Українська тема в російській літературі першої половини ХІХ століття (проблеми еволюції, міфологізації, інтертекстуальності)

5. Трансформація українських мотивів і образів в російській літературі 1840-х років

Повість Кукольника “Вольный гетман пан Савва” тісно повўязана з українською історією і українським фольклором. У її основу покладено достовірні факти, які набули легендарного характеру. Прототипом головної діючої особи є відомий в історії України козак-ренегат Сава Чалий. Історичні та фольклорні джерела, зокрема пісня про Саву Чалого, яка має велику кількість варіантів, порівнюються з текстом повісті. Кукольник вільно контамінує різні джерела, міфологізує події. Пан Сава у його повісті -- вожак гайдамацької зграї. На прикладі цього образу письменник продемонстрував непривабливість постаті гайдамаки, що став розбійником. Повість Н. Кукольника “Запорожцы (Историческая быль времен Екатерины Великой)” присвячена останньому періоду існування Запорозької Січі. Описи Січі на початку і в кінці повісті супроводжуються примітками, що нагадують історичні довідки. У зображенні останньої козацької ради, яку проводить гетьман Калнишевський, велику роль відіграє підтекст, з допомогою якого Кукольник передає трагізм ситуації, що склалася. Разом з тим погляд письменника на останні роки існування Запорозької Січі досить офіційний. У фіналі твору неодноразово підкреслюється думка, що необхідності в її існуванні більше немає. Повість Кукольника асоціюється з повістю В. Нарєжного “Запорожец”. В основі кожного з цих творів -- авантюрний сюжет, який має історичне обрамлення.

В історичній повісті “Максим Созонтович Березовский” уподібнення “Україна -- Італія”, що зўявляється на початку твору, змінюється різким протиставленням. Письменник підсилює конфлікт між мрією і дійсністю, змалювавши трагічну долю українського композитора М.С. Березовського. Українська тема в цьому творі тісно повўязана з російською та італійською. Образи українців знаходимо також у драмі Кукольника “Азовское сидение”. У цьому творі, як і в повісті “Запорожцы”, письменник висловлює загальноприйняту в офіційних колах точку зору на Запорозьку Січ. Традиційні образи козака-запорожця та Запорозької Січі у творчості Н. Кукольника 1840-1850-х років позбавлені поетизації, героїзації та ідеалізації, що були властиві, наприклад, гоголівському “Тарасу Бульбі”. Натомість спостерігається спроба наблизити відомі сюжети й образи до прози життя.

Українські письменники як популяризатори української теми в російській літературі (кінець 1830-х -- 1840 роки).

Присвячений аналізу російськомовних творів Є. Гребінки, Г. Квітки, П. Куліша, які друкувались у Москві та Петербурзі й були адресовані насамперед російському читачеві.

Підрозділ розпочинається з пункту “Козацький міф у російськомовній поезії і прозі Є. Гребінки”. Простежуються міжтекстові звўязки поеми “Богдан” з “Історією Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського, “Історією русів” псевдо-Кониського та з думою про Хмельницького та Барабаша. Автор змальовує романтичний образ Богдана Хмельницького як рятувальника і визволителя України від усіх бід і страждань, спираючись на фольклорні та історичні джерела, у яких постать гетьмана теж міфологізувалася. Завдяки використанню різних форм оповіді, Гребінці вдається показати Хмельницького з різних точок зору, багатогранно висвітлити його образ. В аналізі повісті “Нежинский полковник Золотаренко” акцентується історичний підтекст, звўязок твору з “Історією русів”, майстерність письменника у зображенні козацьких типів.

Роман Гребінки “Чайковский” доповнює козацьку тему новими мотивами. У ньому помітні перегуки з творами російських авторів, які раніше торкалися цієї теми. Письменникові вдалося створити оригінальний твір з продуманою композицією, яскравими характерами, цікавим сюжетом. Лейтмотивом роману є історична дума про Олексія-поповича. Її початок багаторазово повторюється у тексті твору, організуючи його художній простір. Автор приділяє велику увагу фону, на якому розгортається дія, звичаям запорожців, типології характерів. Порівняльний аналіз описів Запорозької Січі в романі Ф. Булгаріна “Димитрий Самозванец”, повісті Гоголя “Тарас Бульба” і романі “Чайковский” Гребінки доводить, що український письменник іде шляхом деталізації мотивів, поширених у літературі про козацьке минуле. Гребінка по-своєму інтерпретує образ козака-характерника, підкреслює важливі риси української ментальності, звертається до теми боротьби козаків з татарами.

Розглядаються історичні твори на українську тему Г. Квітки-Основ`яненка. Незважаючи на те, що до російськомовної спадщини цього письменника звертались Д. Чалий, С. Зубков, О. Гончар та інші, вона залишається менш вивченою, ніж його твори, написані українською мовою.

Жанр “Головатого” потребує уточнення: це не просто нарис, бо художні образи в цьому творі такі виразні, а історичні й автобіографічні епізоди змальовані так яскраво, що його можна назвати історичною повістю. Використовуючи елементи пародії, підтекст, систему натяків, письменник вибудовує цікавий ланцюг подій, що стосуються останнього періоду Запорозької Січі. Автор вписує сторінку з власного життя в історію “Малоросії”, розповівши про те, як увійшов у життя його родини відомий історичний діяч Антон Головатий. Квітка руйнує стереотипи -- “запорожець -- розбійник”, “Січ -- розбійницьке гніздо”. Змальовуючи образ військового писаря Головатого, він підкреслює його розум, талановитість, наполегливість і винахідливість у спробах урятувати Січ. Важливу роль у творі відіграє епізод перебування запорожців у царському палаці і зустрічі з імператрицею, який асоціюється з відповідним фрагментом гоголівської повісті “Ночь перед Рождеством”. Кульмінаційним моментом у цьому епізоді є промова Головатого, який вразив присутніх своїм розумом та красномовністю. В інших епізодах письменник змальовує Головатого як народного співця, твори якого набули популярності навіть у Петербурзі. Основна тема його пісень -- доля козацького війська. Підзаголовок повісті (“Матеріали для історії Малоросії”) значно розширює її зміст. І хоча в центрі уваги знаходиться постать Головатого, автор змальовує цей образ у нерозривній єдності з долею України, з історією Запорозької Січі. Ускладнена структура тексту (наявність декількох оповідачів, поєднання документальних, мемуарних та суто художніх елементів, історії і вигадки) дозволила Квітці-Основўяненку в умовах жорсткої цензури висвітлити одну з трагічних сторінок української історії.

Важливу роль у спадщині Квітки відіграють “Предания о Гаркуше” -- твір, в основу якого покладені перекази та легенди про українського розбійника. В інтерпретації цього образу письменник продовжує традиції О. Сомова та автора уривку “Гаркуша”, опублікованого в “Украинском альманахе” за 1831 рік за підписом NN. Як і його попередники, Квітка змальовує постать легендарного розбійника з великою симпатією. Схожість між цими текстами пояснюється перш за все тим, що вони мали спільне джерело -- народні перекази. Але кожен з письменників знайшов відповідну художню форму для втілення свого задуму: у Нарєжного -- жанр роману з яскраво вираженим авантюрним сюжетом; у Сомова -- романтичної повісті, у NN (псевдонім О. Шпигоцького) -- нарису. Г. Квітка-Основўяненко обрав форму драматизованого нарису, що дозволило йому уникнути прямих авторських оцінок. Відштовхуючись від народних переказів та історичних джерел, письменник створює власний міф про відомого розбійника. Усім ходом розповіді автор доводить, що винен не Гаркуша, а умови, у яких він жив. Герой наділений розумом, красномовністю. Письменник ідеалізує його, робить випускником Київської академії, вкладає в його уста численні латинські сентенції і т.д. Подібно до пушкінського Дубровського, він виступає борцем за справедливість.

літературний романтизм фольклорний інтертекстуальний

Висновки

У висновках підкреслюється думка про те, що українська тема -- значне і досить помітне явище в розвитку російської літератури першої половини ХІХ століття.

Образ України, її природа, героїчна історія, специфічні риси українського національного характеру були предметом роздумів і творчих пошуків як для письменників першого ряду -- Пушкіна і Гоголя, так і для другорядних поетів і прозаїків -- Ф. Глинки, В. Нарєжного, О. Сомова, К. Рилєєва, М. Маркевича, О.Шаховського, А. Погорельського, М. Загоскіна, М. Погодіна, Ф. Булгаріна, Н.Кукольника та багатьох інших. Протягом першої половини століття (1800-1850) інтерпретація української теми в російській літературі зазнала змін, пройшла значну еволюцію, у якій чітко виділяються окремі етапи.

У предромантичний період у жанрі сентиментальної “подорожі”, етнографічного нарису був створений ідилічний образ “Малоросії”, міф про Україну як Аркадію, слов'янську Авзонію. В. Ізмайлов, П. Шаліков, П. Сумароков, І. Долгорукий, О. Льовшин сприймають її як “полуденную Россию” і разом з тим демонструють неповторну своєрідність її національного життя, оригінальність мови та багатство фольклору. У цей період намітилися тенденції, які знайшли подальший розвиток у романтичній літературі: інтерес до історичного минулого України, її культури, етнографії і т.д.

На зміну описовості, властивій нарису, прийшли спроби змалювання історичних осіб та подій, прикладом чого можуть слугувати незавершений роман Ф. Глинки “Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия”, водевіль О. Шаховського “Казак-стихотворец”. Письменники свідомо обирають шлях авторської міфотворчості, надаючи перевагу домислу перед історичним фактом. Подібні явища спостерігаються також у творчості В. Нарєжного. “Малоросійський” побут -- невід'ємна складова того тла, на якому розвивається дія більшості його романів і повістей. Він одним із перших в російській літературі звернувся до образу Запорозької Січі. Створені ним образи українських гетьманів з вигаданими іменами та анахронізми свідчать про те, що письменник створює власні міфи на матеріалі української дійсності. До його творчих здобутків належить намагання якомога ширше охопити український матеріал, урізноманітнити прийоми його художнього висвітлення (масові сцени, панорамне зображення, деталізація, введення українізмів тощо).

Українська тема набуває небувалого раніше поширення в період романтизму, про що свідчить велика кількість письменників, котрі звертаються до її розробки, жанрове розмаїття творів, що з'явилися у 1820-1830-і роки.

“Малоросійський” матеріал був благодатним підгрунтям для розвитку теорії і практики російського романтизму. Використовуючи його, романтики реалізували свій інтерес до явищ незвичайних і екзотичних, українських звичаїв, фольклору, міфології, національного характеру. Звернення до героїчного минулого українського народу, його боротьби за свободу актуалізувало почуття туги за минулим, вольнолюбиві настрої, яким належить важлива роль в естетиці романтизму.

У романтичній поезії великої популярності набуває образ Богдана Хмельницького, який сприймається як символ боротьби за свободу рідного краю, як романтичний ідеал. К. Рилєєв, М. Маркевич, Ф. Глинка підкреслюють його мудрість і рішучість, відтворюючи яскраві епізоди, почерпнуті з народних переказів та історичних джерел.

Одним із центральних образів російської романтичної літератури стає образ Івана Мазепи, який цікавив поетів і прозаїків як політичний лідер і складна особистість. У поезії Рилєєва і Пушкіна (вперше в російській літературі) були намічені неоднозначні підходи до відтворення характеру українського гетьмана. У творах Рилєєва “Петр Великий в Острогожске”, “Войнаровський”, а також у поемі Пушкіна “Полтава” в самій структурі художніх текстів “закладені” різні оцінки образу Мазепи, висловлені різні точки зору на його вчинки. На сторінках поетичних творів знайшли вияв дві полярні позиції: Мазепа - зрадник і Мазепа - патріот, справжній борець за свободу вітчизни. І хоча домінуючу роль виконував романтичний міф про Мазепу-зрадника, що віддзеркалював настрої тієї історичної доби, все ж не слід забувати про прагнення поетів показати цю складну особистість з різних боків. У цій багатогранності висвітлення постаті гетьмана слід убачати один із здобутків російської романтичної літератури.

Подібні тенденції спостерігаються також у прозі, зокрема в романі Ф. Булгаріна “Мазепа”. Створюючи образ головного героя, автор історичного роману намагається урівноважити негативні риси позитивними, підкреслюючи, з одного боку, хитрість, підступність гетьмана, з іншого - його патріотизм, мудрість і рішучість. У романах “Димитрий Самозванец” і “Мазепа” Ф. Булгаріна домисел домінує над історичним фактом. Булгарін створює свої міфи про Запорозьку Січ, Івана Мазепу і Семена Палія.

У творчості О. Сомова, М. Гоголя українська тема є однією з основних. Письменників об'єднує звернення до українського побуту, української демонології, а також намагання підкреслити синтез язичницького і християнського як характерну особливість світосприйняття героїв. Українські легенди і перекази відіграють у їхніх творах не епізодичну, а структуроутворюючу роль.

Творчість Гоголя -- апогей у розвитку української теми в російській романтичній прозі. У збірках “Вечера” і “Миргород” письменник висвітлив образ “Малоросії” “зсередини”, як людина, котра добре знає реалії українського життя, народні перекази, легенди тощо. Разом з тим цей узагальнений образ має міфопоетичний характер. Гоголь зобразив Україну крізь призму українського фольклору, зокрема пісенного. Творчість раннього Гоголя тісно пов'язана з українською традицією, зокрема з традиціями українського вертепного театру, Івана Котляревського, Гоголя-батька. Тема України - стрижнева вісь циклів “Вечора” і “Миргород”. Багато з його українських повістей, і в першу чергу “Страшная месть” і “Вий”, слід віднести до розряду міфоцентричних.

У своїй ранній творчості письменник протиставив Україну хутірську і козацьку. Створений ним козацький міф знайшов найяскравіше вираження в повісті “Тарас Бульба”. Порівняльний аналіз різних редакцій повісті засвідчує, що письменник, переробляючи твір у 1842 р., деталізував описи і події, поглиблював героїзацію і міфологізацію козацького минулого.

У 1840-і роки українська тема розробляється в основному другорядними письменниками, її інтерпретація доповнюється новими тенденціями. Поряд із змалюванням України як благословенного краю у творчості Кукольника спостерігається дегероїзація та деідеалізація її козацького минулого. Є. Гребінка, Г.Квітка, П. Куліш та інші українські письменники пишуть російськомовні твори, виступають як популяризатори української теми в російській літературі.

Українському дискурсу в російській літературі першої половини ХІХ століття властива внутрішня діалогічність. “Діалог” текстів і “діалог” культур простежується в процесі порівняльного аналізу творів М. Погодіна й І. Котляревського, О. Шаховського і І. Котляревського, Гоголя-батька і Гоголя-сина. Інтертекстуальні звўязки з'ясовуються при порівнянні окремих фрагментів творів Рилєєва і Пушкіна, Пушкіна і О. Мерзлякова, Пушкіна і Є. Аладўїна, Гоголя і О. Сомова, Гоголя і Ф. Булгаріна, Гоголя і Є. Гребінки, Н. Кукольника і Гоголя. Інтертекстуальний аналіз дозволяє зробити висновок про глибокі зв'язки між фольклорними, історичними і художніми текстами, підтверджуючи гіпотезу про вплив на розвиток української теми в російській літературі збірок “малоросійських” пісень, виданих М. Цертелєвим, М. Максимовичем, І. Срезневським, а також історичних джерел -- “Історії Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського, “Історії русів” псевдо-Кониського та інших.

Українські сюжети, мотиви і образи наявні в російській літературі 1800-1850 років на різних етапах її розвитку. Проте найбільш яскраве виявлення вони знаходять у творчості романтиків. Розробка української теми сприяла розвиткові російського романтизму, появі нових жанрових різновидів, збагаченню прийомів створення національних характерів, утвердженню принципів народності та історизму в літературі.

У висвітленні українського матеріалу в творчості російських письменників чітко простежується міфологізація образу України, створення авторських міфів про козацтво, Хмельницького, Мазепу та інших історичних осіб. Разом з тим ці тенденції поєднуються зі спробами точного відтворення особливостей побуту, звичаїв, вірувань, рис національного характеру українців.

Література

1. Украина в русской литературе первой половины ХІХ века. -- Харьков - Полтава: ПОИППО, 2001. -- 396 с. (25 др. арк.).

2. Полесье в творчестве Антония Погорельского // Література та культура Полісся. -- Ніжин: НДПІ, 1991. -- С. 43-45 (0,3 др. арк.).

3. “Полтава” А.С. Пушкина в переводческой интерпретации Е.П. Гребенки // Русская филология. Укр. вестник. -- 1994. -- №4. -- С. 24-28 (0,5 др. арк.).

4. Особливості лірики та різні підходи до її аналізу // Зарубіжна література в навчальних закладах. -- 1998. -- №11. -- С. 6-10 (0,8 др.арк.).

5. Міфологізм у творчості Ліни Костенко // Вісник Полтавського педінституту ім. В.Г. Короленка. Серія “Філологічні науки”. Вип. 1. -- Полтава, 1998. -- С. 33 - 39 (0,4 др. арк.).

6. Це загадкове, примхливе бароко… // Зарубіжна література в навчальних закладах. -- 1999. -- №2. -- С. 7-11 (0,6 др.арк.).

Размещено на Allbest.ru