу є значною мірою пасивною, метадискурс дозволяє йому реалізувати свою активність у вигляді інтерпретації. Метанаратив, своєю чергою, включає не лише художній світ твору, вигаданий автором, але й прийоми його конструювання та процес написання твору. Романи Кундери мають усі ознаки метанаративу, і це дає дисертантові змогу дійти висновку про те, що Кундера, який проголосив у своїх есе прихильність до модерністського роману, у власній художній практиці застосовує прийоми, властиві постмодерністській літературі.

У підрозділі 3.5. розкрито специфіку наративного дискурсу роману “Безсмертя”, де Кундера звертається до неказуальної наративної стратегії, яка найвиразніше проявляється в мозаїчній внутрішній структурі третьої та шостої частин роману і у вільному чергуванні часових площин. Перспектива теперішнього часу в романному просторі, що простягається від початку XIX ст. до 90-х рр. ХХ ст., встановлена аукторіальним оповідачем. При такому типі наративу центром орієнтації для читача у фіктивному світі є судження, оцінки й зауваження наратора. Теперішній час тексту - це час, у якому пересувається оповідач. Тому, навіть коли дія відбувається у далекому минулому, оповідь здійснюється в теперішньому часі, а реалізована у тексті дійсність, що замінює інші часові категорії, базується на смисловій логіці, а не на часовій. Подібним чином легітимізоване і провокаційне злиття жанрів - прогулянку відомих письменників у потойбічному світі можна було б віднести до жанру фантастики. Присутність у тексті фігур Гете і Хемінгуея привносить і новий смисловий вимір. Читач завдяки їм відсилається до власної, індивідуальної уяви про двох великих митців, до загальної культурної підсвідомості людства та до знань історичних реалій, на які посилається текст. Це призводить до зближення дійсності, реалізованої текстом, і позатекстової реальності (у даному випадку - уявлень, закріплених у історичній підсвідомості реципієнта). Таке зближення веде до відносного сприйняття обох реальностей і до констатації міри правдивості однієї на користь другої. Отже, аукторальний наратор дистанціює перспективу оповіді за допомогою теперішнього часу, і завдяки такому способу самореалізації в тексті зберігає гіпотетичний характер текстової “дійсності”.

Висновки узагальнюють результати дослідження. Умовно творчість Мілана Кундери можна поділити на два етапи - „чеський” і „французький”. В романах першого етапу присутні всі елементи реалістичної поетики на рівні змісту (соціальна проблематика, актуальні проблеми сучасності, критика тоталітарних режимів) та форми (структура сюжету, система образів, хронотоп із орієнтацією на дійсність). Характерним для „чеського” періоду є застосування реалістичної поетики разом із модерністською проблематикою, такою, як самоідентифікація людини в сучасному світі, абсурдність новітньої історії та її вплив на долю людини, неспівпадіння вчинків і їх наслідків тощо. Починаючи з роману „Нестерпна легкість буття” стиль письменника набуває виразних постмодерністських ознак, хоча окремі елементи постмодерністського письма (іронічність, карнавальність, функціонування ігрового чинника на всіх рівнях тексту) можна прослідкувати вже в творах першого етапу. Це пояснюється впливом на формування художнього стилю Кундери як традицій європейського роману, так і національної сміхової культури, що має назву „празька іронія”.

Особливості світогляду Кундери в постмодерністському контексті відбиваються у синкретичних особливостях поетики на різних структурних рівнях досліджуваних романів. На рівні проблематики синкретизм виявляється у постійному переплетенні особистого та суспільного, ліричного, філософського та політичного аспектів. Синкретизм поетикальних рис у творчості Кундери можна вважати наслідком поліваріативної природи поетики його романів, для яких характерна динамічна структура, постійні пошуки нових способів художнього вираження, трансформація існуючих прийомів вербальної репрезентації.

Характеризуючи постмодерністські ознаки романів Кундери, дисертант виявив такі риси, як іронічність, пародійність, інтертекстуальність, розважальність і водночас інтелектуалізм і, у зв'язку з цим, використання жанрових кодів як масової, так і елітарної літератури, орієнтація на множинність інтерпретацій тексту. Інтертекстуальному дискурсу прози Кундери властиві історичні та літературні алюзії, використання кодів минулих культур та прийоми відкритої і прихованої цитації, які можуть бути домінантними, локальними або оказіональними і є засобом створення алюзивної іронії. Гра автора з читачем і текстом, із хронотопом та образністю наближає твори до іронічного модусу літератури, а тяжіння до символіки, метафоричність стилю є однією з ознак повернення сучасного роману до міфу через іронічний модус.

Найвиразніше постмодерністські інтенції романів Кундери проявляються в наративній побудові текстів. Структурній організації романів притаманна складна взаємодія між різними суб'єктами оповіді та наративними модусами. Основною наративною стратегією Кундери є контраст „я-оповіді” у відповідних авторських модифікаціях та об'єктивної оповідної манери, які можуть поєднуватися в конкретному творі. Параметри еволюції оповідної структури романів Кундери визначаються наступними наративними конструкціями: гомодієгитичний наратив зі змінною внутрішньою фокалізацією („Жарт”) та гетеродієгетична оповідь із всезнаючим наратором („Життя десь”) або об'єктивною оповідною манерою („Вальс на прощання”). Починаючи від роману „Книга сміху та забуття” у всіх творах присутня постать аукторіального оповідача, який виступає деміургом романного світу („Нестерпна легкість буття” тощо). Авторські оповідні стратегії спрямовані, в першу чергу, на активізацію творчого читання, співрозмови з реципієнтом твору. Важливим засобом комунікації з читачем є для Кундери романне есе, яке поєднує документ і фікцію, життя та літературу в єдиному романному дискурсі. В романах „Безсмертя” та „Повільність” для більш „прямого” діалогу з реципієнтом Кундера включає до тексту автора-персонажа, наділеного біографічними рисами. Втім, автор з'являється в романі щоб показати свою умовність, звернути увагу читача не стільки на ідею, скільки на суб'єктивний момент її утворення. Образ автора в творі зазнає травестування та пародіювання, тобто отримує „статус” авторської маски.

Одна з найпомітніших особливостей постмодерної літератури маніфестується через металітературний або метапрозовий дискурс, писання про саме писання, тобто відбиття теоретично-мовного у мистецько-мовному. В творчості Кундери такий дискурс з'являється у два способи - експліцитно та імпліцитно. Для експліцитної реалізації метапрозового дискурсу характерні безпосередні висловлювання про сам художній текст або про мистецтво взагалі. Кундеровій прозі притаманні наступні ознаки метапрозового дискурсу: роздуми про літературну стратегію на протязі самого процесу писання, „критичний аналіз” власної прози, іронічне ставлення до певних технік, авторські коментарі стосовно окремих текстуальних елементів, відсилання до певних прихованих значень. Імпліцитна реалізація металітературних значень здійснюється в прозі Кундери опосередковано, через певні картини, символічні уявлення, метафоричні значення і взагалі через „чистий” мовно-художній дискурс, який, завдяки своїй багатозначності, може трактуватись і як прихована автопоетична маніфестація. Обидва згадані способи вписування метапрозового дискурсу можуть розглядатись як у контексті їхньої естетичної функції, або ж функції, яку вони виконують у структуруванні конкретного прозового цілого, так і в особливому рецепційному контексті, де саме металітературні елементи функціонують як певні рекомендації для читача, як натяк на ключ, у якому - на думку автора - треба відчитати його текст.

Посилення ліричного струменя у творчості прозаїка завжди пов'язано з процесом суб'єктивізації. На сучасному етапі розвитку роману процес суб'єктивізації призвів до “стягнення” в єдиний ідейно-естетичний вузол принципово різних жанрів і видів художньої творчості - документальної розповіді, есеїстики, літературно-критичних розвідок, елементів фантастики. В романах Мілана Кундери цей процес спричинився до контамінації: 1) нового різновиду психологічного роману “я-форми” з “доцентровим” характером художнього мислення; 2) умисної стилізації під “літературу факту”; 3) літературно-критичного дослідження; 4) інтелектуального роману; 5) роману виховання; 6) антироману. Світоглядні позиції письменника постепохи (релятивізм, амбівалентність, діалогізм, ідеологічна незаангажованість) актуалізували ці різноманітні джерела і дали життя його власному роману, який став адекватним відображенням сучасного світу і продуктом сучасної мультикультури.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Знайомий незнайомець Мілан Кундера // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Випуск 12. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2002. - С. 151 - 159.

2. Проблеми самоідентифікації людини в оповіданнях Мілана Кундери (збірка „Смішні любові“) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 4. - К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2003. - С. 277 - 281.

3. Перший роман Мілана Кундери: історія жарту або жарт історії // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 5. - К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2004. - С. 172-177.

4. Суперечки про роман Мілана Кундери “Нестерпна легкість буття”// Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. Випуск 7. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. - C. 240-244.

5. Час епілогу або “Вальс на прощання” Мілана Кундери // Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. Випуск 10. - К.: ВПЦ Київський університет, 2004. - C. 229-233.

6. Поетика кічу в романі Мілана Кундери „Нестерпна легкість буття”// Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. Випуск 11. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. - С. 319-323.

7. Теорія роману Мілана Кундери // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 7. - К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2005. - С. 215-222.

8. Концепція Центральної Європи як мультикультурного простору в творчості Мілана Кундери// Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. Випуск 12. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. - C. 372-376.

Размещено на Allbest.ru